Артеміс Фаул. Утрачена колонія

ГЛАВА 3: ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ

Острів Гібрас, Чистилище

ЯКОСЬ уночі бісеняті Номер Один снилося, що воно перетворилося на демона. Воно бачило уві сні свої вигну­ті й гострі роги. Шкіра у нього була грубою і міцною, а пазурі такими гострими, що легко розідрали б дикого кабана. Йому снилися й інші демони, що вклонялися перед ним, а тоді розбігалися, щоб він не покалічив їх, коли буде корчитись у спазмах.

Сон тієї ночі був просто чудовий, та коли настав час прокидатися, бісеня знову було бісеням. Звісно, технічно то була не ніч. Небо над Гібрасом завжди пофарбоване рожевим сяйвом світанку. Але Номер Один уважав час спочинку ніччю, хоча ніколи її не бачив.

Бісеня швидко вдяглося і побігло до передпокою поглянути на своє відображення у дзеркалі — рап­том уві сні відбулася деформація? Але нічого не змі­нилося. Та ж невиразна постать, що і завжди. Сто­відсоткове бісеня.

— Гр-р-р, — сказав Номер Один своєму віддзер­каленню. Але на бісеня у дзеркалі це не справило жодного враження. А коли воно й себе самого наля­кати не може, то ніяке воно не жахливе створіння, і можна хіба йти няньчити малюків-бісенят.

Проте деякий потенціал у дзеркалі розгледіти можна було. Номер Один мав таку саму структуру скелета, що і справжній демон. На зріст — із вівцю, якщо посадити ту на хвіст. Шкіра сіра, як місячний пилок, з краплинками згрубілостей. На грудях в’ються спіраллю руни, потім піднімаються по шиї та перетинають лоб. Очі яскраво-руді, а в лінії щелеп навіть щось шляхетне, принаймні, так йому вважа­лося, хоча інші казали, що нижня занадто висуваєть­ся вперед. Дві руки, трохи довші, ніж у людської ди­тини десяти років, і дві ноги, трохи коротші, ніж дитячі. Пальці: вісім на руках і вісім на ногах. Нічого дивного. Один хвіст, коротенький, щоправда, але ідеально підходящий для колупання дірок під час полювання на хробаків. Типове бісеня. Але у свої чо­тирнадцять років воно було найстаршим бісеням на Гібрасі. Майже чотирнадцять. Важко бути точним, коли навколо завжди світанок. Година сили, як на­зивали його цілителі до того, як їх усмоктало в гли­бини холодного всесвіту. Година сили. Дуже цікаво.

Демон Гадлі Шрівелінгтон Бассет був на шість мі­сяців молодший від Номера Один, але деформацію вже пройшов. Зараз він прямував коридором до ванної. Роги в демона грізно стирчали в різні боки, а на вухах було аж по чотири шипи. Гадлі подобало­ся демонструвати бісенятам свою нову демонічну зовнішність. Узагалі, демони навіть не повинні за­ходити до помешкань бісенят, але Бассет не квапив­ся йти геть.

— Гей, бісе, — гукнув він, ляснувши Номера Один по спині рушником. Звук вийшов різкий і неприєм­ний. — Чи не збираєшся деформуватися? Може, роз­сердити тебе як слід?

Іще один удар, але Номер Один не розсердився. Просто занервував. А нервувати його змушувало геть усе. У цьому й полягала проблема.

Час змінити тему розмови.

— Доброго ранку, Бассете. Чудові вуха.

— Знаю, — сказав Гадлі та по черзі доторкнувся до всіх шипів. — Уже чотири, і здається, скоро п’ятий вилізе. У самого Аббота лише шість.

Леон Аббот — герой Гібрасу. Самопроголошений рятівник демонів.

Гадлі знову ляснув Номера Один рушником.

— Бісе, невже тобі не боляче дивитися у дзерка­ло? Мені от боляче тебе бачити.

Він уперся руками в боки, закинув голову назад і зареготав. Дуже драматично. Можна було подума­ти, що це артист за кулісами репетирує сценку.

— Гей, Бассете. А на тобі срібла немає.

Регіт припинився, змінився на булькання. Шрівелінгтон Бассет кинувся коридором, забувши про жарти. Номер Один уважав, що лякання людей до півсмерті не має приносити задоволення, воно, як правило, і не приносило. Але Бассет — виняток. Для демона чи бісеняти срібло не якась там модна при­мха. Його відсутність може стати фатальною, і на­віть гірше. На демона може чекати вічність болю. Це правило спрацьовувало тільки біля кратера вул­кана, але, на щастя, Бассет так перелякався, що геть про це забув.

Номер Один шмигнув до спальні старших бісе­нят, сподіваючись, що сусіди іще хропуть. Не пощас­тило. Вони вже терли очі та шукали ціль для жартів, і нею був саме він. Номер Один був тут найстар­шим — не було більше жодного бісеняти, що дожило до чотирнадцяти років і не деформувалося. Скоро він перетвориться на безнадійного перестарка. Вно­чі ноги в нього звисали з ліжка, а ковдра ледь при­кривала руни на грудях.

— Гей, Малий, — гукнув один, — Чи не збираєшся деформуватися сьогодні? Чи скоріше в мене під пах­вами виростуть квіти?

— Перевірю завтра твої пахви, — зареготав інший.

Знову образи. Цього разу від пари дванадцяти­річних бісенят, які вже так набрякли, що, мабуть, переживуть деформацію ще до початку занять. Утім, вони мають рацію. Він би також на квіти по­ставив.

Малий — так його називали. Справжніх імен не було, аж допоки вони не ставали демонами. Лише тоді вибирали для них імена із священних текстів. Доти він був лише Номером Один, або Малим.

Бісеня добродушно посміхнулося. Навіщо висту­пати проти сусідів? Хоча вони зараз і малі, завтра можуть стати великими.

— Я відчуваю, як у мені набухає сила, — сказав він, напруживши біцепси. — Сьогодні мій день.

Усі оживилися. Завтра їх, може, вже і в кімнаті не буде. Після деформації демонів переводили до при­стойного житла, а можливості в Гібрасі були без­межні.

— Хто ми ненавидимо? — крикнув хтось.

— Людей! — пролунало у відповідь.

І наступної хвилини усі вже вили у стелю. Бісеня Номер Один приєдналося до загального хору, але без особливого бажання.

«Не можна казати “Хто ми ненавидимо”, — думав він. — Потрібно казати “кого”».

Але зараз не кращий час, щоб піднімати цю тему.

Бісова школа

Інколи Номеру Один хотілося знати, хто його мама. Не дуже демонське бажання, тож він тримав його при собі. Демони народжуються рівними і всього в житті домагаються своїми зубами і пазурами. Щой­но самиця відкладає яйце, його кладуть у кошика зі збагаченою мінералами багнюкою і лишають у те­плому місці. Бісенята не знають своєї власної роди­ни, тож їхні родичі геть усі біси.

Та бували дні, коли самооцінка падала, і тоді Но­мер Один дорогою до школи з тугою поглядав у бік жіночого відділення і думав, яка ж із них його мама.

Була там одна демониця з такими самими черво-. ними плямами, як у нього, і добрим обличчям. Вона часто посміхалася йому через стіну. Вона шукала свого сина, раптом зрозумів Номер Один. І відтоді він почав посміхатися у відповідь. Можна було уяви­ти, що вони знайшли одне одного.

У Номера Один ніколи не виникало відчуття спільності. Він з болем згадував час, коли прокидав­ся і з нетерпінням чекав майбутнього. Той день так і не настав, здається, і не настане, принаймні доки вони живуть у чистилищі. Нічого не зміниться. Бо не може змінитися. Хоча це не зовсім правда. Може статися ще гірше.

Школа для бісенят розташувалася в низенькому кам’яному будинку з поганою вентиляцією і майже без світла. Ідеальні умови для багатьох дітлахів. Від смороду і диму вони ставали агресивними, характер їхній міцнішав.

Номеру Один хотілося світла і свіжого повітря. Він дуже відрізнявся від решти, немов новенька стрілочка на компасі. Чи стара. Номер Один часто розмірковував, чи не цілитель він. Так, цілителів серед демонів не було, відколи вони піднялися над часом, та може, він перший, і саме тому так відріз­няється від інших. Номер Один спробував поділи­тися цією теорією з майстром Роулі, але вчитель схопив його за вухо і послав копати черв’яків для інших бісенят.

І ще одне. Чому не можна, хоча б разочок, спробу­вати приготовану їжу? Чи є щось погане в м’якень­кому рагу чи в дрібці спецій? Чому всім так подоба­ється давитися їжею, коли вона ще й ворушитися не припинила?

Як завжди, Номер Один спізнився до школи. Дю­жина інших бісенят уже сиділа в залі. Вони мріяли про полювання, здирання шкіри, обробку туш і про можливу деформацію. Номер Один особливих на­дій не плекав. Може, сьогодні і настане його день, але він дуже в цьому сумнівався. Деформування ви­кликала жага крові, а завдавати болю іншим істотам Номеру Один аж ніяк не хотілося. Він навіть жалів кроликів, яких їв, і йому навіть снилося, як його пе­реслідують їхні маленькі білі привиди.

Майстер Роулі сидів на лавці та гострив меча. Час від часу він відсікав від лави тріску і гарчав від задо­волення. На столі перед ним лежала різноманітна зброя для рубання, пиляння і різання. І, звісно, кни­га. Копія «Маєтку леді Хітерінгтон Сміт». Її приніс Леон Аббот зі Старого Світу. Книга, яка їх усіх уря­тує, якщо вірити Абботу.

Коли Роулі загострив лезо, він стукнув по лаві ру­кояткою меча.

— Сідайте! — гримнув він на бісенят. — І швидше, кучка смердючого кролячого лайна. Бо я маю свіжезагостреного меча, і мені аж кортить його випробувати.

Бісенята кинулися до своїх місць. Рубати Роулі не стане, а от палкою отримати по спині можна запро­сто. А може, таки і рубане.

Номер Один притулився з краєчку четвертого ряду. «Май крутий вигляд, — наказав він собі. — По­сміхнися презирливо. Ти ж біс!»

Роулі встромив лезо меча в дерево і лишив його. Бісенята загули. Вражаюче! А Номер Один тільки і подумав: «Вихваляється». І ще: «Зіпсував лавку».

— Ну, свинячі помиї, — сказав Роулі. — Ви ж хоче­те бути демонами, так?

—-Так, майстре Роулі! — проревіли бісенята.

— Думаєте, маєте все, що для цього потрібно?

— Так, майстре Роулі!

Роулі широко розвів мускулисті руки. Відкинув назад зелену голову і прогарчав:

— Ну, то я готовий почути!

Бісенята заверещали і затупотіли, застукали по пар­тах зброєю і почали плескати одне одного по плечах. Номер Один уникав ударів, наскільки це було можли­во, і щосили намагався удавати із себе розлюченого. Нелегка справа.

Нарешті Роулі їх заспокоїв.

— Ну, побачимо. Сьогодні для деяких із вас вели­кий день, а от для інших — іще один день ганьби і полювання на хробаків із жінками, — повернувся він до Номера Один. — Але спочатку маємо закінчи­ти свої справи.

Бісенята знову загули.

— Саме так, дівчатка. Час історії. Ані полювання, ані їжі, лише знання, — знизав своїми вузлуватими плечима Роулі. — Згаяний час, якщо хочете знати мою думку. Але тут я підкоряюся правилам.

— Так, майстре Роулі, — пролунав голос від поро­гу. — Ви підкоряєтесь правилам.

Голос належав самому Леонові Абботу, який ви­рішив улаштувати сюрприз, зазирнувши до школи. Аббота негайно оточили захоплені бісенята, блага­ючи потріпати їх за вушко чи дозволити торкнутися меча.

Аббот якийсь час насолоджувався захопленням малечі, але скоро їх відсунув. Він відштовхнув Роулі від стола і зачекав, доки не настане тиша. Довго чека­ти не довелося. Аббот був доволі імпозантним, навіть

якщо не знати про його минуле. Майже п’ять футів на зріст, із крутими баранячими рогами посеред лоба. Весь торс і лоб укривала ороговіла луска яскраво-червоного кольору. Справляє враження, і, звісно, пробити її не можна. Можна цілий день лупцювати сокирою по грудях Аббота і нічого не добитися. У нього навіть був улюблений прикол на вечірках: підбурити якогось бідолаху накинутися на нього.

Аббот відкинув плаща із сиром’ятної шкіри і вда­рив себе в груди.

— Ну, хто хоче спробувати?

Кілька бісенят мало не пережили деформацію.

— Ставайте в чергу, панянки, — сказав Роулі, зро­бивши вигляд, що він контролює ситуацію.

Бісенята кинулися до героя і почали лупцювати його кулаками, ногами і лобами. Як горохом об сті­ну. Аббот лишився задоволеним.

«Дурні, — подумав Номер Один. — Немов у них щось вийде».

Власне, у Номера Один була своя теорія щодо луски. Кілька років тому він грався з дитячою лус­кою, що лишилася після линьки, і помітив, що вона складалася з кількох дюжин шарів, отже, пробити її під кутом дев’яносто градусів майже неможливо, а от якщо бити під кутом чимось гарячим...

— А ти, Малий?

Думки Номера Один перервав пронизливий регіт однокласників.

Бісеня мало не скрутило, коли воно зрозуміло, що Леон Аббот не лише звернувся до нього, а ще й назвав за прізвиськом.

— Так сер, прошу? Що?

Аббот знову стукнув себе в груди.

— Думаєш, проб’єш найтовстішу луску на Гібрасі?

— Сумніваюся, що вона найтовстіша, — сказав язик Номера Один, поки мозок не встиг зрозуміти.

— Р-р-р-ра! — прогарчав Аббот. — Ти образити мене хочеш, бісику?

«Бісик» — це ще гірше за «Малого». Бісиками на­зивали тих, хто щойно вилупився.

— Ні, ні, звісно, ні, містере Аббот. Просто, є ж іще старші демони, у яких луска складається з більшої Кількості шарів. Але ваша, можливо, найміцніша — жодного відмерлого шару.

Аббос уважно подивився на Номера Один, при­мруживши очі.

— А ти багато знаєш про луску. Чому б тобі не спробувати її пробити?

Номер Один спробував звести все на жарт.

— Ой, та я навіть і не думаю...

Але Аббот навіть не посміхнувся.

— А я думаю, Малий. Ану, тягни сюди свого хвос­та, доки я не видав майстру Роулі ліцензію на те, що він так давно хоче зробити.

Роулі витяг меча з лавки і підморгнув Номеру Один. І хотів він цим сказати не: «Ця таємниця ли­шиться між нами», а «Подивимося, якого кольору в тебе кишки».

Номер один неохоче поплентався до вчитель­ського столу повз жевріюче вугілля вчорашнього багаття. У вугілля були встромлені дерев’яні рожни для смаження м’яса. Номер Один затримався на мить, придивився до гострих кінчиків рожен. Мож­на було б одним і скористатися.

Аббот простежив за його поглядом.

— Що? Думаєш, рожен тобі допоможе? — гмик­нув демон. — Якось мене затопило лавою, Малий, а я і досі тут. Неси його сюди. Роби свою чорну справу.

Номер Один неохоче витяг із жевріючого вугілля один рожен. Рукоятка у нього була досить твердою, але кінчик уже обвуглився і пом’якшав. Номер Один постукав рожном по нозі, щоб струсити зайвий попіл.

Аббот вихопив жердину з рук Номера Один і під­няв угору.

— От яку зброю ти обрав, — глузливо сказав він. — Малий вирішив, що він полює на кролів.

Бісенята засвистіли і затикали, і цей галас хвилею накотив на Номера Один. Він відчув, що за мить на нього чекає черговий головний біль. Можна було не сумніватися, що голова розболиться саме тоді, коли це найменше потрібно.

— Мабуть, погана ідея, — зізнався він. — Я мав би просто накинутися на вашу луску, як інші дурні... тобто, мої однокласники.

— Ні, ні, — повернув йому рожен Аббот. — Давай, маленька бджілко, проштрикни мене своїм жалом.

«Проштрикни мене своїм жалом», — повторив Номер Один із тією ж самою інтонацією, що і їхній ватажок. Звісно, не вголос. Усі суперечки відбували­ся виключно у нього в голові.

А вголос він сказав:

— Зроблю все що зможу, майстре Аббот.

— Зроблю все що зможу, майстре Аббот, — пере­дражнив його Аббат пискливим голосом.

По короткому хвосту Номера Один скотилася кра­плинка поту. Добром ця справа аж ніяк не скінчиться. Якщо в нього нічого не вийде, над ним знущатимуть­ся, а то й відлупцюють. А якщо йому вдасться, він пропав.

Аббот постукав його по маківці.

— Гей, Малий! Ану ворушися. Бісенята чекають па деформацію.

Номер Один подивився на кінчик рожна і взявся до справи. Він уперся долонею правої руки в Абботові груди. Міцно обхопив пальцями товстий кінчик і почав вкручувати його в міцну луску.

Він укручував повільно, зосередившись на місці стику. Луска трохи посірішала від попелу, але не під­далася. З-під кінчика рожна піднявся уїдливий дим.

Аббот задоволено гмикнув.

— Намагаєшся пожежу влаштувати, Малий? Ви­кликати бригаду водовозів?

Хтось із бісенят запустив у Номера Один своїм обідом. Той сповз по потилиці. Грудка жиру, кості та хрящі.

Номер Один продовжував крутити рожен вели­ким і вказівним пальцями. Тепер він крутив швид­ше, відчуваючи, що вістря просувається, пропалює виїмку.

Він увійшов у раж. Спробував стримати це почут­тя, подумати про наслідки, але нічого не вийшло. Він за крок від успіху. Мозок допоможе йому зробити те, чого не можуть зробити ці дурні. Звісно, його відлуп­цюють, і Аббот вигадає щось, аби принизити його до­сягнення, але Номер Один знатиме. І Аббот знатиме.

Рожен просунувся, зовсім трохи. Номер Один відчув, як піддається луска. Може, лише один шар. І малий біс відчув те, чого ніколи досі не відчував. Тріумф. Нестримний, невичерпний тріумф. То було не просто відчуття. Воно трансформувалося в силу, що відновила забуті нейронні шляхи і звільнила дав­ню енергію.

«Що відбувається? — думав Номер Один. — Мені зупинитися? Чи я зможу зупинитися?»

Відповідь на ці запитання — так і ні. Так, зупини­тися варто, але ні, він не зможе. Сила текла в руки і ноги, підвищувала температуру тіла. В голові гули голоси. Номер Один зрозумів, що він повторює їхні слова. Що за слова? Він навіть не уявляє, але пам’ять їх береже.

Дивна сила пульсувала у пальцях Номера Один в унісон із серцем. Вона передалася тілу, вийшла за його межі, перелилася в рожен. Вістря перетворилося на камінь. Дерево прямо на очах змінилося на граніт. Кам’яний вірус перекинувся на держак, і по ньому про­котилися хвилі. За мить рожен цілком перетворився на камінь. Він став трохи довшим і заглибився в луску.

Та луснула і розійшлася на кілька сантиметрів. Аббот почув тріск; усі інші теж. Славетний ватажок демонів опустив погляд і відразу зрозумів, що відбу­вається.

— Магія, — просичав він. Слова зірвалися з язика самі собою. Він схопив рожен і відкинув його подалі від свого торса, у вогонь.

Номер Один витріщився на свою тремтячу руку. Навколо пальців іще мерехтіла сила: навколо них не­мов розжарилося повітря.

— Магія? — повторив він. — Це означає, що я...

— Стули пельку, — гримнув на нього Аббот, при­кривши пошкоджену луску плащем. — Я мав на увазі не справжню магію. Я хотів сказати, що ти нас наду­рив. Ти натиснув на ручку рожна так, що вона злама­лася, а потім заохав, немов і справді щось відбулося.

Номер Один смикнув героя за плащ.

— Але ж ваша луска?

Аббот загорнувся щільніше.

— А що з нею? Ані подряпинки. Лише запах. Ти ж мені віриш, га?

Номер Один зітхнув. От вам і Леон Аббот; правда для нього нічого не варта.

— Так, майстре Аббот. Вірю.

— А тон у тебе такий зверхній, немов не віриш. Добре, ось тобі докази. — I Аббот відкинув плаща, відкривши бездоганно цілу луску. На якусь мить Но­меру Один здалося, що він бачить блакитну іскорку на тому місці, де було пошкодження, але вона відра­зу ж зникла. Блакитні іскри. Чи це магія?

Аббот тицьнув бісеня в груди своїм кремезним пальцем.

— Ми все з’ясували, Номере Один. Знаю, тобі зда­ється, що ти цілитель. Але цілителів немає. І не було, відколи ми піднялися над часом. Ти не цілитель. Ви­кинь із голови ці дурні думки і зосередься на дефор­мації. Ти ганьбиш нашу расу.

Номер Один хотів заперечити, але його схопили за руку.

— Ах ти мерзенний слимаче, — закричав на нього Роулі, бризкаючи слиною. — Хотів надурити нашого ватажка! Повертайся на своє місце. Поговоримо піз­ніше.

Номеру Один не лишалося нічого, як повертатися на свою лавку і далі терпіти образи однокласників, А їх було дуже багато, і часто-густо вони були при­правлені стусанами і вибухами. Але він не звертав на них уваги, зосередившись на своїй руці. Саме вона перетворила дерево на камінь. Чи це правда? Чи

можливо, що він цілитель? А коли так, це добре чи погано?

З лоба на лавку впала скіпка. На кінці в неї висів шматочок сіруватого м’яса. Номер Один підняв очі й побачив, як над ним сміється Роулі.

— Уже кілька тижнів намагався її зняти. Хлопці пожартували, а ти так і не помітив. Дикий кабан, здається. А тепер, уважніше, Малий, містер Аббот хоче тебе чогось навчити.

Ага, урок історії. Цікаво, як Леону Абботу вдаєть­ся вписати себе в історію демонів. Послухати його, так можна подумати, що він сам один урятував восьме сімейство, незважаючи на підступних ціли­телів.

Аббот розглядав гачкуваті пазурі на пальцях. Кожним можна було зарізати велику свиню. Якщо вірити Абботу, він пережив деформацію у вісім років, під час боротьби з дикими собаками. Нігті перетворилися на пазурі просто під час бійки, і він розідрав одному собаці бік.

Номер Один дуже сумнівався в цій історії. Щоб пережити повну деформацію, потрібно кілька годин, а Аббот хоче, щоб вони повірили, ніби все це сталося за лічені секунди. Дурниці. Втім, усі інші бісенята ловили кожне слово цієї легенди.

— З усіх демонів, що билися під Тайллтом, — бу­бонів Аббот. Мабуть, він уважав, що саме так, моно­тонно, і потрібно викладати історію, але у Номера

Один від нудьги аж вуха в трубочку поскручували­ся, — лишився тільки я, Леон Аббот.

«Зручно, — подумав Номер Один. — Ніхто не може заперечити. — І ще: — Ти таки виглядаєш на свій вік, Леоне. Забагато свинячого жиру».

Не в доброму гуморі Номер Один був злим.

Така вже сила позачасового закляття — процеси старіння дуже уповільнені. Коли цілителі підняли Гібрас над часом, Аббот був іще дуже молодим, тож закляття у поєднанні із гарними генами подарувало довге життя йому і його величезному его. Може, ти­сячі років. Звісно, мова йшла про тисячі років нор­мального життя. На Гібрасі тисячоріччя майже нічо­го не значило. Два століття пролітали за одну мить. Можна було прокинутися якось уранці і зрозуміти, що ти еволюціонував. Не так давно всі демони і бісе­нята на Гібрасі прокинулися з короткими хвостами замість чудових довгих, які мали до цього. І ще дуже довго найпоширенішими звуками на острові були зойки демонів, що падали і піднімалися, проклина­ючи все на світі.

— Після тієї великої битви в лавах Ельфійської Армії, в якій батальйони демонів були найхоробрішими і найлютішими, — продовжив Аббот, і бісеня­та схвально засвистіли, — ми програли через зраду і боягузтво. Ельфи не билися, гноми не копали паст­ки. Нам нічого не лишилося, як накласти закляття і відступити, доки не настане слушна година.

Знову свист і тупотіння.

«І так щоразу, — подумав Номер Один. — Невже це обов’язково? Ці бісенята так поводяться, немов ніколи не чули цієї історії. Коли вже хтось встане і скаже: “Вибачте. Це старі новини. Ходімо далі”?»

— І ми почали розмножуватися. Ми розмножува­лися і міцнішали. Тепер у нашій армії понад п’ять тисяч воїнів, і ми точно переможемо людей. Я знаю, бо я, Леон Аббот, був у світі та повернувся до Гібраса живим.

Це була Абботова золота жила. Хто б зараз не ви­ступив проти нього, його б розтерли на порох і розві­яли за вітром. Аббот потрапив на Гібрас не відразу, як усі інші. З якоїсь причини його закинуло в людське майбутнє і лише потім засмоктало до Гібрасу. Він по­бачив людські табори і приніс це знання додому. Як це сталося, зовсім неясно. Згідно з Абботом, сталася велика битва, він переміг десь із п’ятдесят осіб, а тоді таємничий цілитель знову підняв його над часом. Але він устиг прихопити із собою кілька речей.

Оскільки цілителі раптово зникли з восьмого сі­мейства, ніхто магію більше не згадував. Пересічні демони власної магії не мали. Вважалося, що всіх ці­лителів затягнуло до космосу під час переміщення Гібрасу із Землі в Чистилище, але Аббот стверджу­вав, що один вижив. Цей цілитель перейшов на бік людей і погодився допомогти ватажку демонів, лише коли той пригрозив каліцтвом.

Номер Один ставився до такої версії з чималим скепсисом. По-перше, тому що про події розповідав Аббот, а по-друге, тому, що цілителів знову зобра­жували в поганому світлі. Демони, здається, забули, що якби не цілителі, на Гібрасі і досі б царювали люди.

Сьогодні Номер Один відчував особливу симпа­тію до цілителів, і йому не хотілося, аби пам’ять про них паплюжив такий хвалько. І дня не минало, щоб Номер Один не молився про повернення таємничо­го цілителя, що допоміг Абботу. А тепер, коли він переконався, що в його жилах також тече магія, він молитиметься ще гарячіше.

— Під час цієї великої подорожі місяць розлучив мене з островом, — продовжив Аббот, закотивши очі, немов от-от знепритомніє від спогадів. — Я не зміг устояти перед його чарами. І довелося мені по­дорожувати в просторі та часі, доки я не знайшов притулку в новому світі. Тепер це світ людей. Люди закували мої ноги в срібло, змушували їм підкорити­ся, але я не здався. — Аббот розправив широкі плечі і рикнув у стелю: — Бо я демон! А ми ніколи не під­коряємось!

Навіть і говорити не потрібно, що бісенята немов сказилися. Аж кімната здригнулася від їхніх криків. На думку Номера Один, уся вистава Аббота була дуже нудною, не сказати гірше. Пісня «Ми ніколи не підкоряємося» була найстарішою в репертуарі ва­тажка демонів. Номер Один потер скроні, намага­ючись угамувати головний біль. Найгірше іще по­переду. Спочатку книга, потім арбалет, якщо Аббот не відхилиться від сценарію. Навіщо б йому відхиля­тися? Відколи він повернувся з нового світу, такого ще жодного разу не трапилося.

— І я бився! — вигукнув Аббот. — Скинув кайда­ни, і Гібрас покликав мене додому; але до того як по­кинути ненависних людей, я пробився до їхнього ві­втаря і вкрав дві священні для них речі.

— Книгу й арбалет, — пробурмотів Номер Один, закотивши свої руді очі.

— Скажіть, що ви вкрали, — хором заблагали бі­сенята, немов не знали.

— Книгу й арбалет! — заявив Леон Аббот, витягу­ючи речі з-під плаща, як справжній чарівник.

«Чарівник, — подумав Номер Один. — Але не справжній, бо тоді Аббот був би цілителем, а бути ним він аж ніяк не може, бо він уже пережив дефор­мацію, а цілителі через, деформацію не проходять».

— Тепер ми знаємо, як думають люди, — помахав Аббот книгою. — І як вони б’ються, — підняв він ар­балета.

«Ані на мить у це не повірю, — думав Номер Один. — І не повірив би, якби тут були ці “миті”. От якби мені опинитися на Землі, поруч із тим останнім цілителем. Тоді б нас було двоє, і я б дізнався, що ж відбулося насправді».

— І, озброєні цими знаннями, ми можемо повер­нутися, коли скінчиться позачасове закляття, і захо­пити стару країну.

— Коли? — заверещали бісенята. — Коли?

— Скоро, — відповів Аббот. — Скоро. І людей вистачить на нас усіх. Ми розтопчемо їх, як траву під ногами. Зітнемо їм голови, як квітки куль­бабою

«О, будь ласка, — крутилося в голові у Номера Один. — Годі рослинних метафор».

Цілком можливо, що Номер Один — єдине створіння на Гібрасі, що знало людське слово «ме­тафора». Скажи він його вголос, одразу отримав би стусана. Якби інші бісенята знали, що до його лек­сикону входять такі людські слова, як «грумінг» і «декорації», вони б на шматочки його роздерли. За іронією долі, усі ці слова він вивчив із «Маєтку леді Хітерінгтон Сміт», яку вони мали проходити в школі.

— Зітнемо їм голови! — вигукнуло одне бісеня, усі інші швидко підхопили.

— Так, зітнемо їм голови, — сказав Номер Один, але без особливого ентузіазму в голосі.

«Яка в мене мотивація? — подумав він. — Я ж ні­коли навіть не куштував людського м’яса».

Бісенята пострибали на лавки і почали скан­дувати:

— Зітнемо їм голови! Зітнемо їм голови!

Аббот і Роулі приєдналися до них. Клацали пазу­рами і вили. Від нудотно-солодкого запаху стало важко дихати. Слиз деформації. У когось почалися спазми. Емоції вели до змін.

Номер Один не відчував нічого. Анічогісінько. Він робив усе що міг: заплющив очі, напружився так, що кров кинулася в голову, уявляв кров. Але жага крові та думки про різанину не чіпляли.

«Усе дарма, — подумав він. — Я не такий, як усі».

Номер Один замовк і сів, обхопивши голову рука­ми. Навіщо удавати — іще один цикл змін пройшов повз нього.

Не те що в інших бісенят. Вистава Аббота відкри­ла в них природне джерело тестостерона і крово­жерливості. Одне за одним вони падали в корчах де­формації. З пор потекла зелена рідина, спочатку повільно, потім забила струмом. Усіх залило тією гноївкою, геть усіх. Прямо рекорд: стільки бісенят одночасно переживають деформацію. Звісно, усі лаври дістануться Абботу.

Поява рідини викликала новий приступ виття. І чим голосніше вили бісенята, тим швидше лилася рідина. Номер Один чув, що людям потрібно кілька років, щоб перетворитися з дитини на дорослого. Бісенята робили це за кілька годин. А такі зміни бо­лючі.

Коли почали витягуватися кістки і гнутися роги, радісне виття змінилося скигленням від болю. Вкри­ті зеленою багнюкою руки і ноги довшали. Від со­лодкуватого запаху Номера Один мало не знудило.

Бісенята попадали на підлогу. Іще кілька секунд вони молотили ногами, а тоді муміфікувалися завдя­ки своїй рідині. Лежали собі в коконах, мов велетен­ські зелені жуки, надійно упаковані у затверділий слиз. У класі раптом стало дуже тихо, потріскувала лише поживна рідина, що підсихала, і вогонь у ка­м’яному комині.

Аббот так широко посміхнувся, що голова в ньо­го мало не розпалася на дві частини.

— Непогана робота зранку, як уважаєш, Роулі? Я змусив їх усіх почати деформацію.

Роулі рикнув, погоджуючись, але тут помітив Но­мера Один.

— Окрім Малого.

— Та ні, — почав було Аббот, але зупинився. — Так. Усіх, крім Малого.

Допитливі погляди Роулі й Аббота мало дірку не пропалили на лобі Номера Один.

— Я хочу пройти деформацію, — сказав він, опус­тивши очі на пальці. — Дуже хочу. Але це огидно. Мені це не подобається. І отой слиз. Навіть від самої лише думки, що на мені буде ця гидота, мене почи­нає нудити.

— Що починає? — з підозрою запитав Роулі.

Номер Один зрозумів, що потрібно пояснити вчителеві якось простіше.

— Хочеться блювати.

— А, — з огидою потрусив головою Роулі. — Від слизу тобі хочеться блювати? Що ж ти за біс такий? Усі інші життя готові віддати за той слиз.

Номер Один набрав якнайбільше повітря і сказав уголос те, що вже давно знав.

— Я не такий, як інші, — Голос у Номера Один тремтів. Іще трохи, і він розплачеться.

— Ти плакати зібрався? — витріщив очі Роулі. — Це вже занадто, Леоне. Він зараз розплачеться, як жінка. Я здаюся.

Аббот почухав підборіддя.

— Давай, я спробую іще дещо.

Він покопався в кишені плаща і нишком почепив собі щось на руку.

«О ні, — подумав Номер Один. — Тільки не це. Тільки не Стоуні».

Аббот підняв руку, на яку накинув плаща. На руці була мініатюрна сцена. Над шкірою плаща підняла голову лялька-людина. Голова була зроблена з гро­тескної кульки фарбованої глини. Важкий лоб, грубі риси. Номер Один сумнівався, що в реальному житті люди були такими огидними, та демони не славили­ся своїм художнім смаком. Аббот часто користував­ся Стоуні як візуальним стимулом для тих бісенят, у яких виникали труднощі з деформацією. Немає по­треби казати, що з лялькою Номер Один уже зустрі­чався.

— Р-р-р-р, — сказала лялька, а якщо точніше — Аббот, що нею керував. — Р-р-р-р, мене зовуть Стоуні Людина Бруду.

— Вітаю, Стоуні, — кволо відповів Номер Один. — Як справи?

Лялька тримала в руці маленький дерев’яний меч.

— Не переймайся моїми справами. Я ж твоїми не переймаюся, бо ненавиджу всіх ельфів та інших міфічних створінь, — сказав Аббот писклявим го­лосом. — Я вигнав їх із їхніх домівок. І якщо вони спробують повернутися, я всіх уб’ю.

Аббот опустив ляльку.

— Ну, що відчуваєш?

«Відчуваю, що нас очолює не той демон», — поду­мав Номер Один, а вголос сказав:

— Е-е... сердитим?

Аббот моргнув.

— Сердитим? Дійсно?

— Ні, — зізнався Номер Один, заламуючи руки. — Нічого не відчуваю. Це ж лялька. Я бачу ваші пальці крізь тканину.

Аббот запхав Стоуні в кишеню.

— Годі. Ти мене дістав, Номере Один. Ніколи в тебе не буде імені з книги.

Коли демони проходили деформацію, їм давали ім’я з «Маєтку леді Хітерінгтон Сміт». Логіка була такою: вивчення людського язика і людське ім’я до­поможуть армії демонів думати як люди, і приведуть до перемоги. Може, Аббот і ненавидів людей, але це не привід ними не захоплюватися. До того ж, з полі­тичної точки зору було дуже непогано, коли всі де­мони на Гібрасі називали один одного на ім’я, яке для них обрав Леон Аббот.

Роулі схопив Номера Один за вухо і потяг до за­дньої частини класу. Там у підлозі була неглибока смердюча яма, прикрита металевими ґратами.

— Берися до роботи, Малий, — буркнув він. — Сіам знаєш, що робити.

Номер Один зітхнув. Дуже добре знав. Це вже не вперше, і навіть не вдруге, коли йому доводиться ви­конувати це ненависне завдання. Він зняв з гачка на стіні багор з довгим руків’ям, відтягнув ґрати. Смо­рід був сильний, але терпимий, бо на фекаліях уже утворилася кірка. По нерівній поверхні повзали жуки і цокотіли ніжками, немов пазурами по дереву.

Номер Один відкрив яму і вибрав найближчого однокласника. Хто саме то був, сказати важко, через кокон слизу. Біси лежали нерухомо, лише навколо рота і носа збиралися бульбашки повітря. Принай­мні, він сподівався, що то саме рот і ніс.

Номер Один нахилився і покотив кокон по під­лозі до ями з навозом. Кокон пробив кірку і, прихо­пивши із собою із дюжину жуків, пішов на дно. Но­мера Один обдало бризками, і тепер шкіра у нього смердітиме кілька днів. Інші б цим пишалися, але для Номера Один це було додатковою ганьбою.

Робота була важкою. Не всі бісенята лежали не­рухомо. Кілька кублилися всередині коконів, і двічі зелену оболонку пробили демонічні пазурі, мало не зачепивши Номера Один.

Він виконував свою роботу і стогнав, сподіва­ючись, що Роулі чи Леон Аббот його почують і допо­можуть. Але надії були марними. Два демони схили­лися над «Маєтком леді Хітерінгтон Сміт».

Нарешті Номер Один закотив до ями останнього однокласника. Вони лежали там, як шматочки м’яса в густій підливці. Збагачений поживними елемента­ми гній прискорить деформацію і допоможе розкри­ти потенціал по максимуму. Номер Один сів на ка­м’яну підлогу перепочити.

«Пощастило ж вам, — подумав він. — 3 голови до ніг у лайні».

Номер Один спробував позаздрити. Але його ну­дило вже від самого вигляду ями, а коли він починав уявляти, як там лежати в коконі, шлунок зав’язувався вузлом.

На кам’яні плити перед ним упала тінь.

— Що, Номере Один? — сказав Аббот. — Довіч­ний біс, що ніяк не може перетворитися на демона, га? Що з тобою робити?

Номер Один підскочив, клацнувши молочними пазурами по підлозі.

— Містере Аббот, сер. Ви справді так уважаєте? Гадаєте, я навіть малюсінького шансу не маю? — Він глибоко вдихнув і підвів очі на Аббота. — А може, я цілитель? Ви ж бачили, що сталося із рожном. Не хочу вас бентежити, але ви все бачили.

Обличчя демона миттю змінилося. Щойно він грав роль геніального майстра, а через секунду проступила його справжня сутність.

— Нічого я не бачив, — просичав він. — Нічого не сталося, мале непорозуміння природи. Рожен був укритий попелом, оце й усе. Ніякої трансформації не було. Ніякої магії.

Аббот схопив Номера Один за груди і притягнув так близько, що бісеня могло помітити шматочки м’яса, що застрягли поміж зубами в демона. Коли герой заго­ворив, голос у нього був зовсім іншим. Немов складався із кількох голосів. Немов гармонічно співав цілий хор. Такий голос не можна було ігнорувати. Магія?

— Якщо ти цілитель, тоді маєш бути на іншому боці, зі своїми родичами. Хіба так було б не краще? Один швидкий стрибок, і все. Ти зрозумів, що я тобі сказав, Малий?

Номер Один кивнув, як уві сні. Який чудовий го­лос. Звідки він? Так, звісно, інший бік. Саме туди йому потрібно. Один маленький крок.

— Зрозумів, сер.

— Добре. Тему закрили. Як сказала б леді Хіте­рінгтон Сміт: «Рушайте вперед, юначе, світ зачекає».

Номер Один кивнув, бо знав, саме цього від нього і чекає Аббот, але тепер у нього не тільки шлунок звело, а ще й мозок закоротило. Оце і все, що приго­тувало йому життя? Довічно не такий, як усі. Довіч­ний об’єкт для жартів. Немає просвіту, немає надії. Хіба що він перейде на інший бік.

Пропозиція Аббота — його єдина надія. Перехід. Номер Один ніколи не відчував бажання стрибнути в кратер, але зараз його туди тягнула невидима сила. Він цілитель, у цьому можна не сумніватися. І десь там, у світі людей, є іще хтось схожий на нього. Давній брат, що навчить його бути справжнім цілителем.

Номер Один дивився вслід Абботу. Пішов демон­струвати свою силу в якійсь іншій частині острова. Може, жінок принижуватиме — іще одна його улюб­лена розвага. Та чи такий він уже й поганий? Урешті-решт, він же подарував йому таку чудову ідею.

«Я не можу тут лишатися, — подумав Номер Один. — Мушу йти до вулкана».

Омана повністю захопила мозок, і за мить інших думок там не лишилося.

«Іди до вулкана».

Немов хвиля билася об берег.

«Слухайся Аббота. Іди до вулкана».

Номер Один обтрусив пил із колін.

— А знаєте, — пробурмотів він під ніс, на випа­док, якщо Роулі підслуховував. — Піду я до вулкана.