Артеміс Фаул. Утрачена колонія

ГЛАВА 7: ПОДОРОЖ БОБО

Шато Парадізо, південь Франції

КОЛИ Мульч із Дудою висадилися біля Туретт-сюр-Лу, гном був на грані нервового зриву.

— Він божевільний, — пробелькотів він, випадаючи з крихітного титанового транспорте­ра, який професійно опустився на рівний клаптик землі завбільшки із поштову марку. — Цей піксі бо­жевільний! Дай-но мені пістолета, Холлі. Я його пристрелю.

Із люка виліз Дуда Дей і легко зістрибнув на землю.

— Фантастичний корабель! — сказав він гномською. — Де можна такий дістати?

Але посмішка його зникла, щойно він зрозумів, що штука, яку він уважав деревом, поворушилася і заго­ворила на одній із примітивних мов Людей Бруду.

— Здається, це і є Дуда Дей? Багато від нього га­ласу, еге ж?

— А-а-а-а, — тільки і сказав Дуда. — Велика Люди­на Бруду.

— Так і є, — сказала інша Людина Бруду, чи точні­ше Хлопець Бруду. Він був меншим, але чомусь зда­вався більш небезпечним.

— Ти розмовляєш гномського? — запитав переля­каний піксі. А раптом велетень його проковтне, бо він недостатньо ввічливий?

— Так, — відповів Артеміс. — Але Батлер розмов­ляє не так добре, як я. Тож переходь на англійську, якщо ти не проти.

— Звісно. Жодних проблем, — заметушився Дуда, радий, що у нього в мозку іще лишилася іскра магії, щоб підігріти хист до мов.

Дуда з Мульчем пролетіли над найнижчими верхів­ками приморських Альп у транспортері, побудованому, щоб підніматися на магмі від земного ядра. Хоча ці транспортери і мали рудиментарний захист, для подо­рожей над поверхнею Землі вони пристосовані не були. Дуда отримав наказ прямувати до невеличкого порту біля Берна у Швейцарії, а там причепити пару крил і ле­тіти низенько решту шляху. Та щойно Дуда потрапив за кермо транспортера, він вирішив дізнатися, яку ж швидкість може розвинути невеличкий корабель.

Холлі була вражена.

— Для контрабандиста ти непогано літаєш. За­звичай ці транспортери такі ж незграбні, як і свиня на трьох ногах.

Дуда ніжно поплескав титановий фюзеляж.

— Ластівочка моя. З нею лише потрібно правиль­но поводитися.

Мульча досі трусило.

— Ми мало не згоріли! Я збився рахувати, як близько ми були до смерті!

Дуда хмикнув.

— Це не єдина твоя провина, гноме. Комусь до­ведеться і підлогу помити.

Холлі зазирнула Дуді в очі. Хоч вони зараз і люб’язно розмовляли, історію мали спільну.

— Ти мене мало не вбив, піксі, — спокійно сказала вона, немов давала контрабандисту шанс виправда­тися.

— Знаю. Мало не вбив. Саме тому мені і час іти з бізнесу. Переглянути життя. Зважити пріоритети.

— Дурниці, — відмахнулася Холлі. — Жодному сло­ву не вірю.

— Я теж, — кивнув Дуда, — Це моя жалісна про­мова на випадок, якщо мене впіймають. Якщо дода­ти великі очі і тремтячі губи, завжди спрацьовує. Втім, якщо серйозно, мені дуже шкода за мульти­міксер, офіцере. Я був у відчаї. Але небезпека вам не загрожувала. Ці руки можуть витворяти з кермом справжню магію.

Холлі вирішила пробачити. Образа зробила б складну операцію зовсім неможливою. До того ж, тепер Дуда отримав шанс відпрацювати.

Батлер підняв Мульча на ноги.

— Як справи, Мульче?

Той покосився на піксі.

— Усе буде добре, щойно голова перестане іти обертом. Це ж корабель на одного, самі знаєте. І мені довелося кілька годин тримати на колінах цю мавпу. Щоразу, коли ми робили різкий рух, він бив мене по підборіддю.

Батлер підморгнув другу-гному.

— Подивись на це ось з якого боку. Тобі довелося прокотитися за його правилами, тепер нехай він ка­тається за твоїми.

Дуда почув кінець речення.

— Кататися? Куди їдемо? Кого беруть?

Мульч потер волохаті долоні.

— Здається, мені сподобається!

Вони лягли в рядок у неглибокому рівчаку і стали роздивлятися шато. Схили пагорба плавно збігали вниз, то там то тут можна було побачити покручені стовбури старовинних олив. Ґрунт на поверхні був су­хим і пухким, але доволі смачним, за словами Мульча.

— Альпійська вода дуже гарна, — пояснив він, ви­пльовуючи камінці. — А оливи надають глині ціка­вого смаку.

— Це все дуже чудово, — терпляче зауважив Ар­теміс. — Але мені потрібно знати, чи зможеш ти діс­татися до септичного резервуару?

— Септичний резервуар? — занервував Дуда. — Навіщо нам септичний резервуар? Не полізу я до якогось там септичного резервуару. Забудьте все, про що ми домовлялися.

— Не в резервуар, — виправив його Артеміс. — За нього. Резервуар — лише прикриття перед шато.

Холлі просканувала територію через візор.

— Резервуар розташований найближче до замку. Після нього тільки скеля. Ґрунт дуже добрий. Усе, що вам потрібно, — це заманити шоколадкою за ре­зервуар он того хлопчика в ковбойському капелюсі, і замість нього посадити Дуду.

— І що тоді? Іграшкова машинка швидко не по­їде.

— І не потрібно, Дудо. Ти маєш лише заїхати в бу­динок і причепити ось це до першого відеокабеля, який побачиш.

Холлі передала Дуді хомут для кабеля з крихітни­ми шипами по всій довжині.

— Заряджене оптичне волокно. Якщо правильно розташувати, ми зможемо отримати доступ до сис­теми спостереження.

— Повернімося до шоколадки, — втрутився Мульч, — Чи хтось її має?

— Тримай, — передав Артеміс плитку в зеленій обгортці. — Батлер купив у селі. Дуже низької якості, аж ніяк не сімдесят відсотків какао, і ціна невідпо­відна, але згодиться.

— А якщо хлопець не їсть шоколад? — поцікавив­ся Мульч. — І що мені з ним робити?

— Завдавати шкоди не можна, — сказала Холлі. — Просто порозважай хвилинку.

— Порозважати? Як ти пропонуєш це зробити?

— Скористайся своїми гномськими талантами, — запропонував Артеміс. — Малі діти дуже допитливі. З’їж кілька камінців. Попускай гази. Малий Бо буде в захваті.

— А чи не можна його просто підстрелити?

— Мульче! — не втрималася Холлі.

— Не вбивати. Просто вирубати на кілька хви­лин. Діти мають спати. Ми йому навіть послугу зро­бимо.

— Вирубати хлопця було б ідеальним рішен­ням, — зізналася Холлі. — Але я не маю нічого без­печного, тож тобі доведеться його розважати. Хви­лин п’ять максимум.

— Сподіваюся, я знайду з ним спільну мову, — зіт­хнув Мульч. — У крайньому разі просто з’їм його, — посміхнувся він, спостерігаючи за наляканим облич­чям Холлі. — Жартую. Чесно. Ніколи не їстиму Дітей Бруду. Вони дуже кістляві.

Холлі штовхнула Артеміса, що стояв поруч.

— Ти певен щодо цього?

— Власне, це була твоя ідея, — відповів хлопець. — Утім, я певен. Існують й інші варіанти, але в нас об­маль часу. Мульч завжди проявляє ініціативу. І я пе­реконаний, що він нас не підведе. Що до містера Дея, то на кону його воля. Непогана мотивація.

— Годі теревенити, — обізвався Мульч. — Я почи­наю підсмажуватися. Не забули, яка у гномів чут­лива шкіра? — Він підвівся і розстебнув клапан на штанях. Іззаду, де ж іще йому бути? — Ну, піксі, тримайся!

Дуда Дей не на жарт перелякався.

— Точно?

— Точно, точно, — зітхнув Мульч. — Чого ти на­лякався? Це ж просто зад.

— Може, воно і так. Але він до мене посміхається.

— Мабуть, радий тебе бачити. Ти ж не хочеш, щоб він розсердився.

Холлі вщипнула Мульча за плече.

— От погана звичка, — поскаржився Мульч, по­тираючи болюче місце. — Знайди собі іншу жертву.

— Годі вже балачок про твій зад, гаразд? У нас на­пружений графік!

— Гаразд, піксі. Ворушись. Обіцяю, він не кусати­меться.

Батлер посадив крихітного піксі на спину Мульчу.

— Не дивись униз, — порадив охоронець. — Усе буде добре.

— Легко тобі говорити, — сварливо сказав Дуда. — Це ж не ви верхи на урагані. В ресторані ти цього не казав, Діггумсе.

Артеміс указав на торбину піксі.

— Вам це справді потрібно, містере Дей? Вона не дуже обтічної форми.

Дуда вхопився за ремінець.

— Це мої інструменти, Хлопче Бруду. Вони мають бути зі мною.

— Дуже добре, — погодився Артеміс. — Маленька порада. Заходьте і виходьте якомога швидше.

Дуда закотив очі.

— О! Чудова порада. Вам потрібно написати книгу.

— Так, добра порада, — фиркнув Мульч.

— І уникайте членів родини, — продовжив Арте­міс. — Особливо дівчинки, Мінерву.

— Родина, Мінерва. Зрозуміло. Ну, рушаймо, якщо ми кудись збираємося, а то я передумаю.

Гном із хрустом розкрив щелепи і пірнув головою вперед у землю. Те ще видовище: щелепи, як вели­чезні коси, врізалися в землю, і миттєво утворювався тунель для гнома і його пасажира. Дуда міцно за­плющив очі, і його обличчя спотворилося від шоку.

— О, боги, — пробелькотів він. — Пожалійте мене. По...

І вони зникли під ковдрою тремтячої землі. Холлі заповзла на верхівку горбочка і стежила за їхнім просуванням крізь візор.

— А Діггумс моторний, — заявила вона. — Дивно, що ми його взагалі змогли впіймати!

Артеміс опустився поруч.

— Сподіваюся, що швидкості йому вистачить. Ще не вистачало, щоб Мінерва Парадізо додала до своєї колекції гнома й піксі.

Під землею Мульч почувався добре. Це природне середовище проживання гномів. Пальці вбирали в себе ритми землі, і вони його заспокоювали. Грубі волоски бороди, які насправді були сенсорами, зану­рювалися в глину, пробиралися в шпаринки, поси­лали сигнали і звітували в Мульчів мозок. Гном від­чував, як за півмилі ліворуч кубляться кролі. Може, на зворотному шляху можна буде поласувати.

Дуда чимдуж учепився в спину гнома. На обличчі у піксі застиг відчай. Він би закричав, але це означа­ло відкрити рота. А про таке і мови не могло бути.

Прямо під ногами Дуди ворушилася земля, вони опускалися глибше в тунель. Ноги піксі обдавало теплим повітрям. Час від часу ноги опускалися дуже близько до гномового заду, і тоді Дуда квапливо їх підбирав, щоб не втратити пальця.

До септичного резервуару Мульч дістався за хви­лину. Вискочив із землі, поморгав очима, щоб витру­сити землю з-поміж густих закручених вій.

— Злізай, — наказав він піксі, виплюнувши черв’яка.

Дуда переліз через гномову голову, закривши влас­ного рота рукою, щоб не закричати. Зробивши кілька глибоких вдихів, він заспокоївся і засичав:

— Сподобалося тобі, га?

Мульч закрив щелепи, випустив залишки тунель­ного газу й обтрусився.

— Дуже. Тепер я з тобою розрахувався за подо­рож транспортером.

Але Дуда не погодився.

— Ти мені досі винен за те, що проковтнув мене.

Вони б, мабуть, іще довго сварилися, незважаючи на обмаль часу, якби з-поза рогу резервуара не ви­їхав хлопчик на електричному автомобільчику.

— Привіт! Я Бо Парадізо, — привітався водій. — А ви чудовиська?

Дуда з Мульчем моментально зупинилися і згада­ли план.

— Ні, хлопчику, — відповів Мульч, радий, що в нього ще лишилася іскра магії, щоб розмовляти французькою. Він намагався посміхатися якомога приязніше, хоча йому і бракувало багатогодинної підготовки перед дзеркалом. — Ми шоколадні ель­фи. І маємо для тебе подарунок, — помахав він плит­кою шоколаду, сподіваючись, що театральна пре­зентація дешевих солодощів зробить їх набагато бажанішими, ніж вони були.

— Шоколадні ельфи? — виліз із машинки хлоп­чик. — Сподіваюся, без цукру. Бо від цукру я стаю гіперактивним. А батько каже, що я і без того гіперак­тивний, але він мене і таким любить.

Мульч глянув на етикетку. Вісімнадцять відсотків цукру.

— Так. Без цукру. Хочеш шматочок?

Бо забрав усю плитку і знищив її за десять секунд.

— Від вас, ельфи, смердить. Особливо від тебе, волохатику. Смердить гірше, ніж у туалеті тітки Моргани. Смердючий ельф.

Дуда розреготався.

— Ну що сказати? Вустами немовляти глаголить істина, Мульче.

— Ти живеш у туалеті, товстий шоколадний ельфе?

— Гей, — з ентузіазмом запропонував Мульч. — Хочеш поспати? Подрімаєш трохи, дитинко?

Бо Парадізо щосили штовхнув Мульча в живіт.

— Я вже поспав, дурню. Іще шоколаду! Негай­но! — І Бо знову ударив. — Я сказав, іще шоколаду! А то покличу охоронців. І П’єр учепиться тобі в гор­ло і випустить кишки. Він уміє. Він сам мені казав.

Мульч гмикнув.

— Хотілося б мені подивитись, як він долізе до моїх кишок.

— Справді? — зрадів Бо. — Я його покличу!

Хлопчик кинувся за резервуар із вражаючою швидкістю, але Мульчеві інстинкти виявилися швид­шими за мозок. Гном кинувся за хлопчиком, роз­кривши щелепи.

— П’єре! — крикнув Бо, але більше не зміг видати ані звуку, бо опинився в роті Мульча. Тільки ков­бойський капелюх лишився.

— Не ковтай! — просичав Дуда.

Мульч кілька секунд покатав хлопця за щоками і виплюнув. Бо був увесь мокрий і сонний. Мульч витер обличчя дитини, доки не встигла затвердіти слина.

— У слині снодійне, — пояснив він, закриваючи щелепи, — Властивість усіх хижаків. Ти вчора не за­снув, бо голова лишилася назовні. Він прокинеться бадьорим, наче відпочив. А коли слина затвердіє, я її зчищу.

Дуда знизав плечима.

— Гей, мені що до того? Він мені навіть не сподо­бався.

З-поза резервуару пролунав голос.

— Бо? Ти де?

— Це, мабуть, П’єр. Тобі краще поквапитись. За­бери його звідси.

Дуда висунув за ріг голову. До них прямував кре­мезний чоловік. Не такий великий, як Батлер, це правда, але досить великий, щоб розчавити малень­кого піксі своїм чоботом. На чоловікові була чорна форма охоронця і капелюх. Із-поза ґудзиків прогля­дала рукоятка пістолета. Чоловік примружився в бік резервуару.

— Бо? Це ти? — запитав він французькою.

— Уі. Се муа! — фальцетом прощебетав Дуда.

П’єра це не переконало. Голос був схожий скорі­ше на поросячий, ніж на хлопчачий. Він наближав­ся, витягуючи на ходу пістолет.

Дуда кинувся до автомобільчика. По дорозі він підхопив ковбойського капелюха, натягнув його собі на голову. П’єр уже був кроків за двадцять, він май­же біг.

— Бо? Іди сюди негайно. Мінерва кличе тебе до­дому.

Дуда перестрибнув через капот і опинився на си­дінні автомобіля. Він лише глянув на машину і зро­зумів, що та не поїде швидше за пішохода, тож за надзвичайних обставин вона йому аж ніяк не до­поможе. Він витяг із торби пласку чорну панель і приліпив її до пластикової панелі керування авто-мобільчика. Монгодвигун — без нього жоден конт­рабандист із дому не вийде. Монгодвигун мав по­тужний комп’ютер, омні-сенсори і комплект ядерних батарей. Омні-сенсори проникли до чіпу електрон­ного автомобільчика і взяли керування на себе. Зі спеціального відсіку монгодвигуна Дуда витяг шнур і підключив його до кабелю живлення автомо­біля під панеллю приладів. Тепер іграшкова машин­ка мала ядерне живлення.

Дуда натиснув на акселератор.

— Так краще, — задоволено кивнув він.

Із-поза правого рогу резервуара вийшов П’єр. Добре, бо звідти Мульча і сонного Бо побачити він не міг. Погано, бо охоронець одразу ж наштовхнувся на Дуду.

— Бо? — опустив пістолета П’єр. — Усе гаразд?

Дуда заніс ногу над акселератором, але натиснути зараз не міг. На нього ж дивився цей громило.

— Усе гаразд... е-е... П’єре, — пробелькотів він, ховаючи обличчя під крисами капелюха.

— У тебе дивний голос, Бо. Ти не захворів?

Дуда доторкнувся до акселератора і трохи проїхав вперед.

— Ні, мені добре. Просто імітую різні голоси — це ж улюблена забавка людських дітей.

— Людських дітей? — з підозрою перепитав П’єр.

— Ага, людських дітей, — продовжив Дуда. — Сьогодні я прибулець, видаю себе за людину, тож ті­кай, доки я не вчепився тобі в горло і не випустив кишки.

П’єр завмер на мить, але тоді пригадав.

— Бо, негіднику! Дивись, щоб Мінерва тебе не по­чула. Бо шоколаду більше не отримаєш!

— Випущу кишки! — повторив Дуда і поїхав по гравію.

Піксі витяг із торбини опукле дзеркало і прикрі­пив на лобове скло. Глянув і задоволено хмикнув: П’єр сунув пістолета до кобури і попрямував до сво­го посту.

Дуда не збільшував швидкість аж до самої дороги до будинку, хоча це і суперечило всім інстинктам контрабандиста. Від підскакувань по нерівних гра­нітних плитах аж зуби клацали. Цифровий екран повідомив, що він використовує одну соту відсотка від потужності машини. Дуда ледь устиг вимкнути звук на монгодвигуні. Не вистачало, щоб електрон­ний голос комп’ютера скаржився на його водійські таланти.

Біля дверей стояли два охоронці. Вони ледь на нього глянули.

— Як справи, шерифе? — вишкірився один.

— Шоколад, — пискнув Дуда. Наскільки він устиг зрозуміти, така відповідь була цілком у дусі хлопця.

Він натиснув акселератор, наштовхнувся на одві­рок і повільно покотив по мармуровій підлозі. Шини пробуксовували на гладкому камені, і це трохи три­вожило піксі, — це може коштувати дорогоцінних секунд, якщо доведеться тікати. Але принаймні ко­ридор був досить широкий, щоб розвернутися в разі потреби.

Дуда їхав коридором повз пальми в горщиках і яскраві абстрактні картини аж до самого кінця. Тут на арці кріпилася камера, націлена на вхід. Кабель камери ховався в ізоляційну трубку і тягнувся вздовж стіни.

Дуда зупинився біля кабелепроводу і вискочив з машинки. Досі йому щастило. Ніхто не звернув на нього особливої уваги. Якась поганенька охорона в цих людей. В будь-якому ельфійському будинку його б уже разів із десяток просканували. Піксі віді­рвав секцію кабелепроводу і відкрив кабель. Йому знадобилося лише кілька секунд, щоб обкрутити оптичне волокно навколо відеокабелю. Справу зроб­лено. Дуда посміхнувся і повернувся до краденого автомобіля. Чудова угода. Амністія в обмін на п’ять хвилин роботи. Час повертатися додому і насоло­джуватися вільним життям, доки знову не доведеть­ся порушити закон.

— Бо Парадізо, маленький ти негіднику! Ану йди сюди! Негайно!

Дуда так і завмер. Поглянув у дзеркало. Позаду стояла дівчинка і дивилася в його бік, уперши руки в боки. Мінерва, здогадався він. Якщо пам’ять йому не зраджує, від неї потрібно триматися подалі.

— Бо! Час приймати антибіотики. Ти ж не хочеш довічно страждати від бронхіту?

Дуда завів автомобільчика і покотив до арки, туди, де б його не побачила Дівчина Бруду. Щойно заверне за ріг, можна буде натиснути акселератор.

— Як ти смієш тікати від мене, Бобо?

«Бобо? Не дивно, що я їду геть», — подумав Дуда. Хто б повернувся, якби його назвали Бобо?

— Е-е... шоколад? — з надією сказав піксі.

То була помилка. Дівчинка впізнала б голос брата, а це був явно не його голос.

— Бобо? Щось сталося з твоїм голосом?

Дуда вилаявся крізь зуби.

— Бронхіт? — пискнув він.

Але Мінерва не купилася. Вона витягла з кишені рацію і швидко пішла до автомобільчика.

— П’єре, підійди, будь ласка. Прихопи з собою Андре і Луїса, — і звернулася до Дуди: — Лишайся на місці, Бобо. Я дам тобі смачну шоколадку.

«Ага, — подумав Дуда. — Шоколадку і карцер».

Кілька секунд він перебирав варіанти і при­йняв рішення. І було воно таке: «Краще швидко тікати, ніж потрапити в полон і бути замученим до смерті».

«Тікаю!» — скомандував сам собі Дуда і втопив акселератор, кинувши на тендітний ведучий вал кілька сотень кінських сил. У нього, можливо, хви­лина, доки машина не розвалиться на частини, але за цей час можна втекти подалі від цієї Дівчини Бру­ду та її приманливої шоколадки.

Машинка так швидко рвонула з місця, що на тому місці, де вона була, лишився її образ.

Мінерва стала стовпом.

— Що?

Ріг наближався. Дуда щосили крутонув кермо, але діаметр повороту був занадто широким.

— Доведеться маневрувати, — крізь зуби проці­див Дуда.

Він нахилився ліворуч, відпустив акселератор та ударився об стіну. В мить удару він переніс вагу і натиснув на газ. Автомобіль утратив дверцята, але вискочив з-поза рогу, як камінь із пращі.

«Чудово!» — подумав піксі, щойно в голові пере­стало дзвеніти.

Він має кілька секунд, доки дівчина не побачила його знову, і хто знає, скільки охоронців відділяють його від свободи.

Перед ним був довгий прямий коридор, що пере­ходив у вітальню. Дуда бачив телевізор на стіні та верхівку червоної оксамитової канапки. Мабуть, до кімнати потрібно спускатися по сходах. Погано. Та­кого автомобіль не витримає.

— Де Бобо? — крикнула дівчинка. — Що ти з ним зробив?

Про ніжності тепер можна забути. Час перевіри­ти, на що здатна ця машинка. Дуда натиснув на аксе­лератор і за оксамитовою канапкою проїхав до вікна. Він поплескав по панелі.

— Ти зможеш, малий! Лише один стрибок. Твій шанс побути скакуном.

Автомобіль не відповів. Машини не розмовля­ють. Хоча іноді, за екстремальних умов і нехватки кисню, Дуді здавалося, що вони поводяться як коні.

З-поза рогу з’явилася Мінерва. Вона бігла і крича­ла щось у рацію. Дуда почув слова «захопити», «ви­мушене насильство» і «допитати». Жодне з них йому не сподобалося.

Іграшкова машинка котилася по довгому килиму, та раптом забуксувала. Килим потягло під колеса, як карамель із конвеєра. Мінерва впала, але рації з рук не випустила.

— Він попрямував до бібліотеки. Затримайте його! В разі необхідності стріляйте!

Дуда похмуро вчепився в кермо, не збавляючи швидкості. Він подолає це вікно, зачинене воно чи ні. Автомобіль увірвався в кімнату на швидкості сім­десят миль за годину, злетів з верхньої сходинки. Непогано як на іграшку! В кімнаті уже були два охо­ронці, саме діставали зброю. Стріляти вони не ста­нуть. І досі здавалося, що за кермом дитина.

«Молокососи», — подумав Дуда, і в колесо влучи­ла перша куля. Так, вони стрілятимуть у машину.

Він пролетів дугою до вікна. Іще дві пулі влучили в пластик кузова, але автомобільчик уже не зупини­ти. Він зачепився за раму, втратив одне крило і ви­скочив у відчинене вікно.

«Це варто було зняти», — подумав Дуда, зчепивши зуби.

Хвиля від удару пройшла крізь усе тіло. Перед очами затанцювали зірки, але піксі дуже швидко отямився і помчав до септичного резервуару.

Там на нього чекав Мульч. Волосся в нього стало дибки і аж тремтіло від нетерплячки.

— Де ти був? Крем від сонця уже майже не діє.

Дуда не став витрачати час на відповідь. Він ви­стрибнув із розбитої машини, зняв монгодвигун і дзеркало.

Мульч пригрозив йому пальцем:

— У мене ще кілька питань.

З відчиненого вікна вилетіла куля і зрикошетила від резервуару, обдавши їх бризками цементу.

— Але вони почекають. Стрибай.

Мульч повернувся до Дуди спиною. Піксі стриб­нув і схопився за гномову бороду.

— Тікаймо! — крикнув він. — Вони вже близько!

Мульч відкрив щелепи і вгвинтився в землю, не­мов волохата торпеда.

Але як би швидко він не копав, утекти не вдалося. Озброєні охоронці були лише за два кроки від них. Вони б побачили сплячого хлопця і випустили би в тунель сотні куль. Може, навіть кинули б туди кіль­ка гранат. Але вони цього не зробили, бо саме цієї миті шато перетворилося на пекло.

Щойно Дуда прикріпив оптоволокно до відеока­белів, сотні крихітних іскор пробилися крізь гуму і встановили десятки міцних зв’язків із дротом.

Через кілька секунд до штаб-квартири Восьмої Секції хлинула інформація.

Фоулі отримав відео з усіх камер спостереження і комунікаторів. Усі зображення з’явилися в нього на великому екрані.

Фоулі хруснув пальцями, як піаніст перед концер­том. Йому подобалося оптоволокно. Без усяких ви­крутасів, на відміну від нових органічних жучків, але вдвічі надійніше.

— Так, — сказав він у мікрофон на столі. — Я отри­мав доступ. Який жах ви пропонуєте влаштувати Па­радізо?

На півдні Франції капітан Холлі Шорт сказала в мікрофон:

— Який хочеш, Фоулі. Група захвату, гелікоптери. Перевантаж їхні комп’ютери, знищ резонансні каме­ри. Увімкни сигналізацію. Хочу, аби вони повірили, що на них напали.

Фоулі відкрив на комп’ютері кілька фантомних файлів. Фантоми — його найулюбленіші проекти. Образи він позичив із людських фільмів — солдати, Вибухи, тощо, — і використовувати їх можна було В будь-яких сценах. Зараз він вирішив звернутися до особливого загону французької армії, тож до Параді­зо вирушила Командмен дез Операсьон Спесіаль, або КОС. Для початку вистачить.

У голови охорони шато, Хуана Сото, виникла неве­личка проблемка. І була та проблемка така — в бу­динку зробили кілька пострілів. І була вона малень­кою у порівнянні з тією великою проблемою, яку вже підготував Фоулі.

Сото говорив по рації.

— Так, міс Парадізо, — казав він, намагаючись зберігати спокій... — Розумію, що ваш братик, мож-диво, зник. Я сказав «можливо», бо в іграшковій ма­шині міг бути і він. Мені здалося, що то був саме він. Гаразд, гаразд, я вас зрозумів. Як правило, іграшкові машинки не літають. Може, якийсь дефект.

Сото був рішуче налаштований поговорити з тими двома дурнями, що стріляли по машинці за наказом Мінерви. Якою б розумною вона не була, але дитина не може віддавати такі команди його охоронцям.

Хоча Мінерва і перебувала досить далеко від цен­тру охорони, і її обличчя він аж ніяк не бачив, Сото напустив на себе серйозний вид лекції, що чекала на хлопців.

— А тепер, міс Парадізо, послухайте мене, — по­чав він, але вираз обличчя у нього геть змінився, бо спрацювала балістична сигналізація.

— Так, я слухаю.

Начальник охорони однією рукою тримав рацію, іншою натискав на різноманітні кнопки на панелі керування, благаючи, щоб усе це виявилося лише не­справністю.

— Здається, до нас завітали спецпризначенці КОС. Господи, вони вже в будинку! Гелікоптери! Ка­мери на даху зареєстрували гелікоптери! — В рації щось затріщало. — Ну й гуркіт! Вони прийшли по вас, міс Парадізо, і по вашого полоненого. Господи, усі сигналізації спрацювали. В кожному секторі. Нас оточили! Потрібно евакуюватися. Бачу їх біля дерев. У них танк. Як тут опинився танк?

На вулиці Артеміс із Батлером спостерігали хаос, створений Фоулі. Альпійське повітря стривожило Виття сигналізації, охоронці розбігалися по своїх місцях.

Батлер кинув кілька димових шашок, щоб поси­лити ефект.

— Танк, — іронічно посміхнувся Артеміс в ельфійський телефон. — Ти послав до них танк?

— Ти підключився до аудіотрансляції? — запитав замість відповіді Фоулі. — На що ще здатен твій теле­фон?

— Можна пограти в солітера і сапера, — невинно відповів хлопець.

Фоулі гмикнув.

— Поговоримо про це пізніше, Хлопче Бруду. А тепер давай-но сконцентруємося на плані.

— Чудова пропозиція. Чи ти маєш кілька фан­томних ракет?

Начальник охорони мало не втратив свідомість. Радар визначив, що в череві гелікоптерів щось є.

— Мон д’є! Ракети! Вони стріляють у нас розум­ними ракетами. Потрібно негайно евакуюватися!

Він відсунув плексигласову панель, під якою хова­лася помаранчева кнопка. Завагавшись лише на мить, він її натиснув. Численні сирени раптом замовкли, їх замінило єдине жалісне скиглення. Сигнал евакуації.

Щойно він пролунав, охоронці змінили напрямок руху і побігли до транспортних засобів або до тих, за кого відповідали, а решта мешканців шато почали збирати інформацію та інші цінні для них речі.

У західній частині дому відчинилися двері гара­жа, і у двір, мов пантери, викотилися шість чорних «BMW». Вікна в одному з них були затемнені.

Артеміс спостерігав за подіями у бінокль.

— Дивись за дівчинкою, — сказав він у телефон на долоні. — Вона ключ до всього. Гадаю, що для неї призначений автомобіль із темними вікнами.

Дівчинка Мінерва вийшла через двері до патіо, спокійно розмовляючи по рації. За нею ішов батько, який тягнув за руку Бо Парадізо. Хлопець пручався. Останнім вийшов Біллі Конг, трохи зігнувшись під вагою сумки для гольфу.

— Починаємо, Холлі! Ти готова?

— Артемісе! Я тут офіцер, — почув він роздрато­вану відповідь. — Тримайся подалі, якщо не маєш чим допомогти.

— Я просто подумав...

— А я просто подумала, що тобі потрібно змінити прізвище на Надмірний Контроль.

Артеміс поглянув на Батлера, який лежав поруч і чув усе.

— Надмірний контроль? Ти можеш у це повірити?

Ліворуч від них затремтіла латка землі. Ґрунт, траву і комах відкинуло вбік, і з дірки висунулися дві голови. Одна належала гномові, інша — піксі.

Дуда переліз через Мульчеві плечі та гепнувся на землю.

— Ви, люди, просто божевільні, — простогнав він і витяг жука з кишені сорочки. — За таке я маю отри ­мати більше, ніж амністію. Мені потрібно пенсію призначити.

— Тихіше, малий, — спокійно сказав Батлер. — За­раз почнеться друга частина плану, і мені не хотіло­ся б через тебе її пропустити.

Дуда почервонів.

— І мені б не хотілося. Щоб ти пропустив. Через мене.

Біля гаража Біллі Конг підняв багажник одного з «BMW» і запхав у нього сумку для гольфа. Це був автомобіль із затемненими вікнами.

Артеміс відкрив рота, щоб віддати наказ і відра­зу ж закрив. Мабуть, Холлі знає, що робити.

І вона знала. Дверцята з боку водія трохи прочи­нилися, немов самі собою, і знову зачинилися. Не встигли Мінерва і Біллі Конг охнути від несподіван­ки, джип завівся і рвонув до головних воріт.

— Ідеально, — пробурмотів під носа Артеміс. — А тепер, міс Мінерво Парадізо, кандидатко в злодій­ки, побачимо, яка ти розумна. Я знаю, що б зробив у такій ситуації.

Реакція Мінерви Парадізо була не такою драма­тичною, яку можна було б очікувати від дитини, що втратила цінну річ. Ані істерики, ані тупотіння ніж­ками. Біллі Конг також повівся всупереч стереоти­пам. Він навіть за зброю не схопився. Замість цього він сів навпочіпки, провів рукою по волоссю і запа­лив сигарету, яку Мінерва швидко вихопила у нього з губ і розчавила ногою.

Тим часом джип під’їжджав до воріт. Може, Мі­нерва була впевнена, що броньованого бар’єру ви­стачить, щоб зупинити автомобіль. Вона помиляла­ся. Холлі вже ослабила болти своїм «Нейтрино». Вистачило б одного удару бампером. Якби до цього дійшла справа. Не дійшла.

Розчавивши сигарету Конга, Мінерва витягла з кишені пульт, набрала короткий код і натиснула кнопку. В «BMW» спрацював невеличкий детонатор, і в повітря виділився севофлуран, сильнодіючий снодійний газ. Через кілька секунд автомобіль змі­нив напрямок руху, пролетів через кущі і вилетів на наманікюрений газон.

— Проблеми, — сказав Батлер.

— Гм-м, — відповів Артеміс. — Я б сказав, що це якийсь прилад, що випускає газ. Швидкої дії. Може, циклопропан або севофлуран.

Батлер піднявся на коліна, витяг пістолета.

— Може, я прогуляюся і трошки постріляю?

— Ні, не варто.

«BMW» крутило в різні боки, підкидаючи на гор­бочках і ямках місцевої топографії. Він зруйнував майданчик для міні-гольфу, розтрощив бесідку і по­збавив голови статую кентавра.

За сотню метрів під землею поморщився Фоулі.

Нарешті автомобіль зупинився на лавандовій клумбі, зарившись носом у землю. Колеса крутили­ся, розкидаючи грудки землі і пурпурові суцвіття, немов ракети.

«Круто!» — подумав Мульч, але вголос нічого не сказав, бо чудово розумів, що не час випробовувати терпіння Батлера.

Охоронцеві не терпілося кинутися до машини. Пістолета він уже тримав у руці, і сухожилля на шиї напружилися, але Артеміс стримав Батлера, торк­нувшись його руки.

— Ні. Не зараз. Знаю, ти хочеш допомогти, але ще не час.

Батлер сунув «зігзауер» у кобуру, нахмурився.

— Упевнені, Артемісе?

— Довірся мені, друже.

І звісно, Батлер довірився. Хоча інстинкт вимагав зовсім іншого.

З десяток охоронців на чолі з Біллі Конгом уже підходили до автомобіля. Конг рухався, немов кіш­ка, ступав, спираючись майже на самі пальці. Навіть обличчя у нього було котяче, із самозадоволеною посмішкою і великими круглими очима.

За його сигналом чоловіки кинулися до машини, дістали з багажника сумку для гольфу і витягли Хол­лі з ведійського сидіння. На ельфійку начепили пластикові наручники і потягли через сад до Мінер-ви Парадізо та її батька.

Мінерва зняла шолом Холлі і встала навколішки, щоб оглянути загострені вуха. Крізь бінокль Артеміс ясно бачив, як вона посміхалася.

«Пастка. Усе це було пасткою».

Мінерва сунула шолом під пахви і швидко пішла до будинку. На півдорозі вона зупинилася й оберну­лася. Прикривши очі від сонця, вона оглянула тіні і верхівки навколишніх пагорбів.

— Що вона шукає? — вголос подумав Батлер.

Артеміс не думав. Він точно знав, що шукає ця ди­вовижна дівчинка.

— Нас, друже. Якби це було твоє шато, ти, мабуть, подумав, де б міг сховатися шпигун.

— Звісно. Саме тому я і обрав це місце. Ідеальне місце, розташоване схилом вище, за тим скупченням каміння, але воно перше, де шукатиме експерт з охо­рони. Місце, де ми перебуваємо зараз, друге за рей­тингом, тому я його і обрав.

Мінерва подивилася на купу каміння і перевела погляд на кущі, за якими вони ховалися. Бачити їх вона не могла, але інтелект підказував їй, що вони саме там.

Артеміс зосередився на гарному обличчі дівчини. Дивно, як він може милуватися красою Мінерви, якщо його друг потрапив у полон. Статеве дозріван­ня — страшна сила.

Мінерва посміхнулася. Очі в неї були яскравими, і навіть на відстані було зрозуміло, що вона з нього глузує. І вона заговорила англійською. Артеміс і Бат­лер, обидва натреновані читати по губах, легко зро­зуміли коротке речення.

— Ви зрозуміли, Артемісе? — запитав Батлер.

— Зрозумів. І вона зрозуміла нас.

— Наступний хід твій, Артемісе Фаул, — сказала Мінерва.

Батлер сів, стряхнув землю з ліктів.

— Я думав, ви один такий, Артемісе, але ця ді­вчинка теж розумна.

— Так, — кивнув Артеміс. — Вона справжня юна злочинниця.

Під землею, у штаб-квартирі Восьмої Секції в мі­крофон застогнав Фоулі.

— Чудово, — сказав він. — Тепер вас двоє.