Артеміс Фаул. Утрачена колонія

ГЛАВА 14: ВАТАЖОК ЗГРАЇ

Острів Гібрас

ДОКИ Артеміса і його друзів крути­ло в тунелі часу, Леон Аббот радився зі старійшинами. Дія відбувалася в Раді, де приймалися всі важливі рішення, або, точніше кажучи, де Аббот приймав усі важливі рішення. Іншим здавалося, що вони беруть активну участь, але Леонові Абботу легко вдавалося змусити їх танцювати під свою дудку.

«Якби вони тільки знали, — думав він, кусаючи щоки зсередини, щоб обличчя не розпливлося у самовпевненій посмішці. — Вони б мене живцем з’їли. Але дізнатися вони не можуть, бо не лишилося жод­ної живої душі, яка б їм розповіла. Дурний Номер Один був останнім, і він зник. Шкода».

На сьогодні у Аббота були великі плани. Велике пе­реселення зграї, світанок нової ери. Ери Леона Аббота.

Він глянув на стіл, за яким сиділи демони, об­смоктуючи кістки кроликів, яких він наловив для наради. Він із презирством ставився до всіх членів Ради. Геть до всіх. Вони були слабкі й дурні, підкоря­лися примітивним інстинктам. Їм потрібен ватажок. Ані суперечок, ані дебатів. Його слово має бути за­коном. Крапка.

Звісно, за звичних обставин інші демони не поді­ляли б його бачення майбутнього. Власне, якби він запропонував зробити те, що задумав, з ним стало­ся би те, що зараз відбувається з кролями. Але зараз були незвичні обставини. Коли справа доходила до переговорів з Радою, він мав певні переваги.

За дальнім кінцем столу Гадлі Шрівелінгтон Бас­сет, новенький у Раді, підвівся і голосно рикнув. Знак, що він хоче говорити. Чесно кажучи, Бассет трохи непокоїв Аббота. Він виявився не таким під­датливим до Абботових чар, і дехто почав до цього молодика прислухатися. Доведеться з ним щось зро­бити.

Бассет знову рикнув, приставивши обидві долоні до рота, щоб рик почули і на чолі столу.

— Я говоритиму, Леоне Аббот. Слухай мене.

Аббот утомлено зітхнув і махнув рукою, щоб де­мон продовжував. Молодику явно подобалися фор­мальності.

— Мене дуже хвилює те, що відбувається, Абботе. Все не так, як має бути.

Присутні схвально забубоніли. Хвилюватися не варто. Дуже скоро вони заспівають іншої пісні.

— Ми маємо людські імена. Ми поклоняємося людській книзі. Мені здається, що це огидно. Ми що, маємо стати людьми?

— Я вже пояснював, Бассете. Мільйон разів. Чи ти такий дурний, що мої слова не доходять до тебе?

Бассет загарчав. Образливі слова. Ватажок Аббот чи ні, але за свої слова йому доведеться відповідати.

— Спробую ще разок, — продовжив Аббот, по­клавши ноги на стіл і цим іще більше образивши Бассета. — Ми вивчаємо людей, щоб краще їх розумі­ти, отже, і легше їх перемогти. Ми читаємо книгу, вчимося стріляти з арбалета, отримуємо їхні імена.

Бассет не злякався.

— Я чув ці слова вже мільйон разів, і щоразу вони здаються мені смішнішими. Чому б нам не називати­ся кролячими іменами, коли ми полюємо на кроли­ків? Ми не живемо в лисячих норах, щоб полювати на лисиць. Ми вивчаємо книгу й арбалет, але ми де­мони, а не люди. Моє прізвище було Грістл. Оце справжнє демонічне ім’я! Не якийсь там дурний Гад­лі Шрівелінгтон Бассет.

Аргумент був слушним і вчасним. Може, за інших обставин Аббот навіть поаплодував би і призна­чив би молодого демона лейтенантом, але з лейте­нантів виростали конкуренти, а цього Абботові аж ніяк не потрібно було.

Аббот підвівся, повільно пройшовся вздовж сто­лу, заглядаючи в очі членів Ради. Спершу їхні погляди були зухвалими, але щойно Аббот почав говорити, вогонь у їхніх очах змінився на тьмяний блиск слухняності.

— Ти маєш рацію, — сказав Аббот, провівши пазу­ром по вигнутому рогу. З-під пазура посипалися іс­кри. — Все, що ти кажеш, абсолютна правда. Імена, дур­на книга, арбалети. Вивчення англійської. Все це жарт.

Бассет вишкірився, відкривши гострі білі зуби, примружив рудувато-коричневі очі.

— Ти визнаєш це, Абботе? Всі чули, як він ви­знав?

Досі всі були згодні з молодим демоном, але тепер дух протесту у них зник. Вони так пильно дивилися на стіл, немов на дощаній поверхні були вигравіювані відповіді на всі життєві питання.

— Правда в тому, Бассете, — продовжив Аббот, підходячи ближче до свого опонента, — що ми ніко­ли не повернемося додому.

— Але ж ви казали...

— Знаю. Я казав, що дія закляття скінчиться, і нас затягне туди, де ми і були. Хто знає, може, так і буде. Але я і гадки не маю, що станеться насправді. Я лише знаю, що доки ми тут, я триматиму все під контролем.

Бассета немов громом прибило.

— І великої битви не буде? Але ж ми стільки готу­валися!

— Щоб відволікти увагу, — сказав Аббот і зробив кілька пасів руками, немов фокусник. — Дим і за­кляття. Те, на чому можна зосередитись.

— Що зробити? — розгубився Бассет.

— Зосередитись, дурню. Поміркуй. Доки ми пла­нуємо війну, демони щасливі. Війну я їм дав, як пе­ремогти — навчив. Отже, я — рятівник.

— Ти дав нам арбалет.

Аббот зупинився і розреготався. Цей Бассет — справжній дурень. Майже, як гном.

— Арбалет! Люди Бруду мають зброю, яка вбиває вогнем. Вони мають металевих птахів, що літають і скидають вибухові яйця. І їх мільйони. Мільйони! Вони можуть скинути на наш маленький острів лише одне яйце, і ми зникнемо. І цього разу ніхто не по­вернеться.

Бассет не знав, накинутися йому на Аббота чи втекти. Усі ці зізнання завдавали болю, а члени Ради лише сиділи і розпускали слини. Таке враження, немов на них закляття наклали...

— Ну, — глузливо сказав Аббот. — Ти зрозумів? Напруж свій кволий мозок.

— Ви зачарували Раду.

— У самісіньке око! — вигукнув Аббот. — Дай он тому демону сирого кроля!

— Ал-л-ле цього не може бути, — забелькотів Бас­сет. — Демони — не магічні істоти. Хіба що цілителі. Але цілителі через деформацію не проходять.

Аббот широко розвів руки.

— Отже, я істота, яка пройшла незвичну дефор­мацію. Що, мозок не витримує? Забагато для тебе, Бассете?

Бассет вихопив із піхов довгий меч.

— Моє ім’я Грістл! — рикнув він і кинувся на ва­тажка.

Аббот відбив лезо рукою і, виставивши пазури, накинувся на супротивника. Можливо, він і був бре­хуном і маніпулятором, але він також був і безстраш­ним воїном. З таким самим успіхом голубка могла атакувати орла.

Аббот кинув молодшого демона на кам’яну під­логу, поставив ногу йому на груди, не звертаючи уваги на копирсання Бассета.

— І оце все, на що ти здатен, малюче? Мій собака і той краще б’ється.

Він схопив голову Бассета обома руками і стиснув так, що у демона очі мало не вилізли.

— Я можу тебе вбити, — сказав Аббот, і від однієї цієї думки на серці у нього потеплішало. — Але бісе­нята тебе обожнюють, отже, замучать мене питання­ми. Тож я лишаю тобі життя. За однієї умови. Твоя воля належатиме мені.

Говорити Бассет не міг, але він зміг вичавити із себе одне слово.

— Ніколи.

Аббот стиснув його голову сильніше.

— Ніколи? Ніколи, кажеш? А чи відомо тобі, що тут, на Гібрасі, ніколи швидко минає?

І Аббот зробив те, чого не має робити демон, що пройшов деформацію: він зібрав усю свою магію і спрямував її в очі.

— Ти мій, — сказав він Бассету. Голос у нього був магічним, перед ним не можна було встояти.

Усі інші вже звикли і реагували на найменшу кра­плинку месмеру в голосі, але юний розум Бассета ви­магав зібрати всю магію. Магію, яку Аббот украв. Магію, яку за ельфійськими законами не можна було використовувати для того, щоб месмеризувати ін­ших ельфів.

Обличчя Аббота почервоніло, затріщала луска на лобі.

— Ти мій! — повторив Аббот, дивлячись прямо в очі юного демона. — Ти більше ніколи мене не пи­татимеш.

Варто віддати належне Бассету — кілька секунд він пручався, доки магічна сила буквально не розі­рвала судину в оці. І тоді, коли кров розтеклася по рудуватій склері, опір Бассета вщух, змінився тупою покірністю.

— Я твій, — речитативом промовив він. — Я біль­ше ніколи тебе не питатиму.

Аббот на мить прикрив очі, повернув магію до себе. Коли він розплющив їх, на обличчі у нього сяяла усмішка.

— Добре. Радий це чути, Бассете. Інакше на тебе б чекала швидка і болюча смерть, тож краще вже тобі бути дурнуватим песиком.

Він підвівся і поблажливо допоміг піднятися Бас-сетові.

— Ти впав, — пояснив він тоном справжнього лікаря. — А я допомагаю тобі піднятися.

Бассет розгублено блимав очима.

— Я більше ніколи тебе не питатиму.

— Ой, не переймайся. Просто сідай і роби, що я тобі скажу.

— Я твій, — повторив Бассет.

Аббот легенько поплескав його по щоці.

— А мені казали, що ми з тобою не поладимо.

Аббот повернувся до свого стільця на чолі стола. То був справжній трон з високою спинкою, зробле­ний із решток тварин. Ватажок зручно всівся, по­плескав долонями по підлокітникам.

— Обожнюю цей стілець, — сказав він. — Власне, це трон, а не стілець, і це повертає мене до справи, заради якої ми сьогодні зібралися.

Аббот нахилився і витяг із-під стільця грубо зро­блену бронзову корону.

— Гадаю, Раді час оголосити мене довічним ца­рем, — заявив він, начепивши корону на голову.

Ідея про довічного царя була доволі слизькою. Споконвіку демонами керував Найсильніший, і по­сада ця була тимчасовою. Аббот протримався так

довго лише завдяки месмеру, до якого вдавався, що­йно хтось із ним не погоджувався.

Більшість членів Ради уже так довго перебували під месмером, що погодилися б на будь-яку пропо­зицію, але кілька молодиків аж здригнулися, бо їхні справжні переконання повстали проти такої огидної думки.

Проте їхні вагання тривали недовго. Пропозиція Аббота, немов вірус, поширилася в їхній свідомості і підсвідомості, в зародку знищуючи всі революційні думки.

Аббот поправив корону.

— Годі дебатів. Усі згодні, скажіть: «Р-р-р!»

— Р-р-р-р-р-р-р-р-р! — загарчали демони і за­грюкали по столу рукавицями і мечами.

— Слава царю Леону! — підказав Аббот.

— СЛАВА ЦАРЮ ЛЕОНУ! — підхопила Рада, як зграйка папуг.

Урочисту мить обірвав демон-солдат, що увірвав­ся в залу.

— Там... Там великий...

Аббот швидко зняв корону. Пересічні демони ще не готові до цього.

— Що там? — запитав він. — Що велике?

Солдат зупинився, звів дух. І раптом зрозумів, що має передати всю «велич» того, що сталося на горі, а то Аббот голову йому відірве за те, що перервав нараду.

— Там був великий спалах! — Великий спалах? Хіба це звучить серйозно? І він виправився: — До­звольте розказати спочатку. На вулкані помітили величезний спалах. Поблизу перебували двоє мис­ливців. Вони кажуть, що спалахнуло, бо з’явилися істоти. Група. Четверо.

— Істоти? — нахмурився Аббот.

— Можливо, двоє з них — демони. Але інші двоє... Мисливці не знають, хто то такі.

Це вже серйозно. Аббот одразу зрозумів. Ці істо­ти можуть бути людьми. Або гірше, цілителями, що лишилися живими. Якщо це цілителі, вони точ­но здогадаються про таємницю Аббота. Вистачить лише одного демона зі справжньою магічною силою, і прощавай контроль над зграєю. Потрібно щось ро­бити.

— Добре. Рада розгляне проблему. Не пускай сюди нікого.

У солдата нервово смикнувся кадик, бо настав час поганих новин.

— Запізно, майстре Аббот. Уся зграя вже побігла до вулкана.

Демон і речення не закінчив, як Аббот був уже біля дверей.

— За мною! — крикнув він решті. — І прихопіть зброю!

— Р-р-р-р-р-р-р-р-р! — загарчали замесмеризо­вані члени Ради.

Артеміса дивувало, як йому вдавалося зберігати спокій. Людського підлітка мала до півсмерті на­лякати зграя демонів, яка на них насувалася, але хлопець скоріше нервував, ніж боявся, і відчував величезну зацікавленість.

Він поглянув через плече в кратер, з якого вони щойно вибралися.

— Після величі завжди наступає падіння, — тихо сказав він і посміхнувся власному жарту.

Ці слова почула Холлі.

— Ти вмієш вибрати мить, щоб попрацювати над почуттям гумору.

— Як правило, я все планую. Але зараз ситуацію контролюю не я. Кван.

Номер Один провів їх по краю кратера до відлогого каменистого виступу. Там стирчала лозина, уві­шана десятками срібних браслетів. Більшість із них потьмяніли і були вкриті сажею.

Номер Один зняв кілька.

— Їх лишають тут стрибуни в інші виміри, — пояснив він і вручив кожному по браслету. — На ви­падок, якщо повернуться. Досі, щоправда, ніхто не повертався. Крім Леона Аббота, безумовно.

Кван надягнув браслет на зап’ясток.

— Стрибання в інші виміри — самогубство. Без срібла демон ніколи не зможе залишитися на одно­му місці більше, ніж на кілька секунд. Вони дрей­фуватимуть у часі і просторі, доки не загинуть від опіків або голоду. Ми тут лише завдяки магії. Див­но, як зміг повернутися Аббот? Яке його демонічне ім’я?

Номер Один примружив очі, намагаючись роз­гледіти, що відбувається на стежці.

— Можете самі його запитати. Он він. Отой висо­кий, що розштовхує інших.

Холлі повернулася в бік ватажка.

— З вигнутими рогами і великим мечем? — запи­тала вона.

— Посміхається?

— Ні.

— Значить, Аббот.

Дивна то була зустріч. Ані обіймів, ані шампан­ського, ані сліз на очах. Замість усього цього: гострі зуби, оголені мечі і загрозлива поведінка. Останньо­му виводку бісенят особливо хотілося насадити новоприбульців на рожен, щоб довести свою хороб­рість. Мішенню номер один став Артеміс. Уявити тільки! Справжня жива людина на Гібрасі! І вигля­дав він не таким уже й крутим.

Артеміс із друзями стояли на виступі та чекали на демонів. Довго чекати не довелося. Першими добі­гли бісенята, захекані від важкого підйому. Їм так і свербіло когось убити. Якби не Кван, Артеміса не­гайно б розірвали на шматки. Холлі теж доклала рук, щоб зберегти хлопцеві життя. Вона випустила в пер­шу дюжину бісенят заряд «Нейтрино», якого виста­чило, щоб ті відбігли на безпечну дистанцію. І вже тоді Кван відвернув їхню увагу, створивши в повітрі барвисту танцюючу мавпочку.

Дуже скоро всі демони, що змогли залізти на гору, туди видерлися і збилися в купу, витріщаючись на чарівну мавпу.

Навіть Номер Один був у захваті.

— Що це?

Кван клацнув пальцями, і мавпочка зробила сальто.

— Проста магічна конструкція. Замість того, щоб дозволити іскрам летіти в різні боки, я збираю і ство­рюю образи, які легко впізнати. Ця справа вимагає часу і зусиль, але згодом ти цього навчишся.

— Ні, — сказав Номер Один. — Я хотів спитати, що це за фігура?

— Мавпа, — зітхнув Кван.

Демонів уже набігло дуже багато, і вони ставали дедалі неспокійнішими. Воїни билися рогами, щоб продемонструвати свою силу. Лупили один одного по лусці на грудях і гострили мечі об каміння.

— Як я сумую за Батлером, — сказав Артеміс.

— І я, — погодилася Холлі, вишукуючи в натовпі найбільш небезпечного демона.

То була нелегка справа. Демони поводилися так, немов от-от мала статися друга деформація. Звісно, Холлі вже бачила тримірну модель демона, але ніко­ли не зустрічалася з ним у реальності. Моделі були дуже точні, але їм бракувало кровожерливого погля­ду, утробного скавучання і жаги бійки.

З юрби вийшов Аббот, і Холлі миттєво наставила на нього «Нейтрино».

— Кван! — щиро здивувався Аббот. — Ти живий? Я думав, усі цілителі загинули.

— Крім того, що допоміг тобі, — не втримався Номер Один.

Аббот зробив крок назад.

— Так. Крім нього.

Кван стулив кулак, і мавпа зникла.

— Я тебе знаю, — повільно сказав він, перебира­ючи спогади. — Ти був біля Тайллта. Ти сіяв розлад.

Аббот випрямився.

— Так. Я Аббот-розкольник. Ми не мали тут опи­нитися. Ми мали виступити проти людей. Цілителі нас зрадили! — махнув він мечем на Квана. — Ти нас зрадив!

Демони завили і забряжчали зброєю.

Аббот зачекав, доки вони трохи заспокоїлися.

— Людина! Це людина! Ти привів до нашого дому ворога. Скільки лишилося чекати, доки на своїх ме­талевих птахах прилетять інші?

— Металеві птахи? — запитав Артеміс гномсь­кого. — Які металеві птахи? Ми ж маємо лише арба­лети, забув?

Демони разом охнули, бо зрозуміли, що ця люди­на прекрасно володіє їхньою мовою, хоча і говорить з акцентом.

Аббот вирішив змінити тему. Цей хлопець б’є по слабких місцях.

— Ти і ельфа привів, цілителю! З магічною зброєю в руках. Ельфи зрадили нас біля Тайллта!

Квану ці вигуки вже набридли.

— Чому б тобі не наказати зробити те, що хочеш? Ти хочеш, щоб ми померли. Віддай наказ і побачиш, чи накинуться брати-демони на єдину істоту, яка може їх урятувати.

Аббот зрозумів, що справи його кепські. Потріб­но позбутися цих небезпечних прибульців. Швидко і назавжди.

— Ти так хочеш померти? Тож нехай так і буде. Можеш померти.

Він наставив на групу меча і мало не крикнув: «Убий­те їх!» або «Смерть зрадникам!», але Кван його випере­див і клацнув пальцями. Зробив він це дуже ефектно, ще й невеличкий магічний феєрверк улаштував.

— Тепер я тебе пригадав. Твоє ім’я не Аббот. Ти Н’зал, той дурень, що зруйнував закляття часу. Але ти змінився. Ці червоні плями...

Аббота немов громом ударило. Кілька старіших демонів захихотіло. Справжнє ім’я Аббота згадували не часто. Аббот його трохи соромився, бо означало воно давньою демонською — «маленький ріг».

— Це ти, Н’зале. Тепер я все пригадав. Ти і той ду­рень Бладвін. Ви були проти позачасового закляття. Ви хотіли битися з людьми.

— І досі хочу, — гаркнув Аббот, незадоволений тим, що пригадали його справжнє ім’я. — Одна лю­дина просто перед нами. Можемо почати з неї.

Кван розсердився, вперше, відколи повернувся до життя.

— Ми все прорахували. Ми створили на вулкані коло із семи цілителів. Лава вже піднімалася і все було під контролем, але ви з Бладвіном накинулися на нас Із-поза скелі і розірвали коло.

Аббот вимушено засміявся.

— Цього ніколи не було. Тебе дуже довго не було, цілителю. Ти втратив розум.

Очі у Квана засвітилися блакитним, по руках по­бігли магічні іскри.

— Через тебе я десять тисяч років провів як статуя.

— Жодному твоєму слову не повірять, цілителю.

— Я вірю, — сказав Номер Один.

Іще кілька демонів вірили. Це можна було поба­чити по їхніх очах.

— Ти намагався вбити цілителів! — продовжив звинувачення Кван. — Відбулася бійка, і Бладвін упав у вулкан. Його енергія зіпсувала закляття. І тоді ти потягнув у лаву мого учня, Квеффора. Ви обидва впа­ли в кратер. Я бачив, — Кван спохмурнів, пригадавши всі події того дня. — Але ти не помер. Ти не помер, бо закляття вже почало діяти. Магія перенесла тебе, і лава не встигла розтопити твої кістки. Куди подівся Квеффор? Куди занесло тебе?

Номер Один уже знав питання на ці відповіді.

— Його перенесло в майбутнє. Він видав наші та­ємниці людям в обмін на книжку з казками і стару музейну зброю.

Аббот перевів меча на нього.

— А я хотів лишити тобі життя, бісику.

Номер Один розсердився.

— Так, як минулого разу? Коли наказав стрибати в кратер? Ти мене замесмеризував!

Становище Аббота було незавидним. Він міг наказа­ти Раді атакувати, але тоді багато питань лишаться без відповіді, а всіх замесмеризувати він не може. Але якщо Кван продовжуватиме говорити, він видасть усі його таємниці. Потрібен час на роздуми. На жаль, саме часу він і не мав. Доведеться скористатися розумом і зброєю.

— Я тебе замесмеризував! Не сміши мене. Демони не володіють магією. — Аббот недовірливо похитав головою. — Навіщо я взагалі це тобі пояснюю? Стули пельку, Номере Один, або я зашию тобі рота і скину у вулкан.

Кванові не сподобалося, як розмовляють із його новим учнем.

— Із мене досить, Н’зале. Ти погрожуєш цілителям? Номер Один, як ти його називаєш, має більше сили, ніж ти коли-небудь матимеш.

Аббот зареготав.

— Тут ти маєш слушність, цілителю. Я сили не маю. Жодної магічної іскорки. Маю лише силу кула­ків і силу своєї зграї.

Артемісу ця суперечка вже набридла.

— У нас обмаль часу, — сказав він Квану, — Поза­часове закляття зникає, і нам потрібно приготувати­ся до повернення додому. А для цього нам знадо­биться вся наша магія. Включаючи вашу, Н’зале, або Абботе, як там ви себе називаєте.

— Я не розмовляю з людьми, — рикнув Аббот. — А якби розмовляв, повторив би, що магії в мене немає.

— Та годі вам уже, — відмахнувся Артеміс. — Я ж бачу побічні ефекти месмеру. Спотворені зіниці, червоні очі. Деякі ваші друзі так довго перебували під месмером, що зіниць майже не лишилося.

— І звідки ж у мене ця магія?

— Ви вкрали її в позачасовому тунелі. Гадаю, ма­гія і лава буквально поєднали вас із Квеффором. Коли ви опинилися на Землі в недавньому мину­лому, вам якось удалося утримати в собі магію ці­лителів.

Для більшості присутніх це вже було за межами розуміння. Аббот зрозумів, що вдаватися до месмеру, щоб переконати демонів у безглуздості цієї історії, не доведеться. Він спростує усі аргументи цієї люди­ни, а тоді знищить і її саму.

Аббот улаштував справжнє шоу, глузуючи з Арте­міса. Поводився саме так, як має поводитись вата­жок: шкрябав пазурами по рогах і хрипло, уривчасто реготав. Дуже скоро до нього приєдналися майже всі інші.

— Ну, людино, — сказав Аббот, коли юрба заспо­коїлася, — кажеш, я вкрав магію в позачасовому ту­нелі? Ти з’їхав з глузду, Хлопче Бруду. Чи не наказа­ти мені бісенятам здерти з тебе шкіру і висмоктати кістковий мозок? Навіть якби те, що ти кажеш, було можливе, звідки б ти дізнався? Звідки про це може дізнатися людина? — самовдоволено посміхнувся Аббот, переконаний, що на це питання не може бути ніякої задовільної відповіді.

Артеміс Фаул посміхнувся у відповідь і підняв у небо вказівний палець. Тобто то був середній па­лець, але позачасовий тунель допоміг йому поміня­тися місцями із вказівним. На кінчику пальця спа­лахнула блакитна іскра і розсипалася мініатюрним феєрверком.

— Я знаю, що магію можна вкрасти, — заявив Ар­теміс, — бо і сам трохи вкрав.

Запанувала драматична тиша. І серед цієї тиші хрипло засміявся Кван.

— Я казав, що ти розумний, Хлопче Бруду. Але я помилявся. Ти геніальний. Навіть у позачасовому тунелі не розгубився. Вкрав трохи магії, га?

Артеміс знизав плечима і стулив пальці в кулак.

— Вона була всюди. І мені стало цікаво, що ста­неться, якщо позичити трохи.

Кван примружив око.

— Тепер знаєш. Ти змінився. Став такою ж магіч­ною істотою, як і ми. Сподіваюся, ти мудро скорис­таєшся цим даром.

— Цього нам бракувало, — простогнала Холлі. — Артеміс Фаул з магічними здібностями.

— Гадаю, що тепер, якщо врахувати містера Н’зала, магічних істот п’ятеро. Вистачить, щоб по­вернути закляття у протилежний бік.

Аббот пропав, і він це прекрасно розумів. Інші де­мони із цікавістю на нього поглядали. Чи не користався він магією, щоб маніпулювати ними? Кілька замесмеризованих членів Ради навіть намагалися звільнитися від його чар. За кілька хвилин про ца­рювання можна буде забути.

Лишалося одне.

— Вбийте їх! — заричав він, проте вийшло не так жахливо, як хотілося б. — Біси, можете робити, що душа воліє.

Замесмеризовані члени Ради кинулися вперед, утім, не так елегантно, як зазвичай. Бісенята зраділи, що отримали шанс убити двоногу істоту, і заголоси­ли від радощів.

— Кров і кишки! — вигукнув один, і ці слова під­хопили інші.

Не дуже красиво сказано, але суть передає.

Холлі не дуже хвилювалася. «Нейтрино» може дістати, куди вона схоче, а якщо виставити більшу ширину променя, то бісенят і демонів можна трима­ти подалі. Теоретично.

Вона відштовхнула Артеміса, зайняла позицію і відкрила вогонь. Промінь збив демонів з ніг, і з землі вони не підведуться щонайменше десять хвилин. Крім тих, хто відразу скочив на ноги. І та­ких, здається, було чимало. Навіть бісенята спокій­но перенесли лазерні промені, немов то був просто сильний вітер.

Холлі спохмурніла. Цього не має бути. Збільшува­ти потужність вона не наважувалася, щоб не спри­чинити непоправні ушкодження. Не хотілося б, аби сталося щось погане.

— Кване? — гукнула вона. — Мій лазер не діє. Щось підкажеш?

Холлі знала, що на полі бою цілителі не дуже допоможуть. Вони відмовлялися завдавати шкоди. Втручалися лише в найскрутніших ситуаціях. Доки Кван наважиться переступити через свою пацифіст­ську натуру, буде вже запізно.

Кван чухав підборіддя, а Холлі стріляла. Кожен постріл валив з ніг величезну кількість демонів, але за секунду вони знову стояли на ногах.

— Якщо Раду було замесмеризовано, я можу їх зцілити, — нарешті сказав Кван. — Але мозок — річ делікатна, потрібен прямий контакт.

— Обмаль часу, — відповіла Холлі. — Артемісе, ти щось придумав?

Артеміс схопився за шлунок.

— Мені потрібно в туалет. Секунду тому все було гаразд. А зараз...

От якби крила працювали! Тоді б Холлі могла злеті­ти і цілитися в демонів згори. Так було б значно легше.

— Туалет, Артемісе? Саме зараз?

Одному демону вдалося прорватися повз лазерні промені. Він був так близько, що можна було відчу­ти його запах. Ударити він не встиг: Холлі пірнула під його руку і штовхнула ногою в груди. З легенів демона з шумом вийшло повітря, і демон упав, від­кривши рота.

— Мені потрібно в туалет, а твій «Нейтрино» майже нічого не може зробити. Час прискорюється. Нас підхопило хвилею. — Артеміс схопив Холлі за плече, її рука смикнулась, і лазер випустив заряд у небо. — Потрібно дістатися бомби. Вона може ви­бухнути будь-якої миті.

Холлі його відштовхнула.

— Не забувай про запобіжні заходи, Артемісе. Не чіпай мене, коли я стріляю. Кване, чи не допоможеш нам виграти трохи часу?

— Час, — посміхнувся Кван, — Знаєте, це якась іронія. Нам потрібен час, а ми...

Холлі аж зубами заскреготіла. Чому їй завжди до­водиться мати справу з якимись розумниками?

Номер Один був одночасно і наляканий, і заці­кавлений. Боявся він з очевидних причин: на нього могло чекати розчленування, болюча смерть тощо. Але мозок його напружено працював. Він цілитель. Він може щось зробити. На острові від такої неспо­діваної атаки він би напевно розгубився. Але тепер він зазнав і дещо гірше. Ті Люди Бруду в шато. Особ­ливо високий, у костюмі та з вогняною палкою.

«Замість того, щоб дозволити іскрам летіти в різні боки, я збираю і створюю образи, які легко впі­знати».

Номер Один зосередився на людських постатях зі своїх спогадів, оповив їх магією, надав їм сили. Від­чув, як вони затверділи, немов кров у мозку перетво­рилася на кригу. Коли тиск став майже нестерпним, він виштовхнув їх у реальність — дюжину примар­них силуетів убивць із кулеметами в руках. Видови­ще було ефектним. Навіть Аббот відступив. А інші навіть не відступили, розвернулися і побігли.

— Чудово, Кване. Добре придумали, — похвалив Артеміс.

Кван здивувався.

— Ти читаєш мої думки? А, ти мав на увазі сол­датів! Вони не мої. Номер Один дуже сильний ці­литель. За десять років він і сам зможе цей острів перенести.

Аббот лишився стояти за десять кроків від групи з мечем в одній руці і роєм магічних куль навколо

себе. Варто віддати йому належне як ватажку — він не злякався, дивився в обличчя смерті як справжній демон, з мечем у руці і посмішкою на обличчі.

Кван похитав головою.

— Гляньте лише! І це той ідіот, який завдав нам стільки клопоту.

Аббот уже мав справу з магією, тож швидко здо­гадався, що всі ці нові люди та їхня зброя просто ілюзія.

— Поверніться, недоумки! — крикнув він солда­там. — Вони вас не вб’ють.

Артеміс постукав Холлі по плечу.

— Вибач, що знову тебе відволікаю. Але нам по­трібно повернутися до бомби. Усім. І якщо можливо, прихопити із собою Аббота.

Холлі кілька разів пальнула в груди Аббота, щоб виграти хоч дві хвилини. Ватажок демонів відлетів, немов його штовхнув невидимий велетень.

— Гаразд, ходімо. Артемісе, іди першим. Я вас прикриватиму.

Вони знову спустилися в кратер, обережно про­суваючись, щоб не підсковзнутися на попільній корці. Спускатися було швидше, але й складніше. Най­важче було Холлі, бо вона йшла спиною вперед, готова стріляти в кожного, хто бодай рога висуне з-поза краю кратера.

Немов повторився жахливий сон п’ятирічної дав­нини. Кислотний запах дратував очі й горло, ноги потопали в попелі, над головою височіло червоне небо, і мов навіжене калатало серце. Не кажучи вже про страх, що повернуться демони.

Але гірше було попереду. Звільнена Кваном ма­гічна енергія прискорила розпад позачасового за­кляття, і те от-от мало зникнути. На жаль, тепер дії відбуватимуться в зворотному порядку. І почнеться все з Гібраса. Артемісові це було відомо, але на роз­рахунки не можна було гаяти ані секунди. Скоро, вирішив він. Усе станеться дуже скоро. А хто може сказати, що означає «скоро» в такому місці?

Артеміс відчував, що це не тільки його припу­щення. Він знав, що тунель неминуче зникне. Він до­торкнувся до магії. Став частиною її, а вона стала частиною його самого.

Артеміс підхопив Квана під руку, підганяючи вперед.

— Хутко! Маємо поспішати.

Старий цілитель кивнув.

— Відчуваєш? Хаос навколо. Подивись на Номера Один.

Артеміс озирнувся. Номер Один від них не від­ставав, але чоло його наморщилося від болю, він об­хопив голову руками.

— Він дуже чутливий, — прошепотів Кван. — Ста­теве дозрівання.

І раптом статеве дозрівання у людей перестало здаватися таким уже й жахливим.

Холлі також було нелегко. Роки тренувань і прак­тичного досвіду не підготували її до того, що дове­деться спускатися в вулкан, прикриваючи при цьому людину і двох представників, можливо, вимерлого виду, коли навколо рушиться час.

Зміни в часі не лише вплинули на функції її орга­нізму, зброя теж постраждала. Холлі стріляла в край кратера, але промені зникали в повітрі, не подолав­ши і половини шляху.

«Куди потраплять ці постріли? — подумала вона. — В минуле?»

На мить з’явилася юрба примарних силуетів, і їй здалося, що демонів стало значно більше. До того ж шлунок раптом звело від голоду, і вона могла запри­сягнутися, що нігті в неї на руках подовшали.

Демони Аббота швидко повернулися. І тримали­ся вони не групами, як сподівалася Холлі. Вони з’являлися з-поза краю по одному і спускалися в кра­тер. Жахливе видовище — десятки воїнів зіскакува­ли в кратер, руни на їхніх грудях світилися черво­ним, зуби клацали, роги загрозливо погойдувалися, і бойові виклики луною котилися по вулкану. Це не тролі. Тролі мали лише зародки розуму, а ці демони були організовані та готові до бою. І вони вже знали, як не потрапити під лазерні промені.

Холлі прицілилася у ватажка.

«Гей, Абботе, — подумала вона. — Що б не трапи­лося, додому ти повернешся з головним болем».

І вона випустила в нього три заряди. Два зникли, а третій влучив, і Аббот упав на попіл.

Холлі робила все, що могла: збільшувала діапазон, майже не відпускала курок. Якби вона мала весь бо­йовий комплект, жодних проблем не було б. Дві гра­нати потрібної миті — і цю хвилю демонів можна було б зупинити, а пульсова штурмова гвинтівка ви­рубала б їх у разі потреби на кілька сотень років. Зда­ється, затримати Аббота і його банду, щоб Артеміс устиг добігти до бомби, неможливо. А якби вона і змогла це зробити, що тоді?

Демони бігли, пригинаючись до землі. На бігу вони пускали з арбалетів стріли, і на цю зброю зміни часу не впливали. І не мали впливати. Промені «Нейтри­но» були відкалібровані на коротке життя: після того як вони вступали в контакт із повітрям, розсіювалися через п’ять хвилин, якщо не змінити настройки.

На щастя, стріли летіли недалеко, але трохи до­вше, ніж кілька секунд тому. Часу обмаль!

Групі особливо відчайдушних бісенят удалося пробігти крізь вогонь Холлі. Їхня метода була абсо­лютно дурною і самогубною. Шию вони не зламали лише дивом. Скориставшись щитом, немов санчата­ми, троє бісенят скотилися по внутрішньому схилу кратера. Їх кидало з боку в бік і било об каміння.

За секунду вони опинилися метрів за п’ятдесят від Холлі, і вона відчула запах поту, що виступив у них на чолі. Холлі направила на них дуло пістолета, але запізно. Не влучить. Та й інші скористалися б тим, що вона відволіклася.

Бісенята злобно на неї дивилися, вишкіривши го­стрі зуби. Один розлютився так, що у нього з пор по­чала виступати якась субстанція.

Вони підстрибнули на валуні, зависли в повітрі на довгу мить, і раптом щось сталося. Повітря за­пульсувало, і реальність миттєво розкололася на кольорові пікселі, немов на зіпсованому моніторі. У Холлі стиснуло шлунок. Бісенята зникли, прихо­пивши із собою трубу кратера радіусом два метри.

Холлі відсахнулася від дірки, і та сама собою за­крилася.

Номер Один упав на коліна, і його знудило.

— Магія, — прошепотів він. — Зникає. Тяжіння Землі зараз сильніше за срібло. Усі в небезпеці.

Артеміс і Кван почувалися трохи краще, але тіль­ки трохи.

— Я старший і краще контролюю свої почуття, — поділився Кван. — Тому мене і не знудило, — сказав він, і його знудило.

Артеміс навіть не дав старому цілителю часу отя­митись. Бо часу не було. Він одночасно стискався і розгортався.

— Ходімо, — поквапив він. — Уперед.

Холлі підвелася на ноги, потягнувши за собою Номер Один. На схилі за ними демони зупинили­ся, побачивши, як зникли бісенята, але тепер знову почали наступ. Вони, безсумнівно, вважали, що за зникнення їхніх маленьких братів відповідає Холлі.

По острову прокотився гуркіт. Частини Гібраса полетіли в тунель. Деякі матеріалізуються на Землі, деякі в космосі. Дуже сумнівно, що ті нещасливі, які опинилися на цих уламках, виживуть. Магії, яка б направляла їх, у них не було.

Артеміс через силу зробив останні кроки до бом­би і впав біля неї навколішки. Стер рукавом попіл з індикаторної панелі, уважно її оглянув і покивав у такт таймеру.

Таймер поводився дуже дивно: відлік то починав квапитися, то уповільнювався, а то відлік пускався в зворотному напрямку. Але хлопець знав, що в цьо­му має бути якась логіка. Магія — лише інша форма енергії, а енергія підкоряється певним правилам. По­трібно просто спостерігати за таймером і рахувати. Для цього знадобилося трохи більше часу, ніж вони могли собі дозволити, але Артеміс нарешті помітив повторення. Він хутко перебрав цифри в голові.

— Я зрозумів, — крикнув він Квану, що стояв на­вколішках поруч із ним. — Відлік відбувається пере­важно вперед. Година за секунду на рахунок сорок, після цього уповільнення до тридцяти хвилин за се­кунду на рахунок вісімнадцять, потім стрибок назад у часі, одна хвилина за секунду назад на рахунок два. І знову повторюється.

Кван кволо посміхнувся.

— Повтори, що було спочатку?

Артеміс підвівся, підняв бомбу з гнізда із попелу і грибів.

— Не звертайте уваги. Вам потрібно підготуватися для транспортації. Я перенесу бомбу куди потрібно.

— Добре, кмітливий Хлопче Бруду. Але нам усе одно потрібно чотири магічні істоти. Нам потрібен Н’зал.

Холлі підійшла до друзів, не припиняючи вогню.

— Подумаю, що я можу зробити.

Кван кивнув.

— Я тобі довіряю, капітане. Втім, куди мене дове­ла довіра?

— Куди покласти бомбу?

Кван замислився.

— Нам треба утворити навколо неї коло, тож по­трібно пласке місце. Поглянь туди!

Артеміс потягнув бомбу до вказаного місця. Воно було не так уже й далеко. А тоді вони всі зможуть стати навколо неї і дивитися, як вона вибухне.

Кожен мав своє завдання. І шанси на щасливий кінець були трохи нижчими, ніж можливість шлюбу гобліна з гномихою. Гоблін радше з’їсть свої ноги, ніж візьме за дружину гномиху.

Артеміс мав правильно розташувати бомбу. Но­мер Один і Кван відповідали за закляття. Обов’язкам Холлі важко було позаздрити: вона мала зберегти всім життя, ще й переконати Аббота до них приєд­натися. І все це в той час, коли острів навколо них розсипався на частини.

Вулкан буквально розривало. Великі сегменти зникали, немов частини велетенського тримірного пазлу. За кілька хвилин і переносити нема чого буде.

Кван узяв Номера Один за руку і повів до неве­личкого рівного місця.

— Так, хлопче. Я дуже вражений, що тобі вдалося викликати зображення солдатів. Але зараз час зро­бити дещо більше. Знаю, тобі боляче. Це тому, що ти дуже чутливий. Але ти не мусиш звертати уваги на біль. Нам потрібно перенести острів.

У Номера Один затремтів хвостик.

— Острів? Цілий острів?

Кван підморгнув:

— І всіх на ньому. Не хочу на тебе тиснути.

— Що нам робити?

— Від тебе мені потрібно лише одне. Збери свою магію. До останньої краплини. Дозволь їй пройти крізь мене. Решта — моя робота.

Не схоже, що це дуже складно. Але зібрати магію, коли навколо тебе літають стріли і зникають шматки пейзажу, було так само легко, як і сходити в туалет по команді, та й ще коли на тебе дивиться з десяток людей. І всі вони тебе ненавидять.

Номер Один заплющив очі та почав думати про магію.

«Магія. Ну ж бо, магіє!»

Він спробував піти тією самою стежкою, якою йшов, коли створював людей-солдатів. Дивно, але зараз магія пішла легше, немов вона була вже готова. Дверцята клітки відчинили, і тварина вийшла на волю. Номер Один відчув, як по руках потекла сила. Відчув, яка вона жива, а він сам у порівнянні з нею лише маріонетка.

— Гей, хлопче! — сказав Кван. — Не знеси мені го­лову. Притримай коней, доки не настане слушний час. — Старий цілитель крикнув Артемісу, і голос його був ледь чутним серед какофонії звуків: — Скільки ще?

Артеміс тягнув бомбу, впираючись ногами у стверділий попіл. Але в голові чомусь крутилося, що Батлер просто закинув би цю валізку на плече і без особливих зусиль переніс би її на плато.

— Рахуйте до трьохсот. Може, до двохсот дев’я­носта дев’яти. Якщо руйнування відбуватиметься стабільно. А воно і має так відбуватися.

Кван перестав слухати його після слова «триста». Він міцно схопив Номера Один за руку.

— П’ять хвилин, і ми рушаємо додому. Час почи­нати мантру.

Кван заплющив очі та захитав головою, забормо­тавши щось на давній демонській мові.

Номер Один відчув, яка сила походить від цих слів. Навколо них спалахнули магічні кола блакит­ного вогню. Він ухопився за свого нового ментора і приєднався до нього, відчайдушно повторюючи мантру, немов від неї залежало його життя. До речі, так воно і було.

Холлі перейшла до другого завдання. Якимсь ди­вом вона мала притягти Аббота до їхньої маленької групи і переконати приєднатися до магічного кола. Судячи з того, як він розмахував своїм імпровізова­ним мечем, добровільно він би не погодився.

Атака демонів майже припинилася. Час від часу з яскравим спалахом щось зникало в іншому вимірі. Але Аббот і члени ради виявилися дуже впертими. Вони бігли вперед і навіть не зупинялися, коли зни­кав хтось із них.

Холлі стріляла і розмірковувала, як варто вести переговори з ватажком. Вона пройшла спеціальну підготовку в цій галузі та, спираючись на свої спо­стереження і те, що їй розказав Номер Один, підо­зрювала, що в Аббота набутий ситуаційний нарцисизм. Він був закоханий у себе без тями, уважав себе найважливішим у громаді. Такі особи часто вибира­ють смерть, ніж пониження рангу. На думку Аббота, Холлі намагалася дискредитувати його як ватажка, і тому потрібно було негайно її позбутися.

«Чудово, — подумала Холлі. — Байдуже, в якому ти вимірі, завжди знайдеться якийсь самозакоханий самець, що спробує завоювати світ».

Демони наближалися розірваним фронтом. Аббот ішов на чолі, розмахуючи імпровізованим мечем, підганяючи замесмеризованих вояк уперед. Червоне небо над ним розпалося на окремі пасма. Світ, яким його знав Аббот, помирав, але він усе одно не здавав позицій. Смерть для нього була кращою за ганьбу.

— Зупини своїх воїнів, Абботе, — крикнула Хол­лі. — Ми можемо поговорити.

Аббот не відповів. Якщо не вважати за відповідь розмахування мечем.

Ланцюг демонів розтягнувся іще ширше. Вони оточували її та намагалися уникнути подорожі в інші виміри. Аббот сковзав униз, упираючись у попеловий панцир, розгойдуючись усім тілом, щоб не впас­ти. Його повністю присипало попелом, навіть роги посіріли. За ним клубочився пил.

«Тут я нічого не можу зробити, — подумала Хол­лі. — Цей хлопець навіть власної неньки слухати не буде. Якщо він узагалі знає її».

Виходу не було. Доведеться стрільнути в нього і вирубати на пару годин. Доведеться Квану мати справу з непритомним Абботом.

— Вибач, — сказала вона і змінила настройки.

Прицілилася Холлі дуже точно. Промінь, що ви­рвався зараз із «Нейтрино», був небезпечно черво­ним і мав збити Аббота з ніг.

«Спробую отримати задоволення від цього видо­вища», — вирішила Холлі.

Але вона його так і не отримала, бо саме цієї миті час пішов у зворотному напрямку на рахунок два. Промінь зник у минулому, і Холлі здалося, що атоми в її тілі знов перемішали. Вона побачила свій фантом у минулому за кілька метрів праворуч від себе. Фан­томні зображення демонів бігли за справжніми де­монами, немов переслідували їх. Це тривало лише мить, і минуле знову зникло.

Аббот наближався. Тепер він був небезпечно близько. Здається, був час іще на один постріл. І якщо пощастить, демонічна Рада позбудеться своєї рішу­чості, втративши ватажка.

Вона прицілилася, і світ навколо неї розлетівся, не­мов розбите дзеркало. Земля хвилею піднялася перед нею і дематеріалізувалася, лишивши по собі рій ме­рехтливих іскор. Поміж них Холлі розгледіла альтер­нативний вимір. Там було сонячно і просторо. І було багато велетенських істот з багатьма щупальцями.

Магії в повітрі було стільки, що вона, немов клі­щами, стискала голову Холлі. За спиною хтось застогнав. Артеміс із друзями теж страждають від передозування магії.

Але відступати не можна. Декого з демонів затяг­нуло в позачасовий тунель, та ще багато лишилося. Повітря померехтіло і заспокоїлося. Посипалися пил і каміння. Навколо утворилися широкі розколи­ни, і під ними не було нічого, крім червоного про­стору. Пустоти тепер було більше, ніж острова.

Більшість демонів зникли. Більшість, але не всі. Залишився Аббот. Посміхаючись, немов маніяк, він насувався на неї з мечем напоготові.

— Вітаю тебе, ельфе, — сказав він і вдарив Холлі У груди.

Холлі відчула, як сталеве лезо розітнуло делікатну мембрану ельфійської шкіри між восьмим і дев’ятим ребрами і пройшло за міліметр від серця. Лезо було холодним, як крига, і біль був такий, що його не можна було описати словами. Вона впала на спину, звільнившись від меча, розбивши своєю вагою спе­чений попіл. Кров хлинула з неї, немов вода з роз­битого жбана. І серце з кожним биттям виштовхува­ло з вен іще більше крові.

— Магія, — прошепотіла вона, долаючи біль.

Аббот радів.

— Магія тобі не допоможе, ельфе. Я вже давно створив цей меч, на випадок, якщо з’явиться ціли­тель. На лезо накладене закляття, яке розриває ма­гічне коло.

Говорячи це, він продовжував розмахувати ме­чем. З рота в нього бризкала слина, з меча стікала кров Холлі і розтікалась по попелу.

Холлі закашляла. Біль був такий, немов її розірва­ло надвоє. Магія тут не допоможе. Допомогти могла лише одна людина.

— Артемісе, — кволо покликала вона. — Артемісе, допоможи.

Артеміс Фаул кинув на неї погляд і повернувся до таймера, лишивши Холлі Шорт вмирати на землі. Що вона і зробила.