Артеміс Фаул. Утрачена колонія

ГЛАВА 15: ЗНОВУ ВДОМА, ЗНОВУ ВДОМА

АРТЕМІС возився з бомбою, і рап­том усе зрушило з місця. Його накрило хвилею магії, змусивши впасти на колі­на. На якусь мить усі органи чуття отри­мали таке перевантаження, що він нічого не відчу­вав, лише хапав ротом вакуум. Першим, зі сльозами, повернувся зір.

Він поглянув на таймер. Три хвилини, якщо ритм не порушиться. Подивився ліворуч, де чаклували Кван і Номер Один, і праворуч, де стримувала демо­нів Холлі. Світ навкруги тремтів і зникав. Стояв пе­кельний гуркіт, не було чим дихати.

Бомба була такою важкою, що у Артеміса заболі­ли пальці, і він укотре пожалкував, що поруч немає Батлера, який би полегшив його страждання. Але Батлера не було і не буде, якщо Артеміс не зробить те, що потрібно. План був простий: пересунути валізку на плато. Об’єкт А в точку Б. Думати про це немає сенсу.

І тут Холлі вдарили мечем, і все стало набагато складніше.

Краєм ока Артеміс побачив, як меч увійшов у тіло подруги. Що іще гірше, він почув звук. Легеньке кла­цання, немов у замок увійшов ключ.

«Цього не може бути, — подумав він, — Ми стіль­ки разом пережили, що я не можу так просто загуби­ти Холлі».

Коли меч вийшов з тіла, звук був зовсім нестерп­ним. Артеміс знав, що він переслідуватиме його до самої могили.

Аббот аж світився від щастя. «Магія тобі не допо­може, ельфе. Я вже давно створив цей меч».

Артеміс опустився на землю, ледь стримуючись, щоб не кинутися до Холлі. Магія Холлі не допомо­гла, а от комбінація магії з наукою зуміла б. Він на­магався не дивитися на кров, що витікала з глибокої рани. В Холліному майбутньому не було нічого, крім смерті.

Її теперішнє майбутнє. Але майбутнє можна змі­нити.

Номер Один і Кван не бачили її смерті. Вони сиді­ли і зосереджено створювали блакитні кола. Тепер Аббот прямував до них. З кінчика його меча скрапу­вала кров, і на попелі лишався дороговказ до наступ­ної жертви.

Пролунали останні слова Холлі. «Артемісе, — ска­зала вона. — Артемісе, допоможи».

Артеміс глянув у її бік. Лише разочок. Швидко. Він не мав цього робити. Він побачив, як помирає подруга, і мало не збився з рахунку. А зараз це було найголовніше.

Холлі померла, і поруч із нею не було друга, який би тримав її за руку. Артеміс відчув, як її не ста­ло, — іще один дар магії. Він продовжував рахувати, витираючи сльози з очей.

«Рахуй! Зараз це єдине, що має значення».

Хлопець підвівся, пішов до своєї загиблої по­други. Його побачив Аббот. Наставив на Артеміса свій меч.

— Ти наступний, Хлопче Бруду. Спочатку цілите­лі, тоді ти. Коли вас не стане, усе повернеться на свої місця.

Артеміс не звернув на нього уваги. Він кивав головою в такт рахунку і стежив, щоб не поспішати. Рахунок має бути точним, або всі вони пропали.

Аббот пройшов повз Квана і Номера Один. Ті були такі зосереджені, що ледь відчули його присут­ність. Два удари зачарованого меча, і роботу зробле­но. Номер Один упав на спину, з пальців у нього со­чилася блакитна магія.

Кван не впав, його утримав Абботів меч.

Артеміс не став дивитися в очі Холлі. Не зміг. За­мість цього він узяв з її руки пістолет і прицілився.

«Уважно. Рахунок — це все».

Аббот витяг меча з грудей Квана, і маленьке тіло впало на землю. Троє вбитих за такий короткий час!

Артеміс не звернув уваги на останні подихи і рит­мічне хрустіння попелу, яке підказувало, що набли­жається Аббот. Та демон і не ховався.

— Я повернувся, людино. Перевіримо, чи ти встиг­неш обернутися?

Артеміс подивився на відбитки ніг навколо Холлі, їх було так багато, але тільки два відбитки були по­ряд: там, де Аббот став і вдарив. І весь цей час він ра­хував, пригадуючи власні розрахунки.

«Час у годину на рахунок сорок, тоді уповільнен­ня до тридцяти хвилин за годину на рахунок вісім­надцять, тоді трохи в зворотному напрямку, одна хвилина за секунду на рахунок два. І все повторю­ється».

— Чи не залишити тебе? — полоскотав Аббот ме­чем шию хлопця.

— Маю для тебе сюрприз, — сказав Артеміс і ви­стрілив.

Із дула пістолета вилетів промінь і гайнув у ми­нуле, саме так, як і розрахував Артеміс. Він зник із теперішнього і з’явився у фантомному минулому саме вчасно, щоб уразити Аббота, який приготував­ся вдарити Холлі.

Аббота в минулому підкинуло в повітря і відки­нуло до стіни кратера.

Аббот у теперішньому ледь устиг сказати: «Що сталося?» і зник. Його просто не стало.

— Ти не вбивав моїх друзів, — відповів Артеміс, хоча і розумів, що говорить до себе. — Цього ніколи не було.

Він схвильовано поглянув униз. Холлі там більше не було. Дякувати богам.

Іще один швидкий погляд, і він побачив, що Кван і Номер Один сидять і будують магічне коло, немов нічого не сталося.

«Ні. Нічого і не трапилося».

Артеміс зосередився на спогадах. Уявив, як Аббот обертається в повітрі. Він оповив цей випадок ма­гією, щоб зберегти.

«Пам’ятай», — наказав він сам собі. Того, що що­йно сталося, ніколи не мало бути, і не було. Хоча воно і було. Такі парадокси часу потрібно забувати, щоб зберегти здоровий глузд, але Артемісові не хоті­лося б розлучитися зі своїми спогадами.

— Гей, — гукнув знайомий голос. — Немає чим зайнятися, Артемісе?

Холлі. Вона зв’язувала Аббота його ж шнурками.

Артеміс дивився на неї і посміхався. Біль від її смерті ще не минув, але тепер, коли вона жива, ця рана швидко загоїться.

Холлі помітила його посмішку.

— Артемісе, тягни вже ту валізку на плато. Це ж так просто.

Хлопець посміхнувся ще разок і повернувся до справи.

— Так. Звісно. Покласти валізку на плато.

«Холлі була мертва, а тепер вона жива».

Руки хлопця лоскотала фантомна пам’ять про піс­толет, який він тримав або не тримав мить тому.

«Наслідки будуть, — подумав він. — Не можна без­карно втручатися в перебіг часу. Але якими б вони не були, я їх витримаю, бо альтернатива жахлива».

Він повернувся до своєї роботи і пересунув бомбу на плато. Опустився на коліна і плечем проштовхнув бомбу між ногами Квана і Номера Один. Номер Один навіть не помітив хлопця. Очі учня цілителя зараз були яскраво-блакитними. В них сяяла магія. Руни в нього на грудях засвітилися і раптом почали рухатися, звиваючись, немов змії, поповзли на шию і закрутилися на чолі, як зачаровані вогненні спіралі.

— Артемісе, допоможи!

Холлі намагалася перекотити тіло Аббота. З кож­ним обертом демонові роги заривалися в землю, лишаючи по собі канавку.

Артеміс пішов до неї, і ноги в нього боліли від підйому і спуску. Він схопився за один ріг. Холлі — за інший.

— Ти його підстрелила? — запитав хлопець.

Холлі знизала плечима.

— Не знаю. Можливо. У мене на мить голова запаморочилася. Через закляття, мабуть.

— Мабуть, — погодився Артеміс, радий, що по­друга не пам’ятала того, що сталося. Не можна пам’ятати власну смерть, хоча йому було б цікаво ді­знатися, що ж відбувається після неї.

Час спливав. Так чи інакше, але острів Гібрас тут довго не протримається. Його або закляття розірве на шматочки, або Кван скористається енергією бом­би і перенесе їх на Землю. Артеміс і Холлі підтягли Аббота в коло і кинули під ноги Квана.

— Вибачте, що він несвідомий. Доставити його можна було тільки так або мертвим.

— Важкий вибір, — посміхнувся Кван і вхопився за ріг Аббота.

Артеміс узявся за інший, і вони поставили демона на коліна. Тепер у колі їх було п’ятеро.

— Я сподівався, що матиму п’ять цілителів, — пробурчав Кван. — Один цілитель, один учень, ельф, людина і сонний егоїст-маніяк — не зовсім те, чого б мені хотілося. Так буде трохи складніше.

— Що нам робити? — запитав Артеміс.

Кван знизав плечима, й очі в нього затуманилися.

— Дарвіт, — вилаявся він. — Цей хлопець дуже сильний. Більше не можу його стримувати. Іще дві хвилини, і в нього мозок розтопиться. Одного разу я таке бачив. Полився прямо з вух. Жах.

— Кване! Що нам робити?

— Вибачте. Я трохи нервуюся. Так. От як це має спрацювати. Я нас підніму, мій учень допоможе.

Коли пристрій вибухне, я перетворю його енергію на магію. Капітане Шорт, ти відповідаєш за «куди». Ар­темісе, ти відповідаєш за «коли».

— Куди? — запитала Холлі.

— Коли? — водночас із нею запитав хлопець.

Кван так міцно схопив ріг Аббота, що той аж репнув.

— Ти знаєш, куди має летіти острів, Холлі. Уяви це місце. Артемісе, нехай тебе кличе твій час. До­зволь йому тебе підхопити. Ми не можемо поверну­тися в наш час. На планеті станеться забагато змін, вона може змінити орбіту, і тоді геть усе підсма­житься.

— Зрозумів, — кивнув Артеміс. — Але що озна­чає — дозволити себе підхопити? Я надаю перевагу фактам і цифрам. А траєкторії? А просторові коор­динати?

Кван уже занурювався в транс.

— Забудь про науку. Лише магія. Відчуй свій шлях додому, Артемісе Фаул.

Хлопець нахмурився. Як правило, він не відчував ніяких шляхів. Люди, які «відчувають шляхи», забув­ши про наукові факти, ламають шиї чи навіть поми­рають. Утім, який у нього був вибір?

Холлі було легше. Магія завжди була частиною її життя. Вона вивчала її в коледжі, і офіцери ЛЕП ре­гулярно проходили курси підвищення кваліфікації. Через кілька секунд її очі засвітилися блакитним сяйвом, і її власна магія утворила навколо них іще одне пульсуюче коло.

«Візуалізуй, — наказав собі хлопець. — Побач, куди ти хочеш потрапити, чи точніше, коли ти хо­чеш прибути».

Він спробував, але незважаючи на те що в ньому була магія, вона не була частиною його самого. Ель­фи були зайняті закляттям, а Артеміс Фаул міг лише дивитися на величезну бомбу під ногами і дивувати­ся, що вони чекають на вибух.

«Запізно для сумнівів. Урешті-решт, уся ця істо­рія — твоя ідея».

Так, він створив кілька блакитних іскорок. Але це зовсім інша справа. Він зробив це несвідомо. Тоді йому потрібно просто довести свою правоту, а зараз його магія могла зберегти життя на острові.

Артеміс по черзі поглянув на всіх, хто стояв у колі. Кван і Номер Один вібрували з немислимою швид­кістю. Очі в них були блакитними, а руни крутилися на чолі, немов мініатюрні смерчі. У Холлі магія сочи­лася крізь пальці та покривала її руки майже рідким блакитним світлом. Аббот, звісно, був непритомний, але його роги сяяли блакитним, з них сипало іскра­ми, як буває в спецефектах на рок-концертах. Власне, весь епізод був би доречним у музичному кліпі.

Навколо них переживав власну трагедію острів. Позачасовий тунель зникав, забираючи із собою в інші виміри великі уламки каміння. Розряди магії утворили навколо них півсферу, хоча і не ідеальну, — де-не-де на поверхні були дірки, що загрожували цілісності усієї структури.

«Проблема в мені, — подумав Артеміс. — Я не роб­лю свого внеску».

Хлопець мало не запанікував. Коли підступала па­ніка, він наказував розуму заспокоїтися і перейти в медитативний режим. Саме це він зараз і зробив. Серце уповільнилося, і все навколишнє божевілля відійшло на другий план.

Він зосередився на одному. На Холліній руці у своїй. Відчув, як бринять у його пальцях життя і енергія. Пальці Холлі затремтіли, і по руках хлопця потяглися тоненькі пасма магії. У розслабленому стані він був дуже чутливим, і її магія запалила його власну, вивела її за межі мозку. Він відчув, як магія оживила всі нервові закінчення, наповнила його до країв, перенесла свідомість до іншого місця. Ось вона, справжня ейфорія! І ще він зрозумів, що люди колись теж мали власну магію, але забули, як нею користуватися.

«Готові?» — запитав Кван, але не вголос. Тепер у них була спільна свідомість, як у тунелі. Цього разу вона була чіткіша, як цифрові технології у порівнян­ні з радіохвилями.

«Готові!» — відповіли інші, і їхні хвилі зійшлися в ментальній гармонії. Але були в тому хорі і дисгар­монія, і боротьба.

«Не зовсім готові, — подумав Кван. — Я не можу закрити півсферу. Потрібно більше енергії від Аб­бота».

Усі напружилися, але вони вже віддали всю магію. Сплячий Аббот погубить їх усіх.

«Гей? Хто тут?» — сказав новий голос. Такого в магічному колі ніхто не очікував.

Разом із голосом з’явилися спогади. Великі битви, зрада, падіння у вулкан.

«Квеффоре? — гукнув до нього Кван, — Це ти, хлопче?»

«Кване? Це ви? Ви також потрапили до пастки?»

Квеффор. Учень, що впав у вулкан разом з Аббо­том, коли вони ще були на Землі. Кван одразу зрозу­мів, що сталося.

«Ні. Ми знову створили магічне коло. Мені по­трібна твоя сила. Негайно!».

«Господи, майстре Кван! Стільки часу минуло! Ви не повірите, що їсть цей демон».

«Сила, Квеффоре! Негайно! Поговоримо в іншо­му місці».

«Так. Перепрошую. Як приємно знову почути ці­лителя. Після стількох років... Я уже вважав...»

«Сила!»

«Перепрошую. Уже починаю».

За мить у коло влилася свіжа пульсуюча сила. Ма­гічна півсфера закрилася, перетворилася на щільний світловий щит. Невеличкою частиною магії Кван огорнув бомбу. З-під маленької золотавої сфери пролунав високий свист.

«Верхнє мі», — машинально визначив Артеміс.

«Зосередься! — наказав йому Кван. — Перенеси нас до свого часу».

Хлопець пригадав усе важливе, що лишилося вдо­ма, і зрозумів, що це люди. Мама, батько, Батлер, Фоулі, Мульч. Речі, які він уважав цінними, тепер нічого не значили. Крім, хіба що, колекції імпресі­оністів.

«Облиш ти те мистецтво, Артемісе, — попросила Холлі. — А то ми опинимося в двадцятому сторіччі».

«Дев’ятнадцятому, — відповів хлопець. — Але я тебе зрозумів».

Можна було подумати, що суперечка в таку мить — лише марнування дорогоцінного часу, але обмін думками відбувався миттєво. Через магічні ка­нали передавалося водночас мільйони мульти-сенсорних повідомлень. У порівнянні з цим способом комунікації оптоволокно було таким же ефектив­ним, як і дві бляшанки, з’єднані мотузкою. Спогади, думки і таємниці були відкриті для всіх.

«Цікаво, — зауважив Артеміс. — Якщо можна бу­ло б відтворити цю модель, я б здійснив революцію у світі комунікацій».

«Ви були статуєю? — охнув Квеффор. — Я пра­вильно зрозумів?»

У центрі кола цокав таймер, наближаючись до нуля. Засвітився нуль, до всіх детонаторів, включа­ючи три фальшиві, пішов заряд. Звідти він потрапив до блоку вибухівки завбільшки з невеличкий теле­візор.

«Ну от», — подумав Кван.

Бомба вибухнула, перетворивши металеву валізу на мільйон надзвукових дротиків. Внутрішня сфера зупинила дротики, увібравши в себе їхню кінетичну енергію і зміцнивши тим самим зовнішню півсферу.

«Я бачив! — подумав вражений Артеміс. — Дуже розумно».

І він дійсно бачив. За допомогою латерального бачення, яке дозволяло кожному бачити події з ком­фортною для себе швидкістю і з того ракурсу, з яко­го хотілося. А тим часом мозок лишався зосередже­ним на рідному часі й одночасно насолоджувався видовищем. Артеміс вирішив вивести третє око за межі кола. Що б не відбувалося з островом, це мало бути дуже колоритним.

Вибух вивільнив силу електричної бурі в простір, завбільшки з намет на чотирьох осіб. Усе всередині цього простору мало перетворитися на пару, але во­гонь і ударні хвилі затримала маленька золотава сфера. Там вони і вирували, прориваючись назовні крізь деякі місця. Коли таке траплялося, від блакит­них кіл відокремлювалася частка енергії, що била в золотаву сферу, немов блискавка.

Кілька таких блискавок пройшли прямо крізь тіло Артеміса. Але він лишився неушкодженим. На­віть більше — енергії у нього побільшало, він став сильнішим.

«Мене береже Кванове закляття, — подумав він. — Це просто фізика: енергію не можна знищити, тож вона набуває іншої форми — перетворюється на магію».

То було неймовірне видовище. Енергія бомби підсилювала магію в колі, доки блакитні спалахи не підкорили собі спалахи жовтогарячого кольору. По­ступово сила бомби увібралася і трансформувалася в магію. Кола світилися сліпучим блакитним світ­лом, і постаті в середині кола немов самі складалися із чистої енергії. Їх охоплювало зворотне позачасове закляття, і вони ледь помітно мерехтіли.

Раптом блакитні кола запульсували, і магічна хви­ля передалася острову. Прозорість водою розлилася по поверхні, і земля почала її жадібно всотувати. Спалах за спалахом, і прозорість вийшла за межі кратера. Демонам у містечку здалося, мабуть, що вулкан поглинула магія. З кожним спалахом порож­неча поширювалася, лишаючи там, де щойно була земля, лише золотаві іскорки.

Дематеріалізація сягнула берега і поширилася ме­трів на десять в океан. Дуже скоро не лишилося ні­чого, крім магічного кола, що світилося блакитним у багряному просторі чистилища.

До них звернувся Кван.

«Зосередьтеся. Артеміс і Холлі, віднесіть нас до­дому».

Хлопець міцно стиснув руку подруги. Вони були близькі, як ніколи. І розум став одним цілим для обох.

Артеміс повернувся і зазирнув у блакитні очі Хол­лі. Вона подивилася на нього і посміхнулася.

— Я пам’ятаю, — сказала вона вголос. — Ти мене врятував.

Хлопець посміхнувся у відповідь.

— Цього ніколи не було, — сказав він.

І тоді їхні тіла і душі розщепилися на атоми і ви­рушили в подорож серед галактик і тисячоліть.

Простір і час не можна було розрізнити. Це було зовсім не те, що летіти на повітряній кулі над лінією часу і казати: «Дивись, он двадцять перше сторіччя. Летимо туди».

Усе перетворилося на відчуття і враження. Арте­місові довелося відмежуватися від бажань сотень демонів навколо нього і зосередитись на власному компасі. Його розум нестримно бажав знову опи­нитися у своєму часі, і хлопець просто йому підко­рився.

Це бажання було легеньким, немов світло. Воно зігрівало зсередини і не давало збитися зі шляху.

«Добре, — похвалив Кван, — Лети на світло».

«Це жарт?» — поцікавився Артеміс.

«Ні, — відповів Кван. — Я не жартую, коли справа стосується сотень життів».

«Дуже мудро», — подумав Артеміс і полетів до світла.

Холлі зосередилася на тому, де має приземлитися острів. Це виявилося дуже легко. Вона завжди пле­кала свої спогади про землю, і тепер картинка, що з’явилася в її уяві, була дуже ясною. Вона пригадала шкільну екскурсію до того міста, де був Гібрас. Перед очима повстав піщаний берег, золотий і блискучий на літньому сонці. Вона побачила сіро-сині спини дельфінів, що розбивали хвилі, аби привітатися з гостями-ельфами. Примружила очі, немов її заслі­пили срібні сонячні зайчики на чорній поверхні води. Світло цих спогадів розгладило зморшки на її обличчі.

«Добре, — похвалив Кван. — Лети...»

«Знаю. Летіти на світло».

Хлопець намагався перевести відчуття в слова, щоб згодом записати в щоденник. Але це було на­прочуд важко, — зовсім новий для нього досвід.

«Краще зосереджуся на тому, щоб знайти свій час», — подумав він.

«Слушна думка», — сказав Кван.

«Отже, ви перетворилися на статуї?» — не міг заспокоїтися Квеффор.

«От лихо, — пробурчав Кван. — Ну добре, сам подивився».

І він поділився своїми спогадами зі старим учнем.

Тунель із кінематографічною точністю відтворив події створення позачасового закляття, які сталися десять тисяч років тому.

Перед їхнім внутрішнім поглядом семеро цілите­лів стали навколо кратеру діючого вулкана, захищені магічним колом. Видовище було більш вражаючим, ніж те імпровізоване магічне коло, у створенні якого брав участь Артеміс. Ті цілителі були впевнені в собі, імпозантні у своїх просторих мантіях. Їхнє магічне коло насправді являло собою різнобарвну сферу. Їм навіть не довелося бруднити взуття попелом — вони утворили коло на висоті сім метрів над кратером вулкана. Їхні голоси були низькими і глибокими. Вони посилали в магму блискавку за блискавкою, доки вона не закипіла і не забурлила. Доки цілителі були зайняті приборканням вулкана, Аббот зі своїм спільником Бладвіном підібралися зовсім близько до них. І хоча демони спокійно можуть витримати навіть дуже високу температуру, ці двоє аж змокли від поту.

Навіть не зупинившись, щоб побачити, який дур­ний план вони склали, саботажники зістрибнули зі скелі прямо на магічне коло під ними. Бладвін, яко­му пощастило бути водночас і дурним, і невдачли­вим, не зміг зачепитися за жодного цілителя і з ши­пінням упав у вируючу лаву. Його тіло підвищило температуру поверхні лави зовсім трохи, але цього вистачило, щоб порушити закляття. Аббот зчепився із Квеффором, і потяг його за межі кола, прямо до краю кратера. Від Аббота повалила пара. Бідолаш­ний Квеффор, який досі перебував у магічному сту­порі, був перед ним безпорадним, як мала дитина.

Усе це сталося в найменш слушний час. Закляття вже зависло над вулканом, і цілителі вже не могли його зупинити. Вони безпомічно стояли перед ним, немов миші перед розбурханим морем.

Лава увібрала в себе магію, стверділа і, спалахнув­ши червоним і жовтогарячим, бризнула з жерла прямо під блакитний купол. З великим зусиллям ці­лителі перетворювали розтоплений камінь на чисту енергію, повертаючи її до землі.

Аббота і Квеффора підхопило лавою і потягнуло геть. Квеффор уже перебував у магічному стані і роз­сипався на яскраві сузір’я, що зберегли форму його тіла. Згодом ці іскри-зірки увібрали в себе тіло Аббо­та. Той корчився в агонії і мало не здирав із себе шкі­ру, але дуже скоро магія вгамувала біль, і він зник.

Цілителі утримували закляття скільки могли, доки більша частина острова не перемістилася в ін­ший вимір. Але з-під землі лилася лава, коло було розірвано, і вони більше не в змозі були втримати дику силу. Вона розкидала їх, як ведмідь надокучли­вих комах.

Виснажені цілителі ледь трималися в повітрі. Від мантій валила пара. Острів зник. Магія скінчилася.

Океан унизу був готовий розтрощити їхні кістки. Лишався один шанс. Кван викликав останню іскру магії і наклав закляття горгулій. Найпримітивніше з усього репертуару цілителів. Вони скам’яніли пря­мо в повітрі і попадали в неспокійний океан. В одно­го відламалася голова, і він миттєво помер. Іще двоє загубили руки і ноги, інших убив шок. Усіх, крім Квана, який знав, що на нього чекає. Вони опусти­лися на дно океану, де і лишилися лежати на кілька тисяч років, перетворившись на дім для крабів-павуків.

«Кілька тисяч років, — подумав Квеффор. — Схо­же, перебування в Абботі було не таким уже й пога­ним».

«А куди подівся Аббот?» — поцікавився Артеміс.

«Він усередині мене, — відповів учень. — Намага­ється вибратись».

«Добре, — сказав Кван. — Мені потрібно з ним поговорити».