Артеміс Фаул. Утрачена колонія

ГЛАВА 16: МІСЦЕ ЗІТКНЕННЯ

ЦЬОГО разу матеріалізація була бо­лючою. Відокремлення від свідомості інших стало для Артеміса великою втра­тою. Вперше в житті він відчув себе час­тиною спільноти. Він знав усіх, і вони його знали. Зв’язок між ними залишиться назавжди, хоча деталі спогадів уже починають розмиватися.

Артеміс почувався пластиром, який відірвали від величезної кінцівки і кинули на підлогу. Він лежав на землі і тремтів. Спільна свідомість була такою природною, що зараз йому здавалося, що він утра­тив усі почуття, включаючи почуття рівноваги.

Хлопець розплющив очі, примружився на сонце.

Сонце! Вони на Землі! Хоча де і коли, потрібно ще з’ясувати.

Артеміс перевернувся на живіт, обережно під­вівся, спираючись на руки. Інші лежали в кратері і, судячи зі стогонів, перебували в такому ж самому стані, що й він. З ним було все гаразд, якщо не брати до уваги гострий біль у лівому оці. Бачив він чітко, але все було трохи жовтувате, немов на ньому були сонячні окуляри. Холлі, як справжній солдат, уже підвелася і відкашлювалася. Прочистивши дихальні шляхи, вона допомогла підвестися Артемісу.

— Блакитне небо, — підморгнула вона йому. — Ми змогли.

Хлопець кивнув.

— Можливо.

Підморгування нагадало йому про біль у лівому оці. Схоже, подолати тунель непошкодженим у ньо­го не вийшло.

— Подивись на мене, Холлі. Щось помічаєш?

— Це ж не має відношення до статевого дозріван­ня? — посміхнулася вона і тоді помітила... — Твої очі! Вони змінилися. Одне блакитне, інше каре.

Артеміс посміхнувся.

— Твої теж змінилися. Ми обмінялися під час по­дорожі. Здається, крім очей, усе інше на своїх місцях.

Холлі замислилася на мить, провела руками по голові й тілу.

— На щастя, все на своїх місцях. Щоправда, тепер я маю людське око.

— Могло статися і гірше, — заспокоїв її Артеміс. — Уяви, що ти б подорожувала з Мульчем.

— Навіть не згадуй, — поморщилася Холлі.

У новому оці Холлі спалахнула єдина блакитна іскорка, і нове око стало такого самого розміру, що і старе.

— Так значно краще, — зітхнула вона. — А то в мене уже голова розболілася. Твоє нове око замале. Чому б тобі не збільшити його за допомогою магії?

Артеміс спробував. Він заплющив очі та зосере­дився. Але нічого не сталося.

— Не виходить. Мабуть, витратив усю магію в ту­нелі.

Холлі легенько вщипнула його за плече.

— Може, мені передав? Я почуваюся просто чудо­во. Цього разу я немов магічну грязьову ванну при­йняла. Мабуть, це тому, що ти свою магію втратив. Народові не вистачало ще, аби по землі ходив гені­альний злодій, озброєний блакитними іскрами.

— Шкода, — засумував хлопець. — Переді мною відкривалися такі безмежні можливості.

— Давай тобі допоможу, — запропонувала Холлі й обхопила його голову руками.

Її пальці засвітилися блакитним, і хлопець відчув, як нове око трохи збільшилося. По щоці скотилася сльозинка, і головний біль зник.

— Шкода, що я сам не зміг цього зробити. Володі­ти магією навіть на короткий час — це так...

— Магічно?

— Саме так, — посміхнувся Артеміс. — Дякую, Холлі. Ельфійка посміхнулася у відповідь.

— Це найменше, що я можу зробити для людини, що повернула мене до життя.

Уже підвелися Кван і Номер Один. Старий ціли­тель намагався приховати задоволену посмішку, а Номер Один помахував хвостиком, перевіряючи, чи не пошкодився той.

— Ніколи не знаєш, що з тобою зробить тунель, — пояснив він. — Минулого разу я втратив половину пальця. Свого улюбленого пальця.

— У моїх тунелях такого не трапляється, — відпо­вів Кван, — Мої — справжній витвір мистецтва. Якби інші цілителі лишилися живими, вони б дали мені медаль. До речі, де Квеффор?

Квеффора по пояс устромило в попіл. Головою вниз. Кван з Номером Один витягли його за чоботи. Він упав на землю і почав відпльовуватися і відкаш­люватися.

— Дати хустинку? — запропонував Номер Один. — Слиз і попіл з носа — це просто огидно.

Квеффор витер очі тильним боком долоні.

— Стули пельку, бісику!

Номер Один відсахнувся від нього як від чуми.

— Бісику? — пискнув він. — Ти не Квеффор! Ти Н’зал!

— Аббот! — огризнувся демон і схопив Номера Один за горло. — Мене звуть Аббот!

Не встиг Аббот закінчити речення, а Холлі вже навела на нього пістолета і вистрілила.

— Відпусти його, Абботе! — крикнула вона. — Звідси не можна втекти. Твого світу більш немає.

Колишній ватажок мало не розплакався.

— Знаю, що його нема. Цей малий забрав його у мене! А тепер я заберу його життя.

Холлі послала несильний розряд Абботу в голову.

— Наступний отримаєш поміж очей, демоне.

Аббот схопив Номера Один і прикрився ним, як щитом.

— Стріляй, ельфе! Позбав нас обох цього жалю­гідного існування.

Але Номер Один змінився. Раніше він би тремтів і боявся, але тепер сльози у нього на щоках висохли, очі посерйознішали.

«Щойно моє життя починає покращуватися, Аб­бот усе псує, — подумав він. — Як же мені набрид цей демон. От би він зник!»

Для Номера Один це було неабияке досягнення. Раніше в таких ситуаціях йому самому хотілося зникнути. Отже, Номер Один розправив плечі та звернувся до Аббота.

— Хочу поговорити з Квеффором! — заявив він, щоправда, голос у нього трохи тремтів.

— Квеффора немає! — закричав Аббот, бризка­ючи слиною. — Від нього лишилася тільки магія. Моя магія!

— Я хочу поговорити з Квеффором! — повторив заручник трохи голосніше.

Така непокора розлютила Аббота. Його прорвало, немов відкрився клапан на штанях у гнома. Демон ви­рішив, що не потерпить такої зухвалості від якогось там біса. Він підкинув його вгору, розкрутив у повітрі і підхопив за плечі біля самої землі. Номер Один опи­нився віч-на-віч з Абботом, і демонові роги торкнули­ся його вух. Очі Аббота звузилися, з рота капала слина.

— Довго тобі не жити, бісику!

Якби Аббот краще придивився до свого полоне­ного, то помітив би, що очі Номера Один засвіти­лися блакитним, а руни засяяли і замерехтіли. Але, як завжди, Аббота цікавила лише власна особа.

Номер Один підвів руки і схопив демона за роги. — Як ти насмілився! — оскаженів Аббот.

Торкнутися рогів демона означало кинути йому виклик.

Номер Один зазирнув просто йому у вічі.

— Я сказав, що хочу поговорити з Квеффором!

Цього разу Аббот його почув, бо цей голос нале­жав не Номеру Один. Це був голос чистої магії, спо­внений незаперечної сили.

Аббот заблимав очима.

— Я... е-е... перевірю, чи тут він.

Але тепер Номер Один і сам уже міг упоратися, бо він навчився контролювати свою силу. Він послав магічний сигнал через роги до мозку Аббота. Роги засвітилися блакитним, і з них посипалися ороговілі пластинки.

— Обережніше з рогами, — пробелькотів Аббот, і очі в нього закотилися. — Жінкам подобаються роги.

Номер Один трохи покопирсався в голові у Аб­бота, доки не знайшов Квеффора, що спав у да­лекому куточку, який учені називають лімбічною системою.

«Проблема в тому, — зрозумів Номер Один, — що в голові вистачає місця лише для однієї свідомості. Аббота потрібно кудись діти».

І користуючись лише інстинктивним знанням, не маючи ніякого досвіду, Номер Один спонукав свідо­мість Квеффора, доки та не зайняла цілий мозок. Щоправда, від побічних ефектів цілитель стражда­тиме. Інколи його скручуватимуть судоми, і м’язи сечового міхура несподівано розслаблятимуться, — цей синдром згодом назвуть синдромом помсти Аб­бота. Але принаймні він контролюватиме своє тіло переважну більшість часу.

Через кілька років, після трьох судових процесів цілителі зможуть перемістити свідомість Аббота в нижчу форму життя. В тіло морської свинки, якщо бути точним. Свідомість демона дуже скоро підко­рить собі свідомість свинки. А учні цілителів забав­лятимуться, кидаючи мініатюрні мечі у вольєр зі свинкою і з реготом спостерігаючи, як та намагаєть­ся їх зібрати.

Квеффор поблимав Абботовими очима.

— Дякую, Номере Один, — сказав він, поставив­ши маленького цілителя на землю. — Він завжди був сильнішим за мене, але тепер він зник. Я вільний... — Квеффор поглянув на свої нові руки. — І в мене м’язи.

Холлі опустила пістолет і поставила руку на стегно.

— Ну от і все. Наші проблеми скінчилися?

Артеміс відчув, як під ним ледь помітно заво­рушилася земля. Він опустився на коліна і приклав долоні до ґрунту.

— Не хочу тебе засмучувати, Холлі, але мені зда­ється, що ми потопаємо.

Але справи були не такі кепські, як здавалося. Звісно, все було дуже серйозно, — врешті-решт, ост­рів опускався під воду. Але на них уже чекала допо­мога.

Холлі зрозуміла, що наручний комп’ютер, який досі не подавав жодних ознак життя, затріщав від повідомлень ЛЕП.

«Небо — це проекція, — подумала вона. — Вони чекають на нас».

Раптом з нізвідки з’явилися сотні ельфійських машин, і повітря над островом сповнилося гулом. Транспортери «швидкої допомоги» шукали місця для посадки. Техніки уже почали кріпити підтриму­ючі платформи, а один із транспортерів ЛЕП опус­тився прямо в кратер вулкана.

Маленький транспортер мав форму краплі та по­верхню, що не відбивала світла, тож побачити його було напрочуд важко, навіть із вимкненим захистом.

— Вони на нас чекали, — Артеміса це зовсім не здивувало. — Так я і думав.

Номер Один чхнув.

— Як добре! Мені вже так набрид цей вулкан. Цілий місяць доведеться вичищати попіл з луски.

— Ні, ні, — похитав головою Кван і взяв свого нового учня за руки. — Ти можеш продути пори за допомогою магії. Це дуже зручно.

Холлі помахала руками, щоб привернути увагу транспортера, хоча потреби в цьому не було. Їх уже, мабуть, просканували, класифікували і прогнали через базу даних ЛЕП.

Транспортер розвернувся і почав посадку. На землі під двигунами здійнялися хмаринки пилу.

— Ого! — сказав Кван. — Чудові кораблі! Народ не гаяв часу.

— За десять тисяч років багато чого сталося, — відповіла Холлі, піднімаючи долоні, щоб показати пілотові, що в неї немає зброї. Потреби в цьому на­справді не було, але якщо командиром ЛЕП є Арк Сул, краще не ризикувати.

Із кутів транспортера висунулися чотири ніжки з кріпленнями на кінцях і, пробивши попеловий панцир, торкнулися скелястої поверхні. Щойно вони закріпилися, транспортер пішов на посадку. Задні двері відчинилися, і вискочив Фоулі у спеціально зшитому чотириногому ЛЕПівському комбінезоні. Він кинувся до Холлі, незважаючи на товстий шар попелу під копитами.

— Холлі! — міцно обійняв він її. — Ти повернула­ся. Я знав, що ти зможеш!

Холлі обхопила кентавра руками.

— А я знала, що ти на мене чекатимеш.

Фоулі схопив за плечі Артеміса.

— Якщо вже Артеміс Фаул сказав, що повернеть­ся, то його не зупинять ані час, ані простір. — Кен­тавр потиснув руки Квану і Номеру Один: — Бачу, ви прихопили з собою гостей.

Холлі посміхалася, виблискуючи білосніжними зубами на вкритому попелом обличчі.

— Сотні.

— Є такі, що потребують допомоги?

— Ні. Кількох замесмеризували, але після кількох сеансів терапії вони цілком одужають.

— Гаразд, так і перекажу, — сказав кентавр. — А тепер маємо перервати нашу зустріч і завантажи­тися на транспортери. Маємо лише тридцять хви­лин, щоб потопити острів і спакувати обладнання.

«Обладнання? — подумав Артеміс. — Вони мали час, щоб підготувати обладнання? Як же довго нас не було?»

Вони піднялися на борт і пристебнулися до гелевих сидінь у просторій задній частині транспортера. Особ­ливого комфорту тут не було, лише сидіння і гармати, їх по черзі оглянув медик, зробив у руку ін’єкцію про­ти мікробного коктейлю, на випадок, якщо на Гібрасі за десять тисяч років з’явилося якесь невідоме мутант­не захворювання. Як справжній професіонал, лікар і оком не моргнув, коли оглядав Номера Один і Квана, хоча ніколи раніше з такими істотами не зустрічався.

Фоулі сів поруч із Холлі.

— Передати не можу, який я радий тебе бачити, Холлі. Я сам напросився на це завдання. Узяв від­пустку у Восьмій Секції. Уся ця апаратура — мої розробки. Найбільший проект, над яким я колись працював. Я знав, що ти повернешся.

Холлі замислилася над його словами. Тобто, зав­дання — це вона?

Транспортер утягнув шасі і почав підніматися. Через кілька секунд вони вилетіли з кратера, немов куля з гвинтівки. Від вібрації кілька перших секунд стукотіли зуби, але з боків транспортера висунулися спеціальні пластини, і рух стабілізувався.

— Приємно бачити кінець цього вулкана, — ска­зав Номер Один, намагаючись поводитися, ніби ні­чого не сталося, хоча і летів у металевому ящику. Втім, це був не перший його політ.

Фоулі обіперся долонями збоку ілюмінатора і по­глянув униз.

— Так, більше ти його не побачиш. Щойно ми всіх з нього евакуюємо, увімкнуться лазери на при­строях знищення. Ми розріжемо його на частки, і знищимо буйки під ним. Він повільно опуститься під воду. Тоді не виникне ніяких цунамі. Щоправда, на Дублін набіжить кілька чималих хвиль, але ми трохи проконтролюємо їх із космосу. Коли острів опиниться під водою, можна пакувати речі й виру­шати додому.

— А-а... — сказав Номер Один, хоча і не зрозумів майже нічого з того, що почув.

Артеміс виглянув в ілюмінатор. На острові ряту­вальні команди розсаджували демонів по транспор­терах. Кораблі злітали, вмикали захист і зникали з виду.

— Ти нас трохи налякала, Холлі, — засміявся Фоу­лі. — З’явилася на двадцять миль далі, ніж потрібно. Пілотам довелося запалювати вогні, щоб ми знали, де зводити проекцію. На щастя, зараз зовсім рано, і приплив ще не почався. Маємо ще півгодини до того, як з’являться перші риболовні човни.

— Зрозуміло, — повільно сказала Холлі. — Великий бюджет і таке інше. Сул, мабуть, вогнем плюється.

— Сул? — гмикнув Фоулі. — Нехай плюється чим завгодно. Його два роки тому зі служби викинули. Уяви собі, цей зрадник хотів лишити на погибель усю Восьму Секцію. Він так і написав у пояснюваль­ній записці.

Холлі вчепилася в сидіння.

— Два роки тому? Як же довго нас не було?

— Ой, — клацнув пальцями кентавр, — я ж не мав так казати. Вибач. Урешті-решт, це ж так серйозно, як тисяча років.

— Як довго, Фоулі? — не відступала Холлі.

Кентавр трохи подумав.

— Гаразд. Вас не було майже три роки.

Кван поплескав Артеміса по плечу.

— Три роки! Гарна робота, Хлопче Бруду. Ти доб­ряче попрацював, щоб витягти нас сюди. Я навіть не сподівався потрапити в це століття.

Артеміс був приголомшений. Три роки! Батьки не бачили його три роки. Як же вони страждали? Як він міг так із ними вчинити?

Фоулі намагався заповнити незручну тишу сло­вами.

— Мульч продовжує працювати в детективному агентстві. І воно навіть процвітає. У нього тепер но­вий партнер. Ніколи не здогадаєшся хто. Дуда Дей! Іще один злочинець звернув на стежку закону. От він почує, що ти повернулася! Щодня мені телефо­нує. У мене вже хвіст болить пояснювати цьому гно­му основи квантової фізики.

Холлі взяла Артеміса за руку.

— Існує лише один спосіб це витримати, Артемі­се. Подумай, скільки життів ми врятували. Вони вар­ті цих кількох років.

Хлопець дивився просто перед собою. Най­більшою катастрофою для нього було б загинути в тунелі. На другому місці — повернутися через кіль­ка років. Саме це і сталося. Що сказати? Як усе по­яснити?

— Мені потрібно додому, — сказав він. І зараз він був дуже схожий на звичайного чотирнадцятиріч­ного хлопчика. — Фоулі, розкажи, будь ласка, пілоту, де я живу.

— Кожному агенту безпеки під землею відомо, де живе Артеміс Фаул, — гмикнув кентавр. — Але так далеко тобі летіти не доведеться. На тебе чекають на березі. І вже давненько.

Артеміс притулився лобом до ілюмінатора. Рап­том він відчув себе таким утомленим, немов не спав усі ці три роки. Як пояснити все батькам? Він прекрасно розумів, що вони відчували, — він і сам через це пройшов, коли кілька років тому зник його батько. Може, його вже визнали загиблим, як і батька тоді? І навіть якщо його повернення принесе щастя, цей біль назавжди лишиться десь у серці.

Фоулі звернувся до демонів.

— І хто цей малий? — полоскотав він Номера Один під підборіддям.

— Цей малий — Номер Один, — відповів Кван. — Наймогутніший цілитель на планеті. Може випадко­во підсмажити мозок, якщо його, скажімо, дратува­тиме лоскотання.

Кентавр квапливо відсмикнув палець.

— Зрозуміло. Мені він подобається. Ми чудово порозуміємося. А чому тебе називають Номер Один? Прізвисько таке?

Номер Один прислухався до магії, що спокійно текла по венах.

— Це моє малече ім’я. Але я думаю залишити його.

— Що? — здивувався Кван. — Ти не хочеш, щоб твоє ім’я починалося на «Кв»? Це ж традиція! У нас уже давно не було Квандрі. А може Кветрі?

Номер Один похитав головою.

— Я Номер Один. Це ім’я підкреслювало, що я ін­ший. А тепер воно робить мене унікальним. Не знаю, де ми чи куди ми летимо, але тут я почуваюся як удома.

Фоулі закотив очі.

— Вибачте, що втручаюся. Якщо чесно, я думав, що ви, демони, войовничі і байдужі до радостей життя. А цей малий говорить, як герой любовних романів.

— Той самий малий, що може підсмажити тобі мозок, — нагадав йому Кван.

— Як герой любовних романів, які я просто обо­жнюю, — швидко виправився Фоулі і трохи відсу­нувся.

Номер Один задоволено посміхнувся. Він живий. Він допоміг урятувати острів. Він, нарешті, знайшов своє місце у світі. Тепер, коли Аббот вийшов із гри, він може жити своїм життям. І перше, що він зро­бить, коли все владнається, — знайде демоницю з червоними плямами, схожими на ті, що в нього. Може, вони повечеряють разом. Приготують їжу. Може, вони мають багато про що поговорити.

Транспортер пролетів крізь захист і опинився в ранковому небі. З хвиль виступали гострі скелі ір­ландського узбережжя, позолочені вранішнім світ­лом. День буде гарним. На півночі зібралися хмари, але в домівках вони людей не втримають.

На берегах вузької затоки приліпилася купка бу­диночків. Рибалки уже вийшли і готували сіті.

— Тут ми зробимо зупинку, Артемісе, — сказав Фоулі. — Скинемо тебе за причалом. Я тобі зателе­фоную через кілька днів, поговоримо. — Кентавр по­клав руку хлопцеві на плече: — Народ дякує тобі за все, що ти зробив, але не забувай, що вся інформація має лишатися конфіденційною. Навіть батькам не можна розповідати, Артемісе. Доведеться тобі щось вигадати.

— Так, — погодився Артеміс.

— Добре. Знаю, цього можна було і не говорити. Втім, на тебе чекають у маленькому котеджі з квіта­ми на вікнах. Переказуй мої вітання.

— Перекажу, — машинально кивнув хлопець.

Пілот пішов на посадку і сховав транспортер за пустим напіврозваленим кам’яним будинком. Коли він переконався, що ніхто не бачить, над задніми дверима спалахнув зелений вогник.

Холлі допомогла Артемісу підвестися.

— Спокій нам не загрожує, — сказала вона.

— Знаю, — криво посміхнувся хлопець. — Завжди щось відбувається.

— Якщо не гобліни, то демони, що мандрують у часі. — Холлі поцілувала його в щоку: — Ти не хло­пець, а вулкан.

— Уже майже приборкав свої гормони.

Холлі показала на своє блакитне око.

— Тепер ми назавжди будемо часткою одне од­ного.

Артеміс торкнувся щоки під карим ельфійським оком.

— Не спускатиму з тебе очей.

— Це жарт? Господи, ти змінюєшся!

У хлопця запаморочилося в голові.

— Маю. Мені ж майже вісімнадцять.

— Ого! Це ти вже й голосувати можеш!

— Я вже кілька років голосую, — посміхнувся хлопець і постукав по каблучці-телефону. — Зателе­фоную пізніше.

— У мене таке відчуття, що ми маємо багато про що поговорити.

Вони міцно обійнялися, і Артеміс зробив крок до дверей. Вийшов, оглянувся, але в небі нічого не було.

На ранкових вулицях села Дункад Артеміс Фаул мав не дуже доречний вигляд. Самотній підліток

у розірваному костюмі. Він підвівся кам’яними схо­дами, лишаючи по собі попіл і мало не впав, підніма­ючись на причал.

Попереду, обіпершись на парапет, стояли люди. Бородатий рибалка розказував, що бачив уночі шес­тиметрову хвилю, що зникла, не доходячи до берега. Розказував він дуже добре, розмахуючи руками та імітуючи звуки. Інші чоловіки кивали йому в об­личчя, але за його спиною переморгувалися і хитали головами.

Артеміс, не звертаючи на них уваги, пройшов до котеджу з квітами на вікнах.

«Квіти? Хто б міг подумати!»

На дверях був цифровий замок, що в такому сіль­ському оточенні здавався зайвим. Утім, меншого Артеміс не очікував. Він набрав код. Його день на­родження: нуль, один, нуль, дев’ять. Двері відчини­лися, вимкнулася сигналізація.

Усередині було темно. Штори були опущені, і світло вимкнене. Хлопець увійшов в обставлений по-спартанськи будиночок: функціональна кухня, один стілець і простий дерев’яний стіл. Телевізора не було, але на полицях стояли сотні книжок з різ­них предметів. Коли очі пристосувалися до темряви, хлопець зміг розібрати деякі назви. Серед них були «Мистецтво війни» і «Звіяні вітром».

— Ти мене дивуєш, друже, — пробурмотів Арте­міс і торкнувся корінця «Мобі Діка».

Не встиг він торкнутися книги, як на кінчику пальця спалахнула червона цяточка.

— Знаєте, що це таке? — пролунав за спиною низький голос. Якби грім міг говорити, то гово­рив би саме таким голосом.

Артеміс кивнув. Зараз не час для різких слів і різ­ких рухів.

— Добре. Тоді ви знаєте, що трапиться, якщо мене засмутити.

Знову кивок.

— Чудово. Тепер заведіть руки за голову і повер­ніться.

Артеміс так і зробив і опинився віч-на-віч з висо­ким бородатим чоловіком із довгим волоссям, зібра­ним у хвостик. І волосся, і борода були сиві. Навколо очей додалося зморшок, а під очима пролягли гли­бокі тіні.

— Батлере? — сказав Артеміс. — Це ти ховаєшся під усім цим волоссям?

Батлер відсахнувся, немов громом прибитий. Очі в нього розширилися, в горлі раптом пересохло.

— Артемісе? Ви... Ви ж не свого віку! Я завжди думав, що...

— Позачасовий тунель, друже, — пояснив Арте­міс. — Я ж тебе тільки вчора бачив.

Але Батлера його слова не переконали. Він швидко підійшов до вікна і розсунув штори. Маленьку кімнату наповнило рожеве вранішнє світло. Батлер повернувся до хлопця й обхопив його обличчя долонями. Вели­кими пальцями він стер навколо очей попіл.

У тих очах він побачив таке, що в нього підкоси­лися коліна.

— Артемісе, це ви. Я вже почав думати... Ні, ні. Я знав, що ви повернетесь. — І повторив знову, більш упевнено: — Я знав. Я завжди знав.

Охоронець так міцно обійняв хлопця, що мало не переламав йому ребра. Артеміс міг би присягну­ти, що почув схлип, але коли Батлер його відпустив, обличчя в нього було таким, як і завжди.

— Вибачте за бороду і волосся, Артемісе. Потріб­но було загубитися серед місцевого населення. Як пройшла... е-е... подорож?

Хлопець мало не розплакався.

— М-м... Було багато подій. Якби не Холлі, у нас би нічого не вийшло.

Батлер пильно вдивився в обличчя хлопця.

— Щось змінилося. Господи, ваші очі!

— Так. Тепер у мене одне Холліне око. Довго по­яснювати.

Батлер кивнув.

— Поговоримо пізніше. Потрібно зробити кілька дзвінків.

— Дзвінків? — перепитав Артеміс, — Кілька?

Батлер узяв телефон.

— Звісно, потрібно зателефонувати вашим бать­кам. І Мінерві також.

Артеміс здивувався. І здивування те було при­ємним.

— Мінерві?

— Так. Вона кілька разів приїздила. Майже кожні канікули. Ми стали справжніми друзями. Саме вона привчила мене читати.

— Зрозуміло.

Батлер помахав телефоном.

— Тільки і чув від неї: Артеміс це, Артеміс те... Вона вважає вас надзвичайним. Доведеться попра­цювати, аби її не розчарувати.

У Артеміса стиснуло горло. Він сподівався пере­почити. Більше ніяких пригод.

— Звісно, вона трохи підросла, — продовжив Батлер. — І погарнішала. Але язичок у неї гострий, як самурайський меч. Ця дівчина завдасть жару!

«Але якщо бути об’єктивним, — подумав Арте­міс, — нічого так не стимулює мозок, як розумова ді­яльність. Але це пізніше».

— А батьки?

— Ви трохи розминулися. Вони були тут учора, завітали на вихідні. Вони можуть зупинятися в міс­цевому готелі, коли схочуть. — Батлер опустив руку на хлопцеве плече. — Ці кілька років для них були просто жахливими. Я все їм розповів, Артемісе. До­велося.

— Вони тобі повірили.

Батлер знизав плечима.

— Кажуть, що так. Мабуть, історії про ельфів пе­реконали їх, що зі мною не все гаразд. Вони вважа­ють, що я збожеволів від усвідомлення власної про­вини. Навіть тепер, коли ви повернулися, життя не зможе стати таким, як було. Потрібне диво, щоб зни­щити мої історії та їхнє страждання.

Артеміс повільно кивнув. Диво. Він підвів руку. На долоні лишилася подряпина, яку він отримав, коли піднімався на причал. Хлопець зосередився, з кінчиків пальців вискочили п’ять блакитних іско­рок і побігли до подряпини. Та зникла, немов її і не було. Магії в нього лишилося більше, ніж він удавав.

— Може, влаштувати диво і вдасться.

Але здивувати Батлера було дуже важко.

— Це щось новеньке, — тільки і сказав він.

— Дечого навчився в позачасовому тунелі.

— Зрозуміло, — сказав Батлер. — Просто не робіть такого поруч із близнюками.

— Не хвилюйся, — кивнув Артеміс, — Не буду. — І лише тоді усвідомив, що сказав охоронець. — Які такі близнюки?

Батлер набрав номер і посміхнувся.

— Може, для вас, старший брате, час і стояв на місці, але для нас його минуло чимало.

Артеміс зробив крок до найближчого стільця і впав.

«Старший брат? — подумав він. А тоді: — Близ­нюки!»