Артеміс Фаул. Утрачена колонія

ГЛАВА 1: ПОСТРІЛ У МИНУЛЕ

Барселона, Іспанія

«ЩАСЛИВИЙ» – це те слово, яким можна було схарактеризувати охоронця Артеміса Фаула. «Радісний» і «задоволений» теж навряд чи можна було б застосувати до нього чи до тих, хто перебував поруч. Та й балакучим його важко було назвати, хіба що мова йшла про запасні виходи чи таємну зброю. Цього самого дня Батлер з Артемісом були в Іс­панії, і охоронець-євразієць був навіть похмурішим, ніж зазвичай. Його юний підопічний, як завжди, ускладнював його роботу. Артеміс наполіг, щоб вони стояли на тротуарі барселонської Пасаж де Грасія от уже понад годину під полуденним сонцем, де нечис­ленні тоненькі деревця аж ніяк не могли захистити їх від спеки та можливих ворогів.

Це була вже четверта незрозуміла подорож за Кордон за останні кілька місяців. Спочатку Един­бург, потім Долина Смерті на американському Захо­ді, після цього виснажливий марш-кидок до напро­чуд негостинних теренів Узбекистану. І от тепер Барселона. І все це, щоб дочекатися таємничого не­знайомця, який досі не з’явився.

Дивна парочка стояла на людній вулиці. Величез­ний мускулистий чоловік: за сорок, у костюмі від Гюго Босс, із голеною головою. І тоненький підліток: блідий, чорноволосий, з великими пронизливими вугільно-чорними очима.

— Чому ти весь час крутишся, Батлере? — роздра­товано запитав Артеміс. Відповідь на своє запитан­ня він і так знав, але згідно з розрахунками, гість, на якого вони чекали, запізнювався на хвилину, і хлопець дозволив собі виплеснути незадоволення на свого охоронця.

— Ви самі чудово це розумієте, Артемісе, — відпо­вів Батлер. — А раптом десь засів снайпер або при­чаїлася прослушка? Я мушу забезпечити максималь­ний захист.

Саме зараз Артемісові кортіло продемонструвати свою геніальність. Таке з ним не часто трапляється. І хоча, як на чотирнадцятирічного хлопця, така де­монстрація просто вражала, вона дуже дратувала того, кому призначалася.

— По-перше, дуже малоймовірно, що на мене по­лює снайпер, — сказав хлопець. — Я ліквідував вісім­десят відсотків своїх нелегальних справ і перекинув капітал на інші напрочуд прибуткові справи. По-друге, якби хтось і захотів нас прослуховувати, йому б скоро довелося вимикати обладнання і йти додому, бо третій ґудзик на твоєму піджаку випро­мінює імпульси солініума, що видаляє записи з будь-якої плівки, людської чи ельфійської.

Батлер провів очима пару, зачаровану Іспанією і юним коханням. У чоловіка на шиї висіла відеокамера. Батлер винувато торкнувся пальцем третього ґудзика.

— Ми могли зіпсувати декому відео з медового місяця, — погодився він.

Артеміс знизав плечима.

— Невелика ціна за мою безпеку.

— А чи є третій пункт? — невинно поцікавився Батлер.

— Так, — кивнув Артеміс. Той, на кого вони чека­ли, досі не з’явився. — Я хотів сказати, що якби снай­пер і був десь на даху, то лише на тому будинку, що позаду нас. Тож ти маєш стояти у мене за спиною.

Батлер був найкращим серед охоронців, але на­віть він не зміг би на сто відсотків точно сказати, на якому з дахів може перебувати потенційний убивця.

— Добре. Розкажіть, чому ви так вважаєте. Я ж знаю, що вам кортить це зробити.

— Гаразд, коли вже ти просиш. Жоден снайпер не розташувався б на даху Каса Міла, що на тому боці

вулиці, оскільки будинок відкритий для публіки і ка­мери зафіксували б, коли він прийшов і пішов.

— Він або вона, — виправив Батлер. — Сьогодні снайпери переважно жінки.

— Він або вона, — виправився Артеміс. — Два бу­динки праворуч прикриті деревами, тож турбувати­ся не треба.

— Так. Продовжуйте.

— Будівля ліворуч за нами — фінансові заклади з наліпками «Під охороною» на вікнах. А професіо­нали намагаються уникати будь-якої конфронтації, якщо їм за це не заплатили.

Батлер кивнув. Саме так.

— Отже, я роблю логічний висновок, що наш уявлюваний снайпер обрав би чотириповерхову кон­струкцію за нами. Це житловий будинок, тож зайти туди дуже просто. З даху він чи вона може вести прицільну стрільбу, охорона погана, а скоріше, її не­має зовсім.

Батлер гмикнув. Може, Артеміс має рацію. Але у грі на захист «можливо» не так заспокоює, як бро­нежилет.

— Можливо, ви маєте рацію, — визнав охоронець, — Але це якщо снайпер такий же розумний, як і ви.

— Слушне зауваження, — кивнув Артеміс.

— І мені здається, що ви можете добрати пере­конливих аргументів до будь-якого з будинків. Ви­брали це, щоб я не заважав вам дивитися в той бік, тож я можу зробити висновок, що той, на кого ми чекаємо, має прийти саме з боку Каса Міла.

Артеміс посміхнувся:

— Молодець, друже.

Каса Міла — будівля початку двадцятого століт­тя, спроектована відомим іспанським архітектором Антоніо Гауді. Стиль арт-нуво. Фасад складається із вигнутих стін і балконів з витими металевими поручнями. На тротуарі біля будинку було повно туристів, що юрбилися в очікуванні денної екскурсії по вражаючому дому.

— Ми впізнаємо нашу людину серед цієї юрби? Ви впевнені, що її досі немає? А якщо вона стоїть і спостерігає за нами?

Артеміс посміхнувся, блиснувши очима.

— Повір мені, її тут немає. Якби була, галасу бу­ло б набагато більше.

Батлер нахмурився. Саме зараз він би охоче ви­слухав усі факти. Але це не в стилі Артеміса. Для юного ірландського генія ефектне пояснення було частиною плану.

— Принаймні, скажіть, чи озброєний наш інфор­матор?

— Сумніваюся, — відповів Артеміс. — А якщо і так, він з нами більше секунди не пробуде.

— Секунду? Примчиться через космос, чи що?

— Не через космос, друже, — поглянув на годин­ник Артеміс. — Через час. — Хлопець зітхнув: — Та потрібна мить уже минула. Здається, я даремно нас сюди привіз. Наш гість не матеріалізувався. Шанси були невеликі. Очевидно, на іншому краю розколи­ни нікого немає.

Батлер навіть гадки не мав, про яку розколину каже Артеміс, він просто відчув полегшення, що можна по­кинути це небезпечне місце. Чим скоріше вони повер­нуться до барселонського аеропорту, тим краще.

Охоронець витягнув з кишені мобільний телефон і натиснув кнопку швидкого набору. Відповіли після першого ж гудка.

— Марія, — сказав Батлер. — Колекційний, пронто.

— Сі, — коротко відповіла Марія.

Жінка працювала в іспанській компанії з прокату ексклюзивних лімузинів. Була вона напрочуд гар­ненькою і могла лобом розбити цеглину.

— Це Марія? — поцікавився Артеміс, удаючи, що запитує, аби підтримати бесіду.

Але Батлера не так просто було надурити. Артеміс Фаул ніколи не запитував так просто.

— Так, Марія. Це зрозуміло, бо я назвав ім’я, коли звертався до неї. Як правило, ви не цікавитесь воді­ями лімузинів. А це вже четвертий раз за останні п’ятнадцять хвилин. «Чи Марія нас забере? Як ти ду­маєш, де зараз Марія? Скільки Марії років?»

Хлопець потер скроні.

— Це все через оте бісове статеве дозрівання, Бат­лере. Щоразу, коли я бачу гарненьку дівчину, витра­чаю цінні ресурси мозку на думки про неї. Та дівчи­на в ресторані, наприклад. Я глянув у її бік разів десять за останні кілька хвилин.

Батлер автоматично оглянув дівчину професій­ним поглядом охоронця.

Їй було років дванадцять-тринадцять, зброї, зда­ється, не було, а була грива білявих кучерів. Дівчина старанно вибирала тапаси, а чоловік поруч із нею, можливо, її батько, читав газету. За столиком був іще один чоловік, він намагався якось притулити милиці до стільця. Батлер вирішив, що дівчина безпосеред­ньої загрози не являє, хоча і може завдати клопоту, якщо Артеміс не зможе зосередитись на плані.

Батлер поплескав свого юного підопічного по плечу.

— Відволікатися на дівчат нормально. Природно. Якби ви не були так зайняті рятуванням світу остан­ні кілька років, це сталося б раніше.

— Але все одно я маю контролювати цей процес, Батлере. У мене багато справ.

— Контролювати статеве дозрівання? — хмикнув охоронець. — Якщо вам це вдасться, станете пер­шим, у кого вийшло.

— Я багато в чому перший, — сказав Артеміс.

І це правда. Жодний інший підліток не викрадав ельфів, не рятував батька від російської мафії і не до­помагав придушити гоблінську революцію в чотир­надцять років.

Двічі квакнув клаксон. На перехресті стояв ліму­зин, і у відчинене вікно до них махала дівчина.

— Це Марія, — сказав Артеміс, але швидко опану­вав себе. — Тобто, ходімо. Може, пощастить на іншо­му місці.

Батлер вирушив першим, зупинив транспорт по­махом велетенської долоні.

— А чи не взяти нам із собою Марію? Водій зна­чно полегшив би моє життя.

Хлопець не відразу зрозумів, що з нього кепкують. — Дуже смішно, Батлере. Це ж жарт, чи не так? — Так.

— Так я і думав, але в мене не дуже великий до­свід у галузі гумору. Жарти в мій бік дозволяв лише Мульч Діггумс.

Мульч — гном-клептоман, який то щось крав у Артеміса, то допомагав йому вкрасти. Діггумс ува­жав, що в нього виняткове почуття гумору, проте майже всі жарти зводилися до функцій власного ор­ганізму.

— Якщо це можна називати жартами, — посміх­нувся Батлер, пригадавши гострого на язик гнома.

Раптом Артеміс завмер. Навіть не почавши фразу, що готова була зірватися з губ.

— Я щось відчуваю, — видихнув хлопець. — Елек­трику.

— Чи можна її відчувати на іншому боці доро­ги? — запитав Батлер.

— Урешті-решт він прийшов, хоч і за кілька ме­трів від цілі. Десь константа, що не є константою.

У повітрі утворився силует. Із нічого посипалися іскри, і запахло сіркою. Серед іскор з’явилася сіро-зелена істота із золотими очима, волохатою лускою і великими вухами, що скоріше нагадували роги. Вона вийшла на дорогу просто нізвідки. Випрямила­ся на всі свої п’ять футів. Гуманоїд, але зовсім не лю­дина. Істота втягнула повітря через прорізи ніздрів, відкрила зміїного рота і заговорила.

— Вітання леді Хітерінгтон Сміт, — сказала вона голосом, що нагадував хрустіння розбитого скла чи скрегіт заліза. І схопила своєю чотирипалою доло­нею простягнуту руку хлопця.

— Цікаво, — сказав хлопець.

Але Батлерові не хотілося знати, чи цікаво комусь або ні. Йому хотілося скоріше забрати хлопця подалі від цього створіння.

— Ходімо, — кинув він, опускаючи руку на плече Артеміса.

Але хлопця вже не було. Істота зникла так само швидко, як і з’явилася, прихопивши підлітка із собою. Ввечері цю подію крутили б по всім новинам, але, як не дивно, незважаючи на сотні туристів, озброєних фотоапаратами, жодного кадру зроблено не було.

Істота була майже невагомою, немов ніяк не мог­ла вхопитися за цей світ. Рука, що схопила Артеміса,

була м’якою, але з твердою серединою, немов кістка, загорнута в пористу гуму. Хлопець навіть не нама­гався вирватись, такий він був зачарований.

— Леді Хітерінгтон Сміт? — повторила істота, і Артеміс відчув, як вона перелякалась. — Це її ма­єток?

«Старий синтаксис, — подумав Артеміс. — Але точно англійська. Як демон, якого вигнали до чисти­лища, міг вивчити англійську?»

Повітря загуло від напруги, і навколо істоти за­тріщали розряди блискавок, прорізуючи в просторі Діри.

«Тимчасові отвори. Діри в часі».

Особливого захвату Артеміс не відчував — урешті-решт він бачив Легітимну Ельфійську Полі­цію, яка дійсно зупинила час під час блокади маєтку Фаулів. Його більше хвилювало те, що істота потяг­не його за собою, і в цьому разі шанси на повернення до власного виміру дуже малі. А шанси повернутися до свого власного часу і зовсім мізерні.

Він хотів покликати Батлера, але було вже запіз­но. Якщо можна вживати слово «запізно» там, де не існує часу. Отвір збільшився, обгорнув їх разом із де­моном. Архітектура і населення Барселони повільно розтанули в повітрі, немов привиди, їх змінив бузко­вий туман, а потім зіркова галактика. Артеміс відчув нестерпний жар, а тоді неймовірний холод. Йому здалося, що якби він повністю матеріалізувався, то згорів би вщент, а попіл його замерз би і розвіявся по Всесвіту.

Навколишнє середовище змінювалося зі швид­кістю блискавки, а може, то і рік минув; важко було сказати. Зірки змінилися на океан, і вони були під ним. Із глибини до них потяглися дивні глибоковод­ні створіння, сяючі щупальці розтинали воду навко­ло. Потім було поле криги, а тоді червоний ланд­шафт, і повітря наповнилося пилом. Нарешті вони знову побачили Барселону. Але іншу. Місто було мо­лодшим.

Демон завив і вишкірив гострі зуби, облишивши спроби говорити англійською. На щастя, Артеміс був одним із двох людей у будь-якому з вимірів, хто розмовляв гномською — мовою ельфів.

— Заспокойся друже, — сказав він. — Наша доля визначена. Отримуй задоволення від цих чудових краєвидів.

Виття раптово обірвалося, і він відпустив руку Артеміса.

— Говориш ти ельфів мовою?

— Гномською, — виправив його Артеміс. — І кра­ще за тебе, мушу зазначити.

Демон замовк, розглядаючи хлопця, немов той був якимось фантастичним створінням. Власне, саме так воно і було. Артеміс, у свою чергу, провів хвилини, що могли стати останніми хвилинами його життя, спостерігаючи пейзажі, які відкривалися перед ним. Вони матеріалізувалися на будівництві Каса Міла, але будинок не був закінчений. Робітни­ки були зайняті на риштуванні навколо будівлі, а над аркушем з планом схилився засмаглий борода­тий чоловік.

Артеміс посміхнувся. Сам Гауді. Як цікаво.

Сцена затверділа, кольори стали яскравішими. Хлопець відчув сухе іспанське повітря, важкий запах поту і фарби.

— Прошу? — сказав Артеміс іспанською.

Гауді підняв голову, і нахмурені брови злетіли на лоба. Із повітря вийшов хлопчик. Поруч із ним зігнувся демон.

Геніальний архітектор убирав очима всі деталі, навічно залишаючи їх у своїй пам’яті.

— Сі? — невпевнено сказав він.

Артеміс указав на верхівку будівлі.

— Ви хотіли оздобити дах мозаїкою. Подумайте ще раз. Ваш сюжет дуже банальний.

Хлопчик із демоном зникли.

Батлер не запанікував, коли істота вийшла з дірки в часі. Але ж його вчили не панікувати, якою б екс­тремальною не була ситуація. На жаль, ніхто з тих, хто був на Пасаж де Грасіа, не закінчував Академію Приватного Захисту мадам Ко, тож вони панікували голосно і відчайдушно. Усі, крім кучерявої дівчинки і двох чоловіків з нею.

Коли з’явився демон, публіка завмерла. Коли іс­тота зникла, публіка раптово оживилася. Повітря сповнилося криками і зойками. Водії кинули авто­мобілі, а дехто і у вітрину із переляку в’їхав. Люд­ська хвиля відхлинула від того місця, де матеріалі­зувалося потойбічне створіння. А от дівчинка та її компаньйони пішли проти течії, бо, власне, побігли до того місця, де показався демон. Чоловік із ми­лицями продемонстрував неабияку спритність як на каліку.

На пекло навколо себе Батлер уваги не звертав: був зосереджений на своїй правій руці. Чи правиль­ніше сказати, на тому місці, де була права рука се­кунду тому. Саме перед тим, як хлопець зник в іншо­му вимірі, Батлерові вдалося схопити його за плече. І вірус зникнення перекинувся і на його руку. Тепер охоронця тягло туди, де зник Артеміс. Він досі від­чував кістляве плече свого підопічного.

Батлер думав, що зникне вся рука, але цього не сталося. Зникла лише кисть. Він досі відчував її, не­мов вона була під водою. І досі відчував Артеміса.

— Е, ні, — прогарчав він крізь зуби, зміцнивши невидиму хватку. — За всі ці роки мені забагато всьо­го довелося перетерпіти, щоб ти так просто зник.

І Батлер потягся через десятиріччя і витяг хлопця з минулого.

Це було не так уже й легко. Охоронець немов ка­менюку тягнув крізь море багнюки, але не такою він був людиною, щоб відступитися. Вперся ногами в землю і напружив спину. Артеміс вискочив із два­дцятого сторіччя і незграбно приземлився в два­дцять першому.

— Я повернувся, — сказав хлопець, немов щойно закінчив рутинний обхід. — Як несподівано.

Батлер допоміг йому підвестися і швидко оглянув з усіх боків.

— Усе на своїх місцях. Нічого не зламано. Ну, Ар­темісе, скажіть мені, скільки буде двадцять сім по­множити на вісімнадцять цілих п’ять десятих?

Хлопець обтрусив піджак.

— Бачу, ти вирішив перевірити мої розумові здібності. Дуже добре. Вважаю, можна припустити, що подорожі в часі певним чином впливають на мозок.

— Відповідайте на запитання! — не відступався Батлер.

— Чотириста дев’яносто дев’ять цілих п’ять деся­тих, якщо вже так потрібно.

— Повірю на слово.

Велетенський охоронець схилив голову вбік.

— Сирени. Мусимо вибиратися звідси, Артемісе, а то мені доведеться стати причиною міжнародного інциденту.

Він потяг хлопця на інший бік дороги, до єдиної машини, що там стояла. Марія трохи зблідла, але клієнтів не кинула.

— Молодець, — похвалив її Батлер, відчиняючи задні двері. — До аеропорту. Тримайся подалі від ма­гістралі, якщо можна.

Марія ледь дочекалася, доки Батлер з Артемісом пристебнуть ремені безпеки, і шини завищали по ас­фальту. Світлофори лишилися без уваги. Білява дів­чинка і її супутники лишилися на тротуарі позаду.

Марія глянула в дзеркало на Артеміса.

— Що сталося?

— Жодних питань, — увічливо порадив Батлер. — Очі на дорогу. Їдьмо.

Він знав, що розпитувати зараз немає ніякого сен­су. Артеміс пояснить усе про дивне створіння тоді, коли буде готовий.

Хлопець мовчав. Лімузин домчав до Ла Рамбли і пірнув у лабіринт вузеньких вулиць центру Бар­селони.

— Як я сюди потрапив? — нарешті сказав Арте­міс. Думки вголос. — Чи ліпше спитати, чому ми не там? Або чому ми не тоді? Що затримало нас у цьому часі? — І він поглянув на Батлера, — Чи є на тобі щось срібне?

Охоронець сором’язливо скривився.

— Ви ж знаєте, що я не ношу прикрас, але є ось що, — і він розстебнув одну манжету. На зап’ястку був шкіряний браслет з грудкою срібла по центру. — Джульєтта прислала. Із Мексики. Сказала, це відля­кує злих духів. Змусила пообіцяти, що я носитиму.

Артеміс посміхнувся.

— Отже, Джульєтта. Це вона нас тут затримала, — він постукав по срібній грудці на руці у Батлера. — Мусиш зателефонувати сестрі. Вона врятувала нам життя.

Хлопець постукав пальцями, та раптом зрозумів, що з ними щось не так. Це були дійсно його пальці, жодних сумнівів. Утім, були вони якісь інші. За мить він зрозумів, що сталося.

Він поміркував над гіпотетичними результатами подорожей між вимірами і дійшов висновку, що оригінал міг зіпсуватися, а таке трапляється, коли комп’ютерну програму дуже часто копіюють. Пото­ки інформації могли загубитися в ефірі.

Жодного пальця, щоправда, не загубилося, але вказівний на лівій руці був довшим, ніж середній. Або, якщо сказати точніше, вказівний і середній пальці помінялися місцями.

Хлопець кілька разів зігнув і розігнув пальці.

— Гм, — завважив він. — А я унікальний.

— Кому ви розказуєте, — посміхнувся Батлер.