Артеміс Фаул. Утрачена колонія

ГЛАВА 4: МІСІЯ НЕМОЖЛИВА

Театр Массімо Белліні, Катанія, Східна Сицилія

АРТЕМІС Фаул і його охоронець Батлер відпочивали в приватній ложі ліворуч від сцени славнозвісного сицилійського театру Массімо Белліні. Може, не дуже правильно казати, що Батлер відпо­чивав. Скоріше, здавалося, що він відпочиває, як тигр, що розслабився перед стрибком.

Тут Батлерові менше подобалося, ніж у Барсело­ні. Принаймні, він мав кілька днів, щоб підготувати­ся до іспанської подорожі, а тут ледь устиг зібратися.

Щойно «Бентлі» зупинився біля маєтку Фаулів, Артеміс зник у своєму кабінеті, прилип до комп’юте­рів. Батлер скористався часом, щоб розім’ятися, від­почити і приготувати вечерю: тарталетки з цибуле­вим мармеладом, сідло ягняти з часниковим гратеном і млинці-крепи з червоними ягодами на десерт.

Артеміс повідомив новини за кавою.

— Нам потрібно до Сицилії, — сказав він, розкри­шивши біскотті на блюдці. — Мені вдалося удоско­налити підрахунки в позачасовому заклятті.

— Коли? — запитав охоронець, перебираючи по­думки всіх своїх людей на острові у Середземному морі.

Артеміс глянув на годинник «Радо», і Батлер за­стогнав.

— Не дивіться на годинник, Артемісе. Дивіться на календар.

— Вибач, друже. Але ти знаєш, що часу обмаль. Не можна пропустити матеріалізацію.

— Але в літаку ви казали, що іще шість тижнів не буде жодної матеріалізації.

— Я помилявся, чи, скоріше, Фоулі помилявся. Він не врахував кілька факторів у рівнянні часу.

Коли вони летіли над Ла-Маншем, Артеміс розка­зав Батлерові про восьме сімейство.

— Дозволь продемонструвати, — сказав Артеміс. Він поставив на тарілку срібну сільничку: — Уявімо, що ця сільничка — Гібрас. Моя тарілка — те місце, де він розташований, наш вимір. А твоя — місце, де він хоче бути, Чистилище. Зрозуміло?

Батлер неохоче кивнув. Він знав: чим більше він зрозуміє, тим більше розкаже Артеміс, а в мозку охо­ронця було не так уже й багато місця для квантової фізики.

— Отже, демони-цілителі хотіли перемістити ост­рів з тарілки А до тарілки Б, але не через простір, а через час.

— Звідки ви все це знаєте?

— З ельфійської Книги, — відповів ірландський підліток. — Описано детально, хоча і трохи витіювато.

Книга, про яку йшлося, — ельфійська Біблія, в якій містилася історія та заповіді ельфів. Артемісові вда­лося роздобути книгу в ельфійки-п’янички у Хошиміні кілька років тому. І вона стала для нього безцін­ним джерелом інформації.

— Сумніваюся, що в Книзі багато схем і діаграм, — зауважив Батлер.

Артеміс посміхнувся.

— Ні, подробиці я отримав від Фоулі, але він не здогадується, що поділився зі мною інформацією.

Батлер потер скроні.

— Артемісе, я просив, щоб ви не зв’язувалися з Фоулі. Вистачить і підставних осіб.

Хлопець прекрасно розумів, що Фоулі стежить за ним і за тими підставними особами, яких він найняв. Власне, він зробив це навмисне, щоб змусити кен­тавра витрачати гроші. Таке вже було у нього уяв­лення про жарти.

— Це не я ініціював спостереження, — заперечив Артеміс. — Фоулі. Лише в комп’ютері я знайшов із

дюжину жучків. Я лише зробив крок у відповідь і прочитав кілька файлів. Нічого цікавого. Ну, може, зовсім трохи. Фоулі був дуже зайнятим, відколи пі­шов з ЛЕП.

— І що ж ви знайшли у файлах Фоулі? — покірно поцікавився Батлер.

— Дещо про магію. По суті, магія — це енергія і здатність маніпулювати енергією. Щоб пересунути Гібрас із пункту А в пункт Б, демони-цілителі ско­ристалися енергією свого вулкана і створили розкол, або тунель у часі.

Хлопець скатав серветку в рурку, засунув туди сільничку і витрусив її на Батлерову тарілку.

— Отак просто? — із сумнівом запитав Батлер.

— Не зовсім, — сказав Артеміс. — Власне, цілителі дуже добре попрацювали і вважали, що зможуть скористатися цим інструментом будь-якої миті. Їм би вирахувати потужність вулкана, розмір остро­ва, енергію кожного демона на острові, не кажучи вже про силу тяжіння місяця. Дивно, що закляття спрацювало так добре.

— Був якийсь глюк?

— Так. Згідно з Книгою, цілителі індукували вул­кан, але його потужність виявилася завеликою. Вони не змогли втримати її під контролем, і магічне коло було розірване. Гібрас і всі демони перенеслися, а ці­лителів викинуло в космос.

Батлер присвиснув.

— От тобі і глюк!

— Навіть гірше. Усі демони-цілителі загинули, тож тепер їхні родичі застрягли в Чистилищі. Їх утримує там магічне закляття, яке ніхто не хотів ро­бити довічним. Але без цілителів повернутися вони не можуть.

— А чи не може Фоулі їх повернути?

— Ні. Відтворити ті ж самі умови неможливо. Уяви, що тобі потрібно, аби через піщану бурю про­летіла пір’їна, та ще й приземлилася на певну пі­щинку. От правда, ти не знаєш, де саме та піщинка. А навіть якби і знав, демонічну магію можуть конт­ролювати лише демони. Вони, до речі, одні з наймогутніших магів.

— Хитромудро, — признався Батлер. — А скажіть-но мені, чому ці демони тепер вискакують тут?

— Не тут і не тепер, — виправив його Артеміс. — Демонів завжди тягло до їхнього рідного світу, така собі комбінація місячного і земного випромінюван­ня. Але демона може затягнути, лише якщо він пере­буває на кінці часового тунелю, біля кратера, і на ньому немає просторового якоря.

Батлер схопився за свій браслет.

— Срібло.

— Саме так. Зараз, коли рівень випромінювання в усьому світі збільшився, сила, що затягує демонів, стала потужнішою і досягає критичного рівня наба­гато частіше.

Батлер намагався зрозуміти. Іноді бути охорон­цем генія дуже непросто.

— Артемісе, мені здавалося, що ми не будемо вда­ватися в деталі.

Але хлопець не звернув уваги на його слова. На­вряд чи він зупиниться посеред лекції.

— Потерпи, друже. Я майже дійшов до суті. Отже, зараз сплески енергії трапляються частіше, ніж ува­жає Фоулі.

Батлер підняв палець.

— Але ж із демонами нічого не станеться, якщо вони не підійдуть близько до кратера.

Тепер пальця підняв Артеміс.

— Так! — із тріумфом вигукнув він. — Саме тако­го висновку ти і мав дійти. Саме так уважає Фоулі. Але коли ми розпрощалися з останнім демоном, я іще раз переглянув рівняння. Мій висновок такий: позачасове закляття слабшає. Тунель розкручується.

Хлопець розкрив долоню, і отвір серветки-тунелю розширився.

— Зараз територія захвату збільшилася, як і тери­торія викидання. Зовсім скоро ніде на Гібрасі демо­ни не почуватимуться в безпеці.

— А що станеться, коли тунель розкрутиться? — запитав Батлер.

— Іще до того, як це станеться, демонів повитягає з Гібрасу, байдуже, носять вони срібло чи ні. Коли ту­нель зникне, деякі демони опиняться на Землі, де­які — на Місяці, інші розлетяться Всесвітом і в часі. Але точно одне: мало хто з них лишиться живим, а тих, хто виживе, зачинять у лабораторіях або зоопарках.

Батлер спохмурнів.

— Потрібно розказати про це Холлі.

— Так, — погодився Артеміс. — Але не зараз. Мені потрібен іще один день, щоб підтвердити розрахунки. Не можу ж я видати Фоулі голу теорію.

— Можете не казати, — зітхнув Батлер. — Підтвердження потрібно провести на Сицилії, еге ж?

Отже, вони перебували в театрі Массімо Белліні, і Батлер дуже погано уявляв, чому саме тут. Якщо де­мон матеріалізується на сцені, тоді Артеміс має ра­цію, і ельфи в серйозній небезпеці. А якщо ельфи в небезпеці, Артеміс має їм допомогти. Батлер навіть пишався тим, що його підопічний робить щось для інших. Але на все про все вони мали лише тиждень, бо треба було повертатися до маєтку Фаулів. Через сім днів батьки Артеміса поверталися з острова Ро­дос, де Артемісу Фаулу Старшому нарешті виготови­ли біогібридний протез, замість ноги, яку він утра­тив, коли російська мафія підірвала його корабель.

Батлер дивився з ложі на сотні золотих арок і на тринадцять сотень людей, що слухали «Норму».

— Спочатку будинок Гауді, а тепер театр, — проко­ментував охоронець. Завдяки ізоляції ложі й оглуш­ливим звукам опери, його слова почув лише Арте­

міс. — Хіба ці демони не можуть матеріалізуватися десь у тихішому місці?

— Віддайся на волю музики, — пошепки відповів йому Артеміс. — Насолоджуйся виставою. Хіба ти не знаєш, як важко дістати ложу на оперу Вінченцо Белліні? Особливо на «Норму». «Норма» вимагає і колоратури, і драматичного сопрано. А сопрано просто чудове. Порівняти можна хіба що з Каллас.

Батлер мало не застогнав. Може, пересічним лю­дям і важко дістати ложу в театрі, але Артеміс про­сто зателефонував своєму другу-мільярдеру Джо­ванні Зіто. Сицилієць залюбки віддав йому свою власну ложу в обмін на два ящики найкращого бор­до. І не дивно, якщо врахувати, що Артеміс нещодав­но інвестував у дослідження Зіто щодо очистки води понад десять мільйонів євро.

«Сицилієць п’є бордо? — посміхнувся в телефон Артеміс. — Ви маєте відчувати сором!»

— Спрямуй годинника на сцену, — наказав Арте­міс, перервавши Батлерові думки. — Шанси, що на демоні не буде срібла, навіть удалині від кратера, не­великі, але коли таке станеться, я хочу мати запис, аби підтвердити перед Фоулі правильність моєї тео­рії. Якщо ми не матимемо переконливих доказів, ельфійська Рада ніколи нічого не зробить.

Батлер переконався, що детекторний кристал го­динника, який виконував роль ще й об’єктива каме­ри, був спрямований на сцену під потрібним кутом.

— Камера готова, але, якщо ви не проти, я не буду піддаватися музиці. Дуже зайнятий вашою безпе­кою.

Театр Белліні — жах будь-якого охоронця. Безліч входів і виходів, понад тисячу крутих хлопців, яких ніхто не обшукував, сотні золотих арок, за якими може сховатися снайпер, неймовірна кількість ніш, закутків і коридорів, яких, може, і на плані театру не було. Втім, Батлер був переконаний, що зробив усе можливе, аби захистити Артеміса.

Звісно, було дещо, від чого захистити не можна, як згодом дізнався Батлер. Дещо невидиме.

Тихенько задзижчав телефон Артеміса. Як прави­ло, хлопцеві не подобалося, коли люди не вимикали телефони під час вистави, але цей був особливий, його він завжди тримав увімкненим. Ельфійський комунікатор, якого йому дала Холлі Шорт, трохи мо­дифікований самим Артемісом.

Телефон був завбільшки з монету в два євро і та­кої ж форми, по центру в нього пульсував червоний кристал — ельфійський омнісенсор, що підключався до будь-якої комунікаційної системи, включаючи тіло людини. Хлопець замаскував телефон під вели­кий перстень і носив його на середньому пальці. Ар­теміс повернув перстень, і телефон опинився у нього на долоні, зігнув середні пальці, а мізинець і великий палець, навпаки, розчепірив. Сенсор розшифрує віб­рації в мізинці і передасть їх до голосового модуля.

А кістки руки допоможуть передати голос того, хто телефонує, в кінчик великого пальця.

Ну просто маленький хлопчик, що розмовляє по уявному телефону!

— Холлі? — сказав він.

Кілька секунд він слухав, а тоді розкрив долоню, і телефон знову перетворився на перстень.

Хлопець перевів погляд на Батлера.

— Не витягуй зброї, — наказав він.

І ці слова, звісно, змусили охоронця потягнутися до «зігзауера».

— Усе гаразд, — заспокоїв його Артеміс. — У нас гість. Друг.

Батлерова рука опустилася. Він знав, хто це.

За оксамитовим сидінням хлопця матеріалізувала­ся Холлі Шорт. Вона притягнула коліна до підборід­дя, гострі вуха закривав чорний шолом. Вона перестроїлася на видимий спектр, і візор розпався на секції і відсунувся на шолом. Її поява серед людей ли­шилася непоміченою завдяки театральній темряві.

— Доброго дня, Хлопці Бруду, — посміхнулася вона. Її очі загадково чи, точніше, по-ельфійськи спалахнули.

— Дякую, що попередила, — саркастично сказав Батлер. — Не схотіла нікого лякати. Без захисту?

Зазвичай, коли ельфи користувалися захистом, було помітне лише легеньке мерехтіння, схоже на раніш­ній серпанок. Ніхто б і не помітив, як з’явилася Холлі.

Холлі похлопала по своєму плечу:

— Нова форма. Зроблена цілком з розумних плас­тин. Вібрує разом зі мною.

Артеміс роздивився одну з пластин і помітив у тканині мікроволокна.

— Робота Фоулі? Спеціально для Восьмої Секції.

Холлі не змогла приховати подиву. Вона жартома вдарила хлопця по плечу.

— Звідки ти знаєш про Восьму Секцію? Хіба нам уже й секретів не можна мати?

— Нехай Фоулі за мною не стежить, — сказав Ар­теміс. — Якщо йому можна, то і мені можна. Гадаю, слід привітати тебе з новою роботою. І Фоулі та­кож. — Він кивнув на мініатюрну лінзу над правим оком Холлі. — Він нас зараз дивиться?

— Ні. Намагається зрозуміти, звідки ти знаєш те, чого він не знає. Хоча записує.

— Здається, ти хочеш поговорити про демонів.

— Можливо.

Між ними встав Батлер, щоб попередити немину­чу сварку.

— Чи не хочете ви по-справжньому привітатися, доки справа не дійшла до переговорів?

Холлі ніжно посміхнулася велетню-охоронцю. Вона активувала крила, вмонтовані в костюм, і під­нялася на рівень Батлерових очей. Чмокнула його в щічку, обхопила його голову. Руки ледь зійшлися на потилиці.

Батлер постукав по її шолому.

— Чудове обладнання. Не витримує порівняння з тим, що було в Легітимній Ельфійській Поліції.

— Не витримує, — погодилася Холлі, знімаючи шо­лома. — Ця Восьма Секція на кілька років випереджає стандарти ЛЕП. Скільки вклали, стільки й отримують.

Батлер узяв у неї з рук шолом.

— Чи є щось іще цікаве для такого старого вояка, як я?

Холлі натиснула кнопку на комп’ютері на зап’я­стку.

— Перевір нічне бачення. Видно як... ну... як удень. Але, що цікаво, фільтри реагують на світло, яке на них потрапляє, тож тепер нікого не засліпить спалах фотоапарата.

Батлер розуміюче кивнув. Головний недолік ніч­ного бачення, так уже історично склалося, — болюча реакція на раптові спалахи світла. Навіть полум’я свічки може моментально засліпити.

Артеміс відкашлявся.

— Перепрошую, капітане. Та чи ви двоє цілий ве­чір будете плакати від захвату над шоломом, чи пе­рейдемо до справ, які потрібно обговорити?

Холлі підморгнула Батлерові.

— Твій хазяїн кличе. Цікаво, що йому потрібно?

Вона вимкнула крила, влаштувалася на стільці. Схрестила руки і глянула Артемісові прямо в очі.

— Ну, гидкий хлопчисько. Здаюся на твою ласку.

— Демони. Треба поговорити про демонів.

Легковажний вогник в очах Холлі згас.

— А чому тебе так цікавлять демони, Артемісе?

Артеміс розстебнув два ґудзики на сорочці і витяг золоту монетку на мотузочці. По центру монети була кругла дірочка. Від пострілу лазера Холлі.

— Ти дала це мені після того, як урятувала бать­кове життя. Я тобі винен. Я винен Народові. Тож за­раз хочу щось для нього зробити.

Холлі це не дуже переконало.

— Зазвичай перед тим, як щось зробити для На­роду, ти обговорюєш винагороду.

Артеміс прийняв звинувачення кивком голови.

— Це правда. Було правдою, але я змінився.

Холлі схрестила руки.

— І?

Артеміс зітхнув.

— Добре. Є іще один фактор.

— Так я і думала. Чого ти хочеш? Золото? Техно­логії?

— Ні. Нічого такого.

Артеміс випростався в кріслі.

— Чи можеш ти уявити, що означає пережити всі ті захопливі пригоди з ЛЕП і раптом опинитися за межами того світу?

— Так, — відповіла Холлі. — Чудово уявляю.

— За тиждень я скотився від рятування світу до геометрії. Мені нудно, Холлі. Мій інтелект працює

не на повну силу, тож я вирішив погратися із закляттям демонів у Книзі, і зрозумів, що можна до­лучитися до чогось цікавого. Думав, можна трохи поспостерігати, а може, й удосконалити розрахунки Фоулі.

— Яких, до речі, в книзі немає, — зауважила Хол­лі. — Трохи поспостерігати, кажеш?

— Невинне хакерство, — відмахнувся Артеміс. — Кентавр перший почав. Тож я почав мандрувати місцями матеріалізації, але нічого не сталося аж до Барселони. Демон таки з’явився, але не в тому місці та пізніше. Я на нього наштовхнувся. І зараз би літав десь у доісторичному просторі, якби Батлер сріблом не затримав мене в нашому вимірі.

Холлі ледь утримала сміх.

— Тож просто пощастило. Великий Артеміс Фаул перевершив Фоулі завдяки сліпому випадку.

Хлопець гмикнув.

— Випадку, заснованому на наявній інформації, я би сказав. Та це неважливо. Я переглянув розра­хунки, включивши до них нові дані, і отримав ре­зультати, які мають схвилювати Народ.

— Розказуй. Але коротко. Не повіриш, скільки наукових пояснень мені доводиться вислуховувати останнім часом.

— Це все дуже серйозно, Холлі, — відрізав Арте­міс. Він сказав це так голосно, що на нього зашикали з партеру.

— Це серйозно, — повторив він пошепки.

— Чому? — запитала Холлі. — Ідеться ж лише про те, щоб поділитися своїми новими цифрами і дозво­лити Фоулі подбати про інше, нехай застосовує свої світло-викривлюючі проектори.

— Не зовсім, — знову відкинувся на спинку Арте­міс. — Якщо за чотири хвилини на сцені з’явиться демон, ніяких проекторів уже не знадобиться. Якщо я маю рацію і позачасове закляття слабшає, тоді Гіб­рас і всі на ньому скоро повернуться до нашого ви­міру. Більшість демонів цього не переживуть, але ті, що не загинуть, з’являтимуться де завгодно і будь коли.

Холлі перевела погляд на сцену. Жінка з чорним волоссям тримала безглуздо високі ноти безглуздо довго. Цікаво, чи співачка взагалі помітить демона, якщо той з’явиться на кілька секунд? Сьогодні мате­ріалізації не очікували. Якщо вона станеться, це означатиме, що Артеміс, як завжди, має рацію, і вони побачать іще багато демонів. І тоді Артеміс Фаул і Холлі Шорт знову будуть по вуха зайняті рятуван­ням ельфійського світу.

Холлі покосилася на Артеміса, який дивився на сцену в театральний бінокль. Вона йому цього ніко­ли не скаже, але якщо вже й залучати людину до ря­тування ельфійського народу, то Артеміс, можливо, найкращий чоловік, чи то хлопець, для такої роботи.

Острів Гібрас, Чистилище

Номер Один піднімався на перший гірський кряж з боку вулкана. Повз нього пройшло кілька демонів, але жоден не спробував його відмовити. Навіть більше, Гадлі Шрівелінгтон Бассет запропонував нашкрябати мапу на шматку кори. Номер Один здогадувався, що коли він стрибне в інший вимір, сумуватимуть за ним не більше, ніж за загубленою арбалетною стрілою. Може, за винятком демониці з червоними плямами, що посміхалася до нього. Тієї, що жила в жіночому відді­ленні. Вона, мабуть, трохи сумуватиме. Номер Один на­віть зупинився, коли зрозумів, що сумуватиме за ним лише та істота, з якою він і словом не перемовився.

Він голосно застогнав. Як же це пригнічує!

Номер Один поплентався далі. За спиною лиши­лися останні попередження, які завдяки особливому демонічному почуттю гумору мали вигляд закривав­леного вовчого черепа, настромленого на жердину.

— Що б це означало? — пробурмотів Номер Один, оминаючи знак. — Вовча голова на жердині... Сьогод­ні барбекю із вовчатини? Приносьте вовків із собою?

Барбекю. Іще одне слово із «Маєтку леді Хітерінг­тон Сміт».

Номер Один сів на краєчку скелі, покрутив п’ятою точкою, щоб викопати невеличку траншею для хвос­тика. Можна трохи і посидіти зручненько перед тим, як стрибнути з висоти ста метрів у жерло вулкана.

Якщо його не винесе в стару країну, розпечена лава перетворить його на пару. Ні, він, мабуть, просто розі­б’ється об скелі, коли летітиме вниз. Оптимістично.

Зі свого місця на краю прірви Номер Один бачив каменисті схили кратера і клуби пари, що ритмічно здіймалися над лавою, немов уві сні дихав велетень. Така вже властивість позачасового закляття: здаєть­ся, що Гібрас зв’язаний з іншим світом, от тільки життя тече тут з іншою швидкістю. Тож вулкан буль­кав і навіть час від часу викидав тоненький стовпчик полум’я, хоча ніякої Землі під ним не було.

Якби Номер Один був чесний із собою, він би зі­знався, що рішучості в нього поменшало. Легко було уявляти, як ти стрибаєш в кратер між вимірами, коли котив своїх однокласників у коконах до ями. Коли на нього летіли бризки багнюки, здавалося, що гірше й бути не може. І було щось таке в Абботовому голосі, від чого сама думка про такий учинок ставала дуже спокусливою. Але тепер, коли він сидів майже біля підніжжя вулкана, і легенький вітерець холодив луску на грудях, життя вже не здавалося таким сум­ним. Принаймні, він був живим, а гарантій, що кра­тер вів кудись, крім жерла вулкана, не було зовсім. Жоден з інших демонів живим не повернувся. Але вони таки повернулися. Хтось — замороженим у крижину, хтось — обгорілим до кісток, але жоден не був таким здоровим і енергійним, як ватажок. Дивно, але чомусь, коли Номер Один думав про

Аббота, про жорстокість, яку ватажок так часто ви­являв до нього, ті моменти здавалися неясними, на них важко було зосередитися. Він пам’ятав лише кра­сивий наполегливий голос, який наказував стрибати.

Місячне божевілля. Ось у чому справа. Демонів тягне до Місяця. Він співає до них, збуджує кров. Він сниться їм уночі, і вони скреготять зубами, коли не бачать його. В будь-яку годину так званого дня на Гі­брасі демони можуть зупинитися посеред вулиці і витріщитися туди, де на небі мав бути Місяць. Він був їхньою часткою, живою, органічною часткою, і на атомному рівні вони були одним.

У кратері лишилися ниточки позачасового за­кляття. Шепіт магії оповів гірські вершини і заваблював дурних демонів, які забули про срібло. А сер­цевина магії — пісня Місяця, що кличе демонів до себе, спокушає білим світлом і невагомістю. Щойно ці бліді пасма захоплюють демонів розум, він усе що завгодно зробить, аби дістатися джерела цього бла­женства. Магія і місячне божевілля вливають енер­гію в атоми демонічної сутності, переводять кожен електрон на нову орбіту, змінюють молекулярну структуру, транспортують його крізь час і простір.

Але про те, що подорож закінчиться на Землі, ві­домо лише зі слів Аббота. А що, як і на Місяць можна потрапити? Як би не любили демони Місяць, усім чу­дово відомо, що на його безплідній поверхні нічого не виживе. Старші кажуть, що навіть ельфи, які під­літають ближче, замерзають до смерті та падають на Землю з крижаними крилами і синіми обличчями.

Чомусь Номеру Один хотілося здійснити цю по­дорож саме сьогодні. Він волів, аби Місяць покликав його до кратера і переніс кудись, де б знайшовся іще один цілитель. Такий, хто б навчив його контролю­вати свою дивну силу. Але хоробрості не вистачало. Сам він до каменистого кратера не стрибне. Там, ма­буть, повно обвуглених трупів тих, кому здалося, що їх покликав Місяць. Як можна зрозуміти, що це справді Місяць, а не просто якась твоя примха?

Номер Один затулив обличчя долонями. Не ли­шається нічого, як повернутися до школи. Потрібно перевернути кокони в ямі за багном, щоб у них не лишилося пролежнів.

Він зітхнув. Це не перша його відчайдушна подо­рож. Але сьогодні йому здавалося, що він неодмінно стрибне. В голові лунав голос Аббота, квапив його. Йому майже хотілося побачити, як летить назустріч гостре каміння. Майже.

Номер Один покрутив срібний браслет на руці. Як же легко скинути цю цяцьку і просто зникнути.

«Ну і зніми, малий, — сказав голос у нього в голо­ві. — Знімай і ходи до мене».

Голос не здивував Номера Один. Власне, то було більше відчуття, ніж голос. Слова Номер Один дібрав сам. Він часто розмовляв з голосами у своїй голові. Во більше не було з ким. У нього був Фламбард — чоботар, леді Бонні — стара діва і його улюблениця Букі, шепелява пліткарка.

Але цей голос був новий. Сильніший.

«Щойно позбудешся срібла, цілий новий світ ста­не твоїм».

Номер Один прикусив нижню губу і замислився. Браслет можна зняти, лише на хвильку. Яка біда може статися? До кратера ще далеко, а за його межі магія не поширюється.

«Ніякої біди і не станеться. Зовсім ніякої. Тебе лише трішки смикне».

Дуже цікаво. Зняти браслет — це майже поверну­тися в той день, коли він нарешті набрався хороброс­ті відчути місячне божевілля. Номер Один провів пальцями по рунах на сріблі. Такі ж самі, як у нього на грудях. Подвійний амулет. Відганяє місячну ману. Зняти браслет — означає обернути силу власних рун проти себе самого, віддатися на волю Місяця.

«Зніми. Зміни напрямок сили».

Номер Один спостерігав, як пальці схопилися за замочок браслета. Немов уві сні, під ледь чутні звуки музики. Новий голос обгорнув мозок туманом, захо­пив над ним владу.

«Ми будемо разом, ти і я. Ти ніжитимешся в моє­му світлі».

«Ніжитимешся в моєму світлі?» — зібрав рештки розуму Номер Один. От іще любитель театральних ефектів! Букі він не сподобається.

«Знімай його, Малий».

Номер Один дивився, як рука стягує браслет. Зу­пинити себе він не в змозі — навіть якби захотів.

«Місячне божевілля, — раптом зрозумів він. — Воно тут усюди. Як таке може бути?»

Втім, якась частина його знала відповідь. Мабуть, та, що належала цілителеві.

«Позачасове закляття розпадається. Усі в небез­пеці».

Номер Один побачив, як браслет, його срібний якір, зісковзнув з пальців і впав на землю. Немов у сповільненій зйомці. Срібло стекло і блиснуло, не­мов промінець сонця крізь воду.

Номер Один відчув поколювання, яке буває, коли кожен атом у тілі перевантажений енергією, і фізич­на оболонка переходить у стан газу. Процес мав бути дуже болючим, але тіло не знало, як реагувати на таку зміну клітин, тож бісеня і відчуло це зворушли­ве поколювання.

На крики не було часу; Номер Один тільки і встиг зникнути в спалаху мільйонів цяточок світла, що швидко розтяглися в просторі й утворили мостик в інший вимір. За секунду від бісеняти нічого не ли­шилося, крім срібного браслета.

Мине багато часу, доки помітять його відсутність. І ніхто навіть і не подумає йти шукати.

Театр Массімо Белліні, Сицилія

Якби хтось поглянув на Артеміса Фаула, то подумав, що хлопець тут заради опери. В одній руці у нього був театральний бінокль, спрямований на сцену. Іншою рукою він розмахував, мов диригентською паличкою, відстежуючи ноту за нотою.

— Вважається, що найкраще партію Нори вико­нувала Марія Каллас, — сказав він Холлі, яка ввічли­во кивнула і, повернувшись до Батлера, звела очі. — Але я маю зізнатися, що надаю перевагу Монсеррат Кабальє. Вона співала цю партію в сімдесятих. Звіс­но, я чув лише в запису, але, як на мене, образ у ви­конанні Кабальє вийшов більш живим.

— Так, — сказала Холлі. — Я намагаюся вникнути, Артемісе, дійсно. Але мені здавалося, що все закін­читься, не встигне ця гладка синьйора почати співа­ти. А вона співає, а ще нічого й не почалося.

Артеміс посміхнувся, блиснувши зубами.

— Це ти з Вагнером переплутала.

У розмові на оперну тему Батлер участі не брав. Для нього це було іще одним фактором, що відвертає увагу. Замість цього він вирішив випробувати фільтр нічного бачення на шоломі Холлі. Якщо вони вирішили про­блему засліплення, як заявляє Холлі, тоді він обов’яз­ково попросить, щоб Артеміс дістав йому такий самий.

Не потрібно казати, що шолом Холлі на Батлеро­ву голову не налізе. Власне, його ледь на кулак мож­на було надягнути, тож охоронець відкинув фільтр убік і притиснув шолом до щоки, щоб можна було хоч якось подивитись.

Ефект був просто вражаючий. Фільтр успішно ви­рівнював світло по всьому театру. Десь збільшував інтенсивність, десь приглушав, тож кожну людину в приміщенні було освітлено однаково. Видно було, скільки гриму на акторах, у ложах не лишилося тіні, щоб сховатися.

Батлер оглянув ложі та переконався, що ніякої за­грози там немає. Лише в носі колупалися і за руки три­малися, часто одні й ті самі люди. А от у другій від сцені ложі сиділа білява кучерява дівчинка в нарядній сукні.

Батлер одразу ж пригадав, що бачив цю саму ді­вчинку на місці матеріалізації в Барселоні. Тепер вона тут. Збіг? Такого не буває. Досвід охоронця під­казував, що коли ви бачили незнайомця більше од­ного разу, то він або стежив за вами, аби вам обом було потрібне одне й те саме.

Він придивився. В ложі за дівчинкою було двоє чоловіків. Один років із п’ятдесяти, з животиком, у дорогому фраку. Знімав те, що відбувалося на сце­ні, на мобільний телефон. Перший чоловік із Барсе­лони. Другий теж там був. Можливо, китаєць, із во­лоссям, що стирчало в різні боки. Травмована нога досі вимагала милиць, тож вони стояли поряд. Чоло­вік розвернув одну милицю, зняв знизу гумовий на­конечник і приставив до плеча, як гвинтівку.

Батлер автоматично пересунувся на лінію вогню, між чоловіком та Артемісом. Хоча милиця націлена була не на хлопця, а на сцену. За метр від сопрано. Саме там Артеміс і сподівався побачити демона.

— Холлі, — сказав охоронець тихим спокійним голосом, — гадаю, тобі треба увімкнути захист.

Хлопець опустив бінокль.

— Проблеми?

— Можливо, — відповів Батлер. — Хоча не для нас. Здається, про нову матеріалізацію відомо іще декому, і вони не збираються лише спостерігати.

Артеміс постукав по підборіддю пальцями, роз­мірковуючи.

— Де?

— Друга ложа. Поряд зі сценою. Бачу зброю, на­цілену на сцену. Нестандартна. Може, модифікова­ний дротикомет.

Артеміс нахилився вперед, схопившись за мідні поручні.

— Вони хочуть захопити демона живим, якщо той з’явиться. В такому разі доведеться відвернути їхню увагу.

Холлі підвелася.

— Що ми можемо зробити?

— Зупиняти їх запізно, — нахмурився Артеміс. — Якщо ми втрутимося, можемо зіпсувати їхні плани щодо відвертання уваги, і демона побачать. Якщо ці люди такі вже розумні, що опинилися тут, можна бути переконаними, що вони мають добротний план.

Холлі відібрала свого шолома і натягнула його на вуха. Тиск у повітряних подушках автоматично збільшився, і шолом щільно охопив голову.

— Я не можу дозволити, аби вони захопили мі­фічну істоту.

— Вибору ти не маєш, — гримнув на неї Артеміс, ризикуючи викликати незадоволення публіки. Най­кращий варіант, і найвірогідніший — нічого не ста­неться. Ніякої матеріалізації.

Холлі спохмурніла.

— Ти і сам знаєш, що доля ніколи не посилає нам найкращих варіантів. Занадто погана в тебе карма.

Артеміс посміхнувся.

— Звісно, ти маєш рацію. Найгірший варіант — з’явиться демон, вони заарканять його за допомогою дротикомета, втрутимося ми, і в безладі демона за­бере місцева поліція, а ми всі опинимося за ґратами.

— Погано. Отже, сидітимемо і дивитимемося.

— Ми з Батлером сидітимемо і дивитимемося. А ти лети туди і запиши якомога більше. Коли ці люди підуть, рушай за ними.

Холлі активувала крила. Вони вислизнули із ки­шені на спині і, коли комп’ютер послав до них елек­тричний розряд, спалахнули блакитним.

— Скільки в мене часу? — запитала Холлі, зника­ючи з виду.

Артеміс перевірив секундомір на годиннику.

— Якщо поквапишся, — відповів він, — то ніскільки.

Холлі пролетіла над публікою, контролюючи тра­єкторію за допомогою джойстика, вмонтованого у великий палець рукавички. Невидима, піднялася вона над людьми, що зібралися в театрі. Завдяки фільтрам шолома вона дуже добре бачила другу від сцени ложу.

Артеміс помилявся. Час, щоб зупинити їх, був. Їй лише потрібно було трохи відвести руку китайця. В демона вони ніколи не влучать, а Восьма Секція зможе потім відстежити цих Людей Бруду. Варто лише торкнутися руки снайпера електричним кий­ком, і на кілька секунд він утратить контроль над всіма своїми моторними функціями. Часу вистачить, щоб демон з’явився і зник.

І тут Холлі відчула запах озону, в руці потепліша­ло. Артеміс не помилився. Часу не було. Хтось на­ближався.

Номер Один з’явився на сцені більш-менш непо­шкоджений. Подорож коштувала йому останньої фаланги на правому вказівному пальці і десь двох гігабайтів пам’яті. Але то були погані спогади, та й руки в нього були не такі вже й золоті.

Дематеріалізація — процес не дуже болючий, а ма­теріалізація, як виявилося, і взагалі приємний. Мо­зок із задоволенням зареєстрував усі частини тіла, що зібралися разом, і видав цілу купу ендорфінів.

Номер Один глянув на те місце, де раніше був ці­лий указівний палець.

— Ти диви, — щасливо пробелькотів він. — Паль­ця немає.

Тут він помітив людей. Багатенько. Усі сидять рядами, що піднімаються аж до небес. Номер Один одразу ж зрозумів, що це таке.

— Театр. Я в театрі. І лише із сімома з половиною пальцями. У мене сім з половиною пальців, не в театру.

Це спостереження змусило його знову захихотіти. І це було б останнє, що він зробив би на цьому місці. Його б потягнуло до наступної зупинки в подорожі між вимірами, якби чоловік біля сцени не вистрілив в нього якоюсь ампулою.

— Ампула, — сказав Номер Один, пишаючись знанням людської лексики, і витягнув куций палець.

Після цього все відбулося дуже швидко. Події пе­реплелися, як різнокольорові стрічки. Ампула спа­лахнула, в голові у Номера Один щось вибухнуло. В ногу вжалила бджола. Пронизливо заверещала жінка. Прямо під ним пробігло стадо тварин, може, слонів. І раптом, зовсім несподівано, земля під ним зникла, і все стало чорним. Біля пальців та обличчя ця чорнота була якоюсь дуже неприємною.

Останнє, що запам’ятав Номер Один до того, як його охопила персональна чорнота, — голос.

Не демонічний, бо тон був вищим. Щось середнє між пташкою і дикою свинею.

— Вітаю, демоне, — сказав голос і хихикнув.

«Вони знають, — подумав Номер Один і запаніку­вав би, якби хлорал гідрат, що через ногу розповсю­дився по всьому тілу, таке дозволив. — Вони про нас знають».

Саме цієї миті сироватка дісталася мозку, і він по­ринув у глибоку темну яму.

Артеміс спостерігав за подіями з ложі. На його гу­бах промайнула легка посмішка захоплення, коли перед ним, немов туніський килим, розгорнувся весь план. Хто б його не склав, він був гарним. Більше, ніж гарним. Його можна порівняти із планами само­го Артеміса.

— Не зводь камеру зі сцени, — наказав хлопець Батлерові. — Про ложу подбає Холлі.

Батлерові дуже хотілося прикрити Холлі, але його місце поруч з Артемісом. Урешті-решт, капі­тан Шорт зможе дати собі раду. І охоронець спря­мував кристал годинника на сцену. Артеміс ніколи не пробачить, якщо він пропустить хоч наносекун­ду дії.

На сцені майже закінчилася опера. Норма вела Полліона до багаття, де їх обох і спалять. Усі очі були звернені на неї. Крім тих, що стежили за ельфій­ською драмою.

Урочиста і витончена музика стала мимовільним супроводом справжньої драми, що розгорталася в те­атрі.

Усе почалося з електричного потріскування пра­воруч від сцени. Почути його можна було, лише якщо очікували. А якби хтось і помітив спалах, не занепокоївся б. Запросто сприйняв би за відблиски світла або за спецефекти, які так обожнюють сучасні театральні режисери.

«Ага, — подумав Артеміс, відчуваючи знайоме по­колювання в пальцях. — Щось наближається. Гра почалася».

«Щось» почало матеріалізуватися всередині бла­китного кола електричних іскор. Розмита постать, що віддалено нагадувала людину. Менша, ніж попе­редня, але точно демон. І точно не відблиск світла. Спочатку постать була майже прозорою, але через секунду стала більш щільною, більш матеріальною.

«Ну, — подумав Артеміс. — Стріляйте транквіліза­тором».

Із тіні на протилежному боці театру висунулася срібна трубка. Пролунав тихий постріл, і з трубки вилетів дротик. Стежити за його траєкторією не було потреби. Артеміс знав, що той влучить прямо в ногу створіння. Нога — найкраща ціль. Легко влу­чити, мінімальний ризик фатальної рани. Ампула зі срібним наконечником і якимось міцним коктей­лем усередині.

Істота на сцені намагалася щось сказати і дико жестикулювала руками. Артеміс почув, як хтось із публіки зойкнув: мабуть, помітили постать у світлі.

«Дуже добре. Ви його заякорили. Тепер потрібно відвернути увагу. Щось яскраве і гучне, але не дуже небезпечне. Якщо хтось отримає поранення, по­чнеться розслідування».

Хлопець перевів погляд на демона. Той уже зо­всім матеріалізувався, але його прикривала тінь. Опера наближалася до крещендо в четвертому акті. Сопрано істерично ридала, і майже всі очі в театрі були спрямовані на неї. Майже всі. Але завжди зна­йдеться кілька таких, яким нудно в опері, особливо в четвертому акті. І тоді ці очі починають оглядати зал, вишукувати щось цікавіше. Ці очі обов’язково зупиняться на маленькому демоні праворуч від сце­ни, якщо їх щось не відволіче.

Немов почувши Артемісові думки, одна з ламп над сценою зірвалася зі свого місця і, розгойдую­чись, повисла на кабелі над декораціями. Яскраво і гучно. Лампочка вибухнула, засипавши оркестрову яму скалками скла. Нитка розжарення спалахнула магнієвою блискавкою, на мить засліпивши всіх, хто на неї дивився. А це майже всі глядачі.

На музикантів посипалося скло, вони запанікували і кинулися за куліси, захопивши із собою інструмен­ти. Шедевр Белліні перетворився на какофонію ски­глення струн і ударів одного інструмента об інший.

«Чудово, — схвально подумав Артеміс. — Лампу зіпсували навмисно. А паніка оркестру — приємний бонус».

За всім цим хлопець спостерігав краєм ока. Голов­ним для нього лишався маленький демон у тіні сцени.

«Тепер, якби це був я, — подумав ірландський під­літок, — я б наказав Батлерові накинути чорний мі­шок на цю істоту і витягти через службові двері до автомобіля. Коли в театрі полагодили б лампу, ми б уже були на поромі до Неаполя».

Насправді сталося трохи інакше. Під демоном відкрився люк, і істота зникла на гідравлічній плат­формі.

Артеміс захоплено похитав головою. Дивовижно! Його таємничі супротивники, здається, зламали ком­п'ютерну систему театру. І коли з’явився демон, вони просто надіслали команду відкрити потрібний люк. Жодних сумнівів, унизу хтось чекав, щоб перенести сплячого демона до машини, що стояла поблизу.

Артеміс перехилився через поручні і вдивився в публіку внизу. Спалахнуло світло, і глядачі терли очі й перемовлялися приголомшеними голосами. Ані слова про демона. Ніхто не тицяє пальцями і не верещить. Він щойно став свідком ідеального вико­нання ідеального плану.

Артеміс перевів погляд на ложу з іншого боку сцени. Троє глядачів спокійно підвелися. Вони просто йшли з театру. Вистава скінчилася, настав час іти додому. Хлопець упізнав гарненьку дівчинку із Бар­селони і двох її супутників. Нога у худого чоловіка, схоже, одужала, і милиці він тримав під пахвами.

На обличчі дівчинки сяяла задоволена посмішка, саме така, як і на обличчі Артеміса після вдалого за­кінчення операції.

«Дівчинка! — здогадався хлопець, і це його дуже здивувало. — Вона тут головна».

Посмішка дівчинки, відображення його власної, роздратувала Артеміса. Не звик він бути на два кро­ки позаду. Вона вочевидь була впевнена, що перемо­га лишилася за нею. Може, цей бій вона і виграла, але кампанію ще не закінчено.

«Час, — подумав він. — Дівчисько має дізнатися, що в неї є опонент».

Він кілька разів неквапливо плеснув у долоні.

— Брава, — вигукнув він. — Брава, рагацца!

Голос легко пролетів над головами глядачів. По­смішка дівчинки застигла на губах, і вона почала шука­ти очима джерело компліментів. Через кілька секунд побачила ірландського підлітка, їхні очі зустрілися.

Якщо Артеміс сподівався, що дівчинка злякаєть­ся і затремтить, побачивши його і його охоронця, на нього чекало розчарування. Так, від здивування вона звела брови, але на аплодисменти відповіла кивком голови і по-королівському помахала руч­кою. Перед тим як піти, дівчинка вимовила два слова. Відстань була дуже великою, щоб Артеміс їх почув, але навіть якби він уже давно не навчився читати по губах, зрозуміти їх було дуже легко.

«Артеміс Фаул», — сказала вона. Більше нічого. Гра почалася саме зараз. Жодних сумнівів. Яка ін­трига!

І тут сталося щось кумедне. До оплесків Артеміса приєдналися інші люди з усіх куточків залу. Непевні аплодисменти переросли в крещендо. За мить усі глядачі підвелися, і збентеженим акторам довелося виходити кілька разів.

Коли через хвилину хлопець ішов через вести­бюль, він почув, як шанувальники опери обговорю­вали неортодоксальну фінальну сцену. Лампа, що ви­бухнула, на думку одного з цінителів, була метафорою падаючої зірки Норми. Але інший не погоджувався. За його словами, лампа являла собою модерністську інтерпретацію полум’я, яке чекало на Норму.

«А може, — подумав Артеміс, проштовхуючись крізь натовп у сицилійський туман, — лампа, що ви­бухнула, — це просто лампа, що вибухнула».