Артеміс Фаул. Утрачена колонія

ГЛАВА 5: У ПОЛОНІ

КАПІТАН Восьмої Секції Холлі Шорт простежила за викрадачами до «Ленд Роверу Дискавері», а звідти до по­рому до Неаполя. Полоненого переміс­тили з мішка до сумки для гольфу і прикрили ключ­ками. Операція пройшла блискуче. Троє дорослих чоловіків та одна дівчинка-підліток. Холлі майже не здивувалася, що в справі бере участь дівчинка. Врешті-решт, Артеміс і сам майже дитина, а вплуту­вався і в набагато складніші операції, ніж ця.

«Ленд Ровер» повернули до «Хартц», компанії з прокату автомобілів в Італії, і група купила квитки у вагон першого класу на нічний потяг уздовж захід­ного узбережжя. Вони дуже слушно обрали подорож потягом. Не доведеться проносити сумку для гольфу крізь сканер.

Холлі не потрібно було хвилюватися про сканер чи про будь-який інший людський прилад. У костю­мі Восьмої Секції вона були невидима для будь-яких

променів митної поліції. Єдиний спосіб виявити ельфа під захистом — улучити в нього каменюкою, але навіть тоді ви лише відчуєте невидимий удар у вухо у відповідь.

Холлі прослизнула у вагон і розташувалася на багажній поличці над головою у дівчинки. Внизу троє людей заштовхували сумку для гольфу під сто­лик і дивилися на неї так... так, немов усередині був демон.

Троє чоловіків і дівчинка. Узяти їх було б так про­сто. Вона вирубала б їх своїм «Нейтрино», а тоді по­просила б Фоулі прислати кількох техніків, щоб ті стерли їм пам’ять. У Холлі аж руки свербіли звіль­нити бідолашного демона. І знадобилося б на це лише кілька секунд. Зупиняли її тільки голоси в го­лові.

Один належав Фоулі, інший — Артемісу.

— Залишайся на місці, капітане Шорт, — порадив кентавр. — Ми маємо дізнатися, як далеко це може зайти.

Після викрадення демона Восьма Секція дуже за­цікавилася місією Холлі. Фоулі безперервно підтри­мував з нею зв’язок через шолом.

Хоча шолом був звуконепроникний, Холлі дуже нервувала, що доводилося говорити так близько до тих, за ким вона стежила. Головне в цій ситуації — навчитися говорити без звичних жестів. Виявилося, що це складніше, ніж здавалося.

— Бідолашний демон перелякається до півсмер­ті, — сказала Холлі, лежачи абсолютно нерухомо. — Я маю його звідти витягнути.

— Ні, — різко обірвав її Артеміс. — Ти маєш бачи­ти цілу картинку, Холлі. Ми не маємо уявлення, на­скільки велика ця організація, чи як багато їм відомо про ельфійський Народ.

— Не так багато, як тобі. Демони не носять із собою ельфійських Книг. Вони не дотримуються правил.

— Принаймні ви маєте щось спільне, — хмикнув Батлер.

— Я можу застосувати до них месмер, — запропо­нувала Холлі. Месмер — трюк, що входить до репер­туару кожного ельфа. Солодка пісня сирен, під яку кожна людина з радістю розкаже все, що знає, — Вони будуть змушені викласти мені все, що їм відомо.

— І лише те, що їм відомо, — зауважив Артеміс. — Якби я керував такою організацією, казав би всім лише те, що вони мають знати. Усього б ніхто не знав, крім мене, звісно.

Холлі ледь утрималася, щоб у відчаї не вдарити щось ногою. Артеміс має рацію. Вона має утримува­тися від активних дій і стежити, як розгортається си­туація. Потрібно розкинути тенета якомога ширше, щоб спіймати всіх членів угрупування.

— Мені знадобиться підтримка, — прошепотіла Холлі. — Скільки вільних агентів у Восьмій Секції?

Фоулі відкашлявся, але нічого не сказав.

— Що таке, Фоулі? Що там у вас відбувається?

— До Арка Сула долетіли новини про викрадення.

Лише згадка імені гнома підвищила тиск Холлі на кілька позначок. Саме через командира Арка Сула вона й пішла з ЛЕП.

— Сул! Як він так швидко дізнався?

— Хтось у Восьмій Секції зливає йому інформа­цію. Сул зателефонував Вінйайї. Їй нічого не лиша­лося, як викласти факти.

Холлі застогнала. Сул — король бюрократів. Як ка­жуть гноми: «Він не наважився б на дії, навіть якби гримав у руці глечик з водою, і зад у нього так і горів».

— І що ж тепер?

— Сул збирається посилити захист міста. Активу­вали бластові стіни, наземні операції припинено. Жодних дій до зустрічі з Радою. Якщо до системи вентиляції потрапить багно, Сула ніхто не звинува­тить. Він уже постарається.

— Політики, — презирливо кинула Холлі. — Сула хвилює лише своя дорогоцінна кар’єра. Тож нікого прислати не можете?

Фоулі обережно підбирав слова:

— Офіційно — ні. Тобто, ніякий, скажімо, кон­сультант не зможе пробратися за бластову стіну і про­нести те, що тобі потрібно, якщо ти мене зрозуміла.

Холлі прекрасно зрозуміла, що хотів сказати кен­тавр.

— Десять чотири, Фоулі. Я одна. Офіційно.

— Саме так. Командиру Сулу відомо, що ти про­сто стежиш за підозрюваними. Діяти можна, лише якщо вони вирішать відкритися іншим. У цьому разі наказ такий, цитую Сула: «Вибрати найменш склад­ний і найбільш надійний варіант».

— Він хоче, аби я перетворила демона на пару?

— Сул цього не казав, але саме цього він хоче.

Холлі зневажала Сула все більше і більше, з кож­ним биттям серця.

— Він не може мені такого наказати! Вбивство ельфа суперечить усім законам у Книзі. Я цього не зроблю.

— Сулу відомо, що офіційно наказати тобі вжити рішучих заходів до ельфа він не може. Але він від­дає неофіційні рекомендації. Такі, що можуть мати неабиякий вплив на твою кар’єру. Це дуже ризико­вано, Холлі. Найгірше, якщо ситуація вийде з-під контролю.

Артеміс озвучив те, що крутилося в голові у кож­ного.

— Цього не станеться. Це не спонтанна дія яко­гось там авантюриста. Ми маємо справу з організо­ваною групою. Вони знають, що їм потрібно. Ці люди були в Барселоні, а тепер вони тут. Вони хочуть спіймати саме демона, і, якщо це не військові, я можу побитися об заклад, що в планах у них — оприлюд­нення дивної істоти за великі гроші. Це ж більша сенсація, ніж Лохнеське чудовисько, Бігфут або сні­гова людина вкупі.

Фоулі зітхнув.

— Ну ти і вляпалася, Холлі. Найкраще для тебе, якщо отримаєш зараз якесь серйозне, але не смер­тельне поранення, яке б вивело тебе із гри.

Холлі пригадала слова свого наставника.

«Справа не в тому, що краще для нас, — якось ска­зав їй Джуліус Рут. — Справа в тому, що краще для Народу».

— Іноді ми маємо дбати не лише про себе, Фоулі. Я впораюся. Допомогу ж я маю, еге ж?

— Так, — підтвердив кентавр. — Це не вперше, коли нам доводиться рятувати ельфійський світ.

Від упевненого тону Фоулі відлягло від серця, на­віть якщо він був за сотні миль під землею.

їх перервав Артеміс.

— Обміняєтесь згадками про старі бойові часи пізніше. Ми не можемо пропустити ані слова із того, про що говорять ці люди. Якщо нам удасться зрозу­міти все іще до того, як вони дістануться до місця призначення, матимемо неабияку перевагу.

Артеміс мав рацію. Зараз не час для почуттів. Хол­лі запустила швидку перевірку програм шолому і на­цілила візор на людей унизу.

— Бачиш, Фоулі? — запитала вона.

— Чітко, немов у кришталевій кулі. Я розповідав про мої нові газові монітори?

У навушниках голосно зітхнув Артеміс.

— Так, розповідав. А тепер помовчи, кентавре. Ми проводимо важливу операцію, не забув?

— Як скажеш, гидкий хлопчисько. Гей, диви, твоя подружка щось каже.

Артеміс хотів сказати щось у відповідь, але нічого з того, що спало на думку, не було таким же образли­вим, як «подружка». Він навіть і не був певний, що кентавр хотів образити. А якщо хотів, то кого? Його чи дівчинку?

*

Дівчинка розмовляла французькою так, як це роб­лять ті, для кого вона рідна.

— Технічно, — сказала вона, — єдиний злочин, в якому нас можна звинуватити, — це шахрайство, а може, і не тільки. З точки зору закону, як можна вкрасти те, чого не має бути? Сумніваюся, що комусь спало б на думку звинувачувати Мюррея Гелл-Манна у викраденні кварку, хоча він свідомо проніс мільярд кварків у своїй кишені, — тихенько розсміялася дів­чинка.

Не засміявся більше ніхто, крім ірландського хлоп­чика, який підслуховував їхню бесіду за сотні миль від міжнародного аеропорту Фонтанаросса. Артеміс із Батлером збиралися підніматися на борт літака до Риму. Рим, на думку Артеміса, був набагато зручні­шим, ніж Сицилія. Куди б не повезли демона, Артеміс міг дістатися туди швидше, якби летів із Риму.

— Непогано, — прокоментував Артеміс і перека­зав жарт Батлерові. — Сценарії явно були різні, але це ж усе-таки жарт, а не лекція з квантової фізики.

Ліва брів охоронця підскочила вгору, немов роз­відний міст.

— Різні сценарії... Саме так я і подумав.

У швидкому потязі один із чоловіків — той, у кого дивом зцілилася нога, — покрутився на сидінні зі штучної шкіри.

— О котрій ми будемо в Ніцці, Мінерво? — запи­тав він.

Це просте речення для Артеміса було справж­ньою золотою жилою інформації. По-перше, ім’я ді­вчинки — Мінерва. Можливо, назвали на честь рим­ської богині мудрості. Схоже, дуже влучно. По-друге, прямували вони до Ніцци на півдні Франції. І по-третє, головною була саме дівчинка. Неймовірно.

Дівчинка, яка досі посміхалася своєму жарту про кварки, перейшла на сердитий тон.

— Жодних імен, не забули? Вуха повсюди. Якщо х тось дізнається хоч про найменшу деталь нашого плану, усе, над чим ми працювали, буде зруйноване.

«Запізно, Дівчино Бруду, — подумала капітан Хол­лі Шорт на верхній полиці. — Артеміс Фаул уже бага­то про тебе знає. Не кажучи вже про мого власного япгола-охоронця Фоулі».

Холлі зробила збільшений знімок обличчя ді­вчинки.

— Маємо фото та ім’я, Фоулі. Тобі вистачить?

— Має вистачити, — відповів кентавр. — Зобра­ження чоловіків я теж зробив із відео. Дай мені тро­хи часу, щоб прогнати їх через базу даних.

Унизу другий чоловік із Барселони розстебнув фальшиве відділення з ключками для гольфу.

— Потрібно перевірити мої ключки, — сказав він. — Подивлюся, чи все з ними гаразд. Якщо вони бовтаються, потрібно щось підкласти, щоб не торохкотіли.

Жодних підозр ці слова б не викликали, якби на людей не була націлена камера.

Чоловік поліз у сумку і за мить витяг маленьку руку і перевірив пульс.

— Гаразд. Усе добре.

— Чудово, — відповіла Мінерва. — А тепер по­трібно поспати. Попереду довга подорож. Я поси­джу трохи, бо хочу почитати. Наступний читатиме через чотири години.

Троє чоловіків кивнули, але ніхто не ліг. Так і ли­шилися сидіти, витріщившись на сумку, немов там був демон.

Артеміс із Батлером пересіли на літак «Ер Франс» до Ніцци і о десятій уже зареєструвалися в готелі «Негреско» і пили каву з круасанами на Променад дез Англе.

Холлі не пощастило. Вона досі тулилася на багаж­ній полиці в потязі. Але то була вже інша полиця. Третя числом. Спочатку викрадачі зробили пересад­ку в Римі, потім в Монте-Карло, і тепер, нарешті, вони їхали до Ніцци.

Артеміс говорив у мізинець, що передавав вібра­ції до дельфійського телефону в долоні.

— Жодних підказок, куди саме вони їдуть?

— Поки що нічого, — відповіла втомлена і роздра­тована Холлі. — Ця дівчинка тримає дорослих чолові­ків у залізному кулаку. Вони і слово бояться сказати. Мені вже набридло лежати на цій полиці. Таке від­чуття, що я тут рік пролежала. А ви що там робите?

Артеміс тихенько поставив на блюдце чашку ка­пучіно без кофеїну, щоб не брязнути.

— Ми в бібліотеці Ніцци. Намагаємося знайти щось про цю Мінерву. Може, у неї вілла десь непо­далік.

— Рада чути, — озвалася Холлі, — бо мені здалося, що ви п’єте чай на пляжі, доки я тут упріваю.

За шість метрів від Артеміса на пляж накочували­ся хвилі, немов хтось із відра поливав пісок смараг­довою фарбою.

— Чай? На пляжі? На розкоші немає часу, Холлі. Маємо закінчити важливу справу, — підморгнув він Батлерові.

— Ви переконані, що перебуваєте в бібліотеці? Мені почувся плескіт води.

Артеміс посміхнувся від задоволення.

— Вода? Звідки вона тут? Нічого, крім інформа­ції, тут не плещеться.

— Посміхаєшся, Артемісе? Чомусь мені здається, що в тебе на обличчі твоя славетна гордовита посмішка.

У розмову втрутився Фоулі.

— Влучний постріл, Холлі. Знадобився час, але ми відстежили нашу таємничу дівчинку.

Посмішку Артеміса мов вітром здуло.

— Хто вона, Фоулі? Якщо чесно, я здивований, що досі не чув про неї.

— Дівчинка — Мінерва Парадізо, дванадцять ро­ків, народилася в Кань-сюр-Мер на півдні Франції. Чоловік в окулярах — її батько. Гаспар Парадізо. П’ятдесят два. Пластичний хірург, бразилієць за по­ходженням. Має іще одну дитину, хлопчика Бо п’яти років. Мати пішла рік тому. Мешкає в Марселі у сво­го колишнього садівника.

Артеміс здивувався.

— Пластичний хірург? Чому ж ви так довго їх шу­кали? Мають же бути якісь записи, фото.

— У цьому і справа. В мережі фото немає. Навіть у місцевих газетах. Таке враження, що хтось систем­но витер усі сліди родини в Інтернеті.

— Але ж від тебе ніхто не сховається, чи не так, Фоулі?

— Саме так. Я копнув глибше і знайшов фантом­не зображення на архівній сторінці французького телебачення. Мінерва Парадізо виграла національ­ний конкурс з орфографії, коли їх було чотири. Коли я отримав ім’я, відстежити всіх інших було дуже просто. Ну, твоя подружка — це щось надзвичайне, Артемісе. Вона вже закінчила старшу школу і наразі отримує дві заочні освіти. Вивчає квантову фізику і психологію. Підозрюю, що вона закінчує докторан­туру з хімії під вигаданим ім’ям.

— А інші два чоловіки? — втрутилася в розмову Холлі, доки Фоулі не встиг іще раз згадати «подружку».

— Латиноамериканець — Хуан Сото. Голова охо­ронного агентства «Сото Секьюріті». Схоже, він справ­жній охоронець. Щоправда, не дуже досвідчений, без належної підготовки. Хвилюватися не потрібно.

— А снайпер?

— Чоловік із милицями — Біллі Конг. Та іще штучка. Пересилаю файл тобі на шолом.

Через кілька секунд у Холліному вусі дзенькнуло голосове повідомлення про пошту, і вона відкрила файл на візорі. Тримірне фото Конга повільно обер­талося в верхньому лівому кутку візора, а перед очи­ма розгортався його послужний список.

Артеміс відкашлявся.

— Шолома в мене немає, Холлі.

-— А, містер з відсталими технологіями, — по­блажливим тоном сказав Фоулі. — Почитати тобі?

— Якщо твій потужний мозок витримає таку примітивну вокалізацію.

— Гаразд. Біллі Конг. Виріс у цирку, втратив око, коли боровся з тигром...

Артеміс зітхнув.

— Будь ласка, Фоулі. Зараз не час для жартів.

— Звісно, — відповів кентавр, — ти ж у бібліотеці. Добре, ось тобі правда. Народився Джона Лі в Малібу на початку сімдесятих. Родина переїхала з Тайва­ню. Мати Енні. Один старший брат, Ерік, загинув під час кримінальних розборів. Мати із сином по­вернулася до Синьчжу, що на півдні від Тайпею. Конг переїхав до міста і став злодієм. У дев’яностих йому довелося вийти з бізнесу, бо сварка зі спільни­ком закінчилася вбивством. Він штрикнув друга ку­хонним ножем. На нього досі чекає ордер на арешт на ім’я Джони Лі.

Холлі це здивувало. Важко було сказати, що Конг здатен на вбивство. Худорлявий чоловік з висвітле­ним волоссям, що стирчало в різні боки. Скоріше нагадує члена якоїсь хлоп’ячої поп-групи, аніж зло­чинця.

— Переїхав до Парижа і змінив ім’я, — продовжив Фоулі. — Зайнявся бойовими мистецтвами. Зробив пластичну операцію, але зовнішність змінилася не настільки, щоб надурити мій комп’ютер.

Артеміс опустив руку-телефон і звернувся до Бат­лера.

— Біллі Конг?

Охоронець охнув.

— Небезпечна людина. Має невелику, але добре натреновану команду. Наймаються охоронцями до тих, хто веде небезпечне життя. Чув, що він став за­конослухняним і працює у якогось лікаря в Європі.

— У потягу Конг, — сказав Артеміс. — Саме він і був тим чоловіком з милицями.

Батлер задумливо кивнув. У злочинному світі Конг мав погану репутацію. Жодних моральних принципів, береться за будь-яку роботу, якою б огидною вона не була, якщо йому добре заплатити. У нього було одне-єдине правило: не кидати роботу, доки ту не закінчено.

— Якщо ми маємо справу з Конгом, то все набага­то небезпечніше. Потрібно рятувати того демона якомога швидше.

— Згоден, — знову підняв «телефон» хлопець. — Чи ми маємо адресу, Фоулі?

— Гаспарові Парадізо належить шато в Туретт-сюр-Лу, за двадцять хвилин від Ніцци.

Артеміс одним ковтком допив капучіно.

— Добре. Холлі, зустрінемося там.

Хлопець підвівся, поправив піджак.

— Батлере, друже, нам потрібне обладнання для спостереження. Чи не знаєш ти когось у Ніцці, хто зможе його позичити?

Батлер відкинув кришку тоненького мобільного телефону.

— А ви як гадаєте?

Туретт-сюр-Ду, південь Франції

Туретт-сюр-Лу — маленьке селище ремісників, що притулилося до схилів приморських Альп. Шато Парадізо розміщувався вище за інші будинки, на плас­кій верхівці трохи нижче снігової лінії.

Шато побудували іще в дев’ятнадцятому сторіччі, але після того воно пережило кілька значних змін. Стіни були зведені з каменю, вікна були дзеркальни­ми і, можливо, куленепробивними, повсюди стирча­ли камери. Дорога до шато була типовою для цього регіону: вузенька і з великою кількістю поворотів. На південному боці розташувалася вежа спостереження, з якої відкривався вид на 360 градусів, отже, можна було побачити усіх, хто наближався. Територію охо­роняло кілька чоловіків, а в садах хоч і було повно вкритих травою дюн, сховатися було не можна.

Артеміс із Батлером залягли під кущами на сусід­ньому схилі. Охоронець роздивлявся шато крізь по­тужний бінокль.

— До них точно можна дістатися, — зауважив Батлер. — Здається, я бачив це місце в якомусь із фільмів про Джеймса Бонда.

— Тобі ж не складно, чи не так?

Батлер спохмурнів.

— Я охоронець, Артемісе. Людина-бронежилет. Залазити до укріплених замків — не моя спеціаль­ність.

— Ти рятував мене і з більш укріплених місць.

— Так, — погодився охоронець, — але я мав на­водчика. Або був у відчаї. Якби мені довелося піти звідси з порожніми руками, то я б і не дуже пережи­вав, аби тільки ви ішли поруч зі мною.

Артеміс поплескав його по руці.

— Ми не можемо піти, старий друже.

Батлер зітхнув.

— Не можемо. — Він передав бінокль хлопцеві: — Почніть із західного кута і ведіть на схід.

Артеміс підніс бінокль до очей, навів фокус.

— Бачу патруль із двох чоловіків.

— Приватна охоронна агенція Сото. Зброї не вид­но, але щось під піджаками явно є. Мінімальна під­готовка, як мені здається. Але якщо їх тут більше, ніж двадцять, то впоратися з ними всіма дуже важ­ко. А якщо мені це і вдасться, то місцева поліція буде тут за лічені хвилини.

Артеміс пересунув бінокль на кілька градусів.

— Бачу маленького хлопчика в ковбойському ка­пелюсі, що грається з машинкою.

— Імовірно це син Парадізо, Бо. Багато уваги йому не приділяють. Рухайтеся далі.

— Сенсори на карнизі?

— Я вивчав схожу модель. Остання новинка в га­лузі безпеки. Замкнена електромережа, інфрачерво­ні датчики руху, нічне бачення. Справжній витвір мистецтва. Сам хотів установити в маєтку Фаулів.

Навколо шато були розставлені маленькі колонки на кілках.

— Звукова система?

Батлер хмикнув.

— Якби ж то. Резонансні коробки. Транслюють перешкоди. Наші спрямовані мікрофони тут безсилі. Сумніваюся, що навіть Фоулі зможе щось почути всередині будинку.

Поруч із ними з’явилася Холлі.

— Ти маєш рацію. Він відвів з орбіти один із на­ших супутників, щоб подивитися на це місце, але зна­добиться кілька годин, доки ми отримаємо план шато.

Батлер зняв руку з приладу.

— Холлі, якби ти не з’являлася так зненацька. Я ж охоронець. Реагую швидко.

Холлі посміхнулася і вщипнула його за ногу.

— Знаю, велетню. Саме тому і роблю це. Сприй­май це як тренування без відриву від виробництва.

Артеміс навіть очей від бінокля не відірвав.

— Маємо дізнатися, що там відбувається. Якби всередині була своя людина!

Холлі спохмурніла.

— Я не можу потрапити всередину без дозволу. Ти знаєш правила. Якщо ельф увійде до людського приміщення без запрошення, він утратить свою ма­гію, і лише після кількох годин болю і судом.

Після битви при Тайллті Фронд, король ельфій­ського народу, спробував утримати хитрих ельфів подалі від людського житла, встановивши магічні геза — правила. Він попросив своїх цілителів ство­рити потужне закляття, яке б зміцнило його наміри. Той, хто порушить хоч якесь правило, смертельно захворіє і втратить магію. З часом закляття послаб­шало, але все одно було досить сильним, щоб викли­кати нудоту і позбавити магії.

— А Батлер? Ти ж можеш позичити йому камуф­ляжну фольгу Фоулі? Це все одно що стати невиди­мим.

Холлі похитала головою.

— Тут усюди лазерні піраміди. Навіть у камуф­ляжній фользі Батлер потрапить під якийсь промінь.

— Тоді Мульч? Він злочинець, уже давно прой­шов стадію алергічної реакції. Нудота і судоми йому нже не загрожують.

Холлі просканувала територію рентгенівським фільтром.

— Замок збудовано на скелі, а стіни метр зав­товшки. Мульч ніколи не зможе пробратися туди непоміченим. — Візор з рентгенівським фільтром зу­пинився на скелеті маленького хлопчика, що їхав на електричному автомобільчику. Холлі підняла шолом і побачила Бо Парадізо, що безпечно колесив повз охорону. — Мульч туди потрапити не зможе, — по­сміхнулася вона. — Але я знаю, хто зможе.