Артеміс Фаул. Утрачена колонія

ГЛАВА 11: ДОВГИЙ ШЛЯХ УНИЗ

Тайбей, Тайвань

ТАЙБЕЙ 101 — один із найвищих будинків у світі. Дехто вважає, що най­більший, якщо враховувати шістдесятип’ятиметровий шпиль, таким чином Тайбей 101 технічно можна назвати найвищою будів­лею у світі. В будь-якому разі будувалися ще чотири споруди — дві в Азії, одна в Африці і четверта в Сау­дівській Аравії, — і всі вони претендували на звання найвищої. Тож слава Тайбея була недовічною.

Артеміс із друзями приземлилися в міжнародно­му аеропорті Чан Кайши за три години до призна­ченого терміну. Літак вони орендували, і хоча Батлер мав ліцензію пілота і міг літати вдень і вночі на різ­номанітних літальних апаратах, більшість шляху у кріслі пілота сидів Артеміс.

Він сказав, що керування літаком допомагає ду­мати. До того ж ніхто не заважав йому обмірковува­ти останні деталі плану, частина якого була чисто теоретичною, а решта — просто неймовірною.

За ті сорок хвилин, що вони їхали з аеропорту до центру Тайбея, Артеміс коротко виклав подробиці на задньому сидінні орендованого «Лексуса». Усі мали виснажений вигляд, хоча в літаку поїли і відпо­чили. Тільки Номер Один був у піднесеному настрої. Куди б він не подивився, всюди знаходив нове диво, а під захистом Батлера почувався в повній безпеці.

— Погано те, що ми ледь устигаємо на призначе­ний час, — сказав Артеміс. — Тож не встигнемо вла­штувати пастку.

— А чи є щось добре? — похмуро поцікавилася Холлі.

Сердилася вона з кількох причин. По-перше, їй довелося вдягтися як людській дівчині, бо Артеміс попросив зберегти магію на той випадок, коли вона знадобиться. Рівень магії вона відновила, закопавши в землю жолудь із капсули, що носила на ланцюжку на шиї, але місяць був неповним, тож резерви були обмежені. До того ж, вона була повністю відрізана від свого Народу і точно знала, що Арк Сул навішає на неї всіх собак, якщо комусь узагалі вдасться пере­жити цей обмін полоненими. Адже це ж вона потяг­ла Номера Один за собою через півсвіту замість того, щоб безпечно ескортувати його до Небесного міста.

— Добре те, що Конг набагато нас не випередить, тож навряд чи зможе влаштувати нам пастку.

«Лексус» в’їхав до району Сін’ї, і над містом, немов велетенський паросток бамбука, замаячив Тайбей 101. Усі будівлі навколо немов зіщулилися на знак поваги.

Батлерові довелося закинути голову, щоб побачи­ти верхівку височенної споруди.

— Маленьке не для нас, еге ж? Чому б нам хоч раз не зустрітися десь у кав’ярні «Старбакс»?

— Я не обирав цю будівлю, — сказав Артеміс. — Вона вибрала нас. Сюди нас привела сама доля.

Він торкнувся Батлерового плеча, і охоронець припаркував автомобіль на першому вільному місці. Шукати його довелось довго. Вранці в Тайбеї дуже багато автомобілів, але рухаються вони повільно, плюючись димом, немов по вулицях повзе один довгий роздратований дракон. Тисячі пішоходів і велосипедистів надягають маски, аби хоч трохи вберегтися від смогу.

Коли машина зупинилася, Артеміс продовжив ін­структаж.

— Тайбей 101 — це диво сучасної інженерії. А на­дихнув на нього архітекторів скромний бамбук. Але лише завдяки одній такій формі в разі землетрусу або сильного вітру він би не втримався, тож його по­будували на залізобетонному каркасі, та ще підві­сили сталеву кулю масою сім тон, яка виконує роль маятника, що гасить силу вітру. Геніально. Замість будинку гойдається маятник. Його можна навіть з оглядового майданчика побачити. Власники вкри­ли його шаром срібла завтовшки в п’ятнадцять сан­тиметрів, на якому зробив гравіювання відомий тайбейський митець Александр Чу.

— Дякую за урок з мистецтва, — перервала його Холлі. — А тепер поділися з нами своїм планом. Хочу закінчити справу і зняти цей дурний костюм. Він так виблискує, що мене помітять усі супутники.

— Мені мій теж не дуже подобається, — поскар­жився Номер Один, убраний в очіпок і помаранчеву квітчасту сукню. Помаранчевий, вирішив він, йому аж ніяк не пасує.

— Твоя сукня — то не найбільший твій клопіт, — зауважила Холлі. — Наскільки я пам’ятаю, ми от-от віддамо тебе в руки кровожерливого вбивці. Чи не так, Артемісе?

— Саме так, — підтвердив Артеміс. — Але лише на кілька секунд. Небезпеки для тебе майже немає. Хіба що на кілька секунд. І якщо мої підозри правильні, ми можемо врятувати Гібрас.

— Повернімося до миті, коли мені загрожуватиме небезпека, — нахмурився Номер Один. — На Гібрасі кілька секунд — це довгий час.

— Але не тут, — відповів хлопець, намагаючись його заспокоїти. — Тут за кілька секунд ти встигнеш розкрити долоню.

Номер Один заради експерименту кілька разів розкрив долоню.

— Дуже довго. Чи можна якось скоротити цей час?

— Навряд чи. Якщо і можна, то лише поставивши під загрозу життя Мінерви.

— Але ж вона прив’язала мене до стільця! — І Но­мер Один обвів очима збентежені обличчя. — Що? Я жартую. Звісно, я це зроблю. Але більше ніякого помаранчевого. Будь ласка.

Артеміс посміхнувся, але очі лишилися серйозними.

— Гаразд. Ніякого помаранчевого. А тепер до плану. Він складається із двох частин. Якщо перша не спрацює, друга не знадобиться.

— Не знадобиться, — машинально повторив Но­мер Один. — Буде непотрібною, зайвою.

— Точно. Тож поясню її, коли буде потреба.

— А першу частину? — поцікавилася Холлі.

— У першій частині ми зустрінемося з жорсто­ким убивцею і його бандою, і він сподівається, що ми передамо йому Номер Один.

— А ми що зробимо?

— Передамо Номер Один, — сказав Артеміс. Він повернувся до трохи переляканого бісеняти. — Як тобі подобається план?

— Ну, перша частина мені не подобається, а остання мені не відома. Сподіваюся, в середині буде щось приємніше.

— Не хвилюйся, — запевнив його Артеміс. — Буде.

Тайбей 101

Зі схожого на печеру вестибюлю друзі на швидкісно­му ліфті піднялися на оглядовий майданчик. Можна сказати, що Холлі та Номер Один формально отри­мали запрошення, бо табличка на головному вході наполегливо просила відвідувачів приходити та йти, коли їм схочеться. Принаймні Холлі вирішила вва­жати це запрошенням.

— Ліфти «Тошиба», — прочитав Артеміс у брошу­рі, яку прихопив на вході. — Найшвидші ліфти у сві­ті. Ми рухаємося зі швидкістю вісімнадцять метрів за секунду, тож на вісімдесят дев’ятому поверсі бу­демо менше, ніж за півхвилини.

Артеміс глянув на годинник, і двері відчинилися.

— Гм. Вчасно. Вражаюча техніка. Може, вдасться дістати такого додому?

Вони вийшли на оглядовий майданчик. На про­тилежному боці розташувався ресторан. Відвідувачі могли ходити по всьому майданчику і знімати пано­рамний вид. З цієї висоти можна було навіть Китай побачити через Тайванську протоку.

На якусь мить друзі забули про свої проблеми і сповнилися благоговіння перед грацією цієї веле­тенської споруди. За вікнами на горизонті небо зли­валося з морем. Особливо це вразило Номера Один. Він закрутився на місці, мало не заплутавшись у по­долі сукні.

— Обережніше з піруетами, малий, — порадив Батлер, який отямився першим і повернувся до робо­ти. — Ти показуєш ноги. І натягни очіпок на обличчя.

Номер Один слухняно зробив те, що йому сказа­ли, хоча очіпок йому явно не подобався. Він був без­формним, з обвислими крисами, і голова бісеняти в ньому нагадувала мішок із випраною білизною.

— Нехай тобі щастить, Холлі, — сказав Артеміс у по­вітря. — Зустрінемося на двадцять третьому поверсі.

— Роби все якомога швидше, — прошепотіла йому на вухо Холлі. — Магії в мене лишилося не так уже й багато, щоб підтримувати захист. Уже починає проступати.

— Зрозумів, — ледь ворухнув губами Артеміс.

Компанія повільно підійшла до бару і сіла за сто­лик під величезним маятником, що висів на метр вище вісімдесят дев’ятого поверху. Сімсоттонна куля нагадувала кімнатний Місяць, поверхня якого була вкрита традиційними малюнками.

— Це легенда про Ньяна, — пояснив Артеміс, не­мов вони сюди на екскурсію прийшли. — Кровожер­ливе чудовисько, що напередодні кожного нового року жерло людську плоть. Щоб його відстрахати, запалювали смолоскипи і пускали хлопавки, тому що Ньян боявся червоного. Звідси і бризки червоної фарби. Судячи з малюнків, Ньян скоріше за все був тролем. Чу спирався на описи сучасників.

До столику підійшла офіціантка.

— Лі хо бо, — сказав Артеміс. — Можна нам гор­нятко чаю «оолонг»? Органічного, якщо маєте.

Офіціантка глянула на Артеміса і перевела погляд на Батлера, що досі стояв.

— Ви містер Фаул? — запитала вона бездоганною англійською.

— Так, я Артеміс Фаул, — відповів хлопець і по­стукав пальцями по столу, привертаючи увагу ін­ших. — Ви щось для мене маєте?

Офіціантка передала йому серветку.

— Від джентльмена за барною стійкою, — поясни­ла вона.

Артеміс подивився на металеві поручні і буферну систему, що відокремлювала відвідувачів від масив­ного маятника і, що більш важливе, не дозволяла їм наближатися близько до нього.

Біллі Конг сидів за десять столиків від них і ди­вився в їхній бік. Він був не один. Більше в їхній бік ніхто не дивився, але за столиком разом із ним сиділо іще троє, і ще кілька притулилися в різних куточках бару. На колінах у Конга сиділа Мінерва. Він міцно тримав її за руку. Плечі у дівчинки були напружені, але губи презирливо скривилися.

— Ну? — покосився Артеміс на Батлера.

— Щонайменше дванадцятеро, — відповів охоро­нець. — У Біллі в Тайвані багато друзів.

— Дякувати богам, жодного невидимого, — ска­зав Артеміс, розгортаючи серветку.

«Відішли істоту до заброньованого столика, — було на ній написано. — Я відішлю туди дівчинку. Без витівок, бо постраждають люди».

Він передав серветку Батлерові.

— Що скажеш?

Охоронець уважно прочитав повідомлення.

— Гадаю, тут він нічого не накоїть. Занадто багато камер. Якщо його не помітить охорона, обов’язково впіймає в об’єктив хтось із туристів. Якщо Конг і спробує нас обдурити, то це буде на вулиці.

— А тоді вже буде запізно.

— Так ми сподіваємося.

Офіціантка повернулася з бамбуковою тацею, принесла глиняне горнятко чаю і три склянки. Арте­міс неквапливо налив собі паруючої рідини.

— Як почуваєшся, Номере Один?

— Нога трохи болить.

— Дія знеболюючого закінчується. Пізніше Бат­лер зробить тобі ще одну ін’єкцію. Готовий? Усе буде добре, запевняю.

— Мені лише потрібно відкрити руку?

— Щойно ми зайдемо в ліфт.

— 1 все? Хочеш, я відверну його увагу якимись жартами, як ви з Холлі?

— Ні. Не треба. Просто відкрий руку.

— Я маю здаватися переляканим?

— Це було б доречно.

— Добре. Не думаю, що це буде важко.

Батлер повністю включився в процес. Як прави­ло, він себе завжди контролював: ходив трохи зі­гнувшись, щоб не привертати зайвої уваги. Але те­пер він розправив плечі і напружився, готовий стати до бою. Погляд у нього став пронизливим, на шиї випнулися м’язи. Він перехопив погляд Біллі Конга і примружив очі, немов прицілився. Навіть у пере­повненому приміщенні можна було відчути, як вони ненавидять одне одного. Парочка особливо чутли­вих туристів, що сиділа поруч, раптом занервувала і почала очами шукати найближчий туалет.

Відвівши погляд від Біллі Конга, Батлер опустив­ся на коліна, щоб востаннє проінструктувати Номе­ра Один.

— Усе, що тобі потрібно зробити, — це пройти до столика з написом «Заброньовано». Почекати, доки туди підійде Мінерва, а тоді піти до Конга. Якщо вони відразу ж тебе схоплять, рахуй до двадцяти і відкри­вай руку. Якщо чекатимуть, доки ми підемо, відкри­вай руку, коли зачиняться двері ліфта. Зрозумів?

— Я все зрозумів. Якою б мовою ти це не казав.

— Готовий?

Номер Один глибоко зітхнув. Від хвилювання у нього затремтів хвостик. Йому здавалося, що він спить. Як усе це може бути правдою? Хмарочоси! Бу­дівлі, що дійсно шкрябають небо.

— Я готовий, — сказав він.

— Тоді рушай. Нехай тобі щастить.

І Номер Один вирушив у довгу самотню подорож до полону. Навколо нього юрбилися люди, збуджені, спітнілі, вони щось жували і наставляли одне на од­ного якісь апарати.

«Мабуть, це і є камери».

Крізь високі, від підлоги до стелі, вікна сяяло по­луденне сонце, відбиваючись від срібла маятника, запалюючи його, немов дзеркальну кулю на дискотеках. Поверхні столів були на рівні його голови. Повз нього квапливо проходили офіціанти й офіціантки з повними тацями. Падали склянки, верещали діти.

«Забагато людей, — думав Номер Один. — Я ску­чив за демонами. Навіть за Абботом. Утім, ні, за ним я не скучив».

Номер Один підійшов до заброньованого столи­ка. Йому довелося підвестися навшпиньки, щоб по­бачити карточку з надрукованими літерами. Він під­няв криси очіпка і придивився. Він уже почав розуміти, що очіпок і така простора сукня — не ти­пове вбрання людських дітей, як казав йому Артеміс.

«Огидне маскування. Я схожий на дурня. Хтось точно помітить, що я не людина. От якби в мене був захист, як у Холлі!»

На жаль, навіть якби Номер Один міг контролю­вати паростки своєї магічної сили, такої зброї, як за­хист, ніколи не було в арсеналі демонічних цілителів.

Номер Один зробив крок праворуч, примружив­шись від світла, що відбивалося від велетенського ма­ятника. До нього прямувала Мінерва. Вона обережно крокувала до заброньованого столику. Конг подався вперед, нетерпляче постукуючи пальцями по столику. Немов собака на ціпку, що почув лисицю.

Мінерва підійшла. Нахилилася до Номера Один, щоб переконатися, що це саме він.

— Це не мій очіпок, — сказав Номер Один. — І сукня теж не моя.

Мінерва взяла його за руку. До того як стати за­ручницею, вона на вісімдесят відсотків була генієм і на двадцять — дванадцятирічною дівчинкою. Те­пер співвідношення було п’ятдесят на п’ятдесят.

— Вибач мені. За те, що зв’язувала тебе, і за все інше. Я вважала, що ти спробуєш мене з’їсти.

— Не всі демони дикуни, — сказав Номер Один. — І зап’ястки в мене ще довго боліли. Але я тобі про­бачаю. Якщо більше нікого не зв’язуватимеш.

— Так, обіцяю, — Мінерва подивилася поверх го­лови Номера Один на столик Артеміса. — Чому він мені допомагає? Ти не знаєш?

Номер Один знизав плечима.

— Не дуже зрозумів. Холлі, наша подруга, сказа­ла, що це має відношення до статевого дозрівання. Ти ж гарненька, хоча, якщо чесно, мені так не зда­ється.

Розмову перервав свист із дальнього куточка бару. Біллі Конг утрачав терпець. Колишній найма­нець Парадізо поманив Номера Один пальцем.

— Я маю йти. Прямувати. Простувати.

Мінерва кивнула.

— Гаразд. Бережи себе. Скоро побачимося. Де воно? У тебе в руці?

— Так, — машинально підтвердив Номер Один. І схаменувся: — Звідки ти знаєш?

Мінерва повільно пішла далі.

— Геній. Нічого не можу з цим зробити.

«Тут повно геніїв, — подумав Номер Один. — Спо­діваюся, Конг не такий».

І він пішов далі, ховаючи руки і ноги під сукнею. Ще не вистачало, щоб хтось побачив його сірі тов­стенькі пальці і здійняв паніку. А може, люди на­впаки почнуть ним милуватися? Адже він такий гарний у порівнянні з їхніми незграбними чолові­ками.

Коли Номер Один підійшов до столика Біллі Кон­га, той розплився в усмішці. Втім, на його обличчі посмішка скоріше нагадувала симптом якогось за­хворювання. Волосся стирчало акуратними піками. Навіть під час серйозної справи Конг знайшов час для догляду за волоссям. Гарна зачіска може чимало розказати про людину.

— З поверненням, демоне, — сказав він, ухопив­ши Номера Один за сукню. — Приємно знову тебе бачити. Якщо це ти...

— Якщо це я? — розгубився демон. — Я можу бути лише собою.

— Вибач, якщо я не довіряю твоїм словам, — гмикнув Конг і підняв криси очіпка, щоб зазирнути в обличчя Номерові Один. — Якщо цей Фаул хоча б наполовину такий розумний, як про нього кажуть, він напевне спробує щось вигадати.

Конг угледівся в обличчя бісеняти, тицьнув у лус­ку на лобі, відтягнув губи і перевірив рожеві ясна і квадратні зуби. Нарешті провів пальцем по рунах на чолі Номера Один, чи не намальовані вони.

— Задоволені?

— Так. Здається, у малого Артеміса не вистачило часу на витівки. Я змусив його поквапитися.

— Через вас нам усім довелося поквапитися, — поскаржився Номер Один. — Ми летіли в машині. Я бачив Місяць зовсім близько.

— У мене серце через тебе крається, демоне. Після того що ти зробив з моїм братом, маєш радіти, що взагалі залишився живим. Але це я виправлю за кілька хвилин.

Номер Один покосився в бік ліфтів. Артеміс, Бат­лер і Мінерва були за два кроки від дверей.

— Не дивись на них. Вони тобі не допоможуть. Ніхто тобі не допоможе.

Конг клацнув пальцями, і від сусіднього столика до них підійшов мускулистий чоловік. У руках у ньо­го була чимала металева валіза.

— Якщо тобі цікаво, це бомба. Тобі відомо, що таке бомба, еге ж?

— Бомба, — сказав Номер Один. — Вибухівка. Боєприпаси. — У нього розширилися очі, — Але ж вона може когось зачепити. Багато кого.

— Саме так. Але не людей. Демонів. І я хочу прив’язати її до тебе, виставити таймер і відправити тебе назад на твій острів. Демонічного населення значно поменшає. Це втримає вас від нічних вила­зок у наш світ принаймні на деякий час.

— Я цього не робитиму, — заявив Номер Один і навіть тупнув ногою.

Конг розреготався.

— Ти впевнений, демоне? З того, що я почув, по­передній демон був більш... демонічним.

— Я демон. Демон-цілитель.

Конг нахилився так близько, що Номер Один від­чув цитрусовий аромат засобу після гоління;

— Тоді, містере цілителю, спробуй перетворити бомбу на букет квітів, хоча я в цьому дуже сумніваюся.

— Я нічого не робитиму, бо ти не можеш змусити мене повернутися на Гібрас.

Конг витяг із кишені пару наручників.

— Навпаки. Я точно знаю, що робити. Прихопив дещо із шато. Лишається витягти у тебе з ноги шма­точок срібла, і Гібрас затягне тебе додому.

Номер Один подивився в бік ліфтів. За його но­вими друзями зачинилися двері.

— Ось цей шматочок срібла? — спитав він, роз­криваючи руку.

— Він його витягнув! — охнув Конг. — Фаул ви­тягнув срібло.

— Витягнув, — погодився Номер Один. — Дістав. Видалив.

Він кинув срібну грудку на підлогу і зник.

Холлі притулилася на маятнику, спостерігаючи за подіями. Досі все просувалося за планом. Мінерва дійшла до Артеміса, і Батлер супроводив їх обох до ліфта. На іншому кінці бару Біллі Конг розігрував свій спектакль. Коли все скінчиться, доведеться стерти пам’ять цьому Чоловікові Бруду. Власне, до­ведеться підчистити ще кілька недоліків. Але то вже не їй — вона більше не належить до ЛЕП. А після сьогоднішніх подій іще дуже пощастить, якщо її за­лишать у Восьмій Секції.

Холлі натиснула на кнопку на наручному комп’ютері, наближаючи Номера Один. Бісеня під­няло ліву руку. Сигнал. Почалося. Час перевіряти те­орії. Або вітаємось, або прощаємося назавжди.

План Артеміса був ризикований, бо всі розрахун­ки були лише теоретичними. Але це був єдиний шанс урятувати острів демонів. І досі хлопець не по­милився. Якщо Холлі довелося б покластися на чи­їсь теорії, вона б воліла, щоб це були теорії Артеміса Фаула.

Коли Холлі побачила, що Номер Один упустив шматочок срібла і зник, вона не втрималися і сфото­графувала обличчя Конга на камеру шолома. Його реакція була безцінною. Згодом вони добряче посмі­ються.

Вона активувала крила і піднялася над велетен­ською срібною кулею, чекаючи на знаки.

Через кілька секунд над верхівкою срібної кулі за­блищав ледь помітний синій електричний прямо­кутник — саме там, де і припускав Артеміс. Номер Один повертався. Як і прогнозував хлопець.

«Така величезна маса срібла на відстані трьох ме­трів має перервати подорож Номера Один додому. Вона повинна викликати короткочасну матеріалі­зацію на верхівці, де енергетичне поле маятника най­більш концентроване. Ти, Холлі, маєш бути там і зробити так, щоб ця короткочасна матеріалізація перетворилася на більш постійну».

У сяючому прямокутнику над маятником можна було розгледіти фігуру Номера Один. Він здавався трохи збентеженим, немов щойно прокинувся. Одна рука потяглася назовні, ніби намагаючись ухопити­ся за реальність. Холлі цього вистачило. Вона кину­лася туди і начепила на сірий зап’ясток Номера Один срібний браслет. Примарні пальці заворушилися і набули форми. Рука Номера Один затверділа, не­мов на неї плеснули сірої краски, рятуючи з небуття. За кілька секунд там, де не було нічого, зіщулилося тремтяче створіння.

— Я зникав? — запитав Малий. — Я повернувся?

— Так і так, — сказала Холлі. — А тепер мовчи і не ворушись. Ми мусимо тебе звідси витягти.

Маятник неквапно погойдувався, знешкоджуючи силу вітру. Холлі нахилилася, підхопила Номера Один і злетіла вгору, намагаючись приховати свій вантаж за сімсоттонною срібною кулею.

На наступному поверсі був інший оглядовий май­данчик, але його було зачинено на ремонт. Один робочий відрізав килим для кутової секції, і він, зда­ється, анітрохи не здивувався, побачивши бісеня в яскравій сукні, що пропливло за поручнями.

— Ти ба, — сказав він, — Це ж бісеня в сукні. Зна­єш, що, бісеня?

Номер Один гепнувся на підлогу.

— Ні, — обережно відповів він. — Розкажіть.

— Я не здивований, що бачу тебе, — сказав чоло­вік. — Власне, ти такий непомітний, що я геть усе про тебе забуду, ледве ти зникнеш.

Номер Один підвівся, розправив очіпок.

— Я зрозумів, ти з ним поговорила.

Холлі вимкнула захист і з’явилася перед очима.

— Трохи замесмеризувала, — зізналася вона. Ель­фійка нахилилася через поручні і подивилася в рес­торан. — Ходи-но сюди, Номере Один. Тобі сподо­бається.

Номер Один поклав пальці на скло. Внизу Конг і його приятелі влаштували справжній хаос, намага­ючись пробитися до ліфтів. Особливо лютував Конг: збивав туристів на своєму шляху і перекидав сто­лики.

— Мабуть, у нас немає на це часу, — сказав Номер Один.

— Немає, — погодилася Холлі.

Жоден із них не ворухнувся.

— Гей, дивіться! — вигукнув робочий. — Іще один ельф. Абсолютно непомітний.

Лише коли за Біллі Конгом і його бандою зачини­лися двері ліфта, Холлі повернулася, щоб іти.

— Куди ми? — запитав Номер Один, змахнувши з ока сльозинку щастя.

— Тепер переходимо до другого етапу, — відпові­ла Холлі, викликаючи ліфт. — Час рятувати Гібрас.

— Нудьгувати немає часу, — сказав Номер Один, заходячи в металевий ящик. — Ти диви, моє перше кліше!

Артеміс і Батлер дивилися, як через ресторан до них прямує Мінерва. Вона трималася з великою мужністю. Спину вона держала прямо, а очі світили­ся рішучістю.

— Батлере, чи можна тебе про дещо попроси­ти? — сказав Артеміс.

Батлер намагався утримати в полі зору відразу всіх, хто був у ресторані.

— Я зараз трохи зайнятий, Артемісе.

— Нічого складного. Просто відповідай «так» чи «ні». Чи це нормально під час статевого дозрівання відчувати прихильність у стресовій ситуації? Напри­клад, під час рятування заручників?

— Вона гарненька, еге ж?

— Надзвичайно. І з почуттям гумору... пам’ятаєш той жарт про кварки?

— Пам’ятаю. Якось поговоримо про жарти. Може, Мінерва до нас приєднається. А у відповідь на ваше питання скажу, що це нормально. Чим напруженіша ситуація, тим більше гормонів виробляє організм.

— Добре. Значить, нормально. Повернемося до справ.

Мінерва не квапилася. Вона обходила туристів і столики і повільно наближалася до них.

Коли вона підійшла зовсім близько, Батлер по­клав їй на плече руку.

— Щодня викрадають, еге ж? —-прогарчав він і підштовхнув дівчинку до ліфта.

Артеміс пішов за ними, поглядаючи через плече, чи не переслідують їх. Конг навіть не дивився в їхній бік, так зрадів своїй здобичі.

Ліфт відчинився, і трійця ступила всередину. На стіні ліфта замерехтіли позначки поверхів. Вони швидко опускалися.

Артеміс простягнув Мінерві руку.

— Артеміс Фаул Другий. Радий нарешті познайо­митись.

Дівчина щиро потиснула руку.

— Мінерва Парадізо. Навзаєм. Заради мене ти відмовився від свого демона. Я дуже за це вдячна. — І вона ледь помітно почервоніла.

Ліфт уповільнився і зупинився, сталеві двері від­сунулися в боки.

Мінерва визирнула.

— Але ж це не вестибюль! Чому не їдемо звідси?

Артеміс вийшов на сороковому поверсі.

— Наша справа тут іще не закінчена. Мені потріб­но повернути демона, і настав час тобі дізнатися, що ти мало не накоїла.