Артеміс Фаул. Утрачена колонія

ГЛАВА 12: СЕРЦЕ КАМЕНЯ

Тайбей 101, сороковий поверх, галерея Кімсічіог

АРТЕМІС перетнув вестибюль галереї Кімсічіог, за ним ішли Батлер з Мінервою.

— Ми в художній галереї, — сказала

Мінерва. — Хіба ми маємо час для мистецтва?

Артеміс раптом зупинився.

— Для мистецтва час завжди знайдеться, — трохи здивовано зауважив він. — Але ми прийшли сюди за­ради певного витвору.

— Якого?

Хлопець указав на розфарбовані шовкові прапо­ри, що висіли на стелі на однаковій відстані один від одного. На кожному прапорі була написана одна-єдина руна.

— Я стежу за тим, що відбувається у світі мисте­цтва. Ця виставка мене особливо зацікавила. Перед нами те, що лишилося від фантастичної скульптури. Півколо дивних танцюючих створінь. Їм, мабуть, де­сять тисяч років. Уважають, що їх знайшли біля бе­регів Ірландії, втім, зараз вони в Тайвані, і виставляє їх американська нафтова компанія.

— Артемісе, чому ми тут? Мені потрібно дрдому до батька.

— Хіба ти не впізнаєш руни? Ти не пригадуєш, де їх бачила?

І Мінерва одразу ж пригадала.

— Ме уі! Сертеман![1]

Такі ж самі руни на чолі у де­мона. Такі точнісінькі.

Артеміс клацнув пальцями і рушив далі.

— Саме так. Коли я зустрів Номера Один, мені його плями здалися знайомими. Але я не відразу пригадав, де саме їх бачив. А щойно згадав, одразу ж подумав, що ця скульптура може бути зовсім не скульптурою.

— Коло цілителів! — здогадалася Мінерва. — Воно лишилося після позачасового закляття!

— Авжеж. А що, коли їх не розкидало по космо­су? Що, коли один з них здогадався скористатися дотиком горгулій, щоб перетворити всіх на камені?

— І якщо Номер Один — цілитель, він єдиний може їх реанімувати.

— Чудово, Мінерво! Ти швидко схоплюєш. Моло­да, швидка і самовпевнена. Ти мені декого нагадуєш. Кого б це?

— Ніколи не здогадаюсь, — закотив очі Батлер.

— Але як ти все це влаштував? — здивувалася юна француженка. — Місце зустрічі обирав Конг. Я чула, як він розмовляв по телефону.

Артеміс задоволено посміхнувся.

— Доки він розмірковував, я сказав: «Я буду в краватці та й у супроводі охоронця, як справжній бей. Зверніть на це особливу увагу. Існує сто один варіант несприятливого перебігу подій. Якщо щось піде не так, один із нас надовго потрапить до в’язниці. Та й вантаж загубимо».

Мінерва задумливо смикнула пасмо волосся:

— Мон дьє![2] Ти скористався силою натяку! Та й... бей... сто один... та й ван...

— Саме це підсвідомо і почув Конг: «Тайбей 101. Тайвань».

— Блискуче, Артемісе! Надзвичайно. А коли це кажу я, то так воно і є!

— Так, блискуче, — погодився Артеміс із харак­терною відсутністю скромності. — Враховуючи те, що Тайвань — друга домівка Конга, я не без підстав припускав, що цей прийом спрацює.

За столиком у галереї сидів заклопотаний чоло­вік. На ньому був неоново-блакитний костюм, голова була гладенько поголена, тільки на потилиці ли­шився візерунок у вигляді однієї з рун Номера Один. Він швидко говорив тайванською в навушник.

— Ні, ні. Лосось не підійде. Ми замовляли каль­марів і лобстера. Ви маєте доставити їх до восьмої, або я спущусь, наріжу вас на шматочки і подам за­мість суші.

— Проблеми зі службою доставки? — ввічливо поцікавився Артеміс тайванською, коли чоловік за­кінчив розмову.

— Так, — відповів той. — Виставка відкривається ввечері, а...

Чоловік замовк, бо підвів голову, щоб подивити­ся, з ким розмовляє, і побачив Батлера.

— Ого! Який великий! Тобто, я хотів сказати, ві­таю! Я Лін, куратор. Чим можу допомогти?

— Ми сподівалися на приватний огляд експо­зиції, — сказав Артеміс. — Особливо танцюючих фігур.

Лі так здивувався, що ледь зміг зібрати докупи слова.

— Що? Чого? Приватний? Ні, ні, ні. Неможливо. Навіть мови бути не може. Це важливе мистецтво. Подивіться на мою голову. Дивіться! Я б не зробив цього заради звичайної виставки давнини.

— Я вас чудово розумію, але мій друг, оцей вели­кий чоловік, буде дуже щасливий, якщо ви впустите нас на хвилинку.

Лі відкрив рота, щоб відповісти, але його увагу привернуло дещо інше.

— Що це? Що за яскрава сукня?

Артеміс навіть не глянув.

— Так. Довелося вбрати нашого друга-демона як дитину — в сукню.

Лі нахмурився, руна на голові ворухнулася.

— Демон? Справжній? Хто ви такі? Ви із «Сучас­ного поп-арту»? Це постмодерністський каскадер Дуті Гемлера?

— Ні, це справжній демон. Точніше, демон-цілитель. А позаду нього крилатий ельф.

— Крилатий? Передайте Дугі Гемлеру, що в жод­ному разі... — І тут він помітив Холлі, що зависла над головою Номера Один. — Ой!

— Ой, — погодився Артеміс. — Ваша реакція ціл­ком зрозуміла. А тепер, чи не можна нам увійти? Це дуже важливо.

— Ви збираєтесь зіпсувати експозицію?

— Можливо, — зізнався хлопець.

У Лі затремтіли губи.

— Тоді я не можу вас впустити.

Холлі вилетіла вперед, відсунувши візор шолома.

— Гадаю, ви нас впустите, — сказала вона месме­ричним голосом. — Тому що ці троє людей — ваші давні друзі. Ви запросили їх оглянути виставку до її відкриття.

— А що робити з вами двома?

— Про нас не хвилюйтесь. Нас тут навіть немає. Ми просто натхнення для вашої нової експозиції. Тож чому б вам не пропустити всіх нас?

Лі замахав на Холлі рукою.

— І чого це я через вас переймаюся? Вас тут на­віть немає. Якісь дурні думки у мене в голові кру­тяться. А вас, друзі мої, я такий радий бачити! Як до­бре, що ви змогли знайти час!

— Не потрібно нас знімати, — запропонувала Холлі. — Чому б вам не вимкнути камери?

— Зараз вимкну камери, і вас, друзі, ніхто не по­турбує.

— Слушна думка.

І не встигли навіть за Артемісом і його друзями зачинитися двері, як куратор зосередився на плака­тах, що лежали на столі.

*

Виставковий зал був ультрасучасним, із темною де­рев’яною підлогою і жалюзі. Стіни були завішані світлинами — гігантські зображення танцюючих фігур, що розташувалися по центру кімнати. Самі фігури підняли на постаменти, щоб краще було видно всі деталі. На камінь спрямували стільки світла, що на поверхні не лишилося навіть наймен­шої тіні.

Номер Один задумливо стягнув очіпок і підійшов ближче до експонатів, немов замесмеризували його, а не куратора.

Він заліз на постамент і торкнувся кам’яної шкіри однієї з фігур.

— Цілителі, — прошепотів він. — Брати.

Скульптура була прекрасною до найменшої деталі й одночасно вселяла жах. Вона складалася із чотирьох фігур, розташованих нерівним півколом. Ті застигли в танці, а, може, від чогось відскочили. Це були ма­ленькі приземкуваті істоти, схожі на Номера Один, з виступаючими щелепами, діжкоподібним тілом і ко­роткими хвостами. Їхні тіла, кінцівки і чоло були вкриті рунами. Демони трималися за руки, і в руці чет­вертого була відірвана кінцівка наступного демона.

— Коло розірвалося, — сказав Номер Один. — Щось пішло не так.

Артеміс заліз до нього на постамент.

— Ти можеш їх повернути?

— Повернути? — перелякався Номер Один.

— Наскільки я знаю про дотик горгулій, він може обертати живі істоти на каміння і навпаки. А в тебе ж є така здібність, то чи не міг би ти її застосувати?

Номер Один знервовано потер долоні.

— Може і є. Але може — то лише може. Я обер­нув дерев’яний рожен на камінь, принаймні, мені здалося, що то камінь. А раптом то був лише шар попелу? На мене тоді тиснули. Усі дивилися. Знаєш, як то буває. Хоча ні, ти не знаєш. Скільки з вас від­відували школу для бісенят? Ніхто, еге ж?

Артеміс схопив його за плече.

— Забагато балакаєш, Номере Один. Зосередься.

— Так. Звісно. Зосередитись. Сфокусуватися. Мір­кувати.

— Добре. Тепер подивимось, чи зможеш ти їх повернути. Це єдиний спосіб урятувати Гібрас.

Холлі покачала головою.

— Не тисни на нього, генію!

Мінерва кружляла залою, розгублена не менше за свого колишнього полоненого.

— Ці статуї — справжні демони. Вони весь цей час були серед нас. Я мала їх побачити. Але Аббот зовсім не схожий на них.

Холлі опустилася поруч із дівчиною.

— Йдеться про цілий вид, зовсім тобі невідомий. Ти мало не знищила одного з них. Тобі пощастило: якби таке сталося, навіть дюжини Артемісів Фаулів не вистачило б, щоб урятувати тебе від ельфійської поліції.

— Розумію. Я уже вибачилась. Можна це забути?

Холлі нахмурилася.

— Рада бачити, що ти себе так швидко пробачила.

— Плекання почуття провини може мати нега­тивний вплив на психічне здоров’я.

— Геніальна дитина, — простогнала Холлі.

— Геніальна, — кивнула Мінерва.

А на постаменті Номер Один поклав руку на од­ного зі скам’янілих демонів.

— Ну, назад до Гібраса. Я просто тримав рожен і розхвилювався, і тоді почалося. Я не намагався перетворити його на камінь.

— А зараз ти не можеш розхвилюватися? — за­пропонував Артеміс.

— Що? Отак просто? Не знаю. Мене трохи ну­дить, якщо чесно. Від цієї сукні у мене голова болить. Вона занадто яскрава.

— Може, Батлер тебе налякає?

— Це зовсім інше. Мені потрібен справжній сти­мул. Я ж знаю, що містер Батлер мене не вб’є.

— Я б не був таким переконаним.

— Ой, ха-ха-ха! Жартівник ти, Артемісе Фауле. Таке враження, що перед тобою потрібно навшпинь­ках ходити.

Батлер перевіряв пістолет, аж раптом почув голо­си в коридорі. Він підбіг до аварійного виходу і ви­зирнув крізь невеличкий прямокутник броньова­ного скла.

— До нас гості, — заявив він, підводячи пістолет. — Конг нас знайшов.

Охоронець замкнув електронний замок на один оберт і зламав чіп, зачинивши таким чином двері.

— Надовго це їх не затримає. Двері вони злама­ють швидко. Ми маємо розбудити цих демонів і ті­кати звідси. Негайно!

Артеміс стиснув плече Номера Один і кивнув на двері.

— Такого стимулу тобі вистачить?

З іншого боку дверей Конг зі своїми людьми дивилися на дим із замка.

— От дідько! — вилаявся Конг. — Він зіпсував замок. Доведеться стріляти. Часу на роздуми немає. Доне, валізка у тебе?

Дон простягнув валізу.

— Ось вона!

— Добре. Якщо якимось дивом там буде демон, чіпляйте валізу йому на руку. Не хочу знову його втратити.

— Зробимо. У нас є гранати, босе. Можемо піді­рвати двері.

— Ні, — гримнув Конг. — Мені потрібна Мінерва, і я не хочу їй зашкодити. На порох будь-кого, хто за­вдасть їй шкоди!

Усі зрозуміли. В цих словах не було нічого склад­ного.

Артеміс трохи занепокоївся. Він сподівався, що Конг негайно залишить будівлю, але вбивця, схоже, помітив рекламу виставки в ліфті і дійшов того ж висновку, що і сам хлопець.

— Ну? — поквапив він Номер Один, який кволо розтирав руки статуї.

— Нічого. Але я намагаюся.

Артеміс поплескав його по плечу.

— Намагайся старанніше. Мені б дуже не хоті­лося вплутуватися в перестрілку в такому високому будинку. В найкращому разі нас кинуть до тайван­ської в’язниці.

«Гаразд, — подумав Номер Один. — Сконцентруй­ся. Увійди в камінь».

Він міцно обхопив палець цілителя і спробував щось відчути. З того, що він знав про цілителів, мож­на було припустити, що це Кван, найстарший маг. Чоло кам’яної фігури було перехоплене простою стрічкою зі спіральним візерунком — символом ва­тажка.

«Як це, мабуть, жахливо, — подумав Номер Один. — Бачити, як твоя домівка дематеріалізувала­ся, а ти залишився. Знати, що це все твоя провина».

«То була не моя провина! — пролунав у голові Номер Один голос. — То все через дурня Н’зала. Тож ти витягнеш мене звідси чи ні?»

Номер Один мало не знепритомнів. Дихання пе­рехопило, а серце підскочило до самого горла.

«Нуж-бо, юний цілителю! Звільни мене! Я так довго чекав!»

Голос йшов ізсередини скульптури. Це Кван.

«Звісно, Кван. Ти ж тримаєш мою руку. Хто ж іще це може бути? Ти ж не дурник? Ото б мені пощасти­ло! Чекати десять тисяч років і дочекатися дурника!»

— Я не дурник! — образився Номер Один.

— Звісно, ні, — заспокоїв його Артеміс. — Просто роби, що можеш. Попрошу Батлера утримувати Кон­га якомога довше.

Номер Один прикусив губу і кивнув. От недотепо, він сказав це вголос! А ситуація і без того досить не­зручна.

Він вирішив вдатися до сили думки. Голос Квана лунав у нього в голові, тож, може, і в нього так ви­йде?

«Звісно, вийде! — сказав Кван. — І що це за нісе­нітниці про приготовану їжу? Просто звільни мене з цієї в’язниці».

Номер Один поморщився, намагаючись не дума­ти про бенкет.

«Я не знаю, як тебе звільнити, — подумав він. — Не знаю, чи я взагалі можу».

«Ще й як можеш, — відповів Кван. — У тебе виста­чить магії, щоб і троля навчити грати на музичному інструменті. Вивільни її».

«Як? Я і гадки не маю».

Кван трохи помовчав, а тоді трохи покопався у спогадах Номера Один.

«Ага, зрозумів. Ти новачок. Зовсім без освіти. Саме вчасно. Без належного навчання ти б половину Гібраса зніс. Добре, я тебе трохи підштовхну в по­трібному напрямку. В такому стані я багато не зроб­лю, але, можливо, спрямую твою силу. Згодом буде легше. Коли ти вступаєш у контакт із цілителем, тобі передається частина його знань».

Номер Один міг би присягнутися, що кам’яні пальці ледь помітно стиснулися, але то міг бути лише витвір його уяви. А от раптове відчуття холоду, що розлилося по руці, було аж ніяк не уявним. Немов із нього висмоктували життя.

«Не хвилюйся, юний цілителю. Я просто розга­няю твою магію, щоб іскри забігали. Жахливе від­чуття, але воно не надовго».

І відчуття дійсно було жахливим. Номерові Один здалося, що саме так і почуваються, коли відмирає одна частина тіла за іншою. І тоді тіло намагається захистити себе, опираючись загарбнику. Магія, що доти спала в Номера Один, раптом вибухнула в моз­ку і дала відсіч чужинцю.

Номер Один немов отримав абсолютно новий спектр бачення. Досі він був сліпий, а тепер бачив крізь стіни. Звісно, мова йшла не про справжній зір, а про розуміння власних здібностей. Магія текла по ньому, як рідкий вогонь, виштовхуючи бруд крізь пори. Вона повалила парою з усіх отворів і змусила запалати руни на тілі.

«Молодець, — похвалив його Кван. — А тепер від­пусти її. Вижени мене».

І Номер Один зрозумів, що дійсно може це зроби­ти, — він здатен контролювати магічний потік. Він спрямував магію до Квана, через свої пальці — в його. Мертве відчуття змінилося вируванням сили. Він почав вібрувати, за ним — статуя, скидаючи з себе кам’яну луску, немов зміїну шкіру. Пальці ста­рого цілителя більше не були твердими, вони стали живими, теплими. Вони міцно трималися за руку Номера Один, утримуючи зв’язок.

«Ну от, хлопче. У тебе виходить».

«Виходить, — подумав Номер Один з недові­рою. — Дійсно виходить».

Артеміс і Холлі здивовано спостерігали, як по тілу Квана розходиться магія, як із тріскотом та оранже­вими спалахами відпадає з його кінцівок каміння. Ожили Кванова долоня, рука, торс. Відпало каміння з підборіддя і рота, дозволивши цілителю зробити перший за десять тисяч років вдих. Яскраво-блакитні очі примружилися від світла і заплющилися. А магія продовжувала розповсюджуватися. Від тіла відлеті­ли рештки каміння, та раптом процес зупинився. Коли іскри Номера Один досягли наступного в лан­цюгу цілителя, вони зашипіли і зникли.

— А інші? — запитав Номер Один. — їх теж по­трібно звільнити.

Кван закашлявся і відповів лише через кілька се­кунд.

— Померли, — сказав він і впав на груду каміння.

Конг розрядив у двері аварійного виходу уже тре­тій магазин автомата.

— Двері довго не протримаються, — сказав Бат­лер. — Вони можуть увірватися щосекунди.

— Іще трохи затримати їх зможеш? — попросив хлопець.

— Зроблю все, що зможу. Не хочеться лишати трупи, Артемісе. Гадаю, сюди вже прямує поліція.

— Може, спробуєш їх трохи налякати?

— Із задоволенням! — вишкірився охоронець.

Стрілянина припинилася, і двері трохи похитну­лися. Батлер хутко відчинив двері, втягнув Біллі Конга всередину і знову зачинив їх.

— Вітаю, Біллі, — притиснув він до стіни невисо­кого чоловіка.

Конг занадто розлютився, щоб злякатися. Він від­повів серією ударів, які для звичайної людини ви­явилися б смертельними. Проте від Батлера кулаки відскакували, як м’ячики. Але боляче охоронцеві все одно було. А от у Конга руки аж пекли в тих місцях, якими він ударив Батлера. Охоронець у відповідь на біль лише стиснув губи.

— Холлі? — сказав він.

— Кидай! — сказала вона, націливши «Нейтрино» в повітря над Конгом.

Батлер підкинув Біллі Конга вгору, і Холлі впійма­ла його променем свого бластера. Вбивця гепнувся на підлогу і лишився лежати, здригаючись від судом.

— Голова змії вибула з гри, — прокоментував Ар­теміс. — Будемо сподіватися, що і решта піде слідом.

Мінерва вирішила скористатися станом Біллі Конга, щоб трохи відігратися. Вона наступила на розпростертого викрадача ніжкою-.

— Ви, містере Конг, просто слимак, — сказала вона і штовхнула його ногою.

— Юна пані, — зауважив Батлер, — відійдіть. Може, він уже отямився.

— Якщо з голови мого батька хоч волосинка впа­ла, — продовжила Мінерва, — я особисто простежу, щоб ви отримали максимальний термін у в’язниці.

Конг трохи розплющив очі.

— Так з персоналом не розмовляють, — прохри­пів він, і його сталеві пальці зімкнулися навколо її щиколотки.

Мінерва зрозуміла, що вона припустилася вели­кої помилки, і вирішила, що найкращим виходом буде закричати якомога голосніше. Так вона і зро­била.

Батлер завагався. Його обов’язок — захищати Ар­теміса, а не Мінерву, але кілька років роботи з Арте-місом і Холлі вимагали від нього ролі захисника для всіх. Коли будь-хто втрапляв у халепу, він допомагав звідти виплутуватися. А ця дурна дівчинка точно в небезпеці. У смертельній небезпеці.

«Чому так? — подумав він. — Чому розумники за­вжди вважають, що вони непереможні?»

І Батлер прийняв рішення, наслідки якого ще кілька років не даватимуть йому спати вночі та му­нитимуть вдень. Як професійний охоронець він до­бре розумів марність розмірковування з приводу дій у минулому, але вночі він часто сидітиме біля вогню, сховавши обличчя в долонях, і знову і знову прокру­чуватиме події в голові, картаючи себе, що вчинив саме так. Що б він не зробив, результат був би все одно трагічним, але принаймні трагічним не для Ар­теміса.

Тож Батлер прийняв рішення. Він відступив кіль­ка кроків від дверей, щоб звільнити Мінерву з хват­ки Конга. Справа була простою, і діяв він майже під­свідомо. Немов ним керувала якась психотична енергія. Він наступив на зап’ясток викрадача, а тоді різко вдарив його поміж очей суглобом вказівного пальця. Очі Конга закотилися, а пальці розслабили­ся, як ноги у вмираючого павука.

Мінерва швидко відступила.

— Дуже необережно з мого боку. Вибачте, — про­белькотіла вона.

— Запізно вибачатися, — докірливо сказав Бат­лер. — А тепер, будь ласка, відійди під прикриття.

Увесь епізод зайняв лише чотири секунди, але за ці чотири секунди по той бік дверей багато чого ста­лося. Дон, який тримав бомбу і на якого не так дав­но ні за що ні про що наїхав бос, вирішив відво­ювати прихильність Конга, увірвавшись у галерею і захопивши велетня. Він ударив двері плечем саме тієї миті, коли Батлер від них відійшов, і, на його подив, потрапив до кімнати. За ним, розмахуючи різноманітною зброєю, кинулося ще четверо.

Холлі, що прикривала двері своїм «Нейтрино», занепокоїлася, і не без підстави. Занепокоїлася вона тієї миті, коли від купки людей покотилася граната і зупинилася прямо під її ногами. Уникнути вибуху їй було дуже легко, але в радіус вибуху потрапляли Артеміс і Номер Один.

«Думай швидко!»

Рішення було, але воно коштувало б обладнання. Вона сунула пістолет у кобуру, зірвала з голови шо­лом і кинула його на гранату, навалившись зверху усією своєю вагою. Раніше вона використовувала цей трюк зі змінним успіхом. Лишалося сподіватися, що він не стане звичним.

їй здалося, що вона пролежала так, розпластав­шись, як жаба на сонечку, цілу вічність, але минуло не більше кількох секунд. Краєм ока вона помітила, як чоловік зі срібною валізою дав ляпаса тому, хто кинув гранату. Можливо, смертельна зброя супере­чила наказам.

Граната вибухнула, Холлі злетіла в повітря. Шо­лом узяв на себе значну частину удару і шрапнель, але решти вистачило, щоб роздробити обидві гоміл­кові кості Холлі і зламати одну стегнову. За мить вона важко впала на спину Артемісу, як мішок із ка­мінням.

— Ой, — сказала вона і знепритомніла.

Артеміс і Номер Один намагалися оживити Квана.

— Він живий, — сказав хлопець, перевіряючи пульс цілителя. — Серцебиття стабільне. Але краще йому скоріше отямитися. Підтримуй з ним контакт, а то він зникне.

Номер Один підняв голову демона.

— Він назвав мене цілителем, — сказав він зі сльо­зами в голосі. — Я не один.

— Пізніше у тебе буде скільки завгодно часу для балачок, — кинув Артеміс. — Нам потрібно вибира­тися звідси.

Люди Конга уже були в галереї, і почалася стріля­нина. Артеміс був упевнений, що Батлер з Холлі по­дбають про цих бандитів, але його впевненість не­мов вітром здуло, коли раптом пролунав вибух, і йому на спину впала Холлі. Її тіло миттєво оповив кокон блакитного світла. В ньому, немов падаючі зірки, замерехтіли іскорки, полетівши туди, де по­шкодження були найсерйознішими.

Артеміс виповз із-під Холлі, обережно поклав її на підлогу поряд із Кваном.

Люди Конга схопилися з Батлером і, мабуть, дуже пожалкували, що обрали таку лінію. Він розкидав їх, як м’яч для боулінгу розкидає кеглі.

Втім, одному довелося прорватися. То був висо­кий чоловік з татуйованою шиєю і алюмінієвою ва­лізою. Артеміс здогадався, що в тій валізі аж ніяк не азіатські спеції, і зрозумів, що доведеться діяти йому самому. Доки він розмірковував, що саме може зробити, чоловік його відшпурнув і кинувся до Хол­лі. Коли Артеміс підвівся на ноги, його подруга си­діла, хитаючись, а до її зап’ястка було пристебнуто валізку.

Чоловік, що причепив валізку, повернувся до бій­ки і протримався ще кілька секунд, доки Батлер його не вирубав.

Артеміс опустився на коліна поруч із Холлі.

— З тобою все гаразд?

Ельфійка посміхнулася, але це далося їй нелегко.

— Майже, дякувати магії. У мене більше ані кра­плини її не лишилося. Тож я б порадила всім лиша­тися здоровими, доки я не проведу ритуал. — Вона потрусила рукою, дзенькнув ціпок. — Що у валізі?

Обличчя Артеміса було блідішим, ніж звичайно.

— Гадаю, нічого приємного, — він клацнув замоч­ками і підняв кришку. — І я не помиляюся. Бомба. Велика і складна. Їм якось удалося пронести її повз охорону. Вважаю, вони пройшли там, де ще триває будівництво.

Холлі поморгала очима, потрусила рукою, щоб біль повернув її до реальності.

— Так. Бомба. Таймер бачиш?

— Вісім хвилин. Відлік пішов.

— Можеш знешкодити?

Артеміс стиснув губи.

— Можливо. Потрібно відкрити оболонку і діста­тися до механізму, щоб знати напевне. Там може бути безпосередньо детонатор або ж кілька пасток.

Кван ледве підвівся на лікті, відкашлюючи пил і мокротиння.

— Що? Мені повернули плоть і кістки після деся­ти тисяч років, а ви кажете, що невдовзі бомба розі­рве мене на мільйон шматків?

— Це Кван, — пояснив Номер Один, — Він наймогутніший цілитель у магічному колі.

— Тепер уже єдиний, — сказав Кван. — Урятувати інших я не зміг. Нас лишилося двоє, хлопче.

— Чи не можете ви перетворити бомбу на ка­мінь? — запропонувала Холлі.

— Мені потрібно ще кілька хвилин, щоб віднови­ти магію. Та й дотик горгулій спрацьовує лише для органічних матеріалів. Рослини і тварини. А в бомбі повно складників, створених руками людини.

Артеміс здивовано звів брови.

— Ви знаєте про бомби?

— Я скам’янів, а не помер. Міг бачити, що від­бувається навколо. Можу розказати безліч історій. Ти не повіриш, куди туристи можуть приліпити жуйку.

Батлер підтягнув непритомні тіла до аварійного виходу.

— Маємо вибиратися звідси! — гукнув він. — По­ліція вже у вестибюлі.

Артеміс підвівся, відступив на кілька кроків і за­плющив очі.

— Артемісе, зараз не час утрачати дух. — Незадо­волено сказала Мінерва, виповзаючи з-поза вітри­ни. — Нам потрібен план.

— Тихо, дівчино, — зупинив її Батлер. — Він роз­мірковує.

Секунд із двадцять хлопець думав. І те, що він придумав, було дуже далеко від ідеалу.

— Так. Холлі, ти маєш винести нас звідси на кри­лах.

Холлі швидко підрахувала.

— Доведеться зробити дві ходки. А може і три.

— Немає часу. Бомба вибухне раніше. В будинку повно людей. Я мушу вибратися звідси з бомбою, якщо є хоч якийсь шанс, що можна її знешкодити. Ельфи і демони теж мають зникнути, бо не можна дозволити, щоб вони потрапили до рук поліції. Тоді втратимо Гібрас.

— Я не можу цього дозволити, — заперечив Бат­лер. — Це мій обов’язок перед вашими батьками.

Але переконати хлопця було неможливо.

— Відтепер у тебе новий обов’язок, — сказав він. — Приглядати за Мінервою. Бережи її, доки ми не зустрінемось.

— Нехай Холлі пролетить над морем і скине бом­бу там, — не відступав Батлер. — 3 іншим розберемо­ся згодом.

— Буде запізно. Якщо ельфи звідси не зникнуть, увесь світ зверне увагу на Тайбей. До того ж, у прибе­режних водах повно риболовних човнів. Це єдиний варіант. Я не дозволю, щоб люди чи ельфи загинули, хоча я міг запобігти трагедії.

Та Батлер не здавався.

— Послухайте себе! Ви говорите, як... як гарний хлопчик! Це ж не у вашому стилі.

У Артеміса не було часу на емоції.

— Друже, як казав X. П. Вудман, «Час цокає, і нам уже час». Холлі, прив’язуй нас до свого паска. Усіх, крім Батлера і Мінерви.

Холлі розгублено кивнула. Вона звільнила кріп­лення на паску. От якби у неї був місячний пасок Фоулі! Той генерував низько гравітаційне поле нав­коло всього, що до нього чіпляли.

— Пропускай під руками, — наказала вона Номе­рові Один. — А тоді знову застебни на паску.

Батлер допоміг Артемісові.

— Ну от, Артемісе. З мене досить. Коли ми повер­немося додому, я звільняюся. Я старіший, ніж на ви­гляд, і почуваюся старішим, ніж є насправді. Більше ніяких пригод. Обіцяєте?

Артеміс вимушено посміхнувся.

— Я просто перелітаю до іншого будинку. Якщо не зможу відразу сам знешкодити бомбу, то Холлі віднесе її до моря і спробує знайти для вибуху без­печне місце.

Обидва розуміли, що Артеміс бреше. Якщо він не зможе знешкодити бомбу, шукати безпечне місце вони не матимуть часу.

— Ось. — Батлер передав хлопцеві плаский шкі­ряний гаманець. — Мої інструменти. Принаймні хоч щось спробуєте зробити.

— Дякую, друже.

Холлі завантажили сповна. Номер Один і Кван чіплялися за її талію. Артеміс висів на шиї.

— Гаразд. Усі готові?

— Якби ж моя магія повернулася! — пробурчав Кван. — Я б знову перетворився на статую.

— Наляканий, — сказав Номер Один. — Затрем­тів. Сполошився. Виявив легкодухість.

— Розмовні фрази, — похвалив Артеміс. — Дуже добре.

Батлер закрив валізку.

— Сусідній будинок. Далі вам не потрібно. Зні­міть цю панель і переходьте безпосередньо до вибу­хівки. Виривайте детонатор, якщо потрібно.

— Зрозуміло.

— Гаразд. Не прощаюся. Хай вам щастить. Поба­чимося, коли все скінчиться.

— Тобто через тридцять хвилин.

До цієї миті Мінерва з винуватим виглядом три­малася осторонь. Тут вона зробила крок уперед.

— Вибач, Артемісе. Я не мала підходити до Конга.

Батлер відсунув її вбік.

— Не мала. Але зараз не час вибачатися. Стань біля дверей і зроби невинний вигляд.

— Але ж я...

— Невинний! Негайно!

Мінерва послухалася, зрозумівши, що сперечати­ся не варто.

— Усе, Холлі, — сказав Артеміс. — Піднімай.

— Перевірка, — активувала Холлі пристрій за спиною.

Крила трохи напружилися від додаткового ван­тажу, і щось у вібрації Холлі не сподобалося. Але поступово костюм допоміг розподілити вагу, і всі четверо піднялися над підлогою.

— Усе гаразд, — відрапортувала вона. — Гадаю, ми впораємося.

Батлер підштовхнув групу до вікна. Справа була такою ризикованою, що він повірити не міг, що по­годився на це. Але щось міняти не було часу. Вони або впораються, або загинуть.

Він потягнувся, щосили смикнув ручку вікна і двометрова шибка відчинилася. В приміщення уві­рвався сильний вітер, що буває лише на такій висоті, і засвистів по кімнаті. Всі немов оглухли від шален­ства стихії. Важко було бачити, не те що чути.

Холлі вилетіла назовні, і їх миттєво віднесло б, якби Батлер не затримав на секунду.

— Лети за вітром, — крикнув він Холлі і відпустив її. — Знижуйся поступово.

Холлі кивнула. Двигун крил на долю секунди зупинився, і вони впали на два метри.

Шлунок у Артеміса підскочив до горла.

— Батлере, — гукнув він, і голос у нього на вітру був тоненьким і зовсім дитячим.

— Так, Артемісе, що?

— Якщо щось скоїться, чекай на мене. Байдуже, в якому вигляді, але я повернуся. І приведу з собою всіх.

Батлер мало не стрибнув за ними.

— Що ви плануєте, Артемісе? Що задумали?

Хлопець відповів, але вітер підхопив його слова і поніс геть, лишивши охоронця стояти в розпачі біля відчиненого вікна.

Падали вони швидко. Трохи швидше, ніж хотіло­ся б Холлі.

«Крила не впораються, — зрозуміла вона. — Не при такому вітрі, і не з таким вантажем».

Вона постукала хлопця по голові.

— Артемісе!

— Знаю, — прокричав хлопець. — Занадто важкі.

Якщо вони зараз упадуть, бомба вибухне посере­дині Тайбею. Допустити цього не можна. Лишалося одне. Артеміс навіть не казав про такий варіант Бат­лерові, бо знав, що охоронець відмовиться, якими б логічними не були доводи.

Не встиг Артеміс впровадити свою теорію в жит­тя, Холліні крила затріщали, смикнулися і померли. Вони полетіли вниз, як мішок із залізним брухтом, головою вперед, небезпечно близько до стіни хма­рочосу.

Очі обпекло, немов вогнем, руки і ноги мало не ламав потік повітря, щоки тріпалися, немов у муль­тику, хоча нічого смішного в смертельному падінні з висоти кількасот метрів не було.

«Ні! — сказав Артеміс сталевій конструкції. — Я не дозволю, щоб усе так скінчилося».

Зібравшись на силі і посміхнувшись, — чому, ма­буть, він навчився у Батлера, Артеміс підняв руки і схопився за руку Номера Один. Те, що йому було потрібно, було саме там, майже біля обличчя, але до­тягтися до нього, здається, було неможливо.

«Неможливо чи ні, але я мушу дістати!»

Земля наближалася, в небо, немов списи, потяг­лися менші хмарочоси. Артеміс тягнувся і тягнувся.

Нарешті пальці намацали срібний браслет Номе­ра Один.

«Прощавай, світу, — подумав він. — Так чи інакше».

І він зірвав браслет, відкинув його геть. Тепер де­мони більше не були прив’язані до цього виміру. Якусь мить нічого не відбувалося, але тоді, саме тієї секунди, коли вони долетіли до перших нижчих хмарочосів, у небі відкрився рухливий пурпуровий трапецоїд і проковтнув їх, немов малюк цукерку.

Батлер відсахнувся від вікна, несила усвідомити те, що щойно побачив. Крила Холлі відмовили, це зрозуміло. Але що сталося далі? Що?

Раптом він усе зрозумів. Артеміс мав запасний план. Так завжди було. Він навіть до туалету не хо­див без запасного плану. Отже, вони не загинули. Дуже велика ймовірність. Вони просто перемістили­ся в вимір демонів. Батлер повторював це, доки сам не повірив.

Він помітив, що Мінерва плаче.

— Вони всі загинули, чи не так? Через мене.

Охоронець поклав руку їй на плече.

— Якби вони загинули, то через тебе. Але вони не загинули. У Артеміса все під контролем. А тепер витри сльози, потрібно вибиратися звідси, доню.

— Доню? — нахмурилася дівчина.

Батлер підморгнув, хоча жартувати зараз аж ніяк не хотілося.

— Так, доню.

Через кілька секунд двері вибили тайванські по­ліцейські, і кімнату заполонили люди в блакитно-сі­рій формі. На Батлера наставили дюжину пістолетів. Мало не кожне друге дуло тремтіло.

— Ні, йолопи, — заверещав Лін, проштовхуючись крізь поліцейських, опускаючи руки зі зброєю. — Не цей. Це мій старий друг. Інші. Непритомні. Це вони увірвалися, збили мене з ніг. Диво, що мій друг і його...

— Донька, — підказав Батлер.

— .. .1 його донька не постраждали.

Куратор помітив, на що перетворилася експози­ція і вдав, що знепритомнів. Коли ніхто не кинувся його піднімати, він підвівся, відійшов у куток і гірко заплакав.

Інспектор, з пістолетом на стегні, немов у справж­нього ковбоя, неквапливо підійшов до Батлера.

— Це ви зробили?

— Ні. Не я. Ми ховалися за ящиком. Вони пі­дірвали скульптуру, а тоді почали палити одне в одного.

— Чи ви не знаєте, чому ці люди хотіли знищити скульптуру?

Батлер знизав плечима.

— Гадаю, вони анархісти. Від них усього можна очікувати.

— Паспортів вони не мають, — сказав інспек­тор. — Жоден. Мені здається це дуже дивним.

Батлер гірко всміхнувся. Після всього, що накоїв Біллі Конг, до суду його можна буде притягнути хіба що за пошкодження майна. Звісно, можна розказа­ти про викрадення, але тоді на них чекають тижні, а то й місяці тайванської бюрократичної тяганини. А Батлерові не дуже хотілося, аби копирсалися в його минулому чи знайшли кілька фальшивих паспортів у кишені піджака.

І раптом він згадав. Із розмови про Конга в Ніці.

«Він штрикнув друга кухонним ножем, — сказав тоді Фоулі. — На нього досі чекає ордер на арешт на ім’я Джони Лі».

— Я чув, як вони розмовляли між собою, — сказав Батлер і вказав на нерухомого Біллі Конга. — Нази­вали його паном Лі, або Джоною. Він бос. ‘

Інспектор зацікавився.

— О, справді? Іще щось чули? Навіть найменші деталі можуть бути важливими.

Батлер наморщив лоба, немов пригадував.

— Один щось сказав... Навіть, не знаю, що це може означати...

— Продовжуйте, — попросив інспектор.

— Він сказав... Дайте подумати. Сказав: «Не такий уже ти і крутий, Джона. Давно вже нікого не мочив». Що це означає — «мочити»?

Інспектор витяг із кишені мобільний телефон.

— Це означає, що чоловік — убивця. — Він натис­нув одиницю і кнопку виклику, — База? Чан на зв’язку. Перевірте ім’я Джона Лі. Мало бути в базі кілька років тому, — і він вимкнув телефон. — Дякую, містере...

— Арно, — підказав Батлер. — Франклін Арно із Нью-Йорка.

Паспортом на ім’я Арно він уже кілька років ко­ристувався. Документ уже був потертий і зім’ятий, немов справжній.

— Дякую, містере Арно. Ви, можливо, допомогли нам упіймати вбивцю.

Батлер заблимав очима.

— Убивцю! Ти ба! Ти чула, Елоїзо? Татусь упій­мав убивцю.

— Молодець, тату! — Незадоволено похвалила його «Елоїза».

Інспектор повернувся, щоб іти, але зупинився.

— Куратор казав, що була ще одна людина. Хлоп­чик. Ваш приятель?

— Так. І ні. Мій син. Арті.

— Я його тут не бачу.

— Він вийшов, але повернеться.

— Ви впевнені?

Батлерові очі затуманилися.

— Так, упевнений. Він мені обіцяв.