Артеміс Фаул. Утрачена колонія

ГЛАВА 10: КОРОЛЬ КОНГ

Шато Парадізо

МІНЕРВА Парадізо була мов не своя від люті. Цей огидний хлопець Фаул украв її піддослідного з-під самого носа. І це враховуючи купу грошей, які батько витратив на охорону і навіть найняв того жалюгідно­го містера Конга. Іноді Мінерві здавалося, що всі чо­ловіки грубі й невиховані, крім папа, звісно.

Навколо був повний безлад. Фаул лишив після себе самі руїни. Від автомобілів лишився брухт. Га­зони було перекопано, хоч овочі саджай, а в кімна­тах пахло димом і бензином. Лише квапливий теле­фонний дзвінок до поліцейського відділку Ванса та імпровізована історія про вибух дозволили обійтися без поліцейських машин.

Щойно погасили вогонь, Мінерва скликала раду в патіо. Були присутні Хуан Сото, голова охорони, її батько Гаспар і, звісно, Біллі Конг. Конг здавався більш знервованим, ніж зазвичай.

— Демони, — бурмотів колишній житель Малі­бу. — Правда, усе правда. Я заборгував братові. Маю скінчити те, що він почав.

Якби Мінерва прислухалася до слів Біллі Конга, вона б занепокоїлася, але її турбували власні пробле­ми. А її проблеми, на думку дівчини, були набагато серйозніші, ніж клопіт інших.

— Давайте зосередимось. Ви, мабуть, помітили, що мій проект під загрозою.

Гаспарові Парадізо вже трохи набрид Мінервин проект. Він уже вклав у нього півтора мільйона євро, а тепер увесь його маєток було зруйновано. Це вже занадто.

— Мінерво, шері, — сказав він, пригладжуючи сиве волосся. — Мені здається, що ми маємо відсту­пити. А може, і взагалі облишити цю справу, доки не зайшли дуже далеко.

— Облишити, папа? Облишити? А тим часом Ар­теміс Фаул здійснюватиме власний проект? Мені так не здається.

Гаспар знову заговорив, цього разу з ноткою іро­нії в голосі.

— Не здається, Мінерво?

Дівчина спалахнула.

— Вибач, папа. Мене все це дуже розлютило. Ір­ландець заявився сюди зі своїми вояками, отак про­сто, і знищив усю нашу роботу. Це просто нестерп­но. Хіба не так?

Гаспар, як і решта, сидів за кованим столиком у патіо біля басейну. Він відсунув стільця, підвівся і підійшов до доньки. З її місця відкривався чудовий краєвид на ліси й ущелини, що спускалися аж до самого Антібу. Втім, того вечора на краєвид ніхто не звертав уваги.

— Я вважаю, Мінерво, — сказав він, присівши по­руч із донькою, — що ми зайшли занадто далеко. Тут задіяні потойбічні сили. Ці створіння дуже небез­печні, і я більше не можу дозволити тобі наражатися на небезпеку і тягнути за собою інших. Ми гідно бо­ролися, і я так пишаюся тобою, що в мене мало серце із грудей не вискакує. Але тепер цією справою має зайнятися уряд.

— Це неможливо, папа, — нетерпляче відповіла дівчинка. — У нас не лишилося записів. Жодного джерела. Нічого. Усі файли на комп’ютерах і всі дис­ки зруйновано. Вони навіть проникли в сейф і все в ньому спалили. Гадаю, Артеміс Фаул і Гугл з Яху знищив. Безнадійно. Як це виглядатиме, коли до Де­партаменту оборони заявиться мале дівча і щось белькотітиме про чудовиськ у підвалі? Мені потріб­ні докази.

Гаспар підвівся, хруснувши суглобами.

— Докази, мала? Це не злочинці. Я дивився, як ти розмовляла з нашим гостем. Він тямущий, розум­ний; він не зробив нічого поганого. Він не тварина. Одна справа — представити Нобелівському комітету докази вторгнення крізь час, і зовсім інша — полю­вати на невинну розумну істоту.

— Але ж, папа! — заблагала Мінерва. — Іще один разочок! Мені потрібен місяць, щоб відновити мо­дель часового тунелю, тоді я можу спрогнозувати можливу матеріалізацію.

Гаспар поцілував доччине чоло.

— Зазирни у своє серце, мій маленький генію. Що воно тобі каже?

Мінерва спохмурніла.

— Зазирнути у своє серце? Чесне слово, папа, я ж тобі не романтичний плюшевий ведмедик.

— Будь ласка, шері, — попросив батько. — Ти ж знаєш, як я тебе люблю і поважаю твій геніальний ро­зум, але чому нам хоча б разок не обрати поні? І чи не можна просто взяти і замовити Джастіна Тімбер-як-його-там на вечірку на честь твого дня народження?

Мінерва іще сердилася, але розуміла, що батько має рацію. Вона не має права переслідувати розумних створінь. Це жорстоко. Особливо коли вони не хо­чуть заподіяти нічого поганого. Але просто так здати­ся вона не могла. Дівчина подумки присяглася, що на­ступним її проектом стане дослідження Артеміса Фаула. Вона дізнається все про цього ірландського хлопчика і про те, що йому відомо про демонів.

— Добре, папа, — зітхнула вона. — Заради тебе я забуду про Нобелівську премію. Принаймні, цього року.

«Наступного року все буде по-іншому, — подума­ла вона. — Коли я знатиму те, що відомо Артемісові Фаулу. У мене під носом цілі світи».

Гаспар ніжно обійняв доньку.

— Добре. Ти молодець.

Хірург повернувся на своє місце.

— А тепер, містере Сото, звіт про ушкодження.

Іспанець, голова охорони, звірився з планшетом.

— Я маю лише попередній звіт, містере Парадізо. Я підозрюю, що нам іще кілька тижнів доведеться знаходити якісь пошкодження. Усі автомобілі по­вністю знищено. На щастя, ми маємо страховку на зону військових дій, тож зможемо купити нові машини за п’ять робочих днів. У басейні повно шрапнелі. Пробито фільтр і стіни, тож вода витікає і не очищується. Я знаю чоловіка в Турреті-сюр-Лу. З ним можна домовитися, і язика він триматиме за зубами.

— А люди?

Сото похитав головою.

— Не знаю, що вони застосували. Якась промене­ва зброя. Як у марсіян. Що б там не було, більшість уже отямилися і почуваються непогано. У кількох болить голова. Інших побічних ефектів немає, хіба що Т’єрі просидів три години в туалеті. Ми чули якийсь дивний крик...

Раптом Біллі Конг отямився від своєї мани і стук­нув долонею по скляній стільниці.

— Ні. Так не годиться. В жодному разі. Мені по­трібен іще один демон.

Гаспар нахмурився.

— Цей невдалий експеримент закінчено. Я не мав на нього погоджуватися. Мене засліпили гордощі й амбіції. Більше в цьому домі демонів не буде.

— Неможливо, — заперечив Конг, немов він був хазяїном, а не найманцем. — Справа Еріка має бути закінчена. Я йому багато заборгував.

— Послухайте мене, — суворо сказав Сото. — ,Нас не цікавить, що ви вважаєте неможливим. Вас і ва­ших людей винайняли для роботи, і до ваших обо­в’язків не входить вирішувати, що можливо, а що ні.

Він говорив, а Конг розглядав своє волосся у ма­леньке дзеркальце, яке усюди носив із собою.

— Ви маєте дещо зрозуміти, Парадізо. По-перше, ви тут більше не командуєте. Відтоді, як до вашої гру­пи приєднався я зі своїми людьми. По-друге, зазви­чай я не працюю на боці закону. Моя спеціалізація — брати що схочу якими завгодно методами. Бути нянькою я погодився лише тому, що мені потрібно було відплатити демонам. Вони мені багато заборгу­вали. Знаю, мала Мінерва хотіла лише сфотографува­ти гостей та поставити їм кілька психологічних пи­тань, але в мене на них були свої плани. Більш болючі.

Гаспар повернувся до Сото.

— Містере Сото, чи ви можете щось відповісти на цю обурливу заяву?

— Можу, — вибухнув Хуан Сото. — Як ти насмі­лився говорити так з містером Парадізо? Ти тут най­манець, не більше. Власне, ти більше тут не працю­єш. Твій контракт розірвано. Маєш годину, щоб звільнити кімнату і покинути територію.

Посмішка Біллі Конга була не безпечнішою, ніж оскал акули.

— А то що?

— А то мої люди вас викинуть. Хочу нагадати, що ваших людей лише четверо, а моїх уп’ятеро більше.

Конг йому підморгнув.

— Можливо. Але мої четверо найкращі.

Він відвернув лацкан піджака і показав малень­кий мікрофон.

— Переходимо до плану. Відкривайте коня.

Сото розгубився.

«Що цей дурень верзе? Який кінь?»

— Де ви взяли мікрофон? Із сейфа? Канали мають бути вільними для офіційних повідомлень.

Але Мінерві здалося, що ці слова посилаються на «Іліаду» Гомера. «Відкрити коня» — так казали про троянського коня. Про коня, в якому до табору проникли зрадники.

— Папа, — квапливо сказала вона. — Ми мусимо їхати звідси.

— Їхати? Це ж мій дім. Я погоджувався з усім, про що ти мене просила, шері, але це вже просто смішно...

Мінерва відштовхнула стільця й кинулася з-за столу.

— Будь ласка, папа. Тут небезпечно.

Сото підвівся.

— Міс у безпеці. Мої люди вас захистять. День був важкий, тому ви така напружена. Раджу відпо­чити.

Мінерва опустила руки від розпачу.

— Хіба ви не зрозуміли, що сталося? Конг від­дав наказ своїм людям. Вони, мабуть, уже почали щось робити. Він прийшов сюди, як вовк в овечій шкурі.

Гаспар Парадізо прекрасно розумів, яка в нього розумна донька.

— Сото? Таке можливо?

— Неможливо! — заявив Хуан Сото. Його щоки розчервонілися від гніву, але під рум’янцем про­ступала блідість. Було в посмішці Конга щось таке, від чого він утратив спокій. І якщо чесно, не такий він уже був і вояка, як було написано у нього в ре­зюме. Так, колись він дійсно провів рік в іспан­ських миротворницьких військах у Намібії, але там він виконував обов’язки журналіста і не взяв учас­ті в жодній сутичці. Роботу він отримав завдяки хвастощам і рудиментарним знанням зброї і такти­ки. Але якщо з’явиться хтось, хто розуміється не лише на теорії...

Сото потягнувся до рації.

— Неможливо, — повторив він. — Але щоб вас за­спокоїти, я подвою охорону і віддам людям наказ бути напоготові. — Він натиснув кнопку зв’язку: — Звітуйте парами. Згори.

Сото відпустив кнопку, почулося шипіння. І було воно більш лиховісним, ніж завивання привидів уночі. Це тривало кілька секунд. Сото намагався на­брати впевненого вигляду, але його зрадила крап­лина поту, що скотилася по скроні.

— Обладнання вередує, — сказав він слабким го­лосом.

Біллі Конг похитав головою.

— Два постріли, — сказав він у мікрофон на лац­кані.

Через кілька секунд у маєтку пролунало два різ­ких постріли.

Конг вишкірився.

— Підтверджую. Ситуацію тут контролюю я.

Сото часто міркував, що він робитиме, якщо до­ведеться зіштовхнутися з реальною небезпекою. Ра­ніше, коли він вірив, що вони в облозі, трохи паніку­вав, але робив усе, що потрібно. Зараз ситуація була іншою.

Сото потягнувся за пістолетом. Вправний воїн може це зробити, не опускаючи очей. Але вправним Сото не був. Він ледь глянув на кобуру, а Конг уже підскочив до нього і відправив у нокаут.

Голова охорони упав на спину, тихо зойкнувши.

Конг сів на стіл, обіперся руками об коліна.

— Мені потрібен демон, — сказав він, дістаючи із секретної кишені в рукаві піджака стилета. — Як його знайти?

Гаспар Парадізо обхопив доньку руками, намага­ючись прикрити кожен сантиметр її тіла.

— Якщо ти скривдиш її, Конгу...

Біллі Конг закотив очі.

— Зараз не час для переговорів, лікарю.

Він покрутив лезо між пальцями і раптом вики­нув руку, пославши стилета в Гаспара. Рукоятка уда­рила лікаря по чолу, і він упав, немов пальто, що скидає з плечей дівчина.

Мінерва опустилася навколішки, обхопила голо­ву батька руками.

— Папа? Прокинься, папа! — на мить вона знову перетворилася на маленьку дівчинку, але інтелект узяв гору. Вона перевірила батьків пульс, доторкну­лася рани вказівним і середнім пальцями.

— Вам пощастило, містере Конг, і у вбивстві вас не звинуватять.

Конг знизав плечима.

— Уже звинувачували. Дивно, як легко втекти від правосуддя. Мені це коштувало рівно десять ти­сяч доларів. Три за пластичну операцію, дві за нові документи і п’ять за гарного хакера, що створив мені комп’ютерне минуле, яке можна було показати вам.

— Кілька міліметрів, і батько помер би, а не лише знепритомнів!

Конг витяг із кишені ще одне лезо.

— Ще не пізно. Ну а тепер розповідай, де знайти нашого маленького друга.

Мінерва повернулася до Конга, міцно стиснувши кулаки.

— Послухай мене, дурню. Демон зник. Навіть не сумніваюся, що його благодійники витягли з ноги срібну кулю, щойно він опинився в машині. Він по­вернувся на свій острів. Забудь про нього.

Конг спохмурнів.

— У цьому є сенс. Я б і сам так учинив. Добре, тоді кажи, коли наступна матеріалізація?

Мінерва мала злякатися. Зараз вона повинна за­бути все і ридати. Врешті-решт, батько лежав непри­томний, а чоловік, який це зробив, сидів на столі і розмахував ножем. Але Мінерва Парадізо була не звичайною дванадцятирічною дівчинкою. Під час надзвичайних ситуацій вона напрочуд зберігала спо­кій, завжди. Тож, хоча вона дійсно перелякалася, продемонструвати Біллі Конгу своє презирство було зовсім нескладно.

— Де ви були останні тридцять хвилин? — запи­тала вона і клацнула пальцями. — Ах, звісно, спали. Здається, ваші люди називають це нейтралізацією. Вас нейтралізувала маленька демониця. Тож до­звольте розповісти, що сталося. Усю нашу операцію було нейтралізовано. У мене не лишилося ані дослі­джень, ані розрахунків, ані об’єкта дослідження. Я маю починати від самого початку. Та якби ж то я могла це зробити. Це було б казкою! Минулого разу в мене були розрахунки часового тунелю; цього разу доведеться все робити самій. Не зрозумійте мене неправильно, я це можу. Врешті-решт, я ж ге­ній. Але на це піде принаймні сімнадцять місяців. А може, і більше. Компрене-ву, Конгу?

Біллі Конг усе чудово зрозумів. Він зрозумів, що ця розумниця намагається задурити його своєю наукою.

— Сімнадцять місяців, еге? А якщо з’явиться сти­мул?

— Стимули не змінять законів науки.

Конг зіскочив зі столу, безшумно приземлився на пальці.

— Мені здавалося, що твоя робота — змінювати закони науки. Хіба цей проект був не заради того, щоб довести всім іншим науковцям у світі, що вони дурні, і лише ти розумна?

— Усе не так просто...

Конг підкинув ножа і підхопив його в повітрі, навіть не глянувши на лезо. Іще раз, і ще. В повітрі замерехтіло срібло. Гіпнотичне видовище.

— Скажу просто. Мені здається, що ти можеш дістати мені демона, і здається, що можеш це зроби­ти менше, ніж за сімнадцять місяців. Отже, ось що я зроблю. — Він нахилився і підняв стілець Хуана Сото. Голова охорони впав на стіл.

— Я зроблю містерові Сото боляче. Так просто. І ти нічого не зможеш удіяти. Це демонстрація серйозності моїх намірів. Яка доведе тобі реальність ситуації. Тоді ти зрозумієш, що я кажу до діла. Після цього ти загово­риш. А якщо ні, перейдемо до учасника номер два.

Мінерва не сумнівалася, що учасником номер два буде її батько.

— Будь ласка, містере Конг, не потрібно цього ро­бити. Я кажу правду.

— О, тепер уже «будь ласка»? — вдавано здиву­вався Конг. — І «містере Конг». А що сталося з «дур­нем» і «негідником»?

— Не вбивайте його. Він добра людина. У нього родина.

Конг схопив Сото за волосся, відкинув голову на­зад. Кадик голови охорони випнувся, немов слива.

— Він некомпетентний, — буркнув Конг. — Поди­вись, як легко втік демон. І як просто мені було взя­ти контроль над ситуацією.

— Лишіть йому життя, — благала Мінерва. — Мій батько має гроші.

Конг зітхнув.

— Ти не зрозуміла? Така розумна дівчинка, а іно­ді кажеш дурниці. Мені не потрібні гроші. Мені по­трібен демон. А тепер припини базікати і слухай. Вести переговори немає сенсу.

У Мінерви стиснулося серце, коли вона зрозумі­ла, як далеко опинилася від свого звичного світу. Менше ніж за годину вона перейшла на бік темряви і жорстокості. І привела її туди власна пихатість.

— Будь ласка, — сказала вона. Доводилося докла­дати неабияких зусиль, щоб зберігати спокій. — Будь ласка.

Конг зручніше перехопив ножа.

— Не відводь очей, дівчинко. Дивись і пам’ятай,, хто тут головний.

Очі Мінерви були прикуті до столу, відірвати по­гляд від жахливого видовища вона не могла. Немов опинилася у сцені з фільму жахів, ще й з відповід­ним саундтреком.

Мінерва нахмурилася. В реальному житті саунд-треків не буває. Звідкись долинала музика.

Виявилося, що з кишені штанів Конга. Поліфо­нічний телефон награвав арію тореадора з опери «Кармен». Конг витяг телефон.

— Хто? — буркнув він.

— Моє ім’я не має значення, — сказав юний го­лос. — Значення має лише те, що я маю те, що по­трібно вам.

— Звідки в тебе цей номер?

— Маю друга, — відповів таємничий абонент. — Він знає всі номери. А тепер до діла. Здається, ви шу­каєте демона?

*

За кілька хвилин до цього Батлер з’їхав з траси біля з’їзду до аеропорту і втиснувся на заднє сидіння між Артемісом і Холлі. Вони разом спостерігали за дра­мою, що розгорталася в шато Парадізо.

Артеміс міцно обхопив коліна.

— Я не можу цього дозволити. Я цього не дозво­лю.

Холлі накрила його руку своєю.

— У нас немає вибору, Артемісе. Ми свою справу зробили. Тепер це не наша бійка. Я не можу ризику­вати Номером Один, не можна, щоб його побачили.

Чоло хлопця прорізала глибока вертикальна зморшка.

— Знаю. Звісно. Але все одно, як я можу втрима­тися осторонь? — Він глянув на Батлера: — Конг уб’є цього чоловіка?

— Жодних сумнівів, — відповів охоронець, — По­думки він уже давно це зробив.

Хлопець раптом відчув себе дуже втомленим і по­тер очі.

— Я несу відповідальність, опосередковано. Не хочу, щоб на моїй совісті була смерть людини. Холлі, роби те, що маєш зробити, але мені потрібно вряту­вати цих людей.

— Сумління, — випалив Номер Один. — Яке чудо­ве слово! Така «л» у середині!

Ясно, що бісеня не чуло, про що йшлося, просто підхоплювало окремі слова. Недоречність фрази змусила Артеміса відірватися від монітора. На мить його очі затрималися на плямах на грудях Номера Один. Раптом він згадав, де бачив їх раніше. І в голо­ві, наче блискавка, сяйнула думка.

— Холлі, ти мені довіряєш?

Холлі застогнала.

— Не питай, Артемісе. Я вже здогадалася, що ти знову маєш якийсь геніальний план.

— Ти мені довіряєш?

— Так, — зітхнула Холлі. — Довіряю. Більше, ніж будь-кому іншому.

— Тоді повір, що і цього разу я нас усіх витягну. Поясню пізніше.

Холлі вагалася. Це рішення може вплинути на все її життя, і на життя бісеняти також. І воно може дра­матичним чином скоротитися.

— Гаразд, Артемісе. Але я спостерігатиму.

— Фоулі, — сказав у телефон-каблучку хло­пець. — Ти можеш з’єднати мене з мобільним міс­тера Конга.

— Не проблема, — відповів кентавр зі штаб-квартири Восьмої Секції. — Але це останнє, що я для вас роблю. Сул відстежив мою лінію. Через тридцять секунд мене вимкнуть, і ви залишитесь самі.

— Зрозуміло. З’єднуй.

Батлер торкнувся Артемісового плеча.

— Якщо ви йому зателефонуєте, він матиме пере­вагу. Конг вирішуватиме, де зустрічатися.

— Я знаю, де ми зустрінемося. Мені потрібно пе­реконати містера Конга, що ця зустріч — його ви­бір. — І Артеміс стиснув кулак, перетворивши його на телефон. — Тихо. Виклик пішов.

— Хто? — буркнув Конг.

— Моє ім’я не має значення, — сказав Артеміс. — Значення має лише те, що я маю те, що потрібно вам.

— Звідки в тебе цей номер?

— Маю друга, — відповів таємничий абонент. — Він знає всі номери. А тепер до діла. Здається, ви шу­каєте демона?

— Ага, ти, мабуть, славетний Артеміс Фаул, ідол Мінерви. Як мені вже набридли ці малі розумники! Чому б вам не дряпати машини чи не красти, як роб­лять усі нормальні діти?

— Ми крадемо. Просто наша здобич більша. Тож вас цікавить демон чи ні?

— Можливо, — сказав Конг. — Що ти можеш за­пропонувати?

— Обмін. Я називаю місце, ми міняємось. Мій де­мон на вашу дівчинку.

— Ти нічого не зрозумів, хлопче. Я обираю місце зустрічі. Це ж ти мені телефонуєш, не забув? А наві­що, взагалі, тобі це дівчисько?

— Хочу зберегти її життя, — просто відповів Ар­теміс. — Мені не подобаються ані вбивства, ані вбив­ці. Ви зі своєю командою лишаєте шато, прихопив­ши із собою одну заручницю, і відбувається обмін. Дуже проста транзакція. І не кажіть, що ніколи рані­ше не звільняли заручників.

— Я на цьому зуби проїв, хлопче. Я багато років збираю викуп.

— Добре. Я радий, що ми можемо домовитись. Отже, яка дислокація вам до вподоби? Я буду в кра­ватці та у супроводі охоронця, як справжній бей. Зверніть на це особливу увагу. Існує сто один варіант несприятливого перебігу подій. Якщо щось піде не так, один із нас надовго потрапить до в’язниці. Та й вантаж загубимо.

В орендованій машині запитально нахмурилася Холлі. Не в його дусі вести такі довгі балачки. Арте­міс заспокійливо помахав їй рукою.

— Гаразд, — сказав Конг. — Я тут дещо придумав. Ти знаєш 101?

— У Тайвані? — запитав Артеміс. — Одна з най­вищих будівель у світі? Ви ж не серйозно? Це ж на іншому кінці світу.

— Я дуже серйозно. Тайбей — мій другий дім. Я його добре знаю. Часу, щоб устигнути, тобі виста­чить, підставу я не влаштую. Обміняємось на огля­довому майданчику опівдні через два дні. Якщо ти не з’явишся, дівчинка вирушить під землю на швид­кісному ліфті. Якщо ти мене розумієш.

— Зрозумів. Я буду.

— Добре. Один не приходь. Приводь із собою по­творного хлопця. Я цілком адекватна людина, якщо мене не сердити. Тож не сердьте мене.

— Не хвилюйся, — сказав Артеміс. — Не будемо.

І сказав він це так переконливо, що, якби його не знати, можна було повірити.