Артеміс Фаул. Утрачена колонія

ГЛАВА 6: ДО БАРУ ЗАХОДИТЬ ГНОМ

Ельфи

МУЛЬЧ Діггумс ішов повз ринок Небесного міста і з кожним кроком від чував себе більш вільно. Район ринку — територія злочинців, наскільки таке взагалі можливо на вулиці, де понатикано більше двохсот камер, а на розі ще й пункт спостереження ЛЕП. Але незважаючи на всі ці заходи, злочинців все одно було більше, ніж пересічних громадян у про порції десь вісім на одного.

«Мої люди, — думав Мульч. — Принаймні, були моїми, доки я не сплутався з Холлі».

Не те щоб Мульч шкодував про співпрацю з Хол­лі, але інколи він сумував за старими добрими часа ми. Було щось таке в крадіжках, від чого серцю хоті лося співати. Хвилювання під час викрадення, ейфорія від легких грошей.

«Не забудь про відчай у в’язниці, — нагадав йому практичний мозок. — І самотність життя втікача».

Правда. Кримінальне життя — це не лише гра та веселощі. Має воно і певні недоліки, як то страх, біль чи загибель. Але Мульч дуже довго не звертав на них уваги, аж доки командир Джуліус Рут не за­гинув від руки злочинця. До того все було лише грою. Джуліус був котом, а він сам невловимою мишею. Але Джуліус помер, і повернутися до зло­чинного життя означало спаплюжити пам’ять про командира.

«Саме тому мені й подобається ця робота, — ра­дісно підбив він підсумки роздумів. — Ховаюся за спиною ЛЕП і спілкуюся з відомими злочинцями».

Він дивився ток-шоу у кімнаті відпочинку Вось­мої Секції, коли до нього прискакав Фоулі. Якщо чесно, кентавр Мульчеві подобався. Щоправда, коли вони зустрічалися, щоразу летіли іскри, але це лише тримало обох у тонусі.

Але сьогодні було не до жартів. Фоулі швидко розказав, що відбувається на землі. Вони мали план, але все залежало від того, чи зможе Мульч знайти піксі-контрабандиста Дуду Дей і привести його до Восьмої Секції.

— Доведеться попотіти, — зауважив Мульч. — Останнього разу, коли ми з Дудою зустрічалися, він лишився відшкрібати гномову слину з чобіт. Не дуже я йому сподобався. Потрібно щось вигадати.

— Скажи, що коли він нам допоможе, може вва­жати себе вільним. Я сам видалю із системи всі за­писи щодо нього.

Мульч здивовано підняв волохаті брови.

— Це так важливо?

— Це так важливо.

— Я врятував місто, — пробурмотів гном. — На­віть двічі! І ніхто записів щодо мене не стер. А варто лише залучити до справи піксі — і будь ласка! Що лишається мені? Тільки дивитися, як обдаровують інших.

Фоулі нетерпляче притупнув копитом.

— Тобі лишається твій непомірний консультант­ський гонорар. Байдуже. Берися до справи. Знаєш, як вистежити містера Дея?

Мульч присвиснув.

— Це буде диявольськи важко. Після того, що сталося вранці, піксі заліг на дно. Але я маю певний хист. Зможу його дістати.

Фоулі посміхнувся:

— Саме тому ти і отримуєш таку купу грошей.

Власне, знайти Дуду буде не так диявольськи важ ко, як удавав Мульч. Коли вони з Дудою так мило розпрощалися, Мульч сунув йому в чобіт пігулку маячок.

Маячок був подарунком від Фоулі. Тому подоба лося віддавати списане обладнання Холлі, щоб до помогти агентству. Пігулка була зроблена із запече­ного адгезивного гелю, що починав танути, щойно звільниш його з алюмінієвої обгортки. Гель прили­пав до всього, чого торкався, і набував того ж ко­льору. Всередині був крихітний передавач, що ви­промінював нешкідливу радіацію протягом майже п'яти років. Система вистежування була дуже склад­ною. Кожна пігулка лишала свій підпис на індивіду­альній алюмінієвій обгортці, тож обгортка почина­ли світитися, коли знаходила своє випромінювання. Чим яскравіше вона світилася, тим ближче була пігулка.

— Навіть дитина впорається, — саркастично за­уважила Холлі, видаючи гномові пігулку.

І таки впоралася б. Не встиг Мульч і десяти хви­лин погуляти, як помітив Дуду Дея в районі ринку. За розрахунками гнома той був десь у радіусі два­дцяти метрів. Найбільш імовірно, у рибному барі через дорогу. Піксі обожнюють рибу. Особливо мо­люсків. А надто особливих молюсків, наприклад лобстерів. Саме тому контрабандист Дуда і був та­ким популярним.

Мульч перетнув вулицю, змінив вираз обличчя на загрозливий і увійшов до «Щасливого молюска», не­мов був його власником.

Поглянувши на бар, можна було відразу сказати, що перед вами дешева пивничка. Підлога була з неструганих дощок. Пахло скумбрією тижневої давни­ни. Меню було написано прямо на стіні чимось, що нагадувало риб’ячу кров. А єдиний відвідувач мирно спав над своєю юшкою.

З-поза стійки на нього поглянув офіціант-піксі.

— Бар для гномів далі по вулиці, — сказав він.

Мульч широко посміхнувся.

— Не дуже гостинно. Може, я ваш клієнт.

— Не схоже, — зауважив офіціант. — Ніколи не бачив гнома, який платив би за їжу.

І то правда. Гноми жадібні, така вже їхня натура.

— Ти мене розкусив, — зізнався Мульч. — Я не клієнт. Шукаю одного хлопця.

Офіціант махнув рукою на майже порожній зал.

— Якщо ти його тут не бачиш, то його немає.

Мульч продемонстрував сяючий значок пред­ставника ЛЕП, якого йому видав Фоулі.

— Здається, мені доведеться оглянути бар ретель­ніше.

Офіціант аж вискочив Із-поза стійки.

— А мені здається, тобі потрібен ордер, щоб зро­бити іще один крок, копе.

Мульч відсунув його вбік.

— Я не той коп, піксі, — сказав він і пішов за сиг­налом, що повів його убогим коридорчиком до ту­алетів, які були ще убогішими. Мульч утиснувся до невеличкої кімнати, трохи більшої за розміром, ніж піксі, й одразу ж знайшов потаємні двері. Проліз че­рез них у набагато приємніший зал, ніж той, звідки він прийшов. Там навіть гардероб був, оббитий окса­митом, яким завідувала дуже здивована піксі в ро­жевій сукні.

— Ви бронювали столик? — сполошилася вона.

— І навіть не один, — відповів Мульч. — А для по­чатку скажіть-но, чи ви вважаєте вдалою думкою розмістити потаємний вхід до нелегального рестора­ну в туалеті? Мене ви не обдурили, а ось апетит я втратив.

Чекати на відповідь він не став. Нахилився, щоб не вдаритися об низенький одвірок і перейшов до розкішного ресторану.

Тут кілька десятків піксі працювали ложками над паруючими тарілками з морепродуктами. Дуда Дей сидів сам за другим столиком і так трощив лоб­стера молотком, немов той був його особистим ворогом.

Мульч підійшов до нього, не звертаючи уваги на здивовані погляди інших відвідувачів.

— Задумався? — запитав він, опускаючись на крихітний піксівський стілець.

Дуда підвів голову. Якщо він і здивувався, то доб­ре це приховав.

— Це ти, гноме. А я тут уявляю, що ця клішня — твоя дурна голова.

Дуда з такою силою опустив молоток, що гнома забризкало м’ясом лобстера.

— Гей, обережно! Воно ж смердітиме!

Дуда пожвавішав.

— Отакої! Смердітиме! Я вже три рази під душем мився. Три! І досі не можу позбавитися смороду від твого рота. Немов зі мною завжди персональна ка­налізаційна труба. Бачиш, я їм на самоті. А зазвичай за моїм столом повно друзів. Тільки не сьогодні. Від мене смердить, як від гнома.

Мульча його слова не вразили.

— Гей, хлопче, полегше. Я ж можу й образитися.

Дуда розмахнувся молотком.

— Чи ти бачиш тут когось, хто б переймався твої­ми почуттями? Ображайся скільки завгодно.

Мульч зробив глибокий вдих. Легко вмовити пік­сі не вийде.

— Гаразд, слухай, Дудо. Я зрозумів. Ти дуже муд­рий хлопець. До біса який мудрий. І я маю до тебе пропозицію.

Дуда розреготався.

— Ти маєш до мене пропозицію? Це я маю до тебе пропозицію. Чи не прибрав би ти свій гномський сморід геть звідси, доки я не вибив тобі зуби ось цим молотком?

— Я тебе зрозумів, — пробурмотів Мульч. — Ти не просто крутий хлопець, ти ще й підлий. Тільки бо­жевільні гноми можуть зв’язуватися з тобою. Влас­не, я б годин зо дві тут просидів, обмінюючись обра­зами, але сьогодні я зайнятий. Мій друг у біді.

Дуда широко посміхнувся і глузливо підняв бокал вина, немов виголошуючи тост.

— Ну, гноме, сподіваюся, що це ота слизька ельфійка Холлі Шорт. — Бо більше нікого мене не хоті­лося б бачити в халепі по самі гострі вуха.

Мульч вишкірив зуби, але то була не посмішка.

— Саме про це я і хотів з тобою поговорити. Ти накинувся на мого друга на мульти-міксері. Мало не вбив.

— Мало, — підняв пальця Дуда, — Лише трошки налякав. Не варто було за мною ганятися. Я ж лише кілька ящиків креветок перевіз. Не вбивав нікого.

— Просто перевозив.

— Саме так. Просто перевозив.

Мульч розслабився.

— Ну, Дуда, тобі пощастило. Саме через твій ве­дійський талант я не роззявляю рота, щоб проковт­нути тебе, немов оту креветку. Хтозна, з якого б кін­ця ти вискочив цього разу.

Обличчя Дуди вмить стало серйозним.

— Я слухаю, — сказав він.

Гном сховав зуби.

— Гаразд. Тож, ти можеш їздити на чому завгод­но, так?

— Абсолютно на всьому. Нехай його навіть марсіяни збудували, Дуда Дей зможе прокотитися.

— Добре, бо я таки маю для тебе пропозицію. Не дуже вона мені подобається, але все одно маю її тобі викласти.

— Кажи, вонючко.

Мульч подумки застогнав. Іще один розумник їх­ній маленькій банді шукачів пригод потрібен так само, як і десять років невдач.

— Ти мені потрібен на один день. Маєш прокоти­тися на одній штуці. Лише разок. Зробиш це — отри­маєш амністію.

Дуда здивувався. Вражаюча пропозиція.

— Мені потрібно тільки проїхатися, і ви забудете всі мої гріхи?

— Так.

Дуда постукав себе по лобу клешнею лобстера.

— Дуже легко. Тут має бути якась пастка.

Мульч знизав плечима.

— Ну, це буде на поверхні Землі, і за тобою гнати­меться ціла купа Людей Бруду.

— Хіба? — посміхнувся Дуда, пережовуючи лоб­стера. — А який улов?