Артеміс Фаул. Утрачена колонія

ГЛАВА 2:ДУДА ДЕЙ

Небесне місто, ельфи

КАР'ЄРА Холлі Шорт як приватного детектива складалася не зовсім так, як вона сподівалася. Переважно тому, що за останні кілька місяців ельфійське те­лебачення присвятило їй навіть не один, а цілих два спецвипуски. Важко лишатися непомітним, коли твоє обличчя час від часу досі з’являється на екрані.

— Пластична операція? — запропонував голос у голові.

І це зовсім не перша ознака божевілля, а її парт­нер Мульч Діггумс, що звертався до неї через на­вушник.

— Прошу? — запитала вона в мікрофон — крихіт­ний чіп кольору шкіри, приклеєний до горла.

— От дивлюся на постер з твоїм прославленим обличчям і думаю, що тобі варто зробити пластичну операцію, якщо ми хочемо зберегти бізнес. І я маю на увазі справжній бізнес, а не цю гру в мисливців за головами. Мисливці за головами найгірші з най­гірших.

Холлі зітхнула. Партнер має рацію. Навіть зло­чинцям довіряють більше, ніж мисливцям за голо­вами.

— Кілька імплантів, інша форма носа, — і навіть найкращі друзі тебе не впізнають, — продовжив Мульч Діггумс. — Ти ж і так не королева краси.

— Навіть не думай, — відрізала Холлі. Їй подоба­лося її обличчя. Воно нагадувало про маму.

— А спрей для шкіри? Можеш пофарбувати її в зелений, замаскуватися під літаючого ельфа.

— Мульче? Ти зайняв позицію? — сердито обі­рвала його Холлі.

— Так, — відрапортував гном. — Піксі видно?

— Ні, іще не з’явився. Але скоро буде. Тож при­пини теревенити і приготуйся.

— Гей, ми ж тепер партнери, а не поліцейський і злочинець. Я не мушу вислуховувати твої накази.

— Приготуйся, будь ласка.

— Жодних проблем. Мульч Діггумс, мерзенний мисливець за головами, зв’язок закінчив.

Холлі зітхнула. Інколи вона сумувала за дисциплі­ною Легітимної Ельфійської Поліції. Коли надходив наказ, його виконували. Хоча, якщо чесно, Холлі не раз потрапляла в халепу через те, що не підкорялася наказам. Так довго в ЛЕП вона протрималася лише тому, що заарештувала багато злодіїв. І завдяки сво­єму ментору, командиру Джуліусові Руту.

Від спогадів стиснулося серце. В тисячний раз від­коли загинув Джуліус. Вона могла кілька годин по­спіль жити, не думаючи про нього, а тоді раптом знову відчувала втрату. Щоразу як уперше.

Вона пішла з ЛЕП, бо командир, призначений за­мість Джуліса, звинуватив її у вбивстві свого начальни­ка. Підкорятися такому ельфові Холлі не хотілося, вона принесла би більше користі Народу, якби кинула ЛЕП. Але тепер їй здавалося, що вона скоїла помилку. Коли вона була капітаном, брала участь у придушенні го­блінської революції, ліквідуванні плану знищення під­земної ельфійської культури, поверненні ельфійських технологій, украдених Людиною Бруду із Чикаго. Те­пер же вона вистежувала контрабандиста, що втік із-під застави. Не схоже на завдання національного рівня.

— А якщо подовжити гомілки? — перервав її думки Мульч. — За кілька годин станеш вищою.

Холлі посміхнулася. Як би не дратував її новий партнер, настрій він завжди піднімав. А іще гном мав особливі таланти, які сталися в нагоді для ново­го бізнесу. Досі він користувався ними, лише щоб проникати в будинки і тікати з в’язниці, але тепер він перейшов на бік янголів. Принаймні, так він сам присягався. На жаль, усім ельфам було відомо, чого варті клятви гномів. Вони були не варті навіть того потискання руки, яким скріплялися.

— Може, тобі подовжити мозок? — хмикнула Холлі.

— Смішно, — обурився Мульч. — Запишу до своєї книжечки кмітливих висловлювань.

Холлі спробувала вигадати щось дотепне у відпо­відь, але тут з’явився їхній клієнт. Сумирний на ви­гляд піксі, десь півметра заввишки, але щоб пере­ганяти вантажівки з рибою, і не потрібно бути велетнем. Ватажки контрабандистів наймали водіїв і кур’єрів-піксі, бо ті мали такий невинний вигляд. Холлі уже просканувала куртку цього піксі і знала, що він зовсім не такий невинний, як здається.

Дуда Дей уже понад століття привозив до неле­гальних ресторанів живу рибу. В контрабандних колах він був легендою. Мульч, як колишній злочи­нець, був добре обізнаний з кримінальним фольк­лором, тож видав Холлі всю потрібну інформацію, якої у файлах ЛЕП навіть не знайшлося б. Напри­клад, якось Дуді довелося перетнути Атлантику, де патрулі на кожному кроці, і він зробив це за шість годин, не загубивши жодної рибки.

Заарештував Дуду загін водяних ельфів, але він утік, коли його перевозили з камери попереднього ув’язнення до суду. І тепер Холлі його вистежувала. Винагороди за Дуду Дей вистачило б, щоб сплатити оренду за офіс за шість місяців. За той самий офіс, де на дверях висіла табличка: «Шорт і Діггумс. Приват­ні детективи».

Дуда Дей вийшов зі своєї кімнати, сердитий на ці­лий світ. Він застебнув куртку і пішов на південь, до торгівельного кварталу. Холлі трималася на двадцять кроків позаду, ховаючи обличчя під каптуром. Ця ву­лиця вже давно мала дурну славу, але Рада вклала в ремонт мільйони злитків. Через п’ять років тут уже не буде гоблінського гетто. Великі жовті мульти-мік­сери знімали старі тротуари і замість них клали нові­сінькі доріжки. Вгорі ельфи з громадської служби знімали зі стелі тунелю перегорілі світлові стрічки і заміняли їх новими молекулярними моделями. Пік­сі йшов тим самим маршрутом, що й попередні три дні. Прямував по дорозі до найближчої плази, купу­вав у кіоску бляшанку мишачого каррі та квиток до цілодобового кінотеатру. Якщо він і сьогодні зробить те саме, то пробуде всередині принаймні вісім годин.

«Спробую цього не допустити», — подумала Хол­лі. Вона була рішуче налаштована закінчити цю справу. Але легко не буде. Дуда маленький, але швид­кий. Без зброї і зв’язків його майже неможливо впій­мати. Майже неможливо, проте був один шанс.

Холлі купила у гнома квиток, сіла за два ряди від свого підопічного. О цій порі кінотеатр був майже пустим. Крім них, тут було ще з п’ятдесят відвідува­чів. Більшість навіть окуляри для фільму не надягли. Просто прийшли вбити час між їжею.

Сьогодні без перерви демонстрували трилогію «Пагорби Тайлта», кіноверсію подій, що привели до битви на пагорбах Тайлта, після якої людям уда­лося загнати ельфів під землю. Остання частина три­логії навіть отримала нагороду кілька років тому. Спецефекти у фільмі були неперевершені, згодом навіть зробили спеціальну інтерактивну версію, де можна було стати одним із другорядних персонажів.

Холлі дивилася фільм і серце в неї знову боліло. Народ має жити на поверхні, а їм доводиться юрби­тися в нашпигованій останніми технологіями печері.

Хвилин із сорок вона спостерігала за подіями на екрані, а тоді пересунулася до проходу і скинула каптур. За часів своєї служби в ЛЕП вона би просто підійшла до піксі і приставила йому б до спини «Нейтрино-3000», але цивільним не дозволялося носити зброю, тож дове­деться застосовувати менш ефективну стратегію.

Вона гукнула до піксі через проходи.

— Гей, ви? Ви часом не Дуда Дей?

Піксі підскочив зі стільця, але вищим через це він не став. Він суворо насупив брови і подивився на Холлі.

— Хто ви така?

— ЛЕП, — відповіла Холлі.

Офіційно вона не належала до ЛЕП, тож можна було сказати, що вона видавала себе за поліцейсько­го офіцера.

Дуда примружив око.

— А я вас знаю. Ельфійка. Та, що перемогла гоблі­нів. Бачив по цифровому. Ви більше не в ЛЕП.

У Холлі закалатало серце. Як добре знову бути в справі. Якою б та справа не була.

— Може й ні, Дуда, але я прийшла по тебе. Хочеш піти тихо?

— І провести кілька століть у в’язниці в Атланти­ді? Як думаєте? — сказав Дуда Дей і впав на коліна.

Крихітка-піксі полетів, мов камінь із пращі, про­бираючись під сидіннями, повертаючи то ліворуч, то праворуч.

Холлі накинула каптура і побігла до пожежного виходу. Саме туди і прямував Дуда. Гарний злочи­нець завжди перевіряє аварійні виходи, куди б він не потрапив.

Дуда дістався туди швидше за неї і вискочив за двері, як собака через хвіртку. Холлі тільки і побачи­ла, що синю пляму його комбінезона.

— Ціль рухається, — сказала вона в мікрофон на шиї, що підхоплював кожен звук. — Прямує до тебе.

«Сподіваюся», — подумала Холлі, але вголос цьо­го не сказала.

Теоретично Дуда мав тікати до своєї барлоги — маленької схованки, де було лише ліжко та кондиці­онер. Коли піксі туди дістанеться, на нього чекатиме Мульч. Класичний прийом людей-мисливців. Лягай у траву і чекай, доки прилетить пташка. Звісно, якщо ви людина, то ви пташку підстрелюєте і їсте. Дії Мульча будуть не такими фатальними, але не менш огидними.

Холлі трималася близько, але не надто. Вона чула тупотіння маленьких ніг піксі по килиму кінотеатру, але самого його не бачила. Дуже важливо, щоб Дуда повірив, що вона залишилася позаду, бо інакше до барлоги не побіжить. Коли вона служила в ЛЕП, га­нятися за підозрюваними не було ніякої потреби. Вона мала доступ до п’яти тисяч камер спостережен­ня по всьому Небесному місту, не кажучи вже про сотні інших гаджетів з арсеналу ЛЕП. А тепер були тільки вони з Мульчем. Чотири ока й особливі та­ланти гнома.

Двері не встигли зачинитися, а Холлі вже була по­руч. За ними на спині лежав сердитий гном, увесь за­ляпаний смузі з кропиви.

— Маленька дитина, — скаржився він контроле­ру, — Або піксі. Голова у нього була велика, от і все, що я встиг помітити. Вдарив мене прямо в живіт.

Холлі обійшла парочку і вийшла на вулицю. На умовну вулицю, бо та, власне, була частиною туне­лю. Ліхтарі над головою перейшли в режим полу­денного сонця. Відстежити маршрут Дуди можна було за хаосом, який він спричиняв. Перекинув кі­оск із каррі. Слизька сіро-зелена рідина холонула на брущатці. А слизькі сіро-зелені кроки тяглися на північ. Досі Дуда діяв саме так, як вони і перед­бачали.

Холлі протиснулася крізь натовп любителів каррі, не зводячи очей зі слідів піксі.

— Дві хвилини, — сказала вона Мульчеві.

Відповіді не було, та й не повинно було бути, якщо гном зайняв позицію.

Дуда має повернути на найближчу вулицю і бігти до барлога. Наступного разу потрібно вистежувати гнома. Піксі бігають занадто швидко. Ельфійська Рада не дуже шанує мисливців за головами і намага­ється якомога більше ускладнити їм життя. Про таку штуку, як ліцензія на зброю, навіть і мови не було. Будь-хто зі зброєю в руках і без значка ЛЕП змуше­ний був відпочивати у в’язниці.

Холлі завернула за ріг, очікуючи побачити попе­реду синю пляму піксі. Але замість нього побачила десятитонний жовтий мультиміксер, що сунув пря­мо на неї. Значить, Дуда Дей перестав бути передба­чуваним.

— Дарвіт! — вилаялася Холлі і відскочила вбік.

Мультиміксер жував тротуар і викидав його ззаду акуратними брикетиками.

Вона впала на землю, перекотилася і потяглася до кобури з «Нейтрино», що донедавна висіла не стегні. Але намацала лише повітря.

Мультиміксер розвернувся і з шипінням поїхав на неї, немов якийсь механічний хижак юрського пе­ріоду. Клацали велетенські пістони, леза перемелю­вали все, що потрапляло між ними. Подрібнене ка­міння просувалося до черева машини, іще більше подрібнювалося і фасувалося в брикети.

«Щось це нагадує мені Мульча», — подумала Хол­лі. Цікаві думки заходять у голову, коли життя в не­безпеці.

Вона посунулася назад. Так, міксер великий, але ж повільний і незграбний. Холлі підняла голову до ка­біни і побачила там Дуду, що вправно маніпулював важелями. Його руки літали над кнопками і рукоят­ками, спрямовуючи машину прямо на Холлі.

Навколо було стовпотворіння. Покупці вереща­ли, лунали сирени. Але перейматися усім цим не було часу. Найголовнішим завданням було лишити­ся живими. Пересічному ельфові ситуація здалася б жахливою, але за плечима у Холлі було кілька років тренування і служби в ЛЕП. Вона втікала і від більш небезпечних ворогів, ніж мультиміксер.

Але, як виявилося, Холлі помилялася. Мультимік­сер був повільним, але деякі його частини були швид­шими за блискавку. Наприклад, захисні гребки — дві триметрові сталеві стіни по обидва боки від перед­нього ротору, що не давали розлітатися уламкам.

Дуда Дей інстинктивно відчув свої переваги і ско­ристався ними. Він розігнався і відкинув гребки. Спрацювали чотири пневматичні насоси, і гребки буквально вгризлися в стіну по обидва боки від Хол­лі. Вони глибоко увійшли в камінь, сантиметрів на п’ятнадцять.

Упевненість Холлі стекла в черевики. Вона в паст­ці, і на неї насувається асфальтодробильна машина.

— Крила, — сказала Холлі, але крила були тільки на ЛЕПівському костюмі, а носити його вона вже не мала права.

Гребки підхоплювали вихри, що утворювалися від ротора, і вібрація була просто нестерпною. І Хол­лі аж зуби розболілися і в очах почало двоїтися. Увесь світ немов викривився. Під ногами леза пере­мелювали асфальт. Холлі спробувала залізти на гре­бок ліворуч, але він був добре змащений, і нічого не вийшло. Спроба залізти на гребок праворуч також провалилася. Лишалося єдине — рухатися вперед, але з цим небезпечним ротором хіба то варіант?

Холлі закричала Дуді, може, з рота навіть і слова вилітали. Серед такого шуму і вібрацій не можна було точно сказати. Спалахнули леза, підбираючись ближче. З кожним сантиметром вони вихоплювали шматки асфальту і землі. Вони були вже зовсім по­ряд. Скоро вона перетвориться на корм для мультиміксера. Він подрібнить її на шматочки, перегонить через себе і викине акуратними брикетиками. Холлі Шорт стане частиною міста в буквальному сенсі.

Нічого не можна було зробити. Нічого. Мульч за­надто далеко, щоб допомогти, і навряд чи хтось із цивільних спробував би залізти на величезний мік­сер, навіть якби знав, що вона може загинути між цими гребками.

Леза наближалися. Холлі підвела очі до згенерованого комп’ютером неба. Добре було б померти на поверхні. Відчути тепло сонця на щоці. Як би це було гарно!

І тут ротор зупинився. Холлі обдало землею і ка­мінням зі шлунку міксера. Кілька камінців подря­пали її, але пошкодження були несерйозні.

Вона стерла з обличчя пил і підняла голову. У ву­хах досі дзвеніло від гуркоту машини, а на очі від пилу навернулися сльози.

На неї із кабінки дивився Дуда. Обличчя у нього було блідим, але сердитим.

— Дайте мені спокій! — крикнув він.

Пошкоджені барабанні перетинки Холлі ледь ро­зібрали слова.

— Просто дайте мені спокій!

І він скотився по драбині і зник. Може, побіг до свого барлогу.

Холлі притулилася до гребка, дозволивши собі трошки перепочити. На подряпинах спалахнули крихітні магічні іскорки, зціляючи шкіру. Магія діс­талася і до вух: їх заклало, вони заворушилися і мало не скрутилися в трубочку. Через кілька секунд Холлі знову була в чудовому стані.

Потрібно звідси вибиратися. І шлях був лише один. Через ротор. Повз леза. Холлі обережно торк­нулася одного пальцем. На маленькій ранці з’явилася краплинка крові, яку одразу ж усмоктали блакитні магічні іскорки. Якщо вона послизнеться, ці леза роз­ріжуть її на стрічки, і ніякої магії не вистачить, аби зібрати її докупи. Але це був єдиний вихід, інакше до­ведеться тут сидіти, доки не приїдуть загони ЛЕП. Якби вона лишалася офіцером ЛЕП, то й тоді це спричинило б багато клопоту, а тепер, коли вона на вільних хлібах, її і у в’язницю можуть кинути на кіль­ка місяців, доки суд не вирішить, що з нею робити.

Холлі просунула пальці повз леза, вхопилася за ґра­ти ротора. Це як по драбині лізти. По гострій, смер­тельно небезпечній драбині. Вона поставила ногу на нижню поперечку і підтягнулася. Ротор загарчав і прокрутився сантиметрів на п’ятнадцять. Холлі вче­пилася в металевий стрижень, бо триматися було безпечніше, ніж відпустити. За два сантиметри від неї затремтіли леза. Потрібно рухатися повільно і плав­но. Не можна дозволити жодного хибного руху.

Холлі піднімалася ротором, обережно переступа­ючи з поперечки на поперечку. Двічі зачепилася пальцями за леза, але рани були несерйозні і швидко загоїлися. Минула ціла вічність повної концентрації, і Холлі піднялася на капот. Він був брудний і гаря­чий, але принаймні не такий гострий, як язик кен­тавра.

— Він побіг туди, — пролунав голос знизу.

Холлі подивилася на землю і побачила похмуро­го гнома у формі міської служби. Він показував на північ.

— Він туди побіг, — повторив гном. — Піксі, що викинув мене з мого міксера.

Холлі так і витріщилася на огрядного працівника.

— Такий малий піксі викинув тебе?

Гном почервонів.

— Я і сам хотів злізти, але він підставив ногу. — Раптом він забув про зніяковілість: — Гей, а чи ви не та Поллі? Поллі Чорт? Так. ЛЕПівська героїня.

Холлі спустилася по драбині.

— Поллі Чорт. Так, це я.

Вона зістрибнула на землю, під черевиками за­хрустіла асфальтова крихта.

— Мульче, — сказала вона. — Дуда іде до тебе. Будь обережним. Він набагато небезпечніший, ніж ми уявляли.

Небезпечний? Може і так, а може й ні. Він же не вбив її, хоча й міг це зробити. Здається, у піксі рука не підніметься здійснити вбивство.

Витребеньки Дуди на міксері зчинили чималий переполох. До Плази квапилася транспортна полі­ція, яку всі називали «колесами», а громадяни ква­пилися забратися подалі від Плази. Холлі нарахува­ла щонайменше шість ЛЕПівських магна-байків і два крейсери. Один із офіцерів зіскочив із байка і вхо­пив її за плече. Холлі швидко опустила голову.

— Ви бачили, що сталося, міс?

Міс? Холлі дуже закортіло добряче розмахнутися і закинути офіцера до найближчого смітника. Але зараз не час для образ, потрібно відвернути його увагу.

— Дякувати богам, ви тут, офіцере, — запричитала вона голосом на октаву вище свого нормально­го. — Он там, біля мультиміксера. Усюди кров.

— Кров! — зрадів «колесо». — Усюди?

— Абсолютно усюди.

Транспортний офіцер відпустив її плече.

— Дякую, міс. Зараз розберемося.

Він попрямував до мультиміксера, але обернувся.

— Вибачте, міс, — запитав він, бо чомусь обличчя жінки здавалося йому знайомим. — Чи ми не бачи­лися раніше?

Але ельфійка в каптурі вже зникла.

«Ну і добре, — подумав «колесо». — Піду краще подивлюся на кров».

А Холлі бігла Кришталевою вулицею, хоча ква­питися було і не потрібно. Дуда або вирішив, що ситуація надто небезпечна, щоб викривати свій барліг, або що Мульч його вже схопив. У будь-якому разі вона нічого не могла вдіяти. Знову вона пожалкувала про відсутність підтримки ЛЕП. За ча­сів Рекону варто було лише віддати в мікрофон короткий наказ, і всі вулиці поблизу були б уже оточені.

Вона обминула робота-прибиральника і поверну­ла до Кришталевого кварталу, де і був барліг піксі. Вузенька вулиця вела до торгівельної плази, тож на ній містилися переважно пункти доставки. Серед них юрмилися приміщення, що здавали під склади.

Холлі здивувалася, коли прямо перед собою побачила Дуду, що рився в кишенях. Мабуть, шукав чіп від дверей. Щось його затримало. Може, йому довелося пробиратися окружними шляхами, щоб не Зіткнути­ся з «колесами»? Що б там не було, вона отримала іще один шанс його впіймати.

Дуда підняв голову, і Холлі йому помахала.

— Доброго ранку! — сказала вона.

Дуда погрозив їй кулаком.

— Тобі більше нема чого робити, ельфійко? Я ж лише кілька рибок перевіз.

Питання прикро вразило Холлі. Хіба це най­кращий спосіб допомогти Народу? Командир Рут хотів би від неї чогось більшого. За останні кілька місяців вона скотилася від важливих операцій на по верхні до гонитви за контрабандистами по темних завулках. Куди вже гірше.

Вона підняла відкриті долоні.

— Я не хочу заподіяти тобі нічого поганого, тож не рухайся.

Дуда хмикнув.

— Заподіяти мені погане? Ти? Не зможеш.

— Ні, — погодилася Холлі. — Не я. Він, — і вказала на бруд під ногами Дуди.

— Гм? — Дуда з підозрою придивився, очікуючи пастки.

І підозри його були небезпідставні. Земля під но­гами заворушилася і піднялася.

— Що? — підняв одну ногу Дуда.

І він би зійшов із цього місця, якби мав час. Але подальші події відбувалися дуже швидко.

Земля не просто опустилася, її ніби висмоктали з-під Дуди із противним сьорбанням. Із землі пока­залися зуби, а за ними — величезний рот. Рот нале­жав гномові, що випірнув із-під землі, немов дель­фін, випустивши зі своєї філейної частини чималу порцію газів. Зуби зімкнулися навколо Дуди і про­ковтнули його аж до шиї.

Мульч Діггумс, бо то, звісно, був він, повернувся в тунель, прихопивши із собою бідолашного піксі. Дуда, треба зауважити, мав уже не такий задерикува­тий вигляд, як секунду тому.

— Г-г-гном? — пробелькотів він. — Я думав, ви не поважаєте закон.

— Зазвичай не поважають. Але Мульч — виня­ток. Не ображайся, що він сам тобі не відповідає, бо може випадково відкусити тобі голову.

Дуда здригнувся.

— Що це він робить?

— Схоже, облизує тебе. Слина гномів твердішає на повітрі. Щойно він випустить тебе з рота, ти опи­нишся в твердій шкаралупі, як курча в яйці.

Мульч підморгнув Холлі. Більшого зараз він до­зволити собі не міг, але Холлі знала, що протягом іще кількох днів він вихвалятиметься своїми надзви­чайними талантами.

Гноми можуть рити багатокілометрові тунелі. Гноми можуть випускати гази і користуватися ними, як реактивним двигуном. Гноми можуть ви­робляти два літри слини за годину. А що можеш ти? Тільки і маєш, що відоме обличчя, яке заважає нам працювати.

Холлі зазирнула в діру, зачепившись пальцями на ногах за краї.

— Чудово, партнере. Гарна робота. А тепер чи не міг би ти виплюнути нашого втікача?

Мульч із радістю послухався. Він виплюнув Дуду на асфальт, вибрався сам і закрив щелепи.

— Це огидно, — простогнав Дуда, закутий у сли­ну. — Так смердить.

— Гей, — образився Мульч. — Сморід — не моя провина. Якби ти орендував свій барліг на чистішій вулиці...

— Хіба? А мені здається, що смердить саме від тебе. — Дуда спробував відтворити рукою образли­вий жест, але на щастя, рука вже не ворушилася.

— Годі вам уже. Припиніть, — утрутилася Хол­лі. — У нас тридцять хвилин на те, щоб передати цього хлопця в ЛЕП, доки слина не почала м’якшати.

Мульч оглянувся через плече і раптом зблід. Це було помітно навіть під шаром вологої землі. Волос­ся на бороді нервово заворушилося.

— Знаєш, партнере, — сказав він. — Гадаю, нам ці тридцять хвилин не знадобляться.

Холлі відвернулася від полоненого. Вулицю перекривало з півдюжини ельфів. ЛЕП чи щось таке. Одяг у них був простий, без жодних розпізнаваль­них знаків. Проте вони були представниками влади. Важка артилерія вже зайняла потрібну позицію. Холлі з полегшенням помітила, що зброя була наці­лена не на неї і не на Мульча.

Один із ельфів зробив крок уперед і підняв візор шолома.

— Вітаю, Холлі, — сказала ельфійка. — Ми тебе весь ранок шукаємо. Як справи?

Холлі майже радісно зітхнула. Командир Вінйайа, давня підтримка Холлі і Джуліуса Рута. Вінйайа від­крила жінкам дорогу в поліцію. За п’ятсот років своєї кар’єри вона пройшла шлях від групи захвату до тем­ного боку Місяця, до вирішального голосу в ельфій­ській Раді. На додаток, в Академії вона була інструк­тором Холлі з польотів.

— Добре, Командире, — відповіла Холлі.

Вінйайа кивнула на затверділу грудку слини.

— Бачу, ти просто так не сидиш.

— Так. Це Дуда Дей. Контрабандист. Непоганий вилов.

Командир спохмурніла.

— Доведеться тобі його відпустити, Холлі. На нас чекає більша риба.

Холлі поставила ногу на груди Дуди. Не хотілося їй стрибати крізь кільце ЛЕП, навіть за наказом.

— Що за риба?

Вінйайа спохмурніла ще більше. Між бровами утворилася глибока складка.

— Ми можемо поговорити про це в машині, капі­тане? Загін уже прямує сюди.

Капітане? Вінйайа звернулася до неї за старим званням. Що відбувається? Якщо загін — це ЛЕП, то хто ж тоді ці ельфи?

— Я вже не довіряю силам так, як раніше, коман­дире. Спочатку ви маєте пояснити хоч щось.

Вінйайа зітхнула.

— По-перше, капітане, ми не сила. Принаймні, не та, якою ви нас уважаєте. По-друге, хочете, щоб я щось пояснила? Скажу вам лише два слова. Не здо­гадуєтесь, що то за слова?

Холлі відразу все зрозуміла. Відчула.

— Артеміс Фаул, — прошепотіла вона.

— Саме так, — підтвердила Вінйайа. — Ну а тепер ви і ваш партнер готові йти з нами?

— Де ви припаркувалися? — запитала Холлі.

Вінйайа та її загадкова команда явно мали серйоз­ний бюджет. Це було зрозуміло лише тому, що в них була не зброя, а витвори мистецтва. Транспорт у них був на порядок кращим за звичайні засоби пересу­вання ЛЕП. Холлі з Мульчем звільнили Дуду Дей, приліпили йому до чобота маячок і за кілька секунд уже були пристебнуті ременями безпеки на задньому

сидінні броньованого автомобіля. Полоненими вони не були, але Холлі не могла позбутися враження, що більше своєю долею вона не розпоряджається.

Вінйайа зняла шолом, тряхнула довгим срібляс­тим волосся. Холлі здивувалася.

Командир посміхнулася.

— Подобається колір? Мало не померла, поки по­фарбувала.

— Вам дуже личить.

Мульч підняв палець.

— Вибачте, що перериваю салонну бесіду, але що це за люди? Ви не ЛЕП, можу присягнутися клапа­ном на своїх штанях.

Вінйайа повернулася до гнома.

— Що ти знаєш про демонів?

Мульч заглянув до холодильника і знайшов там половину курчати і кропив’яне пиво. Звільнив із крижаного полону їх обох.

— Про демонів? Небагато. Ніколи жодного не бачив.

— А ви, Холлі? Що ви пам’ятаєте про них зі школи?

Холлі була заінтригована. Куди веде ця розмова? Це якась перевірка? Вона пригадала уроки з історії в Поліцейській Академії.

— Демони. Десята родина дельфійського Народу. Десять тисяч років тому, після битви Тайлта вони від­мовилися спускатися під землю, і вирішили розташу­вати свій острів поза часом і жити там в ізоляції.

Вінйайа кивнула.

— Дуже добре. Отже вони зібрали коло зі своїх цілителів і наклали закляття на острів Гібрас.

— Вони зникли з лиця землі, — процитував Мульч, — і більше ніхто їх не бачив.

— Не зовсім так. Дехто інколи з ними зустрічався. Один раз зовсім нещодавно. Здогадуєшся хто?

— Артеміс, — в один голос сказали Холлі з Муль­чем.

— Саме так. Якось йому вдалося передбачити те, що не вдавалося нам. Ми знали коли, але трохи не вгадали де. Помилилися на кілька метрів.

Холлі так і подалася вперед. Зацікавлена. Готова повернутися до гри.

— Чи вдалося зняти Артеміса?

— Не зовсім, — загадково відповіла Вінйайа. — Якщо ви не проти, я залишу пояснення знанішому фахівцеві, ніж я. Він розкаже все спочатку.

Більше вона нічого так і не сказала. Не дуже при­ємно.

Великим терпінням Мульч не відрізнявся.

— Що? Ви так просто підете подрімаєте? Ну ж бо, Вінйайа, розкажіть нам, що утнув малий Арті?

Але Вінйайа навіть оком не мигнула.

— Заспокойтеся, містере Діггумсе. Випийте ще кропив’яного пива чи джерельної води. — Вона діс­тала з холодильника дві пляшки і простягнула одну Мульчу.

Мульч уважно роздивився етикетку.

— «Дер’єр»? Ні, дякую. Знаєте, як вони туди буль­башок напускають?

На губах у Вінйайї, мов примара, промайнула посмішка.

— Я думала, вона від природи насичена вуглекис­лотою.

— Я і сам так уважав, доки у в’язниці не потрапив на роботи на фабрику «Дер’єр». Вони усіх в’язнів-гномів до себе забирають. Кожному пропонують підписку про нерозголошення.

Вінйайа зацікавилася.

— Продовжуйте. Як же вони роблять ці буль­башки?

Мульч постукав по носу.

— Не можу сказати. Бо порушу договір. Скажу лише, що потрібна велика кількість води і кілька гномів, що... е-е... — Мульч показав пальцем на свій зад. — ...водночас використають свої природні здіб­ності.

Вінйайа з огидою повернула пляшку в холо­дильник.

Холлі сиділа у своєму зручному селевому кріслі і з задоволенням слухала чергову казочку Мульча, але з голови не йшла думка. Вона прекрасно розумі­ла, що командир Вінйайа свідомо не відповіла на за­питання гнома. Хто ці ельфи?

За десять секунд вона отримала відповідь.

— Прошу до Восьмої Секції Штаб-квартири, — сказала Вінйайа. — Прошу вибачити за театральні ефекти; не так уже й часто нам доводиться справля­ти враження.

Щось Холлі не відчувала себе занадто враженою. Вони зупинилися на парковці за кілька кварталів від Поліцейської Плази. Довгий броньований авто­мобіль піднявся по стіні аж до сьомого поверху під дахом. Водій припаркувався у найвіддаленішому і найтемнішому місці й вимкнув двигун.

Кілька секунд вони сиділи у вологій темряві і слу­хали, як зі сталактитів під дахом скрапує вода.

— Ого, — сказав Мульч. — Це щось. Гадаю, ви на цю тачку купу грошей витратили.

Водій швидко просканував приміщення, все було чисто. Тоді взяв із панелі керування інфрачервоний сканер і спрямував його прямо на дах над головою.

— Каміння, яким можна управляти дистанцій­но, — сухо прокоментував Мульч, зрадівши можли­вості попрактикуватися в сарказмі.

Вінйайа не відповіла — не було потреби. Від того, що трапилося далі, Мульч стулив рота і мало не ви­скочив із крісла. Паркувальний майданчик швидко піднявся і катапультував автомобіль прямо на скелю вгорі. Скеля навіть не ворухнулася. І Холлі не сумні­валася, що коли скеля стрінеться з металом, перемо­же саме скеля. Звісно, в тому, що Вінйайа привезла їх сюди лише заради того, щоб вони розбилися, не було ніякого сенсу. Але думати не було часу, бо за секунду автомобіль розчавить тверда нелюб’язна скеля.

Але скеля не була ані твердою, ані нелюб’язною. Вона була цифровою. Вони пролетіли крізь невелич­кий порт, убудований у скелю.

— Голограма, — видихнула Холлі.

Вінйайа підморгнула Мульчу.

— Каміння, яким можна управляти дистанцій­но, — сказала вона, відчинила задні двері і вийшла в коридор з кондиціонованим повітрям. — Уся штаб-квартира висічена у скелі. Власне, тут уже була до­сить велика печера. Ми просто з допомогою лазерів додали ще кілька кімнат. Пробачте за всю цю таєм­ничість, але дуже важливо, щоб те, що ми робимо у Восьмій Секції, залишалося таємницею.

Холлі пройшла за командиром крізь автоматичні двері у вузький коридор. На кожному кроці стояли сенсори і камери, і Холлі зрозуміла, що, доки вони дійдуть до кінця коридора, її перевірять принаймні дюжину разів.

Вінйайа занурила руку в пластину з рідкого мета­лу в центрі дверей.

— Потоковий метал, — пояснила вона, виймаючи руку. — Він містить наносенсори. Пройти крізь двері несанкціоновано неможливо. Наносенсори зчиту­ють геть усе, від відбитків до ДНК. Навіть якщо хтось відріже мені руку і занурить у метал, сенсори помітять відсутність пульсу.

Холлі схрестила руки на грудях.

— Уся паранойя в одному місці. Здається, я знаю, хто у вас технічний консультант.

Двері відсунулися, і перед ними опинився саме той, кого Холлі й очікувала побачити.

— Фоулі, — ніжно сказала вона і кинулася до нього.

Фоулі ласкаво обійняв її і від задоволення зацокав задніми копитами.

— Холлі, — сказав він, трохи її відсунувши. — Як справи?

— Багато роботи, — відповіла Холлі.

Кентавр нахмурився.

— Щось ти схудла.

— Ти, як не дивно, теж, — розсміялася Холлі.

Відколи вона його востаннє бачила, Фоулі дійсно схуд. І шкіра в нього стала сяючою і доглянутою.

Холлі потріпала його по спині.

— Гм-м, — пробурмотіла вона, — Ти користуєшся кондиціонером, не носиш капелюшки з фольги, що захищають мозок... Тільки не кажи, що в твоєму житті з’явилася якась кентавриха.

Фоулі почервонів.

— Іще рано говорити, але я сподіваюся.

Кімната від стелі до підлоги була набита електро­нікою. Деякі прибори були вбудовані і в підлогу, і в стелю, як, наприклад, велетенський газовий екран чи напрочуд реалістичне цифрове небо.

Фоулі дуже пишався тим, що тут було.

— У Восьмої Секції непоганий бюджет. Я отри­мую все найкраще.

— А як твоя стара робота?

Кентавр спохмурнів.

— Я намагався працювати із Сулом, але нічого не вийшло. Він зруйнував усе, що збудував командир Рут. Восьма Секція завербувала мене на вечірці для самотніх сердець. Вони зробили мені пропозицію, і я її прийняв. Тут мене обожнюють, не кажучи вже про велику зарплатню.

Мульч сунув свого носа в кожну шпаринку в кім­наті та розчаровано помітив, що в ній немає і кри­хітки їжі.

— І на мишаче каррі ти не витрачаєш жодної ко­пійчини?

Фоулі скептично оглянув вкритого брудом гнома.

— Ні. Але в нас є душ. Ти ж знаєш, що це таке, Мульче?

У гнома аж борода наїжачилась.

— Знаю. І можу зрозуміти, що переді мною ві­слюк, щойно його побачу.

Між ними встала Холлі.

— Заспокойтеся обидва. Навіщо починати те, що лишилося в минулому? Давайте утримаємося від традиційних образ, доки не дізнаємося, де ми і чому ми тут.

Мульч задоволено опустився на кремову кушет­ку, прекрасно усвідомлюючи, що від брудного одягу на оббивці лишаться плями. Холлі сіла поруч, але не дуже близько.

Фоулі активував монітор на стіні і легенько торк­нувся до нього, щоб відкрити потрібну програму.

— Подобаються мені ці газові екрани, — фиркнув він. — Електричні імпульси нагрівають частки до різ­ної температури, і гази змінюють колір, утворюючи зображення. Звісно, усе набагато складніше, але я ж простим злодіям пояснюю.

— З мене зняли усі звинувачення, — заперечив Мульч, — як тобі добре відомо.

— Звинувачення не зняли, — вказав Фоулі. — їх просто визнали недоведеними. А це зовсім різні речі.

— Такі ж різні, як і кентавр із віслюком.

Холлі зітхнула. Майже як за старих добрих часів. Фоулі був технічним консультантом ЛЕП і допома­гав їм у багатьох операціях, а Мульч став їхнім ви­мушеним помічником. Незнайомцю важко було б повірити, що насправді гном і кентавр — добрі друзі. Здається, саме таким чином самці усіх видів демон­струють прихильність один до одного.

На екрані висвітилося зображення демона в нату­ральну величину. Замість очей у нього були щілини, а кінчики вух вінчалися шипами.

Мульч аж підстрибнув.

— Дарвіт!

— Заспокойся, — сказав Фоулі. — Картинка згенерована комп’ютером. Хоча якість неперевершена, можеш мені повірити. — Кентавр збільшив обличчя на весь екран. — Дорослий демон-самець. Після де­формації.

— Після деформації?

— Так, Холлі. Демони ростуть не так, як інші ель­фи. Вони дуже милі, доки не настане період статево­го дозрівання. І тоді їхні тіла переживають болючий спазм, деформацію. Через вісім-десять годин вони з’являються із кокона слизу от такими демонами. До цього вони лише маленькі бісенята. Усі, крім ці­лителів. Ті не проходять деформацію. Замість цього у них розквітає магія. Але я їм не заздрю. Бо замість прищів і зміни настрою у цілителя в період статево­го дозрівання з пальців так і сиплються блискавки. Якщо пощастить.

— А якщо не пощастить? І чому нас це повинно цікавити? — перервав його Мульч.

— Нас це повинно цікавити, бо якийсь демон не­щодавно вискочив прямо в Європі, і ми не перші до нього дісталися.

— Це ми вже чули. Отже, демони повертаються з Гібрасу?

— Можливо, Холлі. — Фоулі постукав по екрану, і той розділився на маленькі секції. В кожній було зображення демона. — Ці демони матеріалізувалися на мить за останні п’ять століть. На щастя, жодний не лишився так довго, щоб його впіймали Люди Бру­ду. — Фоулі виділив четверту картинку. — Моєму

предкові вдалося утримати цього на дванадцять го­дин. На ньому був срібний медальйон, і саме був повний місяць.

— То, мабуть, були особливі умови, — сказав Мульч.

Фоулі зітхнув.

— Чи ти в школі нічого не вчив? Демони — уні­кальні створіння на Землі. Їхній острів, Гібрас, — велетенський уламок Місяця, що прилетів іще в трі­асовому періоді, коли Місяць зіштовхнувся з ме­теоритом. З ельфійських малюнків у печерах і вірту­альних моделей можна зрозуміти, що цей уламок потрапив у потік магми, так і прикипів до поверхні Землі. Демони — нащадки місячних мікроорганіз­мів, що жили всередині того уламка. Вони дуже чут­ливі до місячного тяжіння і навіть левітують при по­вному Місяці. І саме це тяжіння витягує їх з нашого виміру. Вони мають носити срібло, аби встояти про­ти місячної сили. Срібло — найефективніший засіб утриматися в якомусь вимірі. Золото теж допомагає, але іноді можна втратити шматочки себе.

— Ну, скажімо, ми віримо в усі ці дурниці про різ­ні виміри і місячне тяжіння, — сказав Мульч, аби не погоджуватися з Фоулі. — Яке ми маємо до цього відношення?

— Маємо, — огризнувся Фоулі. — Якщо люди впій­мають демона, за ким, на твою думку, вони полюва­тимуть після цього?

Знову заговорила Вінйайа.

— Ось чому п’ятсот років тому голова Ради Нан Бурде заснувала Восьму Секцію, щоб моніторити ак­тивність демонів. На щастя, Бурде була мільярдер­кою, і коли вона померла, лишила увесь спадок Вось­мій Секції. Саме тому тут усе таке вражаюче. Ми дуже малий підрозділ ЛЕП, але маємо все найкраще. З роками ми почали виконувати таємні місії, занадто делікатні, щоб довіряти їх звичайним підрозділам ЛЕП. Але демонологія лишається нашим пріорите­том. Уже п’ять століть найкращі голови вивчають тексти давніх демонів, намагаючись передбачити, де з’явиться наступний з них. Зазвичай наші розрахун­ки правильні, і ми тримаємо ситуацію під контро­лем. Але дванадцять годин тому в Барселоні щось скоїлося.

— Що скоїлося? — вперше запитав щось розумне Мульч.

Фоулі відкрив на моніторі ще одну папку. Біль­шість малюнків у ній були білі.

— Ось що скоїлося.

Мульч витріщився на зображення.

— Локальна завірюха?

Фоулі похитав пальцем.

— Присягаюся, як би я сам не любив пожартува­ти, я б викинув тебе звідси, піддавши копитом під славетний зад.

Мульч прийняв комплімент, милостиво кивнув­ши головою.

— Ні, це не локальна завірюха. Це стирання. Хтось заблокував наші скопи.

Холлі похитала головою. Скопами називали при­ховані радіолокатори, підключені до людських су­путників.

— Отже, можна зробити висновок, що б там не відбулося в тій локальній завірюсі, воно було досить незвичне, тому що Люди Бруду дуже хочуть це при­ховати.

На екрані люди розбігалися від білої зони, і авто­мобілі врізалися в стіни.

— Людські новини повідомляють, що кілька свід­ків бачили, як з повітря на кілька секунд матеріалізу­валась істота, схожа на ящірку. Звісно, світлин немає. Я вирахував появу демона, але вважав, що це буде ме­тра на три ліворуч, і саме там ми налаштували проек­тор деформації світла. На жаль, хоча час був правиль­ним, місце було не те. А от у того, хто подумав про стирання сигналу, з розрахунками було все гаразд.

— Отже, Артеміс нас урятував, — зауважила Холлі.

Вінйайа здивувалася:

— Урятував? Як?

— Якби не ці перешкоди, про нашого демона вже говорили б усі в Інтернеті. Ти ж і сам думаєш, що пе­решкоди — справа рук Артеміса.

Фоулі посміхнувся, задоволений власною хитрістю.

— Малий Арті гадає, що може мене обхитрувати. Він знає, що ЛЕП стежить за кожним його кроком.

— Хоча він і обіцяв не робити нічого поганого, — додала Холлі.

Фоулі проігнорував її слова.

— Тож Артеміс послав до Бразилії та Фінляндії людину, що відволіче нас, але ми стежили за всіма. І повір, мені це далося в копійчину.

Мульч застогнав.

— Мене зараз або знудить, або я засну. Або і те, й інше.

Вінйайа стукнула кулаком по долоні.

— Так, досить із мене цього гнома. Киньте його до камери на кілька днів.

— Ви не можете цього зробити, — заперечив гном.

Вінйайа недобре посміхнулася:

— Іще як можу. Ти не повіриш, яку владу має Восьма Секція. Тож замовкни, або слухатимеш влас­ну луну в камері зі сталевими стінами.

Мульч закрив рота на замок і викинув ключа.

— Ми знаємо, що Артеміс був у Барселоні, — продо­вжив Фоулі. — І знаємо, що демон з’являвся. Хлопець був і в кількох інших місцях, де могла матеріалізувати­ся ця істота, але нічого не сталося. Він щось задумав.

— Чи можна бути в цьому переконаним? — запи­тала Холлі.

— Можна, — відповів Фоулі. Він постукав по екрану і збільшив секцію з дахом Каса Міла.

Холлі кілька хвилин дивилася на зображення, намагаючись знайти щось незвичне.

— Це будинок, спроектований Гауді, — підказав Фоулі. — Тобі подобається Гауді? Він дуже полюбляв мозаїку.

Холлі придивилася уважніше.

— О господи, — раптом сказала вона. — Не може бути.

— Але є, — розсміявся Фоулі, збільшивши части­ну мозаїчного полотна. На ній було дві фігури, що спускалися з неба. Одна була явно демоном, а інша — Артемісом Фаулом.

— Це неможливо. Будинку більше ста років.

— Час — ключ до всього, — відповів Фоулі. — Гібрас підняли над часом. Демон, якого стягнуло з острова, мандрує сторіччями, немов кочівник у часі. Тож де­мон прихопив Артеміса із собою. Може, їх і побачив хтось із помічників Гауді чи навіть сам архітектор.

Холлі зблідла.

— Ти хочеш сказати, що Артеміс...

— Ні, ні. Артеміс удома в ліжку. Ми відвели су­путник з орбіти, аби стежити за ним двадцять чоти­ри години на добу сім днів на тиждень.

— Як це можливо?

Фоулі промовчав, тож на запитання відповіла Він­йайа.

— Розкажу я, бо Фоулі не подобається в цьому зі­знаватися. Ми не знаємо, Холлі. Ця справа постави­ла багато питань, відповідей на які немає. Тому ви нам і потрібні.

— Що ми можемо зробити? Я ж зовсім нічого не знаю про демонів.

Вінйайа кивнула.

— Так, проте багато знаєш про Артеміса Фаула. Мені здається, ви підтримуєте зв’язок.

Фоулі відкашлявся і відкрив аудіофайл.

— Гей, Артемісе, — сказав голос Холлі. — У мене проблемка, і ти можеш допомогти.

— Буду радий, Холлі, — відповів голос Артемі­са. — Сподіваюся, щось складне.

— Це пов’язано з піксі, якого ми вистежуємо, але він парубок моторний.

Фоулі вимкнув запис.

— Зв’язок ви точно підтримуєте.

Холлі сором’язливо посміхнулася, сподіваючись, що ніхто не поцікавиться, звідки в Артеміса ельфійський комунікатор.

— Гаразд. Інколи я йому телефоную. Щоб не ви­пускати з виду. Заради загального добра.

— Це твоя справа, — покивала головою Вінйайа, — але нам потрібно, щоб ти з ним зв’язалася. Вирушай не поверхню і дізнайся, як йому вдалося з такою точ­ністю передбачити появу демона. Згідно з розрахун­ками Фоулі демона іще шість тижнів не буде, але нам би хотілося точно знати, де він може вискочити.

Холлі поміркувала.

— З якими повноваженнями я звертатимусь до Артеміса?

— Ви капітан, ваше старе звання. Звісно, тепер ви працюватимете на Восьму Секцію. Усе, що ви роби­тимете для нас, має лишитися в таємниці.

— Шпигун?

— Шпигун, але з дуже щедрими понаднормовими і медичною страховкою.

Холлі кивнула на Мульча.

— А мій партнер?

Гном скочив на ноги.

— Я не хочу бути шпигуном. Занадто небезпеч­но, — підморгнув він Фоулі. — Але можу бути кон­сультантом. За винагородження.

Вінйайа спохмурніла.

— Ми не можемо гарантувати Діггумсу візу на по­верхню.

Мульч знизав плечима.

— Ну і добре. Поверхня мені не подобається. За­надто близько до сонця, а шкіра в мене чутлива.

— Але ми можемо компенсувати втрату роботи.

— Не знаю, чи я готова знову надягти форму, — зітхнула Холлі. — Мені подобається працювати з Мульчем.

— Можемо вважати цю місію випробним термі­ном. Зроби це для нас. Побачиш, чи подобається тобі те, як ми працюємо.

Холлі вагалася.

— А якого кольору форма?

— Матовий чорний, — посміхнулася Вінйайа.

— Гаразд, — сказала Холлі. — Згодна.

Фоулі знову її обійняв.

— Я знав, що ти погодишся. Знав. Холлі Шорт ні­коли не відмовиться від пригоди. Так їм і казав.

Вінйайа віддала честь.

— Вітаємо на борту, капітане Шорт. Фоулі закін­чить усі формальності й видасть усе необхідне об­ладнання. Прошу встановити контакт з об’єктом якомога швидше.

Холлі відсалютувала у відповідь.

— Так, командире. Дякую, командире.

— А тепер прошу мене вибачити, маю поговори­ти з піксі, якого нам удалося ввести до гоблінської тріади. Він шість місяців носив костюм із луски і те­пер переживає кризу особистості.

Вінйайа тряхнула срібною гривою і зникла. Лише двері зачинилися за нею ледь чутно.

Фоулі потягнув Холлі з крісла.

— Мені так багато потрібно тобі показати, — ра­дісно заторохкотів він. — Ельфи тут дуже чемні, але трохи меркантильні. Вони будуть охати й ахати, але ніхто не буде з тобою таким щирим, як я. У нас є влас­ний порт для транспортерів. А яке обладнання! Ти не повіриш! Зачекай, от побачиш новий мерехтливий костюм. А шолом! Холлі, ця штука дорогу додому сама знайде. Я вбудував туди міні-рушії. Літати шо­лом не може, але може підстрибувати, якщо потріб­но. Геніальна річ!

Мульч затулив вуха.

— Старий Фоулі. Скромний до непристойності.

Фоулі удав, що хоче штовхнути Мульча копитом, але в останню мить зупинився.

— Притримай язика, Діггумсе. Я можу вдарити будь-якої миті. Не забувай, що я наполовину звір.

Мульч відвів копито пальцем.

— Ой, не можу, — поскаржився він. — Скільки мелодраматизму!

Фоулі знову повернувся до свого дорогоцінного екрана. Він вибрав і збільшив зображення острова Гібраса.

— Знаю, усе це схоже на теорію змови, і ти вважа­єш, що я роблю анаконду із хробака. Але повір, десь на цьому острові перебуває демон, який і не підоз­рює, що йому доведеться здійснити подорож на Зем­лю й ускладнити нам життя.

Холлі підійшла ближче до екрана. І де ж він є, той демон? Чи уявляє він, що скоро його висмикне зі звичного виміру і вкине до іншого?

Але так сталося, що обидва питання Холлі були неправильні. По-перше, демон, про якого йшлося, був не зовсім демоном. Так, бісеня. А по-друге, важко було сказати, що бісеня нічого не підозрює. Власне, йому дуже кортіло відвідати Землю.