Артур і помста жахливого У

РОЗДІЛ 9

А в домі хропе Маргарита. Не можна сказати, що Арчибальд цим стурбований. Йому просто не спиться. Але коли безсоння супроводжується громоподібним носовим свистом, від якого аж тремтить нічний столик, зі сном можна розпрощатися назавжди. Хоча бабуся й при тілі, все одно не віриться, що її хропіння може позмагатися зі звуками відбійного молотка найновішої конструкції. Або зі свистом скороварки, поставленої на відкручене на всю силу газове полум'я. Арчибальд крутиться в ліжку, підстрибуючи в такт хропіння. Бабуся, певно, й не відчуває тих підскоків. Одначе незабаром модуляція звуків змінилася. Вона захропіла рівно і монотонно, конвульсії нічного столика припинилися.

Арчибальд позирає на настінного годинника з боєм. Великій стрілці, що тремтить від Маргаритиного хропіння, вдається ще й час показувати. Навіть якщо припустити, що вона на кілька хвилин помиляється, до полуночі лишилося зовсім мало — чверть години з хвилинами. До того часу, коли місячний промінь упаде на лінзу далекоглядної труби і відкриє прохід у країну мініпутів, лишається якихось п'ятнадцять хвилин.

Арчибальд розмірковує. Звісно, Маргарита витягла на світ Божий вагомі аргументи. Вона правду каже: для таких мандрівок потрібно мати міцне здоров'я, а він уже не такий молодий. З другого боку, щоб мініпути мали його за боягуза… Це жахливо! А чутися зрадником перед власним онуком ще жахливіше. Та навіть якщо не зачіпати довір'я і зраду — а що як мініпути потерпають від лиха?!

Невже він так і залишиться вдома і до ранку слухатиме хропіння дружини — то глухе, то з присвистом? На мить Арчибальд завмирає, затаївши подих, а потім набирає в легені побільше повітря. Звісно, він терпітиме ці звуки. Ось уже двадцять літ, як він чує їх щоночі, і навіть якщо сьогоднішня ніч особлива, вона все одно колись скінчиться…

«А завтра буде новий день», — зручно вмощуючись під ковдрою, завершує роздуми дідусь. Якщо спати в екстремальних умовах, то хоча б з елементарним комфортом.

Але так уже випадає: лишень приймеш рішення, до якого доля довго і вперто тебе схиляла, як вереда-фортуна враз змінює своє бажання і подає тобі знак, наштовхнувшись на який, ти розумієш, що твоє рішення не варте ламаного гроша. Так, до прикладу, коли ти довго вагаєшся, стати під душ чи ні, і нарешті заходиш до лазеньки, а виявляється, що гарячу воду вимкнули! Тому якраз тоді, коли Арчибальд вмостився під ковдрою, долинув барабанний стукіт. Або, якщо хочете, ірландський степ у виконанні гурту буйволів. А простіш, шалене гупання у двері. Арчибальд аж підскочив, а Маргарита ніжно усміхнулася: у неї заткнуті вуха — і звуки буйволячого танку здаються їй ніжним легеньким постукуванням.

Уже два тижні бабуся затикає собі вуха на ніч, бо, бачте, прокидається від Арчибальдового хропіння. А дідусь, ні за яких обставин не забуваючи про куртуазне ставлення до жінки, так і не сказав їй, що прокидається вона виключно через свій грім-свист. Але куртуазність нікому ще не зашкодила. І тепер Арчибальд втішений, що може спокійно драпанути з дому.

Швидко, наскільки це дозволяє його вік, він схоплюється з ліжка, але з поспіху не може надягти вовняні капці. Нарешті, перемігши їх у двобої, він бігцем поспішає в коридор. У двері гримають, одначе не так гучно: хтось там уже стомився.

Арчибальд защіпає халат і чіпляється за перила, щоб не впасти на сходах. Так буває, коли поспішаєш. Підійшовши до вхідних дверей, дідусь, навіть не поглянувши в маленьке віконечко, щоб поцікавитися, хто це явився серед ночі, відсунув засув. Двері навстіж — а на порозі Артур!

— Артур??? — здивувався Арчибальд, аж очі його округліли. Хлопчисько ж, зігнувшись навпіл, важко дихав після тривалого бігу.

— Чому ти повернувся? Де твої батьки? І де, хай йому біс, авто? — закидав онука запитаннями стривожений Дідусь.

Артур не відповідав, намагаючись втягти в себе якомога більше свіжого повітря. Схопивши за плечі, Арчибальд намагався утримати його вертикально, щоб він швидше отямився.

— Що сталося? Аварія? Де це сталося? — тривожно запитував Арчибальд.

— Ні, я просто втік! — ледве промовив хлопчик.

— Як це — втік?!

З подиву, а головне, з усвідомлення наслідків цього вчинку, старий завмирає, не встигаючи навіть стулити рота, звідки пролунали запитання і оклик одночасно. В такому стані він приблизно нагадує соляний стовп.

— Дідусю, в нас мало часу! Промінь ось-ось з'явиться! — смикає Арчибальда хлопчик, тим самим засвідчуючи, що коли навіть з диханням у нього бувають проблеми, то з ідеями — ніколи.

Арчибальда вражає наполегливість цієї маленької людини. Як не крути, а внук — точнісінька його копія. У нього така сама білява голівка, наповнена фантазіями і впертістю. Арчибальдові і тепер не забути тої мандрівки, яку він здійснив у свої десять років. Батько тоді подарував йому золоту рибку — свій приз, отриманий на сільському святі. Запущена у вузьку склянку, рибка билася об скло, поступово змінюючи свою яскраву золоту барву на нудну сіро-зелену. Ніколи ще маленький Арчибальд не відчував такого горя, як спостерігаючи муки маленької рибки. Тому нічого дивуватися, що він вирішив випустити її на волю, тобто в море. Пересадивши рибку в банку з кришкою, щоб не вихлюпати воду дорогою, він досяг узбережжя, де його таки відшукали жандарми і повідомили батькам. Ніхто з них не повірив, що дитина сама, з доброї волі, пройшла тридцять кілометрів! Усі були впевнені, що Арчибальд мав спільника, який його туди відвіз. Але ж йому було тільки десять, як і його друзям: вони не мали ні авто, ні водійських прав. Батько, звісно, влаштував тоді добру нагінку, та хлопчика те не зачепило. Єдине, що його непокоїло: чи змогла рибка, яка, за словами ярмаркового мага-чародія, була родом із Китаю, знайти дорогу додому? Отож нічого дивного, що в маленькому Артурові дідусь упізнає маленького себе.

— Дідусю! Потім виспишся! — хлопчик остаточно збадьорився і тепер щосили дістає діда. — Швидше неси далекоглядну трубу. А я піду розбуджу воїнів-матасалаїв!

Не чекаючи відповіді від Арчибальда, Артур вискакує на ґанок, збігає сходинками і, не зменшуючи швидкості, мчить до лісу знайомою стежкою. Одна-дві хвилини — і він уже зник за деревами.

Розгубившись від такої пропозиції, дідусь, що тільки недавно ніжився в ліжку, потупцював на місці, ніби кріт, згубивши дорогу, а потім, хляпаючи капцями, потягся до кабінету.

Артурові не доводиться будити друзів — вибігши на галявину, він зіткнувся з усіма п'ятьома воїнами в повному бойовому обладунку. Вони йшли йому назустріч.

— Звідки ви дізналися, що я повернувся? — здивувався хлопчик.

— Ніч тиха, а ти біжучи сопеш, мов кабан, що продирається крізь хащі. Тебе чути за десять кілометрів! — відповів вождь, прямуючи до підніжжя знайомого дуба.

Тим часом Арчибальд обережно пересувається по кабінету, боячись наступити на залізничні рейки. Налетівши на гору книг, він підіймає її і звалює на письмовий стіл. Потім крекче, стаючи навпочіпки, витягує із-за радіатора сховану там валізу і дістає з неї далекоглядну трубу, таку необхідну для переходу в мініпутсь-кий світ.

Бонго-матасалаї розгорнули п'ятикутний килим. Кожен воїн стає на свій кут. Прибіг задиханий Арчибальд з трубою. Артур відсовує гіпсового садового гнома, і дідусь, поклавши трубу на підставку, скерував об'єктив у яму, яку перед тим приховував за собою гном. Все приготовано для ритуалу переходу. Перевіривши об'єктив, дідусь поглянув на годинника: — Пора!

Арчибальд пишається, що виконав усе вчасно, як хронометр.

Усі обличчя піднято до неба. Тепер треба дочекатися місячного променя, що проникне в далекоглядну трубу і відкриє прохід в країну мініпутів. Та на небі, де тільки-но було чистісінько, зненацька з'являється величезна хмара. Вона схожа на гігантського кота, пухнастого й лінивого. Кіт солодко потягується, не звертаючи уваги на гавкіт собаки за вікном.

Артур з відчаєм вдивляється в ніч. Якщо ця бісова хмара не зникне, станеться лихо! На кону — доля цілого народу. Доля мініпутів залежить від товстої кучерявої хмари, що бавиться з ними, ніби кіт з мишею! Хлопчик скосив око на вождя. Та його обличчя непроникне, як морська скойка, що пролежала добу на сонці. Неможливо здогадатися, які почуття клекочуть у душі вождя! Значить, ще цілих шістдесят секунд хлопчику доведеться хвилюватися самому — без підтримки.

Ціла хвилина мовчання — така довга, що за цей час Артур зміг би розповісти про все своє життя в шістдесяти розділах!

Не може небо ні з того ні з сього покинути його напризволяще! Він мчав, як вітер, сам, темної ночі… Пробіг майже двадцять кілометрів… Він полишив матір і пса на небезпечний водійський хист батька, що мало чим відрізняється від гримас фортуни… І невже все марно?! Але ж йому стільки разів казали, що будь-які зусилля винагороджуються, що наполегливість належить до найкращих ознак людської натури! І ось виявляється, що все не так… Вереда-фортуна абсолютно непередбачувана! І ніхто не змінить її характеру…

Хмара-кіт витяглася, щоб місяць показав шматочок свого чарівливого лиця. Та місяця нема. Нема і променя. Нема проходу. Нема мініпутів. Нема Селенії. Такий підсумок усіх Артурових зусиль. Хлопчик принюхується до повітря, вдивляється в нічний морок, намагаючись зрозуміти, чому природа, яку він так любить, зрадила його. Від утоми в нього тремтять коліна. Він ледве тримається на ногах. Арчибальд нервово постукує по циферблату годинника, щоб переконатися, чи не пожартував він так недоречно. Ні, його старий хронометр показує рівно дванадцяту годину, хвилина в хвилину. Отже, пригоді кінець, хоча вона й не починалася. Артур убитий, знищений. Він не має навіть сил, щоб упасти на землю і закричати. Так у великому світі висловлюють відчай.

Вождь бонго-матасалаїв, як і Артур, пригнічений такою невдачею. Йому не хотілося б, щоб його друзі-мініпути вважали, ніби він їх кинув у біді. Але він знає ліпше за всіх, як треба поважати природні явища. Тому коли на небі хмара, значить так потрібно природі, яка, на відміну від примхливої фортуни, нічого даремно не робить. Та навіть віра в мудру природу не заважає вождю подумки клясти ту дурнувату хмару і обзивати її мерзенним дощовим хмаровиськом.

Артур відчуває, як по всьому тілу забігали якісь підозрілі мурахи, а ноги по-зрадницьки підкошуються. Втома і розчарування настільки великі, що тіло його не слухається. Помітивши Артурів розпач, вождь промовив кілька слів своєю мовою, які може зрозуміти й Арчибальд.

— Ну, чому? Чому всі проти мене? Навіть хмари! — уперто повторює хлопчик.

Арчибальд прочистив горло, як це роблять співаки перед виходом на сцену, і урочистим тоном проголосив:

— Хлопчику мій, вони пропустять тебе через стеблини!

Через стеблини? Як це? Артур зацікавлено поглянув на воїнів. Кожен з них оперезаний по талії ліанами. Вони знімають їх і подають вождеві. Склавши п'ять довгих стебелин разом, вождь їх скручує в мотузок, схожий на довгу косу. З цією косою в руках він підійшов до Артура і з висоти свого велетенського зросту пильно подивився на хлопчика.

— Ми дуже рідко користуємося таким способом — лиш у нагальних випадках. Але нам здається, що якраз сьогодні можемо це зробити.

І перш ніж хлопчик щось відповів, вождь обплутав його сплетеними стеблами з голови до ніг.

— А це не дуже небезпечно? — занепокоєно спитав дідусь. Він прекрасно розуміє, що початого не зупинити, тому на серці у нього тривожно.

— Кожна пригода таїть у собі якусь імовірність небезпеки. Щоразу досвід пов'язаний із пізнанням невідомого, — відповів Арчибальдові вождь.

— О так, звісно! — погоджується дідусь, клацаючи з переляку зубами. Адже, не дай, Боже, щось не спрацює — і він більше ніколи не побачить свого внука.

Артура щільно обплутали ліанами. Задоволений своєю роботою, вождь мата-салаїв знімає з пояса невеличку пляшечку, з великою обережністю відкорковує її, доводячи, що він і справді цим користується рідко.

— Артуре! Незабаром ти потрапиш до мініпутів! Але пам'ятай, що тобі треба повернутися назад через трубу до полудня, інакше ти назавжди зостанешся в полоні свого нового тіла, — пояснив вождь.

Думка навіки зостатися із Селенією захоплює Артура. Одначе тільки він уявив, що ніколи не побачить ні Арчибальда, ні Маргарити, ні Альфреда, ні матері, ні батька, хай би яким диваком той був, як на серці зробилося смутно. А після недовгих роздумів він навіть запанікував. Та матасалаї вже пов'язали його, як ковбасу, підготовану до копчення, так що варіантів нема.

Тримаючи пляшечку над Артуровою головою, вождь промовляє кілька заклинань невідомою мовою, а потім обережно крапає трохи рідини просто на тім'я. Обряд нагадує хрещення. Вода, певно, не свячена, але чарівна. Вона потекла по ліанах, і ті зразу почали світитися. Хлопчик опиняється в самому центрі зміїного клубка, що світиться і з шипінням обертається навколо нього, залишаючи по собі зоряний шлейф, який сяє тисячею і однією барвою.

Роззявивши рота від подиву, Артур стояв серед сяйва рідкісної краси і не знав, що казати. Такої магії він ще не бачив. Та поступово його думки змінюють напрямок. Під впливом рідини ліани ще й утягують його, щільними кільцем стискаючись навколо тіла. А головне — він тоншає і витягується. Не сміючи й поворухнутися, стояв Арчибальд, намагаючись зберігати спокій. Він уже був свідком такого ритуалу, одначе тоді не йшлося про його внука…

Артур стискується, ніби на нього надягли тісний корсет, якого потім здавив ручищами сам Геркулес. Хлопчику забракло повітря, щоб гукнути про допомогу. Ліани звиваються, чіпляються одна за одну, пульсують, зав'язуються вузлами навколо тіла, що зменшується просто на очах, як пластикова пляшка, з якої витискають повітря, перед тим як викинути в сміттярку.

— Не бійся, Артуре! Ліани висотують лиш воду з твого тіла. Все решта буде при тобі, — пояснив вождь так спокійно, ніби мова йшла про те, як сушити гриби.

Артурові хотілося б заперечити або хоча б уставити своє слово, так він не годен поворухнути жодним мускулом навіть на обличчі. Окрім того, ліани здушують, не пускаючи повітря в легені, і, нарешті, повністю обплітають його. Хлопчик зникає…

— Усе гаразд? Усе як слід? — тремтячим голосом спитав Арчибальд на межі знетямлення.

— Ми ще ніколи не відправляли таким чином дитини. Та Артур міцний хлопчик. Він, певно, почне опиратися, — як завжди спокійно відповів вождь.

— Що-о-о? — здивувався дідусь.

Здавалося, тільки тепер до нього дійшло, на яке випробування він дав згоду. Вже нічого не змінити… Від цієї думки ноги в нього підкосилися, сили полишили його, і він зомлів, упавши просто на самосійні маргаритки. На жаль, нікому було привести його до тями. До того ж маргаритки ще нікому не зашкодили. Особливо дідусеві, який стільки літ живе у шлюбі з Маргаритою…

Уся увага воїнів-матасалаїв прикута до Артура, точніш, до жмутку ліан, в середині якого затиснуто хлопчика. Тепер ліани схожі на єдине довге стебло.

Один із воїнів схопив обіруч бамбукову палицю, на яку зазвичай опираються при ході, і постукує нею по землі, відшукуючи пухкий грунт. Але земля навколо дуба достатньо тверда, і він змушений відійти далі. Посуваючись від місця виконання ритуалу, він відчайдушно штрикає палицею, вишукуючи місце. Побачивши його марні намагання, плем'я прийшло на допомогу. Всі воїни встали і щосили затупали ногами, шукаючи м' як-ший грунт. Нарешті пощастило вождю — він же найуміліший. До нього підійшов воїн з бамбуковою палицею і з усього розмаху встромив її в землю — бамбук увійшов сантиметрів на шістдесят. Воїни поглянули на вождя: він був задоволений.

Ще раз перевіривши палицю і переконавшись, що вона добре зайшла в землю, вождь узяв ліану, яка стисла Артура так, що той зробився схожий на дротину, і опустив її в порожнину бамбука. Коли останні сантиметри ліани прослизнули в отвір палиці, вождь дістав другу пляшечку — цього разу яскраво-рожевого кольору. Відкривши її так само обережно, він почав заклинати. Якби Арчибальд не відпочивав на маргаритках, він би розібрав слова, сказані мовою бонго-матасалаїв. Зміст їх можна перекласти так: «Навіть найпрекрасніша квітка завжди потребує води».

Переконавшись, що все йде за планом, вождь вилив вміст пляшечки в порожнину бамбукової палиці, куди перед тим опустив Артура в ліані. Рідина біжить по ній — і вона покривається інеєм. Іній робиться льодяною кірочкою, схожою на цукрову глазур, якою покривають пончики, марципани і хрусти в кондитерських.

За наказом вождя воїн щосили б'є по бамбуковій палиці — і вона ще глибше входить у землю.