Артур і помста жахливого У

РОЗДІЛ 7

Батько дістає із кишені носовичок, але не для того, щоб дати його синові, а щоби відполірувати чудову баранячу голову, яка погордливо красується на капоті його авто. Прекрасна золотава статуетка, емблема авто цієї марки, втішає батькову пиху. «Овен попереду і вісімдесят коней позаду!» — полюбляє жартувати Франсуа. Лишень він наблизиться до авто, як ураз почувається Гераклом. Напевне, тому, що авто має силу і потужність, яких власникові бракує. Воно — предмет його особливої турботи, з якого він здмухує навіть пилинки. Дружина часом ревнує його до металевого приятеля.

— Витри ноги, коли сідаєш в авто! — суворо попередив Франсуа свою половину, яка з'явилася на ґанку з валізами в руках.

Знизавши плечима, мати ставить валізи і йде за рештою речей. Відчувши, що в цій ситуації, коли дружина носить валізи, а чоловік полірує хустинкою баранячу голову, особа сильної статі має, м'яко кажучи, неприродний вигляд, батько, як і завжди в подібних випадках, ще енергійніше наводить глянець на свою улюбленицю.

Альфред усівся на порозі Арчибальдового кабінету і запитливо позирає на господаря, що з сумним виглядом розв'язує вузли на довгій саморобній мотузці. Цікаво, в яку гру бавився хлопчик і чому без нього? Всі ці запитання так і просяться з Альфредового язика, одначе поставити їх він може тільки по-собачому. А значить, нема певності, що його правильно зрозуміють. Принаймні поки що. Тому він намагається самостійно збагнути правила нової гри.

Та Артурові не до забавок. За все його коротке життя він ще не знав такого смутку. Йому здається, що він постаршав на тисячу літ. Щоб збадьорити онука, Арчибальд підморгує йому. Та ніхто не в стані розвеселити печального хлопчика.

Задерши голову, Альфред помічає павука, що впевнено переліз через дверний отвір. Пес питає себе, чи не причетний цей павук до нової Артурової гри. Поспостерігавши кілька хвилин за комахою, пес доходить висновку, що павук веде персональну гру, бо пересувається в тому самому напрямку, що й Артур. Він ніби стежить за хлопчиком, а може, навіть переслідує його… Альфред постукує хвостом — так він робить завжди, коли хоче поділитися своїми спостереженнями із господарем. Одначе занурений в свої думки хлопчик не звертає на пса уваги. «Ох, — зітхає Альфред, — ніколи й не здогадаєшся, що може придумати цей маленький шибеник!» Якщо це — чергова забава, то він згоден узяти в ній участь.

— Чекаю на тебе внизу, — звернувся до внука Арчибальд, знаючи з досвіду, що на самоті негаразди побороти легше…

Пройшовши через кабінет, Арчибальд побачив, що на порозі сидить пес Альфред і зовсім не збирається поступитися. Завжди чемний, він, напевно, має на це причину. І дідусь обережно просовується в коридор, намагаючись не стривожити пса, хоча той і не помітив його. Погляд Альфреда скерований угору, але куди саме — дідусь не зрозумів. Вирішивши, що Артур з Альфредом усьому дадуть лад, дідусь прямує донизу — проводити гостей. Альфред же зі свого поста не припиняє стежити за павуком.

Позапихавши речі в маленький заплічний, Артур розігнувся. Тепер павук висить просто над ним. Ще трішки подовжить павутинку — і опиниться на голові у хлопчика. Якщо це гра в квача — то комаха виграє… Щоб попередити Артура, Альфред загавкав. Артур підійшов до нього, уникнувши, таким чином, зіткнення з павуком.

— Я незабаром повернуся, Альфреде! Не хвилюйся! Знаєш, це й для тебе нелегке випробування, але ти через це подорослішаєш! — переконує він пса, чухаючи йому за вухом.

Альфредові невтямки, про що каже господар. Єдина річ, корисна йому для зросту і змужніння, — це мозкова кісточка. Та яке випробування треба розгризти, щоб її отримати? Втім, була би кісточка, а випробування він уже перегризе!

Здається, Альфред зарано покинув своє спостереження — павук знову завис над Артуровою головою. Він таки намітив собі ціль, та йому, як на зло, не щастить: Артур устав і повернувся до заплічника, щоб тугіше затягти лямки. Павук заплющує очі і безвольно зависає на павутинці. Він уже стомився від цих пересувань! Альфред вдивляється у дрібне волохате створіння і бачить, як йому важко дихати. На жорстких волосинках, що вкривають ноги павука, тремтять крихітні крапельки поту. Нема чого дивуватися, адже передніми лапами павук тримає вантаж, величина якого перевищує половину його тулуба.

«Цікаво, що там у нього в лапах? І що він збирається робити з тією штукою?» — питає сам себе Альфред. Примружившись, він встановив, що в лапах павук тримає рисове зеренце. Пес подивований. Звичайно, він не має знайомих павуків, та десь чув, що серед них бракує вегетаріянців. Невже він сидить не просто на порозі, а на порозі важливого відкриття?

Не сходячи зі зручного місця, Альфред знову примружує очі, щоб ліпше роздивитися рисове зеренце. І помічає на ньому літери! Ну, тоді все зрозуміло! Павук розгадує кросворд. І тягає в лапах підказку. Пес бував свідком, як перед сном Артур з дідусем розгадували кросворди, запекло сперечаючись і зазираючи до якихось книг. Альфреда такі ігри заколисують. Одначе тепер він має попередити Артура! А що як хлопчик очікує на ту підказку? Й Альфред голосно загавкав — покликав хлопчика.

— Та вже йду! — відповів Артур; він поки що не зрозумів Альфредового повідомлення.

Зігнувшись під вагою рисового зеренця, павук крекче, та біжить за Артуром. Якби він передбачав, як намордується з тим дорученням, то нізащо не погодився б його виконати!

Артур защіпає заплічник і закидає його на спину. Лаючись своєю мовою, павук з усією можливою для нього швидкістю, ковзаючись по тоненькій ниточці-павутинці, мчить за Артуром, сподіваючись таки впасти йому на голову і вручити листа. І знову промахнувся — хлопчик уже рухається до дверей. Від злості й досади павук зарепетував, потім пронизливо заверещав. Ніякої реакції. Навіть якщо б від цього залежало життя павука, Артур все одно б нічого не почув. Для людського вуха крики павуків і крики їхньої душі занадто слабкі. Якби навіть Артур щось і піймав своїм вухом, то подумав би, що це поскрипує розсохлий зужитий паркет. Але на, павукове щастя, його почув Альфред! Звісно, пес не розмовляє павучою мовою, але відчайдушне волання зрозуміле кожному… І пес, щоб допомогти павукові, перепиняє хлопчика: він стає на дверях, як воротар, розчепіривши лапи і опустивши вуха.

— Що сталося, Альфреде? Ти не хочеш, щоб я їхав? — сумно усміхаючись, спитав Артур. — На жаль, я не маю вибору. І ти це знаєш. Отож пропусти мене.

Артур спробував обійти пса, але той уперто загородив прохід ще й глухо вуркає. Нарешті до хлопчика дійшло, що пес хоче повідомити йому щось важливе. Він ставить на підлогу заплічник і уважно дивиться на Альфреда, намагаючись розгадати його послання. Альфред гавкає все гучніш і гучніш, а хлопчик тямить все менше й менше. Йому лише зрозуміло, що новина дуже важлива, інакше б пес так не наполягав.

Розгублений Артур озирається навсібіч. Ні, в кімнаті все на місці. Приречено зітхнувши, він позирає на стелю і бачить утомленого павука з рисовим зеренцем у лапках. Артур дивується, потім інстинктивно підставляє долоню, щоб підхопити павука, якщо павутинка, не дай Боже, обірветься. Про таке щастя павук і не мріяв! Він обережно опускає рисове зеренце на Артурову долоню. Все, доручення виконано, тепер можна й додому бігти…

Хлопчик подивовано оглядає зеренце. Він хотів розпитати павука, так того і слід захолов. Значить, доведеться самому розгадувати цю головоломку.

«І що ж мене вдіяти із зеренцем?» — питається сам себе Артур. Він ще не помітив літер, вирізаних з боків. Та довго думати йому не довелося. Покрутивши зеренце в пальцях, він відчув, що один бік його покритий якимись борозенками. Підбігши до дідусевого столу, хлопчик схопив лупу і поклав під неї зеренце. Воно зразу ж збільшилося і зробилося схожим на мармурову брилу. А на боці тої брили — всього одне слово: «Допоможіть!»

Роззявивши від здивування рота, Артур застиг, не маючи сил ні поворухнутися, ні стулити щелепи. Павук зумисне розшукував його, щоб передати цього короткого листа! Але хто може кликати на допомогу хлопчика, якому тільки десять років? Мініпути! Більше нікому! А коли мініпути спорядили до нього гінця, значить, справи в них настільки серйозні, що, не знайшовши рятівника у своєму світі, вони змушені кликати Артура.

— Не можна гаяти ні секунди! — вигукнув Артур і полетів до виходу. Але кімната захаращена речами, тому шлях до дверей нагадує подорож по місцевості з перешкодами. Рухаючись великим стрибками, хлопчик від хвилювання тричі минув двері. Нарешті вихід знайдено, і Артур кулею вилітає з кабінету.

Нечутними кроками, вигинаючись, як рожева пантера із мультика, Артур спускається сходами. Якщо не відати, куди він прямує, то можна подумати, що він збирається грабонути банк. Батька на обрії не видно, що вже добре. Артур прискорює ходу і йде на кухню, де, як він устиг помітити, видніється дідова постать. Відчинивши двері, він ледве не збив матір. З несподіванки обоє ойкають.

— Ти мене налякав, Артуре! — докірливо сказала мати, хапаючись рукою за серце, ніби воно збиралося втекти. — Швидше неси до авто свій заплічник: батько на тебе чекає, щоб зачинити багажника.

— Зараз, я попрощаюся із бабусею й дідусем! — відповів Артур, вириваючись із материних обіймів.

— Гаразд! Я на тебе зачекаю! — відповіла вона, підозріливо поглянувши на сина. І Артур розуміє, що відкараскатися від матері йому не вдасться. Та в нього нема часу на хитрощі. Він хапає її за плечі і буквально виштовхує з кухні, встигаючи прошепотіти на вухо:

— Мені треба дідусеві сказати одну таємницю! Це чоловіча таємниця! — і зачиняє двері просто перед її носом. Він розуміє, що діє підступно, і радий би вибачитися, так ніколи.

— Артуре! Хіба можна так поводитися? — сердито промовив Арчибальд.

Дідусь ладен висварити Артура, але побачив на його обличчі такий невимовний переляк, що з тривогою запитав:

— Що сталося?

— Це жахливо! — панічно забубонів хлопчик. — Мініпути! Вони в небезпеці! Вони кличуть мене на допомогу! Треба щось робити!

— Заспокойся, Артуре, заспокойся! — сказав Арчибальд, обіймаючи внука за плечі. — Звідки ти знаєш? Ти отримав листа?

— Так! Ось рисове зеренце! — не перестав хвилюватися Артур. — Мені приніс його павук! Треба негайно діяти — інакше буде пізно. Дідусю, я не можу втратити Селенію! Ти розумієш? Розумієш? — голосно схлипував хлопчик.

— Ну, прошу тебе, заспокойся! Ні з тобою, ні з мі ні путами нічого не сталося! Ніхто нікого не втратить! — упевнено сказав Арчибальд, щоб привести хлопчика до тями. — Кажи все по порядку! По-перше, звідки взявся павук? І що за листа він приніс?

Артур бере дідусеву руку і кладе на долоню рисове зеренце. Потім витягає із задньої кишені лупу, підсовує її Арчибальду.

— Там, на боці рисового зеренця! Написано! Поглянь сам!

— Написано? Що написано? На боці рисового зеренця? Мініпути зазвичай пишуть на листочках дерев, а потім зривають їх і кидають, — пояснює дідусь, надягаючи окуляри.

— Листочок не зміг би знайти мене, він упав би в траву й загубився. Ось чому вони написали на зеренці! Щоб павук приніс просто в руки! — сказав Артур, і йому не відмовиш у логіці. — Ти ось почитай, що там написано!

Поки дідусь поправляє окуляри і береться за лупу, відчинилися двері і увійшов Франсуа. Увійшов, як завжди, необережно, зачепивши дідуся плечем. Рисове зеренце, що лежало на відкритій Арчибальдовій долоні, підлетіло вгору, впало на підлогу і… зникло. Певно, закотилося в щілину між дошками.

— О! Перепрошую! — вибачився батько, — Я не хотів…

Артурові не віриться. Немає жодного прикрого випадку, жодної катастрофи, які б відбулися без батькової участі. Він давно вже мав би стати на чолі клубу шанувальників нещасливих випадків.

Артур падає на підлогу і починає шукати безцінне зеренце.

— Артуре, в чому річ? — спитав незадоволено батько.

— Я… я шукаю подарунок, який я дав дідусеві, а ти його вибив із рук, коли відчиняв двері! — мало не плаче хлопчик.

Батько байдуже знизав плечима.

— Звідки я знав, що ви тут стоїте? Артур зазирнув у всі щілини, але зеренця ніде не було.

— Ну, досить, Артуре! Досить! Нам ще далека дорога… — занервувався батько, хапаючи сина за руку. — Арчибальд має добру лупу, і я певен, що з нею він знайде твій подарунок.

Артур щосили намагається висмикнути руку, але оскільки батькова сила обернено пропорційна його кмітливості, то вирватися йому не вдається.

— Дозволь хоч поцілувати дідуся на прощання! — наполягає Артур.

Батько не може цього заборонити, тому відпускає руку. Опинившись на волі, хлопчик вичікувально позирає то на батька, то на дідуся, сподіваючись, що якщо Франсуа сам не здогадається вийти, Арчибальд його про це попросить. Але дідусь занадто чемний, щоб без причини виштовхати зятя.

Батько чекає на сина, не спускаючи з нього очей. Розуміючи, що тягти далі кота за хвіст немає сенсу, Артур кидається дідусеві на шию і, цілуючи його в щоку, шепоче:

— На рисовому зеренці написано «Допоможіть!».

Подивований дідусь теж цілує внука і шепче йому:

— А ти певен?

Артур цілує дідуся в другу щоку:

— Абсолютно певен! Треба діяти! Арчибальд також цілує внука в другу щоку.

— Я поміркую, що можна зробити… Артур починає все спочатку — знову цілує дідуся.

— Прошу тебе, не дай мініпутам загинути! — шепоче хлопчик схвильованим голосом.

Коли дід з онуком усьоме поцілувалися, Франсуа запідозрив, що вони насміхаються з нього.

— Досить! Час у дорогу! Мені за кермом сидіти! — тоном бувалого водія-дальнобійника заявив батько, перервавши обмін поцілунками і таємну розмову дідуся з онуком.

Арчибальд і Артур знехотя відходять один від одного. Батько із сином прямують до авто.

Доки Франсуа-Арман вкладає синів заплічник у багажник, Артур встигає перезирнутися із дідусем, що вийшов на ґанок провести внука та його батьків.

— Не хвилюйся — я все зроблю! — самими губами прошелестів Арчибальд.

Артур посилає здаля поцілунок дідусеві. Та серце його не вгамувалося.

— Досить! Марш в авто, Артуре! — наказує батько.

Щоб понизити градус напруги, Франсуа усміхається, одначе його усмішки ніхто не помітив. Він так рідко це робить, що вже всі забули, яка на вигляд його усмішка. Адже коли крокодил демонструє свої зуби, ніхто й не подумає, що він так посміхається.

Артур знехотя заліз на заднє сидіння. Батько обійшов авто і, не втримавшись, ще раз провів шматкою по осяйній голові овна, виставленого на капоті. Ніби зараз не він, а золоторунний баран візьметься за кермо.

Мати вже сидить на передньому кріслі. Вона завжди сідає заздалегідь, бо їй потрібно чверть години, щоб прищепити ремінь безпеки. А оскільки її метушня з ременем доводить чоловіка до сказу, жінка набула звичку таким чином уникати конфлікту.

— Якщо тебе знудить, — у мене є паперові мішки! — нагадує мати Артурові таким тоном, яким повідомляють про купівлю шоколадних цукерок.

Зважаючи на швидкість, з якою батько рухається по трасі, він не збирається скористатися мішками, — намагався пояснити матері Артур, але помітив, що вона його не чує. Тоді він відвертається від неї і дивиться через заднє скло на дідуся, що стоїть на ґанку. Саме він може допомогти хлопчикові.

Франсуа займає водійське місці і, потерши долоні, тягнеться до ключа запалення. Двигун заревів, мов табун скажених коней. Хоча батько каже про вісімдесят кінських сил. але, мабуть, дві третини тих коней постійно перебувають десь на відпочинку. Та все ж водій блаженно усміхається, зачувши знайоме ревище.

— Що ж, поїхали, мій пупсику! — промовив він з насолодою, беручись за важіль ручного гальма.

«Пупсик» поступово набирає швидкість. Артур бачить, як дідусь, який махає йому рукою, все зменшується і зменшується. А незабаром і весь прекрасний дім, в якому він провів наймиліші тижні свого життя, теж зникає за поворотом.

Тим часом Альфред старанно стежить за павуком, що петляє по кабінету, шукаючи дороги назад. Тільки коли долинув гул авто, пес нарешті втямив, що цей звук означає Артурів від'їзд. Підскочивши на місці, він вибігає на сходовий майданчик і мчить униз, мало не налетівши на Арчибальда. Не гальмуючи, Альфред прослизнув між ногами дідуся, і той, не чекаючи від пса такої гонитви, ледве втримав рівновагу. Перескочивши ґанок, Альфред, не збавляючи швидкості, біжить до воріт.

Покинувши Арчибальдову садибу, авто покотилося ґрунтовою дорогою. Несподівано вздовж неї спалахнули вогні, точніш смолоскипи. Спохмурнівши, батько збавив швидкість: він намагається пригадати, коли тут поставили ліхтарі. Підняти очі і подивитися, звідки взялося світло, йому і в голову не приходить. Але зацікавлення примушує відчинити вікно і виставити голову назовні. В темряві він помітив високі чорні постаті воїнів бонго-матасалаїв. Вишикувавшись на узбіччі, як почесний караул, вони тримають у високо піднятих руках смолоскипи, які ронять на дорогу жовті мерехтливі відблиски.

Артур відразу зрозумів, звідки взялося світло. Вигнувшись на сидінні, він задирає голову якомога вище і дивиться на вогні. Їхнє світло вихоплює із мороку то одне, то інше обличчя в бойовому пофарбуванні. Артуру робиться лячно: а що як батько, побачивши цей почесний караул, з несподіванки кине кермо і авто, втративши рівновагу, звалиться в кювет чи наїде на когось із воїнів?

Та все обійшлося. І вогні бонго-матасалаїв зникли вдалині.

— Що вони тут забули? Вони ж створюють аварійну ситуацію! Хто їм дозволив? — бурчить батько, ніколи не пропускаючи можливості висловити незадоволення.

Авто поринає в нічну темряву. Тепер лишень два жовтих ока освітлюють дорогу, що біжить попереду.

Коли воїни, погасивши смолоскипи, збиралися повертатися до свого намету, на дорогу викотився пес Альфред. Струснувшись, він погнався вслід за авто. Бонго-матасалаї не встигають навіть нічого в нього запитати. Вони довго дивляться, як пес намагається наздогнати свого господаря. Воїни бачать вночі так само добре, як і вдень.