Артур і помста жахливого У

РОЗДІЛ 11

Макс веде Артура в гараж. Це просторий сарай, де вільно розміщені найрізноманітніші засоби пересування. Неподалік дверей стоять два гамулі, один із них має горби: певно, для перевезення вантажів. За ними — ліо-намата, яка загалом використовується як автобус. Тут же й бойовий краб, на якого Макс особисто начепив кенгурятник із загостреними оборонними іклами. Крабом керувати легка — він заводиться з півоберта. Макс називає його Омаром: це найвища похвала.

— А ми з тобою візьмемо мого улюбленого жучка! — вигукнув кльовочувак.

Ця пристрасть Макса до всього яскравого, мабуть, не дасть їм змоги проскочити непоміченими.

Макс піднімає листочок — під ним стоїть чудове сонечко, все рожеве, з жовтими та синіми плямами. Це господар подумав, що чорні плямки з вигляду похмурі, і перефарбував… Справді, так значно веселіше. І дуже схоже на ямайське таксі!

— А нас не засічуть? — засумнівався Артур. У нього всередині щось обірвалося: хіба годиться їздити незнайомими місцями в такому строкатому авто?

— Аякже! Ще б пак! А інакше навіщо нам цей круїзинг? — відповів Макс, розтягнувши губи до вух.

— Що? Який такий руїзинг? — наївно перепитав хлопчик.

— Круїзззззинннг! — промовив Макс з місцевим акцентом. — Це коли хапаєш тачку і ганяєш на ній головною вулицею. Спершу туди, потім сюди. І так доти, доки закадриш симпатичненьку пасажирочку або закінчиться пальне! — І він зареготав.

Артур почухав потилицю і поглянув на нещасне сонечко: на таке пояснення йому нічого не лишається, як розвести руками, якби, звичайно, вони в нього були. Та воно, видно, встигло звикнути до витівок свого власника і лиш по-філософськи зітхає. Макс відкрив великого кошика, вихопив звідти двох черв'яків і почав їх розтягувати. Обидва безхребетних зразу ж засвітилися приємним синюватим сяйвом, виправдовуючи свою назву: «сяючі черви». Кльовочувак присів навпочіпки і приклеїв обидві осяйні смужки на днище сонечка.

— Вони освітлюватимуть нам шлях! — пояснив він своєму пасажирові, який, спостерігаючи ці дії, не повірив очам.

Залізши сонечкові на спину, Макс усівся у двомісне сідло з того боку, де вигравірувано його ініціали. Привчений батьком до охайності в авто, Артур спершу витирає ноги об килимок, а потім займає місце поруч із Максом. Легенький поштовх п'ятами — і сонечко починає швидко рухати всіма шістьма ногами. Вибігши із гаража, жучок звернув на широку підземну вулицю. Артур подивувався, скільки на ній метушилося люду. Вписавшись у щільний потік транспортних засобів, жучок змушений знизити швидкість до рівня пересування гусениці.

Роздивляючись пішоходів, хлопчик помітив, що більшість із них з племені кльовочуваків. Їх легко упізнати за головами, схожими на копиці сіна із багатьох кісок, в які вплетені мушлі, та за ходою: крокуючи, вони так смикають ногами, ніби щораз наступають на жувальну ґум-ку. І лишень кльовочуваки тиняються, сховавши руки в кишені, бо у всіх інших руки чимось зайняті, тягнуть якусь здобич. Напевне, це тому, що кльовочуваки майже ніколи не працюють. Їхнє головне заняття — насолоджуватися життям. Вони сидять на узбіччях тротуарів або на терасах маленьких барів, яких тут стільки, мов опеньків після дощу. Чуваки курять сигари, п'ють Вогняного Джека і витріщаються на авто чи один на одного. Будь-який чувак з почуттям власної гідності вважає за потребу одягтися в щось пістряве, щоб аж очі вбирало. На їхню думку, така одіж допомагає їм мати оригінальний вигляд.

— Ось це й називається круїзинг, хлопчику! Кермо тримаємо однією рукою, обов'язково усміхаючись, а головне — їдемо тихо-тихо, щоб встигнути усіх роздивитися. І — що найважливіше! — щоб усі встигли добре роздивитися тебе! — розтлумачив Макс свою поведінку з задоволенням лосося, якого несе течія.

Одначе на Круїзинг-Авеню можна натрапити не лишень на чуваків. В натовпі промайнули Довгопанчохи-Вовпу, істоти з довгими вухами, прибульці з Третього континенту. Двічі на рік вони обростають вовною і приходять до міста стригтися. Але тепер ще не сезон. Виявляється, деякі з них, очікуючи стрижки, наймаються підмітати вулиці своїми довгими вухами.

— Але ж це негігієнічно! — вигукнув Артур. Бабуся привчила його систематично мити вуха, і він ніколи не чув, щоб ними користувалися як віником.

Хлопчиків вигук — наслідок його неглибоких знань мініпутського світу. А в ньому так заведено, що в Довгопанчох-Вовпу є своя система очищення вух. Ідеться про симбіоз живих істот. Маленькі блохи, яких називають бомбико-атомиками, безперервно поїдають нечистоти, які набиваються у вуха Вовпу. В блошиних шлуночках ті нечистоти перетворюються на маленькі кульки, вкриті товстою слизовою оболонкою, мов лаком. Коли шлуночок наповниться до краю, бомбики-атомики зразу ж їдуть їх продавати. Черви, що живуть глибоко під землею, як-от, мердоковти, обожнюють такі кульки. Отже, Довгопанчохи-Вовпу існують у тісній співпраці з блохами: і вулиці чисті, і черви ситі.

Артур здивувався, побачивши кількох старих осматів у відставці. Вони жебрають у перехожих — просять крихти дивокорна, національних ласощів мініпутів. Несподівано на вулиці утворився затор. Максів жучок вимушено гальмує. Причиною цього виявилася процесія перлоносів, що виринула з-за рогу. Треба визнати, що на жодному континенті немає комахи, гарнішої за перлоноса. Мигдалеподібне тіло, блискуче, як алмаз, маленькі вуста, що схожі на сердечко до дня святого Валентина, і величезні очі, світлі, як річкові перлини. А їхня граціозна хода! Чорна пантера побіліє від заздрощів, оперна танцівниця шаленітиме від ревнощів! Артур ніколи не бачив таких плавних рухів. Навіть левретка поруч із перлоносом матиме вигляд розгодованого бульдога.

— Ну, і як тобі круїзинг? — кинув Макс, втішаючись розгубленим пасажиром.

Артур поступово отямився.

— Це, звичайно, кльово, тільки боюся, що ми запізнимося… А якщо ми запізнимося тепер — запізнимося назавжди! — відповів хлопчик.

— Гаразд! Тоді повернемося згодом.

Макс смикнув за мотузочок — і панцир жука розкрився, розломився навпіл, вивільнивши тонкі прозорі крильця. Сонечко піднімається над вулицею і летить, як винищувач, тріпаючи прозорими крильцями та здіймаючи хмари куряви, а вслід за нею до самісінького кінця вулиці летять не найприємніші побажання.

— Круїздзиннннь! — відповів іншим водіям Макс, піддаючи їхні нерви ще більшому випробуванню.

Назва «круїзинг» походить від слова «круїз», що означає морську подорож, пов'язану з бурями та штормами. Батькова поїздка в авто ніяк не підходить під це визначення, бо вона — не морська і ніякі бурі та шторми їй не загрожують. Та й ритм його авто ніскілечки не нагадує розмірений ритм хвиль. Його вісім десятків коней брикають і мчать галопом.

— Любий, повільніше! Мене зараз знудить! — стогне дружина, упершись щосили в панель з приладами.

— А тебе завжди нудить, хай би як я їхав! — відповів батько, повністю зосередившись на процесі кермування авто.

Теперішня його поведінка може видатися нормальною — адже він стурбований зникненням сина. Досі ми спостерігали, як він його сварить, і могли б засумніватися, чи він його любить? Звісно, цей чоловік може просто не вміти любити. Та батьківське чуття він, на щастя, має. І ми, здається, на нього натрапили. А любити можна й навчитися, як вчаться рухливих ігор чи зав'язувати шнурівки. Якщо вам серце не підкаже, як це зробити, виберіть собі провідника, і нехай він веде вас дорогою любові. Напевно, коли Франсуа був дитиною, батьки любили його мало або не так, як треба. Тому він виріс таким недоладним…

Але тепер він тривожиться за сина, тому веде авто всліпу — інакше кажучи, просто в розриту могилу. Так завжди буває, коли боїшся втратити дорогу тобі людину. І біда ніколи не приходить сама… Незважаючи на хвилювання через Ар-турове зникнення, батькові годилося б уважніше поглядати на дорогу. А він про неї забув, і зіткнення вже не за горами. З одного боку, це добре, коли всі думки і почуття наповнені любов'ю до сина. З другого ж — коли ти за кермом, не слід через це втрачати голову, бо в будь-яку мить може статися аварія. Аварія боліда з двигуном у вісімдесят кінських сил, пущених галопом зі швидкістю сто тридцять кілометрів на годину ґрунтовою дорогою, — це завжди катастрофа. © http://kompas.co.ua

Франсуа втратив пильність саме тоді, коли гурт кіз чомусь вирішив перетнути транспортну артерію. Ми не дізнаємося в них, який недотепа забув зачинити ворота загону і якого біса їх понесло серед ночі на трасу. Нема на це часу — кози вже в дорозі. Тому зафіксуємо все, як було.

Франсуа тисне на гальма. З пронизливим скреготом колеса блокуються. Дружина нелюдськи заволала і влупилася фізіономією у вітрове скло. Нечуване репетування істоти невідомої породи примусило кіз закам'яніти посеред дороги. Франсуа крутить кермом врізнобіч, та заблоковані колеса прокручуються на місці. Скориставшись паузою, повідомляємо, що в цьому місці траса йде під нахилом і навіть заблоковані колеса не заважають авто поволі сповзати донизу, інакше кажучи, наближатися до рогатого гурту. І ось воно потрапляє в стадо — і кози заметушилися, ніби поміж них затесався вовк. Але великий козел-вожак не боїться вовків, і доки його кізки розбігаються вусібіч, він, упершись копитами в землю і нахиливши круторогу голову, приготувався до битви.

Франсуа вчепився в кермо, як приклеєний. Вирячивши перелякані очі, він усвідомив, що зіткнення не уникнути.

Зі свого боку тварина побачила в яскравому світлі фар обличчя ворога. Це не вовк, а всього лише баран, який виблискує чудовим золотим руном. Треба сказати, що фірма постаралася: символ виконано натурально, і справжній козел, позираючи на штучну баранячу голову, має його за живого ворога.

Тварина (справжня!) лупить копитом об асфальт. З-під копит летять іскри, козел войовничо тріпає бородою, розмітаючи дорожню пилюку. Він готовий до бою. Його ворог більший разів у десять, але наш козел гордий і нізащо не відступить. Тим більше, що на нього дивляться всі кози. Батько заплющив очі. І обидва представники парнокопитих, справжній та штучний, зчепилися рогами. Зазвичай у таких боях тварини годинами б'ються, доки один із них обламає роги і втече. Але тепер достатньо одного випаду — з боку живого козла, звичайно. Авто, скрегочучи, розпалося на шматки. Фари перекосилися, із радіатора повалив густий пар. Бампер дзвякнув об асфальт, з продірявлених баків задзюркотів бензин і потекла олива. Поволі, ніби спросоння, відвалилися дверцята.

Козла це оглушило і подивувало. Що ж, на його місці кожен би розгубився.

— Вибач! — пробурмотів батько.

Це адресувалося козлові. Франсуа тільки-но помітив табличку: «Обережно — дикі тварини!» Ось чому роги у нього, як два штопори: це гвинторогий козел, carpa falcorica.

Струснувшись, гвинторогий козел гучно чхнув, зафуркав, а потім, гордо піднявши голову і набравши в легені побільше повітря, переможно загукав. Його цілковита перемога не викликає сумнівів, і стадо привітало його радісним меканням. Погордливо зиркнувши на кізок, козел поважно пішов до найближчого гайочку, а стадо шанобливо затрюхикало за ним. Незабаром і дерева, і нічна пітьма поглинули тварин, які так недоречно вирвалися на волю. Франсуа сидів, не поворухнувшись, стискуючи кермо занімілими пальцями. Якби він мав гроші, то придбав би собі «Ягуара», і тоді б на капоті урочисто сидів не безмозкий баран, а сильна хижа кішка, для якої козел — навіть гвинторогий — вечеря на один зуб. Вона б змела його, як миша шматок сиру. Поставивши руками на місце відвислу щелепу, батько поклявся усіма богами, що більше ніколи не поліруватиме того чортового барана, хай би яким золотим було його руно!