Артур і помста жахливого У

РОЗДІЛ 13

Хлопчик поволі рухається до головного майдану. Там збирав король своїх підданих на урочистості. Мініпути полюбляють святкувати й веселитися, а тому збираються перед палацом на великому майдані. Вони ніколи не були войовничими. Навпаки, цей люд завжди готовий пустити сльозу — як з печалі, так і з радості. Вони тішаться під час святкових маніфестацій, захоплюються будь-якими виступами і віршами. Та найбільше їм до душі квіткові церемонії. І з тої причини, що в королівстві росте триста шістдесят п'ять квіткових видів, вони щодня віддають шану якійсь квітці.

Тому щоранку мешканці збиралися на майдані і виспівували хвалу квітці цього дня. Така церемонія зачіпала за живе, і кожен ішов туди, щоб пустити сльозу.

Мініпутські сльози мають безліч корисних властивостей. Спеціальні сльозозбирачі ходили поміж рядами і збирали безцінні перлини в кокони шовкопрядів. Потім усю вологу, що пролилася з радості і захоплення, зливали в гігантські ємності, які зберігалися в призначених для цього коморах. В останній день селенельного року, що якимось загадковим способом збігався з нашим першим квітня, коштовну рідину використовували під час великомасштабної акції — свята риби. Це була й справді подія національного рівня. Щоправда, заздрісники вважали її смішною, бо ж мініпути, які бояться води і більшість їх ніколи в очі не бачила риб, не можуть на повному серйозі святкувати день риби. У відповідь на випади таких нудних осіб мініпути заявили, що святкують вони вдавано. Хоча, зрозуміло, радощів від такої заяви не зменшилося. Дехто навіть став називати цей день — днем дурня. Хто ж не захоче раз на рік побавитися вволю і не бачити перед собою якусь кислу пику?! Так що в день риби дуріли всі досхочу. Поголос про це дурнувате свято, чи то на честь риби, чи на честь дурня, швидко поширився усіма континентами і проник на земну поверхню, у великий світ. Людям це сподобалося, і вони теж стали першого квітня веселитися на всі заставки. Єдине, що було їм невтямки: як це називати — днем риби чи днем дурня? Тому в кожній країні обирали назву, яка їм до вподоби. Французи, скажімо, першоквітневий день називають по-мініпутськи — днем риби. І тепер, хай би як називали це свято, першого квітня всі люди в цілому світі підколюють одне одного, жартуючи, і сміються із власних слабкостей і вад.

Традиція першоквітневого свята у мініпутів вкорінилася. Щороку король особисто розпочинав святкування: урочисто виливав зібрані протягом року сльози в басейн, посеред якого височіла велетенська скеля з висіченим на ній зображенням риби. Першого квітня сльозозбирачі не працюють, і кожен, хто від сміху наплакав багато сліз, може сам їх виливати в басейн. Або полити свій садочок біля будинку… Сльози від сміху солодкі на смак, від них краще ростуть квіти й тягнуться вгору корисні рослини. Протягом року будь-який мініпут може прийти до басейну і зачерпнути з нього хоч пригорщу цінної вологи, щоб оживити рослини чи напоїти ґрунт.

Але все ж таки: чому риба? Спитайтеся мене — і я відповім. Позаяк мініпути мають звичай за все дякувати небу і з пошанівком ставитися до всього живого на білому світі. Але ж, погодьтеся, що на світі стільки всього, про що мініпути або не знають, або знають дуже мало. Одначе лиш нечема чи дурень не поважає когось через те, що не знайомий з ним особисто. Про риб мініпути знають дуже мало, майже нічого. Тому риба для них — втілення всього невідомого, що існує на світі і так чи інакше задіяне в процесі, що його називають кругообігом життя. Пошановуючи рибу, мініпути уславляють природу, що завжди має напоготові сюрприз. А оскільки мініпути тонкосльозі, то найбільший подарунок для природи — їхня прозора волога.

Тепер, коли ви довідалися про першоквітневі святкування та мініпутську рибу, сподіваюся, що ви щороку першого квітня реготатимете до сліз, щоб ушанувати мініпутський люд, який вигадав це веселе дійство, та ще й поливатимете ваші кімнатні квіти, щоб краще цвіли.

Артур сів на камінь. Він дуже пригнічений. Жодної живої душі… Безслідне зникнення мешканців міста — як це зрозуміти? На землі він побачив кілька слідів — звичайних слідів від ніг. Артур уперся ліктями в коліна. Поклав підборіддя на долоні і глибоко зітхнув. В позі майже Роденівського мислителя хлопчик має вигляд досить привабливий: дрімлива, перепрошую, замислена статуя.

Хлопчиків погляд неуважно ковзнув майданом і зупинився на статуї, поставленій, точніш, покладеній ліворуч від входу до палацу. Статуї часто ставлять перед входом до громадських будівель. Та лежачих статуй Артур ще не бачив. Тим більше таких — з підігнутими колінцями і долоньками під щокою. Нічого урочистого в такій позі нема. Так зазвичай сплять. І тут Артур здогадався! «Та це ж не статуя!» — вигукнув він, ударивши себе в чоло. Скочивши з каменя, хлопчик помчав через майдан до сплячого мініпута. «Тільки б він не був зачарований, як Спляча Красуня!» — крутиться в його голові єдина думка. Тепер усі його сподівання виключно на цього лежня. Він єдиний, хто може пояснити, куди так таємничо зник мініпутський люд.

Артур наблизився до сплячого, та той і не поворухнувся. Невже з його тіла вилетіла душа? Що ж таке сталося? Може, його зачарували? Але хто? І навіщо? Та куди щезли всі інші? З якого такого дива вчаровувати єдиного мініпута — не короля і не принца? А що як цього хлопця убили невідомою зброєю? Тоді навколо повинні лишитися сліди боротьби чи якихось руйнувань… Але вартовий — це красномовно засвідчує його одежа — лежить на землі, згорнувшись калачиком, і, як упевнився Артур, міцно спить. Та ще й хропе, хоча й не так гучно, як Маргарита, інакше Артурові було б чути і на іншому боці майдану. Мініпутський ніс виводить винятково тоненькі рулади.

— Та він же… спить!!! — закричав Артур, уклавши у вигук усю свою зневагу.

І без будь-якого співчуття хлопчик енергійно копнув його в сідниці. Вартовий схопився, закліпав очима і (віддамо йому належне!), вмить схопивши кинутий поруч спис, виставив його вперед.

— Допоможіть! На палац напали! До мене, Ваша королівська величносте! — зарепетував він, навіть не втямивши, звідки ж небезпека.

Артур замахав руками, подаючи знаки, схожі на ті, коли саджають літака.

— Гей! Прокинувся? Поглянь — це ж я, Артур! — чітко промовляючи слова, кричав хлопчик просто в обличчя вартового.

А той все одно махав головою і так вертів списом, що хлопчикові довелося відскочити від нього якомога далі. Шкода, що напохваті нема холодної води — а то він би швидко привів до тями цього лежня!

Струсивши із себе залишки сну, міні-пут поставив списа на землю і допитливо зиркнув на Артура. Нарешті до нього дійшло, що вся загроза — це маленька людина, що розмахує руками перед його носом. Обличчя цієї людини йому когось нагадує! А коли подумати добре, то й голос не видається незнайомим.

— Артур? — нарешті питається вартовий, знітившись від власної нездогадливості.

— Так, це я! Артур Гігантик! — відповів Арчибальдів онук і… чоловік Селенії.

Артур ще не зовсім усвідомив, що він побрався з принцесою. Чи, може, він ще наречений? Церемонія відбувалася так стрімко, а свідків було так мало (тільки один!), що хлопчик засумнівався, чи відбулася ця подія насправді.

— Ну, звичайно! Це — Артур! — вигукнув сторож, ніби до цієї миті його не діймали сумніви. — Яким вітром тебе сюди занесло?

Артур ошелешений. Невже цей тип так довго спав, що навіть не знає, яка трагедія сталася в місті? Та хлопчик не встиг поставити гнівного запитання, як вартовий довірливо поцікавився:

— Скажи, а що, я й справді задрімав трохи? Знаєш, таке зі мною буває… Але рідко! Я завжди чесно стою на варті! А вчора переїв дивокоренів, і вони невдало вляглися в шлункові. Гадаю, цей маленький інцидент не набуде розголосу?! — змовницьким тоном напівспитав він.

— М-м-м… Так, звичайно! — бадьоро відповів Артур. Чесно кажучи, він розгубився.

— От і гаразд! — задоволено промовив вартовий. А потім загорлав: — Чуєте, люди добрі? Артур повернувся! Хай живе Артур! Слава принцові Артуру!

Зненацька скрізь засвітилися вогні. У кожному віконечку кожного будинку з'явився крихітний вогник, а мешканці повибігали на ґанки. Дехто сонний, дехто прокинувся, але всі живі-здорові!

Артур вражено спостерігає дійство, яке годилося б назвати «Пробудження міста». Зусібіч на майдан збігаються мініпути. Хтось зіскакує з високих віт, хтось — спускається ліанами, а є й такі, що вхопили тобогани і поковзом летять до центру міста. Всі вигукують ім'я Артура. Поголос про його прибуття поширюється швидше за кола по воді. Щоразу, коли лунає: «Ура, Артур!», на обличчях усмішки. Діти верещать від радощів, дорослі плескають у долоні, і всі прямують до палацу.

Сльози струмком линули з Артурових очей, побігли по щоках, як сік переспілої груші, а серце розтопилося, як шмат масла на сковорідці. Тепер головне — не перестаратися і не зашкварчати, а то можна й пригоріти. Та як не розтанути від таких палких почуттів?! Обличчя мініпутів, що оточили хлопчика щільним колом, сяють від радості і щастя. Він гадав, що про нього забули, а виявилося, що про нього не лише пам'ятають, а й радіють його появі! Навіть у школі після літніх канікул друзі не зустрічають його так палко. Радше, навпаки. За час довгої відсутності між однокласниками завжди виникає певна дистанція, яку з початком нового навчального року доводиться щораз долати. І з цього не слід дивуватися: час, що для дорослого пролітає, як одна мить, у дитини насичений багатьма важливими відкриттями, а тому тягнеться довго. І школярам доводиться наново звикати одне до одного і намагатися зрозуміти, які зміни сталися з приятелем за канікули.

Ми вже казали, що мініпути палко висловлюють свої почуття. Тому кожен з них вважає за потрібне кинутися Артурові на шию. І роблять це з таким захватом, з яким блоха падає на пса. Зненацька якась крихітна людина, розштовхуючи натовп, як хвилеріз, так пристрасно кинулася на Артура, що той не втримався на ногах і вони вдвох покотилися по землі. На щастя, навколо повно люду, так що далеко відкотитися не вдалося.

— Мотлохлюш?! — радісно вигукнув Артур, упізнавши лукаве личко міні-пута.

— Артуре, невже це ти? — луплячи хлопчика щосили по спині, гукнув маленький принц, ошаленілий від щастя.

Друзі покотом котяться то в один бік, то в інший, як двоє щенят, висловлюючи свою радість штурханами та вигуками. Яке це щастя, що вони зустрілися знову!

Першим отямився Артур. Ставши на ноги і допомагаючи підвестися приятелеві, він, струсивши пилюку, спитав:

— А куди ви всі поділися? Я так хвилювався!

— Як поділися? Ми спали! Ти знаєш, котра година? — відповів Мотлохлюш, показуючи затиснутий у руці пісковий годинник.

Справді, мініпути мешкають під землею і без годинника час не визначиш. А якщо згадаємо, що Артур проник до мініпутів після півночі, а поїздка на сонечку тривала близько години, значить, тепер глупа ніч… І сонний король, що невпевненою ходою вийшов із дверей палацу, — найкраще це підтверджує.

— І-і-і… а-а-а-у! — позіхнув король, потягуючись. — Ну, і де той зірвиголова, що посмів серед ночі мене розбудити?

Хриплий голос короля теж засвідчив правдиві слова Мотлохлюша: година й справді рання. Та ще й король вийшов сам, без свого вірного конопса, якого, певно, не зміг розбудити.

На коротеньких ніжках, одягнений у штани з великими буфами із акацієвого листя, самодержець має кумедний вигляд. Одначе нікому і на думку не спаде кепкувати з нього. По-перше, тому, що ніхто не кепкує з королів, а по-друге, тому, що всі мініпути носять штани такого самого фасону. Але не всі можуть дозволити собі пошити штани з акацієвого листя — дуже дорогої тканини. Адже акація дуже рідко скидає листя… І хто його знайде, той вважається щасливчиком усіх Сімох континентів.

Король протер очі, струснувся, як пес, що вискочив з води, і повторив своє запитання. Озирнувшись, Мотлохлюш помітив батька.

— Це Артур, тату! Поглянь! — відповів радісний син і з веселим сміхом підштовхнув друга до його величності.

— Артур??? — не віриться королеві.

Він оглядає хлопчика зусібіч, навіть обмацує його, ніби хоче переконатися, що перед ним не привид. Артур посилено кліпає очима і намагається щось сказати, та не може повернути язиком. Події неймовірно швидко розвиваються, але не так, як він того хотів!

Несподівано король поправляє одяг і навіть пробує щось зав'язати.

— Перепрошую, Артуре… Я так міцно спав… Прокинувся… І зовсім не так одягнутий… Що ти тут робиш посеред ночі?

Він нарешті переконався, що перед ним і справді Артур — рятівник мініпутського королівства від Жахливого У.

Артур не знає, що відповісти. Він давно вже знічений через те, що розбудив ціле місто, в якому всі мирно спали, і де, судячи з усього, нічого не сталося. Та не сам же він вигадав рисове зеренце, на якому було прохання допомогти, не сам послав павука, що наступав йому на п'яти?!

— Рисове зеренце? — перепитав король. — Дивна річ!

Річ і насправді настільки дивна, що всі зареготали. Цей сміх — яскраве вираження мініпутського характеру. Ні з того ні з сього вони ладні іржати, як кінський табун, і ридати, немов невичерпний фонтан. Одначе слід зауважити, що сміятися вони більше люблять, ніж плакати. Незважаючи на безцінність їхньої слізної вологи.

— Мій маленький друже, мініпути пишуть лишень на листочках з дерев, — промовив король голосом директора школи на показовому уроці. — Листочки дубів використовують для написання законів, листочки ясенів — для записів мудрих думок та висловів, липові листочки — для липких наліпок, березові — для службових листів…

— Кленові — для кулінарних рецептів, вербові — для завуальованих записочок, — підхопив хитруватий Мотлохлюш. — У мого батька найбільша колекція куртуазного листування, перепрошую, вербових листочків…

— Досить, Мюше! — обірвав сина король, не бажаючи змінювати тему розмови на таку делікатну, як його приватне листування. — Я певен, що наш дорогий гість уже все зрозумів. Абсолютно певен!

Сподіваюся, що читачі також осягнули: для кожного виду послання мініпути використовують усякі листочки. На платанових пишуть заклики, на грабових — вироки, на листочках тополі — суспільно-політичні статті, на капустяних — повідомлення про приємні події, весілля чи народження, на ялинових голках — скарги… Але зупинімося, бо так ми зайдемо дуже далеко…

Король викликав офіційного літописця і художника за сумісництвом.

— Шановний, ось ви художник! Чи писали б ви на рисовому зеренці? Ні? Правильно! Чого б тоді не писати заразом і на стінах?! — пожартував король. Він остаточно прокинувся, незважаючи на нічний переполох, і вже перебуває в доброму гуморі.

— Мені здається, що хтось так недобре позбиткувався з тебе, Артуре! — завершив король, доброзичливо поплескуючи хлопчика по плечі. — Молодь буває такою наївною!

Артур заплутався в думках. Йому абсолютно зрозуміло, що ніхто з родичів не міг надіслати листа на рисовому зеренці. Арчибальд так не жартує. Маргарита занадто заклопотана господарськими справами, мати — близькозора, щоб писати так дрібненько, а батько нетерплячий взагалі щось написати. Лишається Альфред. Артурові ніколи не шкода похвалити свого пса за його неймовірні вчинки, але вирізати напис на зеренці… До того ж там інший почерк… Та коли цього листа не писали у великому світі, значить, його написано у мініпутському королівстві! Але хто ж таки написав?