Артур і помста жахливого У

РОЗДІЛ 16

Близько п'яти хвилин воїни старанно витирають ноги об килимок при дверях, тим самим роздратовуючи Маргариту.

— Ну, досить! Ідіть! Я потім приберу! — підганяла їх бабуся, занадто схвильована, щоб звертати увагу на чистоту паркета.

Слід зауважити, що в будинку воїни-матасалаї почуваються не в своїй тарілці. Ось і тепер вони навшпиньки, намагаючись рухатися без звуку, входять у вітальню. В цих помешканнях з прямими кутами і низькими стелями їм не по собі, і вони йдуть, зігнувшись у три погибелі, щоби їхні два метри сорок сантиметрів не зачепили люстри.

Франсу а— Арман, точніше, привид колишнього Франсуа, простягся на канапі.

Якщо сплутати бабусю з привидом могли лишень бонго-матасалаї, які вірять у духів, то Франсуа будь-хто мав би за посланця потойбічних сил. Величезна пов'язка навколо голови перетворила його на інопланетянина, а синці й подряпини на спухлому обличчі після інсектициду надають йому вигляду гостя з того світу.

Під час атаки дикого козла він ще й ударився фізіономією у вітрове скло.

— Ну, дорого мені обійшлася ця поїздочка! — прорік Франсуа, вилазячи з авто.

Дружина не відповіла на цю репліку. Ще б пак! Зважаючи на кількість синців та подряпин, що прикрасили обличчя чоловіка, в нього буде така потреба в ліках, що вартість вітрового скла здасться дрібницею.

Упавши в крісло в не зовсім зручній позі, мати так і не рухалася. Очі в неї злипалися — ось-ось засне. Вона б, може, й менше стомилася, якби їй довелося йти чи бігти по шосе. Одначе чоловік захотів зрізати кут! А оскільки що північ, що південь для нього все одно, то вони забрели в болото. Тепер зрозуміло, чому ноги в жінки покриті бурими плямами засохлої грязюки, а з босоніжок стирчать пасма засохлої ряски. Вилізши з болота, батько повернув не в сад, а в поле, заросле ожиною. Після «привабливої» подорожі через колючі хащі квітчасту материну сукню прикрасили плями ожинового соку, а низ її перетворився в коротеньку бахрому.

Ця парочка туристів нанесла у вітальню стільки бруду, що тупцювання воїнів перед дверима недаремно дратувало Маргариту. Справді, навіщо затримуватися, витираючи ноги, якщо весь навколишній бруд уже в кімнаті?

— У них виникла проблема! — оголосив Арчибальд без будь-якого здивування.

Утім, поглянувши на тих, що внесли вагомий внесок у забруднення вітальні, ніхто й не заперечить Арчибальдові. Батько схожий на великий льодяник «чупа-чупс», а мати скидається на засохлий букет, занурений у фрітюр. Справді, в цих людей проблема. І не одненька!

— Вони потрапили в аварію — врізалися у тварину! — голосно пояснив Дідусь.

Почувши таку жахливу новину, воїни всі, як один, затряслися, ніби їх лихоманило, а шкіра на їхньому тілі вкрилася дрібною висипкою, інакше кажучи, зробилася «гусячою шкірою».

— Тварину поранено? — відразу ж запитав вождь. Саме ця частина дідусевого повідомлення видалася йому найсуттєвішою.

— Ні! Тварина почувається чудово! Вдячний вам від її імені за турботу про неї! — подав голос батько, якого збісило запитання воїна.

— А що це за тварина? — розпитував далі вождь.

— Не знаю! Чи то слон, чи бегемот, одне слово, щось таке! Хто знає, кого ви тут навезли зі своєї Африки?

Певно, внаслідок зіткнення, у нього стався струс мозку, бо тільки такі мізки можуть сплутати козла із бегемотом.

— І ваше авто, напевно, в жахливому стані? — ввічливо запитав Тверез-Віник. Переконавшись, що з твариною нічого не сталося, він ладен виявити співчуття і до потерпілих.

— Нема в нього ніякого стану — самі уламки лишилися! Воно розпалося! Дощенту! На металобрухт — та й годі! — зарепетував у відповідь Франсуа.

Його крики розбудили дружину.

— Не нервуйся, любий! Це дрібниці! Ми… ми отримаємо страхове відшкодування і купимо нове авто, — промовила вона, виявляючи залишки здорового глузду.

— Ми застраховані лиш на третину, козо ти дурнувата! І хто ж, по-твоєму, підпише мені протокола? Слон чи бегемот? — з такою люттю вигукував Франсуа, що бризки слини обволікли його, як хмарки.

Дружина намагалася підшукати слова, щоб заспокоїти його.

— Але… м-м-м… мені здається, що це був козел, любий, — тихенько сказала вона.

Ліпше б уже промовчала! Бо обличчя її чоловіка вмить змінило колір, мов хамелеон.

— Га? Що? О, перепрошую! Звісно, козел! Тоді не все втрачено! Хто ж не знає, що козли вміють тримати перо, грамотно пишуть і їм не потрібні окуляри, щоб підписати протокола, бо в них чудовий зір!!! — загорлав він просто у вухо дружині, вважаючи, що таким чином він демонструє своє почуття гумору.

— Заспокойся, Франсуа! — втрутився дідусь. — Головне, що ви вціліли і козел не постраждав!

Батько зиркнув спершу на Арчибальда, потім на дружину, потім на Маргариту, потім на бонго-матасалаїв, потім на Альфреда, а потім спитав себе, чим він так прогнівив Господа, якщо той покарав його такою сімейкою божевільних? А оскільки не можна нормально розмовляти з хворими на всю голову, то батько знизив емоційний градус.

— Звісно, найголовніше для мене не втрата авто, а зникнення Артура! — абсолютно спокійно промовив він.

— А хіба ж він зник?! — спитав вождь і, рвучко випроставшись від несподіванки, влупився головою в стелю.

Арчибальдові очі аж на чоло полізли.

Розмахуючи руками, він хотів нагадати вождю, що йому слід мовчати про місце перебування хлопчика. Артуровим батькам ліпше не знати, що їхній син знову помандрував до мініпутів і тепер його зріст всього лиш два міліметри.

І знову інстинкт не підводить Франсуа: він відчуває, що його мають за ідіота.

— А чого ви ніскільки не здивувалися, коли почули, що він зник? — примруживши очі, процідив батько тоном слідчого, упевненого у винуватості затриманого. — Значить, ви знаєте, де він?!

— Він був на задньому сидінні вашого авто. Ми бачили його при світлі смолоскипів, — забубоніли воїни бонго-матасалаї, що не звикли обманювати.

— О, дуже вдячний вам, але я це знаю! Одначе, коли ми зупинилися на бензоза-правці, хлопчик обернувся на пса! І знаєте — як у Лас Вегасі! На танцівницю накидають покривало, потім скидають його — а там пантера! — пояснював Франсуа, ледве стримуючи гнів. — Хоча, коли ви на мене накинете ковдру, я теж можу обернутися на зажерливого тиранозавра! — загорлав він, підстрибуючи до височезного вождя. — Я вас востаннє запитую: де мій син???

І на очах у вражених присутніх батько вперше наступає на того, хто в кільканадцять разів сильніший. Думка про те, що він може втратити дитину, розбудила в нім такі сили, про які він і сам не підозрював. Він, мабуть, і справді любить свого сина, якщо його не злякала постать викрадача, яким він вважає бонго-матасалая. Вождь позирав на нього зверху вниз. Слід зауважити, що він уперше дивиться на маленьку людину з відтінком поваги. Виходить, якщо цього пацана потренувати, то з нього ще й люди будуть?!

— Я не знаю напевне, де перебуває ваш син… Але хай би де він був, ми віримо в нього. І нехай буде при нім наша сила! Ми переконані: він повернеться до вас живий-здоровий, — упевненим гучним голосом промовив вождь.

Нічого нового батько не дізнався, одначе заспокоївся. В голосі воїна вчувалася доброта, співчутливість і природна сила. Нічого дивуватися, що вождь легко знаходить спільну мову навіть із деревами.

Матері дуже хочеться розповісти усім, як Артур сказав їй, що йде до саду, щоб приєднатися до якихось міні-штучок. Та вона злякалася, що її заява ще більше розгнівить чоловіка. Тому мовчить, щоб не підкладати до жару вогню, особливо тепер, коли Франсуа дещо затих.

Насправді ж чоловіка просто збили з пантелику, і він ніяк не знайде, на кому зірвати злість. Він глибоко вдихнув, завмер на кілька секунд, вдивляючись у порожнечу.

— Якщо я втрачу сина, то й сам не захочу жити… — несподівано промовив він дуже щиро.

По його щоці покотилася сльоза, та він навіть не намагається її приховати. Франсуа й справді стривожений, а тому такий чуйний. Його дружина час від часу ридає, ніби в ній відкрився сезон фонтанів.

— Ці двоє вже, мабуть, дозріли, щоб обійняти великого дуба! — подумки сказав собі вождь бонго-матасалаїв.

Арчибальд сів поруч із Франсуа і, поклавши йому руку на плечі, прихилив до себе. Такий зять, розчулений і вразливий, йому більше до душі. Та ще й коли він дозволяє почуттям вести за собою думки, а не навпаки…

— Артур не зник. Він знає ці краї, як власну кишеню, бо сходив їх уздовж і впоперек, — ласкаво промовив дідусь.

Батько знову зітхає, хоча дідусеві слова надали йому бадьорості.

— Я часом буваю суворим із Артуром, але це тільки тому, що у великих містах життя непросте, і треба бути сильним, щоб дати відсіч і захистити себе, — довірливо зізнався Франсуа-Арман.

Арчибальд задоволений. Що ж, нарешті можна обміркувати і головну тему.

— Природа нас учить не лише давати відсіч, а й допомагати. Вітер ламає вітки, але ж і приносить кисень. Гроза може знищити квіти, зате ручаї рознесуть скрізь їхнє насіння, — по-вчительськи мовив Арчибальд. — Артур навчається не лишень боротьби, а й любові, бо для підтримки рівноваги потрібне і те й те. Без рівноваги не можна вирости і стати доброю великою маленькою людиною. Саме так — великою і маленькою водночас, адже ми до старості, до останнього нашого дня залишаємося дітьми природи. А прізвище нашого Артура — Гігантик, і він велетень і малюк водночас, а тому йому на роду написано бути в гармонії з усім навколишнім світом. Хіба не так? — лукаво підморгнув дідусь до Франсуа. Батько задоволено розтяг губи.

— Так, Гігантик — це наше ім'я, — запишався Франсуа.

Усі присутні у вітальні захоплено перезирнулися. Арчибальд — природжений учитель, навіть не просто учитель, а викладач життєвої мудрості. І всі усміхаються, всі втішені, навіть Альфред. Пес замахав хвостом, що можна вважати усмішкою.

— Я вірю в Артура, — промовив батько. — Я знаю, як він швидко всього навчається, всмоктує все, як губка, і може вийти сухим із води. Але…

І змовкає, ніби злякався…

— Що «але»? — стривожився Арчибальд.

— Але він ще такий маленький! — додав Франсуа.

Поважному старому нема що сказати у відповідь. Він же знає, що в цей час Артурів зріст — два міліметри, тобто він у тисячу разів менший за будь-якого мисливця із племені бонго-матасалаїв, які, згинаючись, топчуться у вітальні.

— Згоден, він маленький, та я впевнений, що з цієї подорожі він повернеться дорослішим! — твердо сказав Арчибальд.