Артур і помста жахливого У

РОЗДІЛ 10

Легко проникнувши через пухку землю, бамбукова паличка гігантського діаметру (як на мініпутські мірки) прохромила дах і вперлася в стелю великої, яскраво прикрашеної кімнати. Судячи з умеблювання, — це спальня, бо дві третини кімнати займає ліжко. Стіни обтягнуті блискучою тканиною, на численних подушках пошивки із шовку диких шовкопрядів, підлога устелена перинками із гусячого пуху, податливими, як м'якушка, схована під хрусткою кірочкою свіжого батона.

Зручно влаштувавшись, на перинках сиділи чарівні юні створіння, які не сподівалися, що дебелий бамбуковий стовбур упреться в стелю їхнього затишного гніздечка. Чарівні створіння — кльовочувачки, мешканки П'ятого континенту.

Семеро кльових красунь, одна кльовіша за іншу, повністю поглинуті дуже важливими справами: одні лакують нігті, інші заплітають кіски і прикрашають їх мушлями.

Рідина, що заморозила ліанові пагони, нарешті потрапила за призначенням — усмокталася кінчиком ліанового мотузка. І він умить розквітнув пишним букетом. Розкішні квіти, буяння барв і форм — але жодного пуп'янка! Хоча ні! Один таки є — величезний червоний пуп'янок, схожий на трояндовий, в середині якого хтось відчайдушно крутиться і брикається. Не витримавши цього, пуп'янок тріснув, ніби повітряна кулька, і Артур, не маючи за що вхопитися, пробивши стелю, летить донизу і приземляється між чарівних к льовочувачок.

Струснувшись і сплюнувши пушинки, хлопчик швидко переконався, що перетворення пройшло чудово — він знову став мініпутом. У нього на руках по чотири пальці, вуха загострилися і покрилися легесеньким пушком, а сам він зменшився до двох міліметрів. Коли він був маленьким, йому завжди казали, що він — як Хлопчик-мізинчик. А тепер, щоб дотягтися до цього казкового персонажа, йому довелось би залізти на вершину піраміди щонайменше із трьох мініпутів! Треба зауважити, що Артурові до вподоби його нова зовнішність, і він радісно усміхнувся усім дівчаткам відразу. Несподівана поява Артура шокувала кльовочувачок — і вони сидять ошелешені, не промовляючи ні слова.

— Добридень, дівчатка! — весело сказав Артур і, щоб розрядити атмосферу, широким жестом, побаченим колись у фільмі, простяг до них руки.

І тут дівчата, всі без винятку, заверещали. Звичайно, Артурові годилось би зачекати, коли вони самі обізвуться до нього, але в нього такий мізерний досвід спілкування із жіночою статтю… А якщо по правді, то спілкувався він всього-на-всього з однією дівчинкою, та й то принцесою, а принцес, як відомо, в загальну статистику не вводять. Артур намагався вибачитися за своє несподіване вторгнення, та його виправдовування потонули в галасі, достойному найстрашнішого триллера.

— Зрозумійте, це всього лише кілька квіточок… — знічено пробубонів він.

Зненацька двері відчинилися навстіж — і в кімнату, стискуючи в руках складаний ножик із кількома лезами, вихором увірвався господар дому. «Ну, і де той негідник, що посмів проникнути в мій гарем? Він поплатиться за своє нахабство!» — так можна прочитати те, що написано на його розгніваному обличчі. Несподівано гнівні зморшки розійшлися, і їх змінила широка усмішка, яка продемонструвала всі тридцять вісім чудових зубів. Примружившись, ніби хотів ліпше розгледіти прибульця, кльовочувак вигукнув радісно-здивовано:

— Артур?!

Хлопчик також примружився. Він щось не пригадує, хто це перед ним, одначе, знаючи, що йому тільки-но довелося витримати, мало хто дорікне за неуважність… Артур пильно вивчає здоровенного кльовочувака, позирає на його кіски, що нагадують копицю сіна, і, все ще не вірячи очам, шепоче:

— Макс?!

— Так, це я! — відповів Макс, обіймаючи хлопчика і стискуючи його, немов свіжий батон… — Я такий радий тебе бачити, старий!

Від захвату кльовочувак енергійно лупить прибульця по спині, мовби витріпує ветхий килим. Безсумнівно, це Макс, його голос, його манери. Вони познайомилися в тому нещасливому місці, де Артур спробував Вогняного Джека, після чого витанцьовував із Селенією… В тому самому барі на них натрапив Темрякос, син Жахливого У, і надоумив, яким чином проникнути в Закляте місто.

Тепер настала черга усміхнутися Артурові. І він усміхнувся — радісно і широко. Хлопчик задоволений, що зустрівся із приятелем.

— Ну ж бо кажи! Не соромся! Ти прийшов до мене викрасти моїх дружин? Тобі замало принцеси? — жартівливо спитав Макс, але Артур ще занадто недосвідчений, щоб відгукуватися на такі жарти.

— Та ні, — узявся пояснювати він. — Я впав сюди випадково! Воїн з племені бонго-матасалаїв шукав м'якшої землі і…

— І він знайшов найм'якіше місце на всьому П'ятому континенті! — не дослухавши хлопчика, Макс відповів за нього і гучно промовив: — Мої лялечки! Познайомтеся з Артуром, принцем Першого континенту!

Титул вражає, і дівчата, перекрикуючи одна одну, милими голосочками вітаються з Артуром. Видно, вони ще й заразом влаштували конкурс, хто скаже солодше слово і краще закліпає повіками.

— Артуре, знайомся! Це Ліла, Лула, Лейла, Лола, Люла, Лела і Лала! — пишаючись собою, назвав дівчат Макс.

— А! Ля! О-ля-ля! — видихнув Артур: інших слів у нього не знайшлося.

Макс зареготав, а семеро дівчат захихотіли писклявими голосочками, ніби зграйка мишок.

— Розслабся, мій хлопчику! — недбало промовив Макс, клацнувши пальцями.

І зразу ж до Артура підлетіла Лейла, щоб витерти його спітніле личко м'якою хустинкою. Тим часом Лола і Лула почали знімати його черевички. Ззаду підійшли Люла і Ліла — вони ніжними рухами стали масажувати його плечі. Лала ж сіла напроти й усміхнулася. Її усмішка може заворожити будь-кого, бо схожа на місяць, який сяє на небі теплої літньої ночі. Усмішка Лали — це як ще один тиждень канікул… До того ж у неї дивовижні мигдалеві очі. такі глибокі, що в них можна потонути. Але зараз на це у Артура нема часу… Він стрепенувся, хитнув головою, ніби струшуючи із себе чари. І знову почав плутано вибачатися. Не слухаючи перепрошень, Лала несподівано штовхнула його, і Артур, упавши на перинку, буквально пірнув у ніжний гусячий пух.

— Вогняного Джеку — усім! — вигукнув Макс, усміхаючись так, ніби йому запропонували рекламувати зубну пасту. Але його усмішка не обіцяє тижня канікул — радше рік тюремного ув'язнення. Цокнувшись склянками, чувачки за один дух випивають, мовби їм подали молочний коктейль. Позираючи на піну, що виповзала із склянки, на димок, який піднімався над піною, Артур намагався тримати склянку якомога далі від себе — він не встиг звикнутися із національним напоєм мініпутів і добре пригадує наслідки уживання цієї палючої рідини. Затиснутий між сімома красунями, що лягли на м'якусінькому ліжку, яке розслабляє не згірш найпримітивнішого серіалу, Артур подумав, скільки його приятелів утішилися б такому відпочинкові.

Але його голова — зовсім в іншому місці. Вона лежить на плечі принцеси Селенії, яку потрібно рятувати… Артур зіскакує з ліжка і віддає свою склянку Лелі, водночас уникаючи чарівної усмішки Лали. Красуня-кльовочувачка й справді закохалася в нашого героя! Слід визнати: кілька веснянок у поєднанні з титулом принца — і твоя привабливіть стає неймовірною! Одначе Артур — ще дитина. До того ж у нього є важлива мета, а це означає, що він упертіший за мула і не зійде зі шляху за першою-ліпшою морквиною на ниточці.

— Максе! Я вдячний тобі за теплу зустріч, але не можу гаяти часу! Мініпути в небезпеці! — промовив хлопчик похмуро, як службовець похоронного бюро.

Його слова зруйнували розм'яклу атмосферу, і дівчата, не відаючи, як діяти, потяглися поглядами до Макса.

— Мініпути в небезпеці? Ти певен? Ще вчора я продав їм кілька сотень квітів для щорічного свята маргариток, — здивувався господар дому.

Тоді Артур розповів йому й про павучка, й про листа на рисовому зеренці, що закотилося в щілину між дошками, й про паніку, яка настала опісля цього, і навіть про те, з якою швидкістю він біг уночі до дідуся…

— … А потім там найшла ця бісова хмара! І не можна було упіймати променя! Тоді воїни пропустили мене через ліани — і ось я тут! Мені дуже жаль, що пошкоджено твою стелю… — поспіхом пояснив Артур.

Ніколи не мандрувавши з одного світу в інший, Макс мало що зрозумів із хлопчикової оповіді, а тому замислився. Потрапивши минулого разу в країну міні-путів, Артур вигнав Жахливого У, тобто нема кому погрожувати мініпутському народові. Не чув Макс і про повінь (мініпути ж не вміють плавати). І в перспективі ніхто нічого не збирався руйнувати… Навіть прохолодне літо готове поступитися місцем осені…

— А ти певен, що їм і справді непереливки? — сумнівається Макс.

— Я зрадію, якщо там все гаразд… І побачуся із Селенією, Мотлохлюшем та королем, — відповів Артур. А потім по-дитячи наївно спитав Макса: — Ти допоможеш мені дійти до воріт мініпутської столиці?

Максові це не до шмиги. Зважаючи на товариство кльовочувачок, він не збирався у подорож. Одначе, поміркувавши, вирішив, що, мабуть, Артур каже слушні речі, і мініпутам слід допомогти.

— Гаразд! Я проведу тебе до воріт, але там ми й розпрощаємося! В мене сьогодні багато роботи, — прохрипів він.

— А що це за робота? — спитав Артур, бо ні на мить не може уявити Макса з інструментом у руках.

Кльовочувак узяв його за плечі і відвів убік.

— Сьогодні — чоловічий день. І я мушу бути з цими дамами. Вони повідомлять мені свої проблеми, а я їх уважно вислухаю, похитуючи головою, ніби розумію, про що йдеться, і потім пообіцяю все владнати. Сподіваюся, ти розумієш?

Артур нічого не розуміє.

— Хіба в цих красунь бувають проблеми?

— О! Навіть не сумнівайся! Можеш мені повірити! — відповів Макс, пронизуючи поглядом небо. — Та основне, їх треба підбадьорити, підтримати… поніжити… дійшло?

Артур остаточно заплутався. І нема чого дивуватися: щоб розумітися на жіночих проблемах, треба мати життєвий досвід, а йому ж тільки десять літ!

— Дорогою я тобі все поясню! — відповів Макс, не бажаючи розтлумачувати очевидне.

Натягнувши на себе яскраву камізельку, він підштовхнув Артура до дверей. Певно, Макс переймається тим, що, незважаючи на його могутню тілобудову і оригінальну зачіску, хтось може не звернути на нього уваги.

— Спокійно, дівчатка! Всім залишатися на своїх місцях! Я проведу Артура і зразу ж повернуся.

Побачивши, що принц покидає їх, Лала печально поглянула вслід. Тепер вона схожа на троянду, яка втратила першу пелюстку. А в хлопчика, певно, розкололося навпіл серце, і він, склавши його докупи, тремтячими руками намагається склеїти…

— Ходімо! Поквапся! — потягнув за собою хлопчика Макс — На Лалу ліпше не дивитися, а то вона загіпнотизує! Позаздривши такому її хисту, нещодавно повісилася місцева кобра!

Артур ледве відірвав свій погляд від Лапи і зрозумів, що його вже загіпнотизували.

— Якщо милуватимешся її усмішкою понад п'ять хвилин, забудеш і своє ім'я… О! Перевірмо: то як тебе звати? — стривожився Макс.

— Ммм… Артур… Артур Гігантик!

— Прекрасно! — вигукнув Макс, задоволений відповіддю. — А тепер — уперед!

Авто з баранячою головою мчить крізь ніч, а точніш — рухається з усією притаманною йому швидкістю. На щастя, матір більше не нудить. Батько послухався її і перестав петляти, як заєць. Якийсь час він навіть знизив швидкість, а потім знову пустив усіх коней галопом. Бо коли цим авто їхати не з максимальною швидкістю, то швидше буде йти пішки.

Двигун спокійно вуркотить, а пасажир на задньому сидінні дає хропака під ковдрою.

— Щось я змерзла, — промовляє мати.

Одначе чоловік не пропонує ввімкнути пічку. Коли її вмикаєш, тоді сідає акумулятор, збільшується опір і витрата бензину, а все це разом влітає в добру копієчку. Чоловік би виголосив цілий список причин, через які він не буде вмикати опалення.

— Візьми ліпше ковдру з хлопчика! Він міцно спить, тому не відчує холоду, — знайшов вихід Франсуа.

Матері не дуже хочеться забирати ковдру в сина… Одначе він і справді міцно спить… А після такого важкого початку мандрівки вона теж має право хоч на крапельку комфорту. Подолавши сумніви, вона потягла за край ковдри. І пронизливо заверещала! Франсуа здригається і починає скажено обертати кермо, щоб ні в кого не врізатися, хоча дорога попереду — як пустеля.

— Що тебе так вжалило? Чого репетуєш, як різана? — розгнівався чоловік, отямившись і зрозумівши, що нічого такого не сталося.

— Артур… він… він перетворився на пса! — з жахом у голосі вигукує мати.

Франсуа рвучко загальмував, буквально ставши ногами на гальма. Бідолашні гальма! Оглянувшись, він побачив на задньому сидінні Альфреда, який і не збирався оправдовуватися, а лиш весело замахав хвостом. Пес переконаний, що потрібно вдавати радість від зустрічі, хоча вони, судячи з похмурих лихих облич, не дуже раді його бачити.

— Але ж це не Артур! Це Альфред! — понервовано гукнув Франсуа-Арман.

— Так? Справді? Вибач мені… Я не роздивилася в темряві… — бубоніла мати, чіпляючи на носа окуляри. Почувається вона по-ідіотськи, і є на те причина: сплутала сина з псом!

— Але якщо пес тут, то де, хай йому біс, Артур?! — таке запитання постало перед батьками.

Франсуа зазирає під сидіння, за водійське крісло і, нарешті, зупиняє авто, вискакує з нього і тричі обходить навколо… Нікого і нічого…

— Та не міг же він випаруватися! — сердиться батько, якого вже бісить чергова порція магії. Ні, йому ніколи не подобалися такі загадки. А тим більше — сюрпризи. Сюрпризи, які влаштовує дружина. А зникнення Артура — хіба це не її вибрики?

Він пригадав той час, коли вона повідомила про майбутню щасливу подію. Тоді чоловік повелів їй розтлумачити, на що вона натякає. І жінка відповіла, що в них народиться дитина. Франсуа поцікавився, про кого йдеться: про хлопчика чи про дівчинку.

— Я не знаю! — розгублено промовляла бідолашна жінка впродовж цілих дев'яти місяців, бо в ті часи ще не визначали стать майбутнього немовляти.

Батько їй не вірив. Як можна виношувати в собі когось, якщо ти не знаєш, хто це. Так дивувався батько і доводив до сказу всіх родичів, бо вважав, що вони змовилися з його дружиною. І всі нарешті з полегшенням зітхнули, коли народився Артур.

— Можливо, хлопчик повернувся до Арчибальда? — подумала вголос мати.

Франсуа поміркував над її словами і зрештою погодився. З тої простої причини, що сам до того б не додумався. Втім, тепер його найбільше цікавить відповідь на своє запитання: як міг Артур на ходу вистрибнути із авто, що мчить з шаленою швидкістю? Він же впевнений, що його авто має силу «Феррарі» на перегонах Формули-1.

І він бере ситуацію під контроль: сідає за кермо, щоб повернутися до садиби, яку покинув близько години тому.