— А Селенія? — враз вигукнув Артур.
Тільки її нема на загальному святкуванні. Значить, це їй загрожує небезпека! А що може бути природнішим для принцеси, що потрапила в біду, як звернутися по допомогу до принца? Нарешті все стає на свої місця, і Артура охоплює лихоманка.
— Ваша величносте, де ж це Селенія? Де вона? — наполегливо питає він.
— Ну, напевне, у своєму будиночку! — роздумуючи відповів король.
— Ні! — відповів із натовпу чийсь гучний упевнений голос.
Усі озирнулися, щоб побачити, кому цей голос належить, бо в ньому звучить мудрість, притаманна шановним досвідченим особам. Скажімо, двохсотлітнім дубам або трьохсотлітнім.
Артур витяг шию, намагаючись побачити нового персонажа. Та, здається, він уже впізнав достойнішого крота Миро. Його голову прикрашає нічний ковпак у формі автомобільного клаксона, а коротенькі штанята кумедніші за королівські. Можна навіть подумати, що кріт одягнув памперси… Розштовхуючи юрму, Миро проривається до Артура і, схопивши його руки своїми лапками, довго-довго трясе їх.
— Ох, який я радий тебе бачити! Мій юний, мій дорогий друже Артуре! — вигукнув мудрий кріт, і його мордочка щасливо усміхнулася. — Ми чекали на тебе — тільки раніше — в залі переходу.
Схвильований Артур плутано пояснює, але завдяки запитанням Миро розповів усе, що відбувалося опівночі, навіть згадав про ту злощасну хмару, таку непутящу і неспівчутливу. Особливо з подробицями він описав перехід через ліанові пагони, чарівних кльовочувачок і «круїзинг» на спині сонечка.
Миро усміхнувся. Артур таки любить свою принцесу, бо подолав усі перешкоди, що постали на його шляху.
— Але де ж Селенія? — знову стурбовано спитав хлопчик.
— Вона дуже засумувала, коли переконалася, що ти не прийшов разом із променем, — довірливо зашепотів Миро.
Артур розтопився, як масло на сонці. А він гадав, що принцеса про нього забула!
Розуміючи, що хлопчик з нетерпінням чекає розповіді про його милу принцесу, Миро повів його в тихий закуток, подалі від радісного натовпу мініпутів. Хоча кріт викладає в школі і вміє мовити так, що його чути й затятому двієчникові на останній парті, зараз його слова адресовані лишень Артуровим вухам.
Отже, Миро розпочав монолог.
В цей день юна принцеса встала дуже рано, щоб якнайкраще приготуватися до зустрічі з Артуром. За мініпутським звичаєм, вона напарфумлювалася ванільною паличкою, і наприкінці цієї процедури мала такий аромат, що будь-яка мініпутська господиня могла помилково вкинути її в каструльку з пудингом. З усіх своїх суконь вона вибрала найновішу і надягла на неї згори камізельку із трояндових пелюсток, пошиту власними руками. Проковтнувши легенький сніданок (суничне пюре із шматочком лісового горіха), вона пішла на урок співу. Добре поставлений голос конче потрібний кожній принцесі. До того ж Селенія полюбляє ущипливі жарти та іронію. Але якщо ти принцеса, не можна безконтрольно випускати слова з вуст, навіть якщо ті вуста найгарніші у світі. Отож Селенії потрібно так володіти голосом, щоб вчасно змінювати інтонацію на свій смак, надаючи звичайним словам тисячу й один відтінок. Приміром, сказати «я тебе кохаю» дуже просто. Ця фраза стала вже банальною. І щоб надати їй свіжості та первозданності, потрібен добре поставлений голос. Адже той, кому будуть адресовані ці слова, повинен у них відчути і хвилювання, і трепет, і надію, і відразу ж зрозуміти, що лишень із принцесою буде щасливим… А що як їй незабаром доведеться промовити цю фразу? А що як її не так зрозуміють?
Тому весь ранок принцеса сиділа у верховітті великого дуба, де звив своє гніздо соловей. Цей птах вважається найкращим учителем співу на всіх континентах. Учителем він був найкращим, та характер мав найпаскудніший. Він ніколи не сидів на одному місці, а повсякчас пурхав з вітки на вітку. Селенія витратила чимало часу, умовляючи його дати їй урок. Їй довелося навіть повідомити йому таємну адресу перебування яблучної гусениці, що найбільше смакувала солов'ю. Особливо цінувалася екологічно чиста гусінь, вигадувана свіжими яблуками, а не якимись недогризками. Виторгувавши таким чином суттєву винагороду, соловей погодився дати Селенії урок володіння голосом.
Повернувшись додому, Селенія зготувала настій із фіалок, щоб полікувати голосові зв'язки, які перенапружила на уроці. Фіалковий настій швидко втамував біль і надав зв'язкам більшої еластичності. Ополудні принцеса займалася гімнастикою, бо хотіла володіти добре і голосом, і тілом. Тобто щоб рухи і жести не видавали її думок. Найкращий засіб навчитися контролювати свої рухи — гімнастика…
Уроки цієї науки вона брала у професора Гамбероне, хоча він навчав танців. Одначе серед мініпутів не було нікого гнучкішого за нього. І він обожнював шанобливість — коли до нього зверталися «Гамбероне», він завжди виправляв: «Синьйор Гамбероне!» Одне слово, у синьйора Гамбероне було чого повчитися.
Синьйор Гамбероне був справжнім cephalocarida macracantha із підвиду ракоподібних, хоча сам він стверджував, що походить із знатного роду креветок і претендував на прямий родинний зв'язок із богомолами. Від своїх знатних родичів він успадкував воістину феноменальні здібності складатися в будь-якому напрямку. Йому міг би позаздрити фокусник чи гімнаст, позаяк синьйор Гамбероне здатен непомітно проникнути в будь-яку коробку чи капелюх. Та Гамбероне не працював ні в цирку, ні в танцкласі — він творив задля мистецтва! Селенія нечасто бувала на його уроках. По-перше, тому що поточні справи королівства забирали в неї багато часу, а по-друге, тому що вправи, які демонстрував синьйор Гамбероне, було дуже важко повторити. Одначе принцеса не звикла пасувати перед труднощами. Їй хотілося зустріти свого принца в усій своїй досконалості — тому Селенія завершила навчання в Гамбероне, перебуваючи в стані, близькому до коматозного. Все її тіло нило. В намаганні навчитися гнучкості вона дійшла до того, що заледве пересувала ноги. Буквально доповзла до свого будиночка і впала на ліжко, в якому й проспала до самісінького вечора.
— Дорогою я навідався до неї. Але вона ще спала! — уточнив Миро, перш ніж повести далі свою оповідь.
Кріт приніс їй на таці обід: кленовий салат і кілька добре просмажених соснових насінин. Та принцеса й пальцем не торкнулася. До появи променя ще був час, тому Миро вирішив не будити її. Тривалий сон піде на користь. А ще — скоротить час очікування, бо він тягнеться особливо довго, коли чекаєш з нетерпінням. І Селенії не доведеться крутитися на місці, як білка в колесі, соватися на кріслі чи ходити колами.
Селенія прокинулася вчасно. Як і передбачав синьйор Гамбероне, болю вже не було, а в тілі відчувалася незвичайна легкість. Принцеса спробувала виконати кілька хореографічних етюдів, двічі-тричі граціозно повела руками і, схоже на те, була задоволена. Ходою танцівниці вона пройшлася містом, наспівуючи веселу пісеньку. Незабаром вона зустрінеться зі своїм принцом — і тоді знову помандрують у пошуках пригод. Ніхто ж не проникне просто так в мініпутський світ, бо його не пустять лінзи! Артур же обов'язково щось вигадає! Миро добре вчинив, що не розбудив її раніше: тепер лишилася одна година чекання.
Прибувши першою в зал переходу, принцеса не розбудила провідника, що, як завжди, спав у коконі. Вона сіла на підлогу, обхопивши руками коліна і підтягнувши їх до підборіддя. На обличчі її сяяла найсолодша усмішка.
Як приємно отак сидіти і чекати на принца! Звичайно, принц Артур — хлопчисько, зате який! Сміливий! Розумний! Відважний! Вродливий! Він нього струмують хвилюючі пахощі великого світу, світу великих людей. Ці загадкові пахощі — як знак дивовижної мандрівки. Відчувши їхній повів. Їй хочеться вхопити меча і стати на шлях, що веде до пригод і небезпек. Вона уявила, як Артур великими кроками міряє свій величезний світ. Скажімо, зараз він може крокувати садом, очікуючи променя. Йому би, напевно, вистачило одного-двох кроків, щоб перейти всі Сім континентів, а Селенії для цього потрібно кілька днів. Та й то, якщо йти швидко…
Вона, звісно, чекає не Артура-велетня, а свого маленького принца, з личком, всіяним веснянками, і з довгими мініпутськими вухами, які так його прикрашають. Протягом усіх десяти селенелій вона разів зо двадцять, по кілька разів за день, уявляла собі його личко, то насмішкувате, то таке, що палає відвагою, то розгублене. А який він був чемний! На жаль, серед мініпутів майже не натрапиш на вихованого хлопчика. Селенія мріє про той час, коли вона керуватиме державою і видасть спеціальний указ, за яким усі хлопчики, закінчуючи школу, складатимуть екзамен із ввічливості. Незадовільних оцінок не ставитимуть, а хто захоче, зможе перескласти згодом на вищу оцінку. Вчи собі правила ввічливості хоч до сивого волосся! Терпеливість і труд все перетруть! Батько вчив її бути терпеливою, терпеливості вчить мініпутів Велика книга мудрості.
Одначе в Селенії уривався терпець. Вона навіть почала рахувати секунди. Ох, які довгі проміжки між секундами! Та ще й ніяк не називаються! Якби ж вони мали назви, то й рахувати було б веселіш: перша секунда, друга фур… фурлю… фурлюнда! Це ж треба, яка дурниця в голову лізе! Добре, що ніхто не чує! Інакше легковажні мініпути зразу ж рознесли б плітку, що принцеса з глузду з'їхала.
До зали ввірвався задиханий Миро. Він оббігав усе місто, шукаючи Селенію. Якось відразу не додумався, що вона могла прийти до зали переходу. Адже дівчинка з нетерпінням очікує на зустріч з Артуром! Упродовж тижня тільки й балачок, що про нього. Ще б пак! Тепер їй доводиться призвичаюватися до ролі королеви-правительки, а це не зовсім просто, зважаючи на її юний вік — десять років за мірками великого світу і тисяча мініпутських літ. І було б добре, якби поруч жив вірний принц, на якого можна покластися, з ким можна порадитися і поділити на двох відповідальність за ухвалене рішення. Адже їй, Селенії, доведеться визначати долю всього мініпутського люду! Ось, скажімо, потрібно відселити мешканців, чиї будинки розташовані під північним кореневищем, яке може обвалитися, якщо його не укріпити. А потім доведеться ремонтувати покинуті помешкання. Цю проблему жваво обговорювали всі мініпути, незалежно від їхнього місця проживання. Особливо були активні ті, хто мав будинки під східним кореневищем, куди планували скерувати переселенців. Хоча багато з них не хотіли переїздити на схід, мотивуючи відмову тим, що там занадто волого взимку. А до південного кореневища не хотіли, бо там спе-котно влітку…
Треба було вирішувати й інші проблеми, відповідальність за які принцесі хотілось би розділити зі своїм принцем. Ось таке: члени королівської родини мали оголошувати дату початку збирання смородини. Ця дата завжди була причиною багатьох конфліктів, навколо неї кипіли фатальні пристрасті, бо жоден мініпут ніколи не погоджувався з тим днем, що його пропонували першим. Питання набувало гостроти, оскільки смаки у всіх неоднакові: одним смакувала смородина переспіла, іншим — недоспіла, одні збиралися варити з неї джем, інші — використовувати як ядра для катапульти. Суперечки повторювалися з року в рік. І щоразу король, заткнувши вуха, щоб не чути суперечок, призначав перший-ліпший день, користуючись лишень селенельним календарем. Цього року це відбудеться востаннє… Наступного — така честь випаде Селенії…
Миро розбудив провідника, і той, не розплющуючи очей, незадоволено забубонів. Потім старий обертав три кільця велетенської лінзи, намагаючись не защемити поміж ними кінчик своєї довгої бороди… Перше — для тіла, друге — для розуму, третє — для душі… Марно Селе-нія намагалася приховати збудження: щічки її розчервонілися, як два розпечених круги електроплитки, а сама вся кипіла, як окріп для спаґеті. Ще кілька хвилин — і прекрасний принц, ставши звичним для її ока мініпутом, пройде крізь усі перешкоди, щоб зустрітися з нею. Хто в цілому світі наважиться зменшитися до двох міліметрів лишень задля того, щоб побачитися зі своєю нареченою? Адже Артур ризикує назавжди втратити свій зріст! Селенія переконана, що їй страшенно пощастило, коли вона зустріла такого незвичайного хлопця. І щовечора вона зверталася із вдячною молитвою до богині лісу за цей справді королівський дарунок.
Та хвилини збігали — Артур не з'явився. Спершу принцеса гадала, що перешкодила погода. Напевно, там небо затягли хмари і промінь не потрапив у далекоглядну трубу. На всяк випадок вона пішла запитати про це у «стриженої жабки».
— Таке прізвисько дали жабці, що мешкає на південному березі річки, — уточнив Миро, помітивши здивування Артура.
Своїм прізвиськом жабка завдячує тому лиховісному дню, коли почали збирати смородину. Ми вже згадували, які баталії розгортаються в той час. Жабка жваво бере в них участь, оскільки відіграє для мініпутів роль барометра. Коли хочуть дізнатися, чи буде дощ, ідуть до неї, і вона ніколи не помиляється. Одначе того разу на небі сяяло сонце і ластівки літали так високо, що король призначив день, не порадившись із нею. Якби ж спитав, то вона б сказала, що того дня мав бути не звичайний дощ, а злива! Мініпути, мляві через спеку, теж хотіли якнайшвидше почати збирати смородину, їм було ліньки йти до жабки, і вони дружно погодилися з королем. А в призначений день так линуло з неба, що згодом те явище дістало назву «мініпутського потопу». Жабка попередила б про це, так не могла плентатися в таку спеку до міста — це б зашкодило її здоров'ю.
— Ну, всі відразу ж про неї згадали і… звинуватили, що це вона накликала дощ.
А оскільки ворожок, які насилають дощі, називають стригами, то й жабку так прозвали. Несподівана злива добре провчила мініпутів, і вони більше не лінувалися ходити до жабки і питати, яка передбачається погода. Жабка підказувала справно, тому згодом її перше прізвисько «стрига» забулося. Але хтось згодом вирішив, що воно походить від слова «стрижена»… І справді, жабка має гладеньку шкіру, ніби хтось її постриг та ще й поголив. Так і зробилася вона «стриженою жабкою». Король не мав на неї зла і завжди розхвалював як живий барометр. Одначе прізвисько за нею залишилося. А цю історію записали у Велику книгу — розділ так і називався «Стрижена жабка».
Артур весело регоче, слухаючи оповідь Миро. А тоді знову спитав:
— А де ж таки Селенія? Що вона потім зробила?
Коли людина повертається до однієї і тієї самої теми, про неї кажуть: повертається до своїх баранів. Та коли йдеться про принцесу, вживання такого вислову видається не дуже делікатним.
— Селенія дуже засмутилася, — похитуючи головою, промовив кріт.
Насправді Селенія чекала й чекала, чекала дуже довго. Стрижена жабка, що просиділа цілісінький день у воді, яка сягала їй до самого носа, запевнила: погода буде гарною. Хоча вона не може гарантувати, що на небі не з'явиться ні хмаринки. Молоді хмарки полюбляють прогулятися небом, особливо коли дмуть теплі вітри, а їхні батьки десь далеко збираються докупи у великі грозові хмаровиська. Велетенське небо, чисте й синє, служить ігровим майданчиком для дітей, які розважаються, кумедно змінюючи свої форми. Та Селенії не вірилося.
— Діти-хмаринки не бавляться ночами, бо їх ніхто не бачить! — заперечила вона. — А навіщо гримасувати і клеїти дурня, якщо за тобою ніхто не стежить?
Собі вона інакше пояснила Артурову відсутність: хлопчик її забув. На жаль, її пояснення мали просту і незаперечну логіку. Хіба могла вона, двохміліметрова дівчинка, справити враження на хлопчика із великого світу? Вона помилялася від найпершої хвилини їхнього знайомства! її виховували як принцесу, тому вона звикла командувати і гнути кирпу. Вона була переконаною, що весь світ обертається навколо неї. І не роздивилася, кого собі обрала в наречені. Ох, тільки пустоголове дівчисько могло закохатися в першого-ліпшого авнтюриста! А хто він, власне, такий — цей Артур?
І ось уже горе й досада підступно діють — поступово підштовхують статую прекрасного принца до краю п'єдесталу. Ще трохи — і вона звалиться й розіб'ється. Що ж, Селенія сама сотворила собі кумира, й сама ж його й розтрощить.
— Ну, по-перше, не такий уже він і великий! Він має теж всього-навсього два міліметри. А потім — звідки ця купа веснянок? Можна подумати, що він сидить за кермом авто без вітрового скла! — вголос переконувала вона себе.
Та хай би скільки вад приписувала Артурові принцеса, вона все одно не могла викинути його з голови. Тоді Миро порадив їй заспокоїтися… Сподіваючись на майбутнє, Селенія стала просити богиню лісу, щоб з її принцом нічого не сталося.
Дві сльозини скотилися хлопчикові по щоках, а він їх навіть не відчув. Оповідь Миро вразила його. А він думав навпаки, що це він, маленький хлопчик, закохався в красуню принцесу, а принцесі наплювати на його почуття. Виявляється, він помилявся.
— Та де ж тепер Селенія? — несміливо спитав Артур.
— Збирає селенелі, — відповів Миро.
— Серед ночі? — здивувався і стривожився хлопчик.
— А чом би й ні? — долучився до розмови король.
Король пояснив Артурові, що селенель — квітка особлива, її властивості виявляються саме вночі, коли місяць уповні. Селенелі не люблять сонячного світла — через нього псуються пелюстки. Квіти вранці склеплюють пелюстки не пізніш одинадцятої години. Хоча до того часу витримують не всі квіти — більшість «засинає» ще о восьмій ранку. Не треба дозволяти цим крилатим смугастопузим особам, що цілісінький день шугають у повітрі, запускати в селенельні комори хоботки і висмоктувати нектар! Нічого й перетворювати селенельні пелюстки на лавки для зелених дзижчалок!
Сподіваюся, ви вже зрозуміли: селенель — дуже ніжна і самозакохана квітка. Тільки нечисленні сновиди можуть насолоджуватися її дивовижними пахощами. Проте ночі, коли місяць уповні, — особливі. Вони служать селенеліям для розмноження. Зібравшись у гурт, квіти обирають найпрекраснішу квітку, перетирають її на дрібненькі часточки, майже на порох, і розвіюють по повітрю. Крихітні часточки осяйної білини, погойдуючись, плавають і виблискують в променях місячного світла. В такі ночі легенькому вітерцю завжди раді, бо він пришвидшує розпилення селенельних часточок. У такі місячні ночі Селенія обожнює лежати в траві і спостерігати за іскристим танком у виконанні тисяч блискучих селенельних часточок. Піддаючись легенькому вітерцю, порошинки танцюють, оповідаючи мовою танку велику історію життя.
Проте ця ніч особлива ще й тому, що Селенія розповість вітерцю про свої турботи, а він завжди вислуховує скарги, щоб віднести їх геть далеко. Інколи він погоджується бути поштарем і передати послання адресатові.
— Не хвилюйся! — заспокоїв Артура король і підморгнув, як змовник. — Вона незабаром повернеться. І як тільки тебе побачить, все стане на свої місця! Не сумнівайся!
Артур знічено усміхнувся. Він, звичайно, втішиться, коли все закінчиться добре, але щось його все ж таки тривожить. Якщо Селенія почувається чудово, то хто ж тоді, хай йому біс, прислав листа на рисовому зеренці?
Воїни із племені бонго-матасалаїв вирішили не спати до Артурового повернення, тому розіклали біля дуба вогнище. На душі у вождя неспокійно. Звичайно, спосіб проникнення в мініпутський світ через ліани відомий здавна. Предки вождя успішно ним користалися впродовж кількох століть. І все ж під час виконання обряду якийсь шпичак прохромив йому серце і не хоче з нього вийти. Напевне, виною тому є страшна історія, що він її почув у далекому дитинстві від прадідуся.
Це сталося позаминулого століття. В ті часи Африка була найкраснішим континентом на всій земній кулі. Ця земля з багатими надрами ще не стала смітником для відходів Заходу. І африканці жили безтурботно. Вони прокидалися рано вранці і проходили саванну з кінця в кінець просто задля задоволення та щоб улаштуватися на нічліг на новому місці.
Щоразу, коли наставала повня, вождь бонго-матасалаїв — воїн на ім'я Чивас, вибирав кількох серед своїх приятелів, і вони за допомогою променя ходили в гості до мініпутів, кревних братів їхнього племені. На жаль, Чивас зловживав пальмовою настоянкою і все важче й важче знаходив дорогу до великого баобаба, де плем'я виконувало обряд переходу. Одного разу напередодні повного місяця Чивас спожив так багато пальмової настоянки, що взагалі загубився, і воїни добру годину розшукували його, доки знайшли на великому листку кактуса, високо над землею. Чивас хропів, а під кактусом терпляче сиділи й чекали три койоти. Кожен скидався на лисицю, яка вичікувала, коли ворона впустить шматок сиру. Воїни каменюками прогнали пожирачів мертвичини, обережно спустили вождя на землю і розбудили.
— Чивасе, ми запізнилися, перехід зачинено, а мініпути на нас чекають! — з відчаєм промовив один із воїнів.
— Нема проблем! Просочимося через ліани! — відповів вождь, тверезіючи зі швидкістю черв'яка, який мчить галопом.
Пошуковий гурт на чолі з вождем повернувся під баобаб. Вождь наказав обплутати ліанами трьох воїнів, прочитав заклинання, накрапав із пляшечки, і коли воїни потоншали до товщини дроту, запхав їх у бамбукове стебло. А далі почалася драма. Чивас дістав другу пляшечку, з якої мав вилити в бамбукову порожнину трішки рідини. Як на лихо, він хильнув кактусової настоянки, такої міцної, що могла б і горло спалити. Порівняно з цим диявольським напоєм горілка видається помаранчевим соком. Дехто навіть стверджував, що, споглядаючи етикетку цієї підступної пляшки, можна сп'яніти. І цю вогняну воду Чивас вилив у бамбукову палицю. Та ще й не кілька крапель, а половину пляшечки. Бо коли він відкоркував її, на нього напала гикавка і затремтіла рука. Бамбук здригнувся, з усіх його тріщинок повалив дим, а потім палиця застигла на місці, як паличка для ескімо, коли морозиво вже з'їли.
Довго не було ніяких звісток від тих постраждалих воїнів. Плем'я опечалилося, і Чивас поклявся, що ніколи більше не вип'є і краплі кактусової настоянки, а головне — не виготовлятиме її.
Він дотримав свого слова, одначе легенда свідчить, що його нащадки, осівши в Європі, а точніш — у Шотландії, знову почали виготовляти цей палючий напій. І на честь свого прославленого предка назвали його «Чивас».
А тих трьох воїнів таки знайшли.
Вони проскочили мініпутський світ і довго блукали пустелею, на краю якої і заснували поселення. Там вони започаткували і свою діло — розмножували скорпіонів. Після того, що сталося, вони не реагували ні на яку отруту.
І хоча насамкінець історія завершилася щасливо, її завжди згадують як приклад стовідсотково негативний, що його не годиться наслідувати нікому. А в гордих воїнів бонго-матасалаїв виховують відразу до алкогольних напоїв.