Арчибальд із Маргаритою смутно стоять на ґанку.
— Та не хвилюйся ти за Альфреда, він побігає хвилин п'ять та й повернеться. Він же боїться темряви! — сказала бабуся, беручи дідуся під руку, щоб зайти в Дім..
— Я боюся не за Альфреда, а за Артура, — відповів Арчибальд.
Дідусь зачиняє за собою двері на засув.
— Він бере цю історію близько до серця, а мені не хочеться, щоб хлопчик почувався нещасливим!
Бабуся усміхнулася.
— Артур ще дитина, і це лише перші його амурні страждання. Та не останні! Скільки їх попереду…
Арчибальд зітхнув. Все це йому зовсім не до вподоби.
— А якщо він каже правду? Якщо мініпути й справді в небезпеці? Хіба я не повинен їм допомогти? — знову й знову питає Арчибальд.
Бабуся підійшла до нього і торкнулася руки.
— Арчі! У твого внука дуже багата уява, і він так хоче побачити свою принцесу, що міг навигадувати бозна-що! Щось подібне на історію із рисовим зеренцем, на якому написано листа. Адже ти сам мені казав, що мініпути пишуть листи на листочках дерев, хіба ні?
— Та воно то так, — покірно сказав дідусь, — але жоден павук не зумів би вручити листочок просто в руки Артурові. А рисове зеренце зручніше для транспортування…
У відповідь бабусенька усміхнулася: коли Арчибальд згадує про мініпутів, здається, що він Артурів ровесник.
— Арчі! Мініпутський люд існує понад тисячоліття! Вони змогли вижити в таких катаклізмах! Тому сьогодні мають силу…
— Так… звичайно… слушно кажеш, — поступився Арчибальд.
— Вони змужніли на випробуваннях — і Артур змужніє. — додала Маргарита.
— Так… Але ж вони такі малесенькі! — розпачливо вигукнув дідусь.
Маргарита поцілувала його в чоло.
— І ти туди само! Найменший серед нас — це ти! Ходімо ліпше спати. Ніч — добра порадниця, — сказала бабуся і попрямувала до сходів.
— Я… я піду перевірю, чи добре замкнуто. І зразу ж підіймуся, — відповів Арчибальд.
Махнувши рукою, Маргарита зникає за дверима.
Видно, Арчибальд тільки того й хотів, щоб настала тиша і усамітнення. Він глибоко зітхає, сідає на канапу і намагається розмірковувати. Звісно, Маргарита каже правду. Правда дуже часто на її боці. Напевно, його хвилювання марні і цей лист на рисовому зеренці всього-навсього гра уяви занадто вразливого внука — їхнього обожнюваного хлопчика, непоправного фантазера.
Змирившись, дідусь прямує до сходів, та несподівано відчуває під м'якою підошвою капця щось дрібненьке, але тверде. Він відступив і поглянув донизу. На підлозі лежала крихітна біла кулька. Арчибальд закректав, стаючи на коліна, щоб підняти рисове зеренце. Потім поклав його на долоню, довго обдивлявся і перекидав, аж поки під склом лупи розібрав одне-єдине слово: «Допоможіть!»
— Допоможіть! — розгублено прошепотів дідусь. — То Артур нічого не вигадав? Невже мініпути й справді в небезпеці? Ні, внук би сам не зробив такого дрібного напису. Навіть за допомогою лупи. Отже, геть сумніви! В країні мініпутів сталося щось жахливе.
Артурову матір знову знудило в мішок, який і без того був повен. Батько безперестанку ниє. Думка про материну блювоту заважає йому зосередитися. Ось чому він увесь час накручує неймовірні зиґзаґи, через що жінці ще гіршає.
Артур, як і раніше, стоїть навколішки на задньому сидінні і дивиться через скло. Щоправда, голову він уже не підіймає, бо за вікном немає нічого цікавого, лише вилітають хмари пилюки з-під коліс. Розтривожена пилюка, червоно освітлена задніми фарами, рожевим туманом укутує узбіччя. Мати відчуває, як нудота знову підступає до горла. Мішків уже нема, і вона здійснює план екстреного гальмування.
— Мені здається, що треба зупинитися — попереду бензозаправка, — намагаючись промовляти переконливо, хрипло сказала вона.
— Але в мене ще повно бензину! — відповів батько. — До того ж ці бензозаправки в чистому полі завжди дорожчі, ніж на автостраді.
— Нам потрібно зупинитися не для того, щоб заправитися, а щоб звільнитися! — рознервувалася мати; її бліде обличчя занадто красномовне.
Непокоячись більше за сидіння, ніж за стан дружини, Франсуа таки спинився напроти павільйона техобслуговування. Не маючи більше терпіння, мати майже на ходу вискочила із авто і, затискуючи рота долонями, побігла до туалету. Батько гидливо подивився на два мішки блювотини під переднім сидінням. Гримасуючи, він двома пальцями захопив їх і пішов шукати сміттярку, куди можна прилаштувати ці викиди, які, на його погляд, нічим не відрізняються від ядерних.
Не збираючись ходити за батьками, Артур сповз на сидіння, прилаштувався при боковому вікні і, важко зітхаючи, дивився на пилюку, яка поволі осідала на дорогу. Крихітні природні часточки, пилинки, дуже гарні, особливо коли їх багато і на них падає світло від різнобарвних неонових написів, що прикрашають бензозаправку. Пилинки збираються в хмарки, закручуються спіральками і крутяться, як лапаті сніжинки, підхоплені легеньким вітерцем.
Зненацька із хмарок пилу вискочила рівнинна снігова істота. Точніше — запилений пес. Це Альфред. Загальмувавши усіма чотирма лапами, пес зупинився і енергійно струснувся, обертаючись навсібіч головою і хвостом. Навколо нього — хмара пилюки. Артурове личко аж засяяло з радості. Його єдиний друг, наймиліший пес на світі, не кинув його в біді, а помчав за ним! Як він міг у ньому помилитися! Сам того не знаючи, Альфред явився порятувати свого господаря, а разом із ним і мініпутів. Адже, крім Артура, їм ніхто не допоможе і вони загинуть!
Відчинивши дверцята, Артур вискочив із авто — і Альфред кинувся до нього в обійми.
— Альфреде, любий мій Альфреде! — звертався до свого друга хлопчик, притискаючи важкого пса до грудей. А в того — язик на плечі і лапи підгинаються від утоми.
— Саме провидіння скерувало до мене твої лапи! Ти можеш мені так допомогти! — вигукував хлопчик, обома руками стискуючи голову друга і цілуючи його в ніс.
Пес підіймає вуха, підозріло позираючи на свого господаря. Можливо, він уже й пошкодував, що наздогнав його. Артур завжди повен вигадок, він не любить сидіти на місці, а Альфреду найбільше зараз хочеться впасти і заснути.
Умившись, мати уважно роздивляється свою чудову сукню у квіточки, чи не потрапила на неї бридка липуча крапля. Відчиняються двері туалету — і звідти виходить її чоловік. Вираз його обличчя можна відтворити фразою, заготованою ним для дружини: «Бігом, ми й так уже втратили купу часу через твої примхи!» Бідолашна жінка швидко поправляє сукню, крадькома зиркає в дзеркало і поспіхом виходить. Що ж, тепер у неї до самого дому буде відчуття, що її хтось пожував і виплюнув.
Подружжя підходить до авто, і мати з любов'ю поглядає на своє чадо. Правда, не на чадо, а на ковдру, під якою воно згорнулося калачиком. Стомившись, Артур не витримав і заснув.
— Він уже спить! — пошепки сказала мати, звертаючись до батька, щоб і він переконався.
— От і добре! Не набридатиме мені в дорозі, — тихо відповів батько.
— Ти несправедливий до Артура! За всю дорогу він і пари з вуст не пустив! — дорікнула мати.
Батькову відповідь не зрозуміти. Він так само успішно міг би обізватися англійською або ескімоською.
Зігнувшись під ковдрою, Артур голосно захропів. Мати прислухалася. Для десятилітнього хлопчика таке хропіння нехарактерне.
— Певне, в нього проблеми з вегетатикою — он як хропе! Треба повести його до лікаря! — стривожилася мати.
— Послухай-но ці звуки! — відповів батько, заводячи двигуна. — Вісімдесят кінських сил — а яке ревище! Певно, і в них проблеми з вегетатикою? Ха-ха-ха! Ух, як хропуть! — тішився батько, мов пияк, що дорвався до пляшки.