Артур і помста жахливого У

РОЗДІЛ 17

Оскільки своїм несподіваним поверненням Артур розбудив усе місто, то з такої поважної причини мініпути вирішили розпочати свій день раніш — о четвертій годині ранку, за одну годину і сорок сім хвилин до офіційного пробудження.

Напевне, це когось подивує: хіба можна щодня вставати о тій самій годині? А якщо хтось хоче довше поспати і подуріти вночі? Та мініпути такі запитання не ставлять. Їхнє пробудження — це цілий обряд, якого всі додержуються, бо він узгоджений зі сходом сонця. Графік світанків вивішують на воротах палацу. Його пишуть на сезонному листку, тобто на тому, який знайдуть. Для сонячного графіка доводиться використовувати будь-який листок, бо його, по-перше, доводиться часом виправляти, а по-друге, деякі спритні мініпути намагаються стягнути і віднести додому.

Перед сном кожен мініпут зобов'язаний зазирнути в графік, щоб прокинутися на двадцять хвилин раніше за сонце. Мініпути часом дорожать — уся їхня діяльність продумана до дрібниць.

День починається із загальної гігієни, що займає приблизно десять хвилин: усі натирають себе ванільними паличками або пахучими каштанами, потім вибирають парфуми і пір'їнкою з курчати мастять ними за вушками. Одягання займає більше — від хвилини до десяти, залежно від смаку і нахилів.

Найповільніше збирався Миро. До того ж протокол зобов'язував його щодня одягати парадний костюм, на що він тратив дванадцять хвилин. Миро виконував місію великого королівського мудреця і вигляд повинен мати такий, щоб усі ставилися до нього з повагою. Аби не запізнюватися, Миро змушений був інколи навіть відмовлятися від сніданку. Це могло відбитися на самопочутті, але в крота й справді не було вибору. І доки всі смакували горішками із квітковим соком, намагаючись вкластися в десять хвилин, Миро наспіх ковтав яйця бабки… В ті кілька хвилин, що зоставалися, кожен встигав не лише вибігти з помешкання і мчати на роботу, а й вітатися з усіма зустрічними, як радила Велика книга.

Спостерігаючи за мініпутами вранці, стороння людина знайшла б з чого поглузувати. Сотні мініпутів, як ошпарені, вилітали зі своїх будинків і бігом гнали в один бік, А оскільки водночас решта мешканців прямувала в протилежному напрямку, то всі вони наштовхувалися одне на одного, а зіштовхнувшись, виконували приписи Великої книги: віталися, розпитували про справи, чи добре почуваються діти… Самі знаєте, яке в такому випадку на вулицях юрмовисько. Одначе, незважаючи на метушню, ці дивовижні крихітні істоти встигали побажати щасливого дня і попросити богиню лісу не оминати їх своєю опікою. Маленький світ весело шумував, усі поспішали, штовхалися, обмінювалися усмішками, низько кланялися і не змовкали, як папуги, що вміють розмовляти.

Як бачите, нічого не було спільного з атмосферою наших великих міст, в яких люди також уранці поспішають на роботу. Якщо у нас о сьомій годині ви вітатиметеся з пасажирами метро, хтось таки смикне за стоп-кран і викличе авто швидкої психіатричної допомоги.

Мініпутів така метушня не лякала, бо вони всі виховані і ввічливі. Вони запозичували із великого світу лишень найкраще. Живучи під землею, мініпути відфільтровували викиди і помилки великого світу, залишаючи собі потрібні матеріали і перевірені теорії. Вони навчалися на чужих помилках, чим, певно, потішили б альтруїстів із великого світу.

З першими променями сонця мініпути ставали до праці. Їхня діяльність залежала від природних явищ. Ранкова роса, скажімо, зникала швидко — як сонце прогрівало повітря і рослини, тому збирати кришталеві краплі треба було дуже рано. Як ви знаєте, смак роси залежить від того, з якої рослини її зібрано. Росу з конюшини не сплутаєш із росою з ромашки. З першим променем сонця виростали молоді пагони — і їх треба було зрізати доти, доки вони стануть великими і жорсткими. Та й взагалі, існує безліч справ, які годиться вирішити в той короткий проміжок часу, коли ніч уже поступилася місцем, але день ще не взяв віжки у свої руки, коли нічні тварини йшли спати, а денні лишень прокидалися. Тобто мініпути мали всього півгодини, щоб забезпечити місто кращими плодами й овочами та ароматизованою водою.

Решту часу вони витрачали на обмін чи торгівлю добутим уранці. За шматок білого гриба давали три краплі суничної роси, пуп'янок троянди можна було обміняти на десять грамів кульбабиного пуху. Торгівля та обмін провадилися чесно. Мініпути, торгуючись, обожнювали довгі перемовини, без бурхливих суперечок цей процес нікого не цікавив, однак ніхто й не шахраював. Продавалося й обмінювалося все, крім квітів селенеля. Збирати селенелі мали право лише члени королівської родини. А вони ніколи нічим не торгували і не обмінювалися. Селенель можна було отримати в подарунок чи як нагороду: ними відзначали за особливі заслуги і їх дарували тому, хто мав невідому недугу.

Ця чудова квітка мала стільки корисних властивостей, що могла вилікувати від будь-якої хвороби. Її тому й назвали королівською. Відвар із селенеля лікував від дурних думок. Селенельна олія, намащена на хліб, вселяла в голову нові ідеї. Пюре з квітів споживали немовлята — і до них прибувала сила. Були й інші властивості, корисні людям, та про них відав лиш Миро. Поважний кріт умів готувати такі настої із селенеля, які виліковували всі хвороби, навіть ті, про які недужа людина і не знала…

Ось уже дві години сидить Артур перед будиночком Селенії і чекає, коли вона з'явиться зі снопом свіжих селенелів у руках. «Можливо, вона подарує мені одну квітку?» — блаженно усміхаючись, мріє хлопчик. «Але ж королівську квітку так не дарують — її треба заслужити!»

— А хіба я не заслужив! Щоб повернутися сюди, я проліз через пагони, а на таке не кожен наважиться! — відповів сам собі хлопчик, не помічаючи, що промовляє вголос.

— З ким це ти розмовляєш? — здивовано спитав у нього Миро, по-дружньому плескаючи лапкою по плечі.

З несподіванки Артур аж підскочив.

— Ох, перепрошую, Миро, я тебе не помітив! Я розмовляю сам із собою, щоб не сумувати за Селенією.

— Вона повернеться, не хвилюйся! — переконливо сказав Миро і сів поряд.

Запанувала тиша. Артур, що надто жваво розмовляв з собою наодинці, ніяк не може розпочати розмови з приятелем. А йому так хочеться розпитати про Селе-нію, адже Миро знає її змалечку. Та йому не дозволяє сором'язливість, бо Миро — наймудріший кріт мініпутського королівства. Але бажання дізнатися перемогло.

— А якою була Селенія в дитинстві? — намагаючись приховати знічення, запитав хлопчик.

— Справжнє бісеня! — насмішкувато відповів Миро.

Артур усміхнувся: відповідь його не здивувала.

— Було навіть таке… Одного разу, коли зріст її не досягав і зернятка з яблука, вона увірвалася без дозволу у мій будиночок, і, високо задерши підборіддя, як це вміють лише принцеси, просто з порога заявила, що йде від нас, — втішено складаючи лапки, повів розповідь Миро.

Артур вражений. Як така маленька дівчинка, нікого не спитавшись і ні з ким не порадившись, знайшла в собі сміливість заявити про своє рішення?! Хлопчик на таке не здатен. Коли йому хочеться піти з приятелями на ковзанку і треба просити дозволу у батьків, у нього заздалегідь тремтять коліна. Батько зазвичай не дозволяє йому нічого. Навіть не дослуховує прохання до кінця. Тому Артур частіше звертається до матері. А та вже вміє так підійти до батька, щоб він погодився виконати синове прохання. Та це така важка процедура! І Артур звик нічого не просити і нічого не вимагати. Селенія — з іншого тіста. Вона — принцеса!

— Я радий, що ти повідомила мені про це, — відповів Миро дівчинці. — Але перше ти повинна попередити батька!

— Я йому вже все сказала! — гордо промовила мала.

Стримуючи усмішку, щоб не образити маленьку красуню, Миро хитнув головою. Ця принцесочка з лукавим і ж-ж-жахливо незалежним личком справді дуже мила!

— І що ж він тобі відповів? — обережно поцікавився Миро.

— Та нічого — зімлів! Тому я й прибігла до тебе! Дай якогось настою, щоб він отямився, бо мені дуже ніколи: давно пора в дорогу!

Миро закам'янів. Усмішка сповзла з нього, мов наклейка, яку потягли за край. Коли ж він збагнув, що сталося, за принцесою вже й слід простиг. Кріт схопив валізку першої допомоги і побіг в покої його величності. Король справді лежав біля трону. Миро дав йому понюхати настою із квашеної селери, і король розплющив очі. І відразу ж спитав:

— А де моя дочка?

Миро не міг відповісти, бо на той час принцеса вже була далеко.

— А мати? Що сказала її мати?

— О! її бідолашна мати! — зітхнув Миро. — То була чудова жінка. Вона просто спитала у доньки: «Ти мене любиш?» Селенія, вражена таким запитанням, попервах розгубилася, а потім ствердно хитнула головою. «Тоді йди, куди хочеш, бо я завжди буду поруч із тобою. Адже я живу у твоєму серці!»

— Bay! Як це здорово! — вигукнув захоплений Артур. У його родині він ніколи не чув нічого такого.