Артур і помста жахливого У

РОЗДІЛ 21

Воїни племені бонго-матасалаїв усілися навколо вогнища, не відводячи погляду від пагорба, із-за якого незабаром викотиться сонце. Далекоглядна труба лежить лінзою донизу. Тепер вона скидається на занедбаний маяк. Вогонь час від часу потріскує, і вождь помітив, що полум'я змінило колір. Він довго водить долонею над вогнем, а потім опускає в нього всю руку. Нічого не сталося…

— Вогонь уже не гріє, — стривожено промовив Тверез-Віник. — Злі духи прокинулися і почали виходити із землі.

На страшну новину ніхто не відгукнувся. Бонго-матасалаї взялися за руки і утворили захисне коло. Щоб чинити протидію холодним хвилям, які підіймаються зі світу злих духів, потрібно зберегти тепло. Нарешті перші сонячні промені осяяли верхівку сусіднього пагорба. Незабаром золотаві хвилі сонячного світла затоплять ліс, що за два кілометри від Арчибальдового дому. В Артура є ще хвилина, щоб повернутися. Потім — пізно: хлопчик назавжди залишиться серед мініпутів. Та мисливці не відають, що замість Артура до переходу готується Упир.

Провідник указав на останнє із трьох кілець — кільце душі, і звелів повністю його повернути. Знаючи Упиря, є потреба спитати: чи варто задіювати це кільце, якщо в мандрівника світами немає душі?

Артур нервово стискує пальці. Мотлохлюш, що ніколи не був особливо хоробрим, сховався за спинами друзів. Проте він не лишень боягузливий, а ще й допитливий, і його лукаве личко раз по раз визирає з-за спини Миро. Попервах кріт стояв поруч із Артуром. Потім з байдужим виразом обличчя почав поступово відходити вбік, сподіваючись непомітно наблизитися до стіни. Він теж дещо замислив.

Упир не помітив маневрувань Миро. Схоже, він і справді розхвилювався: думка, що він опиниться в зовсім незнайомому світі, п'янить його й водночас лякає. Але в цьому він ніколи не зізнається. На його щастя, він ще не відає, що там, куди так прагне потрапити, не потрібні такі негідники. В тім світі достатньо своїх упирів, які завжди напоготові до підлоти.

Жахливий У став під велику лінзу, яка має втягти його в себе і проштовхнути через трубу. Він трохи відпустив від себе Селенію, одначе лезо його ножа ще погрожує її горлу. Та незабаром йому доведеться звільнити одну рукоклешню, щоб зробити оберт руків'ям. Саме цього й боїться Артур. А що як Упир не відпустить Селенію? Або здійснить свою погрозу?

Тим часом Миро, на якого ніхто не зважав, дійшов до стіни, де прилаштоване пускове руків'я. Все гаразд. Потрібно лише встановити необхідну потужність, а потім вчасно змитися. І Миро встановлює стрілку на повну силу.

— Прощавайте, недомірки! Колись-таки я матиму приємність розчавити вас усіх разом! — звернувся Упир до тих, хто мимоволі проводив його в невідомий край.

Цей негідник завжди намагався дошкулити мерзенним словом. Артур у відчаї. Він бачить, як лезо ножа ковзає по принце-синій шиї: Жахливий У хоче полишити мі ні путам кривавий автограф. Адже він не збирається повертатися!

Хлопчик розгубився — він не знає, що робити. Мотлохлюш ось-ось запанікує. Вся надія на мудрого крота. Зосередившись, Миро згадав, що колись Упир не був таким чудовиськом. Щоправда, він знехотя вчився в школі і вже тоді мав неабияку фізичну силу. На спортивному майданчику він був першим. Найкращий центровий у нападі у змаганнях штовхни-смородину, найкращий захисник у грі передай-оливку, найкращий снайпер у змаганні попади-в-кісточку. А ще він найкраще за всіх бігав і стрибав. У спортивних іграх він не мав конкурентів — і йому набридло перемагати. «Якщо виграєш легко, то перемагаєш безславно», — прочитав він колись у Великій книзі. Це, певно, єдина мудра фраза, що запам'яталася У після довгих років навчання.

Змагання на силі та швидкості змінилися іграми. Гра допомагала Упиреві здобути інтелектуальну перемогу. Одначе його розумові здібності були значно скромнішими за амбіції, а оскільки програвати він не любив, то частенько шахраював. Найчастіше він грав у хамелеона. І хоча в цю гру бавилися найменші мініпутики, Упир, який тоді вже не мав батьків, забавлявся з малечею. Грають у хамелеона вдвох, стоячи один напроти одного. Перший гравець наказує другому стати хамелеоном. Тепер другий має відтворювати всі рухи першого. Інакше кажучи, якщо перший підіймав ногу, то й другий робив те саме.

Миро втішився, що йому вдалося дещо згадати з Упиревої юності.

— Прощавайте! — тим часом кланявся навсібіч У, ніби актор після водевілю.

Побачивши, що Жахливий У готується натиснути на пуск, Миро щосили закричав:

— Упиряко!

Жахливий У здригнувся й озирнувся.

— Ха-а… м-е-е… леон!!! Го-ло-ва! — речитативом гукає Миро, швидко підіймаючи лапки до голови.

Рефлекторно, тобто зовсім знетямлено, Упир відповів на вигук Миро і поклав обидві рукоклешні собі на голову.

І ось Артур летить швидше за яструба, швидше за гепарда. Він розуміє, що таки вдалося перехитрити Упиря. Зараз, коли він підняв рукоклешні і відпустив Селенію, хлопчик щосили штовхає монстра на лінзу. Миро обертає руків'я — і Упир зникає: його проковтнуло чарівне скло. Кріт запустив його з надзвуковою швидкістю.

Жахливий У зник — і сліду не полишив. Ні, таки полишив… Це тоненька подряпина на принцесиному горлі. Бідолашна Селенія ледве стоїть на ногах. Щоб вона не впала, Артур підхоплює її на руки. Підбіг Миро, щоб обстежити рану. Нічого особливого. Легенька подряпина від леза. Селенія оговталася і усміхнулася своєму принцові. Як же довго вона на нього чекала!

— Мій дорогий Артуре, як я рада тебе бачити! — прошепотіла вона.

Артур від щастя і розгубленості не знає, що й казати. Селенія ж остаточно отямилася. Вона зробила кілька вправ, щоб розім'яти затерплі руки та ноги, підскочила. А потім із щасливим вереском кинулася Артурові на шию.

— Ох, АртуреІ Мені так не хочеться з тобою розлучатися! — дзвінко заявила принцеса. І голосно цьомкнула його в щоку.

Артур спершу почервонів, а потім спохмурнів.

— Знаєш, мені здається, що навіть якби я… навіть якби я захотів… все одно не зміг би з тобою розлучитися, — загадково відповів хлопчик.

Та принцеса нічого не помітила. Вона така рада, що прекрасний принц порятував її від мерзенного Упиря!

Далекоглядна труба здригається. Бонго-матасалаї з хвилюванням позирають на неї: схоже на те, що звідти вирветься цілий вулкан! Зненацька вогнище згасає, хоча ні вітер, ні люди не намагалися його загасити. А в ясному блакитному небі покотилися громи. Та в природі немає ніяких ознак наближення грози. Прислухавшись, бонго-матасалаї з'ясували, що це гримить у трубі.

Зненацька із труби виривається вогняний смерч, а разом із ним щось схоже на чорну комету з довгим хвостом. Все сталося так швидко, що ніхто із мисливців, навіть вождь, не встигли помітити, хто ж це прибув від мініпутів. З будинку вибіг стривожений Арчибальд.

— Що сталося? Хто стріляв? — гукає він так, щоб його почули бонго-матасалаї.

Вождь племені тикнув пальцем в далекоглядну трубу. Більше він нічого пояснити не може.

Услід за Арчибальдом на ґанок вискочили Франсуа-Арман з дружиною.

— Вам не слід тут залишатися, Арчибальде! Я чув, як гримів грім! Значить, незабаром почнеться гроза, піде дощ і ви застудитеся! — турботливо промовляв зять, обіймаючи дідуся за плечі.

А тому дуже кортіло сказати зятеві, який він козел: небо ж зовсім чисте і блакитне! Але тоді довелось би пояснювати істинні причини гримотіння. Арчибальд же не певен, що це піде всім на користь.

— Ти маєш рацію, мій добрий Франсуа! Повернімося в дім! Ти допоможеш мені розпалити вогонь у каміні, — сказав дідусь, щоб припинити розпитування.

А сонце поступово залило трубу. Могутній потік його променів упав на штатив, на яму, куди скерована лінза, і, поступово розпливаючись, затопив п'ятикутний килимок. Обличчя воїнів заклякли від жаху. Якби не давня традиція зберігати спокій за будь-яких обставин, вони б давно повиривали на своїх головах волосся, а потім посипали голови попелом із загаслого вогнища. Зараз би їм загорлати, зарепетувати, забігати, одне слово, чимось себе зайняти, доки вождь не прийме рішення. Та вони стоять на місці. Просто стоять, розуміючи, що їм тільки й лишається схилитися перед примхами великої природи, яка на свій розсуд змінила всі їхні плани. Промінь сонця дотягся до лінзи і поділився на сотні дрібних часточок.

Час, відведений на повернення, скінчився. Артур став бранцем мініпутського тіла, полоненим підземного світу. Він дорого заплатив за непослух.

У юності Упир також спробував стати одним із мисливців бонго-матасалаїв, що були побратимами мініпутів. Велика рада мініпутів і мисливська рада скерували його на випробування. Успішно їх пройшовши, він, як Арчибальд із Артуром, навчився зливатися із природою. Але, на відміну від них, останню дистанцію Упир подолав за рекордно короткий час, викликавши загальне захоплення, після чого його ім'я, записане на пальмовому листочку, занесли до мініпутської книги рекордів. Особливо всім сподобався його фінальний стрибок зі скелі, коли він птахом линув у повітрі над рікою.

Та навіть той стрибок не до порівняння з цим, майже космічним, який йому вдалося здійснити, покидаючи межі свого виміру. Поставивши руків'я приладу на максимум, Миро не лише з гуркотом і свистом пропустив Упиря через трубу, а й закинув його в гайок кілометрів за три від Арчибальдового дому. Упродовж усього польоту Жахливий У, не звиклий до висоти, ревів так, що міг би й позмагатися з гуркотом грому. З роками в нього паморочилося в голові, та його ранг правителя не давав права в цьому зізнатися. Майже богорівний не міг потерпати через головний біль, як простий смертний. Ті кілька типів, яким пощастило побачити, як панікував У, опинившись випадково над безоднею, вже не могли нікому нічого оповісти. Монстр особисто позбувався їх, уважаючи, що чутки про його вразливі місця завдадуть збитків його величі.

Упродовж усього польоту у великий світ він жодного разу не розплющив очі, а тому й не зміг помилуватися чудовими краєвидами. Той, хто бачив телерепортаж про приземлення супутника у пустелі Гобі, може собі уявити приземлення У. Зіткнення із землею було твердим і болісним, позаяк він урізався в єдиний камінь, що лежав на галявині.

Ледве звівшись на повен зріст, Упир почав наводити лад зі своїми кінцівками, які, зіткнувшись з каменем, поклацували і не слухалися. Нарешті він відчув, що добре став на ноги. Тепер можна й озирнутися навкруги. Він стояв посеред прекрасної галявини. Ліворуч виблискувало велике озеро, біля якого росла розлога верба. Вона, певно, років сто тамує спрагу з цього озера. Праворуч — дубовий ліс. Рослинність тішить око, одначе мало чим відрізняється від рослинності Сьомого континенту. Окрім, звісно, величини… Упир розчарований.

— Здійснити таку довгу і важку мандрівку, щоб повернутися туди, звідки виїхав? — незадоволено промовив він, уважно роздивляючись місцевість.

У верхівках дерев сонячні промені гралися в хованки; один із них потрапив у око Упиреві.

— Припиніть так світити! — сердито закричав він.

Упиреві очі зовсім не пристосовані до яскравого світла, позаяк він звик сидіти в мороці свого палацу.

Але сонце зразу ж зникло і на чорну фігурку наповзла тінь. Велетенська тінь з великими кліщами-рогами, що стриміли вперед. Приклавши долоню дашком до чола, Упир задер голову і побачив, що на нього насувається величезний жук. Це жук-рогач, один з найлютіших жуків.

А цей особливо лютий, бо вождь племені. Жуки-рогачі дуже сильні і мають чудову пам'ять. Колись вони мешкали на околицях Сьомого континенту, але потім туди прибув Упир і випалив усе живе, навіть тих жуків. Але теперішні жуки добре пам'ятають своїх предків, що колись населяли Німокрай. Нічого й дивуватися, що беззбройний У закам'янів від жаху, побачивши гігантську комаху, очі якої наливалися тисячолітнім гнівом.

— Може, ми спершу поговоримо? — прохальним тоном промовив нещасливий Упир, намагаючись затягти час.

Та комаха на цю пропозицію не пристала. Вона жадала помсти. І ось уже страшні роги-кліщі стискують У і відривають його від землі, ніби волосинку пінцетом. Жахливий диктатор, який мріяв про славу, про завоювання нової землі, зараз помре, як муха на купі гною, розтерзана на шматки гігантським жуком.

Охоплений панічним страхом, Упир затремтів усім тілом, кожною його потрощеною клітинкою, лихоманка трусила його з голови до ніг. Жук завмер і поглянув на свою здобич, з якою діялося щось неймовірне. Здригаючись у конвульсіях, Упир збільшувався. Жук панічно намагався запхати здобич до рота, але вже пізно: ласощів занадто багато. Упир виріс неймовірно швидко, і незабаром на рогах жука лишився маленький клаптик тканини з Упиревого плаща.

З неприхованим задоволенням монстр потягнувся. Його новий зріст два метри і сорок два сантиметри — і це Упиреві до вподоби. Бо з таким зростом його нова королівська величність значно привабливіша… Нахилившись, У помітив жука-рогача, що продирався крізь густу траву, схопив його і взявся презирливо розглядати.

— Ось і для тебе настав час побачення зі своїми предками, — криво посміхаючись, сказав він жукові. А потім закинув його у свою пащу і проковтнув, навіть не прожувавши.

Ліс завмер. І листя не шелестіло. На галявині запанувала мертва тиша. Лісові звірята, що спостерігали за Упирем зі своїх сховків, заклякли, прибиті до землі гнітючим тягарем енергетичних хвиль, що їх випромінювала гидка чорна потороча, яка так зненацька виросла на галявині, як гриб-поганка після дощу.

Проковтнувши жука, Упир задоволено облизався і чіпким поглядом ковзнув лісовими хащами. Він відчув на собі увагу сотень очей, переляканих і допитливих водночас. Упир втішений: піддані й повинні боятися свого повелителя. Для цієї лісової дрібноти почнеться нове життя. Але й кролики в нірках, і птахи на деревах, і білки у дуплах відчули, що наближається ера хаосу.

Озирнувшись навсібіч, Жахливий У вдоволено потер долоні і несподівано зареготав. Він реготав без зупину. Громовий гуркіт його реготу трясонув лісом, викотився на рівнину і відлунював на сусідніх пагорбах.

Арчибальдове волосся стало дибки. Він упізнав би цей регіт серед тисяч інших звуків. У в'язниці Некрополіса йому вже доводилося це чути. Воїни бонго-матасалаї також почули зловісні звуки і зрозуміли, що сталося лихо. Вони заплющили очі і розгублено почали промовляти довге заклинання, яке відганяє злих духів.

А тим часом Упир радів, що має новий зріст. Він його влаштовує. У пристосувався у великому світі і вже ладен творити зло. Ніхто не зможе йому опиратися, бо єдиний хлопчик, який дав би йому відкоша, зменшився до двох міліметрів. І в цьому нещастя всього людства…