Артур і помста жахливого У

РОЗДІЛ 12

Максів жучок піднявся на таку висоту, що йому ні в якому разі не загрожує зіткнення з козлом, навіть гвинторогим. Він летить над землею крізь нічну млу, освітлюючи дорогу приклеєними до днища черв'яками. Їхнє миготливе світло вихоплює із темряви то травинки, то квітку, яка стулила пелюстки у сні. І хоча краєвид унизу переважно із різновидів рослин, Артурові здається, що вони пролітають над руїнами стародавніх будівель, і незабаром унизу виникне забутий храм чи занедбаний палац. Хлопчик часто дивиться науково-популярні телепрограми про зниклі цивілізації, а в них найбільше показують, як дослідники знаходять забуті храми виключно вночі при світлі смолоскипів. Він уже бачив і таємничі піраміди, і загадковий світ затонулої Атлантиди, і стародавні храми Ангкору. Йому подобається дізнаватися про подорожі і пригоди. Коли він був зовсім маленьким, то мріяв стати мандрівником. Але й подумати не смів, що колись потрапить у країну мініпутів, у якій сам переживе такі пригоди! Зокрема, зараз він, Артур, вік — тисяча років, зріст — два міліметри, пролітає над галявиною на спині у сонечка, а поруч з ним сидить кльовочувак, на якого вдома чекають семеро дружин. Такі пригоди варті й пірамід!

Макс смикає за поводок — і сонечко планерує до землі. Артур і злякатися не встиг, як жучок приземлився між двох травинок, зробив кілька кроків по іржавій трубі і враз провалився у відкритий отвір. Хлопчик пригадав, що труба, по якій вони втікали з палацу Жахливого У, справді проржавіла в одному місці, і в цю діру було видно небо. Але тоді вони не могли скористатися цією дірою як виходом, бо вона розташована занадто високо. Зате тепер Максове сонечко скористалося нею як входом. Пірнувши в трубу, воно летить між брудних стін, як літак-винищувач. А для цього треба добре знати місцевість. Похитуючись, жучок освітлює засмічене дно приємним фіолетовим сяйвом. Як годиться кльовочувакові, Макс недбало тримає кермо однією рукою. Ніякого стресу, ніякого бажання на крутих віражах учепитися в кермо обіруч. Коли належиш до племені кльовочуваків, доводиться весь час мати кльовий вигляд, особливо за кермом.

Кидаючи погляди на стінки труби, що пролітають мимо, Артур захоплюється хвацькими Максовими рухами. Підлітаючи до чергового перехрестя, він завжди скеровує авто в потрібному напрямку.

— Здається, я пізнаю ці місця! — вигукнув хлопчик. — Я тоді поїздив тут на своєму авто.

— А що в тебе за тачка? — поцікавився Макс.

— Та то таке — всього лиш «Феррарі»… П'ятсот коней, — зумисно байдуже промовив Артур.

— П'ятсот кінських сил? А скільки ж це буде в жучках? — здивувався Макс.

Він ніколи не чув, щоби потужність авто вимірювалася в силах якихось коней.

— А-а-а! Я цього не знаю! — відмахнувся хлопчик.

Справді, задачка нелегка — швидко обрахувати, скільки треба взяти сонечок, щоб замінити хоча б одного коня.

Макс узявся за руків'я. Це, певно, гальма, позаяк комаха відразу ж викинула лапки і опустилася на землю. Перебираючи всіма шістьма лапками, вона уповільнює хід, як боїнг на злітній смузі. Згорнувши прозорі крильця, сонечко ховає їх у твердий панцир і нарешті остаточно спиняється. Цікаво, може, й трап подадуть?

Ні, трапа нема. Вони ще не досягли мети. Тому Макс натискує на кнопку, і сонечко поновило свій біг на шістьох лапках.

— І як тобі це? Твоя «Феррарі» так може? — запитав Макс, неприховано пишаючись своїм сонечком.

— Ні, так не може, — чесно зізнається Артур; йому не хочеться псувати приятелю задоволення.

Жукомобіль підбігає до широкої діри. Тієї самої, звідки на мініпутську столицю летів потік води, що його пустив Жахливий У. Артур пригадав, як вони з Селенією та Мотлохлюшем щосили гупали у міські ворота, а в цей час вода, вирвавшись із труби, буквально мила їм п'яти. Це було того дня, коли вони врятувалися від пазурів У.

Тепер Артур знову стоїть перед знайомою брамою, і серце його стискається так, як тоді, коли він уперше побачив принцесу Селенію. Лишень хлопчик подумає про майбутню зустріч із принцесою, як у грудях його щось стукає так гучно, ніби бубон у руках шамана. Ми часом забуваємо, що повернення — значно більше випробування, ніж перший приїзд. Коли повертаєшся в знайомі місця, де звідав щастя, ти заздалегідь втішаєшся зустріччю з друзями, з усіма, кого встиг полюбити. Але та радість змінюється тривогою: може, твій друг тебе зрадив? І твоє улюблене дерево спиляли, поставивши на його місці бетонну тумбу… «Очі не бачать — душа не болить», — повчає прислів'я. І від його усвідомлення кров холоне в жилах, і Артур здригається, як від пропасниці.

— Приїхали! Ну, приятелю, вперед! А мені пора змотувати вудки. Я не хочу надовго залишати моїх дівчаток на самотині! — заявив Макс, не підозрюючи, як його слова лякають Артура.

Якщо кльовочувак боїться полишити своїх дружин на якусь годину, то що думати йому, коли він не бачився із Селенією цілих десять селенелій!

— Вона, певно, мене й не впізнає! — з жахом подумав хлопчик.

На прощання Макс помахав рукою, круто розвернув свій жукомобіль і рвонув з такою швидкістю, що ніхто його не наздожене. Артур поглянув йому вслід… Так не хочеться самому йти назустріч невідомому! Хоча б хтось був поруч, навіть кльовочувак зі своїм виставлянням! Але життя влаштоване таким чином, що наші побажання рідко збігаються з нашими можливостями. Як каже Артурів дідусь, — таке життя — се ля ві! Що ж, Артур зобов'язаний допомогти, а упізнає його Селенія чи ні, то вже справа десята. Але хто ж всетаки спорядив до нього павука з рисовим зеренцем?

Настав час рішучих дій. Рятувальна операція під силу лишень відважному воякові — меланхоліку вона не по зубах. І Артур, зібравши в кулак свою волю, люто загатив у браму. Кожен його удар відлунює у великій трубі, але з іншого боку брами, мабуть, ніякого руху. Там така тиша, ніби немає жодного мініпута. Артура лихоманить. Невже він запізнився? — майнула в голові зрадницька думка. Якщо Селенія його не впізнає, це зле, але не зовсім, а ось якщо він її втратить — це дуже зле. Думка про можливе нещастя надає йому сили, і хлопчик налітає з кулаками на ці бісові ворота, що байдуже стоять на сторожі невідомого.

Артура охопила паніка, йому навіть довелося зробити кілька дихальних вправ, щоб заспокоїтися і почати розмірковувати логічно. «Думай, Артуре, думай! Має ж бути якесь рішення!»-повторював він, бігаючи під брамою, як тигр у клітці. Несподівано попереду зблиснула іскорка надії.

— Перископ! — вигукнув хлопчик, хоча нікому було його чути.

Він згадав про систему дзеркал, яка давала можливість мешканцям міста бачити все, що відбувається за стінами, не відчиняючи брами. І про невеличке віконечко, в яке сторожа завжди могла розгледіти прибульців. Тепер головне — знайти, де розташоване нижнє дзеркальце перископа або хоча б віконечко сторожі.

Артур уперся долонями у ворота і став поволі, міліметр за міліметром, їх обмацувати, шукаючи віконце чи щілинку, через яку міг би проникнути в місто.

— Знайшов! — гукнув Артур, намацавши щілину між дошками і просунувши крізь неї пальці.

Підчепивши ними панельку, він потяг щосили — і панелька піддалася. Відірвавши її, він побачив блакитнувате скло, яке й перепиняє шлях до міста. Але через нього можна зазирнути всередину!

Від побаченого хлопчик онімів. У місті немає руху. Ніщо не шелестить, не шурхотить. Не вирує життя. Немає жодної душі. Місто, таке завжди радісне, строкате, має вигляд похоронного бюро. Затуляючи руками світло, щоб не було відблисків, Артур вдивляється в майдан перед брамою. Та він може скільки завгодно плющити свій веснянкуватий ніс об скло, вдивляючись у вулиці, що ведуть у центр міста. Мініпутів ніде не видно… Не видно й жодного моль-моля… Артурові не зрозуміло, в чому ж річ, одначе страх уже заповнив кожну клітинку тіла і ось-ось поглине його цілком.

Сталося щось неймовірне. Страшніше за нещасний випадок, за загрозу нападу. Певно, це справжня катастрофа загальнонаціонального масштабу, внаслідок якої зник увесь мініпутський люд.

Хто міг таке заподіяти? Невже усіх мініпутів полонили? Кинули за ґрати? А може, їх просто знищили, всіх, до ноги? В Артуровій голові випливає багато запитань, але жодної відповіді на них нема. З безсилля він відчув, що або зараз його скрутить якась недуга, або голова розлетиться на тисячі шматочків. Гнів і розпука підкотилися до самих щік, дійшли аж до кінчиків пальців. І він з такою силою вгатив у блакитнувате скло, яке перед ним нічим не завинило! Скло упало, як підгнила віконниця, яку не зачинили на гачок. Вочевидь, черговий королівський вартовий зле виконував свої обов'язки. Артур аж заточився від подиву. Єдиний раз гнів його пішов на користь.

Але часу на роздуми у хлопчика нема. Він просовує голову в діру і уважно оглядає всі закапелки, невидимі через скло. Однак там — нічого нового. Місто — як пустеля…

— Тут хтось є? — ризикує подати голос Артур.

Але відгукнулася сама тиша. Він гукнув голосніше, та ніхто його не почув. Депресія уже зловтішалася: ось-ось вона обплутає тенетами чергову жертву. Артур тим часом оглянув діру і переконався, що вона вже не така й маленька. І тут він став міркувати про те, чи зможе десятилітній хлопчик, що має в цю мить зріст близько двох міліметрів, прослизнути через неї.

«Хто не ризикує, той не п'є шампанського!» — вигукнув він по думки, пригадавши підслухану дідусеву приказку. Втім, Арчибальд ніколи не зловживав цим напоєм, хоча й постійно ризикував. Згадки про дідуся збадьорили Артура. Він все одно не має вибору. Це єдиний шанс… Мудрі люди кажуть: де пролізла голова, там пропхається й тулуб. Та це не стосується маленького хлопчика, перетвореного на мініпута. Адже в цього люду голова значно більша за нижню частину тіла. І Артур вирішує спробувати пролізти ногами вперед. Йому вдається прослизнути майже всьому, але коли дійшла черга до голови, основною перешкодою стали вуха. Вони ніяк не хочуть щільно притискатися до голови, як це роблять Альфредові, коли пес чогось злякається. Ох, навіть задля доброго діла обдирати вуха не дуже приємно!

Але нарешті подряпані вуха протислися у місто мініпутів. Артур упав на землю, як торба з брудною білизною на дно кошика. Він швидко став на ноги і, щоб мати пристойний вигляд, струсив із себе порох. Але його ніхто не зустрічає… Як перископ, хлопчик поволі обертається на місці, уважно озираючи майдан та вулиці-провулки, що ведуть до нього. Навколо ні душі.