Винуватець мурашиних пересувань — Артур. Він сидить за дідусевим письмовим столом з лупою в одній руці і з пінцетом для вищипування брів у другій. Перед ним — малесенький шматочок соломинки. До неї хлопчик приклеїв дванадцятеро коліщат. Власне, не коліщат… Цю функцію виконують дрібні круглі перлинки, настромлені на голки, що заміняють колісні вісі. З одного кінця до соломинки прикріплена крихітна система тяги, що дає змогу будь-кому посунути багатоколісну споруду з місця. Одне слово, Артур складає вантажівку-цистерну, лишень в мініатюрі. Замовники перебувають тут-таки, у нього перед очима. Точніш, перед очима у нього похитуються п'ять пар розкішних мурашиних вусиків, що належать п'ятьом мурахам, що їх мурашине плем'я делегувало приймати роботу.
Пінцетом Артур бере останню перлинку. Обережно крапає на неї клеєм і прикріплює до авто. Потім, відклавши лупу вбік, він задоволено оглядає своє творіння.
— Ну, ось і готово! — каже він.
Мурахи захоплено аплодують, не шкодуючи ніг. Стоячи на задній парі, вони підняли передню й середню і плескають ними. На жаль, Артур радше здогадується про оплески, ніж чує їх.
— О, щиро дякую, дякую, ні за що, — скромно вклоняється він. — А тепер — уперед! Сідайте! Я вас проведу.
Мурашок не треба припрошувати — вони шмигнули в соломинку. Всі дуже хвилюються: цікаво, а яка вантажівка всередині?
Відтоді, як ми вперше побували в дідусевому кабінеті, ця кімната не дуже змінилася. Меблі, колись продані за безцінь шахраєві-антикварові, знову стоять на своїх місцях.
Важкі часи минули — всі предмети встигли покритися звичним шаром пилу.
Дідусь не любить, коли порушують милий його серцю безлад. Бо сам його безладом не вважає. Серед того розгардіяшу навіть курка не знайде тільки-но знесеного яйця. Сам же Арчибальд знайде все, що йому потрібно, та ще й курку з яйцем. Він безпомильно знає, куди поклав кожну річ, і тому найменше порушення логіки цього мальовничого музею мотлоху може непоправно зашкодити його власникові.
Проте у винятковому випадку дідусь ладен поступитися, і, зважаючи на Артурові заслуги, він дозволив встановити в його кабінеті електричну залізницю. Удостоївшись такої честі, Артур мало не луснув від щастя. Звісно, рельєф місцевості хлопчик не змінював. Рейки, прокладені поміж двох величезних валіз, оминали долину книг, потім проходили між колекційними африканськими статуетками, які байдуже позирали на поїзд. Так само дивляться на поїзди корови, що звикли до залізниці, прокладеної через луки. Хоча статуетки на них і не схожі.
Артур обережно ставить вантажівку-соломинку на товарну платформу, долучену до останнього вагона спеціального потяга.
— Я вас супроводжуватиму — так спокійніше: дороги доволі небезпечні, — звернувся Артур до мурашиного натовпу, що нетерпляче метушився на пероні центрального вокзалу.
Мурахи сприймають хлопчикові слова як сигнал до відходу і починають штурмувати вагон: кожен прагне зайняти найліпше місце. Для нинішніх пасажирів Артур обрав комфортний вагон першого класу. Треба зауважити, що не завжди мурахам щастить подорожувати в таких умовах.
Залізницю з повним комплектом устаткування дідусь подарував онукові опісля їхнього щасливого повернення із країни мініпутів. Хлопчик, отримавши подарунок, зарепетував від щастя і не заспокоювався цілий тиждень. Він забув про їжу та сон, бо цілодобово споруджував широку залізничну мережу, яка б з'єднувала його кімнату з дідусевим кабінетом.
Дідусь допомагав йому, особливо коли йшлося про визначення швидкості потяга на небезпечних ділянках шляху. Треба було запобігти зіткненню… з Артуровими батьками. Може, не слід згадувати, що Арчибальдові довелося витримати бурхливу дискусію з Франсуа-Арманом, щоби той погодився на встановлення в будинку залізниці, яка «трішки загарбає коридор». Все, що порушувало щоденну рутину, дратувало Артурового батька. Тільки під час застою він почувався королем. Він вирішив, що доля, подарувавши йому дитину, не здатну всидіти на одному місці, з нього поглузувала.
Артур розлігся на підлозі і зазирнув у вікна вагону. Мурахи повсідалися; вони схвильовані, як діти, що очікують появи ляльок на театральній сцені.
— Увага! Всім пасажирам потягу особливого призначення, що вирушає до кінцевої зупинки! Потяг відходить від першої платформи! — склавши руки рупором і мавпуючи голос із динаміка, оголошує Артур. Підійшовши до трансформатора, він обертає пусковий важіль. Під захопливий писк мурахів потяг поволі рушає. Артур збільшує потужність двигуна — потяг прискорює рух і пірнає в каньйон між двома валізами. Мурахи просто прилипли до вікон — найхоробріші наважилися їх відчинити. Сп'янілі від власної сміливості, виставивши назовні вусики, вони затягли пісню — голосно, щосили. І хоча слова у пісні мурашині, зате мелодія багатьом видасться знайомою. Та Артурові нічого не чути, дарма що він уважно спостерігає за рухом потяга. Він дуже схвильований: сьогодні вперше залізницею їдуть пасажири!
Потяг петляє долиною книг, і мурахи подивовано дивляться на гори знань, що нависають обабіч залізничної колії. Помітивши, що потяг заглибився в книжкові хащі, хлопчик завмирає в очікуванні, і коли вже електровоз потяг вагона по рівнині, полегшено зітхнув. Потім він переводить стрілку — і локомотив змінює напрямок. Тепер потяг мчить до дверей. Між ними і підлогою така велика щілина, що через неї можна потрапити в коридор. Артур помахом руки вітає мурахів, які визирають у вікна. «До зустрічі!» — гукає він ошалілим від захвату комахам, а ті відповідають йому помахами парних ніг. Лей такі, що тримають у передніх лапках крихітні шматочки паперу і махають ними, як хустинками.
Потяг стрімко наближається до дверей. Ще кілька секунд — і він зникне в коридорі. Та зненацька над ним нависає тінь… Тінь з нічного жахіття… Усмішка сповзає з Артурового личка: перед очима постає привид залізничної катастрофи — потяг зіткнувся з невпізнаним об'єктом, зійшов з рейок, летить під укіс…
Двері навстіж розчинилися. Одначе Артур встигає зупинити потяг. Рвучкий поштовх, скреготіння гальм… Мурахи перестрашилися, попадали з сидінь і так загаласували, що мати, стривожившись, зупинилася. Це вона посіяла паніку серед пасажирів-мурахів. На щастя, Артур-машиніст встиг загальмувати і уникнути катастрофи.
— Артуре! Ти своєю забавкою мало не збив мене з ніг! — докірливо сказала мати. Стоячи на одній нозі, вона не наважується зайти до кабінету, бо не знає, куди ставити другу.
— Ні, це ти мало не розчавила мій потяг, — заперечує Артур. — Ти увірвалася несподівано, не попередивши, не постукавши! Коли батько сюди заходить, то хоча б стишує крок і дивиться під ноги!
— Ну, так… напевно, — погоджується мати, обережно стаючи на другу ногу — спершу на носок, а тоді й на всю ступню.
— Ось бачиш! Тоді бери з нього приклад! І взагалі, прошу тебе, будь уважнішою, адже в потязі можуть сидіти пасажири! — додає Артур.
Мати пильно дивиться на маленького начальника залізниці, що не встиг змити з личка бойове пофарбування африканського вождя, і сама себе питає: за що доля послала їй такого непосиду синочка?
— Батько правду каже: ця залізниця тобі зовсім забила памороки. Попереджаю — додому ми її не візьмемо! Навіть не проси! — рішуче промовила мати.
— А я й не збирався її брати з собою! Наша квартира замала для неї. І тут від залізниці більше користі! — відповів Артур. Мати розгубилася.
— Як це… більше користі?
Ось тобі й маєш, добазікався! Треба терміново щось вигадати, доки мати не зрозуміла, що він мав на увазі…
— Більше користі, бо… бо дідусь бавитиметься! Він обожнює електричні залізниці, адже коли був маленьким, таких іграшок іще не продавали… Так він тепер…
Очевидно, синові аргументи матір не переконали. Вона дивиться на потяг, що зупинився біля її ніг, і враз помічає трьох очманілих мурашок, що намагаються залізти у вікно вагону першого класу. Коли потяг загальмував, вони випали з вікна.
Мати звела брови докупи. Мурахи, що будують мости, — це ще півбіди, але мурахи, що подорожують у першому класі! Тут є над чим поміркувати. Мати одягає на носа окуляри і нахиляється до потягу. Мурахи у вагоні запанікували. Одні поховалися під сидіння, інші розпласталися на стінах. Якщо їх помітять — ото буде й справді катастрофа!
Величезні лінзи, як очі динозавра, поволі посувалися мимо вікон, намагаючись зазирнути в середину вагона. Занімілі мурахи аж вросли в підлогу і стіни. Лінзи, поблискуючи, зупиняються, а потім і зникають. У вагоні зашелестіло полегшене зітхання.
Мати суворо зиркнула на Артура. Невже бомба таки вибухне?
— Артуре! В цьому потязі мурахи! — упевнено заявила вона.
— Ну… сама подумай, що ліпше: коли в помешканні бігає потяг з мурахами чи мурахи без потягу? — розважливо відповів син.
Мати не має що сказати. Логіки синові не бракує. Питання поставлене доречно.
— Е-е… так, звісно, — погоджується вона, почуваючись ні в сих ні в тих. І що ти йому заперечиш!
— Тоді будь уважнішою і, прошу, дивися частіше під ноги, — завершує Артур, відразу ж запускаючи потяга.
Як пущене з гармати ядро, потяг рушає з місця і мчить швидше за французький експрес найновішої конструкції. Мати підстрибує, мурахи знову падають на підлогу, але вагони щасливо шугнули під двері. Мати позирає то в коридор, куди тільки-но прошумів потяг, то на сина, що мило усміхається. Вона теж скривила губи, зрозумівши, що її обвели круг пальця. Але сама вона хитрувати не вміє, тому вирішує змінити тему розмови.
— Артуре! Пора в душ!
З вікон потяга, що біжить краєм сходового майданчика, видно панораму вітальні. Мурахи товпляться біля вікон, штовхаються, підстрибують: усім хочеться помилуватися інтер'єром. Вони і посвистували б від задоволення, якби хтось потрудився їх цього навчити…