Артур і помста жахливого У

РОЗДІЛ 20

Кожне слово Миро западає Артурові в душу. Схвильований кріт, витираючи лапкою непрохану сльозу, завершив свою оповідь. Хлопчик зачудовано дивився на нього, як кролик на удава. Тільки зараз він зрозумів, що заручився із Селенією, нічого не знаючи про її минуле… Звісно, минулі спільні пригоди поєднали їх. Але…

— Дякую тобі, Миро, — сказав Артур. — Тепер я більше розумію і мініпутів, і Селенію!

Артур вражений: невже за таку дрібничку, як непослух, як дитяча забавка, можна так дорого заплатити — назавжди втратити матір? Від цієї думки хлопчик не може заспокоїтися. Він же теж не послухався батька! Він утік — вчинив по-своєму! Артурове тіло пройняли дрижаки. Йому зовсім не хочеться, щоб ця мандрівка завершилася так само трагічно, щоб його мила матуся кудись зникла! І хлопчик пообіцяв собі якнайшвидше повернутися додому. Він лишень привітається зі своєю дорогою принцесою, переконається, що в неї все гаразд, і помчить до зали переходу, щоб проникнути в далекоглядну трубу до першого сонячного променя, як і наказував вождь матасалаїв.

— Котра година? — спитав Артур. Миро поглянув на свій піщаний годинник.

— Сонце зійде за п'ять хвилин! Артур зітхнув.

Він дуже сподівається, що з принцесою нічого не сталося і вона зараз повернеться. Якщо ж йому не вдасться хоча б поглянути на неї після таких випробувань, він дуже засмутиться. Та, можливо, це його чогось навчить? Артур поринув у міркування, а внутрішній голос настійливо шепотів, що, проникнувши з такими труднощами у мініпутський світ, він не має права не побачитися з принцесою, навіть на якусь мить… Намагаючись переконати внутрішній голос, хлопчик заперечує: якщо ця мить не настане сьогодні, він все одно дочекається, коли світила знову дозволять йому потрапити сюди, і тоді він неодмінно відшукає Селенію… А зараз… Сьогодні йому було сказано, що принцеса в безпеці. «Не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні!» — нашіптував хлопчикові все той самий внутрішній голос. Невже, сам того не усвідомлюючи, Артур назавжди залишиться серед мініпутів? А як же батьки, дідусь із бабусею, пес Альфред? Ні, таки він має повернутися із нинішнім променем! А потім вигадає щось, аби запросити до себе Селенію. І справді, чому б їй не погостювати в нього?

Ця думка так сподобалася Артурові, що він мимохіть усміхнувся.

— Ходімо! — сказав хлопчик до Миро, піднімаючись. — Ходімо до зали переходу, а то я спізнюся.

Кріт здивовано поглянув на нього: це ж треба так ураз подорослішати!

— Ось ти мудро чиниш! — відповів Миро, схвально усміхаючись кутиками вуст.

Друзі разом попрямували до зали переходу.

Та життєве колесо, що ніколи і нізащо не зменшує свої оберти, має таємні гвинтики — «примхи погоди» чи «природи». Так поетично люди-крихітки назвали феномен, який для людей великого світу має назву «випадковий збіг». Але мініпутам не до вподоби ні «збіг», ні «випадковості». У них навіть є така приказка: «Зізнайся, що ти накоїв, інакше ми покладемося на випадок».

У великому мініпутському лексиконі слова «випадковість» і «випадок» були не в пошані, тому стояли поблизу таких слів, як «викаблучуватися» і «вимахуватися», «вичухуватися» і «визвіритися». Мініпути-лінгвісти вважали, що слова потрібно розміщувати одне за одним, виходячи із приємного чи неприємного значення.

Кілька років тому Арчибальд намагався втовкмачити мініпутам справжню сутність слова «випадок», а також «випадковість» та «збіг». Він наводив приклади, коли ці слова називали і приємні події, як згуртовували родину і позитивно впливали на обставини. Та король зі своїми радниками не хотіли того й чути. Збігів не існувало! Це було філософське поняття! І, перш ніж осягнути філософські матерії, людське суспільство подолало віки варварства, а мініпути не збиралися переживати кам'яний вік лише для того, щоб зайнятися філософією…

Хай там що, випадок чи випадковість, а можливо, і сама доля — називайте як завгодно — вирішила, що коли Артур піде до зали переходу, у міську браму хтось енергійно загрюкає. І поважна володарка-природа, яка завжди все встигає, скерувала хлопчика саме тією стежкою повз браму. Інакше як би він почув це загадкове грюкання? А окрім нього, нікому почути цей звук! Поважний вартовий, якого Артур безцеремонно розбудив сьогодні на світанку, так розхвилювався, що знову заснув на своєму посту.

— Це Селенія! — вигукнув хлопчик, почувши грюкіт у браму.

Зрадівши, він так підстрибнув угору, що повищав на цілий міліметр. Личко його засвітилося щастям, як Ейфелева вежа святковими вогнями.

— Це вона! Вона! Я знаю! — гукав він, вистрибуючи, як козеня.

Не подивившись у перископ, Артур кинувся до брами: він стовідсотково певен — це Селенія. Миро вже хотів сказати йому, що він порушує одне з основних правил безпеки, які ніколи не варто ігнорувати. Мудрий кріт міг нагадати чимало випадків, коли таке недбальство мало досить неприємні наслідки. Та для цього йому потрібно хоча б день, Артур же не дає й рота розкрити. Оминувши Миро, який кинувся йому навперейми, хлопчик наліг на брусок-засувку.

Радісні Артурові вигуки розбудили вартового, і він побіг на свій пост, сподіваючись завадити хлопчикові вкотре помилитися. Та пізно — засув відсунуто.

— Що ти накоїв, бідова голово! — жахається король.

— Та це Селенія — я знаю! — переконливо відповів Артур.

Учепившись у стулку брами, він тягне її до себе, аж поки не розчиняє навстіж.

Артур казав правду. Грюкала справді Селенія. Хлопчик щасливо усміхається.

Та принцеса не виказує радості від зустрічі. На її мокрому від сліз обличчі — страх і розгубленість. Та це й не дивно. І якщо щасливий хлопчик не бачить нічого, крім личка своєї принцеси, то вся юрма біля брами охоплена жахом: мініпути розгублені ще більше за Селенію. І є на те причина — за спиною дівчини видніється покорчена постать Упиря. Наставивши до горла полонянки величезного ножа, він міцно тримає її своїми рукоклешнями.

Пелена щастя спала з Артура. Пропала й усмішка. Мрії розсипалися, як замок на піску. Миро задубів з переляку: у нього посинів навіть кінчик носа. А король зімлів.

Селенія дивилася на Артура очима, повними сліз. Їй так хотілося розповісти йому, якою вона почувалася щасливою, коли дізналася про його повернення! Та лезо ножа не дає змоги навіть гукнути на поміч.

— Який я радий знову тебе зустріти, мій юний Артуре! — промовив Упир голосом настільки ж приємним, як і звук електропилки, що вгризається в металеву балку.

Почувши це, всі мешканці мініпутської столиці затремтіли, як осиковий листок. А потім застигли, паралізовані жахом.

Мініпути були переконані, що Жахливий У загинув під руїнами Некрополіса — Заклятого Міста. Та, на лихо, він живий-здоровий. І знову вдається до підлоти, достойної самого Макіавеллі. Хоча новий перелік «подвигів» Упиря поки що скромний: усього лиш захоплення заручника. Проте, знаючи ненависть У до мініпутів, кожен із них передбачає, що це лишень квіточки. Похмурий негідник не полишить їх у спокої.

— О, яка в тебе цікава цяцька! — насмішкувато промовив Упир, указуючи кістлявою кінцівкою на мушлю, що висіла на Артуровій шиї. — Ласкаво просимо в гурток шанувальників природи, дорогий кузене! — додав він.

Зараз Артур з радістю довів би Упиреві, що серед його нових родичів є й тигри. Та на його різкий рух Упир притискує ніж до принцесиного горла. На жаль, хлопчик не може перемогти його ні силою, ні швидкістю реакції. І Артур завмирає. Його не приваблює перспектива отримати Селенію з перерізаним горлом. Треба поміркувати. Поворушити мізками. Знайти несподіване рішення. Отже, головне тепер — не поспішати.

— Я знаю, чому Селенія втратила матір! Миро розповів мені про це! — закричав Артур, щоб привернути до себе Упиреву увагу.

— Веселенька оповідка, чи не так? Сподіваюся, вона тобі припала до смаку. Та не сумуй — незабаром я ще й не таку вигадаю — значно цікавішу! Виключно для тебе! Щоб мав що читати довгими зимовими вечорами! — збиткувався Жахливий У.

І, підштовхуючи вперед свою полонянку, він зайшов у столицю. Артур поволі відступив, щоб мініпути встигли сховатися в безпечне місце і там помізкувати, як зупинити Упиря й порятувати принцесу. Та з мініпутів ніякі стратеги й нездалі полководці. Побачивши Упиря, вони відчули себе беззахисними, як кури перед атомною бомбою.

— Зачекайте! А чому б нам не повторити те саме! Адже я тепер — принц, отже — рівний із принцесою! І я віддам своє життя в обмін на її, — намагаючись зупинити Упиря, умовляє його Артур.

— Ні! — рвучись уперед, закричала злякана Селенія.

Це додав їй сили страх втратити Артура. І Упиреві ледве вдалося втримати відчайдушну принцесу у своїх чіпких рукоклешнях. Він так сильно стискує Селенію, що їй перехопило подих і вона захапала повітря ротом, через що уподібнилася до золотої рибки, що її упіймав рибалка-браконьєр. Не маючи змоги промовити й слова, принцеса дивилася на Артура широко розплющеними очима.

— О, як це шляхетно! Знаєш, Артуре, ти колись мав шанс вирватися вперед — стати героєм. Тоді я, можливо, й пристав би на твою пропозицію. Та сьогодні мої плани дещо інші, і твоє примітивне життя мене не цікавить! — голосом контролера, що впіймав у трамваї «зайця», відповів Упир.

— А чи можна поцікавитися у пана У, у його світлості, що це за винахідлива думка визріла в його голові? — напівжартома, напівсерйозно спитав Артур, вирішивши одночасно вивести У на чисту воду і пригостити його лестощами. А що як він викаже щось важливе?

Хід правильний. По-перше, диктатори і злочинці завжди вабкі до лестощів, а по-друге, вони люблять попишатися і поплескати язиком перед натовпом. Упир зупинився і став у позу, ніби збирався давати інтерв'ю.

— Я й справді маю гігантські плани. І перший із них — покинути ці жалюгідні континенти, де вже давно ніщо не відповідає ні моїм зацікавленням, ні моїм запитам, — скандував У так, ніби читав вірші біля дошки. — Я маю намір піти в інший світ, який більше відповідає моєму зросту і моєму генію. Я задумав… дещо цікавіше! — загадково додав він, піднявши палець угору.

Артурові почало вияснятися.

— Так це ви написали листа на рисовому зеренці? — нарешті вигукнув хлопчик. Ось і розгадка таємниці, що так довго йому не давалася… — Ви покликали мене на допомогу, бо були певні, що я вважатиму вашого листа за листа від моїх друзів? І прийду їх рятувати. Інакше кажучи, проникну у ваш світ за допомогою променя, що відчиняє двері в країну мініпутів! Але вас цікавлять не зменшувальні властивості променя, а збільшувальні. Ви не знали, коли буде промінь… А я мимохіть вам повідомив, коли можна сподіватися на поворотний промінь. І ви хочете ним скористатися!

Якби кінцівки У не були зайняті Селенією, він би зааплодував Артурові.

— Браво, хлопчику! Ти й справді проник у мій задум! — визнав У.

Щоб знайти рисове зеренце, Упиреві довелося споряджати цілу експедицію. В хащах Шостого континенту він відшукав нишпорку-аматора, який вивчив людський дім, як власну кишеню. Коли Жахливий У пояснив йому, яке воно — те зеренце, нишпорка показав йому шлях до кухні і місце, де зберігається крупа. Трубами Упир заліз на перший поверх і проник до кухні. Першою людиною, яку він там побачив, була Маргарита. Кухня була її володінням, і панувала вона там на повну силу. Упир спостерігав, як старанно і захоплено бабуся готує страви, і не міг відірвати очей від цього надзвичайного видовища. Як зачарований, він позирав на кухонне начиння, на плиту, яка від легкого помаху руки починала нагрівати страву, на воду, що бігла з крана на першу вимогу, на міксер, який за кілька секунд перетворював чудові фрукти на найсмачніше пюре. Його захоплювало все: млинок для перцю і тостер, з якого вискакував хліб, холодильник, який ховав у собі шматочок зими, і спіральний штопор, що в момент витягував корок із будь-якої пляшки. Та більш за все сподобався Упиреві предмет, за допомогою якого Маргарита готувала овочі.

Колись по дорозі в супермаркет бабуся купила набір тертушок і ножів, щоб фігурно нарізати овочі. Ними можна було перетворити редиску на квітку, зробити мереживо з яєць, а шматок ріпи подати як зірку із п'ятьма променями. Освоюючи придбане, бабуся цілісіньку годину на кухні випробовувала тертушки та ножі на всіх овочах, які їй вдалося знайти в холодильнику. Демонстрація властивостей овочевих ножів остаточно добила Упиря. Ось воно — справжнє мистецтво, справжній талант! І все це задля того, щоб гарно подати сніданок! У монстра аж сльози навернулися на очі. А таке з ним відбувалося дуже рідко. Бо ті сльози виїдали очі — це по-перше; по-друге, його розум збочен-ця забороняв емоціям виходити назовні. Почуття Упир виявляв у виняткових випадках.

Але тут, на цій кухні, ставши свідком, як народжуються витвори мистецтва, поєднавши у собі тендітність краси і утилітарність геометричної форми, його світлість Упир направду не знаходив слів. Він відчув відродження до нового життя. Ніби його серце, що так довго мовчало, знову застукотіло в грудях. Зазвичай у його голові стукав лишень відбійний молот. Тепер у вухах буйно звучав Вагнер. Саме тут, на кухні, Упир вирішив почати життя з чистого аркуша. Поважна пані на ім'я Маргарита настільки зачарувала його, що він почав щодня проникати на кухню, щоб помилуватися нею. Інколи йому вдавалося заснути в якійсь шафі і проспати в ній до ранку. Одного разу вночі на нього напала жахлива істота, озброєна струменем отрути. Та оскільки Упир давно вже складався із шкідливих субстанцій, отрута на нього не подіяла.

Жахливий У познайомився із Артуровою матір'ю, доволі дивною жінкою. І справді, щоб знайти склянку і налити в неї води, вона відчиняла всі дверцята у всіх шафах, охкаючи й ахкаючи. Та ніколи нічого не знаходила, і врешті-решт лишалася без води, аби тільки припинити безконечні пошуки. Та навіть Упир уже вивчив, де що зберігає бабуся!

Він, до речі, примітив, де сховано велику пляшку віскі, до якої часом навідувався Арчибальд. Майже три роки Жахливий У протримав Арчибальда у в'язниці, та, спостерігаючи за ним в іншому світі, вже пошкодував. Дідусь був класним хлопцем! Він щодня приходив на кухню і, на прохання Маргарити, щось лагодив. Він міг прочистити забиту мийку і підтягти дверцята шафи, у яких вилетів шуруп. Він гострив ножі, чистив кахлі, ремонтував кухонні агрегати, які постійно ламалися. З великим подивом позирав Упир на Арчибальда та Маргариту, спостерігав, як вони допомагають одне одному, яка між ними панує згода, і його захват не мав меж. Він навіть не здогадувався, що в стосунках може бути така радість і гармонія. Він ніколи такого не мав — навіть з батьками, які так рано пішли з життя. Любов, злагода, дружба, спільна праця — нічого з цих понять він не знав. Та ще й давно звик ні з ким нічого не мати спільного. Одначе немудре єство взяло гору, і висновки із спостережень Жахливого У були далеко не втішні для мешканців дому. Упир вирішив: якщо цей світ такий гуманний і гармонійний, значить, він легко його захопить і стане повелителем.

Він сам собі врочисто пообіцяв, що після завоювання цього королівства удостоїть Маргариту сану почесної громадянки і головного шеф-кухаря королівської кухні. А щоб наблизити цей час, У викрав у бабусі рисове зеренце і потаскав його до художника-гравера. Майстра різця він розшукав в одному з барів П'ятого континенту, а саме у знаменитому Максовому екстрім-барі «Збиваю з ніг!». Це був найталановитіший художник, якого замовники мало не рвали на шматки і платили йому золотом. А він вирізьблював, гравірував, малював і малював привабливі вивіски, що магнітом притягували клієнтів. Він завжди був такий зайнятий, що книга замовлень заповнювалася на десять селенелій наперед. Та, побачивши перед собою Жахливого У, майстер погодився виконати термінове замовлення.

Упиреві залишилося знайти гінця. Та в цьому питанні мешканці усіх Сімох континентів були одностайні: найкращими поштарями, що вручали листи просто адресатові, були павуки. Жахливий У звернувся в компанію «Тарантул-Експрес». Вона належала одному тутечкитамцю, бо лишень плем'я тутечкитам уміло дресирувати комах. Фірма тутечкитамця Хара-Кірі не зазнавала криз і з кожним роком все більше процвітала. Дев'яносто відсотків замовлень фірма отримувала від мешканців П'ятого континенту, тобто від кльовочуваків: вони були занадто лінивими, щоб самим розносити листи.

Справи Хара-Кірі йшли добре, сам він почувався чудово, тому коли в його контору прийшов У, він не зрозумів, з ким розмовляє. А почувши вимогу і термін виконання, зразу ж відмовив. У нього і без цього мерзенного типа повно прохачів. Та вже наступної миті тутечкитамець пошкодував — сталева рукоклешня схопила його за горло і підняла над землею.

— Або ти швидко дресируєш павука, який віднесе послання у великий світ людині на ім'я Артур, або твоя гидка пика назавжди розпрощається з твоїм кістлявим тілом, а товсті павуки підуть на харч шанувальникам екстремальної кухні!

Умови було продиктовано доволі чітко, і Хара-Кірі погодився.

— Ось так рисове зеренце потрапило до тебе, мій юний Артуре! — сказав Упир, втішений своїм хитруванням.

Треба зауважити, що оповідь Упиря була досить довгою, і спершу Артур сподівався, що за цей час мініпути встигнуть порятувати Селенію. Та побачивши, як наївні маленькі люди повсідалися на землі і, розвісивши вуха, слухають Жахливого У, махнув на них рукою. Чого гніватися на них, якщо гнів не допоможе! Що ж, доведеться самому щось вигадати…

— Проте ми щось довго точимо ляси! — насмішкувато промовив У і, прикриваючись заручницею, попрямував до зали переходу. — Незабаром світанок, і мені хочеться прийти раніше, щоб не спізнитися! — зареготав він.

Якби мініпути мали автомобілі, Артур би вирішив, що він почув не регіт, а пирхання двигуна.

Не відпускаючи принцеси, Упир зайшов до зали. За ним — Артур, Миро і Мотлохлюш. Лише вони мали мужність не полишити принцесу в біді. Гострим кігтем повелитель мороку розриває кокон, де зазвичай спить провідник. Старий падає на підлогу, мов переспіла груша.

— Коли ви вже перестанете швендяти туди-сюди? — спитав дідусь незадоволено.

— Сьогодні це буде востаннє, — упевнено заявив Упир, і на його обличчі розпливлася мерзенна посмішка. — Потім виспишся!

Провідник поглянув на Жахливого У. Він ніскільки не злякався, навпаки, в його очах лишень допитливість.

— Ого?! Невже сам малюк Упир? Довго ж я тебе не бачив! Ти виріс за цей час! — промовив дідусь.

Упир не любив панібратства, одначе сваритися з провідником не наважився: а що як старий завадить перетворенню?

— Так! І маю бути ще вищим! — зверхньо відповів У.

— Та йшов би ти ліпше спати! Навіщо тобі рости? Ти голову свою давно бачив? Мабуть, до маківки вже не дотягнешся! Ні, подрімати тобі з годинку не зашкодить, — порадив Упиреві провідник.

— Замовкни ти, старий дурню! Бо заснеш вічним сном! — не стримавшись, загорлав У.

Тим часом Селенія спробувала вислизнути з його лап. Та повелитель мороку сильніше стиснув її у своїх обіймах. А лезо ножа ось-ось вжалить її шкіру…

— Усім заспокоїтися! — несподівано вигукнув Артур владним голосом.

Напруження ослабло — навіть принцеса перестає бовтати в повітрі руками й ногами.

— Послухай-но, Упиряко! Якщо хочеш потрапити у великий світ, — іди! Та залиш Селенію! — звернувся до злочинця Артур.

Упир посміхнувся. Але від тої посмішки ще нікому ніколи не було весело.

— Не турбуйся, мій юний друже! Я не маю ніякого бажання брати з собою цю вперту кішку! — відповів він. — Там, у великому світі буде безліч принцес, що матимуть за честь служити мені!

Не можна вірити такій зіпсутій істоті, як Упир, одначе Артурові здалося, що на цей раз він каже правду. Звісно, думка про те, що Упир потрапить до людей, не тішить хлопчика, та головне для нього — врятувати Селенію. Потім він дістане Упиря!

Артур подає знак Миро. Мудрий кріт його зрозумів.

— Провіднику! Починайте процедуру! — наказав Миро.