Артур і помста жахливого У

РОЗДІЛ 6

Зайшовши до вітальні, Франсуа Арман хапає телефона і береться накручувати номер. Ця процедура не займає багато часу, бо номер має всього дві цифри: одиницю і вісімку.

— Алло! Пожежники? — кричить він у слухавку, щоб усі зрозуміли, що він дуже рідко користується телефоном. — Це з будинку Арчибальда, ага, того, що на дорозі в абатство, ага, ага. У нього все гаразд, дякую. Це в нас не все гаразд. Особливо у мене! — відповідає Франсуа, починаючи щось плутано пояснювати.

Напевне, його викрики зразу ж спонукали пожежника подумати про найгірше, але, розібравшись, що нічого не горить, пожежник став заспокоювати клієнта.

— А що з вами сталося?

Франсуа зітхнув: нарешті він натрапив на союзника.

— На мене напав бджолиний рій, і я хочу викликати вас, щоб ви його знищили, доки ці мерзенні комахи не пожалили всіх!

— А ви впевнені, що вас ужалили саме бджоли? В цей час вони дуже зайняті — запасають харчі на зиму — і в них нема часу нападати на когось ні з того ні з сього, — терпляче пояснив пожежник, бо вже здогадався, в чому річ.

— У мене все обличчя спухло! — нервувався Франсуа.

— Намастіть його олією! Це зніме запалення! — порадив пожежник.

Батько вухам не повірив — намагався знайти союзника, а натрапив на ренегата!

— Послухайте, я непокоюся за свого сина. У нього — складний випадок алергії…

— В Артура? Ви кажете про Артура? — перервав його пожежник.

— Гм… так… звичайно, — дещо здивувався батько.

— У нього алергія на бджолину отруту? — розпитує пожежник.

— Так, від самого дитинства, — стверджує Франсуа-Арман.

— Ми приїдемо завтра ополудні, — відповів пожежник і повісив слухавку.

Батько стояв і дивився на слухавку, як баран на золоті ворота. В ній було чути часті різкі гудки. Пожежник не вірив йому доти, доки він не згадав про АртураІ Цікаво, з якої причини цей хлопчик має тут славу?

Франсуа поволі поклав слухавку, розвернувся і, вирішивши скористатися порадою пожежника, попрямував до кухні по олію. Але наштовхнувся на Арчибальда. Підскочивши від несподіванки, бджолиний мисливець відстрибнув назад, як кенгуру.

— Перепрошую, ви мене налякали, — видавлює із себе Франсуа, притискуючи руку до серця.

— Це мені треба лякатися! — відповів Арчибальд, указуючи рукою на спухле зятеве обличчя. — Що з вами сталося?

— Мене вжалила бджола! — сказав той не всю правду.

— Та бджола була, певно, з багаторазовим жалом! Вас травмувала сотня бджіл?!

— Ні, ні! Вона вкусила мене всього раз… у сідницю, — пояснив батько, викликавши неабияке здивування Арчибальда.

— А обличчя? Що у вас з обличчям? — тривожачись, спитав старий, здивований драмою, що розігралася в його домі під час полудневого відпочинку.

— А це вже ваша донечка! — з погордою відповів потерпілий. — У неї в руках був балончик з інсектицидом — і вона ним скористалася!

— Та якого дідька вона його дістала?! — допитувався дідусь.

— Ми хотіли знищити одну вперту бджолу, яка все ж таки втекла від нас. Але це не має значення: я засік місце усього рою. Завтра приїдуть пожежники і порятують нас від цих нестерпних комах! — відрапортував батько.

Кілька хвилин Арчибальд уздовж і впоперек вимірював зятя поглядом. І той погляд з кожною секундою покривався кригою, так що до початку Арчибальдової промови Франсуа весь захолов зсередини.

— Мій дорогий Франсуа, дозвольте мені, без будь-якого натяку, нагадати вам, що в цьому домі ви в мене — гість. І в саду, і в кожному куточку моєї садиби ви теж — мій гість. Із цього висновок, що всі дерева та рослини, що ростуть у моєму саду, а також усі тварини і комахи, разом із бджолами, на відміну від вас, — господарі цих місць. Вони виявили мені честь, коли вирішили зрости чи поселитися в моїй садибі. Наголошую: У МОЇЙ САДИБІ.

Дідусь висловився зрозуміло, і батькові нічим крити.

Мати розгорнула рушника, якого за звичкою поклала на радіатор опалення. Вона забула, що його вимкнули ще у квітні, отже, він не може нічого нагріти. Але треба визнати, що у матері був і справді шалений день. Дрібні тривоги, дрібні комахи, дивні мости, іграшкові потяги, мурахи, бджоли… через це голова ходором ходить.

Артур вимикає душ і пірнає у великого м'якого рушника, що його тримає мати. Меткими рухами, як це можуть лиш мами, вона загортає сина в рушник і лагідно, але й енергійно починає його витирати.

— Давай-но поглянемо, чи вдалося змити твоє бойове пофарбування? — промовляє вона, вдивляючись у смуги на хлопчиковому личкові. Артур так і не відмив їх повністю.

— Це не бойове пофарбування, а спеціальні природні знаки, щоб відганяти злих духів. Щоб ці духи не завадили мені потрапити в країну мініпутів! — з ентузіазмом пояснює Артур.

Підчепивши на ватку трохи крему, мати починає витирати хлопчикове личко.

— Ну от! Знову мініпути! Ці маленькі людці ніяк не дадуть тобі спокою! — скаржиться мати. Судячи з її інтонації, вона не вірить жодному слову свого сина про тих мініпутів.

— Сьогодні вночі — місяць у десятій повні. Значить, буде промінь і відкриється прохід на цілу хвилину, і я зміг би збігати побачитися із Селенією, — довірливо шепотів хлопчик на вухо матері. — Ти лиш нічого не кажи татові, прошу тебе… я знаю, завтра він хотів їхати, але ти не хвилюйся, я повернуся до сніданку, — щоб заспокоїти матір, додає Артур.

Мати поглянула на нього так, ніби він заговорив мовою племені мумба-юмба.

— Куди це ти зібрався? — намагається допитатися вона.

— Та до мініпутів, у сад, — відповідає Артур, обеззброюючи своєю щирістю.

— Що-о?! — вигукує мати, але швидко понижує тон і навіть завершує вигук полегшеним зітханням. Вона упевнена, що йдеться знову про дитячі казочки, про гру, в яку син знову хоче побавитися. Самій їй ці ігри ні до чого. Але якщо він не вибігатиме за межі саду, нехай бавиться, як йому заманеться. І, змовницьки підморгнувши, вона погоджується:

— Домовилися! Я нічого не скажу батькові!

— О! Дякую, мамусю! — Артур радісно кидається мамі на шию.

Батьків часом дивують дитячі вибухи ніжності — певно, тому, що на них здатні лишень діти. Мати ласкаво притисла сина до грудей і стала колихати його, як тоді, коли Артур був немовлятком.

— Твого батька сьогодні вжалила бджола, — повідомила мати, щоб підтримати розмову.

— Він хотів її убити. А вона просто захищалася, — заперечив Артур; стурбованості за батька в його словах не прозвучало.

Мати замислилася. Враз до неї дійшло: ніякого фокусу не було! Ні фокусу, ні втручання Святого Духа! Бджолу з-під склянки випустив Артур.

— Це твоя робота? — спитала вона.

Артурові бракує сміливості збрехати матері, особливо тепер, коли, як йому здається, вона нарешті зрозуміла його.

— Якби тобі хтось загрожував, я б тебе теж захищав, — упевнено відповів хлопчик.

— Це дуже мило, мій синку, але в цьому випадку ти помилився: випустив на волю лютого хижака! — пояснила мати тоном стоматолога, що переконує вас: виривати зуба — зовсім не боляче.

— Бджола — лютий хижак? Мамо, ти що? — вигукує Артур.

— Так, лютий!!! І вона може тобі нашкодити більше, ніж лев або носорог! Раз ужалить — із твоїми іграми можна попрощатися назавжди! — схвильовано промовляє мати; і тепер вона, на жаль, близька до істини.

Та ніякі комахи, навіть дуже люті, не налякають Артура. Незважаючи на свій юний вік, він точно знає, що найнебезпечніше створіння — людина. Відтоді, як воно почало пересуватися на двох ногах, це жахливе створіння виграло всі конкурси, організовані природою. Жоден хижак не буває таким лютим чи кровожерливим. Скажімо, ніхто ніколи не бачив, щоб одна тварина уколошкала іншу тварину тільки з тої причини, щоб із її шкури пошити собі шубу. Однак Артурові зрозуміла й материна турбота: мати завжди хвилюється за своє дитинча. І це так приємно, що мама тобою опікується…

— Не турбуйся, мамо, я поводитимуся обережно, — сказав Артур і погладив маму по щоці, ніби маленьку дівчинку. — В країні мініпутів мене всі знають і зустрінуть з відкритими обіймами. Вони впевнені, що в прийдешньому я стану їхнім королем.

Мати не відповідає — вона дивиться на нього очима, повними любові. А хлопчик довірливо провадить:

— Я, звичайно, знаю, що ще маленький, та коли потрапляю туди, то почуваюся дуже сильним, майже непереможним! І мені здається… здається, що це Селенія надає мені могутності. Вона дуже мудра і вродлива. Ніколи не поступається і неймовірно хоробра!

Артур згадав Селенію — і погляд його, спрямований у безконечність, робиться якимся потойбічним, руки безвольно повисають і сам він увесь обм'якає, ніби поринає в солодку рожеву вату. Такі ось ознаки закоханості — і мати легко розпізнає їх.

— А ти часом не закохався в ту Селенію? — тихо запитує вона.

— Мамо! — вибухає Артур, — вона значно старша за мене! їй цілих тисяча років!

— Скільки ти сказав?! — перепитує мати. Вона не дуже розуміється на тонкощах мініпутського літочислення і хотіла би отримати відповідну таблицю співвідношення міри й ваги, що їх друкують на звороті зошитів у клітинку, щоб визначати земні роки порівняно із мініпутськими.

— Розумієш, можливо, це й смішно, та коли я тут і мій зріст понад метр, я почуваюся маленьким, а коли я там і мій зріст не перевищує двох міліметрів, я почуваюся великим! — чесно зізнається Артур.

Матері все важче й важче встежити за перебігом його думки, тим паче що вона ніяк не втямить мініпутських розмірів.

— Я почуваюся таким великим, що не боюся нікого й нічого, навіть самого Упиря! — провадить хлопчик на одному подихові, в черговий раз забувши, що вимовляти ім'я Жахливого У не рекомендовано нікому й ніде.

Це закляте слово, ім'я, що спричиняє жах, два склади, назавжди вилучені із Великої книги мініпутів, чотири літери, звук яких приносить нещастя…

— Ой! — скрикує Артур.

Він шкодує, про свою необачність. Але слово вимовлене, а значить — біда поруч.

Цього разу вона втілилася у… Франсуа-Армана.

Двері тихо відчинилися — і виник загадковий силует. Прибулець стояв напроти світла, тому впізнати його зразу неможливо. Може, це й сам Упир… Та, придивившись до розпухлого обличчя, розумієш, що це всього-навсього Франсуа-Арман. Франсуа із заплічником на спині.

— Збирайте речі — ми сьогодні від'їжджаємо! — беззаперечним тоном каже він.

Артур з мамою подивовані.

— Але ж ми збиралися їхати завтра! — пролунав здушений голос хлопчика.

Він ось-ось запанікує.

— Так, збиралися, одначе в останні хвилини сталися деякі суттєві зміни, і ми їдемо сьогодні! Принаймні на дорозі в цей час менше авто і ми не страждатимемо від спеки.

— Але це неможливо, тату! Тільки не сьогодні увечері! — мало не плаче Артур.

— Ти відпочиваєш уже два місяці, Артуре! Але всьому є межа! Нагадую, що за три дні тобі до школи! — відповів Франсуа голосом директора, що вимагає від шибеника-учня прийти до нього з батьками.

— Але не сьогодні увечері, але не сьогодні, — зовсім розгублено шепоче хлопчик.

Мати поділяє синове засмучення. І хоча вона й на піввідсотка не вірить в історію з мініпутами та принцесою Селенією, якій виповнилася тисяча років, вирішує допомогти своєму хлопчикові.

— Любий, та не можна ж так просто взяти й поїхати! Та ще й від мого батька — Артурового дідуся… Арчибальд щасливий, коли внук у нього на канікулах і…

Франсуа зі злістю обірвав її лепетання.

— Ти мені ще побалакай про цього Арчибальда! Він, можна сказати, сам вигнав мене з цього дому! Мене вжалили бджоли, а йому смішно! На мене напали дикуни, яких він ховає в лісі, а йому однаково! І я певен, що якщо ми не заберемося звідси, то він ще й не так поглузує!

Мати намагається знайти слова для заспокоєння, та Франсуа кипить праведним гнівом, що йому нині і вогнегасник не допоможе.

— Нумо, біжи вдягатися! Зустрінемося за столом! — наказує він синові.

Голос його такий суворий, що й постовий полісмен на дорозі перелякається.

Потім батько хапає матір за рукав і тягне її за собою коридором.

Артур лишається сам. Він зовсім пригнічений. По його щічках скочуються дві сльозини, такі великі, що, як їх не витерти, вони долетять до самої підлоги. Увесь Артурів клопіт можна висловити кількома словами: він не побачиться із Селенією. Все інше не має ніякого значення. Десять тижнів він сумував і чекав, чекав і сумував. І мріяв, коли нарешті настане та хвилина і він знову зможе помилуватися своєю вродливою принцесою, побачить її янгольську усмішку, почує її ніжний голосочок. Навіть отруйні жарти Селенії тепер йому видаються гарними компліментами. Невже він більше ніколи не почує їх? Що ж це виходить? Невже йому доведеться забути про свою подорож до мініпутів? А може, цього й не було? Може, то був сон? І Селенія — це теж сон? Артур почувається зрізаним суцвіттям, з якого облетіли всі пелюстки, засипавши собою стіл навколо вази.

Атмосфера за столом не сприяла приємній бесіді, тому розмовляють між собою лише «знаряддя». Виделки сперечаються із ножами. Час від часу до їхньої дискусії приєднуються й ложки. Щоб приховати сум'яття, Маргарита й Арчибальд уткнулися носами в тарілки. Батько воює зі шматочками хліба, намагаючись потопити їх у супі. Шматочки не тонуть, і він нервово розминає їх на крихти.

Його дружина пов'язала навколо шиї серветку, але та їй зовсім не потрібна, бо вона й не торкнулася їжі. З відчаєм позирає вона то на одного, то на іншого, намагаючись з їхньою допомогою зняти напругу за столом. Але всі відводять очі — ніхто не хоче їй допомогти. Вона печально зітхає і стомленим поглядом озирає скромно умебльовану кімнату. На стінах висить кілька африканських масок. Гучна хода старого над камінного годинника ще більше напружує атмосферу. Вогонь у каміні давно погас, обвуглені залишки дров темніють у його роззявленій пащі. «Що може бути сумніше за згаслий камін?» — у черговий раз зітхає мати.

Та якщо від каміна повіває покійницьким холодом, то навколо нього, навпаки, життя буяє. Юрмисько мурахів готується перейти кімнату. Десятки зо два сміливців обліпили вантажівку-цистерну, що аж виблискує новизною, — ту саму, яку Артур так ювелірно монтував на дідусевому письмовому столі. Тепер у неї впряглося вісім охочих мурашок, що ладні з радістю тягти нове авто хоч на край землі. Там, біля каміна, де метушаться мурахи, й справді більше життя і щастя, ніж в усій кімнаті. Так розмірковує мати. Ця думка примушує її по-філософськи усміхнутися. Якщо раніше, побачивши комаху, вона здригалася і намагалася викинути прибульця геть із хати, то тепер її не здивуєш навіть мурашиною вантажівкою. Якщо мурахи зводять мости, то чому б їм не збирати авто? Вони будуть малесенькі, але зовсім як справжні, і так, як справжні, поїдуть дорогами. Втім, якщо напружитися, вона зможе згадати, де ж це вже бачила соломинку на колесах? Обшукавши всі закапелки пам'яті, вона нарешті пригадала. Артурова залізниця! Та крихітна споруда стояла на платформі потяга. Отже, її син — спільник мурашиної компанії. Можливо, він навіть сам запросив мурахів у дім, щоб познайомитися з їхньою будівельною майстерністю. Або щоб допомогти їм. От вона й знайшла тему для розмови, що зацікавить усіх! Вона розтопить кригу мовчання! Одначе чоловік її випереджає.

— Ось ви, Арчибальде, вважаєте себе великим знавцем природи. Тоді скажіть мені, невже мурахи й справді настільки мудрі, що можуть вибудувати… містки, наприклад?

Арчибальд замислився. Відповідь йому, звісно, відома. Ба більше, він достеменно знає, що мурахи мудріші за того, хто поставив це запитання. Мимохіть йому згадалася фраза, колись вичитана в одній цікавій книзі: «Чим менше в білої людини розуму, тим дурнішим їй здається негр». Оскільки ж мурахи чорні, як вугілля, а Франсуа-Арман біліший за молочне порося, то це може стосуватися і його.

— Ні, на таке вони не здатні! — помовчавши, відповів Арчибальд, категоричний, як короткий енциклопедичний словник.

Розуміючи, що із правильної відповіді зять зробить неправильні, але далекоглядні висновки, Арчибальд вирішив збрехати. Його відповідь підрізала крила дочці, що поривалася порозмовляти про мурахів. Як же це так? Вона ж на власні очі бачила, як на другому поверсі мурахи їздили на потязі, а тепер, тут, у вітальні, збираються ганяти на вантажівці. Їй дуже кортить обговорити побачене!

— Ось бачиш, — звертається Франсуа до дружини з повчальними інтонаціями в голосі, ніби лиш вона належить до партії сумнівальників, — я ж тобі казав, що цього бути не може!

Замість відповіді дружина нагинає голову і поглядає на вантажівку-цистерну. Мурахи, що тягнуть лямку, бадьоро видираються на плінтус, а дрібнота підштовхує авто ззаду. Але ті, що сидять за столом, не бачать, куди спрямовано її погляд, і вважають, що жінка похнюпилася, засоромившись: кому хочеться зізнаватися в поразці?

— Коли ти завбільшки в два міліметри, ти… ти завбільшки тільки у два міліметри! — піднявши палець догори, декларує Франсуа, переконаний у тому, що йому пощастило сформулювати фразу століття.

Він до певної міри має рацію: вона й справді достойна Книги рекордів Гіннеса — розділу, де зібрано всякі дурниці.

Зайшовши до дідусевого кабінету, Артур дістає з полиці уже відому нам книгу і розгортає її на тій самій сторінці, де приклеєно портрет принцеси Селенії. Зріст цієї крихітки лише кілька міліметрів, зате душа й розум у неї значно більші, ніж у декого із людей великого світу.

Артур не може ніяк надивитися на малюнок. Йому здається, що принцеса поглядає на нього з невимовною ніжністю. Скільки разів місяць перебував уповні, відколи Артур живе з мрією про ту хвилину, коли нарешті зустрінеться з нею, наговориться досхочу, а можливо й поцілує тишком-нишком… Та всі його сподівання виявилися марними, і йому лишається тільки милуватися портретом…

Ні, це так несправедливо! Образа закипає в нім, як вода в переповненому чайнику. Він вирятував дідуся із пазурів Жахливого У, дім — із загребущих лап Давидо, а до нього й досі ставляться як до десятилітньої дитини! Йому й справді лиш десять літ. Але ж коли полічити по-мініпутськи — то вся тисяча! І Селенії так само! Значить, вони вже дорослі. І ніхто не має права заборонити їм зустрітися. Тому він піде на побачення до своєї чарівної принцеси, нікого не питаючись!

Артур рішуче бере книгу і збирається поставити її на місце, тобто втиснути між двома такими само товстими томами з оповіданнями про Африку. Зненацька в глибині шафи щось зблиснуло. Придивившись, хлопчик помітив невеличку пляшечку. Він простяг руку і витяг кришталевий пузатенький флакончик, оперезаний широкою етикеткою, на якій від руки намальовано чотири крокуючі постаті. А оскільки ці люди відрізняються лише зростом, то ймовірно, що це одна і та сама людина. Просто вона все збільшується, доки перетворюється на дорослого мешканця великого світу. Натяк Артурові зрозумілий. Не треба й писати: «Випий мене!» «Ох, якби ж Селенія могла випити цієї рідини і прийти до мене в гості — у мій світ!» — зітхає Артур, ставлячи флакон у сховок.

Та, на жаль, він не може запропонувати принцесі цей варіант. Для того йому самому треба зменшитися, а потім відшукати Селенію, щоб домовитися з нею… А що як вона не захоче збільшуватися? Щоб мати відповіді на це та інші запитання, що від них аж у голові тісно, йому потрібно подолати всі заборони і проникнути в країну мініпутів. Задля цього він може поставити на кін усе! Може вигадати тисячу і один спосіб, як потрапити в зону дії променя… Ладен умовити дідуся допомогти своєму онукові… Переконати маму відкласти від'їзд… Сказати батькові про… про… про… Одне слово, щоб побачити Селенію він здатен на все!

Рішення прийнято — пора діяти.

Артур сповнений рішучості. Вдихнувши у свої маленькі легені якнайбільше повітря, він зіскакує зі стільця, хапає велику валізу, виймає з неї знамениту далекоглядну трубу — предмет, без якого не втрапити до країни мініпутів. Розчинивши навстіж вікно, він хутко готує мотузяну драбину, точніш — товстий мотузок з вузлами, скориставшись для цього строкатими африканськими тканинами, що ними рясно завішані спинки крісел. Старанно прив'язавши один кінець мотузка до ніжки письмового столу, він скидає другий кінець назовні і залазить на підвіконня.

Несподівано двері кабінету відчиняються і на порозі постає Арчибальд. Артур уже осідлав підвіконня, ухопився руками за мотузок, посмикав його, перевіряючи, наскільки туго він прив'язаний, помацав товсті вузли «сходинок» і готовий був спускатися. Можна сказати, що його застукали на місці злочину. Неможливо сумніватися в його намірах, тому Артурові й не спадає на думку виправдовуватися.

— Чи не могли б ми з тобою трішки побалакати, перш ніж ти спускатимешся вниз, — спокійно і ввічливо запитав дідусь.

Артур завмирає, розмірковуючи, а потім перекидає ногу назад і сідає на підвіконні обличчям до дідуся. Арчибальд мовчки дивиться на онука. В його погляді — любов і щира повага до хлопчика. Артур чинить так, як і він би вчинив на його місці. У внукові, як у дзеркалі, дідусь бачить своє відображення. Він добре пам'ятає, як у ті часи, коли він був маленьким хлопчиком, дорослі ніколи не розуміли його і йому вічно доводилося їх переконувати, що, крім елементарних істин, існує ще й інше бачення, інші правила та закони, і якщо не всі їх можуть осягнути, це не значить, що ті правила і закони хибні чи шкідливі. У кожного своя правда, і кожен інстинктивно визнає лиш її. Правду іншого зрозуміти важче. Дехто вчиться цього все життя, та марно. Арчибальд переконаний, що цього вечора правда Артура має більше ваги, ніж правда його батька. Хлопчисько закоханий і задля свого кохання здатен на подвиг, може подолати будь-які перешкоди. Світ належить мрійникам і закоханим, і сьогодні його внук зробив перший крок, щоб завоювати цей світ.

Арчибальд зайшов до кабінету і сів у крісло.

— Я здогадуюся про твої почуття, Артуре. Ти вважаєш, що з тобою повелися несправедливо. Але ти вже дорослий і повинен розуміти, що не завжди можна діяти так, як тобі хочеться, — спокійно промовив дідусь.

— Якщо бути дорослим — значить, робити тільки те, чого тобі не хочеться, то нехай я на все життя лишуся дитиною! — схвильовано вигукнув Артур.

Розчулений щирим пориванням, Арчибальд лагідно усміхнувся. Він теж мав за правило навпрошки йти до мети.

— Сьогодні тобі довелося зіштовхнутися з певними труднощами, Артуре. Але людина дорослішає, коли долає їх. А тобі дорослішати все ж прийдеться, хочеш ти того чи ні. Будь-яка мудра людина повинна дорослішати. Коли їй уже багато літ, а вона поводиться, як дитя, то це й для неї біда, й для всіх близьких. Тому дякуй небові, що посилає тобі випробування.

— Але скільки все це триватиме? Я нічого не втямлю! Що сталося? Як мені пояснити батькові, чому мені треба залишитися, якщо я не знаю, з якої причини він вирішив їхати сьогодні?! — нетерплячий Артур сипав дідусеві запитання.

— У твого батька своя логіка. В тебе — своя. Ти повинен навчитися жити, усвідомлюючи таку несхожість. Якщо ти хочеш, щоб батько поважав і розумів тебе, слід поважати й розуміти його, — терпляче пояснює дідусь.

На Артурових віях заблищали сльози.

— Дідусю, я так сумую за Селенією! Мені здається, що я помру, якщо не побачу її! — ридма заридав хлопчик, не стримавши почуттів, що вирвалися з глибини душі.

Арчибальд встає з крісла, сідає поряд з онуком на підвіконня й обіймає його за плечі.

— Любов не підвладна часові, Артуре. Я просидів три роки у в'язниці Жахливого У, і єдиною людиною, котра допомогла мені вистояти, була твоя бабуся з її милою усмішкою. Ніхто не міг завадити мені її згадувати, бачити її уві сні. Любов твоєї бабусі була зі мною скрізь — вона долала все. І якщо Селенія в твоєму серці, значить ніхто не зможе її відняти в тебе. Навіть час.

Артур шморгає носом, і сльози градом котяться по його веснянкуватих щічках. Прозорі краплини такі великі, що видаються схожими на збільшувальні лінзи. Потрапляючи під таку лінзу, кожна веснянка значно збільшується. В такій ситуації не зашкодив би носовичок. Та Артур не має звички носити його в кишені.