Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

7 Провал колективізації, 1931–1932

ОГПУ тріумфувало. На спротив, який дещо сповільнював перебіг колективізації, держава відповіла масовими арештами, депортаціями й репресіями. Більшовицька партія спочатку вичікувала, а згодом почала тиснути. Виважений стиль викладу статті Сталіна «Запаморочення від успіхів» виявився тільки словами. Влада продовжувала ту саму політику, яка ставала дедалі жорсткішою.

У липні 1930 року, лише через кілька місяців після запеклої «березневої лихоманки» незадоволень, Політбюро ЦК ВКП(б) встановило нові плани: до 70 відсотків господарств у головних регіонах вирощування зерна, до яких належала й Україна, мали вступити до колгоспів до вересня 1931 року. Прагнучи продемонструвати своє завзяття, у грудні 1930 року учасники пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б) підняли план до 80 відсотків.[524] Резолюція пленуму 19 грудня знову вкотре наголошувала, що в таких регіонах, як Україна, а також Північний Кавказ, Нижнє та Середнє Поволжя, — виконання плану потребує «ліквідації куркулів» як класу.[525]

Тиск на селян продовжувався під час наступних жнив та осінньої сівби, а згодом і в період весняної посівної кампанії й жнив улітку. Оподаткування селян, які залишилися працювати на своїй землі, зростало. Також швидко збільшувалась кількість депортованих до таборів ГУЛАГу. Нестача продовольства ставала постійним явищем. Улітку 1930 року в звітах ОГПУ почали з’являтися перші дані про голод та пов’язані з ним хвороби. В одному селі водій, знесилений недоїданням, випав зі свого трактора; в іншому — люди почали пухнути від голоду. Протягом кількох місяців 15 000 селян на Північному Кавказі залишили свої господарства в пошуках роботи в містах. У Криму люди харчувалися фуражем, через що почали хворіти.[526]

Побоюючись насильства й голоду, сотні тисяч селян урешті-решт відмовилися від своїх земель, худоби і техніки на користь колгоспів. Однак це відбувалось через примус, а не тому, що вони раптово стали прихильниками колгоспного руху. Результати їхньої праці більше не належали їм; зерно, яке вони сіяли та жали, тепер забирала влада.

Колективізація також означала, що селяни втратили можливість вирішувати життєво важливі питання. Як у минулому кріпаки, так відтепер і колгоспники набули обмежений правовий статус, втратили свободу пересування. Наприклад, для роботи за межами села вони повинні були отримати дозвіл. Замість того, щоб селяни самі вирішували, коли сіяти, жати і продавати вирощене, їх примушували виконувати рішення місцевого керівництва. Колгоспники отримували не регулярну платню, а трудодні — оплату за визначений обсяг роботи, часто в натуральній формі — зерном, картоплею або іншою виробленою колгоспом продукцією, а не грішми. Мешканці села втратили право на самоврядування, адже традиційні сільські ради замінили голови колгоспів та їхнє оточення.

У результаті, чоловіки та жінки, які зовсім недавно були самостійними господарями, відтепер працювали настільки мало, наскільки це було можливо. Сільськогосподарську техніку не обслуговували, тому вона часто ламалася. У серпні 1930 року в Україні потребували ремонту 3 600 тракторів із 16 790. Цю проблему цинічно приписали «класовій боротьбі» та «шкідникам», які, як стверджували, саботували догляд за сільськогосподарською технікою.[527]

Навіть тоді, коли селяни сіяли і обробляли поля, вони часто виконували свою роботу недбало та без колишнього ентузіазму. Колективні господарства виробляли значно менше, ніж могли або повинні були виробляти. Кожен намагався позичити або взяти щось з колгоспу: адже зерно держави «нікому» не належало. Чоловіки та жінки, котрі в минулому ніколи б не наважилися на крадіжку, тепер не відчували жодних докорів сумління, коли виносили щось з державних організацій, які не мали власника, й ні в кого не викликали поваги. Це була не єдина форма «повсякденного опору» селян.[528] Намагання працювати якомога менше, крадіжки державної власності, недбале ставлення до обладнання й техніки — це були ті методи, якими користувалися малооплачувані, напівголодні та невмотивовані радянські робітники в різних галузях.

Селяни не хотіли працювати в колгоспах і шукали роботи в містах, про що свідчить підслухане ОГПУ висловлювання незадоволення: «Це більше неможливо терпіти». Інколи колгоспники зібране зерно ділили між собою, а не здавали державі. Деякі керівники на місцях скаржилися, що «куркулі», котрих позбавили власних господарств, збиралися й створювали власні, так звані «куркульські» колективи. Працюючи разом, вони «намагалися викликати співчуття в місцевого населення та продемонструвати, що вони не гірші за інших колгоспників». Це також сприймали як вияв анти-радянської діяльності.[529]

Продовжувалися також напади на магазини та зерносховища. У травні 1930 року в Одесі з’явився кількатисячний натовп селянок. Вони напали на декілька державних продовольчих магазинів і ресторанів. Для відновлення порядку прибули кінні загони міліціонерів, вони заарештували кількох учасниць. Ці заворушення були досить значними, щоб з’явитися у звітах турецьких та японських консулів в Одесі, що, в свою чергу, привернуло увагу ОГПУ Незважаючи на те, що поліція негайно відреагувала на виступи, «загальна атмосфера в місті», як зауважили японці, «все ще була напруженою».[530]

А втім, влітку 1930 року Москві здавалося, що можна святкувати перемогу. Незважаючи на очевидне страждання та хаос на селі, до кінця року зберігалася ілюзія того, що колективізація все одно буде «успішною», приголомшливою чи не дуже. Існує багато дискусій щодо того, чи оприлюднені дані цього року — або навіть усіх наступних років — були реальними, чи сфальсифікованими або просто помилковими. Проте немає сумніву, влада стверджувала і, здається, сам Сталін вірив, що 1930 рік був найбільш успішним роком кампанії. Згідно з офіційною статистикою, у 1930 році було зібрано 83,5 мільйони тонн зерна — значне зростання порівняно з 1929 роком — роком голоду і неврожаю, коли кількість зібраного зерна склала 71,7 мільйона тонн.[531] Кремль, переконавшись, що колективізація впевнено крокує вперед, прийняв рішення збільшити експорт зерна та інших продуктів харчування з Радянського Союзу до інших країн в обмін на тверду валюту. Як показало майбутнє, таке рішення виявилось катастрофічним і жорстоким.

Зрозуміло, що експорт хліба не був новою політикою. Як ми вже бачили, в 1920 році більшовики вважали зерно найбільш прийнятним товаром для продажу на Заході, тому що це не вимагало співпраці з «капіталістами».[532] Експорт зерна був не єдиним джерелом твердої валюти. Кошти також надходили від продажу творів мистецтва, меблів, ювелірних прикрас, ікон та інших предметів, конфіскованих у «буржуазії» та церкви. У липні 1930 року держава також відкрила мережу магазинів твердої валюти «Торгзін» («торгівля з іноземцями»), спочатку створених для залучення іноземних відвідувачів, яким забороняли витрачати валюту деінде. Проте незабаром ці заклади стали доступні для всіх радянських громадян. Товари в них могли придбати тільки ті, хто мав золоті монети царської епохи. Під час голоду ці магазини стануть порятунком для селян, котрі зберегли золото, коштовності або діставали валюту від родичів з-за кордону.[533]

І все-таки найприбутковішим залишався експорт зерна, тим паче, що торгівля лісом зіткнулася з проблемами; повідомляли (й ця інформація була достовірна), що бойкот радянської деревини в ряді західних країн був викликаний використанням праці в’язнів у лісозаготівлях. Рівень експорту зерна постійно збільшувався протягом 1920-х років. Велика Британія в 1924 році купила в СРСР 26 799 тонн пшениці; до 1926–1927 років ця цифра зросла до 138 486 тонн. Експорт до Італії, Туреччини та Нідерландів також зріс. Між 1929 і 1931 роками експорт радянського зерна до Німеччини збільшився втричі.[534]

За умов постійного зростання експорту зерна радянське керівництво було переконане, що хліб приносить державі більше, ніж просто тверду валюту. Більшовики зробили зерно важелем впливу й почали вимагати політичних преференцій за великі його поставки за порівняно невисокими цінами. Пізніше цю ж тактику, але вже з постачанням газу (що також стане інструментом політичного тиску) застосують радянські (та російські) керівники. У 1920 році більшовики вимагали, щоб в обмін на зерно латиші визнали радянську Україну. У 1922 році радянський уряд повідомив міністру закордонних справ Великої Британії лорду Керзону, що його країна має підписати мирний договір із радянською Росією, або забути про подальші поставки зерна. Дехто припускає, що наприкінці 1920-х років Радянський Союз почав продавати зерно за низькими цінами з геополітичних міркувань: Сталін сподівався зашкодити західному капіталізму. До 1930 року одна німецька газета дійсно обстоювала актуальність торговельних заборон, щоб спинити потік «дешевої російської продукції». На засіданні Ліги Націй у 1931 році нарком закордонних справ СРСР Максим Літві-нов пафосно хвалився: «Я тут наділений особливим статусом завдяки тому, що країна, яку я представляю, не тільки не страждає від економічної кризи, а навпаки, переживає безпрецедентний період економічного розвитку».[535]

Бажання зберегти цей «особливий статус» було дуже сильним, але внутрішній тиск на збільшення імпорту був також величезним. Сталінська індустріалізація швидко набирала обертів у містах та на нових будівельних майданчиках країни. Щоб досягти надзвичайно амбітних цілей першої п’ятирічки, радянські фабрики потребували устаткування, запасних частин, інструментів та інших речей, доступних лише за тверду валюту. У листі до Молотова в липні 1930 року Сталін вже писав про необхідність «пришвидшити експорт зерна... це найважливіше». А в серпні, побоюючись, що американське зерно швидко завалить ринок, він знову закликав до пришвидшення: «Якщо за ці 1 1/2 місяці ми не вивеземо 130–159 мільйонів пудів хліба [2,1–2,4 млн. тонн], наш валютний стан може стати потім відверто безнадійним. Ще раз наголошую: всіма нашими силами ми повинні пришвидшити експорт зерна».[536]

Сталін постійно вказував на ризик відсутності твердої валюти для металургійної та машинобудівної галузей та на необхідність закріпитися на міжнародному ринку. Він звинувачував «розумників» із відділу експорту, які порадили чекати зростання цін, і кого слід було «взяти за барки»: «Для вичікування нам потрібні валютні резерви. А в нас їх нема».[537] У вересні 1930 року Анастас Мікоян, на той час народний комісар зовнішньої та внутрішньої торгівлі СРСР, написав записку керівникові підрозділу з експорту зерна, закликаючи його укласти довгострокові експортні угоди з європейськими компаніями, навіть якщо це означало «відмову від деяких власних резервів».[538] Через кілька тижнів Політбюро ЦК ВКП(б) обговорило збільшення експорту продуктів харчування до фашистської Італії та навіть можливість взяти кредити в італійських банках, щоб це профінансувати.[539]

Результатом такої швидкої політичної директиви стало значне зростання експорту зерна у 1930 році — 4,8 мільйона тонн порівняно з 170 000 у 1929 році. А в 1931 році цей показник став ще вищим і становив 5,2 мільйона тонн.[540] Ці цифри були краплею порівняно із загальною кількістю зібраного зерна — більш ніж 83 млн. тонн, яка, на думку Сталіна, мала зрости з наступним врожаєм. Але коли в підсумку отримали менше, на експорт пішов хліб, який не потрапив до столу радянських громадян і, тим більше, українських селян, які його виростили.

Оптимізм, який супроводжував усі літні жнива 1930 року, не минув. Осіння посівна затримувалась через загальну плутанину, адже селяни все ще вступали, невдовзі виходили, і знову вступали до колгоспів, що, в свою чергу, ускладнило землевпорядкування. Весняну посівну кампанію 1931 року стримував дефіцит коней, тракторів та насіння. Гірше того, весна була холодною й без опадів, особливо на сході. Поволжя, Сибір і Казахстан страждали від посухи, як і центральна Україна. Однак самі тільки погодні умови не могли спричинити кризу. Водночас, як і у 1921 році, несприятлива погода в поєднанні з хаосом радянської політики означали, що селяни не могли виростити те, що вимагала від них держава. Деяким вже було важко навіть самих себе прогодувати.[541]

До літа 1931 року бюрократи та активісти всіх рівнів попереджали про можливі неприємності. ДПУ в Україні передбачало втрату «значної частини урожаю». У їхньому звіті, окрім погодних проблем, вказано на непідготовлені приміщення для зберігання зерна, а також поганий стан тракторів та іншої техніки: «Районні плани не було доведено до відома сіл та колгоспів у жодному регіоні... На місцевому рівні не проводили ніякої масово-виховної роботи або організаційної підготовки до збирання врожаю».[542] Багато звітів, деякі надіслано безпосередньо Сталіну, — описували погану роботу колгоспників та низьку ефективність колгоспів загалом.[543]

Упродовж літа та осені шквал листів і директив накрив Москву та Харків; у них висловлювали побоювання, що збір зерна проходитиме погано, особливо в Україні, що українські селяни взагалі не сіють. 17 червня Сталін та Молотов надіслали розпорядження, яке вони обидва підписали і вимагали, щоб українське керівництво гарантувало «засіяння незасіяних полів» і прямо закликали КП(б)У мобілізувати всі наявні ресурси: «Будь ласка, повідомте нас про результати до 25 червня».[544]

Однак і до цієї дати, й навіть до осені, ситуація не покращилася. До вересня стало зрозуміло, що врожай 1931 буде меншим, порівняно з минулим роком, а не більшим, як сподівалися.[545] Радянське керівництво особливо бентежило те, що країна не виконає експортні квоти. У середині місяця Молотов направив таємну телеграму партійним керівникам на Північному Кавказі, заявивши, що збір зерна для експорту відбувається «страшенно повільним темпом».[546] До кінця осені було зрозуміло, що заготівлі зерна по всій території СРСР не досягнуть запланованого; офіційний урожай у 1931–1932 роках в кінцевому підсумку становив 69,5 мільйонів тонн, а не очікуваних 83 мільйонів і більше.[547]

Радянський експорт постраждає, якщо заготівлі не зростуть. Гірше того, люди в містах знову не матимуть хліба. Секретар Київського обласного комітету написав листа Мікояну, благаючи: «Ми вже протягом двох тижнів не роздавали пайкового м’яса, ніхто не постачає нам риби, лише іноді картоплю». Як наслідок, «негативні настрої робітників зростають; а бідняки на селі не мають хліба. Промислове виробництво перебуває на межі серйозної кризи». Він запитував, чи міг хтось «швидко поставити до Києва хліб відповідно до встановлених норм».[548] А в Москві м’яса не було взагалі.[549]

Усі різною мірою розуміли, що саме колективізація спричинила дефіцит продовольства. Сталін особисто отримував звіти з детальним поясненням того, які існують негаразди в колгоспах, і чому не працює ця система. Один чиновник із Центрально-Чорноземної області навіть написав йому листа, в якому сміливо відстоював приватну власність: «Як пояснити це величезне падіння колгоспного виробництва? Це неможливо пояснити, хіба що сказати, що матеріальна зацікавленість і відповідальність за втрати або за низьку якість роботи не обходять кожного окремого колгоспника...».[550]

Відсутність почуття «відповідальності», зруйнованого колективізацією, переслідувало радянське сільське господарство (і навіть промисловість) упродовж усіх подальших років його існування. Але навіть якщо все вже було зрозуміло ще в 1931 році, то колективізацію неможливо було поставити під сумнів, передусім тому, що вона надто тісно пов’язувалась із самим Сталіним. Від успіху колективізації залежала його репутація лідера партії, адже саме в боротьбі за першість він переміг своїх суперників. Він не міг помилятися. Тому більшу частину пленуму ЦК ВКП(б) у жовтні було присвячено пошуку нового «цапа відбувайла». Позаяк Сталін не міг нести за все особисту відповідальність, так само як й інші керівники партії, пошук винуватців у неминучій катастрофі був скерований вниз.

Повторюючи тези статті «Запаморочення від успіхів», Станіслав Косіор — з 1928 року генеральний секретар ЦК КП(б)У, а також кандидат у члени Політбюро ЦК ВКП(б) — звинуватив низових партійних працівників у провальному зборі врожаю. Українські чиновники, пояснював високопосадовець, вирушили до сільських районів. Вони особисто спілкувалися з директорами машинно-тракторних станцій і звинуватили їх у тому, що ті не доклали всіх зусиль для збору зерна. Незважаючи на це, багато хто «перейнявся» ідеєю, що плани державних хлібозаготівель були занадто високими. Вони повернулися до Харкова та Москви із сіл з неправильною інформацією для вищого керівництва: що селяни голодували і потребували продовольства.

Як відданий більшовик, Косіор у твердженнях про завищені плани хлібозаготівель та голодування в селах вбачав тільки докази існування змови. Навіть комуністи й часто двадцятип’ятитисячники повірили у вигадки про селян, котрі потерпають від голоду. Гірше того, «серед двадцятип’ятитисячників з’явилась ціла когорта чужорідних елементів». Результат: Вони не тільки самі не боролися, а й не змогли організувати колгоспні маси на боротьбу за хліб проти класового ворога, вони часто підтримували цей селянський настрій, іноді несвідомо, а деколи й свідомо. Всіх, кого запідозрили в нелояльності, виключили з партії: «На селі нам потрібні справжні більшовики, котрі будуть боротися за будівництво соціалізму, за колгосп, за інтереси нашої радянської держави, а не за куркульську маячню».[551]

Як і зазвичай, коли політика не вдавалась, керівники списували все на «саботаж». Під час шахтинського судового процесу в 1928 році вони сфокусували увагу на інженерах-гірниках, на котрих переклали вину за невдачі у важкій промисловості. Тепер високопосадовці шукали винних серед працівників сільського господарства. Навесні 1931 р. агенти спецслужб у Вінниці розкрили та ліквідували «контрреволюційну диверсійну організацію» «Трудова селянська партія». Більшість із шістнадцяти осіб, заарештованих за «організацію саботажу в усіх сферах сільського господарства: планування, землеустрою, кредитування, постачання частин для машин тощо», були агрономами. Переважно вони були членами Подільського філіалу Всеукраїнського агрономічного товариства (ВАТ) — організації, заснованої в 1923 році. Тепер їх звинуватили в прагненні «повалити радянську владу і встановити буржуазно-демократичну республіку».

Хоча біографії цих людей не виглядали вочевидь «контрреволюційними», однак це були освічені люди, котрі мали зв’язки як у місті, так і на селі. Це була саме та категорія підозрюваних, що найбільше цікавила ДПУ. Степан Чернявський був агрономом, який працював державним службовцем ще з часів Петлюри та був головою Подільського земельного управління. Юхим Підкуй-Муха — секретарем тієї ж організації. Іван Олійник — професором сільськогосподарського інституту в Кам’янці-Подільському. Інші працювали в сфері кредитування сільського господарства або як експерти в різних галузях землеробства та скотарства. Цю групу освічених людей звинуватили не лише в численних проблемах сільського господарства, а й у поширенні контрреволюційних ідей серед селян. Судову справу широко висвітлювала радянська преса; більшість звинувачених засудили на термін від трьох до десяти років у ГУЛАЗі.[552]

Цей пошук «цапа відбувайла» був ефективним, але лише у вузькому сенсі. Арешти агрономів, пошук «ворогів» та вигнання групи партійців частково пояснювали нездатність України виконати свої квоти, але ці заходи не допомогли виробити більше зерна. Розлючені телеграми з Москви також не сприяли зростанню кількості зерна.[553] Ситуацію не покращила й заява Мікояна в жовтні 1931 року, що річний план все-таки повинен бути виконаний, незалежно від погоди, тому всі регіони, що не постраждали від посухи, повинні дати більше зерна. Навіть він сам визнав, що це, мабуть, було несправедливо: «Люди важко працюють... але ми вимагаємо ще більше». Але навряд чи це могло на щось вплинути, адже цей наказ не міг збільшити кількість хліба на полицях.[554]

Як погрози, так і переконування зазнали поразки. Залишився тільки примус, і в грудні 1931 року Сталін і Молотов перетворили примус на політику: колгоспи, які не виконали своїх планів хлібозаготівель, повинні були повернути усі позики, трактори та інше обладнання, яке було надано їм в оренду машинно-тракторними станціями. Наявні кошти, у тому числі й ті, що були призначені на закупівлю насіння, конфіскували. Молотов, якого відрядили до Харкова для роз’яснення нових правил, не висловив жодного співчуття. Він зовсім не бажав слухати пояснень про погану погоду чи неврожай. Лідерам української парторганізації Молотов заявив, що проблема полягає не у відсутності зерна, а в їхній некомпетентності. На його думку, українські керівники — погано організовані, тому не змогли мобілізуватися і знайти ту кількість зерна, котру повинні були зібрати. У районах посланець Москви лаяв керівників колгоспів, називаючи їх «куркульськими агентами». Він повторив погрозу Сталіна відібрати їхні трактори і пообіцяв більше товарів для колгоспів, які виконали плани хлібозаготівель. Повернувшись до Москви, Молотов і Сталін надіслали ще одного листа до Косіора, котрий на той час перебував у відпустці в Сочі. Вони наказали йому повернутися в Україну й вимагали, щоб він змусив республіку виконати плани хлібозаготівель.[555]

Невдовзі після цього неприємного візиту, Політбюро ЦК КП(б)У збіралося знову наприкінці грудня 1931 року. Українські комуністи ще раз на словах підтримали п’ятирічку. Вони домовилися зібрати 8,3 мільйона тонн зерна, хоча кожен глибоко в душі розумів, що це неможливо. Партійці заявили, що самі вирушать на села й контролюватимуть хлібозаготівлі, хоча кожен, мабуть, також знав, що це ні на що не вплине. Для підвищення ефективності всієї операції Україну поділили на шість районів зі збору зернових та визначили партійних керівників, які відповідали за ці райони. Всі вони, мабуть, були глибоко занепокоєні виконанням поставленого перед ними завдання.

Можливо, їх заспокоїли новини про те, що кожен керівник району отримає надзвичайні повноваження, включаючи право «прибрати» того, хто стояв на шляху до виконання плану: кожен, хто не зміг виконати завдання, міг звинуватити у цьому когось іншого, тобто знайти іншого «цапа відбувайла».[556] Але в той же час ставки зростали. Врожаї на Уралі, Волзі, Казахстані та Західному Сибіру були незадовільними. Це означало, що українцям та іншим мешканцям на Заході СРСР доведеться виконати не тільки свій план, але й зібрати додаткову кількість насіннєвого зерна для весняної сівби в інших регіонах. Іншими словами, держава оприявнила нову, ще більш нереальну потребу.[557]

Навесні 1932 року відчайдушні чиновники, котрі боялися втратити свої посади чи навіть життя, усвідомлюючи можливість нового голоду, розпочали правдами й неправдами заготовляти хліб. Масові конфіскації відбувалися по всій території СРСР. В Україні вони проходили з майже фанатичною інтенсивністю. Під час поїздки до Автономної Молдавської Соціалістичної Радянської Республіки (AM СРР), котра на той час входила до складу України, кореспондент «Правди» був шокований, дізнавшись, як саме заготовляють збіжжя деякі посадовці.[558] У приватному листі до колеги він писав про «справжні контрреволюційні напади» на селянство: «Зазвичай рейди проходять вночі, й виконавці поводяться жахливо, не по-людськи жорстоко. Є село на кордоні з Румунією, де не залишилося жодного будинку, в якому б не зруйнували печі».

Гірше того, кожного, в кого знаходили хліб або взагалі якесь зерно — навіть найбідніших селян, — викидали з хат і конфіскували власність, як це робили раніше з «куркулями». Але це було нечасто: «Дуже рідко вони знаходили більш-менш достатню кількість, зазвичай пошуки закінчувалися конфіскацією останніх найменших шматків хліба».[559] Ніхто із представників влади не ставив під сумнів доцільність такої поведінки: той факт, що співробітники ОГПУ й партійці дозволили журналістам, навіть тим, які залишалися вірними режиму, спостерігати за конфіскацією зерна, означав, що на найвищому рівні були переконані в легітимності дій місцевих виконавців.

Партійні керівники, кар’єра яких залежала від виконання поточних кампаній, організовували і відправляли на села бригади активістів для конфіскації всього зерна, яке вони могли знайти. Селянин у Соболівці написав своїм польським родичам, як це відбувалося:

Усі ці методи нагадували події з минулого: в роки «воєнного комунізму» Червона армія обшукувала обійстя селян зі схожою жорстокістю та зневагою до людського життя. Ці методи були також показовими, адже через рік — взимку 1932–1933 років тисячі подібних вбивчих обшуків за участю сільських активістів пройдуть по всій Україні. Насильство, руйнування стін і меблів у пошуках прихованого зерна — це були передвісники того, що станеться згодом.

Голод охоплював все нові райони в різних куточках СРСР — це також не віщувало нічого доброго. Згідно зі звітами з Поволжя, Кавказу та Казахстану в країні голодувало багато дітей, люди ставали занадто слабкими для роботи, цілі райони було позбавлено хліба. В Україні ситуація в кількох селах Одеської області була настільки драматичною, що в березні місцеві партійні керівники відрядили до Зінов’євської округи медичну комісію для проведення розслідування. Лікарі були приголомшені побаченим. У селі Ко-зирівка половина мешканців померла від голоду. На час прибуття комісії з 365 будинків залишилося 100, а решта «спорожніли»: «З багатьох пусток виймали шибки, знімали двері на паливо». Сім’я Івана Мироненка — семеро осіб, у тому числі троє дітей шкільного віку — ледь виживали, харчуючись гнилим м’ясом. Коли лікарі увійшли до хати, Мироненки споживали варену кінську шкіру, котра плавала в «смердючій жовтій рідині», щось на кшталт бульйону. По-сусідству інспектори зустріли сім’ю Ковалів, у якій було четверо дітей. Увійшовши до хати, вони побачили Марію Коваль, яка відварювала кістки дохлого коня. Літня жінка лежала на ліжку й просила дати ліки, «які б допомогти їй швидше померти».[561]

У селі Тарасівка ситуація була не набагато кращою. Тут кількість господарств зменшилася вдвічі, із 400 до 200. Трупи лежали на вулицях, їх нікому було поховати. Медичній комісії сказали, що це стало звичним явищем на селі, іноді трупи не прибирали протягом трьох-чотирьох днів. Лікарі увійшли до хати, де батько був «жовтим, виснаженим, ледве міг стояти на ногах».[562] Також особливо вразило лікарів те, що обласні, районні, селищні та партійні чиновники «намагаються не помічати випадків голоду і не говорити про це». Насправді місцеві керівники фактично «приховували» зростання смертності. Це також стало характерною ознакою подій у майбутньому.[563]

ДПУ в Україні не мало жодних ілюзій стосовно того, що відбувалося. У першому кварталі 1932 року співробітники служби зафіксували, що шість з вісімдесяти трьох опухлих від голоду українців померли. Інформатори також повідомляли про спорадичні випадки голоду в Харківській, Київській, Одеській, Дніпропетровській та Вінницькій областях. Внаслідок голоду швидко зростала смертність коней; по всій Україні їхня кількість від початку колективізації зменшилась більше ніж на половину.[564] Керівники одного колгоспу спільно інформували партійне керівництво про те, що вони втрачають до чотирьох коней за день через голод та перевтому. Більш того, вони не могли завадити селянам їх їсти: «Ми кілька разів казали колгоспникам не їсти кінські трупи, на що вони відповідали: “Ми все одно помремо від голоду, тому їстимемо дохлятину, навіть заражену. Якщо хочете, можете нас розстріляти”».[565]

Партійні кабінети були завалені листами, особливо багато повідомлень надсилали Сталіну. «Це щось жахливе — ростити дітей в нелюдських умовах — краще їх взагалі не мати», — написав йому чоловік із Нижньодніпровська.[566] Інший член партії писав про хлібозаготівельні команди, що обшукували хати бідняків і середняків, які вже «виконали всі зобов’язання по хлібозаготівлі», і забирали все зерно, «не залишаючи нічого для харчування і весняної сівби».[567] Ще один партієць писав:

Навесні 1932 року інформатори ОГПУ вперше за десятиліття, також почали використовувати слово «голод», описуючи ситуацію на селі.[569] Республіканські лідери в Харкові також діяли так, наче нарешті усвідомили серйозність загрози голоду. Урядові зерносховища в квітні видали понад 2 000 тонн проса для допомоги тим, хто «перебував у найскладніших умовах».[570] Через місяць керівники Київської області обговорили питання про надання додаткового продовольства тридцятьом районам, зокрема для харчування дітей.[571] Вони також вирішили негайно відправити зерно у два райони, що опинилися в надзвичайно важкому становищі.[572]

Відчуття наближення кризи також вплинуло на іноземців, які жили в Україні. Польський консул у Києві звернувся до Варшави з власними спостереженнями про «серйозну нестачу їжі» в багатьох селах. Він бачив людей, котрі падали від голоду на вулицях у Вінниці та Умані.[573] Німецький консул повідомив, що отримав багато звернень від представників німецької меншини з проханням визнати їх громадянами Німеччини, що дало б їм змогу емігрувати: «Хліба не вистачає, селяни знову змушені їсти жахливі сурогати... напівголодні колгоспники та робітники, чий раціон також недостатній, просять їжі».[574]

Враховуючи масштаби нестачі продовольства, було зовсім недивно, що цієї весни (аналогічно як і в 1921 році) селяни відмовлялися сіяти: якщо вони посіють останнє зерно, то їм нічого буде їсти, а все, що виросте, все конфіскує держава. У квітні 1932 року ОГПУ забило на сполох: понад 40 тисяч господарств взагалі не збиралися нічого вирощувати.[575] Оскільки голод продовжував ширитися, багато людей ставало занадто знесиленими, щоб працювати в полі. Незасіяні поля не були таємницею: «Вісті ВУЦВК», головна газета українського республіканського уряду, відкрито повідомляла, що навесні засіяли лише дві третини українських полів.[576]

Жоден сторонній спостерігач на той момент не міг би повірити в те, що Україна цього року зможе виконати призначені Москвою плани хлібозаготівель. Постачання продовольства помітно зменшувалося. Експортні квоти зерна не виконувалися. І сила-силенна людей мали залишитися без їжі.

Навесні 1932 року декілька високопоставлених українських комуністів нарешті зібралися з духом і закликали до різкої зміни політики. У лютому «старий більшовик» Григорій Петровський, на той час член Політбюро ЦК КП(б)У та голова ВУЦВК, котрий перебував у партії ще з дореволюційних часів, написав короткого листа своїм колегам. Він не шукав «стрілочника» для пояснення ситуації, що склалася, і не розглядав голод як «тимчасове» або вигадане явище. Замість цього він зауважив відсутність їжі «не лише в селах, а й у робітничих містах» по всій Україні, у Київській і Вінницькій областях, а також в Одесі, Дніпропетровську та Харкові.

Петровський запропонував такі дії: написати листа до Центрального Комітету ВКП(б), в якому докладно розповісти про «гостру нестачу продовольства для населення та кормів для худоби»; попросити призупинити заготівлю зерна в Україні та «згідно із законом відновити вільний обмін товарами»; запросити Червоний Хрест та інші організації з надання допомоги, які б об’єднали свої ресурси, як це було в 1921 році, і врятували людей у найбільш по-страждалих районах, особливо це стосувалося дітей; мобілізувати організації в межах республіки для допомоги районам, які потерпали від голоду. Він прямо заявив, що радянська держава навіть не повинна сподіватися взагалі будь-що зібрати в Україні в 1932 році. Для того, щоб прогодувати голодних українських селян, будь-який врожай їжі повинен залишатися всередині республіки.[577]

Інші українські партійні керівники відгукнулися на заклик Петровського. У березні, змінивши свої попередні заяви, партійні очільники раптово наказали зверхникам на місцях припинити хлібозаготівлі. Незважаючи на невиконання весняних планів, селяни мали переключитися на посівну.[578] Заохочені такими заявами згори, деякі українські посадовці нижчого рівня відмовлялися постачати зерно до інших республік та інших державних установ. Один посадовець, якого попросили відправити 1000 тонн зерна на Урал, написав у відповідь, що це «неможливо». Також було відмовлено в запиті на відправлення бобів та гороху.[579]

Наступні обговорення — у самому Кремлі, всередині КП(б)У в Харкові, а також між Москвою та Харковом — були дещо розмитими й обережними, скорше навіть заплутаними й суперечливими. Ймовірність широкомасштабного голоду добре усвідомлювали всі сторони. Проте знову ж таки, усі також розуміли особисту відповідальність Сталіна за політику колективізації, яку він задумав і обстоював, підтримував і захищав. Відкрито йому протистояти, вже не кажучи про те, що це відразу було приречено на поразку, означало критикувати самого лідера. Усі знали, що надання продовольчої допомоги Україні було б мовчазним визнанням поразки політики Сталіна. Проте всі також розуміли, що якщо забрати в українських селян усе зерно і змусити засіяти останнє, це призведе до справжньої катастрофи.

Партійні керівники випробували різні стратегії, обережно добираючи слова. 26 квітня Косіор написав довгого, надзвичайно стриманого листа Сталіну про загальну ситуацію в українському селі, значно применшивши проблему. За його словами, він щойно відвідав декілька південних районів. Незважаючи на всі негативні повідомлення, він був упевнений, що врожай 1932 року буде перевищувати рівень минулого року, в основному завдяки кращим погодним умовам. Усупереч жахливим заявам своїх колег лідер українських комуністів стверджував, що «всі розмови про “голод” в Україні необхідно категорично відкинути». Так, «під час хлібозаготівель було допущено ряд серйозних помилок» у декількох областях, але він очікував, що їх буде виправлено. Косіор також визнав, що в Київській області були «інциденти», тобто кілька виступів «петлюрівського характеру»: голодні селяни відмовлялися сіяти зерно. Проте він запевнив Сталіна, що все добре. Таким районам держава запропонувала трохи продовольчої допомоги, включаючи просо, кукурудзу та фураж для коней. Ця незначна проблема наштовхнула його на думку попросити про послугу: через такий невеликий прорив «додаткова допомога» може бути корисною і для деяких інших областей України. Для цього «нам доведеться знову звернутися до Центрального Комітету».[580]

Іншими словами, Косіор делікатно попросив про продовольчу допомогу, але тільки для кількох районів і в обмеженій кількості, і лише тому, що деякі контрреволюціонери зривали посівну кампанію своїми політичними протестами. Він та інші українські комуністичні лідери мали підстави сподіватися, що Сталін поблажливо поставиться до їхнього прохання, якщо правильно дібрати слова. Навесні 1932 року кілька разів здавалося, що перша особа в країні ще може змінити свою політику. Сталін сказав Кагановичу, що селянам для кращої мотивації їхньої праці слід видавати більше промислових товарів. Він запропонував невеликі відвантаження зернових у квітні, щоб послабити нестачу продовольства.[581] У той час, коли експорт до країн Заходу продовжувався, лідер СРСР дозволив таємні закупівлі кукурудзи, пшениці та інших зернових із Далекого Сходу та Персії, тим самим засвідчивши свою обізнаність із нестачею продовольства всередині СРСР.[582] Він очевидно підтримав рішення Політбюро щодо виділення іншої незначної партії зерна для Одеської області.[583] Сталін навіть тішив себе думкою, що планування хлібозаготівель по всьому СРСР відбувалось «занадто механічно», його було необхідно адаптувати до місцевих погодних умов та інших локальних факторів. Каганович і Молотов повторили це влітку.[584]

Однак у квітні його тон змінився: Сталін отримав тривожні звістки про політичну ситуацію в Україні. В архівах не зафіксовано, що саме він прочитав, але можна зробити припущення. Можливо, це були випадки «петлюрівського» спротиву, про які говорив Косіор, або інформація про Павлоградське повстання. Можливо, це був звіт про настрої всередині самої партії. Голова ДПУ Всеволод Балицький ретельно збирав звіти інформаторів про ситуацію на селі, звертаючи окрему увагу на невдоволення членів партії, їхню антипатію до колективізації та обурення діями Москви. Згодом, цієї ж осені він надав Сталіну перелік критичних висловлювань українських чиновників та характеристики на членів партії, в яких забрали партійні квитки — ймовірно, щось схоже Сталін бачив ще навесні. Як би там не було, 26 квітня Сталін у листі до Косіора вже не вперше висловив обурення: «Судячи із цього матеріалу, здається, що в декількох районах України радянська влада перестала існувати. Це дійсно так? Чи насправді ситуація в сільській місцевості настільки жахлива? Де органи ДПУ, чим вони займаються? Чи можете ви підтвердити цю інформацію і повідомити ЦК про те, яких заходів ви вжили?»[585]

Після такої інформації Сталін негайно скасував усі поставки пшона та іншої продовольчої допомоги до України. Він також вимагав, щоб КП(б)У продовжувала політику конфіскації тракторів та іншого обладнання в неефективних колгоспах. Він не хотів, щоб будь-які щедрі жести були витлумачені як самодіяльність українського керівництва, і він, звичайно, не хотів, щоб їх вважали «протидією політиці Москви і комуністичній партії СРСР».[586] Сталін мав серйозні сумніви в надійності української парторганізації. Використовуючи слова, котрі демонструють, як далеко зайшла радянська держава в напрямку особистої тиранії, він сказав Кагановичу та Молотову, що місцеві лідери були недостатньо лояльними. 2 червня Сталін написав обом: «Зверніть якнайсерйознішу увагу на Україну. Чубар своєю розкладеністю й опортуністичним нутром і Косіор своєю гнилою дипломатією... та злочинно-легковажним ставленням до справи — повністю занапастять Україну. Керувати нинішньою Україною цим товаришам не до снаги».[587]

А проте ці розкритиковані «гнилі» керівники зробили останню спробу. 10 червня Петровський надіслав найвідвертішого листа з усіх написаних. Він щойно відвідав кілька вже охоплених голодом районів і на власні очі побачив селян, які потерпали від голоду:

У селах зросла кількість крадіжок, додавав Петровський. У магазинах він не зміг купити хліба, не кажучи вже про цукор або про щось інше. Ціни підвищувалися і зростала «спекуляція». На місцевих залізничних станціях відмовлялися продавати квитки, їхні працівники не знали причини заборони. Він написав, що кожен із цих фактів «використовують проти партії та колгоспів». Наприкінці листа він просив про допомогу: «Завершуючи, я ще раз прошу розглянути всі доступні способи і ресурси для надання термінової продовольчої допомоги українському селу хлібом і якнайшвидше виділити гречки на посів, щоб компенсувати незасіяне».[589]

Того ж дня голова РНК УСРР Чубар також написав довгого листа Сталіну та Молотову, в якому оповів про погану посівну кампанію та райони, охоплені голодом: «Тепер можна нарахувати принаймні 100 районів..., які потребують продовольчої допомоги». Як і Петровський, Чубар також побував на селі. Як і Косіор, він не піддавав критиці державну політику, натомість пояснював кризу «поганим плануванням та управлінням» під час збирання врожаю. Водночас Чубар абсолютно чітко описав те, що відбувалося: «З березня-квітня у кожному селі були вже десятки і сотні виснажених, голодних та опухлих людей, які помирали від голоду; з’явилися залишені батьками діти й сироти. Районне та обласне керівництво організовували допомогу із внутрішніх резервів, але зростання потреб та психологія голоду призвели до ще більшої кількості звернень про надання допомоги».

Він дійшов до того самого висновку: настав час закінчити «нереальні» хлібозаготівлі. «Навіть у випадках, коли той чи інший колгосп виконував планове завдання, він отримував додатково друге, а нерідко і третє».[590]

Каганович переслав ці два листи Сталіну. Він додав, що лист Чубаря «має більш діловий і самокритичний характер». Лист Петровського, навпаки, містить елемент «гнилі». Зокрема Кагановичу дуже не сподобалася критика партії та, відповідно, самого Сталіна. А втім, він підтримав їхній заклик: настав час запропонувати Україні деяку допомогу.[591] Молотов також написав Сталіну і зауважив, що експорт радянського зерна може бути на деякий час скорочений, щоб надати Україні продовольчу допомогу.[592]

Проте Сталін не погодився. З тону його листа було зрозуміло, що він не міг (або не хотів) повірити, що в Україні насправді не вистачає хліба:

Зрозуміло, що коли Сталін говорив про зерно, яке «дали» Україні, це було саме те зерно, яке спочатку в неї ж і забрали. Однак ніхто не смів йому заперечити. 16 червня Каганович ще раз написав Сталіну, що «збиральна кампанія цього року буде надзвичайно важкою, й особливо в Україні. На жаль, Україна поки зовсім не готується до неї».[594] Та на відміну від своїх українських колег, він не говорив про необхідність надання великої кількості продовольчої допомоги.

Натомість улітку 1932 року про заходи, котрі могли би попередити масовий голод в Україні, потроху забули. Невелику кількість зерна передали до Києва та Одеси, але менше, ніж розраховували. Ні коней, ні тракторів ніхто не отримав.[595] Косіор сказав місцевим партійним керівникам, що цього вистачає для допомоги лише «двадцяти районам» із більш ніж 600: «Негайно повідомте телеграмою, які райони у вашій області повинні бути в цьому списку».[596]

У той час як голод охоплював все нові терени, держава продовжувала складати плани та видавати розпорядження, спрямовані на підтримку експорту зерна за кордон. У березні 1932 року Москва повідомила Харкову, що українські чиновники будуть «особисто відповідальними за експорт жита із Одеського порту». Рада народних комісарів закликала всі підприємства, причетні до експорту, покращити якість своїх цистерн і контейнерів для зберігання продукції, котру надсилали за кордон.[597] Для українців, які спостерігали за тим, як їжа залишала їх голодну республіку, експортна політика видавалася божевільною, навіть суїцидальною. Інженер Микола Костирко, який на той час мешкав в Одесі, згадує про «іноземні кораблі», які заходили до порту: «Вони же весь час випродували все за кордон, щоби найбільше набрати валюти, щоби купувати трактори і другі речі..., а саме головне, я думаю..., на пропаганду за кордон». Він пригадує один випадок, коли портові вантажники в Одесі відмовилися переносити туші свиней на корабель, вимагаючи, щоб продовольство віддали населенню. Після кількох днів протестів вантажників «не стало», а їхню роботу виконали червоноармійці.[598]

Співробітник італійського консульства в Одесі також зафіксував, що зростає роздратування експортною політикою: «Тут немає [рослинної] олії, у той час як олію та насіння, з якого її виробляють, відправляють за кордон».[599] Викликане експортом обурення громадськості не було секретом для партії. У квітні 1932 року керівництво КП(б)У вирішило ніколи не обговорювати це питання публічно, адже це могло лише призвести до зростання «нездорових настроїв».[600] Наприкінці року рівень експорту різко впав — з 5,2 до 1,73 мільйона тонн.[601] Собівартість також різко знизилася, з 203,5 мільйонів рублів у 1931 році до 88,1 в 1932 році.[602] Однак відправки за кордон ніколи не зупинялися.

Також не покращилися й настрої всередині самої партії. У липні Молотов і Каганович знову прибули до України з метою ще раз зсередини оцінити ситуацію. Вони мали прямі накази від Сталіна, котрий у листі від 2 липня повторив їм свої побоювання щодо України та її керівництва: «Зверніть якнайсерйознішу увагу на Україну. Чубар своєю розкладеністю й опортуністичним нутром і Косіор своєю гнилою дипломатією... та злочинно-легковажним ставленням до справи — повністю занапастять Україну».[603]

На сумновідомій Третій Всеукраїнській конференції КП(б)У вони чітко й переконливо донесли до всіх учасників своє бачення. Присутні українці виступали проти нав’язуваного плану хлібозаготівель настільки, наскільки їм вистачало сміливості. Дехто з районних керівників висловлювався цілком недвозначно. Секретар одного районного комітету партії в Харківській області зазначив, що через відсутність запасів і насіннєвого зерна в його районі «продовольчі утруднення».[604] Один із його колег у Київській області ще відвертіше сказав про те, що бригади прирікають селян на смерть: партія, за його словами, була винна у «викривленні» своєї аграрної політики.[605] Посланець із Мелітопольського району скаржився, що план з центру часто не враховував ситуацію в конкретно взятих колгоспах, і що центр, схоже, готував плани, не порадившись з місцевими селянами.[606] Роман Терехов із Харківської області заявив, що в кожному районі чудово знали про погано складені плани і погано організовану роботу, що призвело до «величезних збитків», а це, в свою чергу, до «продовольчих труднощів» у щонайменше двадцяти п’яти районах.[607]

Народний комісар освіти Микола Скрипник хоча й не повторив свого заклику повністю припинити хлібозаготівлі, також був досить прямолінійним. Україна просто не могла і не зможе виробити необхідної кількості зерна. План не буде виконано: «Це величезна, ганебна невдача».[608] Як Петровський, так і Чубар також казали про «нестачу» та «зрив»[609]. Проте все, чого вони просили — це зменшення планів хлібозаготівлі для України.

Однак Молотов і Каганович не пішли на поступки. Молотов назвав українських комуністів «скигліями й капітулянтами».[610] Пізніше Молотов і Каганович розповіли Сталіну як вони відхилили українську резолюцію, котра закликала до зниження плану: «Ми категорично відкинули перегляд плану, вимагаючи мобілізації партсил для боротьби із втратами, розбазарюванням хліба та на зміцнення колгоспів».[611] У результаті замість того, щоб зменшити план хлібозаготівель, Політбюро ЦК КП(б)У прийняло резолюцію, яка визнала «правильним» нереалістичний і непідйомний план у 5,8 мільйона тонн (356 мільйонів пудів), вирішило «прийняти його до безумовного виконання».[612]

Молотов і Каганович також описали настрої керівників КП(б)У в Харкові як «значно сприятливіші», ніж вони очікували. Це, схоже, означало, що українці досі можуть підкорятися наказам.[613] Обидва обережно повідомили Сталіну про серйозність ситуації, яка мала бути прихованою: «Щоб не давати поживу іноземній пресі, вважаємо за потрібне викласти цю критику в нашій пресі в стриманих висловах, виключивши факти про стан у проблемних районах».[614] Відповідно, через декілька тижнів після республіканської партконференції радянський уряд і партія спільно оголосили про «повну перемогу» в сільському господарстві. «Буржуазну теорію» про те, що СРСР доведеться повернутися до капіталізму та торгівлі, було «розбито вщент і розтерто на порох».[615]

Немає сумнівів у тому, що Сталін на той час чітко усвідомлював, що план у 5,8 мільйона тонн зерна був не реальним. 25 липня він повідомив Кагановичу, що має намір дозволити скоротити плани для «постраждалих» колгоспів в Україні. Сталін писав, що він не хотів говорити про зменшення хлібозаготівель раніше, щоб не «деморалізувати» українців і не зірвати збиральну кампанію. Замість цього він вирішив вичекати з цим оголошенням, сподіваючись «простимулю-вати» селян під час збору врожаю, а також показати свою щедрість, пропонуючи незначне зниження на 30 мільйонів пудів (490 000 тонн) або «в крайньому випадку» (ці слова були підкреслені) на 40 мільйонів пудів (655 000 тонн). На що Каганович відповів: «Я гадаю, що зараз ще не треба казати українцям про зниження. Краще було дозволити їм намагатися задовольнити неможливі вимоги».[616]

Однак перед початком цієї стратегічної гри Сталін отримав погані новини з усієї території Радянського Союзу, і особливо з України. Протягом літа ДПУ повідомило про зростання випадків крадіжок. Люди крали на залізниці, у магазинах, на підприємствах, і, перш за все, в колгоспах. Це мало кого могло здивувати: колгоспники (так само як і робітники) часто розуміли, що державне майно нікому не належить. Тому якщо вони щось візьмуть собі — це нікому не зашкодить. Та насамперед вони голодували. Саме такі висновки були представлені в доповіді, поданій ОГПУ в липні, де описували тривожну тенденцію: багато селян почали збирати зерно передчасно і таємно, а потім приховувати його для власного вжитку. Одна доповідь надійшла з району Центрального Поволжя:

Тієї ж ночі у тому селі сторож виявив натовп з «п’ятнадцяти злодіїв на конях з мішками вкраденого зерна». Цій групі «злодіїв» пощастило більше, ніж п’ятьом жінкам. Після того, як вони почали запекло опиратися, сторож злякався і втік.[617]

Як це часто бувало в минулому, Сталін знайшов політичне пояснення таким актам відчаю. Під час відпустки в Сочі, куди він поїхав на «поїзді», добре забезпеченому продовольством, він написав декілька листів Кагановичу на цю тему.[618] У листуванні вони погоджувалися один з одним. Держава та її політика не становили небезпеки для селян, котрі голодували, навпаки, це вони дуже сильно загрожували державі. «Куркулі, розкуркулені та антирадянські елементи — всі вони крадуть, — писав Сталін Кагановичу. — Злочин повинні карати десятьма роками позбавлення волі або смертною карою». Амністії не повинно існувати взагалі: «Без цих (і подібних) драконівських соціалістичних заходів неможливо встановити нової соціальної дисципліни, а без такої дисципліни неможливо зміцнити і захистити наш новий порядок».[619]

Через декілька днів, ще під час своєї відпустки біля моря, в іншій партії листів до Кагановича та Молотова Сталін детальніше виклав свої ідеї, чітко обміркувавши всі нюанси. Новий закон, про який він зараз так багато думав, був недостатньо стримуючим. Щоб змусити людей припинити крадіжки продовольства, цей закон необхідно підтримати пропагандистською кампанією, повністю базованою на марксистській теорії. Капіталізм переміг феодалізм, тому що капіталізм забезпечив захист приватної власності державою; соціалізм, у свою чергу, зможе перемогти капіталізм лише тоді, коли він оголосить державну власність — кооперативну, колгоспну, державну — священною і непорушною. Виживання соціалізму як такого повністю залежить від того, чи зможе держава запобігти розкраданню «антисоціальними, куркульсько-капіталістичними елементами» державної власності.[620]

Нав’язлива віра Сталіна в теорію марксизму знову перемогла те, що назвали буржуазною мораллю. 7 серпня 1932 року у СРСР було видано Закон, суворий навіть за радянськими мірками. Розпочинався він проголошенням:

Закон продовжувався з визначень і висновків:

Іншими словами, за крадіжку невеликої кількості їжі могли покарати десятьма роками ув’язнення в трудовому таборі або смертю. До цього часу такі покарання призначали за державну зраду. Тепер до селянки, яка вкрала декілька колосків пшениці з колгоспу, було таке ж ставлення, як і до військового, який зрадив країну під час війни. Закон не мав прецеденту навіть у СРСР. Лише декілька місяців до того Верховний Суд радянської Росії покарав людину, яка вкрала пшеницю з поля колгоспу, одним роком примусових робіт.[622]

Згідно з побажаннями Сталіна, у пресі розгорнули пояснювальню кампанію. Через два тижні після цього Закону «Правда» опублікувала звіт про справу «куркульки Грибанової», котра вкрала зерно з поля колгоспу «Червоний будівельник». Її засудили до розстрілу. Українська преса детально розповіла про три справи в Одесі, у тому числі про справу чоловіка та дружини, яких обох розстріляли за «крадіжку».[623] Інші опубліковані розповіді включали історію про розстріл селянина за жменьку пшениці, яку принесла з поля його десятирічна донька.[624]

Цей надзвичайний закон завдав непомірної шкоди. Наприкінці 1932 року протягом менш ніж шести місяців після його прийняття 4 500 осіб було розстріляно за його порушення. Набагато більше — понад 100 000 осіб — отримали десятирічний вирок і були вислані до трудових таборів. Продиктоване згори рішення про те, щоб надавати перевагу довготерміновим вирокам над смертною карою було вочевидь прагматичним: засуджені могли працювати на величезних нових промислових об’єктах системи ГУЛАГу — шахтах, фабриках, лісозаготівельних підприємствах, які тільки почали розбудовувати.[625]

У наступні тижні й місяці тисячі селян, котрі стали жертвами Закону від 7 серпня, потрапили до таборів. Згідно з офіційними даними (які не включають усіх арештів), кількість в’язнів ГУЛАГу із 1932 до 1934 року збільшилася майже удвічі, з 260 000 до 510 000 осіб. У табірної системи не було ні ресурсів, ні організаційних можливостей, щоб впоратися з цим величезним потоком людей, багато з яких були виснажені голодом. Як наслідок, смертність у ГУЛАЗі також зросла з 4,81% у 1932 році до 15,3% у 1933 році.[626] Проте дехто навпаки — в ув’язненні знайшов свій порятунок. Через багато років Сусанна Печура, котра потрапила до ГУЛАГу набагато пізніше, пригадала зустріч із однією ув’язненою, колишньою селянкою. Отримавши свою невелику добову пайку, жінка зітхнула і погладила маленький, твердий кусень хліба. «Хлібчику, мій малесенький шматочок хлібу, — ніжно прошепотіла вона, — не можу повірити, що вони дають нам тебе щодня!»[627]

Улітку 1932 року крадіжки були не єдиною сталінською проблемою. Незабаром після прийняття Закону від 7 серпня надійшов приголомшливий документ від ДПУ УСРР. Історик Террі Мартін, який першим відзначив його важливість, назвав цей документ «надзвичайним та унікальним».[628] Ймовірно раніше Сталін бачив подібні повідомлення. Можливо, цей документ був схожим на той, який став причиною спалаху його гніву в квітні, коли він запитував чи «радянська влада перестала існувати» в деяких районах України. Проте цього разу, із зростанням продовольчої кризи, його реакція була ще жорсткішою.

Як правило, ДПУ надсилало Сталіну доповіді, написані з використанням стереотипних фраз і висловів про ворогів і змови. Однак у серпні 1932 року ДПУ УСРР відправило йому безліч цитат без коментарів. Усі цитати були зібрані від інформаторів і стосувалися районних партійців, котрі дуже гостро виступали проти хлібозаготівельної кампанії. Як правило, такий вид інформації міг служити підставою для більш детального звіту. Цього разу інформація сама по собі настільки вражала, що її надіслали окремим листом.

Майже всі докази в документі свідчили про пряме заперечення наказів Москви. «Я не коритимусь даному плану хлібозаготівлі, — сказав один член партії, — я не хочу приймати цей план. Я не буду виконувати цей план заготівлі зерна». Після цього, повідомлялося спецорганами, він «поклав свій партійний квиток на стіл і вийшов з кімнати».

Реакція інших була схожою: «Боротися за виконання плану хлібозаготівель буде складно, але я знаю вихід із таких труднощів — направлю партквиток в РПК і тоді буду вільний».

І третій: «План хлібозаготівель приймати ми не будемо, тому що в такому обсязі його неможливо виконати, а піти на те, щоб знову залишити людей голодними — це злочин. Краще я зараз віддам свого партквитка, ніж обманом прирікатиму людей на голод».

І четвертий: «Я бачу, що цей план мене поховає, буду ставити перед партосередком питання про звільнення мене з роботи, бо інакше невдовзі мене виключать з партії за те, що не впорався зі своєю роботою і не виконав завдання партії».[629]

Навіть якщо б вони навмисно намагалися налаштувати радянського лідера проти України, працівники ДПУ не могли знайти кращого способу, бо цей звіт підтвердив усі найгірші побоювання Сталіна. Він давно вбачав чіткий зв’язок між проблемами хлібозаготівель та націоналізмом в Україні. Зараз він почув голосне відлуння подій минулого десятиліття: Громадянська війна, селянське повстання, більшовицька поразка. Його відповідь у листі до Кагановича була жорсткою:

Сталін продовжив перелік всіх необхідних, на його думку, змін для «оздоровлення» КП(б)У Він вирішив зняти свого свояка Станіслава Реденса з посади голови ДПУ УСРР. А замість нього повернути назад до України свого надійного союзника Балицького, що деякий час перебував в Москві на посаді заступника голови ОГПУ Це мало відбутися в жовтні. Він також хотів, щоб саме Каганович знову взяв на себе повну відповідальність за КП(б)У: «Ви отримуєте завдання перетворити Україну в найкоротший термін на справжню фортецю СРСР, дійсно зразкову республіку. Грошей для цього не шкодувати».[631] Він вважав, що це був слушний час для відновлення випробуваної в минулому тактики: «Ленін мав рацію, коли казав, що людина, яка не має мужності плисти проти течії, коли це необхідно, не може бути справжнім більшовицьким лідером...».

Він також вважав, що часу для цього було зовсім мало: «Я повторюю, що без цих і подібних заходів (ідейно-політичної роботи в Україні, перш за все в її прикордонних округах тощо) ми можемо втратити Україну...».[632]

Для Сталіна, котрий пам’ятав Громадянську війну в Україні, втрата республіки була надзвичайно небезпечною перспективою. У 1919 році селянське повстання в Україні привело Білу армію дуже близько до Москви; хаос в Україні в 1920 році допоміг польській армії проникнути вглиб радянської території. СРСР не міг собі дозволити знову втратити Україну.