Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Вступ: Українське питання

Протягом століть географія України визначала її долю. Карпати окреслили її кордони на південному заході, у той час як незахищені горами ліси та поля на північному сході країни не могли спинити армії завойовників так само, як і степ на східному кордоні. Усі великі міста України — Дніпро, Одеса, Донецьк і Харків, Полтава і Черкаси, а також давня столиця Київ — розташовані на Східноєвропейській рівнині, котра простелилася майже на всю територію країни. Микола Гоголь — українець, який писав російською мовою, зауважив, що Дніпро, протікаючи через центр України, формує басейн. Усі притоки Дніпра «розгалужені в його осерді, жодна з них не протікала на рубежі й не слугувала природним кордоном для сусідніх народів». Цей факт мав політичні наслідки: «Якби існував природний кордон зі сторони гір або моря, народ, що оселився тут, зберіг би своє політичне буття і створив окрему державу».[10]

Відсутність природних кордонів може бути однією з причин того, що Україна стала суверенною державою тільки наприкінці XX століття. У пізньому середньовіччі вже існувала окрема українська мова зі слов’янським корінням. Вона була споріднена з польською та російською мовами й водночас відрізнялася від них, аналогічно як італійська подібна до іспанської та французької, рівно ж і відмінна від них. В українців є своя кухня, свої звичаї і традиції, свої герої, антигерої та легенди. Так само, як і в інших європейських народів, українська національна ідентичність окреслилася в XVIII–XIX століттях. Однак протягом більшої частини своєї історії, як і у випадках з Ірландією чи Словаччиною, територія сучасної України була колонією інших європейських суходільних імперій.

У російській і польській мовах назва Україна означає «прикордоння». З XVIII до XX століття ці землі входили до складу Російської імперії. До того часу вони належали Польщі, чи радше — Польсько-Литовській державі, котра успадкувала їх у 1569 році від Великого Князівства Литовського. А ще раніше українські землі були серцевиною Київської Русі — середньовічної держави, створеної у IX столітті слов’янськими племенами та аристократією вікінгів. У культурній пам’яті цього регіону Київська Русь — це майже міфологізована держава, нащадками якої вважають себе росіяни, білоруси та українці.

Протягом століть армії різних імперій воювали за Україну, інколи з українськомовними солдатами по обидва боки фронту. Польські гусари билися з турецькими яничарами в 1621 році за контроль над нині українським містом Хотин. Армія російського царя воювала з армією австро-угорського імператора у Галичині в 1914 році. Війська Гітлера боролися із військами Сталіна в Києві, Львові, Одесі та Севастополі з 1941 по 1945 рік.

Боротьба за контроль над територією України завжди відбувалася й на інтелектуальному рівні. Відтоді як європейці почали дискутувати над поняттєвим наповненням термінів «нація» й «націоналізм», історики, письменники, журналісти та етнографи сперечалися про межі України та походження українців. Від свого першого контакту з українцями в Середні віки поляки завжди відзначали їхню мовну та культурну відмінність, навіть якщо вони жили в одній державі. Чимало українців перейняли польські аристократичні титули в XVI і XVII століттях, але залишилися православними, так і не ставши католиками; українські селяни розмовляли мовою, яку поляки називали «русинською», також селяни відрізнялися своїми звичаями, музикою та кухнею.

Московити також інстинктивно відчували, що Україна, яку вони називали «Південною Росією» або «Малоросією», відрізнялася від їхньої північної батьківщини, хоча в зеніті своєї імперії вони якнайбільше не хотіли цього визнавати. Один із перших російських мандрівників, князь Іван Долгоруков описав у 1810 році ту мить, коли він з іншими подорожніми «нарешті в’їхали до України. Згадались мені Хмельницький і Мазепа. Тут закінчуються штучні алеї... Усюди без винятку мазанки, немає інших будинків».[11] Історик Сергій Біленький вважає, що у XIX столітті росіяни мали таке ж патерналістське ставлення до України, як і в той самий час північноєвропейці до Італії. Україну ідеалізували, а її мешканців змальовували як народ більш відсталий та водночас більш автентичний, емоційніший та поетичніший за росіян.[12] Поляки також ностальгували за «своїми» українськими землями, втраченими дуже давно і тому сповненими романтики в поезії та прозі.

Навіть визнаючи відмінності, і поляки, і росіяни час від часу намагалися применшити їхнє значення чи заперечити існування української нації. «Історія Малоросії — це побічна річка, котра впадає у велику ріку російської історії, — писав Вісаріон Бєлінський, провідний теоретик російського націоналізму XIX століття. — Малороси завжди були плем’ям і ніколи народом, а тим більше — державою».[13] Російські дослідники та бюрократи розглядали українську мову як «діалект або наріччя, або говірку загальноросійської мови, одним словом — patois, і, як таке, що не має прав на самостійне існування».[14] У творах російських письменників українська мова була мовою селян і простих людей.[15] Натомість польські письменники підкреслювали «порожність» земель на сході, часто зображуючи українські землі як «дику країну, до якої вони принесли культуру та інститут держави».[16] Поляки використовували вираз dzikie pola, тобто «дикі поля» для опису безлюдних земель східної України, котрі в польській національній уяві поставали так, як і Дикий Захід в Америці.[17]

За таким ставленням сховано вагомі економічні причини. Грецький історик Геродот писав про відомий український «чорнозем», багату землю, яка особливо родюча в нижній течії Дніпра: «Над його берегами найкращі посіви; в місцях, де не сіяно, родить висока трава».[18] Чорноземи покривають дві третини сучасної України, від якої вони простягаються через Росію аж до самого Казахстану, і разом з помірним кліматом в Україні роблять можливим два врожаї на рік. Сівба озимої пшениці проходить восени, яру пшеницю сіють у квітні-травні, а врожай збирають у липні-серпні. Хліб, вирощений на родючій українській землі, завжди цінували далеко за межами країни. Ще в Середні віки польські купці торгували українським зерном на північному узбережжі Балтійського моря. Польські князі та аристократія заснували те, що сучасною мовою називається зонами вільної торгівлі, пропонуючи звільнення від податків та військової служби селянам, які хотіли займатися сільським господарством на українських землях.[19] Бажання володіти такою цінною землею завжди закладено в основу колоніальних міркувань, відтак ані поляки, ані росіяни не воліли визнавати, що «їхня житниця» мала власну, незалежну національну ідентичність.

Незважаючи на те, що думали про них сусіди, окрема, відмінна від інших українська ідентичність існувала на теренах сьогоднішньої України. Від часів Середньовіччя люди в цьому регіоні усвідомлювали, ким вони є. Дуже часто, але не завжди, вони оприсутнювали тожсамість у стосунку до іноземців, які контролювали їхню територію — поляків чи росіян. Як і росіяни та білоруси, українці виводили свою історію від князів та княгинь Київської Русі, і багато з них вважали себе частиною великої східнослов’янської цивілізації. Інші ідентифікували себе з відомими лідерами чи переможеними керівниками повстанського руху, з особливою шаною згадуючи повстання запорізьких козаків під проводом Богдана Хмельницького проти польської влади у XVII столітті чи під проводом Івана Мазепи проти правління Росії на початку XVIII століття. Українські козаки — напіввійськові самоврядні громади, які мали свої власні закони, були першими українцями, котрі спрямували регіональну ідентичність та власне невдоволення в конкретний політичний проект, здобувши надзвичайні привілеї та певну автономію в державних володарів. Усі пам’ятали, принаймні пізніші покоління російських і радянських правителів, що українські козаки були в складі польської армії під час наступу на Москву в 1610 і 1618 роках, а також брали участь в облозі міста, таким чином доклавши зусиль до переваги, хоч і недовгої, Польщі над Москвою. Згодом царі надали українським та російськомовним донським козакам особливий статус в обмін на службу Російській імперії. Завдяки цьому козаки змогли зберегти свою окрему ідентичність. Ці привілеї були надані під гарантію, що вони не будуть виступати проти держави. Загалом Хмельницький та Мазепа залишили свій слід у польській і російській пам’яті, а також в європейській історії та літературі. «L’Ukraine a toujours aspiré être libre», — писав Вольтер, коли новини про повстання Мазепи дійшли до Франції («Україна завжди хоче бути вільною»).[20]

Протягом століть колоніальне правління над різними регіонами України набувало своїх особливих форм. Мешканці східної України, які довший час були під російським контролем, розмовляли українською, що зазнала впливів російської; вони були православними і дотримувалися церковних обрядів, які походили з Візантії, й належали до Московської церкви. Населення Галичини, а також Волині та Поділля, опинившись після поділів Польщі наприкінці XVIII століття, у складі Австро-Угорської імперії, довше прожило під польським контролем. У цьому регіоні українська мова увібрала запозичення з польської. Більшість населення були греко-католиками, їх церковна відправа нагадувала православну, але головою церкви визнавали Папу Римського.

Однак кордони між імперіями змінювалися багато разів, і тому віряни обох християнських церков жили й досі живуть по обидва боки колишнього кордону між російською та польською державами. Наприкінці XIX століття, коли італійці, німці та інші європейці почали ідентифікувати себе як модерні нації, українська інтелігенція в обох імперіях, незалежно від свого віросповідання, також намагалася провадити дискусію щодо «українства». Незважаючи на розбіжності в граматиці та орфографії, мова об’єднувала українців по обидва боки кордону. Запровадження кирилиці зробило українську мову відмінною від польської, в якій використовують латиницю. У певний період Габсбурги намагалися перевести українську мову на латиницю, але це не усталилося. Українська версія кирилиці також різниться від російської й має достатню кількість відмінностей (включно зі своїми власними літерами), щоб ці дві мови вважати окремими.

Упродовж майже всієї історії українською мовою розмовляли переважно на селі. Спочатку Україна була колонією Польщі, потім Росії та Австро-Угорщини. Саме тому українські міста, як у свій час помітив Троцький, ставали центрами колоніального контролю, островами російської, польської або єврейської культур у морі українського селянства. Відповідно, більшу частину XX століття село та місто розділяла мова: українці в містах розмовляли або російською, або польською, або мовою ідиш, у той час як у селах панувала українська. Євреї, якщо не володіли ідишем, надавали перевагу російській — мові держави та комерції. Селяни асоціювали місто зі статком, капіталізмом та іноземною (переважно російською) культурою. Міська Україна, в свою чергу, вважала селян відсталими й примітивними.

Цей розподіл також означав, що розвиток «українства» генерував конфлікт з колоніальними правителями, а також з мешканцями єврейських містечок (штетлів), для яких терени колишньої Речі Посполитої стали домом ще в Середні віки. Повстання Богдана Хмельницького супроводжували ще й масові погроми, під час яких загинули тисячі, а можливо й десятки тисяч євреїв. Однак на початку XX століття українці рідко сприймали євреїв як своїх головних ворогів. Українські митці та інтелектуали відвели цю роль росіянам і полякам, проте й антисемітизм, повсюдно культивований у Російській імперії, безумовно вплинув на стан українсько-єврейських стосунків.

Зв’язок між мовою та селом також означав, що український національний рух завжди мав потужний «сільський» присмак. Як і в інших частинах Європи, інтелігенція, котра очолила українське національне відродження, починала з відкриття й освоєння мови й традицій села. Етнографи та мовознавці проводили дослідження, збирали й записували народну творчість, звичаї, традиції та мову повсякдення українського селянства. Незважаючи на те, що українську мову не вивчали в школах, її свідомо обирала певна частина бунтарської, антиурядової української інтелігенції. Українську мову почали викладати в приватних недільних школах, утримуваних на кошти патріотів. Попри те, що українська мова не була мовою офіційних паперів, нею листувалися й писали вірші. У 1840 році Тарас Шевченко (який народився кріпаком у 1814 році та рано осиротів) видав «Кобзар» — першу насправді видатну книгу української поезії. Твори Шевченка поєднали романтичний націоналізм і дещо ідеалізований образ села, покривдженого соціальною несправедливістю. «Кобзар» став виразником багатьох проблем України на довгі роки. В одному з найвідоміших своїх творів — поезії «Заповіт» — Шевченко наголошує:

Вагома роль селянства також означала, що від початку українське національне відродження було синонімом популізму, згодом іменованого «лівою» опозицією до російськомовних та польськомовних підприємців, землевласників та аристократії. Після скасування царем Олександром II кріпацтва в Російській імперії у 1861 році національний рух почав стрімко набирати обертів. Свобода для українських селян по суті стала звільненням від їхніх польських та російських панів. Владні кола імперії добре усвідомлювали, що наразі відбувається процес творення нової, більш потужної української ідентичності, поруч із зростанням вимог політичної та економічної рівності.

Українське національне відродження ніколи не було пов’язано з функціонуванням державних інституцій, а тому з перших днів свого виникнення набрало форм різних автономних волонтерських та благодійних організацій. Це можна вважати ранніми прикладами того, що сьогодні ми називаємо «громадянським суспільством». У перші роки після скасування кріпацтва українофіли надихнули молодше покоління українців до створення гуртків самопомочі та самоосвіти, заснування періодичних видань і газет та публікацій у них, відкриття освітніх закладів та недільних шкіл, а також ліквідації неписьменності серед селян. Національні сподівання знайшли втілення в закликах до інтелектуальної свободи, загальної освіти та соціальної мобільності для селянства. У цьому сенсі український національний рух на етапі зародження й становлення був суголосний ідеям аналогічних рухів на Заході, ввібравши в себе риси західного соціалізму, а також західного лібералізму й консерватизму.

Цей період тривав недовго. Як тільки український національний рух почав набирати сили, Москва одразу сприйняла його (поряд з іншими національними рухами) як загрозу єдності імперській Росії. Так само як грузини, чеченці та інші народи, що виборювали автономію в складі імперії, українці кинули виклик домінуванню російської мови. Вони також заперечили російську інтерпретацію історії, згідно з якою Україну трактували як «південно-західну Росію», звичайний регіон без будь-якої окремої національної ідентичності. Більш того, провідники руху могли розвивати національну свідомість у селян у той час, як останні міцніли економічно. Відтак заможне, освічене та краще організоване українське селянство могло вимагати ширших політичних прав.

Українська мова стала головною метою. Під час першої великої освітньої реформи в 1804 році, цар Олександр І дозволив використання деяких національних мов у нових державних школах. Українська не входила до цього переліку через те, що її сприймали не як повноцінну «мову», а радше як діалект.[22] Насправді, російська царська влада, як і її радянська наступниця, чітко усвідомлювала, що приховано за політичним рішенням заборонити українську мову, яке тривало до 1917 року. У 1881 році Київський генерал-губернатор проголосив, що використання української мови в шкільних підручниках може призвести до її впровадження у вищі навчальні заклади, а звідти і в законодавство, суди та адміністративні установи, створивши таким чином «численні труднощі й навіть небезпечні зміни для єдиної російської держави».[23]

Обмежене використання української мови гальмувало розвиток національного руху. Воно також спричинило масову неписьменність. Чимало селян просто не могли добре навчатися, якщо мова викладання була ледь зрозумілою. Вчитель з Полтави на початку XX століття скаржився, що школярі «швидко забували, чого навчилися», коли їх змушували навчатися російською. Інші вчителі помічали, що школярі-українці відчували себе «деморалізованими» в російських школах, їм було нудно і вони ставали «хуліганами».[24] Дискримінація також призвела до русифікації: усі, хто жив в Україні — євреї, німці та інші національні меншини і власне українці — розуміли, що шлях до вищого соціального статусу пролягав через засвоєння російської мови. До революції 1917 року державні та професійні посади, а також ведення бізнесу вимагали відповідної освіти російською, а не українською мовою. На практиці це означало, що амбітні українці, які сподівалися досягти успіху в політиці, бізнесі, науці чи мистецтві, повинні розмовляти російською мовою.

Для припинення розвитку українського національного руху російська держава заборонила українські організації у «громадській та політичній сферах, щоб уникнути політичної нестабільності».[25] У 1876 році цар Олександр II видав указ, що забороняв друкування книжок та періодичної літератури українською мовою, а також її використання в театрах і навіть у музичних лібрето. Він також виступив проти нових благодійних організацій. Одночасно запровадив субсидії для проросійських газет і проросійських організацій. Відкрито вороже ставлення до української преси та української громадськості було притаманне також і радянському режимові (а значно пізніше і пострадянському російському урядові) й мало прецедент також у другій половині XIX століття.[26]

Індустріалізація також прискорила русифікацію, адже будівництво заводів приваблювало в українські міста людей з усіх куточків Російської імперії. До 1917 року лише одна п’ята мешканців Києва розмовляла українською мовою.[27] Відкриття запасів вугілля та інтенсивний розвиток важкої промисловості були особливо стрімкими на Донбасі, вугільному та промисловому регіоні на східному кордоні України. Провідні промисловці в цій місцевості були переважно росіянами, за винятком кількох відомих іноземців. Серед них валієць Джон Юз, який заснував місто і яке сьогодні відоме як Донецьк, а в той час назване «Юзівкою» на честь свого фундатора. Отже, російська стала мовою спілкування на донецьких заводах. Водночас інколи траплялися сутички між російськими та українськими робітниками, а деякі з них перетворювалися на «шалені поножів’я».[28]

На іншому боці кордону в Галичині — провінції, що об’єднала українські та польські землі, національний рух мав менше перешкод. Австрійська держава надала українцям набагато більше автономії та свобод, ніж Росія, чи пізніше СРСР, принаймні тому, що українці з погляду імперії склали зручну конкуренцію полякам у їхній боротьбі за власну державу. У 1868 році українці Львова заснували «Просвіту» — товариство для розвитку культури, яке пізніше матиме багато філій по всій країні. З 1899 року Українська національно-демократична партія (УНДП) вільно працювала в Галичині й мала своїх представників у Парламенті у Відні. Навіть сьогодні колишній будинок Українського Товариства Взаємопомочі залишається однією з найкрасивіших архітектурних споруд Львова XIX століття. Будинок поєднує стилізований український народний декор зі стилем модерн або югендстиль і є красномовним прикладом впливу Відня в Галичині.

Однак навіть всередині самої Російської імперії роки, що передували революції 1917 року, були доволі позитивними для України. Українські селяни з ентузіазмом підтримали модернізацію імперської Росії на початку двадцятого століття. Напередодні Першої світової війни їхня політична обізнаність стрімко зростала поруч зі скептицизмом до імперської держави. Хвиля селянських повстань сколихнула Україну та Росію 1902 року; селяни також відіграли важливу роль у революції 1905 року. Подальші заворушення викликали ланцюгову реакцію невдоволень, які занепокоїли царя Миколу II та призвели до офіційного визнання деяких громадянських і політичних прав в Україні, включаючи право публічно розмовляти українською мовою.[29]

Коли Російська та Австро-Угорська імперії раптово розпалися в 1917 та 1918 роках відповідно, багато українців сподівалися, що нарешті вони зможуть створити власну державу. Ці надії були швидко притлумлені, принаймні на території, яка належала Габсбургам. Після короткого, але кривавого польсько-українського воєнного конфлікту, котрий забрав 15 000 українських та 10 000 польських життів, мультиетнічна територія Західної України, головним чином Галичина, разом із найбільш важливим містом Львовом, була включена до складу тогочасної Польщі. Там вона залишалася з 1919 по 1939 рік.

Після Лютневої революції 1917 року в Петрограді (русифікована назва Санкт-Петербурга, тогочасної столиці Росії, з 1914 до 1924 року; після 1924 — назву міста змінено на Ленінград) все ускладнилося. Під час розпаду Російської імперії влада в Києві на короткий час опинилася в руках лідерів українського національного руху, але протягом того недовготривалого періоду жоден із них не контролював Україну повністю. Коли в 1919 році світові політики зібралися у Версалі та окреслили кордони нових європейських держав — сучасної Польщі, Австрії, Чехословаччини та Югославії — України серед них не було. Однак історія України на цьому не закінчилася. Як влучно написав Річард Пайпс, проголошення незалежності України 22 січня 1918 року «відмітило не фінал процесу націєтворення в Україні, а лише його серйозний початок».[30] Кілька буремних місяців незалежності та жваві дебати стосовно національної ідентичності змінили Україну назавжди.