Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

8 Рішення, що призвели до голоду, 1932: Хлібозаготівлі, «чорні дошки» та кордони

9 листопада 1932 року, рано-вранці через два дні після урочистого святкування п’ятнадцятиріччя революції, дружина Сталіна, Надія Сергіївна Аллілуєва, застрелилася своїм маленьким пістолетом. Смерть настала миттєво.

Через кілька годин лікар оглянув її труп і повідомив, що причиною смерті є «відкрита рана серця». Невдовзі, після обміну різкими репліками з Молотовим і Кагановичем, він змінив свою думку. У свідоцтві про причину смерті лікар записав «гострий апендицит». Таке політичне рішення було абсолютно зрозумілим для найближчого оточення Сталіна: восени 1932 року всі вони знали, що самогубство Надії, незалежно від його справжніх мотивів, буде розтлумачене як форма політичного спротиву чи навіть як крик відчаю, протест проти поширення голоду.[634]

Правда це чи ні, але саме так і запам’ятали самогубство Надії. Багато років по тому їхня донька Світлана написала про «страшне, спустошливе розчарування» своєї матері в батькові та його політиці.[635] Балакучий осетинець, який познайомився з Надією на студентській вечірці, в 1929 році згадував, як вона співчувала Бухаріну — пізніше головному опоненту Сталіна, котрий виступав проти колективізації, і через те позбувся свого місця в Політбюро, а згодом і життя.[636] Голод став основною темою всіх розмов між однокурсниками в Промисловій академії, й кілька людей чули, як Надія засуджувала колективізацію. В останні місяці свого життя вона страждала від мігрені, болю в шлунку, різких змін настрою та нападів істерії. Зараз би в неї діагностували депресію. Однак тоді цю недугу пошепки пояснювали докорами сумління, розчаруванням та відчаєм.[637]

Зрозуміло, що в оточенні Сталіна були й інші незадоволені голодом. Того літа багато хто з найвищого керівництва партії, коли визирали крізь мереживні фіранки своїх добре оснащених поїздів, побачили страшні речі. Деякі з високопосадовців були достатньо сміливі, щоб розповісти про це вождю. У серпні 1932 року, під час відпочинку в Сочі, Сталін дістав листа від Климента Ворошилова, наркома військових і морських справ СРСР:

Ще один поважний військовий діяч, герой Громадянської війни Семен Будьонний, також написав Сталіну зі свого поїзда: «Я дивився у вікно потягу і бачив втомлених людей у рваному одязі, наші коні сама шкіра та кістки...».[639] Коли небога Надії Kipa Аллілуєва їздила до Харкова, щоб відвідати свого дядька Станіслава Реденса, тодішнього голову ДПУ УСРР, вона теж побачила жебраків на залізничних станціях, виснажених людей з роздутими животами. Kipa розповіла про це матері, яка переказала це Сталіну. Він відмахнувся: «Вона ще дитина, і все вигадує».[640]

Інші, менш близькі більшовицькому лідерові люди, бачили або чули ті самі речі. До того часу Бухарін вже зрікся від своїх слів: у грудні 1930 року він заявив, що усвідомив необхідність знищення «куркулів» і «прямого розриву зі старою структурою».[641] Проте інші залишалися непохитними. Серед них був і Мартем’ян Рютін, колишній кандидат у члени ЦК та секретар одного з московських райкомів. У 1930 році Рютіна виключили з партії за «поширення право-опортуністичних поглядів», але, на відміну від Бухаріна, він залишився вірним своїм переконанням. Рютіна заарештували, але згодом звільнили. Він підтримував зв’язок з іншими партійцями, пізніше — опозиціонерами, і навесні 1932 року разом з ними проголосив створення опозиційної спілки. У серпні група зустрілася в передмісті Москви, щоб викласти на папері головні засади й принципи своєї політичної платформи (котра закликала до змін), а також «Звернення до всіх членів партії».[642] Обидва документи скопіювали та розповсюдили з рук у руки та поштою в Москві, Харкові та інших містах.

«Платформа Рютіна», як згодом її нарекли, в усьому недвозначно засуджувала Сталіна. Автори називали його «безпринципним політиканом», висміювали за спроби позиціонувати себе як продовжувача справи Леніна та звинувачували диктатора в терорі проти робітників і селян. Крім того, Рютін був обурений війною Сталіна з радянським селом і заявив, що політика «суцільної колективізації» не була добровільною, як стверджувала пропаганда, й зовсім не успішною. Навпаки:

Це були не просто помилки, писав Рютін, а злочини. Він закликав своїх однодумців організувати повстання:

Документ було написано виразною більшовицькою мовою. Це може допомогти зрозуміти, чому Сталін, читаючи його, сприйняв Рютіна так серйозно. Він уже бачив революційний запал у минулому, і знав, що це може спрацювати знову. Після повідомлення інформатора ОГПУ у вересні Сталін почав діяти рішуче. Протягом кількох днів з партії виключили й заарештували двадцять одного члена, звинуваченого в причетності до «платформи Рютіна», у тому числі сина Григорія Петровського, голови ВУЦВК, а також самого Рютіна. Усіх їх засудили як контрреволюціонерів і невдовзі стратили. У таборах також загинули дружина Рютіна та один з його синів, а другого сина пізніше розстріляли.[644] У наступні роки читати «платформу Рютіна» або навіть просто почути про неї дорівнювало злочину, за який карали смертю.

Схоже, Сталін вважав, що погляди Рютіна були поширеними, особливо серед низових партійних працівників і серед людей, які мали щоденні контакти із голодним сільським населенням. Діяльність Рютіна загострила їхню чутливість до виявів невдоволення. Упродовж усього літа 1932 року Сталін читав звіти, які надходили з усіх куточків Радянського Союзу, в тому числі й тривожні з України. Найбільше їх надіслали на початку вересня. ОГПУ стверджувало, що на Північному Кавказі виявили контрреволюційну групу, яка виступала проти радянської політики через те, що «темпи суцільної колективізації були занадто швидкими».[645] По всьому СРСР ОГПУ попереджало своїх співробітників про «нову тактику куркулів» — тепер вони надсилали «фальшиві» скарги про голод. Такі випадки належало розслідувати: «Коли виявлятиметься брехня про голод, винуватців необхідно вважати контрреволюційними елементами».[646]

Смерть Надії, «платформа Рютіна», тривожні листи від близьких колег, приголомшливі новини з місць — усе це восени ще більше посилило Сталінову параною. Через постійне зростання невдоволень контрреволюція враз почала здаватись можливою. Історики давно розглядали події літа та осені 1932 року як каталізатор масових арештів та страт 1937–1938 років або Великого терору.[647] Але ці події також стали безпосереднім підґрунтям для екстраординарних рішень, які вплинули на Україну.

Тієї осені ще можна було все змінити. Кремль міг запропонувати продовольчу допомогу Україні та іншим зерновим регіонам СРСР, як уже зробив це в 1921 році, і як це спорадично робили в першому півріччі 1932 року. Держава могла перерозподілити всі наявні ресурси або завезти продовольство з-за кордону. Насамкінець можна було попросити міжнародної допомоги, як це було в 1921 році.

Натомість мова Сталіна про Україну стала різкою, так само як і про Північний Кавказ, де було багато українського населення. «Поставити собі за мету перетворити Україну в найкоротший термін на справжню фортецю СРСР, на справжню зразкову республіку», — це звернення Сталіна до Кагановича в серпні. «Оголосити догану керівництву Північного Кавказу за поганий темп хлібозаготівель», — заявив він.[648] Ці слова повторювали керівники на місцях. На початку жовтня генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор звинуватив районних чиновників, які не змогли зібрати достатньо зерна, у «правих настроях». Протягом тижня українські області виконали лише 18 відсотків плану. Через кілька днів українське парткерівництво направило схильованого листа місцевим керівникам і застерігало, що «залишилося мало часу», та закликало «покінчити зі спокійним ставленням партійних, радянських органів... до саботажу всіх заготівель».[649] Незабаром після цього Молотов приїхав до Харкова, а Каганович вирушив на Північний Кавказ, щоб «боротися з класовим ворогом, який стояв за саботажем хлібозаготівель та посівної кампанії».[650]

До листопада 1932 року стало цілком зрозуміло, що осінній врожай не відповідатиме очікуваному плану. Він буде на 40 відсотків меншим, ніж передбачали плановики, на території СРСР у цілому, і на 60 відсотків нижчим в Україні.[651] Показовим є факт, що загальне падіння виробництва було не настільки драматичним, як у 1921 році, а протягом наступних кількох років воно залишиться приблизно таким самим. В усьому СРСР загальний врожай зернових за 1931–1932 роки становив 69,5 мільйона тонн (порівняно з 83,5 мільйонами в 1930–1931 роках); за 1932–1933 роки загальна кількість становила 69,9 мільйона тонн. У 1933–1934 роках СРСР заготував 68,4 мільйона тонн, а в 1934–1935 роках — 67,6 мільйона тонн. Але нереальні вимоги держави до селян — сподівання на те, що вони виконають недосяжні плани, створили відчуття повної невдачі. Наполягання Сталіна на заготівлі хліба, котрий, на його переконання, селяни приховували, у свою чергу, призвело до гуманітарної катастрофи.[652]

Восени така політика Сталіна неминуче призвела до голоду по всіх зернових регіонах СРСР. А проте в листопаді та грудні 1932 року він ще глибше ввігнав ножа в Україну, навмисно створив ще серйознішу кризу. Крок за кроком, послуговуючись бюрократичним стилем та нудною юридичною термінологією, союзне керівництво за допомогою своїх заляканих українських керманичів, влаштувало голод усередині голоду, винятково націлений на Україну та українців.

Низка директив, які вийшли восени, стосувалися хлібозаготівель — занесення на «чорні дошки» колгоспів та цілих сіл, закриття кордонів та кінець українізації, разом з інформаційною блокадою та надзвичайними обшуками, під час яких із селянських хат забирали все їстівне. Це був штучно створений голод, який зараз іменують Голодомором. Голодомор, у свою чергу, забезпечив передбачуваний результат: український національний рух повністю зник із радянської політики та суспільного життя. «Жорстокий урок 1919 року» було засвоєно, і Сталін не хотів його повторення.

Хлібозаготівлі

У липні 1932 року Сталін розмірковував над зниженням нереалістичного плану хлібозаготівель для України в майбутньому. Для нього це була зручна нагода продемонструвати свою великодушність. Восени, коли стало зрозуміло, що Україна ніколи навіть не наблизиться до заготівлі потрібної кількості зерна, він змінив свою тактику. Україні дійсно можна «дозволити» заготовити менше, ніж необхідно, навіть на 70 мільйонів пудів (1,1 мільйона тонн). Це означало, що всю кількість, яка залишилася, все одно необхідно зібрати, але таке завдання також було нереальним. 29 жовтня Молотов надіслав Сталіну телеграму, в якій підтвердив, що він наказав українцям прийняти знижений план до виконання «безумовно й повністю, та не знижувати нічого по мірчуку».[653]

18 листопада українські комуністи виконали його побажання, ухваливши резолюцію про те, що «повне виконання плану хлібозаготівель колгоспами та МТС є їхнім основним обов’язком». Це повинно було стати найвищим пріоритетом, включно зі збором запасів зерна, насіння, фуражу для худоби й, що найгірше, щоденних продуктів харчування. Фактично, як звичайним селянам, так і колгоспникам заборонили зберігати вдома взагалі будь-що їстівне. Навіть тим, кому в минулому дозволили залишити зерно, довелося віддавати його державі. Зерно, вирощене колгоспниками на власних присадибних ділянках, також забирали в хлібозаготівлю.[654] Жодних виправдань не брали до уваги.

Через кілька тижнів після цього розпорядження Каганович прибув до України, щоб простежити за його виконанням. Після гарячого обговорення справ у Політбюро ЦК КП(б)У котре тривало близько чотирьох годин, він надіслав телеграму Сталіну. Чимало українських комуністів просили залишити селянам трохи запасів продовольства для власного споживання, а також насіння для посівної кампанії наступної весни. Проте Каганович запевнив Сталіна, що він був незворушним: «Ми переконались, що “клопотання” про фонди, в тому числі й насіннєві, серйозно гальмують і псують справу хлібозаготівель».[655] Через два дні, 24 грудня КП(б)У припинила свій опір. Керівництво врешті-решт здалося й зобов’язало всі колгоспи, які не виконали плану хлібозаготівель, «у п’ятиденний строк вивезти всі без винятку наявні колгоспні фонди, у тому числі й насіннєвий».[656]

Зерно було не єдиною їжею, котру Москва тепер вирішила «вичавити» з України. У минулому в неврожайні роки селяни виживали завдяки худобі та вирощеним на городах овочам. Під час неврожаю 1924 року радянські агрономи відзначили, що молочна промисловість та птахівництво фактично зросли.[657] Восени 1932 року одноосібники та колгоспники були змушені відмовитися від своїх запасів насіння. Водночас за невиконання плану хлібозаготівель їх обкладали натуральним штрафом «у вигляді встановлення додаткового завдання з м’ясозаготівель у розмірі 15-місячної норми здачі». Для одноосібників додатково ввели штраф у розмірі «річної норми здачі картоплі». Фактично цей закон змушував сім’ї віддати державі всі запаси картоплі, а також худобу, в тому числі корів, яких з березня 1930 року колгоспникам дозволили тримати в приватній власності.[658]

Для того, щоб ніхто не протестував або не протистояв цим наказам, Сталін 1 січня 1933 року надіслав до Харкова телеграму, в якій вимагав від партії застосовувати Закон про «Охорону соціалістичної власності» від 7 серпня, і карати всіх колгоспників та одноосібників України, які нібито ховали зерно. [659] Історик Станіслав Кульчицький стверджує, що ця телеграма партійного лідера в такий складний період стала сигналом для початку масових обшуків та переслідувань. Проте це його власне тлумачення, а не підтверджений доказами факт, адже Сталін не давав або не зберіг такого письмового наказу. Втім, на практиці ця телеграма змусила українських селян робити фатальний вибір. Вони могли відмовитися від запасів зерна й померти від голоду, або могли сховати деякі запаси зерна, ризикуючи бути заарештованими, страченими або позбавленими решти їжі, після чого вони також померли б від голоду.[660]

Через два з половиною тижні союзний уряд видав інший наказ, який на позір мав пом’якшити удар. У дивно складеній заяві Рада народних комісарів відмовилась від неефективних способів заготівлі продовольства, котрі застосовували по всій країні (плани, що постійно зривалися, зустрічні плани) й запропонувала селянам податок у формі фіксованого відсотку від продукції, яку вони виробляли. Однак існувала одна ремарка: податок набирав чинності лише влітку 1933 року. До цього часу убивчі хлібозаготівлі продовжувались.[661] Іншими словами, Сталін знав, що застосовані методи завдають шкоди, і він знав, що вони приречені на поразку з погляду економіки. Проте він продовжив хлібозаготівлі протягом ще кількох місяців, які стали фатальними для мільйонів.[662]

Звичайно, взимку 1933 року він не запропонував жодної додаткової продовольчої допомоги, а також не сповільнив темпи збору хліба. Експорт продовжувався, зерно й надалі витікало з СРСР, хоча й повільніше, ніж у минулому. З весни 1932 року радянські представники зовнішньої торгівлі скаржились на скорочення кількості хліба для експорту. В Одесі ті службовці, які відповідали за доставку, також нарікали, що вони отримують неякісне та погано запаковане зерно. Раніше радянським чиновникам було спеціально доручено приймати західних підприємців, водити їх на вечерю й підлещуватися до них усіма можливими методами, щоб у такий спосіб компенсувати запізнення поставок зерна або взагалі скасованих поставок.[663] Такі дії мали продовжуватися й у 1932 році, тому що в цьому році рівень експорту впав ще більше, як вже було згадано.[664]

Проте розміри експорту хліба ніколи не падали до нуля. Також не припинявся й експорт інших видів продуктів харчування. У 1932 році СРСР вивіз з України більш ніж 3 500 тонн вершкового масла та 586 тонн сала. У 1933 році ці показники зросли до 5 433 тонн вершкового масла та 1 037 тонн сала. Протягом цих двох років радянські експортери продовжували відправляти яйця, птицю, яблука, горіхи, мед, варення, рибні, овочеві та м’ясні консерви — їжу, якою можна було допомогти голодній Україні.[665]

«Чорні дошки»

У листопаді та грудні 1932 року, коли прийняття нових «безумовних до виконання» планів хлібозаготівель стало невідворотним, КП(б)У розширила та формалізувала республіканську систему «чорних дошок». Термін «чорна дошка» не був чимось новим. З перших днів свого перебування при владі більшовики боролися з проблемою низької продуктивності праці. У зв’язку з тим, що ані керівники, ані пересічні працівники державних організацій не мали жодних ринкових стимулів до сумлінної й самовідданої роботи, держава створила складні схеми винагород та покарання. Зокрема, на багатьох заводах імена найуспішніших працівників заносили на «червоні дошки», а найменш працьовитих і недисциплінованих — на «чорні дошки». У березні 1920 року Сталін виголосив промову на Донбасі, в якій особливу увагу звернув на необхідність «заохочувати певні групи» і нагороджувати «червоними медалями» очільників робітничих бригад, «так, як це відбувається в армії». У той же час тих громадян, які не хотіли працювати, потрібно «тягнути за вуха»: «Для таких нам потрібні чорні дошки». Протягом 1919–1921 років більшовики заносили на «чорні дошки» цілі села, якщо ті не виконали вимоги хлібозаготівель.[666]

У 1932 році «чорні дошки» повернулися як інструмент посилення хлібозаготівель. Незважаючи на те, що до певної міри їх використовували в усіх інших зернових регіонах СРСР, спершу на «чорні дошки» почали заносити колгоспи та села саме в Україні, і застосовували ці заходи в республіці ширше та суворіше. З початку того року обласні та місцеві органи влади вписували на «чорні дошки» колгоспи, радгоспи та навіть цілі села, які не змогли виконати свої плани хлібозаготівель: для них визначали ряд колективних покарань і репресій. Наприкінці літа місцеві керівники заносили на «чорні дошки» все більше колгоспів та населених пунктів. У листопаді ця практика стала настільки широкомасштабною, що майже в кожному районі України були селища та колгоспи, занесені на «чорні дошки».[667]

По всій республіці в газетах з’являлися назви сіл, яких занесли на «чорні дошки», разом із відсотком виконання хлібозаготівель. Наприклад, у вересні 1932 року в Полтавській області з’явилася одна із таких статей з простим заголовком «Чорна дошка», виділена чорною рамкою. Цей список містив сім сіл, кожне з яких виконало від 10,7 до 14,2 відсотків річного плану.[668]

Оскільки записи вели окремо по кожній області України, загальну кількість об’єктів, занесених на «чорні дошки», визначити досить складно. Проте до кінця року по всій республіці було сотні і тисячі таких сіл, колгоспів та радгоспів.[669] Щонайменше сімдесят дев’ять районів було занесено на «чорні дошки» повністю, а ще 174 — частково, що становило майже половину від загальної кількості районів республіки.[670] Хоча об’єкти відбирали місцеві лідери, Москва виявляла жвавий інтерес до цього процесу. Каганович особисто наполягав на тому, щоб систему «чорних дошок» поширили й на Кубань, де переважало українськомовне населення.[671] Кубань привернула до себе негативну увагу ще кількома роками раніше, коли ентузіасти українізації почали пропагувати тут вивчення та підтримку української мови. Тепер сам Каганович взяв на себе відповідальність за склад комісії, створеної для боротьби з подвійною проблемою: хлібозаготівлями й націоналізмом. 4 листопада керівництво Північного Кавказу опублікувало список з п’ятнадцяти козацьких станиць, занесених на «чорну дошку».

Організували ряд заходів, спрямованих проти колгоспів, занесених на «чорні дошки». У телеграмі, розісланій в усі області, ЦК КП(б)У заборонив постачання будь-яких промислових або мануфактурних товарів в райони, які не виконали планів хлібозаготівель і потрапили на «чорні дошки». Спочатку ця заборона не стосувалася гасу, солі й сірників. Через два тижні в телеграмі з Москви Молотов наказав Косіору заборонити поставку і цих трьох життєво необхідних товарів. Після того, як заборона набувала чинності, будь-якому селянину, який ще міг мати будь-яку їжу, стало дуже складно її приготувати.[672]

Наступною стала повна заборона на торгівлю. Попередній указ 1932 року позбавив селян можливості торгувати зерном і м’ясопродуктами, якщо їхні господарства не виконали плану хлібозаготівель. Таким чином, райони, які не виконали план, а це включало більшу частину України, відтепер не могли легально торгувати зерном, насінням, борошном або хлібом у будь-якому вигляді. Того, кого ловили на торгівлі будь-чим із перерахованих вище товарів, заарештовували. Міліціонери конфісковували з ринку зерно, борошно та вже спечений хліб. Селяни з колгоспів, які не виконали плану, не могли купувати чи вимінювати зерно, або взагалі володіти зерном у законний спосіб — усе зерно мали здати державі по хлібозаготівлі.

Черговий наказ Політбюро ЦК ВКП(б) був спрямований на те, щоб очистити від «контрреволюційних елементів» райони, занесені на «чорні дошки». Місцеві активісти на Кубані отримали право проводити власні «судові процеси» над «саботажниками». Протягом кількох тижнів депортували 45 000 чоловік, а в їхні хати вселилися демобілізовані червоноармійці та колгоспники з інших областей.[673] Каганович добре знав, з якою метою кубанські станиці заносили на «чорні дошки». Як він писав Сталіну, «... треба, щоб усі кубанські козаки знали, як у 1921 р. переселяли всіх терських козаків, котрі противились радянській владі. Так і зараз — ми не можемо, щоб кубанські землі, землі золоті, не засівалися й поросли бур’янами, щоб на них плювали, щоб з ними не рахувались... ми переселимо вас».[674]

«Чорні дошки» мали продемонструвати «безглуздість» селянського опору в Україні. На відміну від Росії та Білорусі, де «чорні дошки» поширювали на виробників зерна, в Україні їх застосували практично до будь-якого суб’єкта господарювання. Цілі райони значилися на «чорних дошках». МТС, лісопромислові підприємства та всілякі провінційні підприємства, які лише віддалено мали відношення до виробництва зернових, були на «чорних дошках». Як пише один історик, «чорна дошка» стала універсальною зброєю, спрямованою проти всіх селян України.[675] На «чорну дошку» потрапляли не тільки селяни, а й ремісники, медсестри, вчителі, державні службовці — всі, хто жив у селі або працював на підприємстві, занесеному на «чорну дошку».

Кількість населених пунктів, занесених на «чорну дошку», збільшувалася, відповідно розширювався й спектр репресивних заходів. Як і всім районам, що не виконали план, занесеним на «чорні дошки» населеним пунктам було заборонено отримувати будь-які фабричні товари, а завдяки Молотову — також гас, сіль і сірники. Керівники змусили селян повернути центральним органам влади будь-які товари промислового призначення — одяг, меблі, реманент (їх зберігали у магазинах і на складах).

Також запровадили фінансові репресії: занесені на «чорні дошки» колгоспи та підприємства повинні були повернути кредити. У деяких випадках всі їхні гроші конфісковували: держава могла закрити банківські рахунки та змусити всіх працівників сплачувати колективну заборгованість. Держава забороняла помел зерна, що унеможливило місцеве виробництво борошна (якщо в когось ще залишилось зерно) для випічки хліба. Занесені на «чорні дошки» колгоспи не могли користуватися послугами МТС, тобто всі сільськогосподарські роботи мали виконувати вручну або з використанням худоби.[676] У деяких місцях за виконанням репресій стежили спеціальні бригади — групи червоноармійців або чекістів, котрі блокували доступ мешканців села, занесеного на «чорну дошку», до найближчого ринку.[677]

Іноді до окремих колгоспів застосовували додаткові репресії. Після того, як у листопаді 1932 року селище Городище Вороши-лівського району Донецької області було занесене на «чорну дошку», місцеві керівники зауважили, що репресії не мали належного ефекту. Городище знаходилося біля великої залізничної станції Дебальцеве, де відбувалося багато незаконних торгових операцій.

Чимало селян були ремісниками або працювали в сусідніх шахтах, вони мали обширні зв’язки, а також приватні ділянки землі. Тому вони знаходили способи, щоб роздобути необхідні продукти. До того ж Городище мало підозріле минуле: як повідомляв районний партійний комітет, під час Громадянської війни в селі було багато «бандитських угруповань, конокрадів та інших злодіїв». Колективізація тут «зіткнулася з активним опором», де не останнє місце належало «великій куркульській громаді». Керівники району вирішили зробити правила для Городища ще жорсткішими. Вони вимагали дострокового повернення 23 500 рублів позики, яка була надана колгоспу. Було вилучено три трактори і конфісковано весь насіннєвий фонд. Стягувалися «м’ясні штрафи», що означало вилучення худоби, і конфісковували садові ділянки в шахтарів. Районні керівники організували звільнення 150 мешканців Городища з місцевих заводів за невиконання їхніми родинами планів хлібозаготівель. Нарешті, вони заарештували та притягли до суду керівництво колгоспу та попередили всіх мешканців селища, що якщо «саботаж» не припиниться, то їх депортують і замінять «сумлінними колгоспниками». Їхні будинки конфіскують, і там оселяться «робітники заводів і фабрик, які потребують житла».[678]

Теоретично, головною метою «чорних дошок» було переконати селян працювати краще та виробляти більше зерна. Проте на практиці вони мали зовсім інший ефект. Без зерна, худоби, знарядь праці, грошей, можливості взяти кредит, торгувати чи працевлаштуватися мешканці сіл, занесених на «чорні дошки», не могли ні виростити, ні приготувати, ні придбати будь-що їстівне.

Кордони

Коли українські селяни почали потерпати від голоду, у влади з’явилася ще одна проблема: як запобігти тому, щоб люди, котрі голодують, не залишали свої будинки в пошуках їжі.

Питання не було новим. Вже в 1931 році ДПУ попереджало про «систематичні» виїзди селян із українських сіл, і кількість їх продовжувала зростати.[679] У статистичних звітах ДПУ чисельність сільських робітників стрімко знижувалась, адже люди тисячами втікали з колгоспів.[680] У січні 1932 року ситуація раптово погіршилась. У звіті, котрий Сталін отримав від Всеволода Балицького, стверджували, що понад 30 000 людей покинули УСРР протягом попереднього місяця.[681] Роком пізніше українське ДПУ показало ще більш тривожні підрахунки: між 15 грудня 1932 року та 2 лютого 1933 року майже 95 тисяч селян залишили свої оселі. Державне політичне управління не визнавало, що люди йдуть, бо вони — голодні: «Основний контингент від’їждаючих осіб — це одноосібники і твердоздавці, котрі не виконали свої зобов’язання з хлібозаготівель і бояться репресій». Хоча водночас зазначалося, що окремі селяни пояснюють втечу «незабезпеченістю хлібом та побоюваннями продовольчих труднощів».[682]

Деякі селяни перетинали українсько-російський кордон у пошуках їжі. «Коли в них закінчилася картопля, — згадує один український робітник, — люди почали ходити до російських сіл і вимінювати одяг на їжу. Цікаво, що за межами Харкова, де починається російська територія, голоду не було».[683] Дійсно, чиновники в російських районах уздовж українського кордону вже почали скаржитися на наплив українців на початку 1932 року. «Натовпи» окремих людей, цілі сім’ї з маленькими дітьми і старими переходили кордон, шукали, де купити або просто попросити хліба. «Ситуація стає загрозливою», — написав секретар Кантемирівського районного комітету до Центрально-Чорноземного обкому партії. В його листі також згадувалось про «моральний вплив» голодних прибульців на місцевих колгоспників та збільшення кількості крадіжок.[684]

Через кілька тижнів група білоруських робітників написала листа до ЦК КП(б)У Вони запевняли, що українці, котрі голодують, блокують їхні дороги та залізниці:

А проте українці продовжували покидати батьківщину, не в останню чергу тому, що в Росії та Білорусі дійсно було більше продуктів харчування. Наприкінці жовтня 1932 року батько молодої дівчини вирушив до Ленінграда. Виїхавши таємно посеред ночі, її родина через кілька тижнів приєдналась до батька, незважаючи на переповнені голодними селянами станції: «Тоді ні Москва, ні інші міста коло неї не голодували. Цього тернового вінка тільки Україна вдостоїлась». Ця сім’я вижила тільки тому, що змогла здійснити таку важку й далеку подорож на північ.[686]

Так само робили багато селян: у січні 1933 року ДПУ звітувало, що на станції Лозова було куплено 16 500 міжміських квитків, і 15 000 квитків у Сумах — обидва міста Харківської області в північній частині України.[687] Десятки тисяч людей намагалися виїхати з республіки. До кінця 1932 року залізничні станції по всій Україні були переповнені виснаженими людьми в лахмітті, котрі намагалися випросити в пасажирів їжу та квитки, адже в більшості селян вже не залишилося грошей. Хлопчик, який в той час подорожував разом із своєю матір’ю, бачив трупи на залізничному вокзалі Харкова і спостерігав, як молода дівчина, схопивши курячі кістки з підлоги в буфеті вокзалу, почала їх гризти. Ті, хто встиг сісти на поїзд, ховалися під лавками; провідники виштовхували їх, але багато селян все одно намагалися сісти на потяги.[688] Ці самі натовпи дуже стурбували Ворошилова, Будьонного та Kipy Аллілуєву влітку 1932 року. Восени того ж року та взимку 1933 їх кількість тільки зросла.

Інші намагалися втекти за море. Один із надзвичайно спостережливих італійських консулів, цього разу в Батумі, у січні 1933 року підрахував, що «кожен пароплав, який прибував з Одеси, — а їх приходить три щотижня, — доставляв зазвичай від однієї до двох тисяч українців». Мабуть, раніше українці намагалися знайти й купити в Батумі їжу, борошно або насіння, яке можна було б вдома з’їсти або продати і отримати прибуток. Однак наприкінці осені масовий рух людей набув характеру напливу біженців, при цьому тисячі людей намагалися оселитися в районах «більш багатих на засоби існування, з більшими можливостями здобути харчі».[689]

Як і в 1930 році, деякі селяни намагалися покинути країну. У жовтні 1932 року Марія Блажеєвська, етнічна полька, перейшла кордон Польщі з боку України, прикидаючись прачкою. Під час прання одягу на річці Збруч, яка тоді слугувала кордоном, жінка проскочила на іншу сторону разом із дочкою та двома синами. «З 1931 року, — розповіла вона польській поліції, — життя в рад[янській] Росії... перетворилося на нестерпні муки, оскільки радянська влада забрала в нас майже все зерно та худобу, залишивши настільки мало, що цього не вистачало навіть для найскромнішого життя».[690] П’ятнадцятирічний Лех Возняк, брата якого заслали до Сибіру, також втік у жовтні та розповів про наступне: «Нас вигнали з нашого власного будинку... ми з братом працювали в лісі, але все одно не могли себе прогодувати. Оскільки на даний час ніякої роботи не було і я помирав від голоду, 15 жовтня я разом із мамою Малгожатою та моїм братом Броніславом втекли з Рад[янської] Росії до Польщі».[691]

Решта також намагалися втекти, але їм не вдалося. Через кілька місяців після того, як Марія та її діти прослизнули за кордон, група з шістдесяти людей намагалася перейти річку Збруч. Лише чотирнадцятьом це вдалося; інші потонули або були розстріляні прикордонниками. Ще 250 сімей намагались перетнути кордон взимку 1932–1933 років. До грудня 1932 року Міністерство внутрішніх справ Польщі створило спеціальну комісію в справах українських біженців, включивши до її складу по одному представнику від Червоного Хреста та Ліги Націй.[692]

Інші все ще намагалися йти, їхати або сідати на поїзди, які прямують до українських міст. Якби вони пішли трохи раніше, якби вони мали родичів, які б могли зустріти їх, і якби вони були достатньо міцними для роботи, вони б вижили. Багато «куркулів» ще раніше врятувалися від депортації, переїхавши до Києва та Харкова, а також до шахт і заводів Донецька. Але наприкінці 1932 року кількість населення почала збільшуватися, і міста, особливо Київ, Харків та Одеса, більше не могли з цим впоратися. Один свідок подій осені 1932 року так згадував про «неспокійний настрій» у Харкові:

Коли ще більше селян з’явилося в центрі Харкова, ситуація погіршилася. Їх можна було легко відрізнити через порваний одяг і босі ноги. У зв’язку з тим, що оплату праці здійснювали трудоднями, у селян не було грошей, і вони не могли купити ні їжі, ні одягу. Містяни, в яких також було небагато їжі, і життя яких залежало від карток, інстинктивно тримались подалі від селян. До зими селянам у місті було трохи краще, ніж тим, хто залишився вдома:

Ще один запам’ятав селян на ринках:

У зв’язку з напливом людей, муніципальні органи влади одночасно намагатися впоратися з різними видами кризи. Сироти почали наповнювати дитячі будинки в містах, тому що багато батьків залишали там своїх дітей з надією, що вони виживуть. Мертві тіла спричиняли санітарну кризу. У січні 1933 року з вулиць Києва довелося прибрати 400 трупів. У лютому кількість зросла до 518, а тільки за перші вісім днів березня їх нараховували вже 248.[696] Проте це були лише офіційні цифри. Багато свідків у Києві та Харкові згадують про вантажівки, які в той час кружляли по місту, і людей, які забирали померлих з вулиць і завантажували їх у такий спосіб, наче ніхто і не збирався думати про їхній підрахунок.

Жебраки з сільської місцевості додавали клопоту мешканцям міста, котрим також не вистачало їжі. Настрої невдоволення в самому Харкові зростали особливо швидко. Тієї весни італійський консул повідомив, що кілька тисяч людей напали на міліціонерів, які мали розподіляти хліб у одному із передмість. В іншій частині міста розгніваний натовп напав на дві пекарні, вкрав борошно і зруйнував будівлю. Міліція у відповідь почала вживати спеціальних запобіжних заходів. Консул повідомив, що одного ранку, приблизно о четвертій, Харківська міліція заблокувала бічні вулиці навколо пекарні, де сотні людей чекали всю ніч, щоб купити хліб. Вони побили натовп і відтіснили людей до залізничного вокзалу. Потім заштовхали їх у поїзди й вивезли з міста.

Відтік людей і надалі деморалізував сільських мешканців, тому що величезна міграція зробила життя тих, хто залишився, ще важчим. Восени 1932 року один партієць у Вінницькій області у відчаї звернувся до Сталіна з проханням про допомогу:

Те, що дійсно хвилювало радянську владу, — це політичне значення цього масового руху людей. По всьому Радянському Союзу, на Півночі та на Далекому Сході, на українськомовних територіях Польщі та в самій Україні, українці, які переміщалися, не тільки поширювали новини про голод, а й нібито розповсюджували свої контрреволюційні настрої. Оскільки їхня кількість різко зросла, союзний уряд нарешті заявив, що вже не може бути жодних сумнівів у тому, що «втеча мешканців із сіл та масовий виїзд з України минулого і цього року були організовані ворогами радянського уряду... агентами із Польщі, з метою поширення пропаганди серед селян».

Рішення було знайдено. У січні 1933 року Сталін і Молотов просто закрили кордони України. Будь-який український селянин, який перебував за межами республіки, мав бути повернутий до місця свого проживання. Залізничні квитки більше не продавали українським селянам. Тільки ті, хто мав дозвіл, міг залишити батьківщину, а в дозволах, певна річ, відмовляли.[698] Кордони Північного Кавказу також були закриті, й закрили кордони Нижнього Поволжя.[699] Упродовж усього голоду кордони залишалися закритими.

Окремо продовжували роботу над внутрішньою паспортною системою, яку остаточно запровадили в грудні 1932 року. На практиці це означало, що кожному, хто проживав у місті, потрібен був документ на проживання — внутрішній паспорт, а селянам такі документи не видавали. У поєднанні з цим новим законом Харків, Київ та Одесу мали очистити від «надлишкових елементів» із сільської місцевості.[700] Міських жителів заспокоїли: нові заходи сприятимуть «розвантаженню міст та очищенню від куркульських кримінальних елементів».[701]

Ці обмеження були запроваджені з небувалою швидкістю. Протягом декількох днів ДПУ УСРР отримало підкріплення з Москви. На дорогах, які вели із України, та вздовж основних шосейних доріг до міст з’явилися кордони. З 22 по 30 січня 1933 року керівник ОГПУ Генріх Ягода розповів Сталіну та Молотову, що його люди затримали 24 961 особу, котрі намагалися перетнути російський кордон, з яких дві третини приїхали з України, а решта — з Північного Кавказу. Більшість примусово повернули додому, хоча під слідством ще перебувало вісім тисяч осіб, і понад тисячу було заарештовано.[702]

Ще більше роботи, на думку співробітників ДПУ в Росії, було в їхніх колег в Україні. У лютому вони повідомили, що встановили «беззастережну заборону на видачу будь-якого проїзного документа», завдяки котрій жоден селянин не міг легально залишити своє село. Крім того, вони створили «мобільні патрулі», які затримали більш як 3 800 осіб на дорогах та понад 1 000 осіб на залізниці. Вони мобілізували «таємних агентів» та «активістів села», щоб виявити «організаторів виїзду» та допомогти їх заарештувати.[703]

Ефект був таким, наче між Україною і Росією відтепер існує видимий кордон. Польський дипломат, який подорожував машиною з Харкова до Москви в травні 1933 року, був ошелешений:

Щоб зберегти видимість порядку, міліціонери також почали завертати всіх селян, які намагались потрапити в міста. Радянський письменник Василь Гроссман, який під час голоду працював на Донбасі, пізніше згадував, що «на дорогах були поставлені заслони, щоб не дати селянам дійти до Києва. Але ті йшли в обхід, лісами, болотами, будь-якими способами намагалися туди дістатися».[705] Ті селяни, яким вдалося зробити це, пробирались через підліски та чагарник.[706] Проте навіть ті, хто потрапив у черги за хлібом, не обов’язково його отримував, як згадував ще один житель Києва: «Міліція забирала селян з цих черг, заштовхувала їх у вантажівки та вивозила за місто».[707]

Галина Кириченко бачила, як у Харкові міліціонери забирали людей із черг за хлібом. Їх забирали до вантажних автомобілів, згадує вона, і везли так далеко за місто, щоб ті не могли повернутися: «Виснажені, вони помирали десь на дорозі». Міліція також шукала на вулицях людей, які намагалися купити або обміняти хліб. Це викликало підозру, адже мешканці міста мали доступ до продуктових карток, а службовці і робітники харчувалися в їдальнях. Кириченко, тоді їй було тринадцять років, кілька разів сама втікала від міліції.[708]

Українці в містах бачили, що відбувалося, й поширювали про це чутки. Батько Марії Уманської розповідав їй, як він допомагав збирати селян та їх дітей на вулицях Харкова. Тоді йому пояснили, що селян нагодують і відвезуть додому, але згодом він почув іншу історію: вночі живих та мертвих кидали на вантажівки, відвозили до балки за містом і викидали: «Говорили, що враження було таке, наче земля ворушиться».[709] Олена Кобилко чула таку ж історію: селян, знайдених на вулицях Харкова, «садили у вантажні поїзди, відвозили за місто у поле, щоб вони там померли, і ніхто цього не бачив», і тоді, живих або мертвих, їх кидали до ями.[710]

Ці історії, безумовно, доходили і до сіл, на що й розраховувала влада. Селяни знали, що навіть коли вони залишать село без дозволу місцевої влади, то їх силоміць повернуть додому або кинуть помирати в полі. Висновок Лева Копелєва був жорстоким: паспортна система заклала адміністративний і судовий наріжний камінь для нового кріпацтва, скувала селянство, як це було до звільнення 1861 року.[711]