Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

13 Наслідки

Навесні в українському селі усіма барвами вирує життя: садки вкриті білим вишневим цвітом, заквітчані червоними тюльпанами, повсюдно пробивається молода зелена трава, а в полі чорніє родюча земля. Лише годину їзди від Києва й села мають настільки провінційний вигляд, що дуже непросто уявити їх свідками великих історичних подій. Дороги густо встелені вибоїнами та калюжами, деякі хиткі підсобні будівлі і досі вкриті солом’яними стріхами. Біля кожного будинку є город, можна побачити вулики, курей, а сараї — повні реманенту.

Саме навесні 1933 року голод в Україні досяг свого апогею. І все ж таки відгомін історії не можна не помітити — достатньо лишень придивитися: широкі поля колись належали колгоспам, а біля порослих чагарником кладовищ стоять пам’ятники жертвам голоду, встановлені вже після розпаду СРСР. На околиці села Вінницькі Стави Київської області, де закінчуються хати й починаються безмежні поля, мешканці села спорудили пам’ятник жертвам голоду. Через хрест, вирізаний в центрі чорної гранітної плити, скільки сягає око, стелиться пшеничне поле, а на самому пам’ятнику напис: «В пам’ять жертвам Голодомору 1932–1933 рр.». У сусідніх Гребінках на місці масового поховання жертв голоду в 1933 році височіє курган з хрестом. Спочатку про це поховання ніби забули, але в 1990 році впорядкували та встановили хрест.

На північ, у селі Барахти, неможливо обминути меморіал: велика скульптура скорботної матері стоїть на перехресті в центрі села. Поряд зі скульптурою на чорних гранітних дошках викарбувано список жертв. Цей перелік розкриває страшну правду та водночас і приховує її. Прізвища повторюються — свідчення того, що від голоду вимирали цілі родини. Але імена часто пропущено, бо інколи померлих просто не встигали записувати або їхні імена вже забули:

Бондар Оверко

Бондар Йосип

Бондар Марія

Бондар 2 дітей

Пропущені імена вказують на глибшу проблему. Навіть за найкращих умов було б дуже важко порахувати всіх чоловіків і жінок, які померли при дорозі, біля залізничних станцій або на вулицях міст. Районні органи реєстрації не змогли б взяти до уваги й зробити підрахунок усіх, хто поїхав або втік, чи навіть дізнатися про дітей, котрі якимось дивом вижили в сиротинці далеко від дому. До всього й система політичного устрою більш ніж ускладнила цю справу. Хоча підрахунок померлих вели і в 1933 році, режим (як буде пояснено в наступному розділі) згодом змінив записи про смерть від голоду по всій Україні. Це було зроблено з метою приховати сам факт голоду, а в 1937 році згорнули цілий перепис населення саме через ті показники, котрі він оприявнив.

Через усі ці причини підрахунки чисельності померлих різняться: від десятків тисяч до двох, семи чи навіть десяти мільйонів. Проте в останні роки команда українських демографів проаналізувала всі цифри, що подавали з районів та областей до Харкова та Москви, й запропонувала кращі відповіді.[1067] Виходячи з того, що «причини смерті на деяких свідоцтвах фальсифікували, але кількість зареєстрованих смертей ніхто не змінював», вони спробували встановити вірогідну цифру «надсмертності», що означає число людей, які померли понад очікувану кількість померлих в цей період. Демографи також врахували «дефіцит народження», тобто кількість народжень, котрі через голод не відбулися порівняно з тим, що очікували.[1068] Завдяки їхній копіткій праці, зараз узгодженими є дві цифри: 3,9 мільйона загиблих, або прямих втрат, і 0,6 мільйона ненароджених, або непрямих втрат. Разом це становить 4,5 мільйони життів. Ці цифри включають усіх жертв, незалежно від того, де вони померли — біля дороги, у в’язниці, в сиротинцях, братських могилах біля станцій — і базуються на кількості людей, котрі жили в Україні до і після голоду.

Загальна чисельність населення республіки в цей час сягнула 31 мільйона людей. Прямі втрати склали близько 13 відсотків від загальної кількості осіб.[1069] Переважна більшість жертв — серед сільського населення: з 3,9 мільйона смертей 3,5 мільйони — це селяни, і 400 000 — містяни. Понад 90 відсотків смертей сталися в 1933 році, більшість людей померли у першій половині року, зокрема в травні, червні та липні.[1070]

Водночас ці цифри оприсутнюють глибинні проблеми. Наприклад, статистика показує дуже різке падіння середньої тривалості життя в 1932–1934 роках серед усіх груп. Напередодні 1932 року середня тривалість життя чоловіка в місті при народженні була від 40 до 46 років, жінки — від 47 до 52 років. Тривалість життя для сільських чоловіків коливалась від 42 до 44 років, жінок — від 45 до 48.

Натомість українські чоловіки 1932 року народження, як у селі, так і в місті, мали середню тривалість життя лише 30 років. Жінки того ж року народження могли очікувати на середню тривалість життя в 40 років. Для народжених у 1933 році ці цифри ще більш приголомшливі. Жінки, народжені цього року в Україні, у середньому проживали 8 років. Чоловіки 1933 року народження доживали в середньому до 5 років.[1071] Ця надзвичайна статистика вказує насамперед на дуже високий рівень смертності серед дітей того ж року народження.

Нові статистичні методи також розкривають цікаві факти про цей же період у Росії. Вони свідчать, що порівняно з Україною населення в РСФРР голод охопив набагато менше: «надсмертність» у сільській місцевості тут становила тільки 3 відсотки, у той час як в Україні ця цифра була 14,9 відсотка. Лише кілька регіонів у Росії голодували так само, як українці: регіон поволзьких німців, Саратов, Краснодар, Північний Кавказ — усі вони мали високий рівень смертності в першій половині 1933 року (що демонструвало «реальне втілення» політичних рішень, які було прийнято тієї зими). Навіть у цих випадках загальний рівень «надсмертності» був меншим, ніж у найгірших регіонах України.[1072]

Загальна статистика не може розповісти про все. Наприклад, вона не відтворить історію голоду окремих груп в Україні, про які не збереглося записів. З особистих історій ми знаємо, наприклад, що етнічні німці потерпали від голоду в Україні та Поволжі, й деякі з них отримували продовольчу й грошову допомогу від німців з-за кордону. Німецький консул у Києві з 1933 по 1936 рік Андор Хенке провів кілька перших місяців своєї роботи в Україні, намагаючись роздобути їжу для німецької меншини, незважаючи на те, що «партійні керівники та радянські установи апріорі вороже налаштовані до надання допомоги». Він порадив етнічним німцям були обережними й утриматися від візитів до консульства, аби зайвий раз не привертати уваги, а сам тим часом продовжував спілкуватися з ними поштою.[1073] Так само є історії про сільських євреїв, які краще пережили голод, адже більшість з них не займались сільським господарством і не стали жертвами розкуркулення чи колективізації. Євреї, німці, поляки мали ще одну перевагу. Їх не вважали частиною українського національного руху, і через це вони не стали мішенню для репресій 1932–1933 років, а зазнали переслідувань кількома роками пізніше.

Статистика виявляє особливості голоду в різних регіонах України. У минулому, починаючи з XIX століття чи навіть ще раніше, посухи та голод періодично торкались східних та південних регіонів — власне до степової зони, адже тут добробут безпосередньо залежав від зерна. Так сталося в 1921–1923 роках і меншою мірою в 1928–1929 роках. Аналогічна ситуація повторилася в повоєнному голоді 1946–1947 років. Проте в 1932–1933 роках найбільша смертність була в Київській та Харківській областях, де селяни традиційно вирощували широкий перелік культур, включаючи буряки, картоплю та інші овочі, і на цих землях голод був історичною рідкістю. У Київській області рівень смертності під час 1932–1933 років був на 23 відсотки вищим, у Харківській — на 24 відсотки, порівняно з роками, коли не було Голодомору. У Вінницькій та АМСРР ця цифра становила 13 відсотків, відповідно в Дніпропетровській та Одеській — 13 і 14 відсотків. Натомість у Донецькій області рівень смертності під час голоду був вищим тільки на 9 відсотків.

Демографи запропонували кілька гіпотез для пояснення регіональних відмінностей, і в трьох останніх випадках знайшли переконливі пояснення. Наприклад, теоретично, селяни в лісових районах могли збирати гриби, ягоди або полювати. Таким чином географічний фактор може пояснити, чому мешканці Чернігівської області постраждали менше, ніж селяни в інших областях. А втім, це не пояснює високого рівня смертності в Київській та Харківській областях, у яких більшість районів — лісостепові, а окремі — лісові та з болотами.[1074]

Наближеність до кордонів також мала вплив на рівень смертності, як, наприклад, було у Вінницькій області та Молдові на кордоні з Польщею та Румунією, а також у західних районах Київської області. Місцева влада в цих районах переймалася проблемами контрабанди, проявами незадоволення та підривної діяльності з-за кордону, тому для ретельного застосування методів з вилучення продовольства не було можливості. Незважаючи на заборони, мешканці цих районів перетинали кордон і вимінювали речі на їжу або отримували допомогу від родичів з іншого боку.[1075]

Голод у Донецькій області також мав свої особливості. Як уже було згадано, це один з небагатьох регіонів в Україні, котрий як промисловий мав переваги над іншими, тому робітники в цій області отримували більше продовольства. А з міста більше їжі потрапляло і в сільські райони, адже багато робітників все ще мали родини в селі. Така близькість також означала, що селянам в цій місцевості було легше втекти до міст і знайти роботу на заводах і шахтах.

Найбільш інтригуюча різниця залишається з одного боку між Київщиною та Харківщиною, котрі зазнали великих прямих втрат, і з іншого — Дніпропетровщиною та Одещиною, де відповідний рівень втрат був нижчим. Напевно пояснення слід шукати в політичній площині: і протягом 1918–1920 років, і упродовж 1930–1931 років у Київській та Харківській областях політичний опір спочатку більшовикам, а згодом колективізації був чи не найпотужнішим. Найбільше «терористичних актів» мали місце саме в цих регіонах, рівно ж як і найбільшу кількість операцій ДПУ Андреа Ґраціозі зауважив «разючу географічну, ідеологічну і навіть особисту та “родинну” тяглість між селянськими соціальними та національними повстаннями 1918–1920 років, та виступами проти розкуркулення та колективізації в 1930–1931 роках, з одного боку, та районами з найбільшими втратами від голоду», — з другого.[1076] І хоча ця кореляція не зовсім точна (наприклад, махновці довгий час діяли в південно-східній Україні), ці дві області, що безпосередньо прилягають до двох найважливіших культурних центрів України, пов’язаних з національним рухом, насправді постраждали від голоду найбільше. Це може пояснити той факт, чому репресії тут були найжорстокішими, продовольчої допомоги було обмаль, а рівень смертності був найвищим.[1077]

Іншими словами, регіони, які через природні умови традиційно потерпали від посухи чи недороду, під час голоду 1932–1933 років постраждали найменше, бо цей голод був штучним. Це був голод, витворений цілеспрямованою політикою, що мала на меті знесилити селянський опір, а заразом і підкосити національну ідентичність. І в цьому він досяг своєї мети.

Голод в Україні сягнув свого апогею навесні 1933 року. Рівень смертності значно підвищився в січні й продовжував зростати протягом весни. Проте замість різкого спадання влітку, трагедія сповільнювала свій хід поступово. «Надсмертність» продовжувалася протягом 1933–1934 років.

У травні режим нарешті погодився на істотну продовольчу допомогу Україні, що складалася з зерна, котре в самих же селян спочатку й відібрали. Особливу увагу при розподілі допомоги приділяли прикордонним районам (де найбільше остерігалися закордонного впливу) та районам, в яких не вистачало людей для збору врожаю.[1078] Збір врожаю також поліпшив ситуацію. Замість загиблих, помираючих і немічних селян до збирання врожаю цього літа були залучені студенти, робітники, службовці та військові. У свою чергу, продовольство стало більш доступним у містах і селах. Теоретично, заготівельники також припинили свою роботу відповідно до січневої директиви Ради народних комісарів. Починаючи з весни, вони мали збирати податок — відсоток від врожаю, а не фіксовану кількість зерна згідно із затвердженим у Москві планом. На практиці це правило виконували не завжди і не всюди. У деяких селах сплачували податок, а в інших — продовжувалися конфіскації.[1079]

Також у травні ЦК ВКП(б) та РНК СРСР спільно видали директиву «Про припинення масового виселення селян, впорядкування здійснення арештів та розвантаження місць ув’язнення». Цей таємний документ надіслали всім партійним керівникам та ОГПУ судам і прокуратурі. Директива відображала рішення «припинити, як правило, застосування масових виселень та гострих форм репресій на селі» та зробити режим у сільській місцевості менш жорстоким. Таке рішення мало прагматичні причини: на момент прийняття директиви під арештом у СРСР перебувало 800 000 людей, тюрми та табори були переповнені, держава ледве могла впоратися з такою кількістю в’язнів. Отже, режим визнав, що для збору врожаю були потрібні люди. Директива також сигналізувала про завершення жорстокого поводження із селянами, а саме — кінець політики вилучення продовольства.[1080]

Як і в попередні роки, наприкінці літа 1933 року проходила кампанія державних заготівель. Як і в минулому, плани не виконували, але цього року порівняно з попереднім, обговорювали плани стримано. У жовтні 1933 року генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор написав Сталіну про добрий врожай, і вказав на його «покращення», порівняно з попередніми роками. Однак він також зізнався в існуванні «проблем». Врожайність так і залишилась низькою.[1081] До того ж Косіор попросив зменшити план хлібозаготівель для України.

18 жовтня 1933 року Політбюро в Москві задовольнило його прохання. План для України в 1934 році зменшили на 415 000 тонн. Через кілька тижнів Косіор і Постишев, сталінський посланець й очільник Харківського обкому, зустрілися з більшовицьким лідером — цього разу в його розкішному особистому вагоні, де він підтвердив додаткове зниження на 500 000 тонн частки України в хлібозаготівлях. Хоча від республіки все ще вимагали здати велику кількість зерна державі, зміна у ставленні до неї була важливою.

У відповідь на ці поступки українські комуністи також змінили свою риторику. У численних промовах і статтях вони виступали за непримиренну боротьбу радянської влади з «націоналізмом», який відтепер став причиною всіх «помилок» у сільськогосподарській політиці. У листопаді на пленумі Косіор повідомив, що «в деяких республіках СРСР, зокрема в Україні, на ґрунті відчайдушного спротиву куркуля нашому переможному соціалістичному наступу головну небезпеку становить помітне зростання місцевого націоналізму».

Проте таке визнання «помилок» не було достатньо переконливим для більшовицького лідера. Сталін особисто відредагував промову і для більшого ефекту наголосив на таких моментах: «У деяких республіках СРСР, особливо в Україні, в даний момент головну небезпеку становить український націоналізм, що змикається з імперіалістичними інтервентами».[1082] Сталін ще раз актуалізував цей аргумент у січні 1934 року на XVII партійному форумі, що увійшов в історію як «з’їзд переможців». У прикінцевому слові своєї довгої промови, котра викликала бурхливі оплески присутніх, Сталін ознаменував завершення найжахливішого в радянській історії голоду гострою критикою націоналізму:

На цьому ж з’їзді Постишев, «другий перший секретар» ЦК КП(б)У поклав на республіканську парторганізацію повну відповідальність за «грубі помилки та промахи» в українському сільському господарстві, звинувативши ще й націоналізм, контрреволюціонерів та невидимі іноземні сили, але при цьому так і не згадав про голод:

Були й інші поступки. Навесні 1934 року не вилучали овочів. Селянам дозволили залишити продукти харчування, вирощені на їхніх власних присадибних ділянках. Українські зверхники навіть зважились відкрито повідомити Сталіна, що деякі поля не буде засіяно — бо немає кому їх засівати — й не вистачає насіння (окрім пшениці), включно з насінням кукурудзи, льону та коноплі. Цього разу Сталін погодився надати Україні насіннєву «позику» та їстівні припаси.[1085]

Колективізація продовжувалась, насправді навіть пришвидшилася: тієї весни одноосібники, котрі пережили голод, масово вступили до колгоспів. Цього разу вже ніхто не говорив про повстання, 151 700 замучених родин віддали свою останню власність державі, а самі стали її наймитами. Ще 51 800 сімей приєдналися до колективів восени. Вимоги хлібозаготівель було пом’якшено, а кількість арештів на селі зменшилась.[1086]

Життя ніколи не стало «нормальним» або таким, як було раніше. Але поступово українці перестали вмирати від голоду.

Пізньої весни 1933 року агроном з Дніпропетровської області Макс Гармаш працював у колгоспі на посівній кампанії за 25 кілометрів від свого села. Після першого робочого дня голова сільради скерував Гармаша до хати, де той мав ночувати. Там він зустрів «дуже худого чоловіка в лахмітті», котрий не відповів на привітання. Окрім чоловіка Гармаш побачив на соломі «велике напівголе розпухле тіло» іншої людини. Уся підлога була закидана лахами, нестерпно смерділо. Гармаш залишив господарям трохи свого хліба, вийшов з хати й побіг назад до сільради. Сторож сказав йому, що в усіх навколишніх селах не залишилося ані крихти хліба. Лише кілька колгоспників усе ще мали якісь запаси. Близько половини мешканців села вже померли. Решта виживала, полюючи на котів, собак та птахів.

Шокований і наляканий почутим і побаченим, Гармаш побіг світ за очі з цього вимираючого села. Ще довгий час після того йому снилися «жахіття», й він очікував суворого покарання за дезертирство. Гармаш боявся розповідати будь-кому про те, що сталося. Проте його так і не покарали. Через роки Гармаш усвідомив, що посадовці, котрі послали його на село, напевно знали, що в колгоспі не було кому і чим сіяти, а послали його туди тому, що мали когось послати заради «галочки». Адже ніхто не наважувався відверто сказати, що селяни помирали від голоду.[1087]

Приблизно в цей час харківська студентка Лідія також поїхала на село в складі трудової бригади. Їх розмістили в приміщенні порожньої школи й наказали не виходити на вулицю вночі та не відчиняти двері. Вдень вони пололи цукровий буряк у полі й нікого не бачили. Через кілька днів їх раптово відіслали назад: «Ми повернулися до Харкова на світанку, але нас не відпустили додому. Голодних і брудних відвели усіх нас до якоїсь установи. Потім приїхали якісь службовці і одна дівчина наказала мені йти до Особливого відділу. Начальник запитав мене про те, що я бачила. Я сказала: “Нічого”. Тоді він сказав: “Йди та не смій про це говорити”. Налякана, я ніколи про це не говорила з іншими, чи викликали їх до того самого Особливого відділу, чи ні».[1088]

Лідія та Макс стали свідками одного з негайних наслідків голоду: в 1933 році радянська держава раптом опинилася без робочих рук в українському селі, й ситуація в деяких районах була дуже скрутною. Наприклад, у районному центрі Марківка Донецької області голови сільських рад обговорювали аж ніяк не радісні перспективи. Близько 20 000 осіб, або більше половини населення району, померло від голоду. 1933 року загинуло більш як 60 відсотків коней і 70 відсотків волів. Власники тварин теж зникли. Місцевий керівник пояснював новоприбулим селянам: «Зараз, коли ви їдете, ви бачите, що села спорожніли настільки, що тут й вовки у хатах завелися». Запаси зерна були настільки малими, що їх не вистачало на денне харчування колгоспників, які працювали в полі. Кількість засіяних земель помітно знизилася: з 80 000 гектарів у 1931 році до 67 000 у 1933 році.[1089]

Бригади студентів, робітників та партійців надсилали з міст на село — і це трохи допомогло зарадити проблемі. Разом із тим, такі дії були ризиковані: все більше радянських громадян могли побачити на власні очі ситуацію на селі. Щоб запобігти витоку інформації від всіх осіб, що побували там, зокрема від Макса (котрий втік) та Лідії, необхідно було їх контролювати. Інакше вони повернуться й розповідатимуть страшні історії про смерть і спустошення, і це призведе до непередбачуваних наслідків.

Праця студентів і робітників не вирішувала проблеми в довготерміновій перспективі. Режим потребував постійного складу населення та нових людей, які б могли жити в селі та обробляти землю. З цією метою наприкінці 1933 року розпочалася програма переселення. На практиці це означало заміну українців росіянами в деяких районах республіки, і це спрацювало в часі переселення, хоча саме переселення виявилося провальним.

До 1933 року в радянського керівництва вже був певний досвід з переселення людей. Сотні тисяч «куркулів» депортували до порожніх на той час північних і східних регіонів країни, а також до бідних і менш заселених районів України. У роки Другої світової війни масові депортації за етнічною ознакою допровадять до виселення цілих народів. Зокрема народів Кавказу — чеченців та інгушів, карачаївців, калмиків, балкарів, месхетинців, а також кримських татар та поволзьких німців. У своїй «Таємній доповіді», виголошеній перед партійною номенклатурою в 1956 році, Микита Хрущов засудив ці масові переселення людей, і пожартував, що «українці уникли такої долі лише тому, що їх чисельно забагато і не було місця, куди б їх депортувати. Інакше [Сталін] депортував би і їх». Офіційна стенограма занотувала, що ця ремарка викликала «сміх та збудження в залі».[1090]

Офіційно переселення росіян в Україну було викликане нагальною потребою. Нагорі добре знали про нестачу робочої сили. У телеграмі, надісланій у серпні 1933 року, народний комісар землеробства СРСР Яков Яковлєв описав колгосп неподалік Мелітополя, в якому залишилось «не більше третини господарств... менше п’ятої частини з кіньми». Кожна окрема родина мала обробляти самотужки 20 гектарів родючої землі. Натомість у західній Росії землі не вистачало, і на одну родину припадав у середньому 1 гектар землі. Сталін у записці до Молотова відповів, що необхідно пришвидшити можливе «переселення селянства».[1091]

Перший етап переселення охопив 117 000 селян або 21 000 господарств з Росії та Білорусі. Вони почали з’являтися в Україні восени 1933 року. З січня та лютого 1934 року додаткові 20 000 господарств прибули до спорожнілих сіл східної та південної України, цього разу з Росії та інших регіонів України.[1092] Ці цифри можуть бути неповними, оскільки вони включають лише тих, кого переселили офіційно, за державної підтримки. Інші — їхня кількість невідома — просто зібралися й переїхали з Росії та інших регіонів самі, почувши, що в цих районах України було багато вільної та безкоштовної землі. Взагалі, першу хвилю переселенців утворили добровольці, котрі розраховували на безкоштовне житло, продовольче забезпечення та оплачений державою переїзд, хоча деяких з них виселили як «куркулів» і ворогів народу — в них вибору не переселятися не було.

Багато переселенців були розчаровані. Вони сподівались отримати житло та родючу землю. Держава оплатила переїзд та перевезення речей, включно з худобою, забезпечила гаряче харчування протягом переїзду й навіть обіцяла податкові пільги. Однак реальність виявилась дуже відмінною, як про це згадувала одна переселенка (в той час ще дитина) з Житомирської області:

До того ж на переселенців чатувало ще багато несподіванок. По прибутті багато росіян так і не змогли призвичаїтись до життя в українському степу. Вони не звикли розтоплювати печі соломою так, як це робили місцеві українці. Також не завжди привітним до них було місцеве населення, котре до того ж розмовляло не зовсім зрозумілою мовою. Села були зловісно порожніми: в них забракло навіть собак і котів, про що зазначали радянські заготівельники наприкінці 1933 року. А це, в свою чергу, призвело до нашестя мишей як в села, так і на поля.[1094] Один переселенець у листі до родичів в Росії описував моторошну, гнітючу атмосферу, при цьому ні словом не обмовившись про голод: «Народу тут багато померло, була епідемія в 1932 р., і залишилось дуже мало, так що цю землю не можуть обробляти». Інший переселенець згадав про голод і додав: «У селі обійстя розвалені, розкидані, взагалі порядку немає. Правда, розказують місцеві жителі, що раніше цього не було, село було впорядковано як і належить, і люди жили багато, тут родить картопля, й городина, й усе інше. Лише мешканці цих країв останнім часом страшно збідніли».[1095]

Також переселенці почали перейматися тим, що їх спіткає доля попередників, особливо коли після кількох місяців проживання обіцянки так і не знайшли матеріального підтвердження. У 1935 році переселенцям повідомили, що їх, як і місцевих жителів, на загальних умовах оподатковано поставками м’яса й молока: напевно, це теж стало для них зловісним знаком. Записи в Марківському районі засвідчують, що чимало переселенців повернулися до Росії навесні 1935 року, а ті, хто залишився, вагалися. У листах додому вони скаржилися на погані умови і зазначали, що голодні місцеві колгоспники виглядали напівмертвими, не мали одягу-взуття та їли «качани після кукурудзи».[1096]

І хоча наявні архівні матеріали, можливо, і не повні, але багато цих переселенців з першої хвилі насправді повернулися назад протягом першого року. Ймовірно, саме через це було організовано нові потоки депортацій до цього регіону. Проте наступні переселенці вже не були добровольцями. Згідно з наказами про депортацію, 39 000 «поселенців» у лютому 1935 року були особами, які добре «не зарекомендували себе у зміцненні кордону та колгоспної системи», а також були «націоналістичними антирадянськими елементами». Чимало з них були із західних прикордонних районів радянської України й включали велику кількість етнічних німців і поляків. Цю «п’яту колону», як її охарактеризувало ОГПУ, було назавжди переселено подалі від кордону.

Цього разу держава доклала більших зусиль для того, щоб переселенці не поїхали назад. Для попередження втеч ОГПУ завербувало місцевих стежити за новоприбулими селянами. Тих, кого затримували при спробі втечі, карали. Це відносно «успішне» переселення було повторено в 1936 році, хоча багато депортованих із західних районів цього разу опинилося далеко за межами східної України. Близько 15 000 польських і німецьких сімей (за деякими підрахунками 70 000 людей) переселили до спустошеного голодом Казахстану.[1097]

Утім, навіть тоді кампанії з переселення сприймали як складову русифікації. Італійський консул Серджо Ґраденіґо спостерігав за подіями в Харкові і повідомив Рим про розмову зі знайомим (імені він не вказав), який підтвердив, що «русифікація Дрнбасу» йшла повним ходом. Він пов’язував політику закриття українськомовних театрів, обмеження сфери діяльності української опери лише до трьох міст — Харкова, Києва та Одеси — з кінцем українізації.[1098] Пересічні люди також знали про вимерлі села, до яких привезли росіян. «Люди кажуть, що влада хоче виморити Україну голодом та заселити землю російським населенням, щоб тут була Росія», — згадував один свідок.[1099] Анонімний лист від мешканця Полтави до газети «Комуніст» повторював ті самі тези: «Нечуваний в історії людства голод, що охопив всі райони України... це одна з головних цілей незаконного встановлення повної влади більшовиків». Цей лист був досить важливим, щоб стати темою окремого звіту, надісланого самому Сталіну.[1100]

Якими б драматичними не здавалися термінові переселення з 1933 по 1936 роки, вони не відіграли великої ролі в кількісному вимірі й не справили того впливу, який мала повільна імміграція росіян до спустошеної України та її республіканських установ про-тягом наступних років і десятиліть. Дехто з росіян приїхав зміцнити КП(б)У, котра так ніколи й не оговталась від масових арештів 1933 року. Під час і після голоду держава виключила з партійних лав, зарештовувала десятки тисяч українських партійців, частину їх навіть стратили. Часто на заміну їм присилали безпосередньо з Москви. Тільки в 1933 році ЦК ВКП(б) відрядив з Росії до України тисячі партійних кадрів усіх рівнів. На січень 1934 року лише чотири з дванадцяти членів Політбюро КП(б)У були українцями. Вісім з дванадцяти не володіли українською мовою, яка все ще залишалася рідною для більшості українців.[1101]

«Чистки» на цьому не припинилися. Три роки по тому верхівка КП(б)У стала особливою мішенню Великого терору — тотального нападу Сталіна на старих комуністів у Радянському Союзі. Як відомо, Хрущов згадував у своїх мемуарах, що у 1937–1938 роках КП(б)У «бездоганно вичистили».[1102] Він знав про це напевно, адже власноруч допомагав організовувати арешти. Хрущов народився в російському селі поруч з українським кордоном і виріс у робітничому Донбасі. Як і Каганович, він ідентифікував себе з пролетарською, російськомовною Україною, а не з українськомовним селянством. За вказівкою Сталіна Хрущов повернувся до Києва в 1938 році в супроводі співробітників ОГПУ. Після боротьби й «чистки» КП(б)У (котра спочатку чинила опір), він став відповідальним за арешт усієї правлячої партійної верхівки, включаючи Косі-ора, Чубаря й Постишева. За кілька місяців усі вони будуть мертві; більшість членів українського уряду стратять навесні 1938 року. Пересічні партійці також почали зникати: між січнем 1934 року і травнем 1938-го третину КП(б)У — тобто близько 167 000 людей було заарештовано.[1103] За словами Хрущова, «здавалось ніби жоден секретар партійного або виконавчого комітету району, жоден керівник у Раді народних комісарів, навіть жоден заступник не залишився на місці. Ми мали починати все з нуля».[1104]

До кінця десятиліття «чистку» завершили: на початок війни в 1939 році ніхто з вищого керівництва КП(б)У не мав жодного стосунку чи прихильності до національного руху чи бодай наці-онал-комунізму. Коли в 1945 році війна закінчилася, нацистська окупація та Голокост ще більше спустошили республіку та її інституції. У повоєнний час партія продовжувала дотримуватися «українських» символів і навіть мови, але вищі щаблі її складалися переважно з російськомовних партійців. Етнічних українців, котрі перебували в партії, часто набирали з сільських активістів (які виконували подвірні обшуки, що призвели до голоду), а протягом наступних років до владних структур увійшли їхні діти та онуки.[1105] Ніхто з партійців вже не пам’ятав іншої України.

Куди партія вела, туди вслід за нею рухався й народ. Приваблені можливостями, що відкривалися в республіці для нових мешканців після руйнувань війни, голоду й «чисток», більш як мільйон росіян переїхали до України між 1959 і 1970 роками. У той час, як промисловість в Україні переживала період відбудови й розвитку, російськомовні працівники державного апарату вербували керівні кадри для промисловості на Півночі. Університети, лікарні та інші установи робили те саме. У той же час майже всі інші меншини, котрі все ще проживали в Україні — євреї, німці, білоруси, болгари та греки — асимілювалися з російськомовною більшістю. Селяни, котрі переїхали зі спустошеного села до міст, аби досягти чогось більшого в житті, також часто переходили на російську мову. Як і в XIX столітті, російська мова відкривала можливості та просування. Українську мову асоціювали з провінційною, «відсталістю».[1106]

У 1970-х та на початку 1980-х ідея масового українського національного руху видавалася не тільки мертвою, а й глибоко похованою. Вона жевріла в колах інтелігенції кількох міст. Більшість росіян та чимало українців знову вбачали в Україні лише провінцію Росії. Здебільшого чужинці взагалі не бачили різниці між Росією та Україною, якщо вони взагалі пам’ятали слово «Україна».

Навесні 1933 року Михайло Шолохов, тоді вже визнаний письменник, сів за друкарську машинку в козацькій станиці Вешенська на Дону та написав листа Сталіну. Це було не перше послання вождю. Як патріот і прорадянськи налаштована людина, Шолохов протягом тривалого часу інформував Сталіна про перебіг колективізації в станиці. Можливо через те, що він особисто зустрічався зі Сталіним у Москві, письменник, імовірно, не боявся наслідків від написання таких листів. Його перші повідомлення були короткими, написані власноруч, часто розповідали про незначні події, котрі, на думку автора, відбувалися неправильно. У 1931 році він, стурбований тим, що бачив сам: скрізь на селі від голоду помирали коні та худоба. У 1932 році його непокоїло те, що колгоспники крали насіння із сіялок. Він також повідомив радянському лідерові, що намагання усуспільнити всю худобу зазнали поразки. У деяких місцевих селах «заготівельники» худоби били селян й силоміць забирали в них тварин. Селяни боронилися і в одному селі вбили заготівельника.

Проте навесні 1933 року Шолохов у своєму зверненні раптом наполегливо зажадав невідкладної допомоги: Вешенська опинилася в скруті, Сталін повинен знати, що люди помирають з голоду:

Далі йшли численні подробиці. Живою літературною мовою Шолохов описав, як селяни відмовлялися працювати, бо «хліб наш, як видно, весь за кордон попливе». Він змалював портрет місцевого партійного секретаря Овчиннікова, котрий заявив: «Хліб треба здобути за будь-яку ціну! Будемо давити так, що кров бризне! Дров наламати, але хліб взяти!». Письменник перерахував методи Овчиннікова, включаючи вилучення насіннєвого зерна та корів, картоплі та солінь — усі ті заходи, котрі передбачали постанови 1932 року на Дону, Північному Кавказі та в Україні.

Шолохов також описав, що сталося з низовими партійними керівниками після «чисток». Тих, хто втратив партійні квитки, заарештували; членів їхніх родин позбавили права на продовольчі картки, й ті голодували. Письменник благав Сталіна відрядити до Вешенської «справжніх» комуністів, в яких було б достатньо мужності, щоб виправити ситуацію. Використовуючи цитати з виступів Сталіна, Шолохов закликав більшовицького лідера допомогти «викрити» всіх, хто бив і катував селян, вкрав їхнє зерно та зруйнував сільське господарство району.

Відповідь Сталіна була безжальною. У двох телеграмах й у власноруч написаному листі він повідомив Шолохова, що йому прикро чути про такі помилки в роботі партії. Він запропонував надіслати конкретну допомогу в станицю та в сусідній Верхньо-Донський район. Але співчуття у відповіді Сталіна не було. Лідер країни вважав, що письменник не бачить повноти проблеми. «Ви бачите один бік справи, — зазначав Сталін, — шановні хлібороби вашого району (і не лише вашого району) провадили “італійку” (саботаж!) і були не проти залишити робітників, Червону армію — без хліба». Ці люди могли видаватися простими селянами, пояснював Сталін, але насправді вели тиху, безкровну й водночас ефективну «війну з радянською владою». Можливо, Шолохову вони здавались безневинними. Якщо це так і було, то письменник глибоко помилявся.

У відповіді Сталіна Шолохову, написаній у розпал голоду навесні 1933 року, повторено ідеї про існування суцільних змов. Про них Сталін писав у персональному листуванні, згадував у промовах та на партійних зборах: ті, хто помирав від голоду, не були безневинними. Навпаки, це — зрадники й саботажники, котрі намагалися підірвати пролетарську революцію. Адже саме вони оголосили «війну радянській владі».

Якщо в 1921 році більшовицькі керівники говорили про селян, які страждали від голоду як про жертв, то в 1933 році Сталін докорінно змінив термінологію. В його тлумаченні ті, хто потерпав від голоду, були не жертвами, а злочинцями. Вони не страждали, а самі були винні в своїй лихій долі. Вони витворили голод і тому заслуговували на смерть. Згідно з таким трактуванням він дійшов логічного висновку: держава справедливо відмовляла їм у порятунку.

Сталін обстоюватиме цю позицію до кінця свого життя. Він ніколи не заперечував (ні в спілкуванні з Шолоховим, ні з будь-ким іншим), що в 1933 році селяни помирали від голоду, спричиненого державною політикою, але ніколи за це не вибачався. Зрозуміло, що він читав повідомлення Шолохова, й вони були для Сталіна достатньо важливими, якщо він на них відповідав. Однак він ніколи не визнавав, що важливі складові його політики — колективізація, хлібозаготівлі й навіть подвірні обшуки й труси, котрі загострили голод в Україні, — були неправомірними. Навпаки, всю відповідальність за нестачу продовольства та масові смерті він переклав на плечі тих, хто помирав.[1107]

Саме ці думки він озвучив на «з’їзді переможців» у січні 1934 року. Сталін засудив націоналізм та наголосив необхідність продовження боротьби. «Ми перемогли куркулів», — заявив він, додавши, що їхня ліквідація ще триває. Агенти старого режиму, «колишні люди», як він їх називав, усе ще можуть завдати багато шкоди. Ба більше, партія має очікувати спротиву від цих «відмираючих класів»: «Саме тому, що вони відмирають і доживають останні дні, вони переходитимуть від одних форм нападок до інших, більш різких форм нападок, апелюючи до відсталих верств населення та мобілізуючи їх проти радянської влади».[1108]

Такий хід міркувань відповідав марксистській логіці про те, що загострення суперечностей, зростання протистояння є передвісниками революційних змін. Іншими словами, смерть мільйонів не означала, що політика Сталіна була провальною. Навпаки, це було ознакою успіху, адже здобуто перемогу, а ворог зазнав поразки. Доки існував СРСР, таку інтерпретацію подій ніхто не брав під сумнів.