Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Епілог Переосмислення українського питання

Люди, які пережили в Україні голод 1932–1933 років, завжди описували його як злочин влади. Селяни, котрі потерпали від обшуків, страждали від режиму «чорних дошок», згадували про голод як війну влади з народом та його культурою. Українці, які були свідками арештів та вбивств громадських діячів, вчених, митців і священиків, розцінювали ці акції держави як сплановане знищення культурної еліти нації.

Такі свідчення з оцінками голоду підтверджують архівні матеріали. Голод в Україні спричинили не погодні умови або неврожай. Хоча хаос колективізації допоміг створити обставини, за яких голод став можливим, велика кількість смертей в Україні між 1932 і 1934 роками, особливо навесні 1933 року, не була зумовлена безпосередньо самою колективізацією. Голод став результатом примусового вилучення продовольства під час подвірних обшуків, заслонів на дорогах, через які хлібороби не могли покинути села і знайти роботу або роздобути їжу в містах; жахливих заходів, передбачених «чорними дошками», на які заносили цілі колгоспи та села; заборони торгівлі на селі та оскаженілої пропагандистської кампанії, що переконувала багатьох спокійно сприймати смерть сусідів.

Як ми переконалися, Сталін не намагався вбити всіх українців, і не всі українці чинили опір. Навпаки, деякі з них як активно, так і пасивно співпрацювали з радянською владою. Ця книга містить безліч прикладів, як односельці нападали на своїх сусідів — подібне можна виявити в багатьох випадках масових вбивств у різних країнах і в різні часи. Проте Сталін намагався фізично ліквідувати найбільш активних і свідомих українців як у селі, так і в місті. Він усвідомлював наслідки голоду і масових арештів, які перманентно тривали в Україні. Розуміли це й найближчі до нього люди, зокрема провідні українські комуністи.

Коли все це відбувалося, для опису агресії держави проти етнічної групи або нації не існувало терміна. Як не було й визначення такого злочину в міжнародному праві. Та наприкінці 1940-х років до обігу увійшло поняття «геноцид». Багато хто прагнув кваліфікувати голод 1932–1933 років в Україні з одночасними репресіями як геноцид. І донині такі домагання супроводжують різні інтерпретації слова «геноцид» — не історичного, а юридичного й морального змісту, як і непрості стосунки між Росією та Україною, вектор яких часто змінюється.

Концепт «геноциду» в буквальному сенсі походить з України, а саме з польсько-єврейсько-українського Львова. Юрист Рафаель Лемкін, який винайшов цей термін (поєднавши два слова: грецьке «genos», що означає рід, плем’я, з «cide», котре латиною означає вбивство), вивчав право у Львівському університеті в 1920-х роках.[1275] Львів входив до складу Австро-Угорської імперії, а після Першої світової війни відійшов до Польщі. Вторгнення Червоної армії в 1939 році зробило місто радянським; між 1941 і 1944 роками Львів перебував під німецькою окупацією; згодом знаходився у складі радянської України аж до 1991 року, і відтоді — у незалежній Україні. Кожну зміну супроводжували потрясіння, а інколи й масове насильство, що відбувалося під час запровадження новим керівництвом змін до мовної й культурної політики, державного апарату та законодавства.

Лемкін переїхав до Варшави в 1929 році. В автобіографії він зауважив, що до роздумів над геноцидом його спонукала історія рідного краю, а також жорстокість Першої світової війни. «Я почав читати більше робіт з історії, щоб дослідити чи винищували національні, релігійні та расові групи, як такі», — писав він. Знищення вірмен турками, «вбитих тільки через те, що вони були християнами», змусило його глибше замислитися над нормами міжнародного права та їхнім застосуванням для попередження подібних трагедій у майбутньому.[1276] Ще більш актуальною його робота стала після захоплення Варшави нацистами в 1939 році. Лемкін одразу зрозумів, що, на відміну від інших, євреїв знищуватимуть як групу. Згодом він виклав свої висновки в книзі «Панування країн Осі в окупованій Європі», яку опублікував у Сполучених Штатах 1944 року, після втечі з окупованої Польщі. Лемкін визначав «геноцид» не як окремий акт, а як процес:

У «Пануванні країн Осі» Лемкін писав про різновиди геноциду — політичний, соціальний, культурний, економічний, біологічний та фізичний. У чернетці до іншої праці з історії геноциду, яку він так і не закінчив та не опублікував, Лемкін перерахував методи, які можуть бути використані для здійснення геноциду, включно з паплюженням культурних символів та знищенням культурних центрів — таких, як церкви та школи.[1278] Згідно із загальним визначенням терміна в опублікованих та неопублікованих працях Лемкіна в 1940-х роках, радянізація та голод в Україні, безумовно, були «геноцидом». Пізніше він обґрунтував це твердження. У своєму есе «Радянський геноцид в Україні» (1953) Лемкін писав, що Кремль знищив українську еліту через те, що вона була «доволі нечисленна, тож її легко було ліквідувати. Саме тому радянська сокира з розмахом вдарила по цих групах [політичних, релігійних і культурних діячів] за допомогою відомих знарядь масового вбивства, депортації й примусової праці, заслання і голоду».[1279]

Якби концепція геноциду залишилася просто ідеєю в свідомості та працях науковців, сьогодні не було б жодних дискусій. За визначенням Лемкіна, Голодомор був геноцидом, як це є в найочевиднішому розумінні цього слова.

Проте концепція геноциду стала частиною міжнародного права у дещо іншому контексті: під час Нюрнберзького процесу та подальших правових дебатів Лемкін був радником головного адвоката в Нюрнберзі, судді Верховного суду Роберта Джексона і завдяки його наполегливості визначення геноциду було використане під час суду, хоча й не згадане в жодному з вироків. Після завершення Нюрнберзького судового процесу багато хто, як з поглядів моралі, так і реальної політики дійшли висновку, що цей термін необхідно зафіксувати в основних документах ООН. Як стверджує Норман Наймарк та інші науковці, міжнародна політика, зокрема політика Холодної війни, вплинули на написання законопроекту ООН про геноцид більше, ніж дослідження Лемкіна або будь-кого іншого.[1280]

Спочатку засудження геноциду в резолюції Генеральної Асамблеї ООН у грудні 1946 року нагадувало більш широке формулювання Лемкіна. Геноцид було визначено як «злочин згідно з міжнародним законодавством..., скоєний на релігійному, расовому, політичному або будь-якому іншому ґрунті». Перші проекти того, що потім стало Конвенцією ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, включали також «політичні групи» як потенційні жертви геноциду. Очільники СРСР, усвідомлюючи, що їх можуть визнати винними у здійсненні геноциду проти «політичних груп» — наприклад «куркулів» — виступили проти більш широкого визначення. Відтак радянська делегація стверджувала, що «політичні групи» є «цілком недоречними в науковому визначенні геноциду, і їхнє включення послабить конвенцію та завадить боротьбі проти геноциду». Водночас делегація наполягала й на тому, щоб визначення «геноциду» було «органічно пов’язано з фашизмом-нацизмом та іншими подібними расовими теоріями». Сам Лемкін почав лобіювати це вужче визначення разом з іншими, хто прагнув якнайшвидшого схвалення конвенції, адже боялися, що інакше СРСР її заблокує.[1281]

Врешті Конвенцію прийняли в 1948 році — це стало особистою перемогою Лемкіна та багатьох інших, хто її лобіював. Але правове визначення залишилось звуженим («під геноцидом розуміються наступні дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку»). У наступні роки поняття «геноцид» на практиці стали тлумачити ще більш вузько, зокрема як подібне до Голокосту фізичне знищення всієї етнічної групи.

Голодомор не відповідає такій інтерпретації. Голод в Україні не був спробою вбивства усіх українців; його також зупинили влітку 1933 року, задовго до того, як він міг винищити всю націю. Хоча Лемкін пізніше намагався добитися розширення терміна і навіть описав політику щодо України як «класичний приклад радянського геноциду»[1282], зараз важко кодифікувати голод в УСРР або будь-який інший радянський злочин як геноцид згідно з міжнародним правом. Це не дивно, адже Радянський Союз доклав зусиль до визначення цього терміна саме для того, щоб радянські злочини, включаючи Голодомор, не підпали від визначення «геноцид».

Складність класифікації Голодомору в міжнародному праві як геноциду не зупинила спроб кількох урядів України цього добиватися. Першу таку спробу було здійснено після Помаранчевої революції 2004 року — серії вуличних протестів у Києві проти «вкрадених» результатів виборів, корупції та російського впливу на українську політику. Тоді вперше в історії незалежної України обрали Президента, який не походив з радянської номенклатури. Віктор Ющенко мав унікальний, потужний мандат повноважень від українського національного руху і використав це для підтримки вивчення голоду. Він згадав Голодомор у своїй інавгураційній промові і створив Український інститут національної пам’яті, одним з головних напрямів досліджень якого став Голодомор. Він також лобіював визнання Голодомору геноцидом в Організації Об’єднаних Націй, Організації з безпеки і співробітництва в Європі та інших міжнародних установах. Під час президентства Ющенка фінансування досліджень голоду різко зросло. Десятки місцевих груп — вчителів, студентів, бібліотекарів — приєдналися до кампанії створення Національної книги пам’яті, що мала включити повний список жертв голоду.[1283] У січні 2010 року Апеляційний суд м. Києва визнав Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Косіора та інших винними в «організації геноциду». Суд припинив справу на тій підставі, що всі обвинувачені померли.[1284]

Ющенко розумів, що пам’ять про голод, яка об’єднує українців, є надзвичайно сильною, адже вона витримала довготривале заперечення радянською владою. Безумовно, він «політизував» це питання в тому сенсі, що використав політичні інструменти для привернення більшої уваги до історії. Деякі його власні заяви про голод, зокрема про кількість жертв були перебільшеннями. Проте він вчасно зупинився, щоб не розпалювати ворожнечу з Росією й не описував голод як «російський» злочин проти українців. Під час відзначення 70-х роковин Голодомору в 2008 році та на інших заходах Ющенко обережно добирав слова, аби уникнути звинувачення російського народу в трагедії українців:

Аргументи Ющенка переконали далеко не всіх його співвітчизників. Так, він мав рацію, звинувачуючи в організації голоду політику Комуністичної партії Радянського Союзу, а не Росії: у 1933 році не існувало «Росії» як суверенної держави. Оскільки центр Комуністичної партії знаходився в Москві й пострадянська Росія стала спадкоємицею СРСР, деякі українці звинувачують в Голодоморі саме «Росію».

Російська правляча верхівка, яка до середини 2000-х років знову почала активно втілювати свої імперські амбіції в регіоні, заплутала цю проблему ще більше, розцінивши слова Ющенка як напад на Росію, а не на СРСР. Проросійські кола в Україні підтримали позицію Кремля: в 2006 році група російських націоналістів у Харкові, очолювана членом місцевого осередку Компартії, намагалася з погрозами вдертися в офіс історика Володимира Калініченка, який писав про голод у Харківській області.[1286] У 2008 році російська преса засудила вшанування Голодомору як «русофобські» заходи, а російський Президент (на той час Дмитро Медведєв) відхилив запрошення взяти в них участь, вважаючи розмови про «так званий Голодомор» «аморальними».[1287] У кулуарах Медведєв погрожував лідерам колишніх радянських республік і радив не голосувати за визнання Голодомору «геноцидом» в Організації Об’єднаних Націй. За словами британського принца Ендрю, Медведєв сказав Президентові Азербайджану, що той може «забути про Нагірний Карабах» (регіон, за який ведуть боротьбу Азербайджан і Вірменія), якщо проголосує за пропозицію визнати Голодомор геноцидом.[1288]

Ця кампанія не обмежувалася дипломатією, а включала також створення російського історичного наративу, котрий не заперечував голод, але послідовно применшував його значення. У Росії майже не вшановують ні український, ні загальносоюзний голод, також бракує публічних обговорень цієї теми. Якщо голод у Росії і згадують, то тільки в контексті заперечення особливих страждань українців. У 2008 році російський вчений Віктор Кондрашин опублікував найбільш промовисту версію цього контрнаративу. Його праця «Голод 1932–1933 років. Трагедія російського села» оповідає про жахи тих років у Пензенській області на Поволжі. Кондрашин не заперечує, що в Україні був масовий голод. Навпаки, його робота продемонструвала, що Сталін розпочав жорстокий процес колективізації та підтвердила, що той замовив «бездумну» конфіскацію зерна в 1932–1933 роках, чудово розуміючи, що мільйони селян помруть. Але Кондрашин також заявив, що кількість загиблих в Україні українські дослідники завищують, а на Поволжі — занижують, у той час як політика Сталіна впливала на всіх однаково. «Механізм створення голоду був єдиним» як в Росії, так і в Україні, — сказав він в одному інтерв’ю, додавши, що «жодних національних розбіжностей» не було.[1289]

Аргумент Кондрашина певною мірою слушний, оскільки Ющенко був одним із багатьох провідних громадських діячів, які дозволяли собі посилатися на завищені цифри жертв Голодомору. Незважаючи на те, що українські науковці (за деякими винятками) дійшли згоди щодо цифри близько 4-х мільйонів загиблих, можна і досі почути навіть і про 10 мільйонів смертей.[1290] Кондрашин також мав рацію, зауваживши, що Пензенська область, як і Україна, була регіоном, відомим під час Громадянської війни потужним селянським повстанням (яке так розлютило Леніна в 1918 році), тому стала особливою мішенню для радянської держави.[1291]

Отже, «особливий» голод у Пензі заслуговує на докладніше дослідження. Не менш важливим є й більш глибоке вивчення голоду в Казахстані, де надзвичайно високий рівень смертності вказує на щось набагато більше, ніж звичайну недбалість керівництва. Однак це не повинно заперечувати необхідності визнання особливих обставин голоду в Україні. Як продемонструвала ця книга, історичні докази включають накази, спрямовані винятково на Україну, зокрема закриття українського кордону, занесення на «чорні дошки» та беззастережне пов’язування провалу хлібозаготівлі з українізацією. Демографічні дані також засвідчують, що в ті роки в Україні померло більше людей, ніж в будь-якій іншій частині Радянського Союзу.

Під час публічних дебатів з українським істориком Станіславом Кульчицьким сам Кондрашин написав, що Сталін розглядав продовольчу кризу 1932 року як «нагоду для розправи»:

Приблизно такими є й аргументи більшості українських істориків, і цієї праці зокрема. Відтак різниця між «російськими» та «українськими» науковими тлумаченнями голоду не така вже й велика, як це іноді подають.

А втім, політизація дебатів про голод спричинила відмінність у його розумінні між українським та російським суспільствами як у російсько-українському контексті, так і в самій Україні. Ющенко часто говорив про голод і обережно ставився до вшанування пам’яті жертв. Його опонент і наступник, «проросійський» Президент Віктор Янукович, якого було обрано за відкритої російської фінансової та політичної підтримки, різко змінив цю політику. Янукович видалив посилання про Голодомор з веб-сайту Президента, замінив директора Українського інституту національної пам’яті на комуніста-історика й припинив пов’язувати термін «геноцид» з описом голоду.

Янукович продовжував говорити про голод, але як про «трагедію», і навіть «Армагеддон», хоча часто вживав слово «Голодомор», яке вказує на штучну природу голоду. Він також проводив щорічні церемонії вшанування пам’яті жертв, не заважав роботі в архівах і не переслідував дослідників (як це приблизно в той же час робив Президент Володимир Путін в Росії), хоча багато хто в Україні побоювався, що Янукович так вчинить.[1293] А проте, зміна Президентом самої тональності й акцентів розлютила його політичних опонентів. Зокрема, відмову від вживання слова «геноцид» громадськість сприйняла як потурання вимогам Росії. Показово, що Президент Медведєв відвідав Меморіал Голодомору в Києві лише в 2010 році за часів президентства Януковича. Можливо, він представив це як жест «винагороди» за зміну тональності українського Президента. Одна група громадян навіть намагалася притягнути Януковича до суду за «заперечення геноциду».[1294] Його катастрофічне президентство стало наслідком усієї попередньої політики, включно з недооцінкою і применшенням Голодомору. Він систематично дестабілізував роботу українських політичних інституцій і займався корупцією в неймовірних масштабах. Янукович утік з країни після того, як підконтрольна йому міліція розстріляла понад сто мітингувальників на Майдані в лютому 2014 року.

Без сумніву, недобра слава Януковича позначилася на публічних історичних дебатах. Завдяки політиці, вибудованій довкола поняття «геноцид», воно стало своєрідним випробувальним тестом для українських політиків: цим терміном послуговувались представники одних політичних партій і, навпаки, інші політичні діячі відмовлялися вживати його привселюдно. Проблема загострилася навесні 2014 року, коли російський уряд своїми діями створив карикатуру на геноцид: під час вторгнення Росії до Криму та Східної України підтримувані нею сепаратисти та російські політики в один голос заявили, що незаконна інтервенція — це захист від «культурного геноциду», нібито здійснюваного «українськими нацистами» проти російськомовного населення України.

Із загостренням конфлікту з Росією почастішали нападки на історію та історіографію історії голоду. У серпні 2015 року сепаратисти вирішили демонтувати пам’ятник жертвам голоду в окупованому східноукраїнському місті Сніжному — тому самому місті, звідки роком раніше була запущена ракета «БУК» у літак «Малайзійських Авіаліній» (MH17), унаслідок чого всі пасажири загинули.[1295] У серпні 2015 року російський державний пропагандистський веб-сайт «Sputnik News» опублікував статтю англійською мовою «Holodomor Hoax» («Містифікація Голодомору»), в якій представлено погляди, що нагадують старі радянські заперечення голоду. Сам голод потрактовано як «один із найвідоміших міфів і токсичних компонентів антирадянської пропаганди XX століття». Навіть процитовано давно дискредитовану книгу Дугласа Тоттла «Шахрайство, голод та фашизм».[1296] Описувані Тоттлом зв’язки між істориками голоду — нібито українськими нацистами та «антирадянськими силами Заходу» — знову стали вигідними для Росії у її спробах подати українців як «нацистів».[1297]

У 2016 році давні аргументи повернулися. Російська держава знову все повністю заперечувала: Голодомору не було і тільки «нацисти» можуть стверджувати про його існування. Такі аргументи настільки ускладнили використання слова «геноцид», що його вживання в будь-якому російському або українському контекстах починає видаватися контроверсійним. Люди виснажені постійною полемікою, ймовірно саме цього і прагнула досягти критика Росією історіографії історії голоду.

Проте дискусії про геноцид, такі запеклі ще десять років тому, припинилися й через інші причини. Численні докази свідчать про те, що сьогодні менш важливо, чи голод 1932–1933 років називатимуть геноцидом, злочином проти людства або просто актом масового терору. Незалежно від визначення, це була жахлива війна уряду проти свого народу. Таких воєн у XX столітті було кілька, і не всі з них вписуються у чіткі юридичні визначення. Те, що голод був, що він був навмисним, і що він був частиною політичного плану, спрямованого на те, щоб підірвати українську ідентичність — з цим погоджуються все ширші кола як в Україні, так і на Заході, незалежно від того, чи підтвердить це міжнародний суд.

Поступово суперечки щодо голоду стають менш важливими для українців. Насправді, правові докази стосовно голоду та геноциду часто були підставами для обстоювання позицій України, її суверенітету та права на існування. Тема голоду стала аргументом на право України мати окрему національну історію та свою власну національну пам’ять. Проте тепер, через більш ніж чверть століття незалежності, дві революції та російське вторгнення, котре Збройні Сили України змогли зупинити — зробили суверенітет фактом (а не теорією), котрий не потребує історичного обґрунтування чи взагалі будь-якого виправдання.

Через те, що голод в Україні був таким жахливим, так довго замовчувався і такою великою мірою позначився на демографії, психології та політиці України, він і донині продовжує впливати на способи мислення українців та росіян як про самих себе, так і один про одного як в очевидний, так і ледь помітний способи. Покоління, котре зазнало голоду, завжди жило спогадами про минуле. Проте трагедія продовжує впливати навіть на дітей та онуків безпосередніх жертв і призвідців голоду.

Також залишається актуальним питання ліквідації національної еліти України в 1920-х — 1930-х роках — провідних науковців, письменників, політичних діячів країни та власницьких соціальних верств. Навіть досі, через три покоління по тому, багато політичних проблем України, включно з широкою недовірою до держави, слабкими національними інституціями та корумпованим політичним класом, можна безпосередньо пов’язати з втратою по-революційної патріотичної еліти. У 1933 році чоловіків і жінок, які могли б очолити країну, людей, яких поважало населення, різко прибрали зі «сцени». Ті, хто їх замінив, були переляканими, мовчазними і слухняними. Їх добре навчили бути обережними, обачними й покірними. Державу почали боятися, а не поважати: політиків і чиновників вже ніколи не розглядали як державних службовців, які працюють для громадян. Політична пасивність, поблажливість до хабарництва, а також поширена зневага до державних установ, навіть демократичних — усі ці сучасні політичні патології в Україні закорінені саме в 1933 році.

Русифікація, що почалася після голоду, також залишила свій слід. Через те, що в СРСР відбувалося систематичне нищення української культури та історичної пам’яті, чимало росіян до цього часу не вважають Україну окремою державою, яка має власне минуле. Багато європейців і досі погано усвідомлюють те, що Україна взагалі існує. Лояльність самих українців є складною й неоднорідною. Ця двозначність інколи виливається в цинізм і апатію. Ті, кому байдуже або мало цікавляться історією свого народу, навряд чи зроблять життя в країні кращим. А ті, хто не відчуває жодної громадянської відповідальності, не так зацікавлені у припиненні корупції.

Сучасні мовні проблеми в Україні також походять з 1930-х років. Іронія в тому, що, намагаючись знищити українську національну ідентичність та українську мову, Сталін тільки зміцнив зв’язок між ними. У результаті наріжним каменем сьогоднішніх мовних дебатів є питання національної ідентичності. Україна насправді є двомовною країною — більшість людей знає обидві мови, але ті, хто віддає перевагу тій чи іншій мові, регулярно скаржаться на дискримінацію. Визнання російської мови «офіційною» в кількох областях означало дозвіл на її використання в судах та урядових установах, і призвело до протестів. Після подій Майдану в 2014 році український уряд спробував скасувати цей закон, однак на той час йому так і не вдалося цього зробити. Проте підтримувані Росією «сепаратисти» використали цю спробу для виправдання російської інтервенції в Україну. Претензії Росії щодо мовної політики та її зазіхання на суверенітет України викликали зворотну реакцію. Якщо в 2005 році менш ніж половина українців послуговувались українською як основною мовою спілкування, то в 2015 українській мові віддали перевагу дві третини населення.[1298] Завдяки натиску Росії нація об’єдналась довкола української мови, чого не було ще з 20-х років минулого століття.

Якщо вивчення голоду допомагає пояснити сучасний стан речей в Україні, воно також проливає світло на ті погляди в сучасній Росії, багато з яких закорінені в минулому. Ще від часів революції більшовики знали, що вони є меншістю в Україні. Щоб підкорити більшість, вони застосовували не тільки надзвичайне насильство, а й недоброчесні та підступні форми пропаганди. Голодомору передувало десятиліття того, що ми тепер називаємо «мовою ворожнечі», тобто мовою, за допомогою якої одних людей маркували як «відданих» радянських громадян, а інших — як «ворогів», «куркулів» — тобто привілейований у минулому клас, який доведеться знищити заради народної революції. Ця ідеологічна мова виправдовувала поведінку чоловіків і жінок, які допомогли організовувати голод на місцях, конфісковувати їжу в родин, які потерпали від голоду, міліціонерів, які заарештовували й вбивали своїх співгромадян. У таких діях вони знаходили моральне та ідеологічне виправдання. Дуже мало з тих, хто організовував голод, вважали себе винними: навпаки, вони були переконані, що селяни, котрі помирали, це — вороги народу, небезпечні злочинці, яких необхідно позбутися заради прогресу.

Через вісімдесят років російська ФСБ, інституційна наступниця КДБ (який в свою чергу був наступником ОГПУ), продовжує демонізувати своїх противників за допомогою пропаганди та дезінформації. Змістове наповнення та форма мови ворожнечі щодо України змінилися, але наміри тих, хто її застосовує — ні. Як і в минулому, Кремль використовує цю мову, щоб налаштувати людей один проти одного, щоб поділити членів суспільства на громадян першого та другого ґатунку, щоб роз’єднати народ і відвернути увагу від нагальних питань. У 1932–1933 роках радянські ЗМІ описували співробітників ОГПУ які працювали з місцевими активістами, як «відданих більшовиків», борців з «петлюрівцями», «куркулями», «зрадниками» та «контрреволюціонерами». У 2014 році російські державні ЗМІ зображали російський спецназ, який здійснив вторгнення до Криму та Східної України, як «патріотів-ополченців», котрі ведуть боротьбу з «фашистами» та «нацистами» з Києва. Надзвичайно потужна дезінформація містить вигадки на кшталт історії про розп’ятого хлопчика, з фальшивими світлинами, проте її транслюють російські державні ЗМІ по всьому світу. Дух цієї дезінформаційної кампанії, хоча й набагато винахідливіший порівняно з тим, що міг придумати Сталін в епоху, коли ще не існувало електронних ЗМІ, у своїй сутності однаковий.

Через вісім десятиліть також можна почути відлуння сталінського страху перед Україною, а точніше страх перед заворушеннями, що поширюються з України до Росії. Сталін постійно говорив про можливість втрати контролю над Україною та про змову поляків й інших іноземних сил для захоплення країни. Він знав, що українці не довіряли сильній центральній владі, що колективізація не матиме підтримки серед селян, глибоко прив’язаних до своєї землі та традицій, і що український націоналізм був тією стимулюючою силою, котра здатна кинути виклик більшовизму, ба більше — зруйнувати його. Суверенна Україна могла перешкодити радянському проекту, не тільки залишивши СРСР без зерна, а й позбавивши його легітимності. Україна століттями була російською колонією, але українська та російська культури залишалися тісно переплетеними, російська та українська мови — близькоспорідненими. Якби Україна відкинула як радянську систему, так і її ідеологію, це могло б поставити під сумнів увесь радянський проект. Саме це й відбулося в 1991 році.

Сьогоднішнє керівництво Росії дуже добре знає цю історію. Як і в 1932 році, коли Сталін сказав Кагановичу, що його найбільшим клопотом є як «не втратити» Україну, теперішній уряд Росії також вважає, що суверенна, демократична, стабільна, культурно й економічно пов’язана з Європою Україна загрожує інтересам російських керманичів. Урешті-решт, якщо Україна стане дуже європейською, якщо вона успішно інтегрується в західний світ, то росіяни можуть запитати, а чим ми гірші? Українська революція 2014 року, коли молодь, розмахуючи прапорами Європейського Союзу, закликала до верховенства права й засудила корупцію, стала найбільшим жахіттям для російського керівництва. Такий рух міг поширитися на схід, тому будь-якою ціною його треба було зупинити. Сьогоднішні можновладці Росії використовують дезінформацію, корупцію та військову силу, щоб підірвати український суверенітет, як це робили радянські уряди в минулому. Як і в 1932 році постійні розмови про «війну» та «ворогів» залишаються надійною тактикою російської правлячої верхівки, яка не може пояснити низький рівень життя більшої частини населення на тлі зростання власних статків, привілеїв та влади.

Історія оприявнює трагедію, але й вселяє надію. Зрештою, Україну не знищили. Українська мова не зникла. Прагнення незалежності, демократії, більш справедливого суспільства, власної держави, яка б насправді представляла українців, також не були змарновані. У 1991 році, коли це стало можливим, українці переважною більшістю проголосували за незалежність України. Як співається в Державному гімні, «Ще не вмерли України, і Слава, і Воля».

Отже, Сталін зазнав поразки. Хоча в 1930-х роках було знищене ціле покоління українських інтелектуалів та політиків, їхня спадщина не зникла. Національні прагнення, пов’язувані насамперед зі свободою, відродились у русі шістдесятників. І хоча рух було загнано в підпілля аж до середини 1980-х років, надалі в 1990-х українці реалізували свої національні прагнення. А в 2000-х роках з’явилося нове покоління українських інтелектуалів та громадських діячів.

Голодомор — це трагічна історія без щасливого кінця. Проте історія України не стала трагедією. Мільйони людей було вбито, але народ вижив. Пам’ять про голод була заборонена, та сьогодні українці обговорюють і дискутують про своє минуле. Перепис 1937 року було знищено, зате нині архіви відкриті та доступні.

Голод та його наслідки залишили жахливий слід. Рани 1933 року все ще кровоточать, але мільйони українців намагаються їх зцілити. Український народ знає, що сталося в XX столітті, й ці знання можуть допомогти визначити його майбутнє.