Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

2 Повстання, 1919

Коли хрестили Нестора Махна, загорілася риза священика. За словами селян, це був знак: йому судилося стати великим бандитом. Коли в Махна народився перший син, рот немовляти вже був повен зубів. Селяни пояснювали це тим, що він був Антихристом.[132] Син Махна незабаром помер, та й історію про хрестини призабули. Однак суперечливі чутки продовжували кружляти навколо постаті Нестора Махна навіть після його смерті. Напевне, його можна вважати наймогутнішим і найхаризматичнішим українським селянським лідером, який постав із хаосу 1919 року. Як відомо, Троцький назвав послідовників Махна «куркульськими грабіжниками», які «замилюють очі несвідомим і найвідсталішим селянам».[133] Петро Аршинов, російський анархіст та шанувальник Махна, назвав його людиною, котра змогла об’єднати «революційний повстанський рух українських селян і робітників», коли «на всій неосяжній території України маси вирували й воювали численні повстанці», Махно «склав план боротьби та проголосив актуальні гасла».[134]

Дуже важко відділити зерно від полови при розгляді українського селянського повстання 1918–1920 років. І це пов’язано як із великою кількістю дійових осіб, так і з різними ролями, котрі вони відіграли, змінюючи противників та союзників, часто стаючи то на один, то на інший бік. Спочатку Махно був революціонером у Запоріжжі (колишній Олександрівськ). Після кількох арештів царською поліцією він просидів з 1908 по 1917 рік у московській в’язниці, де потоваришував з Аршиновим і став переконаним анархістом. Ця радикальна філософія, опозиційна до усталених норм, відрізнялася від ідеології більшовиків та українських націоналістів: Махно прагнув знищення держави, а не її зміцнення. Вийшовши з в’язниці після Лютневої революції 1917 року, він повернувся до України та почав створювати Селянську Спілку, яка швидко переросла в потужну селянську армію. Троцький з роздратуванням писав, що ця сила контролювала «маловідому державу Гуляйполе» — територію навколо рідного містечка Махна. Махно також відмовився визнати нову владу в Києві.

Армію Махна інколи називали Чорною через те, що його бійці воювали під чорними прапорами анархістів, а самих вояків — просто махновцями (більшовики — Махновщиною). Уперше люди Махна виступили проти Павла Скоропадського та його німецько-австрійських союзників, а також Симона Петлюри та його збройних формувань. Незадоволення першими почасти можна пояснити місцевим досвідом: на південному сході країни землевласники-меноніти були передусім «німецькими» експлуататорами, отже, «заслуговували» на те, щоб у них відібрали всю власність. Водночас люди Махна мали набагато ширші цілі через відсутність симпатії до білих або до Центральної Ради. Тому анархісти Махна вбачали союзників насамперед у більшовиках.

Союзницькі взаємини виявилися прогнозовано короткочасними. Більшовиків, які прагнули цілковитого контролю, не влаштовував анархізм Махна. Рівно ж як і в Махна авторитарні методи більшовиків не викликали схвалення. Вже 1920 року він закликав червоноармійців переходити на його бік:

Незважаючи на презирство Троцького, ці настрої набули популярності навіть за межами Гуляйполя. Сама ідея, що українці виступали за «справжню радянську систему без тиску партій чи влади» — тобто соціалізм без більшовизму — була дуже поширеною й надзвичайно привабливою для багатьох людей, які нічого не знали про Махна. Як і учасники антибільшовицьких повстань кронштадтських моряків й тамбовських селян у 1920–1921 роках в Росії, так і десятки тисяч українських селян прагнули революційних змін, але без централізованої влади і репресій з Москви. Це прагнення було чітко й коротко сформульовано в листівці «До товаришів червоних солдатів», яку розповсюджували в селах Центральної України:

Іноземний відвідувач місії Червоного Хресту в Україні висловився про тогочасні настрої українців так:

Термінологія стала настільки заплутаною, що ці речення можна було легко переписати навпаки: «Геть більшовиків! Хай живе комуна!» Але головна думка була зрозумілою: українські селяни хотіли від революції одне, а натомість отримали зовсім інше.

Подібними в своїх лівих переконаннях, революційних поглядах та антибільшовицькій риториці були послідовники ще одного харизматичного ватажка, котрий також постав з хаосу 1919 року, Никифора Григор’єва. На перший погляд, Григор’єв був зовсім не схожим на Махна. Козак та колишній офіцер російської імперської армії, він командував сотнею в армії Скоропадського. Спочатку Григор’єв підтримав його режим, але незабаром розчарувався. Водночас амбіції отамана нестримно зростали: він зібрав вірних послідовників у 117 окремих повстанських загонів, які за деякими підрахунками налічували від 6 000 до 8 000 вояків. Григор’єв заручився підтримкою таких як і він славнозвісних селянських ватажків, і перейшов з-під влади німецького маріонеткового режиму до Петлюри.[138]

Директорія, тобто національні сили під проводом Петлюри, гарантувала Григор’єву титул «Отамана Запоріжжя, Олександрії, Херсона й Тавриди». Галасливий і честолюбний Григор’єв, як і Махно, говорив мовою лівих радикалів. Він прирівнював німецьких та австрійських окупантів до ненависної «буржуазії», котра споконвіку тримала Україну в злиднях. В ультиматумі, виданому восени 1918 року, він заявив:

Коли стало зрозуміло, що Директорія Української Народної Республіки впаде під тиском Червоної армії, Григор’єв швидко поміняв сторони й перекинувся на бік більшовиків. Цей альянс виявився більш нестійким, ніж пакт між Махном і Червоною армією. Один радянський військовий кореспондент, який подорожував з людьми Григор’єва, з тривогою спостерігав за поганою організацією бійців, їхньою тягою до мародерства й звернув увагу на «просякнуту антисемітизмом свідомість». Він цитував жарти деяких командирів про те, що одного дня вони піднімуть зброю проти «комуністів-євреїв».[140] Такі настрої, на його думку, не могли стати підвалинами для довгострокового об’єднання з більшовиками.

І в короткотривалій перспективі така спілка виявилась хисткою. Зв’язок між Григор’євим і воєначальниками Червоної армії постійно переривався, а надто часто тоді, якщо це було на руку отаманові. Коли співпраця зійшла нанівець у травні 1919 року, Григор’єв закликав своїх прихильників повстати проти радянського режиму, який до цього часу тримався в Києві. Грандіозна заява отамана була суцільною плутаниною ідей — націоналістичних, анархічних, соціалістичних, комуністичних — і це, ймовірно, досить точно відображало тогочасні почуття українських селян, землю яких за останні кілька років сплюндрували декілька армій:

На цю риторику більшовики відповіли по-своєму. Вони засудили «куркульське повстання», «куркульських бандитів» та «куркульських зрадників». Очевидно, термін «куркуль» уже набув значення набагато ширшого, ніж просто «багатий селянин». Адже на початку 1919 року кожен, хто мав надлишки зерна, а також кожен, хто чинив опір радянській владі, міг стати «куркулем». І через 10 років Сталіну навіть не довелося вигадувати нового терміна для означення цих же ворогів.[142]

Проте обмін образами не допоміг більшовикам. У червні 1919 року і Григор’єв, і Махно назавжди розірвали свої домовленості з більшовикам. Так само вчинили й безліч інших повстанців, отаманів та різних місцевих ватажків. Усі вони мали революційні сподівання на землю і владу в своїх регіонах, але досягти цього їм заважали й українські націоналісти, й німці, але найбільше — більшовики. Приваблені гаслом «За радянську владу — без комуністів!» солдати, котрі походили із селян, десятками залишали Червону армію та приєднувались до інших формувань. Олександр Шліхтер нарахував дев’яносто три «контрреволюційних виступи» тільки за квітень 1919 року.[143] За іншими підрахунками, у червні було 328 окремих повстань, випадків селянських нападів на радянських чиновників або бійців Червоної армії. Християн Раковський налічив понад 200 антибільшовицьких повстань лише за двадцять днів у липні.[144]

Слово «хаос» не може пояснити чи охопити всього, що сталося далі. Махно і Григор’єв воювали з Червоною армією, Білою армією, Директорією і, зрештою, один з одним. У липні зустріч повстанських сил перетворилася на стрілянину після того, як представник Махна витягнув пістолет і вбив Григор’єва разом з кількома його помічниками. У червні білі розпочали нову кампанію, генерал Петро Врангель відвоював улюблене місто Сталіна Царицин, а головнокомандувач генерал Антон Денікін просунувся в Україну і в червні захопив Харків і Катеринослав (сучасне місто Дніпро). Через місяць він зайняв Полтаву. Тим часом сили Петлюри наступали із заходу і знову взяли Київ, щоб потім ще раз його втратити.

Загалом лише 1919 року Київ переходив з рук у руки більш як десять разів. Як відомо, Річард Пайпс назвав цей рік в Україні «періодом повної анархії»:

Для пересічних людей безвладдя означало постійну небезпеку. Генріх Епп з менонітської меншини в Україні згадував, як його громада залежала від волі будь-якого формування, котре проходило через їхню місцевість:

Кожна зміна влади супроводжувалася зміною політики. Як тільки Біла армія Денікіна заволоділа регіоном, поміщикам повернули конфісковану власність. Продовжуючи традиції російського царату, денікінці також закрили українські бібліотеки, культурні центри, газети й школи. Показово, що люди Денікіна називали Україну Малоросією, чим автоматично зробили своїми ворогами всі українські сили, котрі могли б їх підтримати.[147]

Коли перемагала Червона армія, більшовицькі комісари влаштовували вбивства «аристократії» та «буржуазії», що насправді означало розправу з усіма, хто виступав проти них. Червоні, в свою чергу, знову надавали владу на селі комітетам бідноти, які грабували багатших сусідів. В Одесі більшовицькі командири озброїли 2 400 злочинців, котрі під керівництвом відомого кримінального авторитета Мішкі Япончика (що став персонажем одного з оповідань Ісаака Бабеля) розграбували місто.[148] А в Києві розповідали жахливі історії про душогубку Розу:

У свою чергу десятитисячна кавалерія та сорокатисячна піхота Махна з артилерією, котру тягли на буксирі коні, підривали авторитет усіх, хто був при владі. Подейкували, що його армія вбила понад 18 000 вояків Денікіна, чим дуже послабила сили генерала, а можливо й позбавила його реального шансу перемогти більшовиків.[150] У регіонах, які контролював Махно, включаючи менонітські німецькі поселення на півдні України, деякі махновці нападали на цивільне населення з такою кровожерливістю, котру навіть важко собі уявити. У своїх мемуарах з красномовною назвою «Коли настав кінець світу: 7 грудня 1919 року в селі Штейнбах, Росія» Епп згадував, як він ходив від будинку до будинку в селі Штейнбах, знаходячи усіх мешканців мертвими. Відчинивши двері, в кожній оселі він бачив трупи:

Подібні злочини однієї сторони розлючували іншу. Коли Біла армія зайняла Харків у серпні 1919 року, тіла нещодавно вбитих офіцерів було ексгумовано та перепоховано в неглибоких окопах у міському парку. Було знайдено докази, що загиблим чоловікам «ще живим цвяхами прибивали погони на плечі. У деяких випадках удавлювали гаряче вугілля в їхні черева, а декому навіть зняли скальпи». Зрозуміло, що після таких подробиць багато хто прагнув помсти.[152]

Війна точилася не тільки між арміями та етнічними групами, а й всередині сіл. У селі Велике Устя Чернігівської області насильство між «комбідом» і «куркулями» вибухнуло під час виборів до місцевої сільської ради:

Трохи згодом та сама біднота нападала на «куркулів» і силоміць відбирала в них хліб, «передаючи його органам радянської влади». Вони також взяли участь у так званій «боротьбі з бандитизмом», воюючи з різними «куркульськими бандами», і в одному випадку навіть покликали на допомогу міліцію. Як згадував один із комбідівців: «Міліція з активом бідноти захопили банду біля кладовища. Під час перестрілки банда зникла й більше в селі не з’являлась, а незабаром її остаточно ліквідували».[154]

Неначе постійне дежавю різанини відбувались одна за другою. Опір селян розлютив більшовиків, і не в останню чергу тому, що цей опір суперечив їхньому історичному детермінізму — адже бідні мали підтримувати більшовиків, а не воювати проти них. Свідомі того, що вони опинилися у меншості, а також чисельної переваги ворога, більшовики стали жорстокішими, інколи вимагаючи вбивства сотень селян у відповідь на вбивство одного комуніста, або закликаючи до винищення усього чоловічого населення окремого села.[155]

Трагедії тих жахливих років продовжували жити в пам’яті місцевих жителів упродовж десятиліть, підживлюючи прагнення до помсти з усіх сторін. Але одне з найбільш брутальних насильств було застосоване до групи, котра намагалась якнайдалі дистанціюватись від конфлікту.

Восени 1914 року молодий російський солдат Максим написав веселого листа своїй родині з австрійського фронту. Він починає з привітань своєму батькові та решті родичів, і переходить до побажань на кшталт «Господь Бог дасть вам доброго здоров’я та всього найкращого в світі». Однак далі він з тривогою продовжує. Його загін зазнав поразки, в якій він звинувачує євреїв-шпигунів. Вони, як йому здавалося, обладнали підземну телефонну лінію, щоб передавати інформацію ворогу. З тих пір він і його товариші «грабують та б’ють євреїв, тому що вони на це заслуговують, адже хочуть обдурити нас усіх».[156]

Зрозуміло, що Максим не перший, кому спало на думку, що євреї були зрадниками: антисемітизм був поширеним у царській армії в 1914 році так само, як і в російському суспільстві, навіть у найвищих колах. Цар Микола II був запеклим антисемітом. Для нього євреї стали символом усього поганого в сучасному світі. Імператор навіть охарактеризував одну з газет як осередок, «де сидить той чи інший єврей... і своє завдання вбачає в тому, щоб налаштувати людей один проти одного».[157] Протягом правління Миколи II царська таємна поліція — «охранка» — сфабрикувала «Протоколи сіонських мудреців» — сумнозвісну підробку про єврейську змову для підкорення світу. Держава також доклала зусиль до підбурювання погромів в усій Росії 1905 року. Зважаючи на такі панівні настрої, переконання командування російської армії в 1914 році в тому, що євреї «спілкуються з ворогом за допомогою підземних телефонів та аеропланів» і передають німецьким військам золото через фронтову лінію в шлунках худоби та гусячих яйцях, вже не видається дивним.[158] Неймовірні конспіраційні теорії про єврейську зраду пропонували правдоподібні пояснення прикрих фактів: поразки загону, втрати провізії, поганої боєздатності цілої армії.

Аналогічне переконання в реальному існуванні єврейської змови, поширене задовго до Лютневої революції, підштовхнуло до серії жахливих масових вбивств, що сталися в наступні роки. Згідно із загальновизнаними дослідженнями, в 1918–1920 роках бійці усіх сторін — білих, Директорії, поляків та більшовиків — вбили щонайменше 50 000 євреїв під час більш ніж 1 300 погромів по всій Україні. Деякі дослідники визначають кількість загиблих у 200 000. Десятки тисяч було поранено і зґвалтовано. Багато містечок — штетлів — спалено вщент. Чимало єврейських громад були змушені віддати усю власність озброєним солдатам, які погрожували їх убити в разі відмови. У Проскурові (нині Хмельницький) повстання, розпочате більшовиками, призвело до смерті 1 600 людей лише за два дні. Тисячі євреїв тікали до Києва в пошуках порятунку від голоду та хвороб. Коли війська Денікіна залишили місто в грудні 1919 року, в тимчасових притулках для біженців було знайдено близько 2 500 трупів євреїв.[159]

Вичерпне пояснення цієї ганебної хвилі антисемітського насильства виходить за межі цієї книги. Ще й тому, що більшість свідчень, які дійшли до нас з того часу, автори обирали вибірково для підтвердження певної настанови — або проти більшовиків, або проти Білої армії чи Директорії. З великої кількості джерел стає зрозумілим, що злочинці були з усіх сторін протистояння. Григор’єв навіть не намагався приховати свого агресивного антисемітизму; Денікін і його генерали з особливим захопленням підтримували погроми як відповідь «єврейській» ЧеКа та «єврейським» більшовикам. Британський журналіст, який деякий час подорожував з Денікіним, зафіксував, що офіцери білого генерала та його оточення, згідно з вихованням, здобутим за часів царизму, «звинувачували євреїв в усіх проблемах своєї країни»:

Натомість Петлюра, як відомо, не послуговувався антисемітською риторикою. Він був колишнім членом Центральної Ради, до складу якої свідомо було включено євреїв; неодноразово завзято засуджував антисемітизм серед своїх послідовників. Зокрема Петлюра проголосив: «Як наказує Христос, ми закликаємо усіх допомагати євреям, які страждають». Під час свого короткого перебування при владі його уряд надав євреям України автономний статус, підтримував єврейські політичні партії та фінансував публікації на ідиш.[161]

Однак прихильність вояків Директорії до своїх командирів була далеко неоднозначною, тому місцеві реалії часто відрізнялися від планів керівництва. Комітет Червоного Хреста зустрівся з одним із генералів армії Петлюри в Бердичеві в 1921 році: «У дуже цинічній формі він лаяв усе єврейство та звинуватив євреїв у підтримці більшовиків».[162] Той самий комітет звернув увагу іншого генерала на те, що командування Директорії наказало припинити погроми. Генерал відповів, що «Директорія лише маріонетка в руках дипломатів, більшість з яких євреї», і що він діятиме, як йому заманеться.[163]

Аналогічно більшовицьке керівництво тільки формально засуджувало погроми, однак це не зупиняло вояків Червоної армії від шантажу єврейських громад або й відкритого грабунку. У жовтні 1920 року Леніну повідомили про червоноармійців у Волинській губернії, які «винищили усе єврейське населення на своєму шляху, грабували та вбивали». Незважаючи на позірні заперечення, махновці також брали участь у нападах на євреїв, рівно ж, як і польські солдати.[164]

Проте найгіршим насильство було в тих місцевостях, де була відсутня будь-яка влада. Найбільшої шкоди завдавали розформовані військові загони або бандити, не причетні до будь-кого з учасників протистояння.[165] У свідченні єврейського підприємця Симона Лейб-Рабиновича подано докладний опис подій у селі Пічки біля Радомишля, коли двадцять членів «банди Струка» заволоділи селом у 1919 році. Першого ж вечора євреїв села взяли у заручники з вимогою сплатити 1 800 карбованців. За кілька днів більшовики атакували село і більшість заручників втекли. Коли вони повернулися, то помітили спустошені домівки, з яких сусіди розтягли майно. Лейб-Рабинович пішов до одного з сусідів і попросив повернути перину:

Лейб-Рабинович утік. Наступного дня люди Струка вивели всіх євреїв села в поле, забрали всі речі та одяг і вимагали гроші, а потім вбили усіх, хто не зміг відкупитися.

Схожі події відбувалися і в Макарові, великому селищі сучасної Київської області, протягом 1919 року. Перший напад було організовано одним із місцевих ватажків. Його угруповання, котре один мемуарист описав як «банду босоногих підлітків з рушницями», з’явилося в селі в червні. Євреї поховалися як миші по норах; молоді люди, «розважившись стріляниною», почали нищити торгові лавки на ринку. Їхній лідер Матвієнко закликав місцевих селян приєднатися до них. Урешті-решт євреї погодилися на перемовини:

А за кілька днів Матвієнко повернувся з новими вимогами: цього разу були потрібні цінні речі й навіть одяг. Через кілька тижнів він узяв шістьох місцевих євреїв у заручники, щоб обміняти їх на свого брата, котрого захопили більшовики, що воювали в області. Коли євреї запитали, чому він обрав заручниками саме їх, він знизав плечами: «Комуністи — це жиди, а усі жиди — комуністи». Через два тижні забрали ще шістьох євреїв: Матвієнко вимагав додаткові 150 000 карбованців викупу. Невдовзі місцеві мешканці вирішили приєднатися до гри й також почали вимагати гроші та брати заручників. Коли прийшли більшовики, то висунули свої вимоги, а після них повернувся Матвієнко. Євреї послали до нього делегацію, яку він одразу розстріляв. Після розстрілів його люди пішли по селищу, одразу вбиваючи усіх євреїв, яких вони знаходили: «Всього було вбито близько 100 людей. Як і слід було чекати, усе єврейське майно було розкрадено».[168]

Насильство над євреями позначилося на всіх, хто був його свідком, виконавцем або жертвою. Погроми, як і Громадянська війна, бруталізували населення. Воно швидко навчилося підкорятися волі людей зі зброєю. Методи, використані під час погромів, повернуться відлунням при вилученні зерна в 1921 році, коли Ленін запропонував брати заручників, щоб змусити селян віддати свої запаси. Ці ж методи також повторно застосують через десять років під час колективізації, коли «куркулів» тероризуватимуть так само, як і євреїв у 1919 році. Їх збиратимуть, роздягатимуть до спіднього, шантажем заберуть усе майно, їх принижуватимуть і над ними будуть знущатися, а декого і розстріляють.

У певному сенсі погроми стануть передвістям наступних подій. Радянські пропагандисти, котрі перекручували факти з української історії та підпорядкували історію, політику й журналістику для замовчування голоду, так само намагалися використати єврейські погроми для дискредитації українського національного руху. Радянські історики десятиріччями представляли Петлюру винятково як антисеміта. Вони заперечували участь Червоної армії у погромах; замовчували, що Директорія, а до неї й Центральна Рада, насправді передусім представляли національний рух.

Натомість вони підкреслювали зв’язок українського націоналізму з грабунками, вбивствами і насамперед — з усіма погромами. Доклали великих зусиль для збору «свідчень» проти Петлюри та генералів, з якими було пов’язане його ім’я, та опублікували ці матеріали різними мовами.[169] А самого Петлюру вбив у Парижі російський єврей Шолом Шварцбард, який стверджував, що таким чином помстився за погроми. Навіть якщо Шварцбард і не був агентом радянських спецслужб (як багато хто вважав на той час), то радянська пропаганда неодмінно посприяла демонізацїї постаті Петлюри в його уяві.

Українська громада в Парижі та в інших країнах боролася з цим тавром. Вони опублікували кілька звернень Директорії разом із промовами самого Петлюри від 1919 року, що закликали українських вояків захищати євреїв.[170] Звісно, це не могло пояснити, чому політика багатьох генералів Петлюри на практиці виявилась розбіжною із заявами їхнього лідера. Серед багатьох інших речей, яких не вистачало у пропагандистській війні між Радянським Союзом та українським націоналізмом, найбільше бракувало нюансів.

Українське селянське повстання спустошило село та створило в ньому поділи, котрі вже ніколи не зникнуть. Це повстання також докорінно змінило сприйняття України більшовиками. Якщо раніше більшовики ставилися до України як до «Південної Росії», провінції, котра їх цікавила передусім родючими землями та чималими запасами продовольства, то після буремного 1919 року вони вважали Україну потенційно небезпечною та вибуховою, а українських селян й інтелігенцію розглядали як ворогів радянської влади.

Повстання також навчило їх вбачати в Україні джерело майбутніх воєнних загроз, особливо через хаос, який спричинила остання кампанія Денікіна в Україні. Після кривавого літа 1919 року Денікін захопив Київ у серпні. Він узяв Курськ 20 вересня, а Орел 13 жовтня й зупинився за 200 км від Москви — так близько, що здавалося, він завоює її. Якби Денікін об’єднався з українськими національними силами, то, цілком можливо, він переміг би більшовицький режим ще до того, як той набрав сили. Натомість його непопулярна земельна політика, опозиція до українських інституцій, а також брутальна поведінка його офіцерів, спонукали українських партизанів нападати на лінії постачання його армії. Влада Денікіна на території України щодня слабшала, і він був змушений відступити.

Водночас наступ Денікіна проторував дорогу ще одному опоненту більшовиків. Як тільки білі відступили, Петлюра востаннє спробував об’єднати сили з маршалом Юзефом Пілсудським, польським національним лідером, який щойно допоміг власній країні відновити суверенітет. На відміну від Денікіна, Пілсудський не мав намірів окупувати центральну чи східну Україну. Хоча він і приєднав сучасну Західну Україну до нової Польської республіки, проте сподівався створити міцну українську державу, котра слугуватиме противагою радянській Росії. Угода, укладена обома лідерами, була пройнята глибоким переконанням, що «кожна нація має право визначати свою власну долю і вирішувати стосунки з сусідніми країнами».[171] Пілсудський виголосив промову українцям, окремі вислови з якої більшовики запам’ятали надовго:

Поляки та українці розпочали спільну кампанію на початку 1920 року і спершу майже не зустріли опору. 7 травня армія Пілсудського увійшла до Києва, який настільки погано захищали, що польські вояки в’їхали до міста на трамваях. Із запізненням, але ще один командувач Добровольчої армії, генерал Петро Врангель погодився приєднатися до них зі своєї бази в Криму.

Польська окупація була нетривалою. 13 червня Червона армія змусила поляків відступити. На початку серпня червоноармійці були вже під Варшавою. Пілсудський посунув їх назад після битви, яка увійшла в історію під назвою «Диво на Віслі». Польські війська знову увійшли в Україну, але їм не вдалося створити незалежну українську державу. Пілсудський підписав мирний договір у жовтні, а наступного року уклав угоду про державний кордон між Польщею і радянською Росією.[173]

Проте навіть після того, як рештки білих сил, що застряли в Криму, похапцем завантажились на кораблі та відпливли в Чорне море, думки про контроль над Україною не полишали більшовицьку уяву. Троцький пояснював у листі до колег, що встановлення миру в Україні буде важким. Незважаючи на воєнну перемогу Червоної армії, ідеологічна революція в Україні так і не сталася: «Досі радянська влада трималася в Україні (і не дуже добре) головним чином через міць Москви, завдяки великоросійським комуністам та російській Червоній армії».[174] Висновок був очевидним: Україну приборкали силою, а не переконаннями. І колись силу доведеться застосовувати знову.

Українська воєнна загроза зникла, але питання ідеологічної непокори залишалося. Український націоналізм було розбито на полі бою, але він продовжував притягувати до себе український середній клас, інтелігенцію та немалу частину селянства. До того ж, він загрожував цілісності радянської держави, яка і так намагалася впоратися з усіма національними відмінностями. Найбільш загрозливим було те, що націоналізм мав властивість приваблювати іноземні сили, особливо на кордоні з Польщею.

Українське повстання також поставило під загрозу увесь більшовицький проект. Справжні настрої його учасників знайшли відображення в радикальній, анархічній, антибільшовицькій риториці. Мільйони українських селян прагнули соціалістичної революції, але не більшовицької, і точно не під керівництвом Москви. Хоча українські лідери і представляли широкий спектр поглядів — від анархістів до монархістів — селяни повсюдно продемонстрували цілковиту одностайність своїх прагнень. Вони хотіли голосувати за власних представників, а не за комуністів. Вони хотіли забрати землю у великих поміщиків, але господарювати на ній бажали самостійно. Вони не воліли «другої панщини», якою їм здавалось колективне господарство. Вони очікували на повагу до своєї релігії, мови й традицій. Вони хотіли мати можливості продавати власне зерно підприємцям і ненавиділи примусову конфіскацію своєї продукції.[175]

Такі прагнення — соціалізму без авторитаризму, без більшовиків і комунізму — голосно відгукнуться протягом 1920-х років. Пізніше у ВКП(б) постане «ліва опозиція» Троцького. Проте саме Україна стала першим і найпотужнішим виявом антирадянських «лівих сил». «Жорстокий урок 1919 року», як пізніше буде названо повстання українських селян, більшовики запам’ятають надовго.[176]