Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

9 Рішення, що призвели до голоду, 1932: Кінець українізації

Кожному, хто знав українське село, було зрозуміло, що восени 1932 року голод набуде небувалого розмаху й загине багато людей. Така надзвичайна катастрофа вимагала надзвичайного пояснення. Тож у грудні того року Політбюро ЦК ВКП(б) запропонувало таке пояснення. Майже водночас з оприлюдненими постановами про вилучення продовольства й «чорні дошки» було видано дві таємні постанови від 14 та 15 грудня відповідно, котрі відкрито звинувачували українізацію в зриві хлібозаготівель.

У контексті ширшого загальносоюзного голоду 1932–1933 років ці дві постанови є унікальними, як і події, котрі незабаром відбулися. Під час голоду в деяких регіонах дійсно вжили особливих заходів. Цілком можливо, що причина вищої надсмертності серед селян Поволжя полягала в їхній сумнівній відданості новому режимові — там застосували деякі методи, котрі практикували в Україні, включно з масовими арештами комуністичних керівників, хоча й у меншому масштабі, ніж в УСРР.[713] У Казахстані режим блокував традиційні кочові маршрути та вилучав худобу, щоб прогодувати російські міста, тим самим прирікши етнічних казахів-кочовиків на жахливі страждання. Понад третина всього населення, а це 1,5 мільйона людей, загинуло під час голоду, який ледве зачепив слов’янське населення Казахстану. Ця боротьба з кочовиками, яку ще іноді називають «седентаризацією» (переходом від кочового до осілого способу життя), стала ще однією формою радянізації та очевидним наступом на непокірну етнічну групу.[714] Однак більше ніде невдачі в сільському господарстві так чітко не пов’язували з питанням національної мови та культури, як в Україні та на Північному Кавказі, з його значним українськомовним населенням.

У першій зі згаданих постанов провали в хлібозаготівлях в Україні та на Північному Кавказі пояснювали «слабкою роботою та відсутністю революційної пильності» в місцевих партійних організаціях. Останні намагалися всіляко продемонструвати відданість СРСР, партійні комітети нижчого рівня в значній частині районів буцімто наскрізь заполонили «контрреволюційні елементи — куркулі, колишні фіцери, петлюрівці, прихильники Кубанської ради та ін.». Вони були прихованими зрадниками і закріпилися в самому серці партії та державного чиновництва:

Як пояснювала постанова, в усьому була винна українізація: вона відбувалась «механічно», без урахування поставлених перед нею завдань. Замість захисту інтересів СРСР, українізація полегшила створення таємних контрреволюційних осередків у державному апараті «буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та іншим». Ця проблема існувала не тільки в Україні. Постанова також засуджувала «легковажну, не пов’язану з культурними інтересами населення, не більшовицьку “українізацію” майже половини районів» Північного Кавказу, що забезпечило ворогів радянської влади «легальною формою».[716]

У постанові винними визнали «куркулів», колишніх білих офіцерів, реемігрантів-козаків та учасників Кубанської ради — всіх тих, хто воював під час Громадянської війни за незалежну козацьку державу на Кубані. Їх назвали та пов’язали між собою як «українців» або, принаймні, як тих, кому українізація була «на руку».

Друга постанова дублювала першу й поширювала заборону українізації на Далекий Схід, Казахстан, Центральну Азію, Центрально-Чорноземну область та інші райони СРСР, які могли бути «інфіковані» українським націоналізмом. Радянський уряд видав цю додаткову постанову, щоб «засудити виступи і пропозиції, що надходять від окремих українських товаришів, про обов’язкову українізацію цілої низки районів СРСР» та отримати можливість негайно припинити усюди будь-яку українізацію. У перерахованих регіонах негайно перестали друкувати українські газети та книги, а мовою викладання у школі ставала російська.[717]

Ці два накази дозволили пояснити зернову кризу, знайшли та назвали «крайнього». З їх виданням також розпочалася негайна масова «чистка» в КП(б)У, а також цькування, а згодом і фізичне винищення університетських викладачів, учителів, учених та інших інтелектуалів — усіх, хто пропагував українську національну ідею. Протягом наступного року всі установи та організації, пов’язані з цією ідеєю — університети, академії, галереї, клуби, — були «вичищені», закриті або трансформовані.

Постанови демонструють прямий зв’язок між наступом на українську національну ідентичність і голодом. Та сама організація (ОГПУ) здійснювала цей напад. Ті самі чиновники відповідали за пропаганду, що супроводжувала обидві політики. З погляду держави, кінець українізації і голод були частиною одного проекту.

«Чистки» в КП(б)У

ОГПУ часто вигадувало фантастичні теорії змов своїх ворогів. Проте опозиція до політики хлібозаготівель серед українських партійців на найнижчих щаблях була реальною. У листопаді 1932 року почали надходити нові звіти про невдоволення серед членів партії, що спонукало Сталіна проголосити: «Справи в Україні геть погані». Сотні членів КП(б)У неодноразово й регулярно виступали проти хлібозаготівель та «чорних дошок» як усно, так і на практиці.

Часом їхні заклики були дуже емоційними. Один партієць зі Сватового на Луганщині відкрито поділився своїми поглядами в довгому листі до районного партійного комітету. «Я згадую, коли я з першого [дня] в комсомолі у 1921 році горів і провадив роботу будь-яку, відчуваючи, що лінія партії правильна і я правий», — писав він. Проте в 1929 році він засумнівався. А коли люди почали потерпати від голоду, цей партієць відчув, що не може більше мовчати: «Генеральна лінія партії наразі неправильна, і скерована на створення злиднів на селі, форсовану пролетаризацію в сільському господарстві, що підтверджує — то це наші станції та поява безпритульних по великих містах у масовій кількості».[718] Інші однозначно сприймали нову хлібозаготівельну кампанію як напад на всю республіку. «Хай би помилились на десять-двадцять районів, це ще припустимо, — казав один з районних партійних секретарів, — але помилятися у підрахунках майже на всі райони України — це щось не те».[719]

Такі вислови дуже занепокоїли більшовицьке керівництво. Якщо комуністи більше не підтримують офіційну політику, хто ж її тоді виконуватиме? Ніхто не сприймав цю проблему так серйозно, як сам Сталін. Після консультацій з Балицьким, з яким він двічі зустрівся в листопаді 1932 року, Сталін надіслав таємного листа всім керівникам партійних і радянських органів, у якому оголосив війну зрадникам всередині партії. «Ворог з партквитком у кишені повинен бути покараний більш суворо, ніж ворог без партквитка». Він заявив:

Водночас розпочалися зміни на вищому рівні. Сталін відправив Балицького назад, щоб той очолив ДПУ України, тим самим поклав кінець його недовгій роботі в Москві. Він також призначив другим секретарем ЦК КП(б)У Павла Постишева, колишнього керівника Харківського окружного комітету партії — після нетривалого керування ним пропагандистським відділом ЦК ВКП(б) у Москві. У наступні місяці Постишев діяв як прямий намісник Сталіна, свого роду генерал-губернатор України. Також Сталін усунув від керівництва Власа Чубаря, зате залишив Станіслава Косіора та Григорія Петровського (перший був заарештований у 1938 році і страчений у 1939 році, другому вдалося дожити до 1958 року).[721] Узимку 1932–1933 років Сталін ініціював нову хвилю розслідувань, звинувачень та арештів низових партійних працівників в Україні, котрі наважилися виступити проти політики хлібозаготівель. Результатом цієї «чистки», яка відбувалася одночасно з голодом, мало стати перетворення КП(б)У в знаряддя Москви, без автономії та здатності для прийняття самостійних рішень.[722]

Місцеві керівники дорого заплатили за чесність. Наприклад, в Оріхові комуністи намагалися сказати правду. «Ми члени партії і повинні бути відвертими, — говорили вони колегам у Харкові. — План нереальний, і ми його не виконаємо. Виконаємо на 45–50%...».[723] У 1964 році, під час короткої Хрущовської «відлиги», «Оріхівську справу» переглянули. Свідок за свідком люди говорили про те, що оріхівські комуністи не виконали план, бо він був нереальним: на місцевих полях просто не виростало стільки зерна. Один зі свідків, колишній керівник колгоспу Михайло Нестеренко, згадав, під яким тиском перебували тоді партійці: «Справа в тому, що слово саботаж у ті роки було крилатим словом. За найменші негаразди нас — голів [правління колгоспів] називали саботажниками і погрожували репресіями».[724]

Під час голоду такі думки прирівнювали до зради, й кілька оріхівських партійців заарештували та засудили. Декого надовго відправили до ГУЛАГу. Багато хто з них ніколи не повернулися додому. ОГПУ виправдовувало такі суворі покарання, надавши діям засуджених глибшого значення: «... Хоча вони прикидалися членами партії, такі комуністи, як в Оріхові, таємно планували державний переворот. Оріхівські комуністи «стали на прямий куркульський шлях зради партії пролетарської держави, на шлях шкідництва, організованого розкладання колгоспів, організували саботаж хлібозаготівель, майстерно приховуючи свою куркульську шахрайську роботу [за] “згодою” з генеральною лінією партії».[725]

Одна із засуджених, тоді член бюро райкому партії Марія Базилевич-Скип’ян, провела 10 років у ГУЛАЗі, і в 1964 році заявила, що тоді «постраждали абсолютно невинні люди, чесні та принципові комуністи».[726] А проте арешти в Оріхові 1933 року слугували суворим застереженням: навіть члени партії не були захищені від переслідування. Будь-хто, навіть беззастережно відданий, навіть переконаний комуніст, тепер міг стати «цапом відбувайлом», якщо він чи вона насмілились виступити проти рішень влади.

Мова звинувачень на адресу оріхівських комуністів стала широко вживаною на всій території республіки. 18 листопада, того ж дня, коли Політбюро ЦК КП(б)У розпорядилося вилучати всі зернові запаси, було видано наказ «Про ліквідацію контрреволюційних осередків та боротьбу з куркульськими угрупованнями». У селах, занесених на «чорні дошки», підлягали арешту «куркулі, петлюрівці, погромники та інші контрреволюційні елементи».[727] Через чотири дні Політбюро ЦК ВКП(б) вирішило, що партійні та колгоспні керівники, які провалили хлібозаготівлі, можуть бути засудженими до страти. Спеціальну «трійку» українських чиновників, включно з Косіором, наділили повноваженнями призначати такі покарання. Кожні 10 днів (або декаду) вони мали звітувати Москві про такі вироки.[728]

Керманичі швидко взялись до роботи. Протягом чотирьох днів ДПУ виявило не тільки масове незадоволення, а й докази існування змови серед «куркулів-петлюрівців» у 243 українських районах.[729] Лише в листопаді 1932 року таємна поліція заарештувала 14 230 осіб; загальна кількість арештів на той рік становила 27 000, тобто вже протягом листопада партійні ряди на місцевому рівні значно порідшали.[730] Навіть молоді, серед якої ще не було членів партії, «перепало на горіхи»: з кінця 1932 року до початку 1934 року з комсомолу виключили 18 638 хлопців і дівчат.[731]

Під час цієї хвилі арештів мова чекістів ставала ще більш войовничою. «Оперативний удар по внутрішньоколгоспних антирадянських угрупованнях продовжується швидкими темпами», — рапортували в оперативному бюлетені ДПУ УСРР:

Вигадана «змова» також ставала більш потужною, складною та тісно пов’язаною з повстаннями в минулому. Багато заарештованих, особливо в листопаді та грудні, були головами або членами керівництва колгоспів; решта — рахівниками або іншими працівниками. Поряд з іменами заарештованих часто зазначали їхні реальні або уявні зв’язки та посади: «кол[ишній] петлюрівський комендант»; «у минулому син торговця, матір його заслана на Північ»; «колишній землевласник»; «у минулому активний учасник петлюрівської банди». Їхні «злочини» завжди включали крадіжки хліба, критику хлібозаготівельної кампанії або іншу діяльність, що якимось чином могла пояснити поганий врожай в Україні.[733] Проте їхні наміри кваліфікували не просто як політичні, а як контрреволюційні. Стверджували, що заарештовані перебували під впливом Махна, Петлюри, СВУ «куркулів» або інших ворожих сил часів Громадянської війни.

У деяких випадках минуле і сьогодення недвозначно переплітались. Керівництво села Костянтинівки Одеської області в грудні 1932 року заарештувало Тимофія Пікала через його теперішню поведінку, а також за зв’язки в минулому. У справі Пікала занотовано, як він агітував інших селян не здавати зерно: «Цього року радянська влада забиратиме весь хліб, і всі згинуть з голоду, якщо здадуть хліб». Разом із тим зазначено, що Пікал був «командиром під час селянського повстання 1919 року». Його засудили за сумнозвісною статтею 54–10 (антирадянська агітація та пропаганда).

Петра Овчаренка, мешканця іншого села в Одеській області, спіткала така ж доля. У грудні 1932 року Овчаренка одночасно звинувачували в тому, що він був «одним з організаторів сектантської групи» в минулому, натомість у теперішньому «займається систематичною агітацією проти здачі зерна колгоспом». Один з допитаних свідків чув, як Овчаренко заявляв: «... Нащо нам плани, хто має право хазяйнувати нашим хлібом і змушувати нас голодати, хліба не віддамо».[734]

До кінця року в теоріях змов з’явилися закордонні учасники. Наприкінці грудня Балицький розкрив існування змови «польсько-петлюрівського повстанського підпілля, що охоплювало 67 районів в Україні». У лютому 1933 року він знову писав про виявлення зв’язку між «контрреволюційним підпіллям» та «закордонними українськими націоналістичними центрами (УНР, УВО та УНДО) і польським Генштабом».[735] Водночас колеги Балицько-го в Москві підтвердили втручання сил із-за кордону: в одному докладному звіті ОГПУ йшлося «про виявлені та викорінені куркульсько-білогвардійські контрреволюційні організації» не лише в Україні, а й — після постанов 1932 року — на Північному Кавказі, у Центрально-Чорноземній області та на Уралі.

Московська доповідь перевершила фантастичні заяви Балицького. Автори доповіді стверджували, що вони викрили зв’язки між «неефективними» колгоспами і «Російською військовою організацією» із засланих колишніх царських офіцерів, котру очолив генерал Білої армії Петро Врангель. В Україні ДПУ затримало «куркуля» Барильникова, якого нібито сам Врангель відправив з Парижа для агітації проти хлібозаготівель і колективізації. Також спецоргани встановили, що в Україну відрядили «23 польсько-петлюрівських емісари»; вони також викрили «широке повстанське підпілля», що охоплювало низку районів Правобережжя і Донбасу та було пов’язане з українським урядом в екзилі у Варшаві; ліквідували «куркульсько-білогвардійську диверсійну групу» румунської розвідки та контрреволюційні повстанські організації на Кубані, котрі прибули з-за кордону й мали тісні контакти з білоемігрантськими козацькими центрами». Серед усіх інших звинувачень, цим різним групам закидали поширення листівок політичного змісту, підпали колгоспної власності, занепад державних господарств (зокрема однієї птахоферми, на якій загинуло 11 000 штук домашньої птиці), встановлення зв’язків з іноземними контрреволюційними організаціями, використання моряків як агентів і, звичайно, саботаж хлібозаготівель та крадіжки зерна.[736]

Незважаючи на те, що опір партійців нижчої ланки дійсно існував, ці численні міжнародні схеми, навіть за стандартами ДПУ були абсурдними. У липні 1932 року Польща підписала з СРСР пакт про ненапад.[737] Генерали Білої армії, вказані у звітах, давно відійшли від справ і жили в Парижі, тобто були літніми людьми, які не мали реального впливу в СРСР. А Петлюри вже давно не було на світі.

Проте звинувачення, сфальсифіковані Балицьким та головою ОГПУ Генріхом Ягодою, не мали на меті з’ясувати правду. За допомогою такої хитросплетеної політичної змови пояснювали, чому не вдалося зібрати врожай в необхідних обсягах, чому люди голодували, чому радянська аграрна політика, яка була настільки тісно та безпосередньо пов’язана із Сталіним, зазнала невдачі. Наполягаючи на власній позиції, Сталін особисто наприкінці грудня надіслав листа членам та кандидатам у члени ЦК ВКП(б), а також партійним керівникам республіканського, обласного та районного рівнів. До листа він прикріпив довгі, складні юридичні документи, які деталізували «саботаж хлібозаготівель у Харківській та Дніпропетровській областях та внутрішньоколгоспного шкідницького угруповання на Кубані». Списки винних посадових осіб з їхніми злочинами було додано наприкінці.[738]

Історія про змову також забезпечила всіх, хто залишився в партії, ідеологічним обґрунтуванням того, що вони мали робити. Лише одна Москва не могла наглядати за виконанням цих страшних наказів. Політика потребувала зусиль місцевих активістів. Через кілька тижнів тисячі людей були залучені до виконання політики, що призвела до голоду їхніх сусідів. Мотивація була розмаїтою: страх арешту, страх голоду, а також істерія, підозра та ненависть до своїх ворогів.

Ліквідація національного руху: «Розстріляне Відродження»

КП(б)У стала першою жертвою «грудневих» постанов. Рішення союзного більшовицького керівництва, котрі пов’язували українізацію з хлібозаготівлями, також ознаменували крах спробам примирити український національний рух і радянську владу.

Насправді, ситуація для українських культурних діячів відчутно погіршилася ще до осені 1932 року. Від часів організованого засудження «шумськізму» в 1927 році життя багатьох людей, пов’язаних з українською культурою, стало небезпечним. Продовжувалася боротьба з Михайлом Грушевським різними способами, про які він знав, а про деякі навіть не здогадувався. ДПУ цілеспрямовано поширювало інформацію, щоб посіяти розбрат і створити атмосферу напруги довкола історика, підбурювало друзів Грушевського проти нього. Його фінансування вичерпалося. Представники нової, марксистської школи істориків критикували наукові праці Грушевського та стверджували, що він приділяє недостатню увагу історії робітничого класу та виявляє занадто великий інтерес до проблеми української ідентичності.

Навесні 1931 року ДПУ врешті-решт заарештувало Грушевського під час його візиту до Москви. Його перевезли в Україну, де Балицький особисто вирішив відправити найвидатнішого історика України на заслання, а не до в’язниці. Його повернули в Росію й наказали там і залишатися. Незабаром після цього влада організувала три публічні дебати, метою яких було делегітимізувати роботу Грушевського. Ці «показові процеси» були проведені дуже помпезно та відбувалися в трьох будівлях, пов’язаних з національним рухом: у Київському оперному театрі, колишньому приміщенні Української Центральної Ради та в будинку ВУАН. На дебатах «розвінчували» Грушевського як активного ворожого агента, «українського буржуазного націоналіста та фашиста, який працював над від’єднанням України від СРСР та підпорядкуванням її капіталістичному Заходу».[739] Його ім’я назавжди зникло з суспільного життя, і він більше ніколи не повернувся в Україну. Грушевський помер, як багато хто все ще вважає, за підозрілих обставин у Кавказькому курортному місті Кисловодськ 1934 року.

Протягом наступних місяців після процесів над Грушевським всіх націонал-комуністів — відданих більшовиків, котрі вважали, що можуть надихнути українських селян і робітників як українською, так і радянською риторикою, спіткала така сама доля. Микола Скрипник, який очолював цькування Шумського, погоджувався зі звинуваченням проти Грушевського і обстоював генеральну лінію партії, став новою жертвою. У січні 1933 року партія скасувала українські історичні та мовні курси, які Скрипник організував в українських університетах. У лютому Скрипник був змушений захищатися від обвинувачень у примусовій «українізації» російських дітей. У березні, коли голод найбільше вразив село, Постишев у ролі такого собі прес-секретаря Сталіна в Україні проштовхнув постанову «Про підручники», згідно з якою розпочалась уніфікація українських навчальних програм і підручників з їхніми російськими відповідниками.[740]

Система шкільної освіти Скрипника канула в небуття. У червні Постишев звинуватив його в припущенні «помилок» у Народному комісаріаті освіти й пішов ще далі:

Постишев не назвав Скрипника «прихованим ворогом», але був дуже близьким до цього.[741] Через деякий час у комуністичній пресі надрукували серію статей, у яких засудили освітню та мовну політику Скрипника, включно з новим українським правописом, над створенням якого він працював протягом багатьох років, залучивши вчених з усього українськомовного світу.[742] На засіданні Політбюро, яке відбулося 7 липня, у кімнаті, заповненій його колегами, Скрипник спростував звинувачення на свою адресу. Присутні відреагували на його коментарі формально: «Скрипник не виконав своїх зобов’язань надати Центральному Комітету стислий лист, в якому він викриває свої помилки». Він так ніколи його і не надав: після засідання Політбюро Скрипник повернувся додому й застрелився.[743]

Зашморг затягувався навколо ший багатьох, зокрема українських митців, які мешкали в Будинку «Слово» — багатоповерхівці для письменників і культурних діячів у Харкові. З 1930 року Будинок «Слово» був центром майже істеричного стеження ДПУ. Чекісти постійно шпигували за будівлею; міліція проводила регулярні обшуки шістдесяти восьми квартир і припиняла будь-які випадкові розмови біля будинку за участю більш як трьох осіб на тій підставі, що вони можуть бути незаконними «організаційними» зустрічами, плануванням змови. Остап Вишня взагалі перестав виходити з квартири, а Микола Бажан почав спати в одязі на випадок, якщо за ним прийдуть вночі.

Арешти обезлюднили будинок і створили напружену атмосферу, особливо нестерпну для письменника Миколи Хвильового, чиї заклики до «європейської» літератури в Україні так шокували Кагановича та Сталіна. На той час Хвильовий уже «покаявся» і відрікся від значної частини своїх найбільш провокаційних робіт, включно з його знаменитим гаслом «Геть від Москви!» Під час поїздки по виморених голодом селах Хвильовий побачив чимало селян, які потерпали від голоду, і повернувся до Харкова пригніченим. Письменник розповів другові, що голод, свідком якого він став, був «явищем свідомо організованим... хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою». Насправді, для Хвильового зв’язок між хлібозаготівлями та придушенням української культури був очевидним. Інформатори ДПУ які за ним стежили, також повідомляли, що після повернення з голодних районів «емоційне оволоділо ним понад усе». Арешт одного з його близьких друзів, літератора Михайла Ялового, ймовірно, став останньою краплею. За години до того, як піти з життя, Хвильовий написав передсмертну записку. У ній він говорив про «розстріл цілої ґенерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію», і закінчив словами: «Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе Комуністична партія».[744]

Смерть Хвильового тільки погіршила ситуацію: інформатори доповідали, що багато мешканців Будинку «Слово» вважали його самогубство «актом героїзму». Деякі навіть нарікали, що під час похорону унеможливлять протести, адже партія «заздалегідь контролюватиме всі виступи». Інформатори дійшли висновку: «Анти-радянські елементи з науково-дослідних інститутів та української інтелігенції використають смерть Хвильового як нову нагоду для контрреволюційної змови». Прокотилася нова хвиля арештів: серед нових жертв був й Олександр Шумський. Через кілька місяців у журналі «Червоний шлях» імена Хвильового, Шумського та Скрипника поєднали: всі вони хотіли «відірвати Радянську Україну від великого Союзу радянських республік, перетворити її в колонію польського або німецького фашизму...».[745]

Тим часом «чистка» Народного комісаріату освіти Скрипника йшла повним ходом. Механізм було відпрацьовано ще в 1927 році, коли в результаті вивчення політичних поглядів працівників освіти ДПУ дійшло висновку, що вчителі, так само як і колгоспники, приховують свої «антирадянські погляди» під маскою згоди з політикою держави.[746] Під час показового процесу над СВУ в 1930-му тисячі були звинувачені в контрреволюційній змові.[747] Проте після відставки та самогубства Скрипника систематичне звільнення українських вчителів, викладачів та інших працівників освіти отримало своє логічне завершення. У 1933 році всіх регіональних керівників відділів освіти звільнили разом із переважною більшістю місцевих освітян. Близько 4 тисяч українських вчителів визнали ворожим класом. З двадцяти дев’яти директорів педагогічних інститутів було звільнено вісімнадцять.[748] По всій республіці кожен, хто мав будь-який імовірний, припустимий чи навіть уявний зв’язок з національним рухом, або ж міг асоціюватися з ним, втратив роботу. Багато кого з них згодом заарештували.

За будь-якими критеріями кількість жертв була дуже великою: протягом двох 1932 та 1933 років — років голоду — те саме ДПУ що відповідало за вилучення продовольства в сільській місцевості, затримало в республіці майже 200 тисяч людей.[749] Та навіть вказана цифра, якою б великою вона не була, не може повною мірою описати катастрофічний вплив такої цілеспрямованої «чистки» конкретних установ та сфер суспільного життя на освіту, культуру, релігію й видавничу діяльність. По суті, ці 200 тисяч людей представляли ціле покоління освічених, патріотичних українців. В українському контексті «чистки» 1932–1933 років за масштабами не поступались «Великому терору» 1937–1938 років, що забрав життя багатьох радянських керівників, серед яких також було чимало українців.[750]

Протягом складних 1932–1933 років цілі установи (наприклад, Польський педагогічний інститут, німецька середня школа) були закриті або повністю «вичищено» їхній викладацький склад та адміністрацію.[751] Закрили видавництва та факультети у вищих навчальних закладах. Сорок працівників Всенародної бібліотеки України заарештували як «націонал-фашистських шкідників».[752] Також було ліквідовано «політично незручні» відділення ВУАН.[753] Всеукраїнська академія сільськогосподарських наук втратила 80–90 відсотків своєї президії. Серед культурно-освітніх закладів, знищених у 1933 році, були: редакція Української радянської енциклопедії, Геодезичне управління, Кіностудія, Палата ваг і мір, Інститут радянського права в Харкові та багато інших. Заборонили двісті «націоналістичних» українських п’єс, а також кілька десятків «націоналістичних» українських перекладів світової класики.[754]

Особливо сумною виявилася доля Педагогічного інституту в Ніжині, витоки якого сягають ще початку XIX століття. Серед його відомих випускників був і Микола Гоголь. Під час перевірки інституту в другій половині 1933 року спеціальна комісія ЦК КП(б)У виявила розгалужену мережу «підозрілих елементів» у стінах класичної будівлі цього закладу. Висновки були маловтішними: інститутська газета рясніла небезпечними прикладами націоналізму, професори пропагували неприйнятні роботи Грушевського, дослідники ідеалізували козацьких лідерів минулого. Кафедра радянської історії ігнорувала роль класової боротьби в українській історії, та була змушена привселюдно відмовитися від своїх поглядів; кафедра економіки підтримала «антиленінську» теорію економічної кризи. Після такого звіту місцева партійна комісія звільнила керівників кафедр біології, історії та економіки й багатьох інших відділів та закрила музей і журнал інституту. Ніжинський інститут вижив, але був перейменований і укомлектований зовсім іншими викладачами.[755]

Інші все зрозуміли з півслова. Хоча політика українізації продовжувала існувати на папері, на практиці російська мова знову запанувала як у вищій освіті, так і в суспільному житті. Мільйони усвідомлювали, що будь-які асоціації з українською мовою або історією вважатимуть негативними, навіть небезпечними, а також помилковими та недоречними. Донецька міська влада обмежила використання української мови: заводські газети, які друкували українською, почали виходити російською мовою.[756] Одеські вищі навчальні заклади, які щойно перейшли на українську, також повернулися до викладання російською мовою. Амбітні студенти відверто ухилялися від вивчення української мови і прагнули здобути освіту російською, яка надавала їм більше можливостей для кар’єрного зростання.[757]

Деякі тепер взагалі боялися працювати з українцями. Директор Академії образотворчого мистецтва в Одесі, який більшість своїх курсів викладав українською мовою, висловився найвлучніше: «Після справи Скрипника всі перейшли на російську мову, побоюючись, що в іншому випадку вони отримають ярлик “українського націоналіста”».[758] Подібні настрої охопили і місцеві музеї, а також невеликі періодичні видання, присвячені краєзнавству та українській історії. Більшість із них втратили своє фінансування або занепали.[759]

Схожа хвиля репресій поширилася й на церкву. Українська Автокефальна Православна Церква, заснована в 1921 році як незалежна православна церква, була сильно послаблена судовим процесом над СВУ у 1930 році, адже більшість її керівників було заарештовано та засуджено. У лютому ж 1930 року, під час селянського повстання, радянське керівництво видало постанову «Про боротьбу з контрреволюційними елементами у керівних органах релігійних об’єднань», що стала, як вже було зазначено, поштовхом до пограбування церков та арештів священиків.

Між 1933 і 1936 роками три чверті всіх церков в Україні було закрито. Чимало церков між 1934 та 1937 роками просто зруйнували. Тільки в Києві знищили шістдесят дев’ять церков. І церкви, і синагоги були перетворені на приміщення для інших потреб. Голодним селянам повідомляли, що церкви відтепер ставали «зерносховищами». У результаті до 1936 року в республіці залишилося лише 1116 діючих церков. У багатьох великих областях — Донецькій, Вінницькій, Миколаївській — усі православні церкви було закрито. В інших — Луганській, Полтавській, Харківській — залишилося по одній діючій церкві.[760]

Особливо постраждав Київ. Позаяк багато київських будівель нагадували про тріумф національного руху в минулому, під час голоду вони також стали об’єктом нападок. Союз архітекторів СРСР у своєму професійному журналі розкритикував архітектуру міста за уособлення «класово ворожої ідеології». Було створено спеціальну урядову комісію для здійснення соціалістичної перебудови Києва, до роботи якої приєдналися Балицький і Постишев.[761] До 1935 року комітет схвалив «генеральний план», який перетворив «місто церков і монастирів в архітектурно довершений, справжній соціалістичний центр радянської України».[762] Лише кілька років тому Всеукраїнська академія наук запропонувала створити в найстарішій частині міста історичну зону «Київський акрополь». Натомість у 1935 році зруйнували десятки архітектурних пам’яток, включно з православними та єврейськими кладовищами, а також церкви та церковні споруди. У Києві зникли могили та пам’ятники літературних і політичних діячів дев’ятнадцятого та початку двадцятого століть.[763] Припускають, що шляхом такого вандалізму Постишев допомагав партії боротися з буржуазним націоналізмом, який черпав натхнення з цього «історичного непотребу».[764]

Руйнування будівель відбувалося одночасно з випадами проти цілого покоління мистецтвознавців, які досліджували й добре знали пам’ятки історії. Людей, які присвятили своє життя мистецтву та науці, прирекли на жахливу смерть. Михайла Павленка з Київської картинної галереї заарештували в 1934 році й розстріляли в 1937-му, після трьох років життя у вигнанні. Директора київського Інституту історії матеріальної культури Федора Козубовського розстріляли в 1938 році; під час допитів його довели до такого стану, що він попросив отрути, аби полегшити свої страждання. Павло Потоцький, колекціонер творів мистецтва, який пожертвував свої картини Історичному музею, був заарештований на вісімдесят восьмому році життя. Він помер від серцевого нападу в стінах Луб’янки, горезвісної московської в’язниці.[765]

Після того, як людей та історичні пам’ятки прибрали з дороги, під заборону потрапили й книги. 15 грудня 1934 року влада опублікувала список заборонених авторів, постановивши, що всі їхні книги за всі роки та всіма мовами повинні бути вилучені з бібліотек, магазинів, навчальних закладів та складів. Зрештою, було опубліковано чотири такі списки, котрі включали твори українських прозаїків, поетів, критиків, істориків, соціологів, мистецтвознавців та всіх заарештованих авторів. Іншими словами, знищення інтелектуального класу проводили разом із винищенням їхніх думок та ідей.[766]

І, насамкінець, новостворені культурні установи розпочали наступ на українську мову в цілому й особливо — на правопис Скрипника. Сам правопис — результат надзвичайно копіткої праці — зазнав нищівної критики за надмірне використання дореволюційних джерел, нехтування новими словами радянського періоду та через те, що містив слова і вислови «класово ворожого характеру». Його автори були виразниками «мовної теорії буржуазного націоналізму», вони «продовжували традиції СВУ», від них належало очистити різні інституції. Багато кого заарештували, а згодом розстріляли.[767]

Заборона на використання цього правопису призвела до лінгвістичних змін в офіційних та наукових документах, у літературі та шкільних підручниках. Українську букву «Ґ» вилучили з алфавіту. Це була саме та зміна, яка зробила українську мову «ближчою» до російської. Слова іншомовного походження отримали російські відповідники замість українських. Українським періодичним виданням розіслали списки слів, «недозволених» і «дозволених» до використання. Слова з другого списку були «набагато ближчі до російської мови». Деякі з цих змін знову повторилися в 1937 році, коли «Великий терор» поширився на інших українських мовознавців, включно з тими, хто підтримував зміни 1934 року. Як писав лінгвіст Юрій Шевельов, до кінця десятиліття в школах панував хаос:

Ситуація певним чином стабілізувалася після того, як у 1938 році Микита Хрущов став першим секретарем ЦК КП(б)У Проте на той час більшість мовознавців були ув’язнені або мертві, а їхні праці і зокрема ретельно підготовлений у радянській Україні правопис уже ніколи не оприлюднювали.