Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

3 Голод та перемир’я, 1920-ті

Перемир’я з Пілсудським, а також поразка Денікіна, Директорії та багатьох інших учасників збройного опору нарешті дозволили більшовикам силоміць встановити мир в Україні в 1920–1921 роках. Однак кровопролиття вдалося припинити не відразу: армія Махна ще воювала протягом літа 1921 року, а деякі сили Петлюри продовжували боротьбу ще й восени, незважаючи на те, що сам Петлюра втік. Тільки за перше півріччя ЧеКа вбила в Україні 444 селянських ватажки, і стверджувала, що ще тисячі «бандитів» продовжують діяти на селі.[179] Фелікс Дзержинський, засновник ЧеКа, особисто привіз 1 400 своїх людей для того, щоб допомогти в Україні покінчити з повстанцями.[180]

Не довіряючи настроям у Києві, нові лідери України перенесли столицю республіки до Харкова — подалі від польського кордону і ближче до Росії, врахувавши при цьому, що Харків був містом з великою кількістю російськомовного пролетаріату. Дивізії Червоної армії в Україні все-таки перебували в статусі чужинців, адже більшість солдатів походили з російських регіонів, що знаходились далеко від українського кордону.

Командувач Збройних сил України і Криму Михайло Фрунзе в промові, виголошеній 1921 року, зауважив, що Червона армія в Україні складається з 85% росіян і лише 9% українців. Решта — інші національності, включаючи поляків і білорусів.[181]

Цей хисткий «мир» не приніс процвітання. Постійна війна перетворила багатьох людей на біженців, зруйнувала інфраструктуру міст і сіл. Більшовицька політика майже вщент знищила економіку. Заборона торгівлі, націоналізація промисловості та провальні експерименти з колективізацією, а також використання примусової праці — все це далося взнаки. «Промисловість мертва», писав один спостерігач:

Прогнози були невтішними. Формально в Україні існував свій уряд, керований Комуністичною партією більшовиків України або КП(б)У — номінально окремої від Російської комуністичної партії більшовиків, з власним Політбюро та Центральним Комітетом. Однак на практиці всю політику визначали в Москві, як це було й раніше. На державному рівні Троцький закликав до мілітаризації економіки, використання примусової праці та конфіскацій — це були ті ж самі методи, котрі застосовували протягом кількох місяців після Жовтневого перевороту.[183] Під час візиту до Харкова Сталін оголосив про створення «Української трудової армії». У промові до КП(б)У в 1920 році він зазначив, що військова тактика, яка допомогла здобути перемогу в Громадянській війні, може бути використана в економіці: «Нині нам доведеться висунути своїх хазяйновитих унтер-офіцерів та офіцерів із робітників, котрі навчатимуть народ боротися з розрухою й будувати нове господарство..., для цього потрібно зростити своїх офіцерів праці».[184]

Відновлена риторика «воєнного комунізму» не тішила селян, і «офіцери праці», які вчили «новій економіці», навряд чи могли сподобатись хліборобам. На практиці кінець Громадянської війни відновив ненависну продрозверстку Шліхтера, примусову конфіскацію продовольства, також постали комнезами — комітети незаможних селян в Україні. Партія не ризикувала — вона вирішила ще раз приборкати багатших селян та встановити контроль над сільськими радами, багато з яких очолювали ті самі люди, що й у минулому.

Для селян державна підтримка відновлених комітетів, що конфіскували продовольство, виглядала небувалою й нечуваною. У зруйнованому й голодному селі члени комітетів відкрито працюва-ли заради вигоди та протекції. Один селянин дуже влучно описав їхню поведінку: «Хочуть — заберуть зерно; хочуть — заарештують; що хочуть, те й роблять».[185] Ще один очевидець згадував, що комітети, здавалось, ніхто не контролював: «Комнезами робили, що хотіли, керуючись у роботі своєю “революційною” свідомістю». А їхні зверхники свідомо заохочували безкарність на місцях. Партійні посадовці заявили одному місцевому комітету, що всіх людей з проявами «куркульської контрреволюції» треба тримати під вартою п’ятнадцять днів. Якщо це не спрацює, тоді — розстрілювати.[186]

Про їхню жорстокість знали всі. Улітку 1920 року під час таємної зустрічі радянських комісарів-заготівельників, відповідальних за організацію збору зерна, розглядали питання про «вплив реквізицій на населення». Після довгих дебатів прийняли рішення: «Незважаючи на те, якими важкими можуть виявитись реквізиції для місцевого населення..., на першому місці завжди повинні перебувати державні інтереси».[187]

Така безжальна поведінка викликала жорстку відповідь. Селянин Матвій Гаврилюк, який працював у хлібозаготівельній бригаді в 1921 році, через десять років згадував про насильство тих часів:

Завдяки «наполегливості» і «пильності» таких людей, як Гаврилюк, хлібозаготівлі 1920 року торкнулися кожного. Директиви Леніна відкрито закликали до вилучення усього зерна, навіть залишеного селянами для власного споживання та насіння. Охочих взяти участь у вилученні збіжжя вистачало.[189]

Таким чином, зацікавленість селян у засіванні, вирощуванні та зберіганні зерна різко знизилась. Насправді продуктивність сільського господарства в той час узагалі була низькою. Майже третину молодих чоловіків в Україні і Росії було мобілізовано на фронт під час Першої світової війни, і тисячі з них не повернулися додому. Тому в багатьох селах не вистачало чоловіків для роботи в полі. А тих, хто повернувся і міг працювати, позбавили стимулу для виробництва більшої кількості зерна, адже його все одно конфісковували.

Як наслідок цього навесні 1920 року селяни України й Росії засіяли набагато менше землі ніж за всі останні роки.[190] І навіть ці засіви дали низький урожай через дуже «спекотну та засушливу» весну. Як зазначав очевидець, «земля під час весняної сівби була суха та потріскана». Того літа випало дуже мало дощів, а наступна зима була малосніжною.[191] Від однієї п’ятої до чверті посівів пшениці 1921 року всохли ще у стеблі.[192] Врешті-решт посуха завдала втрат близько половині зернових регіонів колишньої Росії, з яких приблизно п’ята частина зазнала повної втрати врожаю.[193]

Звісно, погана погода так чи інакше спричинила б неврожай, як це траплялося в минулому. Однак, коли до фактору погоди приєдналися продрозверстка, відсутність працездатних чоловіків та гектари незасіяної землі, сталася справжня катастрофа. До революції двадцять найбільш продуктивних сільськогосподарських регіонів царської Росії щорічно виробляли 20 мільйонів тонн зерна. У 1920 році вони виробили всього 8,45 мільйона тонн, а у 1921 році — 2,9 мільйона.[194] У Ставропольському краї на Північному Кавказі загинули майже всі зернові культури.[195] На півдні України втрати були особливо відчутними. У 1921 році кількість зерна, зібраного в Одеській губернії, зменшилася до 12,9% порівняно з попередніми обсягами. Губернії на південному сході — сучасні Дніпро, Запоріжжя та Миколаїв — отримали від 3,7% до 5,1% свого звичайного врожаю. Іншими словами, було втрачено близько 95% врожаю.[196]

У минулому селяни — як російські, так і українські — періодичні неврожаї, зумовлені поганими кліматичними умовами, переживали завдяки запасам зерна, котре заздалегідь заощаджували й зберігали. Проте навесні 1921 року запасів зерна не було: його конфіскували. Натомість нестача продовольства швидко переросла в голод у Поволжі, який охопив територію середньої та нижньої течії Волги, а також Урал і південь України. Багато селян, які голодували, залишили свої села у пошуках їжі. Лише з Поволжя нараховували понад 440 тисяч біженців, деякі з них з надією вирушили до України. Погано поінформовані чиновники навмисно спрямовували сиріт з голодної Росії до України, в якій ті не знайшли ні дитячих будинків, ні їжі.[197]

Як і десять років по тому селяни їли собак, пацюків і комах; вони варили траву й листя; були випадки канібалізму.[198] Саратов — річковий порт на Волзі — опинився в епіцентрі голоду. Група біженців, які в Саратові зуміли сісти на поїзд до Риги, так описали життя в самому місті:

Як і десять років по тому, люди, котрі страждали від голоду, прагнули втекти зі спустошеного села й гуртувалися в стихійних таборах біженців у містах і довкола вокзалів, жили в старих вагонах і «збивалися до купи як колонія тюленів, у якій матері і малеча тулилися одне до одного».[200] Американський журналіст Ф. А. Маккензі описав таку картину на залізничному вокзалі в Самарі:

Проте в одному надзвичайно важливому сенсі цей перший радянський голод відрізнявся від голоду через десять років: у 1921 році масове голодування не приховували. Навпаки, режим намагався допомогти тим, хто голодував. 21 червня 1921 року газета «Правда» повідомляла, що в радянській Росії голодують 25 мільйонів людей. Незабаром режим погодився на створення Всеросійського комітету допомоги голодуючим. Він складався з громадських діячів, які не були більшовиками. Було створено місцеві комітети самопомочі.[202] Згодом звернення про допомогу розіслали за кордон. Зокрема, Максим Горький провів відому кампанію «До всіх чесних людей!»: «Для країни Толстого і Достоєвського, Менделєєва і Павлова, Глінки... настали похмурі дні», — писав він, закликаючи до пожертв. До списку славетних росіян Горький чомусь не включив імен Леніна й Троцького.[203] Цікаво, що КП(б)У (не зважаючи на параною в ставленні до діаспори в наступні роки) навіть обговорювала питання про звернення до українців, що емігрували в Канаду та США.[204]

Це відкрите прохання до міжнародної спільноти про допомогу — єдине за всю радянську історію — принесло швидкі результати. Людям, що потерпали від голоду, допомагали кілька благодійних організацій, включаючи Міжнародний Червоний Хрест, Об’єднаний розподільчий комітет американських фондів допомоги євреям (відомий як Джойнт) і Місія Нансена (європейська організація під керівництвом норвезького філантропа й мандрівника Фрітьйофа Нансена). Але головним джерелом допомоги стала саме Американська адміністрація допомоги, котра навесні 1921 року вже працювала в Європі. Заснована майбутнім Президентом Гербертом Гувером, АРА успішно роздала їжу та медикаменти в Європі на суму більш як 1 мільярд доларів лише за перші 9 місяців роботи після підписання миру в 1918 році.[205] У відповідь на звернення Горького, добре обізнаний у специфіці більшовизму Гувер розширив й на Росію мережу допомоги всім, хто голодував.

Перед тим, як розпочати роботу, Гувер висунув такі вимоги: звільнення всіх американців з радянських в’язниць і гарантії імунітету від переслідувань для усіх американських працівників АРА. Гувер побоювався, що допомогу можуть розікрасти, тому контролювати розподіл належало персоналу АРА. Він також хвилювався, що американців, які працюватимуть у Росії, можуть звинуватити в шпигунстві (а вони таки збирали інформацію та відсилали її додому дипломатичною поштою).[206] Такі вимоги не на жарт розлютили Леніна: він назвав Гувера «нахабою і брехуном» та всіляко лаяв «підлість» Америки, Гувера та Ради Ліги Націй. Він заявив, що «Гувера слід покарати, привселюдно дати ляпаса, щоб увесь світ побачив». Зважаючи на обсяг допомоги, якої потребувала Росія, така заява здавалася дивною. Проте розмах голоду був настільки великим, що Ленін зрештою поступився.[207]

У вересні 1921 року перша група працівників АРА дісталася до Казані, де побачили таку бідність, яку не могли уявити навіть у зруйнованій Європі. На вулицях вони зустріли «жалюгідних істот, одягнених у ганчір’я, які просили хліба Христа ради». У дитячих будинках вони знайшли «маленькі виснажені скелети із висохлими обличчями та ніжками як цівки... і підтвердили правдивість свідчень про те, що десятки людей вмирали щодня».[208] До літа 1922 року американці годували 11 мільйонів людей щодня і доставляли пакети допомоги до сотень тисяч. Щоб зупинити епідемію, вони також надали 8 мільйонів доларів на ліки.[209] Як тільки американці розпочали надавати допомогу, незалежні російські комітети допомоги потроху зліквідували. Адже Ленін не волів, щоб незалежні від більшовицької партії російські організації здобували авторитет на допомозі людям, які страждали й помирали від голоду. Натомість він дозволив працювати американській організації, котра зібрала багато коштів від різних закордонних донорів, і врятувала мільйони життів.

Однак попри ці, нібито відкриті, щирі зусилля влади допомогти тим, хто голодував, були незрозумілі моменти. Упродовж голоду радянське керівництво, як і через десятиліття, постійно накопичувало тверду валюту. Навіть коли голод все ще лютував, більшовики за кордоном таємно продавали золото, твори мистецтва та ювелірні вироби, а натомість купували гармати, боєприпаси й промислове устаткування. Восени 1922 року, коли голод все ще охоплював значну територію країни, яка отримувала допомогу з-за кордону, керівництво держави почало відкрито експортувати продовольство.[210] Цього навіть не приховували. Гувер засудив цинізм уряду, який, знаючи про голод власних громадян, продовжував експорт продовольства заради «машин і сировини, щоб покращити економіку для тих, хто вижив».[211] Через декілька місяців АРА залишила Росію саме з цієї причини.

Як і через десятиліття по тому, реакція влади на голод в Росії і в Україні відрізнялася. Так само як і російські колеги, українські комуністи створили Центральну комісію допомоги голодуючим. Проте спочатку комісія мала допомагати не українцям.[212] У резолюції Політбюро ЦК КП(б)У «Про кампанію щодо боротьби з голодом», схваленій у серпні 1921 року, зазначалося, що багато районів на півночі України можуть бути «повністю забезпечені власними губернськими й повітовими фондами». Тому українській комісії було доручено відправити усі надлишки зерна з північних губерній республіки, які не постраждали від голоду, не до південних губерній України, а до охоплених голодом регіонів Росії: в Царицин, Уральськ, Саратов і Симбірськ.[213] Приблизно в той же час Ленін нагадав Раковському, голові українського радянського уряду, щоб той не барився з відправкою продовольства й худоби з Києва і Харкова до Росії.[214]

Наприкінці осені 1921 року нестача продовольства ставала гострішою, а тактика Леніна жорсткішою. Хоча він уже припинив реквізицію продовольства в тих регіонах Росії, котрі найбільше потерпали від голоду, однак більшовицький вождь наказав ще більше натиснути на селян у багатших губерніях. Багатшою, не зважаючи на голод в південній і східній частинах, вважалася і Україна. Ленін постійно вимагав у Харкова більше зерна.[215] Він також запропонував нову тактику: для тих, хто відмовився віддати зерно, передбачити штрафи і в’язницю, або ще жорстокіше покарання.

У листопаді Ленін наказав вживати винятково «суворих революційних методів», включаючи взяття заручників із числа селян, які не здають зерно. Цей надзвичайно ефективний вид шантажу, який використовували проти євреїв під час Громадянської війни та погромів, тепер полегшував конфіскацію дорогоцінного зерна. Ленін дав загонам заготівельників і комнезамам чіткий наказ: «У кожному селі берете від 15 до 20 заручників і, у випадку невиконаних квот, ставити їх усіх до стіни». Якщо ця тактика не спрацьовувала, заручників розстрілювали як «ворогів держави».[216] Тиск згори супроводжувала пропаганда на місцях. У Миколаївській губернії, де вже почався голод, плакати закликали робітників Миколаєва «допомогти голодуючим Поволжя».[217]

Співробітники АРА також помітили, що Ленін ставився до селян України та Росії, які потерпали від голоду, по-різному, і відзначали цей факт у своїх записах та спогадах. Спочатку керівництво в Москві взагалі не повідомило американцям про нестачу їжі в Україні. Натомість організація дізналася про голод на півдні України від Джойнта, який отримав повідомлення про масове голодування в цих губерніях і сповістив АРА та інші організації.

Зокрема, перші запити АРА на отримання дозволу для візиту в Україну були відхилені на тій підставі, що північно-західна Україна все ще виробляла велику кількість зерна, й республіка не потребувала додаткової допомоги. Коли в листопаді 1921 року двом посадовим особам АРА вдалося здійснити поїздку до Харкова, їх зустріли прохолодно. Микола Скрипник, тодішній народний комісар внутрішніх справ УСРР, під час зустрічі з американцями сказав, що вони не зможуть працювати в республіці, адже в АРА не було угоди з Україною, аналогічної угоді з Росією. Представники АРА були «трохи здивовані, трохи роздратовані» й наголосили, що вони допомагають усім, хто потерпає від голоду, а не займаються політикою. Скрипник відповів, що Україна — суверенна держава, а не частина Росії й додав: «Ви — по вуха в політиці, адже розрізняєте дві республіки, тому що коли ви укладаєте договір з однією, але відмовляєтесь робити це з іншою, то таким чином визнаєте одну країну суверенною державою, а іншу — залежною».[218] Враховуючи, що Україна на той час допомагала голодним радянської Росії й у ній діяли радянські закони та політика вилучення продовольства, наполягання Скрипника на українському суверенітеті у справі допомоги людям, що помирали від голоду, виглядало абсурдним.

Тільки тоді, коли голод у південних губерніях України посилився настільки, що його не можна було ігнорувати, керівники в Москві та їхні українські колеги змінили свою думку. У січні 1922 року Політбюро ЦК КП(б)У нарешті погодилося працювати з АРА, а також з іншими європейськими та американськими благодійними організаціями. Однак довіри ще бракувало: Політбюро відрядило Християна Раковського та Василя Манцева вести переговори з іноземними донорами, а також «вжити заходів» щодо благодійних організацій, які можуть виявитися прикриттям для шпигунів.[219] Навіть через кілька років по тому радянських громадян, які працювали на АРА, підозрювали в зраді: у 1935 році одну одеситку засудили за контрреволюційну діяльність, інкримінувавши разом з іншими причинами також співпрацю з американцями, що допомагали голодним в Одесі.[220] Незважаючи на загальну недоброзичливість, взимку та навесні 1922 року їдальні АРА почали працювати на півдні та сході України, а також у Криму.[221] Український Червоний Хрест так само зробив свій внесок, як і Джойнт, який надавав їжу та іншу допомогу жертвам погромів.[222]

Насправді всі іноземні організації стикалися з обмеженнями у своїй роботі. Місія Нансена була змушена працювати через радянські установи замість того, щоб залучити власний персонал. Джойнт діяв через своїх працівників, але всі вони повинні були пообіцяти «утримуватися від висловлювань про національну або міжнародну політику» і «не робити нічого, що може якось допомогти або зашкодити тій чи іншій спільноті порівняно з іншими спільнотами».[223] Перешкодою в діяльності Комітету був і антисемітизм. Саме з цієї причини плакати, листівки та інші речі з логотипом організації влада одразу вилучала або конфісковувала. Іноді АРА без попереджень забороняли працювати в окремих регіонах. Одного разу її співробітникам наказали подалі триматися від Кривого Рогу — можливо, через повстанців. Адже влада побоювалась впливу американців на території, котрі вона погано контролювала.[224]

Нарешті Україна отримала допомогу, кількість продовольства зросла й рівень смертності знизився. Однак запізнення із доставкою допомоги забрало десятки тисяч життів. І в той час, і пізніше виникало запитання, чому так сталося. Співробітники АРА обговорювали цю ситуацію між собою та писали про неї в мемуарах. Більшість була переконана в тому, що небажання влади дозволити організаціям надати допомогу в Україні мало політичне підґрунтя. Південна Україна, один з регіонів, які найбільше потерпали від голоду, до цього була фортецею Махна та козаків. Американці подейкували, що радянська влада напевно вирішила попередити ризики й розсудила, що краще Україна буде страждати, ніж стане осередком нових повстань після спілкування з іноземцями.[225] Американці розуміли, що їх вважають шпигунами та очікують від них провокацій. Можливо, вони мали рацію.

Нещодавно українські дослідники запропонували навіть точніше політичне пояснення: радянська влада могла використати голод (як це трапилося і згодом у 1932 році) для придушення повстання українських селян.[226] Цю тезу неможливо довести, адже немає доказів попередньо спланованого голоду українських селян у 1920–1921 роках. Та якщо влада насправді намагалася придушити повстання у такий спосіб, то вона навряд чи досягла б кращих результатів іншими методами. Продрозверстка знищувала громади, руйнувала зв’язки і змушувала селян залишати домівки у пошуках їжі. Голод послабив і деморалізував тих, хто вижив. І вони припинили збройний опір.[227] Навіть тоді багато хто відзначав, що найскладніша ситуація з голодом була в Гуляйполі — на батьківщині Махна. Найбільше постраждали південні райони, які були під його контролем: спочатку від неврожаю, а потім через відсутність допомоги всім, хто потерпав від голоду.[228]

Режим також використав голод (і це буде зроблено через десять років) й у війні з українською церквою. Під приводом допомоги голодним держава змусила українські церкви віддати золоті вироби, ікони та інші цінні речі. А за лаштунками партійні лідери, включаючи Скрипника, що відповідав за кампанію збору церковної власності, намагалися розпалити конфлікт між новоствореною Українською Автокефальною Православною Церквою та церквою, лояльною до Москви. Багато тижнів більшовицьке керівництво обговорювало зібрання церковних «пожертв», стежило за їх надходженням й цікавилося можливістю їхнього продажу за кордон.[229] У 1922 році вже хворий Ленін надіслав листа В’ячеславу Молотову, який був відповідальним секретарем ЦК РКП(б). Лист, у якому ішлося про те, що голод створив унікальну можливість для заволодіння власністю церкви, мав бути поширеним серед членів партії. Втрата церквою цінностей, як писав Ленін, могла мати важливі політичні наслідки:

Настав час, як пояснював Ленін, провчити селян, духовенство та інших політичних опонентів, щоб «протягом найближчих десятиліть вони не сміли і подумати про будь-який опір».[231]

Однак масштаби голоду налякали більшовиків. Нестача продовольства, ймовірно, могла призупинити селянські повстання в Україні, проте в інших регіонах — тільки підживлювала їх. У Тамбовській губернії продовольча криза спричинила повстання Антонова, одне з найсерйозніших антибільшовицьких повстань епохи. Нестача продовольства стала також однією із причин широковідомого повстання в Кронштадті, під час придушення якого червоноармійці стріляли по моряках, які відіграли важливу роль у революції. Протягом трьох років близько 33,5 мільйонів людей постраждали від голоду або нестачі їжі: 26 мільйонів у Росії та 7,5 мільйонів в Україні. Точні людські втрати важко підрахувати, адже ніхто не вів обліку під час голоду.[232] У найбільш постраждалому південному регіоні України загинуло від 250 000 до 500 000.[233] За оцінками АРА, в радянських республіках загалом померло 2 мільйони осіб; у радянських матеріалах, опублікованих невдовзі після закінчення голоду, вказано 5 мільйонів загиблих.[234]

Ці цифри похитнули впевненість режиму. Більшовики побоювалися, що їх вважатимуть причиною голоду, адже в дійсності так і було. Один свідок голоду 1932–1933 років згадував про зустріч у 1922 році з селянином із Катеринославської губернії і його розповідь про голод. Чоловік недвозначно пояснив, що сталося того року: «Більшовики пограбували людей, взяли коней та биків. Немає хліба. Люди гинуть від голоду».[235]

До 1922 року більшовики були свідомі своєї непопулярності на селі, особливо українському. Продрозверстка призвела до нестачі продовольства, вибуху повстань і, нарешті, до голоду на всій території молодої радянської держави. Заперечуючи все, що мало вигляд або звучало на український лад, більшовики тим самим тільки підливали лою у вогонь націоналістичних та антибільшовицьких почуттів у республіці.

У відповідь режим узяв курс на дві принципово нові політичні кампанії, що мали на меті відновити підтримку норовливих селян, а особливо — непокірних українських селян з націоналістичними настроями. З них найкраще відома ленінська Нова економічна політика (або НЕП), яка поклала кінець продрозверстці й тимчасово легалізувала вільну торгівлю. Варто також зазначити, що в 1923 році Москва запровадила політику «коренізації», покликану здобути підтримку в неросійських народів Радянського Союзу. У контексті політики коренізації офіційний і навіть пріоритетний статус надано національним мовам і культурам. Влада також запропонувала те, що сьогодні назвали б національним вирівнюванням, коли замість росіян з Москви всіляко просували місцеві кадри. Ця політика була відома в Україні як «українізація». До речі, й саме це слово вигадав Грушевський, закликаючи до українізації російськомовного державного апарату ще 1907 року.[236] Грушевський (який відійшов від політики до початку 1920-х років) прагнув використати мову для зміцнення національної незалежності. Політика Леніна в 1923 році мала протилежну мету: він сподівався, що радянська влада може здатися українцям менш чужою і, таким чином, послабити їхні вимоги суверенітету.

Фанатики сприйняли обидві стратегії як крок «назад» від марксистсько-ленінських ідеалів, і багато хто не вірив, що цей курс буде довготривалим. Зокрема, один зі старих більшовиків Григорій Зінов’єв назвав НЕП «тимчасовим відступом» і «підготовкою перед новим і вирішальним наступом трудящих у війні з міжнародними капіталістами».[237] Сам Ленін, пояснюючи НЕП партійним політінструкторам у жовтні 1921 року, вживав вираз «стратегічний відступ». Обговорюючи політику, він часто майже виправдовувався. Одній групі інструкторів сказав, що радянську економічну політику досі було базовано на помилковому припущенні про те, що «селяни забезпечать нам необхідну кількість зерна, яку ми могли б розподілити між фабриками і таким чином досягти комуністичного виробництва та розподілу».[238] Через те, що селянство ще не досягло належного рівня політичного розвитку, треба було трохи зачекати. Як тільки вони стануть освіченими, тоді можна буде спробувати запровадити більш розвинуту комуністичну економічну політику.

Ще одним розчаруванням для тих, хто вірив у єдину однорідну російськомовну робітничу державу, стало використання самого поняття «українізація». Голова Ради народних комісарів УСРР Раковський у 1921 році заявив, що широке використання української мови означало б повернення до «правління української дрібнобуржуазної інтелігенції та українських куркулів». 2-й секретар ЦК КП(б)У Дмитро Лебедь протестував ще завзятіше, стверджуючи, що викладання української мови є реакційним тому, що вона — примітивна мова села, у той час як російська — висока мова міста. Відповідно до своєї «теорії боротьби двох культур» Лебедь визнавав, що селянських дітей можна навчати українською мовою, бо це їх рідна мова. Однак за умови, що пізніше вони все одно повинні вивчити російську, аби згодом злитися з російським пролетаріатом.[239]

Страх Раковського, Лебедя та інших російськомовних більшовиків в Україні «реакційної» та «куркульської» української мови був зумовлений багатьма причинами. Передусім, був присутній елемент російського шовінізму: за їхньої пам’яті Україна завжди була російською колонією, тому їм було важко уявити її в будь-якому іншому статусі. Для багатьох з них українська мова була «мовою селюків». Як скаржився український комуніст Володимир Затонський, «стару звичку товаришів розглядати Україну як Малоросію, частину Російської імперії вбивали в нашу голову протягом тисячоліття існування російського імперіалізму».[240] Інші мали глибші перестороги й стверджували, що українська мова насправді є контрреволюційною мовою. Добре запам’ятавши селянське повстання, вони насправді боялися українського націоналізму, котрий ототожнювали з українською мовою. Як пояснював Затонський: «Саме в 1919 році... українська мова викликала певну підозру. Такі почуття були поширені навіть у середовищі революційного пролетаріату та селянства справжнього пролетарського походження».[241]

Їхнє упередження щодо всього українського, звісно, мало й ідеологічне підґрунтя: більшовики обстоювали централізовану державу та відкидали усі незалежні інституції: економічні, політичні або культурні. Інтуїтивно вони розуміли, що автономія будь-якої радянської провінції або республіки може стати перешкодою для повноти централізації влади. Шлях уперед має прокладати класова, а не національна солідарність. Один із комуністичних лідерів зазначав: «Я вважаю, якщо ми будемо розвивати культуру кожної окремої нації, то це призведе до нездорових національних рудиментів».[242]

А втім, обидві політичні стратегії мали палких прихильників на найвищому рівні. Нова економічна політика знайшла свого прибічника в більшовицькому інтелектуалі Миколі Бухаріну, який був глибоко переконаний, що СРСР досягне вищих етапів соціалізму завдяки ринковим відносинам і гаряче виступав проти продрозверстки.[243] Частково завдяки його підтримці, а також за сприяння Леніна (незадовго до його смерті у січні 1924 року) НЕП на короткий час перетворився на те, що Ленін назвав «державним капіталізмом». Згідно з цією політикою, держава встановила жорсткий контроль над ринком. Уряд скасував продрозверстку, обов’язкові хлібозаготівлі та замінив їх продподатком. Селяни знову почали торгувати зерном у звичайний спосіб, тобто за гроші. Дрібні торговці, або «непмани», також купували й продавали зерно, таким чином налагодивши його дистрибуцію, як це було протягом багатьох століть. Так на найнижчому рівні було відновлено ринкову економіку й поступово продовольство стало більш доступним.

Українізація теж мала справжніх прихильників. Після селянських повстань сам Ленін у 1919 році визнав, що ігнорування національних настроїв в Україні було «глибокою і небезпечною помилкою».[244] Коли в лютому 1920 року розпочалась третя й остання більшовицька окупація України, він надіслав телеграму Сталіну, закликаючи його наймати перекладачів для Червоної армії в Україні та «беззастережно зобов’язувати всіх своїх службовців приймати заяви та інші документи українською мовою».[245] Ленін не хотів знову втратити Україну, і заради цього був готовий піти на зустріч деяким українським національним сподіванням.

А в Україні настав час «націонал-комуністів». Вони з оптимізмом стверджували, що елементи українського націоналізму підуть на користь революції, а українізація та радянізація не взаємови-ключні поняття, а навпаки — в поєднанні вони міцнішають. Скрипник, той самий український чиновник, чий опір американській допомозі так здивував співробітників АРА, був одним із найбільших прихильників українізації. Ще працюючи ленінським послом в Україні в грудні 1917 року, Скрипник стверджував, що ворожнеча між російськомовним пролетаріатом та українськомовним селянством була шкідливою.[246] У цьому його погляди збігалися із позицією Затонського, який 1921 року сказав своїм соратникам, що вони недогледіли національний момент: «Коли темні селянські маси піднялися і стали свідомими, коли селянин, який раніше зневажав себе і свою мову, гордо підняв голову і почав вимагати більшого — ми цим не скористалися». У результаті національну революцію очолила буржуазія: «Ми повинні сказати прямо: це було нашою великою помилкою».[247]

Після 1920 року Олександр Шумський та інші члени ліворадикальної групи боротьбистів, що завоювали неабияку популярність у 1917–1918 роках, також приєдналися до націонал-комуністів.[248] В умовах СРСР того часу становище Шумського було дивним. Хоча соціалісти, меншовики, анархісти та есери вже були під слідством або заарештовані в усьому Радянському Союзі, Москва зробила виняток для кількох боротьбистів, котрі підтримали радянську владу. Ленін сподівався, що разом із ними більшовиків підтримають і послідовники боротьбистів на селі, й таким чином зможуть додати новому режиму трохи автентичності.

Сам Шумський підозрював, що слугує лише прикриттям, але погодився на таку домовленість і отримав посаду народного комісара освіти України. Скрипник став народним комісаром юстиції. Влітку 1923 року ВУЦВК і Рада народних комісарів УСРР видали перші два декрети про українізацію. Влада у Харкові визнала українську як мову більшості в республіці, та вимагала, щоб усі державні службовці вивчили її протягом року.[249]

Завдяки цим змінам націонал-комуністи сподівалися зробити радянський комунізм більш українським і менш схожим на російське нав’язування. Вони також сподівалися заохотити українську інтелектуальну еліту до співпраці й навіть зробити радянську Україну привабливою для етнічних українців, які жили у Польщі і Чехословаччині. СРСР завжди прагнув революцій закордоном, які б він міг підтримати. Широкому загалу здавалося, ніби Москва цілком і повністю підтримувала українізацію, й протягом кількох років багато хто щиро вважав, що така політика спрацює.

У березні 1924 року, майже через сім років після своєї тріумфальної промови на демонстрації в Києві, Михайло Грушевський повернувся в Україну. Після втечі в 1919 році він прожив деякий час у Відні. Протягом кількох років думав переїхати до Праги чи Львова, або навіть Оксфорда чи Принстона. Він вів переговори з більшовиками і, здавалось, шукав для себе політичної ролі.

Позаяк Грушевський вирішив повернутися навіть без політичної заанґажованості, то приїхав в Україну як «приватна особа» й вчений. Ніхто не сумнівався в символічному значенні його рішення, включно з українськими комуністами. Щонайменше чотири рази з січня по червень 1921 року Політбюро ЦК КП(б)У обговорювало ситуацію з Грушевський та його можливим поверненням.[250] Багато лідерів національного руху, котрі залишилися в еміграції, засудили рішення Грушевського й трактували його як «легітимізацію» більшовицької влади. З цієї ж причини його поверненню раділи більшовики, адже воно свідчило про дієвість українізації. Пізніше більшовики стверджували, що Грушевський засудив свою попередню контрреволюційну діяльність і благав їх дозволити йому повернутися.[251]

Проте сам Грушевський неодноразово заявляв, що не робив ніяких поступок. За його словами, він повернувся, бо вірив, що українське політичне відродження насамперед потребує відродження української культури, і вважав це здійсненним. І як би не обмежували діяльність Грушевського в Радянському Союзі, у цей важливий час він не міг перебувати поза Україною. «Треба думати, як правильно скерувати культурне життя, — писав він колезі. — Поки що уряд і суспільство зайняли вичікувальні позиції».[252] Насправді деякі можновладці мали чіткий план дій: як тільки Грушевський повернувся на батьківщину, таємна поліція почала вибудовувати довкола нього надзвичайно складну операцію стеження, вербуючи десятки людей, які доповідали про його пересування й думки.[253] Грушевський, ймовірно, не знав усіх подробиць цієї операції, але безсумнівно підозрював щось подібне, тому перед своїм поверненням він попросив КП(б)У й уряд написати гарантійні листи, в яких вони обіцяли йому імунітет від політичного переслідування.[254]

Зовні все виглядало так, ніби більшовики сприйняли його повернення, а він — визнав більшовиків. Грушевський отримав державну підтримку для заснування Науково-дослідної кафедри історії України в Києві при Всеукраїнській академії наук, більш відомій за абревіатурою ВУАН. Він повернувся до роботи над своєю багатотомною історією України-Руси, почав редагувати журнал й підтримував у роботі своїх молодих колег.[255]

Із поверненням Грушевського почався період справжнього інтелектуального й культурного відродження України. Впродовж кількох коротких років його колеги-історики з ВУАН підготували монографії про українські селянські повстання XIX століття та історію українського національного руху.[256] Українська Автокефальна Православна Церква в 1921 році оголосила себе повністю незалежною; вона вийшла з-під влади Московського патріархату, децентралізувала ієрархію, впровадила українську літургію, а Василь Липківський став її Митрополитом. Архітектори й художники Харкова експериментували з кубізмом, конструктивізмом та футуризмом, як і їхні колеги в Москві та Парижі. Українські архітектори збудували перший в Європі комплекс хмарочосів «Держпром», в яких розмістилися державні установи, бібліотека та готель. Як згадував Борис Косарєв, художник-постановник і один із провідників харківського модернізму, «в Харкові регулярно відкривалися нові театри. Вистави супроводжували гарячі дискусії». Косарєв працював над постановкою п’єси на честь відкриття Харківського тракторного заводу: «Завод побудували червоні ветерани й селяни з далеких сіл — тобто наші майбутні глядачі. Окрім чарівної вистави, ми мали розповісти їм правду про їхнє життя. Але спочатку глядача потрібно було зацікавити».[257]

Тим часом молоді українські прозаїки й поети мріяли про нові форми художнього досвіду. Наприклад, літературна група «Гарт» прагнула «об’єднати пролетарських письменників України», щоб створити «єдину міжнародну комуністичну культуру». Але її лідери, колишні боротьбисти, не були впевнені, що це насправді можливо:

Інша організація — «Плуг» — опікувалася письменниками із села й надавала перевагу розвитку творчої молоді в сільській місцевості. Вона організовувала читацькі гуртки й відряджала на село просвітницькі загони. У своїй літературній програмі члени організації проголосили, що метою групи є «створення широких картин, робіт на загальнолюдські теми і зображення життя революційного селянства». Плужани також створили першу письменницьку колонію в Україні — багатоквартирний будинок у Харкові, в якому спільно мешкали письменники та журналісти.[259]

Уперше в історії українська інтелігенція отримала ресурси й правовий статус, необхідний для стандартизації рідної мови. Ніколи в минулому українська мова не була офіційною мовою модерної держави, тому не існувало її загальноприйнятого варіанту. Мова на Західній Україні мала в собі багато запозичень із польської, тоді як у Східній Україні відчутним був вплив російської мови. Вперше в історії Всеукраїнська академія наук створила комісію для узгодження розбіжностей, і також розпочала роботу над ґрунтовним російсько-українським словником. У 1925 році Рада народних комісарів УСРР також створила при Наркомпросі Комісію для впорядкування українського правопису й стандартизації мови, спершу під керівництвом Шумського, а потім Скрипника. Після багатомісячних обговорень результатом роботи комісії стала Всеукраїнська конференція з питань правопису в Харкові навесні-влітку 1927 року. До участі в конференції Скрипник запросив провідних вчених зі Львова, на той час польського міста. «Харківський правопис», узгоджений на конференції, став нормативним для українців у радянській Україні. Правопис був покликаний стандартизувати мову і в українській республіці, й за її межами.[260]

Впевненість українського керівництва в своїх діях зростала, і тому не дивно, що деякі партійні керманичі намагалися поширити українську культуру за межі республіки, інколи навіть за підтримки Москви. Зокрема, сталінське керівництво схвалило спроби Харкова впливати на українців у Польщі. Шумський мав зв’язки з Комуністичною партією Західної України, що на той час перебувала в складі Польщі. Сталін особисто в 1925 році зустрівся з делегацією із Західної України і, звичайно, сподівався, що ці комуністи допоможуть дестабілізувати польську державу.[261] Однак ситуація змінилася, коли деякі націонал-комуністи зацікавилися майже 8 мільйонами українців, які проживали в Росії, і зокрема 915 тисячами українців, котрі мешкали на Кубані. З 1925 року українське керівництво активно підтримувало культурне життя українців у Росії, виступало за збільшення кількості українських шкіл і навіть намагалося змінити східний кордон республіки для включення до її складу українськомовних районів.

Зміни кордону були мінімальні. Керівництво Північного Кавказу успішно протистояло активності українських діячів, але мусило змиритися з відкриттям українських шкіл після того, як дослідження політичних настроїв козаків, ініційоване ЦК, оприлюднило докази «масової контрреволюційної роботи» та загальне невдоволення владою. У відповідь на ці настрої Москва надала козакам по всій Україні та Росії статус національної меншини. Позаяк кубанські козаки розмовляли українською, вони отримали право відкрити школи з українською мовою викладання.[262]

Цю культурну активність «згори» супроводжувала українізація «знизу», тобто впровадження української мови у практику повсякдення — в засоби масової інформації, громадське життя й насамперед у школи. Ще до початку навчального року в 1923 році уряд республіки постановив, що всі українські школярі повинні навчатися рідною мовою за новою освітньою програмою, котра передбачала «виховання вірних державі громадян».[263] Ідея полягала в тому, щоб зробити селянство не лише письменним, а й радянським. Засвоївши ідеї марксизму українською мовою, селяни повинні були стати невід’ємною частиною радянського суспільства. Для ширшого і якнайшвидшого просування мови в освіті Скрипник імпортував 1 500 шкільних вчителів з Галичини, де українські школи існували довше, а викладання української мови мало давні традиції.[264]

Ці рішення мали далекосяжний вплив. Відсоток книг, опублікованих українською мовою, виріс вдвічі з 1923 по 1929 роки. Також стрімко зросла кількість українськомовних газет, періодичних видань і кількість українських шкіл. У 1923 році викладання більше ніж у половині шкіл республіки відбувалось українською мовою. Через десять років цей показник сягнув до 88%.[265]

У багатьох місцях зміни стосувалися не тільки мови. Петро Григоренко, тоді ще сільський школяр, який пізніше стане радянським генералом і дисидентом, згадував цю епоху як справжнє прозріння. Двоє вчителів заснували в його селі відділення «Просвіти»: «Тут я вперше побачив і почув бандуру, а згодом зіграв на ній. Від них я дізнався про Кобзаря, написаного великим українським поетом Тарасом Григоровичем Шевченком. Від них я дізнався, що я належав до тієї ж національності, що й великий Шевченко, що я був українцем».[266] У той час Григоренко не бачив конфлікту між його «українською» ідентичністю та більшовицькими ідеями: «Любов до моєї культури та мого народу поєднувалася в моїй свідомості із мрією універсального щастя, міжнародної єдності та необмеженої “сили робітників”». Трохи пізніше в його «Просвіті» було створено комсомольський осередок, а сам Григоренко став його активістом.[267]

Інші пішли схожою стежкою. Українізація зробила модною народну музику, і сотні молодих українців, як міських, так і сільських, створювали ансамблі бандуристів, виконували традиційні пісні під час різних громадських заходів. Інколи пісні, що мали релігійне або антиросійське спрямування, треба було пом’якшувати або «секуляризувати». Проте цей романтизм, здавалось, привертав до себе молодь, включаючи Григоренка, який саме у «Просвіті» дізнався про те, що він українець.[268]

Перекази про славетне минуле надихали багатьох. Директор однієї школи в Києві так захопився викладанням української поезії, що перейменував свій заклад на Трудову школу № 1 імені Тараса Шевченка, а шкільну програму склав довкола спадщини Кобзаря. Він закликав школярів вести щоденники, де б вони занотовували свої думки та робили малюнки до поезій Шевченка. Учні також ставили вистави про поета в місцевому клубі робітників та взяли інтерв’ю для шкільної газети у прибиральника, батько якого був знайомий з поетом.[269] У всіх цих проектах гасла, що закликали до соціальної справедливості, належали Шевченкові, а не Марксу. Те, що деякі вірші Шевченка мали антиросійські обертони, здавалось, не мало значення: його слова трактували як опозицію до царату, а не до росіян, і тому дозволяли.

А проте, тріщини у схемі стали одразу помітними. Не у всіх школах, які офіційно вважалися «українськими», добре викладали українську мову. Більшість вчителів, як і раніше, залишалися російськомовними, і не всі змогли або побажали перейти на українську. У сільських школах вчителі, котрі погано знали українську, навчали школярів, які так само розмовляли не літературною мовою; тому по закінченні навчання всі розмовляли суржиком. Спроби перевірити знання вчителів наражалися на різні форми пасивного спротиву. Вчителі відмовлялись від перевірок, пояснюючи, що через брак часу не встигли опанувати мову, або скаржилися на відсутність добрих підручників, що також було правдою. Важко було спростувати їхні заяви, адже багато членів комісій з перевірки навичок викладачів самі не могли розмовляти українською мовою.[270]

Деякі опиралися активніше. Багато людей не хотіли, щоб їхні діти отримали освіту українською мовою на тій підставі, що це завадить їм вступити до вищих навчальних закладів, де панувала російська мова.[271] Державні службовці також чинили опір спробам перевести державний апарат на українську мову. Незважаючи на те, що офіційною мовою була українська, партійні чиновники зазвичай ігнорували цю вимогу, і їх за це ніхто не карав. Наприкінці 1920-х Одеський обласний партійний комітет відкрив курси з вивчення української мови для 300 партійних апаратників. З-поміж 226 зареєстрованих осіб регулярно відвідували заняття лише 75. Ще менше з них сплатили за навчання. Організатори програми вимагали кошти за навчання, що також не сприяло збільшенню кількості відвідувачів. Отже, ініціатори постійно нарікали на грошові збитки.[272]

Неспроможність партії навчити власних посадовців українській мові оприявнила глибинні проблеми. До середини 1920-х років СРСР уже перетворився на поліцейську державу, котра в разі потреби могла покарати партійців, які відмовлялися вивчати українську мову. Проте насправді мета поліцейської держави полягала в іншому. Навіть тоді як Грушевський, Шумський, Скрипник та інші прихильники окремішності української ідентичності багато досягли в справі «українізації» по лінії наркомату освіти, одночасно увиразнилась і вийшла група політиків кардинально іншого спрямування. Це — прорадянські, російськомовні (часто етнічні росіяни, євреї і навіть латиші й поляки) очільники української таємної поліції. Вони були набагато вірніші особисто Сталіну, ніж якійсь абстрактній ідеї української нації. І під кінець десятиліття їхня лояльність знайшла дієве підтвердження.

Серед ключових фігур спецслужби в УСРР, котра зміцнилась протягом 1920-х, найвідданішим Кремлю та найпомітнішим був Всеволод Балицький.[273] Народився він у 1892 році в маленькому містечку Верхньодніпровську, але більшу частину дитинства провів у Луганську, де його батько працював бухгалтером на заводі. Хоча він виріс в українській російськомовній родині з трудової інтелігенції, подейкували, що в нього було дворянське коріння. У документах 1922 року Балицький позиціонував себе як «росіянин», але надалі писався «українцем». Значно пізніше, під час арешту у 1937 році він знову назве себе «росіянином».

Насправді національна ідентифікація для Балицького була вторинною порівняно з політичними переконаннями. Ще в юнацькі роки він захопився радикальними ідеями й пізніше стверджував, що брав участь у революційному русі в Луганську з 17 років. Вступивши на юридичний факультет Московського університету, Балицький у 1913 році приєднався до конкурентів більшовиків — меншовиків. Згодом він намагатиметься викреслити цей факт зі своєї біографії. На інший бік, до більшовиків, він перейшов у 1915 році — досить вчасно як для того, щоб вважатися «старим партійцем». Високий блондин, він вирізнявся ефектними манерами й радикальними заявами. Після призову до армії під час Першої світової Балицький провадив революційну агітацію серед солдатів. Коли нарешті сталася революція в лютому 1917 року, він керував одним із найкривавіших «народних трибуналів» на Кавказі. Можливо, саме там він відчув смак у тому, щоб виявляти й убивати класових ворогів та проводити так звані «чистки». За висловами Балицького, застосування насильства часто ототожнювали з «чисткою», тобто очищенням і звільненням партії від «термітів» та «бруду».

Віра Балицького в очисну дію політичного насильства привела його в Україну, де він приєднався до ВУЧК у 1919 році. У лютому того ж року «Известия» опублікували його вірш:

Незабаром після повернення Балицький мав нагоду побачити «криваві ріки», про які він писав. Воюючи на боці Червоної армії, він брав активну участь у придушенні повстання в 1919 році та масовому вбивстві заручників, після чого його змусили залишити республіку. Балицький затримався на кілька тижнів у Гомелі, що, мабуть, було кроком назад в його кар’єрі. Адже саме в ту мить, коли він уже бачив себе в Україні серед когорти лідерів, йому довелося очолити революційний трибунал у глухому провінційному містечку. Однак опинившись, так би мовити, у закутку війни, він не відхилився від своєї мети і продовжував арештовувати та розстрілювати контрреволюціонерів, спекулянтів та усіх, хто, на його думку, міг загрожувати радянській владі.

Врешті-решт Балицький повернувся в Україну, де тріумфально допоміг Дзержинському «прибрати» за Білою армією, що відступала. Тоді він багато подорожував по всій республіці й одного разу випадково потрапив у засідку махновців. За його власною версією, повстанці відразу заарештували його та відвели на околицю села для розстрілу. Аристократична постава Балицького справила враження на одного з командирів і він скасував страту. Після короткого допиту командир відпустив Балицького. А за кілька років Балицький йому віддячив. Коли більшовики захопили того самого командира, Балицький скасував його смертний вирок.[275]

Коли бої скінчилися, Балицького нагородили за відданість. У 1923 році він очолив службу безпеки УСРР. Взявши приклад зі своїх колег в Москві (в котрих було багато «роботи» з переслідуванням соціалістів-революціонерів, опонентів більшовиків), він допоміг організувати перший судовий процес над українськими есерами. В цей період суди виносили відносно м’які вироки і багато кого було помилувано.

Влада і вплив Балицького поступово зростали. У 1925 році за його наполяганням вище керівництво України видало низку декретів, які зміцнили українську таємну поліцію. Раніше її перейменували на ДПУ — Державне політичне управління. Після утворення СРСР, ДПУ УСРР стало частиною ОГПУ СРСР — Об’єднаного державного політичного управління.[276] Серед усього іншого, він зумів переконати Політбюро забезпечити пристойною заробітною платнею його підлеглих. Навіть тоді, коли культурний вплив української інтелігенції та господарська міць селян були на піднесенні, Балицький, етнічний українець, що розмовляв російською мовою та симпатизував радянській владі, формував зовсім особливу команду, котра в майбутньому України відіграє велику роль.