Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

12 Виживання, весна та літо 1933-го

Попри фізичні й психологічні зміни, голод, спрагу, виснаження та схуднення люди робили все можливе для того, щоб вижити. Іноді це виявлялося в готовності долучитися до злочину (так виживали члени бригад активістів), або здатності порушити деякі з фундаментальних людських табу. Водночас інші відкривали в собі виняткову винахідливість та силу волі, ще декому дуже щастило, коли їх рятували ті, хто був спроможний знайти вихід зі складної ситуації.

У голові десятирічної дівчинки з Полтавщини, котра помічала, як фізично слабнуть її близькі, з’явилася відчайдушна ідея порятунку: покинути батьків. Вона написала своєму дядькові у Харків:

Вона не вижила. Але воля до життя врятувала інших.

Щоб вижити, люди їли все. Вони їли зіпсовану їжу та ті залишки, що не забирали активісти. Люди їли коней, собак, котів, пацюків, мурах, ховрашків, білок, черепах, жаб і змій. Вони готували на вогні їжаків, а також смажили пташині яйця.[990] Їли дубову кору, мох і жолуді.[991] Їли листя дерев і кульбабу, а також чорнобривці та лободу. Люди вбивали ворон, голубів і горобців.[992] Надія Луцишина згадувала, що «жаб не було довго. Виловили всі. Поїли котів, голубів, жаб, все це їли люди. Я ловила нюхів, бур’яни їли, бурячки».[993]

Жінки варили суп із кропиви і випікали хліб зі щириці. Товкли жолуді, отримували щось схоже на борошно, а потім використовували це для випікання млинців.[994] Люди їли бруньки з липи: «... Хороші такі, м’які, не гіркі», — згадував один із тих, хто вижив.[995] Також їли проліски, маленькі цибулини яких «здавались солодшими за цукор».[996] Робили млинці з листя й трави.[997] Інші змішували листя акації та гнилу картоплю, яку активісти не забирали, запікали їх разом, і виходило щось схоже на перепічку.[998] Також вибирали крохмаль всередині гнилої картоплі та смажили.[999] Тітка Надії Овчарук випікала млинці з листя липи: «Висушували, теребили і пекли млинчики».[1000]

Діти їли конопляне насіння.[1001] Також їли верхню частину коріння очерету: «Поки молодий, то під корнем сантиметр десь солодкий, наче огірок». Але, помітивши цю тактику виживання, місцева влада витоптала й спалила очерет.[1002] Якщо поруч із селом була скотобійня, то люди їли відходи від забитих тварин, але їхні кістки та шкури часто обливали карболовою кислотою. Коли Оксана Жигадно та її мати з’їли трохи таких ратиць і вух, то важко отруїлися. Хоча матір померла, Оксані вдалось вижити.[1003] Багато селян згадували, як вони наливали воду в нори, зроблені польовими мишами, щоб вимити зерно, яке гризуни припасли на зиму. Інші варили ремені та взуття, щоб з’їсти шкіру.

Так само, як і з випадками канібалізму, влада була добре поінформована, що саме люди намагаються перетворити на їжу. У звіті ДПУ від березня 1933 року зазначено, між іншим, що сім’ї, котрі потерпають від голоду, їдять «макуху, стебла, суцвіття проса, сушену солому, зілля, гнилі кавуни та буряки, картопляне лушпиння та цвіт акації», а також кішок, собак і коней.[1004] Більшість цієї їжі тільки погіршувала стан і без цього хворих людей.

Часом люди виживали завдяки їжі, більш придатній до споживання, особливо якщо їм пощастило жити поблизу озер або річок. Катерина Бутько, яка мешкала в селі біля річки, згадувала, що «якби не риба, то і не вижив би ніхто».[1005] Ще хтось користувався сітками, щоб відшукувати річкових равликів. Спершу їх варили, а потім витягували крихітні шматочки м’яса з мушель.[1006] Селяни, які жили поблизу лісу, збирали гриби, ягоди та полювали на птахів і дрібних тварин.

Багато людей змогло врятуватися з однієї простої причини: їм вдалося зберегти корову. Навіть у добрі часи корови дуже багато значили в житті селянських родин, у яких часто було четверо, а то й більше дітей. Але під час голоду мати корову (особливо коли мова йшла про простих селян, що опиралися колективізації та розкуркуленню, або про колгоспників, котрим дозволяли тримати її для приватного користування) стало в прямому сенсі питанням життя або смерті. У сотнях усних свідчень селяни пояснюють своє виживання одним реченням: «Нас урятувала корова». Більшість споживали коров’яче молоко самі, але деякі, як одна сім’я в Київській області, вимінювали молоко на зерно або хліб.[1007]

Пристрасті навколо корів зростали. Петро Мостовий з Полтавської області згадував, що корова в родині була настільки дорогоцінною, що його батько та старший брат охороняли її з рушницею та вилами.[1008] Після того, як одна селянка на Черкащині дізналася, де тримають односельця, котрий вкрав і зарізав її корову, вона домовилась з вартовим, зайшла до комори і «граблями виколола своєму охлялому ворогові очі».[1009] Для того, щоб прогодувати свою корову, члени родини Марії Пати виймали солому з покрівлі своєї хати, розрізали її на дрібні шматочки, розм’якшували окропом — все для того, щоб тварині було що їсти.[1010]

Ті, в кого корови не було, змушені були покладатися на інших. Випадкові прояви доброти рятували окремих людей, рівно ж як і любов та родинні зв’язки, котрі попри голод, залишалися сильними. У Полтавській області Софія Заливча з братом і сестрою пішли працювати в колгосп на поденну роботу. Як оплату вони отримували ріденький суп і 200 грамів хліба на день. Вони з’їдали суп і ховали хліб. Кожні вихідні один із них ходив додому — там їх чекало семеро братів та сестер — і ділили черствий хліб між малечею. Троє з десяти дітей померли від голоду, але решта вижила завдяки хлібу та супу.[1011]

Інші діти вижили за допомогою сусідів або родичів. «У той час моя двоюрідна тітка з чоловіком виїжджали до Харкова на роботу і забрали мене і сестричку Валю з собою... завдяки цьому ми вижили», — згадував один чоловік. «І до цього часу з вдячністю і теплотою згадую тітку Марфу, яка врятувала мене в ті голодні роки», — сказав інший свідок.[1012] Також могли допомагати й родичі за межами України. Сестра Анатолія Боканя, що переїхала на Урал, відправила додому п’ять кілограмів борошна. У супровідному листі вона написала, що на Уралі не було голоду і не всі там навіть могли повірити, що в Україні такий голод. Борошна не вистачило, щоб урятувати матір Анатолія, але воно допомогло вижити йому.[1013]

Існують дивовижні свідчення про те, як деякі українські селяни отримували допомогу від своїх єврейських сусідів: знову ж таки, більшість євреїв не мали землі й не обробляли її, тому їх не зачепили хлібозаготівлі, якщо вони не проживали в селах, занесених на «чорні дошки». Марія Гавриш з Вінницької області згадувала, як вся її родина «попухли з голоду, лежали, мали вмерти», коли до них навідалась сусідка-єврейка («їх не трогали, в них не було землі»). Жінка зайшла, подивилася, вийшла і повернулася: «Дала нам всім по чуточці горілки, мамі півчарки, потім по кусінчеку хліба». Приготувала поїсти і малими порціями нагодувала всю родину: «Отак вона нас спасла».[1014] Під час зростання ненависті та недовіри до усіх цей вчинок був напрочуд разючим.

Незважаючи на заборону залишати села та заборону колгоспної торгівлі, українські селяни (як вже було згадано) робили й те, й інше. Вони проривалися через кордони й проповзали під огорожами, щоб потрапити до міста й роздобути їжу. Вони намагалися проникнути до заводських містечок і промислових підприємств. Вони прослизали до шахтарських селищ Донбасу, де були потрібні робітники, і роботодавці заплющували на це очі. Вони нишпорили поблизу фабрик і перебирали відходи, які могли бути їстівними: наприклад, жом на спиртових заводах. Або відшукували у відходах те, що можна було продати. Артур Кестлер, угорсько-британський письменник, а тоді ідейний комуніст і німецький журналіст, залишив характерний опис ринку в Харкові в 1933 році:

Той факт, що ринок, навіть такий мізерний, міг існувати в міській Україні, давав шанс деяким людям вижити. Проте справжня причина кращого становища містян крилася в картковій системі: робітники та державні службовці отримували продуктові картки. Вони були доступними не для всіх. Відповідно до рішення Політбюро ЦК ВКП(б) 1931 року всі радянські громадяни, які працювали в державному секторі, отримували картки. До них не належали селяни та особи без офіційного робочого місця. Крім того, розмір пайка залежав не тільки від важливості працівників, а радше від їхнього місця роботи. Пріоритет належав головним промисловим регіонам, а в Україні єдиним таким регіоном був Донбас. Фактично, приблизно 40 відсотків населення України отримували близько 80 відсотків продовольчих товарів.[1016]

Для тих, хто не був на початку цього списку, пайки могли бути незначними. Канадський фахівець із вирощування пшениці Ендрю Кейрнс відвідав Київ у 1932 році. Одного дня він побачив двох жінок, які збирали траву в міському парку, щоб потім зварити з неї суп. Вони сказали йому, що дістають пайки, але їх недостатньо: «Я показав у бік річки і сказав про красивий краєвид; вони погодились, але відповіли, що вони голодні». Насправді жінки були «робітниками третьої категорії», яким платили 125 рублів на місяць, плюс 200 грамів хліба на день — близько чотирьох скибок.[1017]

Керівник кооперативного магазину в Києві, ще один працівник «третьої категорії», також розповів Кейрнсу, що отримував 200 грамів хліба на день і 200 грамів для свого сина, а також 100 рублів щомісяця. Робітник «другої категорії» отримував 525 грамів хліба щодня, і 180 рублів на місяць. Ніхто з них не ходив довго по рядах міських ринків, які крім хліба продавали дуже мало інших продуктів, серед яких траплялися помідори, іноді куряче м’ясо або молочні продукти, і все це — за високими цінами. Хліб міг коштувати п’ять-шість рублів за кілограм, яйце — піврубля, а то й більше, молоко — два рублі за літр.[1018] Стипендії київського студента Петра Егідеса під час голоду не вистачало навіть на один буханець хліба: «Ситуація досягла того критичного моменту, коли у віці сімнадцяти років я ходив із ціпком — так сильно охляв». Його бабуся померла від голоду, хоч і жила в Києві.[1019]

Теоретично, державні крамниці повинні були продавати продукти за нижчими, більш доступними цінами. Однак ці магазини були порожні. Георгій Самброс, який завідував педагогічною практикою студентів Всеукраїнського інституту народної освіти в Харкові, під час голоду вів щоденник. Він яскраво описав тодішні харківські продовольчі та промислові крамниці: «Великі їхні зали й помешкання, забиті колись від підлоги до стелі полицями, повними краму, тепер були порожні. На полицях або зовсім нічого не було, або на них густо стояли батареї пляшок “водки” всіх калібрів... пляшки “водки” мов зливою затопили усе місто». Дуже рідко продавали їжу, але вона була настільки бридкою, що навіть дивитися на неї було важко:

Ендрю Кейрнс зміг також потрапити до черги в магазині, де він побачив, як «сируватий, теплий, непропечений хліб продавали по 10 рублів за буханець, і небагато сала по 12 рублів за фунт».[1021]

Кращу їжу можна було знайти в їдальнях державних установ: супи, каші, іноді м’ясо. Але для харчування в таких їдальнях були потрібні картки, які видавали за партійними або профспілковими квитками у відповідних установах. Самброс не був членом партії, а з профспілки його виключили. Однак, завдяки дружнім стосункам із секретаркою профспілки в своєму інституті, він щомісяця діставав картку на обіди в їдальні для наукових працівників: «Я й жив, і дихав, і обідав тоді “по блату”, незаконно». Коли голод загострився, і в інституті почали перевіряти, хто має право на отримання карток, Самброс через знайомого композитора дістав талони в їдальню Будинку літераторів імені В. Блакитного:

Згодом Самброс дістав через знайомого картки до їдальні Академії сільськогосподарських наук і деякий час харчувався там. У такий спосіб він залишився живим. Але більшу частину дня він думав про їжу: «Вся зарплата, майже без остатку, йшла на їжу».[1023] І йому, звичайно, було набагато краще, ніж багатьом іншим.

Хоча Самброс не був селянином, його досвід був певною мірою типовим: як це не парадоксально, найважливішим джерелом допомоги тим, хто голодував, були радянські державні чиновники та установи. Історик Тімоті Снайдер описав, як державні інституції в окупованій нацистами Європі, якщо вони все ще функціонували, інколи ставали порятунком для євреїв від Голокосту, й схожу історію можна розказати і про Радянський Союз Сталіна.[1024] Хоча більшовики систематично винищували незалежні організації, включно з церквами, благодійними та приватними установами, такі державні заклади, як школи, лікарні та дитячі будинки, інколи допомагали селянам. Хоча деякі з них взагалі були зобов’язані це робити.

Найкраще допомогти голодним селянам могли родичі, батьки або дорослі діти, котрі працювали всередині системи. Петро Шелест, який пізніше став першим секретарем ЦК Компартії України, описав ці роки в своїх мемуарах (що розпочиналися як щоденник), виданих у 2004 році. Трагедія 1933 року була зрозумілою йому ще тоді: «На селі вимирали від голоду сім’ями, навіть цілими селами. В багатьох місцях було навіть людожерство... Це був просто злочин нашого уряду, але про це сором’язливо замовчується». У цей період Шелест навчався і працював інженером на заводі. Однак він також був членом КП(б)У добре себе зарекомендував, і це дозволило йому надсилати їжу своїй матері в Харківську область, що й врятувало її від голодної смерті.[1025]

Також допомагали друзі та знайомі: родина дівчинки в Полтавській області пережила голод завдяки районному працівнику, з яким її двічі розкуркулений батько колись навчався на сільськогосподарських курсах. Цей чоловік зміг домогтися, щоб родині повернули корову. І хоча їм віддали іншу корову, яка погано доїлася, проте під час голоду в родині ніхто не помер.[1026] Іншій дівчинці пощастило мати тітку, одружену з головою колгоспу: «Я до неї ходила, бо в них був і хліб, і сало, і молоко. То вона мені нишком давала, щоб ніхто не знав».[1027] Часто одна людина, яка працювала всередині системи, могла врятувати цілу сім’ю. Мати Надії Малишко працювала вчителькою у школі в Дніпропетровській області, директор допомагав їй діставати їжу: чверть літра олії і вісім кілограмів ку-курудзяного борошна щомісяця.[1028] Четверо з семи дітей у сім’ї Варвари Горбань, також з Дніпропетровської області, пережили голод, бо вона влаштувалась працювати у зерносховищі і щодня отримувала невеликий шматок хліба.[1029]

Ті, хто не міг знайти роботу в державній установі, іноді намагалися врятувати своїх дітей, передавши їх державі. Одна мати взяла своїх чотирьох дітей і привела їх у контору місцевого колгоспу, заявивши голові, що не має чим їх більше годувати та знімає з себе всю відповідальність за них.[1030] Мати Галини Тимощук з Вінницької області прийняла таке ж рішення:

Та здебільшого дітей відводили до дитячих будинків. Протягом трьох тижнів лютого 1933 року біля дверей сиротинців у Вінницькій області залишили близько 105 дітей.[1032] Іноді це спрацьовувало: один хлопчик пережив голод, бо мати тихцем привела його до дитячого будинку в селі Дрижина. Вона наказала йому нікому не розповідати, що вона жива, тому що йому не дадуть їжі, якщо він не буде «справжнім» сиротою. Жінка в притулку зрозуміла ситуацію й також сказала йому навіть не згадувати про свою матір. Вихователька оберігала його, допомогла пережити голод, і врешті-решт він повернувся до своєї родини.[1033] Жінка з Полтавської області також до кінця свого життя була вдячна сільському вчителю, який, ризикуючи своєю посадою, потайки її підгодував, а також її братів і сестру, не зважаючи на те, що вони були «куркульськими дітьми». Їжі насправді було небагато — юшка без хліба й крихітні гречані галушки, «розміром з квасолину», але цього було достатньо, щоб вони вижили.[1034]

Вигляд голодних дітей на вулицях в усій республіці спонукав працівників деяких радянських установ до системних дій. Той, хто мав справжню мотивацію, іноді допомагав, зокрема й дітям. Красномовним свідченням тому, принаймні на місцевому рівні, є серія листів на захист сиріт, які страждали від голоду, відправлених секретарем Павлоградського районного комітету партії на адресу керівників у Дніпропетровську. У першому, від 30 березня, він описав, серед іншого, як голод впливав на дітей:

Через місяць, 30 квітня, той самий секретар відправив ще один звіт: «Порівняно з тим, про що я писав у попередніх звітах..., у нас щодня все більше і більше зростає безпритульність». Він пояснив, що впродовж двох останніх днів шістдесят п’ять дітей забрали з вулиць міста; що місцеві органи влади вже організували годувальні станції в семи місцях для 710 дітей. Однак цих заходів було недостатньо: район потребував додаткових ресурсів, бо наявних можливостей було обмаль. Натомість запропонували створити дитячі будинки для 1 500 дітей: «Це питання настільки актуальне саме зараз і для такої кількості дітей, що чим скорше ми його вирішимо, тим більших результатів ми досягнемо у справі ліквідації масових явищ опухання серед дітей, бо подальше перебування дітей у такому стані може остаточно їх згубити».[1036] Цей лист закінчувався заявою: «... Жодного реагування і досі не було, тоді як це питання є надзвичайно серйозним і вимагає термінового розв’язання».[1037] Деякі місцеві керівники робили все, що могли, і цілком ймовірно, що їхні зусилля врятували комусь із дітей життя.

Тим часом у Харкові, одному з тих міст, в які голодні люди прагнули з усіх сил потрапити, ситуація була набагато гіршою. Міська влада, принаймні на словах, намагалася допомогти, визнавала масштаби проблеми. 30 травня Харківське управління з охорони здоров’я повідомило українським республіканським органам влади про «величезний постійний потік сиріт, безпритульних і голодуючих дітей до Харкова та інших великих міст Харківської області». Бюджет 1933 року забезпечив місця для 10 000 дітей у дитячих будинках; реальна ж кількість була вдвічі більшою — 24 475 осіб. Через тиждень на вулицях зібрали понад 9 000 дітей, із яких 700 — протягом однієї ночі з 27 на 28 травня. Харківська область попросила в держави 6,4 мільйона рублів для допомоги сиротам, а також 450 тисяч для допомоги дорослим, що потерпали від голоду.

На практиці такі заходи зрідка були успішними. Спеціальний звіт керівника ДПУ у Вінниці про умови в одному із дитячих будинків міста у травні 1933 року чітко змальовує картину:

У більш віддалених областях ситуація могла бути ще гіршою. У селищі Велика Лепетиха умови в інтернаті були настільки поганими, що діти втікали і весь день блукали по ринку, випрошували та крали їжу.[1039] У Херсоні чотири сиротинці були переповнені після того, як протягом трьох тижнів березня кількість дітей зросла майже вдвічі — з 480 до 750 осіб, переважно через те, що безпритульних дітей почали підбирати на вулицях.[1040] У Харкові клопотання про продовольство та допомогу означало, що їжа закінчувалася дуже швидко. У травні міський відділ охорони здоров’я повідомив, що більшість дітей у переповнених дитячих будинках міста були ослабленими від голоду. Багато з них мали кір та інші інфекційні захворювання, а смертність становила 30 відсотків.[1041]

Були також і такі «дитячі будинки», які взагалі не заслуговували на цю назву. У травні 1933 році Любов Дражевська була студенткою геолого-географічного факультету Інституту професійно-педагогічної освіти в Харкові. Одного дня їм повідомили, що всі заняття скасували, а їх мобілізують. Наступного ранку близько сорока студентів під керівництвом комсорга трамваєм приїхали до залізничного вокзалу, де їх привели до переповнених дітьми вагонів. «Коло поїзду стояло кілька чоловіків у формі. Один з них підійшов до нашої групи і коротко сказав, що у вагонах тимчасово перебувають діти, які мають бути розподілені по дитячих будинках. Ми, студенти, маємо бути “вихователями”, по двоє на кожний вагон, частину студентів відправили додому, сказавши прийти увечорі на нічну зміну».

Дражевська зайшла до одного із вагонів: «Всі дуже бліді, деякі надмірно худі, інші — опухлі... деякі виглядали як тяжко хворі: на обличчях шкіра тісно обтягала кістки. Часом діти тулились одне до одного — видно з однієї родини». Дражевська та інші почали розливати дітям у кухлики густий пшоняний куліш, яким їх годували тричі на день. Порції мали бути невеликими, «щоб не пошкодити їм після голодівки». Більшість дітей не могли пояснити, як вони потрапили до вагонів: чи їх залишили батьки, чи їх підібрали на вулиці. Вже у перший день кілька дітей померло. Дражевська згадувала, що «у тому поїзді близько в житті побачила смерть». Деякі діти божеволіли. Одна восьмирічна дівчинка кричала: «Не ріжте мене, не ріжте!», в неї були зорові галюцинації. Дівчинка вигукувала: «Он моя тітонька буряки поле!» Її вивели з вагону, щоб не травмувати інших дітей.

Дражевська набула жахливий досвід: «Взагалі я вмію себе контролювати, але коли я ввечері першого дня повернулася додому, в мене почалась істерика. До цього я не знала, що це таке — істерика, але тоді вона в мене була». Незабаром дівчина призвичаїлась до виняткової ситуації та дітей. Вона приносила книги та папір і намагалася їх чомусь навчити. Щодня деякі з них помирали, але інші виживали. Зрештою, для них знайшли місце в тимчасовому дитячому будинку в бараках за містом біля Тракторного заводу:

Навіть з усіма смертями та стражданнями, історія Дражевської слугує доказом суворої істини: без міліції, яка організувала «добровольців», без брудних, недофінансованих дитячих будинків — навіть тих, де працювали нечесні працівники та були жахливі умови, померло б ще більше дітей. Дитячі будинки були жахливі. Але їх існування комусь врятувало життя.

Такі ж висновки можна зробити і про не менш популярні в Радянському Союзі спеціалізовані державні установи: мережі магазинів «Торгзін», де операції проводили в твердій валюті. Ці магазини, вперше відкриті в 1930 році, спочатку були призначені для іноземців, які не мали права користуватися радянськими рублями. У 1931 році вони стали доступними для громадян СРСР, які могли обміняти іноземну валюту або золото. Під час голоду 1932–1933 років кількість цих крамниць значно зросла, так само як зросли їхня активність і значення. Магазини досягнули рекордних продажів і створили явище, котре деякі згадуватимуть як «золоту лихоманку “Торгзіна”». У листопаді 1932 року Політбюро ЦК ВКП(б) постановило, що крамниці можуть приймати й срібло, і очевидно через цей факт італійський консул в січні 1933 року згадує в своєму звіті:«... Кажуть, що невдовзі буде оголошено про прийом коштовного каміння».[1043] У 1933 році, коли мережа «Торгзіну» досягла свого найбільшого розквіту, вона налічувала 1 500 відділень, більшість з яких працювали у великих містах. У Києві магазин «Торгзін» можна було знайти і на Хрещатику.

Збільшення мережі не було випадковістю: режим знав, що голод принесе золото в державну скарбницю. Після високого товарообігу «Торгзіну» в 1932 році — тоді крамниці принесли 21 тонну золота, що в півтора раза більше, ніж видобувала радянська промисловість — держава пожадливо встановила більш ніж подвійний план на 1933.[1044] Прибуток «Торгзіну» за дуже короткий час став вирішальним фактором радянської міжнародної торгівлі: протягом 1932–1935 років золото та інші цінні предмети, вилучені державою через «Торгзін», допомогли оплатити п’яту частину валютних витрат Радянського Союзу на машинобудування, сировину та техніку.[1045]

Для голодних людей магазини «Торгзін» — найчастіше єдина крамниця в місті, де були продукти, стали заповітною мрією. Вони привертали увагу як допитливих перехожих, так і жебраків. У 1933 році Москву відвідав валлійський журналіст Ґарет Джонс. «Усього вдосталь», — записав він у своєму записнику.[1046] Малкольм Маґґрідж писав про «засмучені групи» людей, які вешталися навколо цього магазину, витріщаючись на «спокусливі піраміди фруктів».[1047] У романі Булгакова «Майстер і Маргарита» два біси ефектно з’являються перед «скляними дверима магазину “Торгзін” на Смоленському ринку» і входять до крамниці, «наповненої різнобарвним попліном» та полицями, «заставленими взуттям, що розтягнулися на велику відстань».[1048]

Що далі від столиці, то магазини «Торгзін» ставали все темнішими й бруднішими, схожими на інші радянські крамниці, й працювали там неввічливі та сердиті люди.[1049] Утім, деякі селяни, під враженням від кількості товарів широкого вжитку та наявністю твердої валюти в цих крамницях, вважали їх «американськими».[1050] Ходили чутки про асортимент «Торгзіну». Один чоловік під час колективізації втік до Ростова. Почувши, що в Україні можна було обміняти золото на хліб, він вирішив (як згадував його син) ризикнути: повернутися і виміняти приховані вдома царські монети на хліб.[1051]

Часто подорож до «Торгзіну» була довгою. Хоча до мережі магазинів входили й мобільні крамниці, котрі в пошуках золота подорожували по віддалених селах, не всі селяни мали до них доступ, і тому їхали до міст і містечок. Батько Надії Бабенко зібрав весільні обручки, хрестильні хрестики, сережки та пройшов 200 км від села Пилиповичі до магазину «Торгзін» у Києві. Але це того вартувало: він отримав 16 кілограмів борошна, 1 літр олії та 2 кілограми гречаної крупи, які разом із просяною половою, мерзлою картоплею, щавелем, грибами, ягодами та жолудями допомогли сім’ї вижити протягом наступних місяців.[1052]

Не всі такі подорожі мали щасливий кінець. Навколо магазинів «Торгзін» тинялося багато злодіїв, які грабували й навіть інколи вбивали людей, коли вони заходили або виходили з крамниці. Водночас співробітники «Торгзіну» обманювали селян або погано з ними поводилися. Іван Клименко з матір’ю приїхали із села Красної Слобідки Київської області до «Торгзіну» на Хрещатику, щоб продати весільну обручку своєї бабусі й купити трохи борошна. Ніхто не зважив обручку, тому вони не знали, чи отримали за неї належну суму грошей. Як тільки вони повернулися додому, мати побачила, що борошно було змішане з вапном. Вони все одно його з’їли.[1053] Григорій Сім’я вирушив до «Торгзіну» з вітчимом, який хотів виміняти свою військову медаль — срібний георгіївський хрест — на борошно. Продавець не захотів видати їм гроші: він заявив, що цією медаллю нагороджували тільки «царських прислужників», хто «добре воював за царя-батюшку». Вітчим марно заперечував і намагався пояснити, що він був тільки ротним фельдшером, який виносив поранених з поля бою і лікував їх. Продавець так і не повернув назад хреста, але при цьому сказав: «Отже, лікував офіцерів! Панів! Ворогів революції! Так? Ану геть звідси, поки я міліцію не покликав!»[1054]

Коли голод став ще лютішим, дехто пробував шукати золота в інших місцях. Упродовж століть українців хоронили з найціннішими речами: коштовностями, зброєю та хрестами. Декого голод позбавив і поваги до померлих, тому чимало старих цвинтарів було пограбовано, спочатку тільки вночі, але зрештою і вдень. Позаяк кладовища уособлювали «християнську традицію» («релігійність»), тому радянська влада далеко не завжди зупиняла крадіжки, а в деяких місцях посадовці самі їх організували.[1055]

Водночас радянський режим почав використовувати магазини «Торгзін» для припливу іноземної валюти. Друзям і родичам радянських громадян дозволили переказувати кошти з-за кордону. Отримані гроші адресати відразу обмінювали на продукти. У наступні роки контакти з іноземцями заборонили й підтримувати їх було небезпечно, навіть смертельно небезпечно. Однак в 1932–1933 роках бажання режиму одержати якомога більше твердої валюти було настільки сильним, що навіть людям, котрі проживали за межами СРСР, дозволили відправляти «продовольчі перекази» своїм родичам, які потерпали від голоду.[1056] Тим, кому пощастило щось отримати, доводилось повертати державі 25 відсотків від загальної вартості, а іноді — навіть половину. Людям видавали купони, які дозволяли купувати їжу в «Торгзіні». Перекази надходили з Німеччини, Польщі, Литви, Франції, Великої Британії та передусім зі Сполучених Штатів.[1057] Етнічні німці в Україні і Поволжі розпочали кампанії листування зі своїми одновірцями (менонітами, баптистами та католиками) за кордоном. У листах вони благали про їжу. Крихітна допомога могла мати величезний вплив. Олександра Радченко, вчителька в Харківській області, отримала грошовий переказ у три долари. За них її чоловік купив у «Торгзіні» «борошна, пшеничної крупи 6 кг, цукру 2 кг, рису 3 або 4 кг і манної крупи 1 кг. Яка це величезна допомога для нас...».[1058]

Незважаючи на те, що «Торгзін» рятував життя, це спричинило загальну озлобленість. Багато людей чудово розуміли призначення таких магазинів за тогочасних обставин: вони існували, щоб грабувати селян, які страждали від голоду, й забирати все, що ще в них залишилося від колишніх статків. В Одесі інформатор повідомив ДПУ про почуту розмову двох викладачів про те, що багатство селян могло бути метою самого голоду: «Вони створили голод, щоб “Торгзін” отримав більше золота і срібла».[1059] Полтавські селяни жартівливо розшифровували «ТОРГСИН», як «Товарищи, революция гибнет, Сталин истребляет народ! [Товариші, революція гине, Сталін знищує народ!]»[1060] Протестувати проти системи експлуатації, здійснюваної «Торгзіном», було неможливо, хіба що анонімно. Коли співробітники одного магазину «Торгзін» вранці прийшли на роботу, то побачили на дверях крамниці плакат: «Сталін — кат».[1061]

І все ж чимало сімей вижили завдяки тому, що вони продали свої речі в «Торгзіні». «За золото ми купили кукурудзи», — згадував один із тих, хто залишився в живих.[1062] Родина Павла Чорного продала срібні медалі прадідів від часів російської війни на Кавказі в 1830-х роках.[1063] Інша жінка пам’ятала, що в її матері «були деякі золоті речі з дореволюційних часів: у неї був золотий годинник мого батька, кілька перснів тощо. Отже, час від часу вона йшла до “Торгзіна”... За срібло та золото мама отримувала кашу, картоплю або борошно. Всі ці продукти вона змішувала з різними травами і давала нам їсти раз на день. Таким чином, ми вижили».[1064] Ще одна жінка згадувала, як її матір обмінювала сережки та обручки на борошно, спідниці та сорочки на буряк та зерно, а також посаг — «полотно, вишивані рушники» — на висівки чи просо.[1065]

Ці жінки вижили, але водночас втратили частину себе. Речі, які вони могли успадкувати від своєї матері, що поєднали б їх з минулим, персні та ювелірні прикраси, котрі вони могли б носити самі або подарувати своїм дітям чи онукам, — усе це було втрачено назавжди. Історія, культура, неперервність передачі сімейних реліквій та власне ідентичність також були зруйновані голодом — їх довелося принести в жертву, щоб вижити.