Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

4 Подвійна криза, 1927–1929

Політика «воєнного комунізму» зазнала поразки. Життя робітників у державі, створеній ними, так і не стало кращим. Проте в другій половині 1920-х років НЕП Леніна також спіткала невдача.

Теоретично, ринок був вільним. Однак на практиці держава ніколи не давала йому спокою. Посадовці, свідомі того, що підприємці отримують прибуток від продажу зерна, постійно перешкоджали їм, поширюючи агресивну пропаганду «проти спекулянтів» та хитросплетении регулюванням цін. Встановивши високі ціни на промислові товари й низькі на сільськогосподарську продукцію (так звані «ножиці» цін), уряд спричинив дисбаланс. Деякі торгівці намагалися купувати зерно за низькими державними цінами, інші — за високими, «приватними». Багато селян, яким пропонували тільки низькі ціни, взагалі відмовились продавати. Натомість вони, цілком логічно, вирішили притримати зерно — годувати ним худобу або дочекатися підвищення цін.

Нова криза стала шоком. Після голоду 1921–1923 років запаси продовольства поступово поповнювали. Неврожай зерна в 1924 році знову призвів до голодування, проте селяни могли прохарчуватися картоплею, буряками, й до того ж у них була худоба. Мораторій на продрозверстку, котрий все ще діяв, означав, що в селян не зникла мотивація для сівби наступної весни.[279]

Але в 1927 році ситуація знову стала напруженою. Того року держава отримала (згідно з її власними ненадійними методами підрахунку) 5,4 мільйона тонн зерна. Однак державні продовольчі розподільники, котрі видавали суворо регламентовану кількість хліба робітникам та державним службовцям у містах, нарахували 7,7 мільйона тонн.[280] За результатами вивчення політичних настроїв населення, ОПТУ повідомляло про «сутички й сварки» в чергах за продуктами по всій території СРСР. В одному таємному звіті цитували дружину робітника: «Весь день витрачаю тільки на 10 фунтів борошна, а коли чоловік приходить з роботи додому, то вечеря не готова». Деякі зі скарг мали загрозливо політичний характер. У Твері міліція знайшла оголошення із закликом до страйку: «Нема масла, борошно стало доступним тільки щойно, немає гасу, нас обдурили».[281] Пауль Шеффер, кореспондент газети «Berliner Tageblatt» у Москві, повідомив про черги перед магазинами по всьому Радянському Союзу та напрочуд високі ціни на продовольство. Він зловісно підсумував: «Становище нагадує зиму 1917 року в Німеччині».[282] Юджин Лайонс, який нещодавно приїхав до Москви як кореспондент «United Press International», також описав черги, що він побачив взимку 1927–1928:

Для більшовицької партії криза несла загрозу затьмарення важливої річниці, тому що через десять років після революції життя в країні стало гіршим, ніж раніше. Продовольства не вистачало. Інформація про хлібозаготівлі була настільки таємною, що за п’ять місяців до святкування річниці Жовтня, в травні 1927 року, ОГПУ заборонило всім радянським газетам писати про будь-які «труднощі або збої в постачанні зерна державі, тому що це може... посіяти паніку».[284]

Нова продовольча криза сталася в критичний момент боротьби за владу всередині самої Комуністичної партії. Після смерті Леніна в 1924 році Сталін шукав підтримки серед партійців, виступивши проти Троцького, свого головного суперника. З цією метою він пристав до «правих», передусім до Миколи Бухаріна, котрий обстоював принципи НЕПу, обмежену вільну торгівлю й кооперацію селян. Бухарін виступив проти «лівої опозиції» Троцького, який вважав, що НЕП створить новий клас капіталістів і сприятиме збагаченню куркулів на селі. Але в 1927 році Сталін змінив свою політику, позбувшись «лівих»: Троцький упав у немилість й незабаром опинився у вигнанні. Невдовзі Сталін почав готуватися до наступу на «правих», зокрема на Бухаріна з його НЕПом. Іншими словами, Сталін використав зернову кризу й загальне незадоволення станом економіки не тільки для радикалізації радянської політики, а й для остаточного знищення всіх суперників.

Для Кремля 1927 рік став також важливим у зовнішній політиці. Протягом кількох попередніх років ОГПУ з великим ентузіазмом розширювало свою шпигунську мережу по всій Європі. Однак у 1927 році радянські агенти за кордоном зазнали прикрих невдач. Найважливіші операції радянської розвідки викрили в Польщі, Туреччині, Китаї, Франції та інших країнах. У Лондоні британський уряд розірвав дипломатичні відносини з СРСР після розкриття операції, яку міністр внутрішних справ описав у Палаті громад як «одну з найфундаментальніших і найогидніших шпигунських систем, які мені доводилося коли-небудь бачити».[285]

Водночас щойно розширена радянська розвідка нібито знайшла докази територіальних зазіхань Японії на Далекому Сході. Стверджували, що в Польщі так само є плани щодо СРСР, особливо після того, як у результаті державного перевороту 1926 року до влади повернувся переможець у польсько-більшовицькій війні маршал Пілсудський. Іронія полягає в тому, що Польща в 1920-ті роки насправді таємно спонсорувала (за підтримки японських дипломатів) деякі програми активізації українського націоналізму, але немає доказів, що Сталіну було про це відомо.[286] Натомість його підозру викликали уявні польські та японські шпигунські мережі, що в найкращому випадку було незначним польсько-японським військовим співробітництвом.[287]

У поєднанні всі ці фактори набирали загрозливого вигляду, особливо для радянського керівництва, котре все ще відчувало гіркий присмак поразки у війні, від закінчення якої не минуло й десяти років. У статті в газеті «Правда» в липні 1927 року Сталін попереджав про «справжню й неминучу загрозу нової війни взагалі, та війни проти СРСР зокрема». У газетах та публічних промовах непов’язані між собою історії подавали як докази реальної (такої, що дійсно існує) змови.[288] Цілеспрямована пропагандистська кампанія готувала радянське суспільство до умов війни та скорочення витрат і водночас мала на меті схилити населення до більшої лояльності щодо комуністичної системи.[289]

У відповідь на штучно інспіровану небезпеку війни та реальну загрозу хлібних бунтів у жовтні 1927 року ОГПУ розробило систему жорстких заходів. Зокрема, управління наполегливо добивалося права «притягувати до відповідальності» приватних торгівців зерна, які спекулювали дефіцитними товарами та підвищували ціни.[290] Своєю чергою Політбюро ЦК ВКП(б) також закликало негайно передати на село промислові товари (це був поодинокий пряник серед багатьох батогів); зажадало повернення несплачених податків; фіксованих цін на зерно та безпосередньої участі низового партійного апарату в хлібозаготівлях.[291]

Жоден із цих заходів не мав відчутного впливу. На початку січня 1928 року ЦК помітив «відсутність зрушень» у справах хлібозаготівель. Така ситуація склалася, незважаючи на вказівки згори. Для розв’язання цієї проблеми Сталін наказав партійним керманичам «швидко мобілізувати найкращі сили партії», а місцевих партійних керівників призначити «особисто відповідальними» за хід хлібозаготівель. Також лідер країни розпорядився організувати пропагандистську кампанію, яка б одразу викривала всіх, хто не виконує планів, та вжити «суворих покарань» до тих, хто відмовлявся платити податки, особливо, якщо вони — «куркулі».[292] Зрештою, держава штрафуватиме селян у п’ятикратному розмірі від вартості зерна, котре вони повинні були віддати. А в того, хто відмовлявся сплачувати ці штрафи, могли конфіскувати всю власність і продати її на аукціоні.[293]

Відтепер Сталін розмовляв мілітарною мовою. Він говорив про «мобілізацію» й «фронти», «ворогів» і «небезпеку». Куркулі та спекулянти, промовляв Сталін, «скористалися добротою та неповороткістю наших організацій, спричинили дисбаланс на хлібному ринку, підняли ціни й намовили селян чекати сприятливого моменту. Це, в свою чергу, ще більше паралізувало хлібозаготівлі». Упритул зіткнувшись з небезпекою, було б помилковим діяти нерішуче та повільно. Тому «куркулі» і торгівці мали залишити село, й багатьох з них заарештували:

Приблизно в цей час Сталін і решта радянських керівників повертаються до надзвичайних заходів і надзвичайщини: саме до тих слів і методів, які нагадували про Царицин, червоний терор і Громадянську війну. І разом з мовою й тактикою Громадянської війни повернулося насильство, яке Сталін застосував у Царицині десять років тому.

На початку січня Генріх Ягода, у той час очільник ОГПУ видав короткі інструкції про негайний арешт «найкрупніших приватних хлібозаготівельників і найзліших хліботорговців», які перешкоджають державним заготівлям і цінам на ринку. На практиці злочинцями зараз могли стати всі, хто працював на ринку зерна. До середини місяця в Україні заарештували понад п’ятсот осіб і ще більше перебувало під слідством. У Черкасах, Маріуполі, Харкові та інших містах міліція знайшла тонни зерна, котре селяни притримали, сподіваючись (з цілком зрозумілих причин) на підвищення цін. Міліція потрактувала такі факти як докази існування змови.[295]

Тим часом ОГПУ вважало, що деяких торговців, котрі переховували зерно, заздалегідь проінформували про обшуки, що влаштує міліція, й вони змогли уникнути покарання. Багато з них постійно зберігали хліб у різних місцях; інші сподівались, що хвиля арештів вщухне, й платили селянам, щоб ті тримали зерно та чекали на кращі часи для його продажу.[296] ОГПУ поклало цьому кінець, видаючи жорсткі накази: усі, хто відмовляється продавати зерно державі, будуть заарештовані та постануть перед судом.[297] Фактично з виданням таких наказів і закінчився НЕП.

Торговці зерна стали зручним «цапом відбувайлом». У дійсності в радянську економічну політику 1920-х вносили розлад фундаментальні суперечності, очевидні навіть для пересічних людей. На початку 1928 року освічений селянин із Запорізької округи Семен Іванісов написав листа родичу, котрий був партійним чиновником. У листі він славив Леніна, який колись писав про «змичку» робітничого класу і селянства. Однак Іванісов висловив занепокоєння з приводу того, що настанови Леніна забули. «Що ми зараз бачимо? Правильні відносини з селянством, відносини дружні — їх немає».

Натомість, як писав Іванісов, він та інші селяни нині опинилися в скрутному становищі. Якщо вони важко працюють та розбудовують власні господарства, то стають «куркулями» — «ворогами народу». Однак, якщо селяни обирають зворотну тактику — залишитись бідняками, — то їхній стан не кращий від «американських селян», з якими вони нібито повинні змагатися. Здавалось, з цієї пастки немає виходу. «Що ж нам робити? — запитував Іванісов у свого друга. — Як нам жити далі?» Його ситуація погіршувалась. «Зараз нам доведеться продати нашу корову і ми залишимось ні з чим. Вдома самі сльози, постійний крик, страждання і прокльони. Я б тобі порадив... послухати про що говорять у селянській хаті, тоді б ти сказав: “Що це за життя? Лише важка робота, пекло, яке сам диявол не може собі уявити. Це все”».[298]

Перед Іванісовим, як і перед багатьма іншими, постав непростий вибір: ідеологічно схвалена бідність, з одного боку, чи непристойне й небезпечене багатство — з іншого. Селяни знали, якщо вони працюватимуть погано, то голодуватимуть. Якщо ж працюватимуть добре, їх покарає держава. Навіть Моріс Хіндус, американський журналіст, який загалом схвально висловлювався про СРСР, помітив проблему: «Якщо в селянина було два або три коня, кілька корів, півдесятка свиней, і якщо він виростив три-чотири сотні пудів жита або пшениці — його автоматично вважали «куркулем».[299] Отже, коли селянин був заможним та успішним, то ставав ворогом. Господарства, які вирізнялися продуктивністю та ефективністю, викликали підозру. Навіть дівчата трималися осторонь від таких парубків. «Сьогодні ніхто не хоче вийти заміж за багатія», — зазначав Хіндус.[300] Юджин Лайонс у Москві писав про те, що «найпрацьовитіші, найсумлінніші та найзаможніші селяни» зазнавали великого тиску. У романі «Піднята цілина» Михайла Шолохова один із героїв розповідає про своє господарство, котре стало занадто успішним:

Ось так Радянський Союз вщент зруйнував мотивацію селян до вирощування більшої кількості зерна.

Навіть якщо не всі більшовики усвідомлювали цю неузгодженість, Сталін прекрасно все розумів, і взимку 1928 року він та його найближчі соратники вирішили діяти відкрито. Політбюро направило одного зі своїх членів Анастаса Мікояна на Північний Кавказ, щоб оприявнити причину дефіциту продовольства. В Україну приїхав Молотов. Сам Сталін вирушив до Сибіру.

Свідчення про тритижневу поїздку Сталіна дуже красномовні. За звітами, які він напише згодом, Сталін переконався, що всі низові партійці (деякі з них ще й посміли йому перечити) були переконані, що нестачу зерна можна здолати технічними заходами, наприклад запропонувавши селянам більше мануфактури в обмін на зерно. Але чи стало б краще забезпечення селянських дітей взуттям вирішенням проблеми в довготривалій перспективі? На зустрічі з партійними керівниками Сибіру Сталін, одягнений у новий кожух, несподівано почав розмірковувати вголос про глибокі проблеми в радянському сільському господарстві. Після революції, нагадав він слухачам, селяни поділили поміщицькі й монастирські землі (що відібрали в колишніх власників), й створили мільйони маленьких непродуктивних господарств, однак так і не вибилися зі злиднів. Саме в цьому й суть проблеми: господарства «куркулів» були набагато ефективніші (порівняно з бідними сусідами), тому що в них було більше землі.

Сила заможного господаря, підсумував Сталін, криється в існуванні великого господарства. Великі господарства мали вищу продуктивність праці й частіше використовували новітні технології. Іванісов спостерігав ту саму проблему: найуспішніші господарі багатіли та нагромаджували більше землі, з якої отримували вищі врожаї. У такий спосіб вони ставали ідеологічними антагоністами, «куркулями».

Що з цим робити? Через свою ідеологію Сталін не міг дозволити успішним фермерам розширювати земельні наділи та розбудовувати міцні господарства — так, як це історично відбувалося в інших країнах. Це — неприйнятно й неприпустимо, щоб у комуністичній країні існували великі землевласники чи бодай багаті фермери. Але Сталін також розумів, що переслідування заможних селян не призведе до зростання виробництва зерна. Його висновок: єдиним вирішенням проблеми є колективне господарювання: «Об’єднання малих і дрібних селянських господарств у великі господарства ... це єдиний для нас шлях».[302] СРСР були потрібні великі державні ферми. Селяни повинні відмовитись від власної землі, об’єднати ресурси й вступити до таких господарств.

Як зазначено вище, перші нечисленні колективні господарства заснували в 1918–1919 роках, проте такий досвід не набув поширення. Водночас колективне господарювання відповідало кільком марксистським постулатам і мало прихильників у Комуністичній партії, тому від ідеї колективізації ніколи не відмовлялися. Дехто сподівався, що створення колгоспів — колективних господарств із колективним правом власності — пролетаризує хліборобів, перетворить селян у робітників із заробітною платнею, і вони почнуть думати й діяти як робітники. Під час обговорення цього питання в 1929 році один із прихильників колективізації пояснив, що «великий колгосп, як усі знають, має стати типом економічного виробництва, подібним до наших соціалістичних заводів та державних господарств».[303] Пропаганда колективізації також віддзеркалювала радянський культ науки і техніки, віру в те, що новітні технології, підвищення продуктивності праці та застосування методів раціонального управління вирішать усі проблеми. Землю і сільськогосподарський реманент буде усупільнено. Для більшої ефективності тракторами й комбайнами розпоряджатимуться державні машинно-тракторні станції (МТС), котрі позичатимуть машини колективним господарствам, відповідно до їхніх потреб.

Колективізація й централізоване сільське господарство відповідали планам Сталіна щодо радянської індустрії. У 1928 році радянський уряд затвердив свій перший «п’ятирічний план» — економічну програму, котра передбачала величезне, досі незнане, щорічне зростання промислового виробництва на 20%, відмову від семиденного робочого тижня — відтепер робітники мали працювати по змінах, щоб заводи ніколи не простоювали — й нову етику робітничих змагань. Робітники, майстри, менеджери змагалися між собою за виконання й перевиконання плану. Величезні інвестиції в промисловість створили тисячі нових робочих місць, багато з яких належатимуть селянам, що будуть змушені залишити свою землю. Значне зростання промисловості також створило попит на вугілля, залізо та різні природні ресурси, багато з яких можна було знайти тільки на Півночі або на Далекому Сході СРСР. Також ці ресурси видобували селяни, обезземелені колективізацією.

«Надзвичайні заходи», колективізація та прискорена індустріалізація стануть тими кампаніями, котрі асоціюватимуть зі Сталіним. «Великий поворот» або «великий перелом», як назвуть це згодом, став поверненням до принципів «воєнного комунізму» й насправді «другою революцією». Нові кампанії кардинально суперечили ідеям і гаслам, які Сталін та інші обстоювали протягом останніх років. Головні партійні конкуренти Сталіна були запеклими противниками колективізації, тому лідер СРСР доклав багато зусиль, щоб здобути над ними перемогу. Зрештою Сталін особисто перепише накази про колективізацію таким чином, щоб її виконали якнайшвидше й у найрадикальніший спосіб.[304]

Напередодні приїзду Сталіна сибірське ДПУ усвідомлювало, що успіх поїздки вождя залежить і від них. Вони облишили формальності в дотриманні закону й замість того, щоб чекати, коли селяни самі здаватимуть зерно (як це робили раніше), надіслали власних співробітників на село. Ті організували обшуки, арешти та забирали зерно саме так, як це робили в часи Громадянської війни. «Товариш Сталін дав нам наше гасло: “Натисни, побий, видави”», — проголосив один місцевий хлібозаготівельник.[305] Результати не забарилися. Ще до того, як повернутися до Москви, Сталін надіслав телеграму своїм колегам, проголосивши успіх: «Ми вітаємо ЦК з 80 мільйонами пудів [1,31 мільйона тонн зерна] в січні. Це велика перемога для партії». Лютий, за його переконанням, для Сибіру мав стати «дуже важливим місяцем у боротьбі за зерно».[306]

Натхнений такими зрушеннями, Сталін обстоював вірність колективізації на двох бурхливих зібраннях ЦК навесні та влітку 1928 року. У своїх тогочасних промовах він дав зрозуміти, що наполягає на різкій зміні політики ще й тому, що їй чинять опір його серйозні партійні противники (котрі ще залишилися), особливо Бухарін, якого відтепер оголосили «правим опортуністом». Окрім наслідків, до яких призвела колективізація в сільській місцевості, вона стала і тією ідеологічною зброєю, за допомогою якої Сталін виборов своє місце беззаперечного лідера партії. Зрештою, його політика надасть йому владу та легітимність всередині партії. А його противники відречуться від своїх поглядів.[307]

Однак також можна стверджувати, що навесні й влітку 1928 року Сталін використав внутрішньопартійний конфлікт, щоб ідеологічно виправдати необхідність колективізації. На липневому пленумі ЦК він заявив, що експлуатація селян — це необхідна умова для проведення індустріалізації в СРСР: «Ви знаєте, що Англія сотні років збирала соки з усіх колоній, з усіх частин світу й таким чином примножувала вкладення в свою промисловість». СРСР не міг піти тим самим шляхом, стверджував Сталін, як не міг і скористатися іноземними позиками. Єдиним виходом була по суті «колонізація» своїх власних селян: вичавити з них усе та інвестувати це «внутрішнє накопичення» в радянську промисловість. Для підтримки такої розбудови селяни мали заплатити «данину», завдяки якій Радянський Союз отримав би можливість «і надалі нарощувати темпи розвитку промисловості»:

Щодо «надзвичайних заходів», які завдавали багато страждань, вони вже «врятували країну від всезагальної економічної кризи... ми мали б серйозну кризу всього народного господарства, голод у містах, голод в армії». Ті, хто опирався таким заходам, були «небезпечними людьми». Колись прославлена «тісна змичка» між селянами і робітничим класом вже не була потрібною: «Класом при владі є лише пролетаріат».[308]

Мова Сталіна була глибоко закорінена в марксистське розуміння економіки. Він знайшов економічне рішення в швидкій колективізації не випадково, а в результаті обережного логічного розмірковування. Сталін наполягав, що заради індустріалізації СРСР доведеться пожертвувати селянством, і був готовий вигнати мільйони людей з їхньої землі. Він свідомо вирішив, що вони повинні заплатити «данину» робітничій державі й знав, що в процесі цієї сплати багато селян постраждає.

Невже примусова колективізація, супроводжувана насильством, була єдиним виходом? Звісно, що ні. У радянського керівництва були й інші варіанти. Бухарін, наприклад, вірив у добровільну колективізацію та підняття цін на хліб.[309] Але Сталіну було притаманне специфічне розуміння радянського сільського господарства та фанатична віра в силу терору, тому масова, примусова колективізація видавалася йому неминучою та необхідною. Відтепер на успіх цієї політики поставлено його власну репутацію.

НЕП був не єдиною непослідовною політикою більшовиків, і не тільки він зазнав поразки в 1927 році. «Українізація» також містила в собі серйозні розбіжності, котрі стали очевидними приблизно в цей же час. З одного боку, політика українізації була тільки знаряддям, адже більшовики винайшли її в Москві для того, щоб заспокоїти українських націоналістів, залучити їх до владних структур та переконати, що радянська Україна — це справжня українська держава. І все-таки, щоб українські націоналісти стали лояльними громадянами СРСР і повірили в справжність української радянської республіки, українізація повинна була мати природний вигляд.[310]

Щоб заручитися підтримкою в Україні, держава була змушена призначати етнічних українців на керівні посади в республіці, підтримати викладання української мови й дозволити розвиток «автентичного» українського народного мистецтва та літератури, які трактували як самостійні, окремі від російської або радянської культури. Однак такі дії не переконали націоналістів. Навпаки, ця політика лише заохотила їх вимагати швидших змін. Урешті-решт вони взагалі поставили під сумнів авторитет Москви.

Найвідоміші голоси невдоволення належали літераторам, амбіції яких нестримно росли. І «Гарт», і «Плуг», як і решта радянського мистецького авангарду, були короткотривалими спілками. У січні 1926 року заснували «Вільну академію пролетарської літератури», більш відому як ВАПЛІТЕ. Лідер групи Микола Хвильовий приєднався до більшовиків під час Громадянської війни й навіть деякий час працював у ЧеКа. Але його самоідентифікація з Україною дистанцію-вала його від московських більшовиків, і він почав рухатися в іншому напрямку. Виступивши проти «рабської психології» своїх співвітчизників, Хвильовий розвивав українську урбаністичну традицію як противагу отожнення української культури з провінційною «відсталістю» та «селянством». У культурному плані він намагався пов’язати Україну з Європою, а не з Росією, і в 1925 році відкрито про це заявив:

Такий же висновок приблизно саме в цей час зробив український художник-модерніст, учасник революційного авангарду Михайло Бойчук. На його переконання, Україна мала побудувати «велику стіну» на кордоні з Росією, як колись зробили це китайці, «яка б стала перешкодою навіть для птахів», тоді українська культура отримає шанс розвиватися самостійно.[312]

Відгомін цих думок з’явився в українській пресі, котра вже вихваляла досягнення українізації за межами республіки. Як відомо, держава схвалювала ідею підтримки українськомовного населення за кордоном, зокрема в Польщі. Водночас 1927 року радянська Україна розглядала можливість культурного впливу на співвітчизників у Росії, зокрема на Кубані, де українців проживало в два рази більше, ніж росіян, а в сільській місцевості Кубані — втричі. Республіканська урядова газета опублікувала серію з дванадцяти статей про Кубань та Північний Кавказ, у яких висвітлювалася історія українців у регіоні та йшлося про теплі почуття кубанців до своїх братів в Україні.

Ці статті відкрито закликали до українізації та розлютили комуністів-русофілів, які очолювали Кубань. Незабаром вони заарештували та засудили групу нібито саботажників, яких звинуватили в намірах приєднати Кубань до України. Один із них зізнався (або його змусили так заявити), що його надихнули статті в українській пресі.[313] Побоювання, що регіон може стати «українізованим», а, отже, й політично ненадійним для більшовиків, через кілька років призведуть до фатальних наслідків.

Незадоволення охопило й українське політичне керівництво, котре протестувало проти втручання сильної руки Москви в партійні справи республіки. У квітні 1925 року, менше, ніж через два роки після першого декрету про українізацію, Політбюро ЦК ВКП(б) раптово звільнило лідера КП(б)У Еммануїла Квірінга (котрий був запеклим ворогом українізації), замінивши його одним із поплічників Сталіна Лазарем Кагановичем. Незважаючи на те, що Каганович народився в Київській губернії, він погано розмовляв українською. До того ж він був євреєм, провів більшу частину свого життя в Росії, тому його не сприймали вихідцем з України, а навпаки — поборником інтересів російських більшовиків.

Незважаючи на це, Каганович прибув до України з намірами пришвидшити процес українізації. Протягом трьох років керування КП(б)У (у 1928 році його замінив Станіслав Косіор) він на практиці заохочував українізацію «знизу» шляхом усування бюрократичних перешкод для використання української мови, адже більшовики все ще потребували підтримки режиму українсько-мовним населенням. Однак його підозра до «високої» українізації — культури, літератури, театру — швидко переросла в справжню ворожість і дратувала його нових колег. Одразу після призначення Кагановича народний комісар освіти Олександр Шумський зустрівся із Сталіним. Він нарікав на нового очільника ЦК КП(б)У та вимагав призначити «справжнього» українця на місце Кагановича. Через кілька місяців Шумський знову поскаржиться вже в Політбюро ЦК КП(б)У на українських комуністів, не називаючи їх імен: «Безпринципні та лицемірні, по-рабському дволикі та зрадницько підлесливі», які на словах служать Україні, але насправді роблять усе, щоб догодити росіянам і «отримати посаду».

Впевненість Шумського — в собі, власній посаді, відданості Москви українській культурі — була непохитною, хоча під його ногами земля вже захиталася. Як тільки Каганович освоївся в українських реаліях, то не на жарт занепокоївся всім, що побачив і почув. Він здивувався, дізнавшись, що Грушевський — людина, котра «служила кільком урядам», тобто не більшовикам — усе ще вільно ходить вулицями Києва. Деінде в СРСР такі особи вже давно перебували б за гратами. Вельми резонансні твори українських письменників, зокрема заклик Хвильового «якомога швидше тікати від російської літератури та її стилів», як і часто повторюване гасло митця «Геть від Москви!», також шокували посланця Сталіна.[314] Каганович надіслав кілька цитат Хвильового Сталіну, котрий, звісна річ, розлютився, засудив «екстремістські погляди» та розкритикував товариша Шумського за неспроможність зрозуміти, що «тільки боротьбою з таким екстремізмом буде можливо зробити молоду українську культуру та українське суспільне життя радянськими».[315]

Сталін не мав потреби переконувати в невідкладності й важливості цієї справи своїх колег в Україні, бо він це зробив заздалегідь. Всеволод Балицький, котрий уже кілька років очолював ДПУ УСРР, тримав свою діяльність у таємниці. Незважаючи на те, що він керував де-юре українською установою, Балицький не доповідав ні українському урядові, ні місцевому керівництву, що стежить за визначними культурними діячами й політиками. Він навіть заблокував пропагандистський фільм, що прославляв роботу його агентів з тієї причини, що фільм відкривав дуже багато таємниць. Балицький залишався відданим не радянській Україні, а партійному керівництву в Кремлі. Цього ж він вимагав і від своїх підлеглих: «Якщо наказано стріляти в натовп і ви відмовитеся, — говорив Балицький своїм співробітникам, — тоді я вас усіх перестріляю. Ви маєте підкорятися моїм наказам без жодного заперечення, я не дозволю протестів». Водночас Балицький докладав багато зусиль для підвищення заробітної платні та розширення привілеїв для своїх підлеглих, так само як і для себе. Можливо саме в цей час у Балицького з’явився смак до коштовностей і творів мистецтва, які знайдуть серед його майна, коли він помре.[316]

До 1925 року Балицький також зміг переконати Політбюро ЦК КП(б)У створити структуру, котра би стежила за діяльністю української інтелігенції, особливо за тими, хто був причетним до Всеукраїнської академії наук. У 1926 році ДПУ УСРР підготувало таємний обіжник «Про український сепаратизм», в якому рекомендувало пильно наглядати за всіма, хто мав зв’язок з «українськими антирадянськими елементами».[317] Хоча націоналісти припинили відкриту боротьбу з радянською державою, це «не означало, що вони повністю змирилися з існуючою ситуацією, і щиро відмовилися від своїх ворожих намірів».[318] Можливо, припускали автори, націоналісти змінили тактику, а не ідеологію:

Каганович, який читав усі ці звіти, підсумував, що ці націоналісти, а серед них колишні боротьбисти, «не перейшли на наш бік», тому що вони не були справжніми більшовиками, і «розраховували навернути нас на свій лад». Він побоювався, що державна програма українізації так і не змогла радянізувати Україну. Натомість така політика зробила ворогів СРСР нахабнішими, перетворила їх на «ворожу силу», що загрожувала радянському суспільству зсередини. Дозволивши українським націоналістам залишатися при владі, більшовики сприяли росту паростків нової опозиції.[320]

Балицький, досвідчений фахівець з розробки теорій змов, виявив навіть ще серйозніший зговір. Він підозрював, що українські націоналісти були не тільки ворогами, а й зрадниками, «п’ятою колоною», котру запустили в радянську систему за завданням іноземних держав. У доповідній записці «Про пожвавлення контрреволюції на України» він відшукав витоки цієї таємної сили в державному перевороті Пілсудського в Польщі в травні 1926 року. «Антирадянські елементи [в Україні] побачили в Пілсудському давнього союзника Петлюри» й вирішили знову боротися за буржуазно-націоналістичну державу. Знищення цієї складної схеми потребує «широкої операції для придушення української антирадянської діяльності».[321]

Як тільки настав 1927 рік, розпочалася широкомасштабна операція. Сталін дав згоду на серію атак проти Шумського, засудивши його особисто. Один за одним члени ЦК КП(б)У звинувачували Шумського, цькували та ображали його як на партійних зборах, так і в пресі. Йому довелося піти у відставку з посади наркома освіти, а також припинити працю в багатьох інших організаціях, включно з правописною комісією. Хвильовий також зазнав переслідувань і гонінь. Його виключили з ВАПЛІТЕ; літературну організацію силоміць розпустили. «Шумськізм» і «хвильовізм» стали поширеними назвиськами для маркування небезпечних націоналістичних відхилень. У наступні місяці та роки зв’язок з будь-ким із них міг стати вироком.

Атаки на Шумського й Хвильового промовисто продемонстрували зростання політичного тиску, що почав впливати на інших представників української інтелігенції. У Грушевського, за яким пильно стежили з дня його повернення, почалися проблеми з виданням книжок.[322] Несподівано також виникли труднощі з поїздками за кордон — інформатори, що за ним стежили, були переконані: він планував втечу. ДПУ також подбало про те, щоб видатний учений не зміг стати президентом Всеукраїнської академії наук.[323]

ДПУ посилило стеження за Грушевський. Один з інформаторів почув, як професор пророкував війну між Радянським Союзом та Польщею, нібито стверджуючи, що українці використають конфлікт для власного зміцнення. Ще один інформатор доповідав: професор вірив, що українізація сприятиме розвитку української свідомості настільки, що невдовзі — протягом двох чи трьох років — Україна стане незалежною від Росії. ДПУ зауважило, що українські інтелігенти переймалися тим, що Україна незабаром опиниться в руках чужоземців — тобто росіян та євреїв. Усі ці звинувачення знайшли відгук у промовах керівників. На спеціальному пленумі весною 1927 року Скрипник (котрий щойно змінив Шумського на посаді наркома освіти) під впливом поширеної параної про іноземних ворогів звинуватив Шумського й Хвильового у співпраці з «фашистською» Польщею.[324]

Наприкінці 1927 року Балицький був готовий оголосити про існування розгалуженої змови в Україні: КП(б)У зіткнулася з безпрецедентною опозицією. Люди, пов’язані з антибільшовицькими партіями, діяли відкрито й приховано, працювали в радянських установах, маскуючи свою справжню сутність. Багато з них підтримували зв’язок з іноземцями, котрі активно шукали можливостей розпочати контрреволюцію, як вони це зробили в 1919 році.

Не випадково лавина звинувачень збіглася з нестачею продовольства й невдоволеннями в 1927 році, саме в десяту річницю революції. Хтось усе ж завинив у тому, що Радянський Союз повільно розвивається, і це був не Сталін.

У 1927 році ОГПУ почало вишукувати «справу», котра б запустила нову кампанію проти саботажників та іноземних агентів, які нібито заважали Радянському Союзу. Навесні 1928 року вони її віднайшли. У російському місті Шахти (до 1924 року — в складі УСРР) на межі Донбаського вугільного басейну на схід від України, ОГПУ «викрило» змову інженерів, які разом із закордонними силами начебто намагалися зруйнувати вугільну промисловість. Дехто із звинувачених насправді був іноземного походження, і протягом слідства заарештували кілька десятків німецьких інженерів, і стільки ж їх радянських колег. Чекісти також стверджували, що вони мали зв’язки з колишніми співробітниками та власниками заводів (які після революції втратили свою власність і прагнули її повернути), а також з іноземними силами, включно з Польщею.

Результатом проведеної операції став хитросплетений показовий судовий процес — перший з багатьох, що відбудуться згодом. Десятки іноземних журналістів разом із консулом Німеччини та іншими відомими гостями щодня були присутні на засіданнях суду в Москві. Головний прокурор Микола Криленко — поборник «соціалістичної справедливості» — теорії, за якою політика важить більше за право — розповідав завороженій аудиторії про «кровопивць», які смоктали кров з робочого класу. «Це була революційна справедливість, — писав Юджин Лайонс, — палають широко розплющені очі, вогненний меч занесено вгору».[325] Однак не все пішло так, як запланували. Один зі свідків, в’язень Некрасов, не з’явився на суді. Його адвокат пояснив, що Некрасов «страждає на галюцінації і його перевели до камери, де він кричав про гвинтівки та пережив гострі напади хвороби».[326] Один з німецьких інженерів , відкрито заявив, що «зізнання» з нього вибили тортурами.[327] Тим часом п’ять інженерів, звинувачених у «шкідництві», засудили до смертної кари, а сорок чотири — до тюремного ув’язнення. Газети по всьому СРСР висвітлювали цей судовий процес надзвичайно докладно. Усім партійним функціонерам дали чітко зрозуміти: якщо ви не підкоритеся, така ж доля може спіткати й вас. На практиці «шахтинських інженерів судили не як окремих осіб, а як членів класу».[328] Люди з освітою, професійним досвідом і фаховими знаннями тепер опинилися під підозрою.

Через те, що в процесі було задіяно багато іноземців, шахтинська справа набула великого розголосу за кордоном. Іноземні дипломати правильно розтлумачили це як сигнал про закінчення НЕПу й неминучість ще більших змін. Проте всередині Радянського Союзу таку ж велику увагу приділили іншому показовому процесу: суду над Спілкою визволення України, або СВУ — організацією, яку, цілком імовірно, вигадали від початку й до кінця. Група з подібною назвою з 1914 року існувала у Львові і мала невеликі осередки у Відні та Берліні. Перш ніж зникнути, ця організація проводила агітацію за українську національну ідею серед військовополонених. Натомість її радянську версію вигадалало ДПУ УСРР під керівництвом Балицького. Мета була зрозумілою: арешти української інтелігенції, яка могла потайки вірити в незалежність України, цю віру мали би викорінити раз і назавжди.[329]

Справу СВУ підготували за таким же сценарієм, як і «Шахтинську» та накреслили далекосяжні завдання.[330] Перші арешти відбулися навесні 1929 року. Зрештою ДПУ затримало 30 000 осіб, у тому числі багатьох художників, технічних спеціалістів, письменників і вчених. Сорок п’ять із них публічно судили в Харківському оперному театрі навесні 1930 року. Лідером організації проголосили літературного критика, історика Сергія Єфремова, на той час віце-президента Всеукраїнської академії наук, а в минулому — заступника голови Української Центральної Ради. Протягом багатьох місяців його публічно безчестили й вкривали ганьбою за те, що він опублікував статтю в львівській українськомовній газеті. Серед підсудних значилися професори, викладачі, редактори, лаборанти, а також філологи, лікарі, адвокати, теолог та інженери-хіміки.[331] Декілька з них були також членами Центральної Ради, майже половина — священики або сини священиків.[332]

Окремою мішенню стали викладачі та студенти. Серед них — директор Київської трудової школи №1 ім. Тараса Шевченка, що з таким завзяттям склав навчальний план на основі поезії Великого Кобзаря. Директора й четверо його колег заарештували на тій підставі, що вони нібито виключили зі школи дітей євреїв та робітників, а зараховували винятково дітей «буржуазних націоналістів», а також зібрали кошти на пам’ятник Петлюрі. Додатково заарештували й засудили керівників студентських організацій: деякі з них начебто вербували «куркульських дітей», читаючи їм поеми Шевченка. Складається враження, що держава вважала українську поезію зброєю українських націоналістів — параноя, що триватиме до 1980-х років.[333]

Іншою мішенню була Українська Автокефальна Православна Церква. Її популярність — в певний час вона мала 6 мільйонів послідовників і тридцять єпископів — викликала підозру. ДПУ під керівництвом Балицького знайшла «докази» ворожої діяльності Церкви. Наприклад, інформатори повідомляли, що церковні діячі таємно казали селянам залишатися вірними Україні.[334] Під час суду над СВУ держава відкрито звинуватила церкву в підготовці повстання:

Два брати, церковні діячі, один з них — колишній член Української Центральної Ради були серед засуджених у справі СВУ Слідом за ними тисячі інших священиків і звичайних вірян потрапили під масові арешти.

До групи підсудних навмисно включили людей різних професій, адже держава мала на меті засудити якомога ширше коло української інтелігенції. У судовому висновку СВУ звинувачено в спробах повалити радянську владу в Україні при сприянні «іноземної буржуазної держави», тобто Польщі, котра намагалася «відновити капіталізм під виглядом Української Народної Республіки». Під час судового розгляду в журналі «Більшовик України» відверто написали, що «пролетарський суд розглядає справу не лише про контрреволюційних покидьків петлюрівщини, а судить в історичній ретроспекції весь український націоналізм, націоналістичні партії, їх зрадницьку політику, їхні негідні ідеї буржуазної самостійності, незалежності України». Один із підсудних, студент Борис Матушевський, пізніше згадував, як слідчий на допитах постійно повторював схожі формулювання: «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання — і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо!»[336]

Сталін особисто допомагав вибудувати сценарій судового розгляду, надсилаючи відповідні вказівки українському керівництву. В одній із них він висловив маніакальну ідею, котру повною мірою реалізує через багато років, під час розслідування «Справи лікарів» на початку 1950-х років. Зокрема, він писав українському керівництву: «Ми вважаємо, що під слідство повинні потрапити не тільки повстанські та терористичні дії обвинувачених, а й трюки лікарів, метою яких було вбивство відповідальних працівників». Цей наказ вилився в арешт Аркадія Барбара, відомого лікаря, професора Київського медичного інституту. Проти нього не було знайдено жодних доказів навіть під час суду. Однак бажання Сталіна покарати «контрреволюційну частину спеціалістів, які намагалися отруїти та вбити пацієнтів-комуністів», мало вирішальне значення.[337]

Сам процес був фарсом. Справу проти Єфремова побудували на основі записів у його щоденнику, про існування котрого спецслужба дізналася від іншого обвинуваченого. Окрім кількох критичних коментарів на адресу окремих лідерів КП(б)У, щоденник не містив жодної згадки про таємну організацію. У ньому також не було свідчень про зв’язки з іноземцями або революційну змову. Єфремов «зізнався», коли йому пообіцяли, що в такий спосіб він зможе врятувати свою дружину від арешту й тортур. Інформатор, якого підсадили до Єфремова в камеру, доносив про його поведінку:

Нарешті Єфремов написав зізнання на 120 аркушах, де описав свої «злочини»; він повторив ті самі вигадані історії під час суду в Харківському оперному театрі. Інші зробили те саме. Український письменник Борис Антоненко-Давидович пізніше сказав про іншого підзахисного, що навіть якби хтось повірив у його заяви, під час суду цей чоловік виглядав «як оперетковий ватажок — без війська й однодумців». Ще один спостерігач назвав суд «театром у театрі». Письменник Кость Туркало, можливо єдиний, хто пережив судовий процес, ув’язнення і Другу світову війну, пізніше описав таку сцену:

Врешті-решт усіх підсудних визнали винними. Більшість відправили до ГУЛАГу чи в тюремне ув’язнення, велику кількість розстріляли під час масових страт у 1938 році. Але «чистка» цим не закінчилася. Між 1929 та 1934 роками ДПУ в Україні «викриє» ще три націоналістичні змови: «Український національний центр» (або УНЦ), «Українську військову організацію» (або УВО) та «Організацію українських націоналістів» (або ОУН). УВО та ОУН були реальними організаціями — обидві діяли по той бік кордону. Проте їхній вплив у радянській Україні був дуже перебільшеним. У кінцевому підсумку всі справи побудували в такий спосіб, щоб до них можна було долучити тих, кого ОГПУ хотіла заарештувати — аж до кінця 1930-х років.[340]

Як і розслідування справи СВУ ці справи здобули підтримку на найвищих рівнях, де заохочення до їхнього примноження було досить вагомим. Співробітники ДПУ котрі «виявили» змови націоналістів в Україні, отримали підвищення. Навесні 1931 року для тих, хто займався цими справами, організували окремий відділ у складі служби — секретно-політичний відділ ДПУ в Україні (або СПВ). Потім СПВ створив окремі секції для стеження за Всеукраїнською академією наук, обліку 60 000 українців, які переїхали до СРСР з Польщі, а також, щоб назирати за численними групами літераторів і видавців, університетськими професорами, викладачами старших шкіл та іншими «підозрілими» групами. У 1930 році ДПУ навіть оголосило про існування змови «контрреволюціонерів серед ветеринарів та бактеріологів», які нібито отруювали криниці та вбивали худобу.[341]

Кожну з цих справ супроводжували потужні кампанії з дезінформації громадськості. З 1927 року радянську пресу заповнили гасла, котрі засуджували «українську контрреволюцію» й «український буржуазний націоналізм». Ці кампанії були покликані психологічно впливати на своїх жертв, і вони таки досягали цієї мети. Відкрите цькування відіграло важливу роль, адже воно допомагало «зламати» заарештованих і отримати від них зізнання в злочинах, яких вони не скоїли. Одночасно залякували всіх, хто добре знав жертв, або їм просто не давали змоги виступити на захист обвинувачених. В атмосфері істерії та ненависті будь-яку критику комуністичної партії або її політики, включно зі сферою сільського господарства, могли використати як доказ того, що автори критичних зауважень — буржуазні націоналісти, фашисти, зрадники, диверсанти чи шпигуни.[342]

Для нас, віддалених у часі й просторі, проблема українських національних прагнень може здатися не пов’язаною з опором населення радянським хлібозаготівлям. Національні прагнення — це рух інтелектуалів та діяльність усіх, хто зберігав відданість ідеї України як незалежної держави або, принаймні, автономної республіки. Опір хлібозаготівлям насамперед стосувався селян, які боялися зубожіння, спричиненого політикою радянської держави. Однак наприкінці 1920-х років існувала величезна кількість доказів, що ці два явища були взаємопов’язані, принаймні в свідомості Сталіна та ОГПУ котре з ним працювало.

Як відомо, Сталін неодноразово відкрито звертав увагу на взаємозв’язок між національним й селянським питаннями. У своєму пам’ятному виступі 1925 року він заявив, що «селянство становить головну армію національного руху» й «немає потужного національного руху без селянської армії». У тій же промові він також присоромив товариша, котрий засумнівався в серйозності цієї небезпечної комбінації й не розгледів «глибоко популярний і глибоко революційний характер національного руху».[343] Хоча Сталін й не наводив конкретних прикладів, Україна була на той час радянською республікою з найбільшим національним рухом і найчисленнішим селянством, і Сталін про це добре знав.

Інакше кажучи, навіть у своїх теоретичних зауваженнях Сталін убачав небезпеку в «селянських арміях», об’єднаних під національним прапором. Його колега Михайло Калінін також повторив цю тезу, хоча він також вважав, що колективізація перетворить селян на пролетаріат. Отже, вони втратять свою прив’язаність до певного місця чи нації: «Національне питання — це чисто селянське питання... Кращий спосіб ліквідувати національність — це масове підприємство з тисячами робітників..., яке, як жорна, перетирає всі національності й гартує нову національність. Ця національність — світовий пролетаріат».[344]

На практиці ОГПУ вбачала в українському селянстві особливу небезпеку для радянської держави, і ця небезпека була зовсім не теоретичною. Під економічним тиском селяни підняли повстання в 1918–1920 роках. Тепер, коли планували запровадити колективізацію, ті самі регіони мали зазнати ще більшого економічного тиску. Не дивно, що чекісти передчували повторення подій тих років, і що його співробітники, за прикладом Сталіна, також почали послуговуватися мовою Громадянської війни.[345]

Певною мірою такі побоювання були небезпідставні. До переліку завдань управління, серед інших, входив регулярний збір інформації про політичні настрої та думки простих людей. Тому управлінню було добре відомо, як сільське населення, особливо в Україні, поставиться до нових хлібозаготівель, адже вони були по суті повторенням реквізицій зерна, про які ніхто не забув.

ОГПУ також розуміло, що можливе невдоволення серед освічених українців у містах, тому вони боялися зв’язку між цими двома групами незадоволених. У 1927 році ДПУ повідомило (серед іншої інформації), що колишній член ЦК КП(б)У засуджував «колоніальну» політику Москви в Україні.[346] В Одесі помітили, що після одного концерту натовп з глядачів-«шовіністів», під впливом «національно-незалежницьких» почуттів, подарував квіти жовтого й блакитного кольору двом відомим українським музикантам.[347] У ДПУ також позначили анонімного листа, надісланого поштою до газети, в якому селян змальовували як «рабів», пригноблених «московсько-єврейським чоботом» та «царями з ЧК». Той же лист застеріг редакцію не переоцінювати мовчання народу: українці «нічого не забули».[348] Інформатори в Житомирі навіть почули, як вчителі скаржилися, що українську їжу та ресурси відправляють в Росію. Викладачі погодилися з тим, що селяни неодмінно повстануть проти такої політики: «Також необхідно знайти лідерів серед самих селян, в яких селянські маси могли б повірити».[349]

Ще більш тривожними були свідчення про те, як деякі селяни, залякані постійною пропагандою про небезпеку війни, сподівалися, що майбутня війна врятує їх від нової хвилі хлібозаготівель. Через чутки про те, що поляки незабаром перейдуть кордон, селяни в селі Михайлівка змели все з полиць у місцевому кооперативному магазині та почали запасатися їжею. Місцева газета опублікувала листа з описом паніки:

У звітах ДПУ України занотовано розмови селян, в яких ті говорили, що «через два місяці на Україну прийдуть поляки, і тоді настане кінець хлібозаготівлям» або «у нас немає хліба тому, що влада його вивозить до Москви, а вивозить тому, що знає: невдовзі вона лишиться України. Ну нічого, приходить строк їм п’яти намазувати». Поляки, німці, євреї, котрі проживали в Україні, почали планувати виїзд за кордон. «Німці у Росії — пасинки, потрібно їхати до Америки, — говорили члени цієї меншини один одному. — Краще бути в Америці добрим, ніж у Росії поганим господарем, котрого нарікають куркулем». Етнічні поляки раділи новинам, що польська армія проводила військові маневри по той бік кордону й «майже у кожному селі польського району помічалася зловтіха з приводу майбутньої зміни влади».[351]

ОГПУ знало або принаймні здогадувалось, що принесе колективізація на село, тому очікувало зростання опору серед українців в селі та в місті. Більшовицька ідеологія передбачила це протистояння: під час загострення класової боротьби буржуазія відчайдушно боротиметься з революцією. Чекісти усвідомлювали, що їх робота полягає в забезпеченні перемоги революції.

У жовтні 1928 року два співробітника ОГПУ Терентій Дерибас і Рудольф Аустрін у важливому звіті для вищого керівництва під назвою «Антирадянський рух на селі» спробували розкрити причини проблеми. Вони почали свій звіт з переліку жахливих подій часів Громадянської війни на всіх теренах СРСР, участь в яких загартувала багатьох чекістів і визначила їхні подальші кар’єри.

«В історії боротьби органів ЧК-ОГПУ з контрреволюцією значну роль відіграла війна з проявами контрреволюції на селі», — розпочинали доповідачі. Обидва згадали, як «куркулі і сільська буржуазія», очолювана антирадянськими партіями, воювала з більшовиками під час «куркульського повстання» 1918–1919 років — тобто великого селянського повстання на чолі з Петлюрою, Махном, Григор’євим та іншими. Вони зауважили, що селянський рух почав вщухати на початку 1920-х років, але підозрювали, що він знову набирає сили, а ще й нових форм та використовує нові гасла. Одним словом, селянське повстання може повернутись знову.

Автори звіту спостерігали або стверджували, що спостерігали, нове явище. «Міська антирадянська інтелігенція» докладала більших ніж будь-коли раніше зусиль для об’єднання з «антирадянськими рухами куркулів». Завдяки цьому міцніють стосунки між містом і селом, писали вони, й з’явилися маленькі осередки опозиції по всій країні — навіть у лавах Червоної армії. Особливу увагу чекістів привернули періодичні заклики до створення селянських профспілок або селянської партії, «що базувалася на класовій приналежності та стала б суперником для робітничої партії». Такі заклики чули або думали, що чули, інформатори ОГПУ дедалі частіше у селах по всій території СРСР. Вони нарахували 139 закликів до об’єднання в селянські спілки в 1925 році. Через два роки ця цифра зросла до 2 312.

Незважаючи на те, що самого Симона Петлюри вже не було на світі (двома роками раніше його застрелили в Парижі), пам’ять про те, як колись за підтримки поляків війська головного отамана взяли Київ, ніколи не полишала думок цих чекістів:

Навіть зараз важко встановити достовірність цього звіту. Ймовірно, що зв’язки між налаштованою проти радянської влади інтелігенцією та селянством в Україні відігравали важливу роль, а заклики до селянських спілок лунали по всій республіці. Звіти управління рясніють прикладами політичних процесів на селі. Наприкінці 1927 року до харківської центральної газети «Вісті» надійшов анонімний лист від «Спілки селян України» з вигаданої адреси «Київ, вул. Петлюри». У листі зазначалося: «Вже немає можливості терпіти далі командування т.т. комуністів». Лист закінчувався рядком з українського гімну. Приблизно в той же час чекісти знайшли листівки (котрі розповсюджували в Україні), начебто надруковані «Українським революційним комітетом», що закликав селян готуватися до «дня, коли закінчиться влада Москви і більшовиків», і повернеться Українська Народна Республіка.[353]

Проте ці теорії також могли постати внаслідок гіпертрофованої колективної уяви ОГПУ Деякі з цих партій і листівок могли вигадати працівники ОГПУ Однією зі стратегій, яку чекісти успадкували від своїх попередників часів царату, було створення вигаданих опозиційних рухів та організацій, які мали на меті стимулювати потенційних дисидентів вступити до них, і таким чином виявивити себе.

І все ж таки, навіть якщо це переконання в існуванні змови між селом і містом було продуктом хворої уяви, воно не було алогічним. Більшовики знали із власного досвіду, що революції відбуваються завдяки тісному зв’язку між інтелігенцією й робітниками. То чому ж тепер не може бути нової революції, коли міцніє зв’язок між українськими інтелігентами-націоналістами та селянами? І чому цей рух не може швидко набрати сили? Зрештою, щось дуже схоже сталося в 1919 році, коли селянське повстання (котре, як здавалось, прийшло нізвідки) вибухнуло з великою силою по всій Україні. Деякі лідери цього руху напевно мали національні прагнення, тому повстання дійсно проклало шлях для іноземного «імперіалістичного» вторгнення.

Вищезгадані співробітники ОГПУ що написали об’ємний звіт восени 1928 року, добре пам’ятали про події, десяті роковини котрих вже наближалися. Озброївшись щоденними повідомленнями про поширення «антирадянських» чуток та листівок, вони були просто зобов’язані помітити потенційну небезпеку ще одного повстання. Передбачивши зростання націоналізму в містах та селах, ОГПУ відшукувало й розслідувало такі випадки, зафіксувавши реальні або фальшиві докази. Інакше кажучи, ще до того, як колективізація набрала справжніх обертів, ОГПУ та радянське керівництво почало сприймати будь-який опір хлібозаготівлям в Україні як свідчення політичної змови проти СРСР.

Незабаром очікування ОГПУ справдилися — по всій території СРСР селяни протестували проти конфіскації своєї власності, свавільних арештів, криміналізації «накопичування зерна» та накладання штрафів. Звіти про опір ринули з усіх регіонів, у яких з особливим завзяттям застосовували «надзвичайні заходи» — із Сибіру, Північного Кавказу, а також з України. За спогадами Юджина Лайонса, «Москва була сповнена чуток про повстання на Кубані, Україні та інших регіонах... Коли пресі дозволили говорити більш відкрито, багато чуток виявилися правдою. З усіх куточків країни надходили повідомлення про напади і вбивства місцевих комуністів, працівників хлібозаготівель та податківців».[354] У деяких місцях обурення вилилося в масове насильство. В січні 1928 року ДПУ було заарештовано шість чоловік у містечку біля Одеси за побиття голови колгоспу. Ще одну групу бунтарів заарештували в селі на півдні України за шмагання податківця.[355]

Для деяких українців це було не опором, а скоріше боротьбою за виживання. Врожаї 1928 і 1929 років були поганими. Несприятливі погодні умови та дощ під час жнив заповідали поганий, нижче за середній урожай. Як і в 1921 році, проведення політичних кампаній означало, що селяни залишилися майже без жодних запасів хліба. Знову не вистачало їжі, особливо у степових районах південно-східної України, але хлібозаготівлі проходили швидкими темпами. За попередніми даними, щонайменше 23 000 людей померли під час маловідомого голоду 1928–1929 років від спричинених голодом хвороб та важких умов голодування, при цьому спостерігався й різкий сплеск характерних захворювань.[356]

У багатьох аспектах цей невеликий голод був «репетицією», що окреслила перехідний момент між катастрофою 1921 року та великим голодом 1932–1933 років. Радянський Союз не просив допомоги в міжнародної спільноти, як це було в 1921 році. Москва також не надала хліба чи іншу допомогу людям, які потерпали від голоду. Замість цього переклала проблему на плечі українських комуністів. У липні 1928 року український уряд створив республіканську комісію допомоги «постраждалим від неврожаю». Комісія надала селянам кредити (які вони мали виплатити самі) на купівлю насіння, продовольчу допомогу (в обмін на участь у громадських роботах), а також харчування й лікування для дітей. Але повідомлення про голод звели до мінімуму. Приблизно в третині випадків смертей від голоду в свідоцтвах вказували інші причини. Показово, що в 1928–1929 роках ніхто в радянському керівництві не задумувався над питанням, чи не були самі «надзвичайні заходи» джерелом проблеми.[357]

Натомість протягом 1928 року ОГПУ продовжувало шукати докази контрреволюційної діяльності. Чекісти знайшли виготовлені «приязними до Петлюри колами» «антирадянські листівки», розповсюджені в сільській місцевості України. Вони також зафіксували «антирадянські» висловлювання на селі. «Краще спалити хліб, ніж віддати його більшовикам», — заявив один селянин.[358] Радянське керівництво вірило, що багато українців готувалися до іноземного вторгнення, і ДПУ УСРР надавало докази на підтвердження цього. Влітку 1928 року Балицький сповістив Кагановича, що внутрішний опір в Україні пов’язаний з іноземними силами:

Але ще гірше те, що існували докази незадоволення серед червоно-армійців в Українському військовому окрузі, більшість з яких були селянами. Знаючи про нестерпні умови життя своїх сімей, вони розмірковували про можливість залишити свої частини та приєднатися до повстанців, і навіть боротися за права селян. Історикиня Людмила Гриневич уклала приголомшливий реєстр підслуханих нарікань військовослужбовців, котрі лунали в травні 1928 року:

Через те, що «політичні настрої» в Україні вважали дуже поганими, у 1928 році ДПУ почало прискіпливо стежити за кожним, хто потенційно міг очолити селянське повстання або український національний рух. Зокрема, один інформатор доніс на директора Інституту української наукової мови Григорія Холодного, який сказав колегам, що чекісти заарештовували всіх, у кого були тісні зв’язки із селом або кого поважали селяни. Його коментарі спонукали до пошуків саме такої людини, яку він описав. Отже, одну з озвучених гіпотез ДПУ невдовзі присвоїло та застосувало на практиці. Врешті-решт Холодного також заарештували за справою СВУ Він провів вісім років у таборах ГУЛАГу перед тим, як його розстріляли в 1938 році.[361]

Кремль визначив ще одного потенційного «цапа відбувайла»: саму КП(б)У. В 1928 році, коли Сталін перебував у Сибіру, Молотов прибув з аналогічним візитом до України. Після свого повернення до Москви він повідомив в Політбюро погані новини. Україна, якій відвели 37% від загального плану хлібозаготівель у Радянському Союзі, за його підрахунками, щомісяця заготовляє все менше зерна. Він звинуватив у цьому не тільки «куркулів» і спекулянтів, а й українських комуністів. Молотов поскаржився, що українська парторганізація недооцінила дефіцит зерна. В областях не вистачало «елементарної дисципліни». Місцеві керівники самі визначали собі хлібозаготівельні плани і не зважали на «всесоюзні» плани та вимоги з Харкова. Деякі з цих місцевих керівників навіть не відреагували на його візит належним чином — ніби їх це не обходило. Усе це Молотов згадував з неприхованим роздратуванням. Він зауважив, що місцеві керівники трактували «надзвичайні заходи» як тимчасовий «міні-шторм», що незабаром минеться.[362]

Висловлювання, що республіканські парторганізації працюють вкрай погано, незабаром почали з’являтися у звітах ОГПУ Ще один звіт вказував на «хвостизм», тобто багато членів партії були пасивними або приєднувалися до проведення політичних кампаній в останню чергу. Цей документ також звинувачував їх у «неправильному поясненні цілей хлібозаготівельної кампанії» та в безпідставному співчутті до «куркулів». У звіті було зазначено, що деякі низові працівники навіть відмовлялися брати участь у хлібозаготівлях або взагалі виконувати накази.[363] Інформатори ДПУ записали нарікання двох місцевих посадовців Марченка і Лебеденка. Перший заперечив самому Молотову. Москвич і росіянин за національністю, Марченко наполягав, що візит Молотова був красномовним свідченням «фікції» української республіки, і що українські партійці виступають лише маріонетками. Лебеденко пішов навіть далі: «Більшовики ніколи так нахабно і цинічно не грабували Україну, як зараз. Безумовно, буде голод...».[364]

Замість вирішення проблеми ЦК ВКП(б) шукав шляхів, як позбутися незгодних. У листопаді 1928 року було проведено «чистку» комнезамів, виключали тих, хто не виявляв достатнього завзяття. Того ж року відбулися «чистки» КП(б)У. Вони не були такими ж нищівними, як «чистки» 1937–1938 років, адже метою було не знищити, а усунути потенційно небезпечних людей та створити атмосферу небезпеки та напруги. Це в свою чергу мало переконати партійців взятися за важку роботу колективізації протягом наступних місяців.[365] На практиці Москва також збирала докази, котрі знадобляться в майбутньому. Розпочиналася колективізація. І якщо вона не буде успішною, центр звинуватить у провалі українських комуністів.

А на селі ширилися шалені чутки. Українці боялися хвилі реквізицій, голоду, економічної кризи та війни. Селяни говорили одне одному, що хлібозаготівлі стають жорсткішими через борги Радянського Союзу іноземним державам. Багато хто почав закопувати зерно. Деякі нічого не продавали за паперові гроші. Інші накопичували будь-які товари, які вони могли купити.[366] Такою була атмосфера — теорії змови, істерія, невпевненість, підозри, в якій розпочалася колективізація.