Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

1 Українська революція, 1917

У наступні роки відбудуться ще більші демонстрації, виступатимуть харизматичніші промовці й пролунають професійніші гасла. Проте мітинг, який відбувся в Києві вранці 1 квітня 1917 року (за старим стилем 19 березня), був першим і в цьому була його унікальність. Ніколи до цього український національний рух не набирав такої сили на території колишньої Російської імперії. Вже за кілька тижнів після Лютневої революції, під час якої було повалено царат, усе здавалося можливим.

Майоріло багато стягів, серед них жовто-блакитні — за Україну, червоні — прапори соціалістів. У натовпі крокували солдати, діти, робітники, музиканти й чиновники, котрі несли плакати «За вільну Україну у вільній Росії!» або «Незалежна Україна з власним гетьманом!» Деякі з демонстрантів йшли з портретами Тараса Шевченка. Один за одним промовці закликали присутніх підтримати щойно створену Центральну Раду. Сформована двома днями раніше Центральна Рада проголосила владу над усією Україною.

Нарешті на сцену вийшла людина, яку щойно обрали головою Центральної Ради. Це був Михайло Грушевський — з бородою та в окулярах — той, хто одним із перших представив Україну предметом її власної історії. Автор десятитомної «Історії України-Руси» та багатьох інших наукових праць, Грушевський почав займатися політикою наприкінці XIX століття. Зокрема, перебуваючи в габсбурзькій Галичині, він долучився до створення Української національно-демократичної партії в грудні 1899 року. До роботи в Російській імперії Грушевський повернувся в 1905 році, але в 1914 його було заарештовано, і він знову був змушений поїхати за кордон. Після революції повернувся до Києва переможцем. Натовп голосно вітав його: «Слава батькові Грушевському!»[33] А він у свою чергу відповів: «Присягнемо ж у цю важливу мить, усі як один, що разом будемо боротися і не складемо зброї, аж поки не виборемо рідному краю автономії!» З тисяч грудей залунало: «Присягаємо!»[34]

З відстані сьогоднішнього дня сам факт перебування історика на чолі національного руху видається надзвичайним. Проте на той час це було анітрохи не дивно. Починаючи з XIX століття українські історики (як і їхні колеги в інших європейських країнах, що не мали власної держави) розпочали цілеспрямовано писати й викладати власну національну історію, яка довгий час була захована в наративі титульних націй великих імперій. Звідти вже було рукою подати до справжньої політичної активності. Як колись Шевченко пов’язував українство з боротьбою селян проти гноблення, так і Грушевський у своїх роботах підкреслював місію «народу» в політичній історії України, наголошував вирішальну роль народного спротиву різним формам тиранії. Було цілком логічно, що в такий важливий час він захоче допомогти власному народові стати політичною силою, і не лише на словах, а й у справах і діях. Особливо цікавило його питання політичної мобілізації й активності селянства, їхнього «пробудження». Зокрема для них він написав історичну працю «Про старі часи на Україні». У 1917 році цю книгу було перевидано тричі.[35]

Грушевський був далеко не єдиним, хто у своїй літературній творчості й культурній діяльності виступав за суверенну Україну. 1917 року до Києва повернувся Георгій Нарбут — художник-графік, що став одним із засновників Української академії образотворчого мистецтва й створив грошові знаки та марки, український державний герб.[36] Ще один член Центральної Ради і політичний діяч — Володимир Винниченко був прозаїком і драматургом. Таким чином, при відсутності власної суверенної держави з розбудованим чиновницьким апаратом і активним політичним життям, національні почуття українців могли знайти реалізацію передусім у літературі й мистецтві. Аналогічно і в Європі: письменники й художники відіграли важливу роль у формуванні національної ідентичності поляків, італійців і німців ще до того, як вони створили власні держави. Схожий досвід національного відродження в Російській імперії мали Грузія, Вірменія та прибалтійські держави, проте останні стали незалежними тільки в 1918 році. Керівна роль інтелігенції в цих національних проектах була очевидною і для прихильників, і для противників. Цей факт допомагає зрозуміти, чому за часів царської Росії були заборонені українські книги, школи та культура, і чому їх подальше переслідування стане центральним питанням для Леніна і Сталіна.

Члени Центральної Ради прагнули до демократичної легітимності, хоча розпочали свою діяльність як самопроголошені представники національного руху. Працюючи у великому білому будинку неокласичного стилю в центрі Києва (в якому раніше проводились зустрічі Українського клубу, що об’єднував письменників національного спрямування й громадських діячів), Центральна Рада скликала Всеукраїнський Національний Конгрес 19 квітня 1917 року.[37] Понад 1 500 людей, обраних у той чи інший спосіб місцевими радами і заводами, зібралися в Національній філармонії в Києві і тим самим висловили підтримку новому українському уряду. Того ж літа в Києві відбулися збори військових, селян і робітників.

Центральна Рада також намагалася створити коаліції з кількома політичними групами, включаючи організації єврейської та інших національних меншин. Навіть радикальне ліве крило Української партії соціалістів-революціонерів (численна селянська популістська партія, відома далі як «партія боротьбистів», від назви газети «Боротьба») виступило за Центральну Раду. Багато селян також висловили їй підтримку. У 1914–1918 роках російська армія налічувала в своєму складі понад 3 мільйони українців, у лавах австро-угорської перебувало ще 250 000. Багато цих солдатів воювали по різні сторони брудних окопів на Галичині.[38] Проте після закінчення війни близько 300 000 осіб, що служили в «українізованих» частинах, сформованих з українських селян, присягли на вірність новій державі. Деякі приєдналися до збройних сил Центральної Ради зі зброєю, яку принесли з війни. Вмотивовані можливістю повернутися додому, вони також сподівалися на революційні зміни і національне відродження, які пообіцяв новий український уряд.[39]

У наступні місяці Центральна Рада насправді здобула широку підтримку, передусім завдяки радикальним заявам. Відповідаючи тогочасним лівим ідеалам, Рада запропонувала обов’язкову земельну реформу, перерозподіл землі великих поміщиків і монастирів між селянами. «Ніхто не може знати ліпше за нас самих, що нам потрібно і які закони найкращі для нас», — задекларувала Центральна Рада в червні 1917 року в першому зі своїх Універсалів, адресованих широкій аудиторії:

У листопаді третій і передостанній Універсал засвідчить про створення Української Народної Республіки в складі Російської Федерації та оголосить вибори до всеукраїнських установчих зборів.[41]

Попри очікуване несприйняття таких рішень певною частиною населення, відродження української мови знайшло широку підтримку, особливо серед селянства. Як і в минулому, українську мову ототожнювали з економічною та політичною свободою, адже тільки-но урядовці та бюрократи почали говорити українською, селяни отримали доступ до судів і державних установ. Офіційне вживання рідної мови стало предметом гордості та «джерелом моральної підтримки» національного руху.[42] Справжній вибух стався у виданні словників та правописних довідників. Між 1917 і 1919 роками в Україні вийшло друком п’ятдесят дев’ять книжок з української мови, порівняно з одинадцятьма за все попереднє століття. Серед них були три українсько-російських словники та п’ятнадцять російсько-українських. Великий попит на останні походив від багатьох російськомовних мешканців міст, які раптом були змушені опановувати українську мову — перспектива, яка їх не надто тішила.[43]

Протягом свого нетривалого існування український уряд досяг деяких успіхів у дипломатії, але вони не встигли запам’ятатися. Після проголошення незалежності Української республіки 22 січня 1918 року двадцятивосьмирічний генеральний секретар міжнародних справ Олександр Шульгин, також історик за освітою, здобув фактичне визнання своєї держави усіма великими європейськими країнами, включаючи Францію, Велику Британію, Австро-Угорщину, Німеччину, Болгарію, Туреччину і навіть Радянську Росію. У грудні Сполучені Штати надіслали свого дипломата для відкриття консульства в Києві.[44] У лютому 1918 року делегація українських урядовців у Брест-Литовську підписала мирну угоду з Центральними державами. Це була окрема угода від більш відомої — тієї, котру підписали нові лідери Радянської Росії кількома тижнями пізніше. Молода українська делегація усіх приємно вразила. Німецькі перекладачі згадували, що українці «поводилися сміливо, їхня наполегливість змусила [німецьку сторону] погодитися на всі вимоги, які були важливими для національних інтересів їхньої країни».[45]

Проте цього було замало: поширення національної свідомості, закордонне визнання і навіть угоди у Брест-Литовську було недостатньо для розбудови української держави. Запропоновані Центральною Радою реформи — особливо плани перерозподілу земель поміщиків без відшкодування — спричинили непорозуміння та хаос на селі. Демонстрації, прапори і проголошені свободи, що додавали оптимізму Грушевському та його прихильникам навесні 1917 року, не привели до створення дієвого бюрократичного апарату, державної адміністрації для впровадження реформ і, насамперед, ефективної армії, яка б змогла запобігти вторгненню і захистити державні кордони. Наприкінці 1917 року всі військові сили в регіоні, включаючи новостворену Червону армію, Білі армії старого режиму та війська Німеччини й Австрії, мали плани щодо окупації України. Кожна з них, атакуючи українські землі, якоюсь мірою атакувала також українських патріотів, український національний рух і навіть українську мову.

У січні 1918 року Ленін віддав наказ про перший радянський напад на Україну, а в лютому в Києві було встановлено нетривалий антиукраїнський режим, про який буде йти мова нижче. Перша радянська спроба захопити Україну закінчилася за кілька тижнів, коли німецькі та австрійські війська прибули для «виконання» Брест-Литовської угоди. Однак замість захисту ліберальних законодавців Центральної Ради вони підтримали Павла Скоропадського, українського генерала в ефектному козацькому вбранні, яке довершували козацькі шабля і шапка.

Протягом кількох місяців Скоропадський трохи обнадіяв прибічників старого режиму, зберігаючи при цьому певні атрибути автономії України. Він заснував першу Українську Академію Наук (УАН) і першу Національну бібліотеку України, використовував українську мову як офіційну, вважав себе українцем і взяв титул «гетьмана». Водночас Скоропадський повернув старі закони та колишніх державних службовців й обстоював реінтеграцію України до майбутньої російської держави. За правління Скоропадського Київ, хоч і тимчасово, став прихистком для біженців з Москви та Петрограда. У своєму сатиричному романі «Біла Гвардія» Михайло Булгаков, який тоді жив у Києві, згадує як:

Скоропадський також відновив права попередніх власників на землю і відмовився від обіцяних раніше реформ. Не дивно, що це рішення стало особливо непопулярним серед селян, які «ненавиділи цього самого гетьмана як скаженого пса», і які не хотіли й чути про «реформу панської наволочі».[47] Опозиція до уряду, який невдовзі почали сприймати як німецьку маріонетку, набула таких конфігурацій: «Екс-полковники, самозвані генерали, козацькі отамани та батьки [місцеві авторитети] розквітали як дикі троянди у постреволюційну літню пору».[48]

На середину 1918 року національний рух згуртувався під проводом Симона Петлюри, соціал-демократа зі здібностями до створення парамілітарних організацій. Думки сучасників про нього кардинально відрізнялися. Дехто вбачав у ньому потенційного диктатора, інші — передчасного месію. Булгаков, котрий узагалі не сприймав жодних ідей українського націоналізму, визнавав Петлюру лише як продукт селянської уяви: «міф, мара... слово, в якому злилися невгамовна лють, жага мужицької помсти».[49] Молодий Петлюра справляв, на думку його сучасника Сергія Єфремова, неприємне враження через «хвастливість, доктринерство та несерйозність», але пізніше подорослішав і став «єдиною безперечно чесною людиною з усіх», хто опинився в центрі подій української революції. У той час, як інші складали зброю або застрявали в міжусобицях, «лише Петлюра встояв на своїй позиції, не похитнувшись».[50] Сам Петлюра пізніше зазначав, що хотів, аби про нього написали всю правду: «Що було в моїй особі, в моїй діяльності негативне, те треба так і висвітлити, не замазувати... Для мене почався вже суд історії. Я його не боюсь».[51]

Суд історії виявився для Петлюри амбівалентним. Безумовно, Петлюра був достатньо сміливим, очоливши український національний рух, який, на його думку, по закінченню Першої світової війни мав ще один шанс. Щойно німецькі війська залишили країну, він згуртував «колишніх полковників, самопроголошених генералів, козацьких отаманів та «батьок» у проукраїнську силу, знану як Директорія, та влаштував облогу столиці. Незважаючи на те, що російськомовна преса називала їх «збіговиськом грабіжників», а прихід до влади «скандалом», сили Скоропадського відступали майже без бою і з надзвичайною швидкістю.[52] 14 грудня 1918 року війська Петлюри увійшли до здивованих Києва, Миколаєва та інших міст і ситуація знову змінилася.

Влада Директорії була нестійкою й брутальною, не в останню чергу через те, що Петлюра так і не зміг досягти цілковитої легітимності та забезпечити виконання законів. З економічного погляду Директорія, як і її попередниця Центральна Рада, була лівою політичною силою. Підтримуючи все більш радикальні погляди своїх послідовників, керівники Директорії УНР створили не парламент, а «Трудовий Конгрес» з представників селян, робітників та трудової інтелігенції. Хоча саме селянська армія Петлюри була справжнім джерелом його влади, однак, за словами одного з опонентів Петлюри, з неї не вийшло «ні справжньої держави, ні справжньої армії».[53] Багато бійців були «опортуністами», які одягали форму різних армій і козацьких формувань. Вони з легкістю грабували усіх, кого можна було пограбувати. Мешканці буржуазного Києва по черзі чатували на вході до своїх будинків.[54]

У самому місті одним з небагатьох політичних рішень, які було проголошено і втілено (як глузував один мемуарист), стала заміна всіх вивісок російською мовою на українські: «Російській мові навіть не дозволили бути поруч з українською». Подейкували, що ця вся заміна була викликана тим, що багато вояків Директорії походили з Галичини, практично не знали російської мови і розгубилися, опинившись у морі російськомовного міста. Як результат, «протягом кількох веселих днів усе місто перетворилося на художню майстерню», а тісний зв’язок між мовою та владою ще раз закарбувався в пам’яті киян.[55]

Окрім столиці, Петлюра контролював невелику територію. Булгаков згадував, що в цей час у Києві була «поліція... й міністерство, навіть військо та газети різних найменувань, а ось що відбувається навкруги, в тій, справжній Україні, яка за величиною більша за Францію, в котрій десятки мільйонів людей, цього не знав ніхто».[56] Річард Пайпс пише, що в Києві «ухвалювали закони, відбувалися урядові кризи, тривали дипломатичні перемовини, а решта країни жила власним життям, у якому єдиним дієвим урядом була зброя».[57]

Наприкінці 1919 року національний рух, започаткований з такою енергією і завзяттям, був розпорошений. Грушевський, котрий був змушений залишити Київ через бої, незабаром опиниться за кордоном.[58] У середовищі самих українців відбувся поділ на багато таборів: на тих, хто підтримував старий режим, і тих, хто був проти; на тих, хто хотів залишитися у складі Росії, і тих, хто був проти; на тих, хто підтримав земельну реформу, і тих, хто був проти неї. Змагання за офіційну мову стало ще запеклішим і перетворилося на непримиренну боротьбу. Біженці з Москви та Петрограда вже вирушили до Криму, Одеси і за кордон.[59] Водночас найбільший політичний поділ, який визначатиме події наступних десятиліть, відбувся між послідовниками ідеалів українського національного руху і прихильниками більшовиків — революційною групою з відмінною від усіх інших ідеологією.

На початку 1917 року більшовики в Росії були невеликою партією, котра утворила радикальну фракцію марксистської соціал-демократичної робітничої партії. Незважаючи на те, що вони перебували в меншості, більшовики цілий рік активно агітували на вулицях Росії з такими простими гаслами як «Земля, хліб, мир» — зрозумілими та привабливими для багатьох солдатів, робітників і селян. Державний переворот, організований ними в жовтні (7 листопада за новим стилем, який вони пізніше ввели), привів їх до влади в умовах повного хаосу. Під проводом Леніна — людини жорстокої, параноїдальної, підступної та принципово недемократичної — більшовики вважали себе «авангардом пролетаріату», а свій режим нарекли «диктатурою пролетаріату». Вони прагнули абсолютної влади і зрештою знищили всі інші політичні партії та своїх опонентів засобами терору, насильства й нищівної пропаганди.

Ще менше прибічників більшовики мали в Україні на початку 1917 року. Тут партія нараховувала 22 000 членів, більшість з яких була у великих містах і промислових центрах — Донецьку й Кривому Розі. Один з шести був євреєм або єврейкою. Мало хто розмовляв українською. Ще менше, включно з тими, хто пізніше відіграватиме керівну роль у радянському українському уряді, вірили в можливість автономної більшовицької України. Тому Георгій Пятаков (який народився в Україні, але не вважав себе українцем) під час зустрічі київських більшовиків у червні 1917 року — через кілька тижнів після виступу Грушевського, який промовляв від імені більшості — зазначив, що «ми не повинні підтримувати українців». На його думку, Україна не була «окремим економічним регіоном». Більш того, Росія розраховувала на український цукор, зерно і вугілля, і Росія для Пятакова була пріоритетом.[60]

Таке сприйняття не було новим: зневага до самої ідеї української держави стала невід’ємною складовою переконань більшовиків ще до революції. Значною мірою це пояснювалося тим, що всі провідні більшовики, а серед них Ленін, Сталін, Троцький, Пятаков, Зінов’єв, Каменєв і Бухарін виросли та отримали освіту в Російській імперії, яка не визнавала України й трактувала її винятково як провінцію, іменувавши «південно-західною Росією». Для імперії Київ був стародавньою столицею Київської Русі — князівства, з якого (як вони вважали) походить Росія. У школі, пресі та повсякденному житті майбутні більшовицькі лідери також всотували в себе імперські упередження проти мови (яку постійно називали діалектом російської) і людей, котрих сприймали як неосвічених колишніх кріпаків.

Усі російські політичні партії, від більшовиків до центристів і крайніх правих, поділяли цю зневагу. Багато хто взагалі відмовлявся використовувати слово «Україна».[61] Навіть російські ліберали не визнали законність українського національного руху. Це сліпе заперечення (і, як наслідок, відмова будь-яких російських сил створити антибільшовицьку коаліцію з українцями) зрештою стало однією з причин, через які Білі армії не змогли виграти Громадянську війну.[62]

На додаток до національного упередження більшовики мали ще певні політичні причини для неприйняття ідеї незалежності України. У переважній більшості Україна була все ще селянською нацією і, згідно з марксистською теорією (котру постійно вивчало і обговорювало керівництво більшовиків) селяни в кращому разі були другорядним матеріалом. Як відомо, у 1852 році Маркс пояснив, що селяни не є «класом» і тому не мають класової свідомості: «Отже, вони не спроможні від свого імені обстоювати свій класовий інтерес — через парламент або збори. Відповідно, селяни не можуть представляти самих себе, тому їх має хтось представляти».[63]

Хоча Маркс вважав, що селяни не відіграватимуть важливої ролі в майбутній революції, більш прагматичний Ленін дещо змінив це тлумачення. Він стверджував, що насправді в селянах криється революційна сила, він схвалював їхні прагнення до радикальної земельної реформи, але вважав, що ними повинен керувати більш прогресивний робітничий клас. «Не всі селяни, які борються за землю та свободу, повністю розуміють, що передбачає їхня боротьба», — писав він у 1905 році. Класово свідомі робітники мали навчити їх, що справжня революція вимагає не просто земельної реформи, а «боротьби проти влади капіталу». Прикметно, що Ленін також підозрював, що багато дрібних селян-власників насправді думають як капіталістичні дрібні власники, оскільки вони володіють майном. Це пояснювало, чому «не всі дрібні селяни вступають у ряди борців за соціалізм».[64] Ідея, що найдрібніші землевласники, яких пізніше назвуть «куркулями», були за сутністю контрреволюціонерами, капіталістичною силою, матиме великі наслідки в наступні роки.

Отже, неоднозначне ставлення більшовиків до націоналізму пояснює також, чому вони не підтримали рух за незалежність України. Трактування націоналізму і в Маркса, і в Леніна було складним і постійно змінювалося: іноді вони вбачали в національних рухах силу, але здебільшого — перешкоду для досягнення справжньої мети — світової революції. Маркс розумів, що в демократичних революціях 1848 року певну роль відіграли й національні почуття, але він вважав ці «буржуазні націоналістичні» сентименти тимчасовим явищем, тільки етапом на шляху до комуністичного інтернаціоналізму. На його думку, разом із державою мали зникнути якимось чином і нації, й національна свідомість. «Верховенство пролетаріату змусить їх зникнути ще швидше».[65]

Ленін також виступав за культурну автономію та національне самовизначення тільки тоді, коли це його влаштовувало. Ще до революції він не схвалював школи з неросійською мовою викладання, єврейські або українські, на тій підставі, що вони створюватимуть зайві відмінності в середовищі робітничого класу.[66] Хоча теоретично він виступав за надання права на відокремлення неросійським регіонам імперії, включаючи Грузію, Вірменію й країни Центральної Азії, насправді сам Ленін, ймовірно, не вірив, що це коли-небудь станеться. Крім того, визнання «права» на відокремлення не означало, що Ленін підтримував саме відокремлення. У випадку з Україною він підтримав український національний рух 1917 року, коли той виступав проти царя чи Тимчасового уряду, і засудив його, коли побачив, що він загрожуватиме єдності російського та українського пролетаріату.[67]

До цієї складної ідейної головоломки Сталін додасть свої власні думки. Він був партійним експертом з національностей, і спочатку — набагато менш гнучким, ніж Ленін. У 1913 році в своєму есе «Марксизм і національне питання» він твердив, що націоналізм відволікає від справи соціалізму, і що товариші «повинні твердо і невтомно боротися проти туману націоналізму, незалежно від того, звідки він походить».[68] До 1925 року його думки розвинулися до визначення націоналізму як селянської сили в своїй сутності. Сталін заявив, що для існування національних рухів було потрібне селянство: «Селянське питання є підвалиною, квінтесенцією національного питання. Це пояснює, чому селяни і є головною армією національного руху, чому без селянської армії немає і потужного національного руху...».[69]

Цей аргумент, що чітко відобразив його спостереження за подіями в Україні, пізніше стане більш значущим. Бо якщо не існує потужного національного руху без селянської армії, тоді знищення національного руху потрібно розпочинати із знищення селянства.

Врешті-решт, особистий досвід більшовиків в Україні важив для них більше, ніж ідеологія, а особливо досвід Громадянської війни в Україні. Для всіх членів Комуністичної партії ця війна стала справжнім вододілом як в особистому, так і в політичному вимірах. Напередодні 1917 року мало хто з лідерів більшовиків чогось досяг. Вони залишалися туманними ідеологами й невдахами за будь-якими мірками. Вони заробляли гроші, пишучи статті для нелегальних газет, регулярно потрапляли до в’язниці, мали складне особисте життя, не набули досвіду роботи в уряді чи органах влади.

Завдяки Жовтневому перевороту більшовики несподівано потрапили у вир міжнародних подій. Уперше вони стали відомими та отримали владу. Це врятувало їх від забуття і підтверджувало слушність їхнього вчення. Успіх революції довів як більшовицьким лідерам, так і багатьом іншим, що Маркс і Ленін мали рацію.

Проте революція також швидко змусила більшовиків захищати свою владу, в результаті чого відбулися зіткнення не тільки з ідеологічними контрреволюціонерами, а й зі справжньою, і дуже кривавою контрреволюцією, котру потрібно було негайно перемогти. Наступна Громадянська війна спонукала їх створити армію, міліцію та пропаганду. Для більшовиків ця війна стала передусім уроком з націоналізму, економічної політики, розподілу продовольства, а також і насильства, до якого вони згодом вдалися. Варто зазначити, що досвід більшовиків в Україні суттєво відрізнявся від досвіду в Росії, адже саме в Україні вони зазнали нищівної поразки, котра ледве не зруйнувала їхню новонароджену державу. Багато пізніших поглядів Кремля на Україну, включно з недовірою до селян, підозрою до української інтелігенції та зневагою до республіканської компартійної організації, значною мірою закорінені в цьому періоді.

Насправді досвід Громадянської війни, зокрема в Україні, сформував погляди самого Сталіна. Напередодні російської революції йому вже було під сорок, а він мало чого встиг досягти. Як написано в одній з останніх біографій Сталіна, тоді у нього не було «ні грошей, ні постійного місця проживання або професії, самі переконання».[70] Сталін народився в Грузії, навчався в семінарії, але репутацію здобув своїм вмінням грабувати банки, за що кілька разів побував у тюрмі. Під час Лютневої революції 1917 року він перебував у засланні за Полярним колом. Коли скинули царя Миколу II, Сталін повернувся до Петрограда.

У результаті державного перевороту більшовиків у жовтні 1917 року Тимчасовий уряд було повалено, а Сталін уперше відчув солодкий смак реальної політичної влади.[71] Він став членом першого більшовицького уряду на посаді народного комісара в справах національностей і відповідав за перемовини з усіма неросійськими народами й національностями, що належали до Російської імперії. Головною метою Сталіна було переконати або змусити ці народи підкоритися радянській владі. Щодо України він мав два чіткі й термінові завдання, продиктовані надзвичайною ситуацією. По-перше — підірвати національний рух, адже це був найголовніший конкурент більшовиків в Україні. По-друге — забрати український хліб. Відразу після приходу більшовиків до влади він взявся за обидві справи.

Вже у грудні 1917 року на сторінках «Правди» Сталін засудив Третій Універсал Центральної Ради, який проголосив Українську Народну Республіку й окреслив кордони України. Хто, риторично запитував він, підтримує незалежну Україну:

За його словами, «усі українські робітники та найбідніша частина селянства» виступали проти Центральної Ради, що було очевидною неправдою.[72]

Після публічного засудження Центральної Ради Сталін вдався до дій, які пізніше назвуть «активними заходами», спрямованими на дестабілізацію українського уряду. Місцеві більшовики намагалися створити так звані незалежні «радянські республіки» в Донецьку й Кривому Розі, Одесі, Таврії та на Дону — крихітні міні-держави за підтримки Москви, котрі в суті своїй зовсім не були незалежними.[73] Більшовики доклали всіх зусиль, щоб здійснити переворот у Києві: після поразки вони створили «альтернативний» Всеукраїнський центральний виконавчий комітет, а також і «радянський уряд» у Харкові, більш надійному російськомовному місті. Згодом вони зроблять Харків столицею України, але в 1918 році лише кілька з харківських більшовиків говорили українською.[74]

Після зміцнення влади більшовиків у Росії Червона армія почала просуватися на південь. Нарешті 9 лютого 1918 року, коли лідери Центральної Ради вели переговори в Брест-Литовську, Київ уперше захопили більшовики. Ця перша коротка більшовицька окупація мала на меті не тільки принести комуністичну ідеологію, а й просувати очевидні російські інтереси. «Головнокомандувач революційних військ» Михайло Муравйов оголосив, що повертає російську владу з «далекої Півночі» і наказав негайно стратити підозрілих націоналістів. Його люди розстрілювали всіх, хто розмовляв українською мовою на вулиці, та знищили будь-які згадки про українську владу, включно з вивісками українською мовою, котрі з’явилися кількома тижнями раніше.[75] Під час обстрілу столиці більшовики навмисно зруйнували будинок Грушевського з бібліотекою та колекцією старовинних документів.[76]

Хоча більшовики керували Києвом лише кілька тижнів, Ленін встиг зрозуміти, чого можна чекати від України в складі комуністичної держави. Намагаючись нагодувати революціонерів, які привели його до влади, він негайно відправив Червону армію в Україну в супроводі «продовольчих загонів», проінструктованих конфіскувати селянське зерно. Він призначив провідного грузинського більшовика Серго Орджонікідзе «надзвичайним повноважним комісаром», відповідальним за реквізицію українського зерна.[77] Редакція «Правди» із захопленням повідомляла про успіхи цих солдатів і запевняла своїх читачів у російських містах, що радянське керівництво вже почало вживати «надзвичайних заходів» у заготівлі зерна в селян.[78]

А за лаштунками телеграми Леніна щодо України звучали так: «Заради Бога, — писав він у січні 1918 року, — застосуйте найбільш енергійних і революційних заходів для відправки хліба, хліба, хліба!!! Інакше Петроград помре від голоду. Використовуйте спеціальні потяги та спеціальні загони. Збирайте та охороняйте. Супроводжуйте потяги. Інформуйте нас щодня. Заради бога!»[79] Швидка втрата України на користь німецької та австрійської армій на початку березня розлютила Москву. Розгніваний Сталін засудив не тільки український національний рух та його вірних селянських прихильників, а й «українських більшовиків», які втекли з Харкова та нашвидкуруч утворили ще один «український радянський уряд» у вигнанні, по той бік кордону в Ростові. Сталіну інстинктивно не подобалася ідея «українських більшовиків», і він вважав, що вони повинні припинити намагання створити окрему партію. Він критикував їх з Москви: «Годі грати в уряд та республіку. Час припинити цю гру, досить означає досить».[80]

У відповідь один з небагатьох українськомовних комуністів написав з Ростова ноту протесту до Ради народних комісарів у Москві. Заява Сталіна, як зазначив Микола Скрипник, сприяла «дискредитації радянської влади в Україні». Скрипник таки вірив у можливість «українського більшовизму» і був одним із перших поборників того, що згодом дістане назву «націонал-комунізму» — переконання, що комунізм може мати окремі форми в різних країнах — отже, є прийнятним для української національної свідомості. Він уважав, що нетривала влада Центральної Ради породила правдиве прагнення до самостійності України і запропонував більшовикам визнати і врахувати це прагнення. Скрипник зазначав, що український радянський уряд у своїх рішеннях повинен базуватися не на поглядах деяких народних комісарів з Російської Федерації, а дослухатися до мас, до трудового народу України.[81]

На цей час Скрипник виграв цей двобій, але не тому, що більшовики вирішили почути маси або трудовий народ. Після першої поразки в Україні Ленін просто вирішив вдатися до іншої тактики. Використовуючи методи, які пізніше (значно пізніше, але в схожому контексті) іменують «гібридною війною», він наказав своїм силам, що вступали в Україну, приховувати факт, що насправді вони були російськими формуваннями, які боролися за єдину більшовицьку Росію. Натомість вони називали себе «українським радянським повстанським рухом» — це мало на меті спантеличити противника. Ідея полягала в цинічному використанні риторики національного руху для того, щоб переконати населення прийняти радянську владу. У телеграмі командуванню Червоної армії на фронт Ленін пояснював:

Іншими словами, військові командири відповідали за допомогу в створенні прорадянських «національних» урядів, які мали їх підтримати. Ця ідея, як пояснював Ленін, покликана забезпечити сприйняття населенням України червоноармійців як «визволителів», а не як іноземних окупантів.

Ніколи — ні в 1918 році, ні пізніше — ані Ленін, ані Сталін, жоден з більшовицьких керівників не вірили в суверенітет української радянської держави. Реввійськрада, сформована 17 листопада, складалася з промосковських «українських» чиновників Пятакова та Володимира Затонського, головнокомандувача Червоної армії в Україні Володимира Антонова-Овсієнка та самого Сталіна. «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України», сформований 28 листопада, очолював болгарин за походженням Християн Раковський. Він заявляв, що всі вимоги зробити українську мову державною є «шкідливими для української революції».[83]

За умов фактичного безвладдя ця гібридна війна проходила успішно. Червона армія розпочала свій наступ в Україну, одночасно більшовики почали переговори з Петлюрою. Лідери Директорії з обуренням засудили таку подвійну тактику. Народний комісар закордонних справ РСФРР Георгій Чичерін м’яко відповідав, що Москва не має нічого спільного з військами, що просуваються українською землею. І говорив про військову операцію «армії цілковито незалежного українського радянського уряду».[84]

Директорія наполягала, що це — відверта брехня. Було цілком очевидно, що «армія українського радянського уряду» насправді була Червоною армією. Директорія продовжувала протестувати аж до січня 1919 року, коли більшовицькі війська змусили український уряд взагалі залишити Київ.[85]

Друга більшовицька окупація України почалася в січні і тривала шість місяців. У цей період Москва ніколи не контролювала всю українську територію, влада тут постійно змінювалась. Навіть у районах, де більшовики контролювали міста і містечка, села часто залишалися під впливом місцевих партизанських лідерів або «отаманів». Деякі з них були лояльними до Петлюри, а деякі — ні. У багатьох місцях більшовицька влада навряд чи виходила за межі залізничних станцій. А втім, навіть цей короткий період неповного контролю дав більшовицьким лідерам Української соціалістичної радянської республіки можливість проявити свої справжні наміри. Якими б незалежними не здавались лідери українських комуністів на папері, на практиці вони такими не були.

Будь-які їхні ідеї щодо економічного розвитку України були витіснені головним завданням. Адже ніякі міркування марксистської теорії, ніякі аргументи про націоналізм чи суверенітет не важили для більшовиків більше за необхідність нагодувати робітників Москви та Петрограда. До 1919 року телеграма Леніна «Заради Бога, застосуйте найбільш енергійних і революційних заходів для відправки хліба, хліба, хліба!!!» стала єдиним письмовим доказом поглядів та практики більшовиків в Україні.

Нав’язлива більшовицька зацікавленість у хлібі була не випадковою: від початку Першої світової війни в Російській імперії були проблеми з продовольством. На початку конфлікту з Німеччиною систему розподілу продовольства в Росії було націоналізовано й підпорядковано державній організації — Особливій нараді з продовольства. На практиці це призвело до адміністративного хаосу та дефіциту. Однак для майбутніх радянських організацій діяльність цієї структури стала очевидним прецедентом. Адже, замість поліпшення ситуації, Особлива нарада прагнула «усунути посередників» і створити нібито більш ефективну некапіталістичну форму розподілу зерна, чим фактично поглибила кризу на хлібному ринку.[86]

У результаті продовольчої кризи сталася Лютнева революція 1917 року і через кілька місяців до влади прийшли більшовики. Британський журналіст Морган Філіпс Прайс описав атмосферу того року:

Прайс бачив жінок у черзі за пайками: «Бліді обличчя і тривожні очі виказували страх того, що насувалася біда».[88] Він побував у казармі одного з московських полків, де «харчові пайки були предметом суперечок, і хтось з гучним голосом й неабияким запалом запропонував делегувати трьох представників до коменданта з вимогою негайного збільшення пайків». Від харчових пайків група перейшла до обговорення війни, а потім і до власності на землю: «Цей зародок солдатської ради став, як мінімум, центром обміну поглядами на теми, які досьогодні були заборонені для обговорення будь-ким за межами правлячої верхівки. Так було досягнуто наступного етапу революції».

Як відзначає Прайс, голод, принаймні на ранніх стадіях, робив людей «більш вимогливими». Нестача їжі спонукала їх більш критично поставитися до існуючої системи, домагатися змін, навіть вдаючись до насильства.[89]

Отже, зв’язок між їжею та владою для більшовиків став очевидним. Як до, так і після революції, усі сторони розуміли, що постійна нестача робить продовольство важливим політичним інструментом. У того, хто мав хліб, була й підтримка населення, солдати та вірні друзі. Той, хто не міг прогодувати народ, швидко втрачав владу. У 1921 році, коли Американська адміністрація з надання допомоги (АРА) домовлялася про умови майбутньої діяльності в Радянському Союзі, один з її представників сказав радянському дипломату (згодом наркому закордонних справ), Максиму Литвинову, що «ми йдемо не боротися з Росією, а годувати її». На що Литвинов, за словами американського журналіста, відповів дуже стисло: «Так, але їжа — це зброя...».[90]

Ленін поділяв цю думку. Водночас лідер революції не відкидав саму ідею державної системи розподілу продовольства. Натомість він вирішив, що його методи були недостатньо жорсткими, особливо в Україні. У 1919 році більшовицький провідник України Раковський повторив цю ж думку у відвертій промові на партійному з’їзді. «Ми приїхали в Україну в той час, коли радянська Росія переживала дуже серйозну кризу виробництва». Він пояснив: «Нашою метою було повністю використати її [Україну], щоб полегшити кризу».[91] Отже, від початку більшовики вважали, що експлуатація України — це запорука збереження контролю над Росією. Як писав один із них пізніше, «доля революції залежала від нашого вміння запезпечити фактичне постачання хліба для пролетаріату та армії».[92]

Нагальна потреба в зерні вилилася в політику надзвичайних заходів, відомих як «воєнний комунізм». Започаткований в Росії в 1918 році і привнесений до України після другої більшовицької окупації на початку 1919 року «воєнний комунізм» означав мілітаризацію всіх економічних взаємин. На селі система була дуже проста: взяти під контроль зерно, погрожуючи зброєю, а потім передати його солдатам, робітникам, членам партії та іншим «цінним» для держави людям.

У 1918 році багатьом ця система видалася знайомою. Царський уряд, що потерпав від нестачі продовольства під час війни, розпочав конфісковувати зерно ще в 1916 році. Таку політику назвали продрозверсткою. У березні 1917 року Тимчасовий уряд також постановив, що селяни повинні продавати все зерно (за винятком зерна для власного споживання та насіння) державі за встановленими нею цінами.[93] Більшовики наслідували попередників. У травні 1918 року Рада народних комісарів дотримувалася царської політики і встановила «диктатуру продовольства». Народний комісаріат продовольства створив «армію продовольчого постачання», котра повинна була розгорнути свою діяльність на «фронті постачання продовольства».[94]

Проте, незважаючи на войовничі заяви уряду, на практиці «воєнний комунізм» означав, що більшість людей залишались голодними. Протягом 1916–1918 років левова частка росіян та українців добували будь-яку їжу на чорному ринку, а не через державні компанії, котрі припинили своє існування.[95] У романі Бориса Пастернака «Доктор Живаго» дружина лікаря у постреволюційній Москві шукає їжу та дрова на залізничних коліях, «куди мужики з навколишніх сіл іноді привозили овочі та картоплю. Ще потрібно було їх зловити. Селян із великими торбами арештовували». Урешті-решт вона знайшла чоловіка з зеленими березовими дровами і обміняла на них «маленьку шафу з дзеркалами». Селянин взяв шафу на подарунок для своєї дружини. Потім вони «домовилися про картоплю на майбутнє».[96] Таким був обмін між селом і містом за часів «воєнного комунізму».

Бартерні взаємини між селом і містом залишалися невід’ємною частиною економіки протягом багатьох років. Навіть у 1921 році, коли Громадянська війна майже закінчилася, американська делегація благодійних організацій, яка відвідала Москву, виявила дуже схожу ситуацію. На Кузнецькому мості, колись важливій торговельній вулиці, старі жінки та діти продавали фрукти з кошиків напроти зачинених порожніх магазинів. Овочі та м’ясо можна було знайти на ринку просто неба. Увечері американці дізналися, як працює ця система. Повернувшись до вагона потягу, в якому мали провести ніч, вони побачили «справжній натовп» із чоловіків, жінок та дітей, які розштовхували одне одного, намагаючись видертися на поїзд, який прямував з міста. Те, що вони вважали «казковим видивом у сутінках», насправді було російською системою розподілу продовольства, в якій тисячі приватних торговців їздили між селом та містом.[97]

У ці роки такі нелегальні ринки забезпечували багато людей їжею, особливо тих, хто не був прикріплений до урядових розподільників. Однак більшовики не тільки відмовлялися визнавати ці вуличні базари, а й звинувачували їх у кризовій ситуації. Рік у рік радянське керівництво дивувалося з приводу голоду та дефіциту, котрі виникли через більшовицьку систему «конфіскуй та розподіляй». Позаяк державне втручання покликане зробити людей багатшими, а не біднішими, відповідно й більшовики ніколи не звинувачували себе у невдачах своєї політики, не кажучи вже про свою нещадну ідеологію. Вони зосередилися на дрібних торговцях та перекупках чорного ринку — «спекулянтах», які власноруч приносили їжу з села до міста. У січні 1919 року Ленін засудив їх як ідейних ворогів:

Звідси він мав зробити лише один логічний крок до викриття селян, які продавали зерно «спекулянтам». Ленін, котрий і так з підозрою ставився до селян, як до недостатньо революційного класу, абсолютно чітко вказав на небезпеку торгівлі між селом та містом:

Однак слів було не достатньо. Зіткнувшись із широкомасштабним голодом, більшовики вдалися до радикальних заходів. Як правило, історики пояснюють використання Леніним політичного насильства в 1918 році (політику, відому як «червоний терор») як боротьбу зі своїми опонентами.[99] Проте ще до офіційного оголошення «червоного терору» у вересні, і навіть до наказу про масові арешти і страти, Ленін вже відмовився від законних шляхів подолання економічної катастрофи, отриманої у спадок від своїх попередників. Адже робітники Москви та Петрограда отримували лише 30 г хліба на добу. Морган Філіпс Прайс зазначав, що радянська влада ледве встигала годувати делегатів під час З’їзду рад взимку 1918 року: «Протягом тижня на залізничні вокзали Петрограда прибуло лише кілька вагонів з борошном».[100] До того ж, «робітничі квартали Москви голосно виявляли своє невдоволення. Казали, що більшовицький режим має добути їжу, або піти».[101]

Ці обставини підштовхнули Леніна навесні 1918 року до надзвичайних заходів, тобто «першої надзвичайщини» (рос. чрезвычайщина) — вислів, визначений одним із дослідників як «особливий стан у суспільному житті, коли будь-яке відчуття законності втрачається і переважає свавілля у владі».[102] Надзвичайні заходи були потрібні в боротьбі з селянами, яких Ленін звинуватив у тому, що вони залишили собі надлишки зерна. Щоб змусити селян відмовитися від свого зерна і для боротьби з контрреволюцією, Ленін урешті-решт створив «надзвичайну комісію» або ЧеКа (від російського визначення «чрезвычайная комиссия»). Це було перше найменування радянської служби безпеки, пізніше відомої як ОПГУ, НКВС і, нарешті, КДБ.

Надзвичайна ситуація запанувала над усім іншим. Ленін наказав усім, хто не був безпосередньо задіяним у воєнному конфлікті навесні та влітку 1918 року, привезти продовольство до столиці. Сталіна призначили відповідальним за «продовольчі питання на півдні Росії» — завдання, котре враз стало набагато важливішим за посаду народного комісара в справах національностей. Він вирушив до Царицина у супроводі двох бронепоїздів і 450 червоноармійців. Його завдання: зібрати збіжжя для Москви. У першій телеграмі до Леніна від 7 липня він повідомив, що виявив «вакханалії спекуляції» й виклав свою стратегію: «Ми не помилуємо нікого — ані себе, ані інших, а хліб вам дістанемо».[103]

У наступні роки діяльність Сталіна в Царицині запам’ятається тим, що спровокує перше публічне протистояння з людиною, котра згодом стане його найбільшим суперником, Левом Троцький. Водночас у контексті пізнішої політики Сталіна в Україні цей досвід мав ще одне важливе значення: жорстоку тактику конфіскації зерна в Царицині через десять років буде використано при хлібозаготівлях в Україні. Одразу після прибуття до міста Сталін створив революційну військову раду, чекістський підрозділ і почав «зачищати» Царицин від контрреволюціонерів. Засуджуючи місцевих генералів як «буржуазних фахівців» та «млявих перодрапів, анітрохи непридатних для громадянської війни», він взяв їх (та інших осіб) під арешт і тримав на баржі посеред Волги.[104] Разом із кількома підрозділами більшовицьких військ з Донецька та за допомогою Климента Ворошилова та Серго Орджонікідзе (двох людей, які так і залишаться близькими до нього) Сталін розпочав арешти і тортури в найширшому масштабі, а згодом і масові страти. Червона армія забирала зерно в місцевих купців та селян; а ЧеКа фабрикувала проти них кримінальні справи — ще один передвісник того, що станеться пізніше, коли буде страчено дуже багато випадкових людей.[105]

А коли потяги із хлібом вирушили на Північ, ця особливо жорстока форма «воєнного комунізму» в очах Сталіна виправдала себе як успішна. Населення Царицина заплатило велику ціну і, на думку Троцького, дорого заплатила за це й армія.[106] Після виступу Троцького проти дій Сталіна в Царицині Ленін таки забрав його з міста. Проте цей досвід залишався настільки важливим для Сталіна, що в 1925 році він перейменував Царицин на «Сталінград».

Під час другої окупації України в 1919 році більшовики ніколи не контролювали країну так, як Сталін контролював Царицин. Протягом піврічного (хоча й номінального) керівництва республікою вони скористалися цим досвідом, як могли. В Україні більшовики яскраво продемонстрували всі свої нав’язливі ідеї: ненависть до торгівлі, приватної власності, українського національного руху, селянства. Водночас їхня особлива зосередженість на продовольстві та конфіскації продовольства в Україні затьмарила практично будь-які інші питання, які вони вирішували.

Коли більшовики вдруге прибули до Києва, вони діяли дуже швидко. Одразу перестали вдавати з себе силу, котра веде боротьбу за «визволення України». Натомість повернулись до політики царату — заборонили українські газети, припинили використання української мови в школах та закрили українські театри. ЧеКа провела швидкі арешти українських інтелігентів, яких звинувачували в «сепаратизмі». Один із лідерів КП(б)У і голова радянського уряду в Україні Раковський відмовлявся вживати чи бодай визнавати українську мову. Згодом український есер Павло Христюк згадував, що «російські військові» (багато з них служили в колишній царській поліції) знову вбивали в Києві всіх, хто розмовляв українською і вважав себе українцем. Сповнена ненависті антиукраїнська риторика стала органічною складовою більшовицької мови в Києві: «Безробітні, голодні маси робітників просто приєдналися до армії. За службу їм добре платили, а родини забезпечували пайками. Підняти “бойовий дух” такої армії виявилося не складно. Треба було лише згадати, що наші “брати” голодують через українців-хохлів. Саме таким способом наші “товариші” запалили полум’я ненависті до українців».[107]

Як і в Росії, вони також конфіскували великі маєтки й використали землю для створення колгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, що стало ще одним провісником майбутньої політики на селі через десять років. І хоча московські більшовики намагалися якомога більше поширити експерименти з усуспільненням приватної власності, українські комуністи з цим не дуже й поспішали. Так само як і українські селяни. У Росії досі існували традиції общинного землеволодіння, і більшість російських селян спільно володіли землею в сільських громадах (відомих як «община» чи «мир»). Натомість в Україні такого звичаю дотримувалась лише чверть селян. Українські селяни — здебільшого індивідуальні власники, або землевласники та їхні наймані працівники, котрі володіли своїми будинками та худобою.[108]

Дуже мало українських селян зголосилося вступити до колгоспів у 1919 році, коли раптово трапилася така нагода. І хоча новий радянський режим в Україні організував близько 550 колективних та державних господарств у 1919 році, вони були переважно непопулярними та невдалими: незабаром майже всіх їх ліквідували. Переважну більшість конфіскованих земель перерозподіляли. У західній та центральній частині України селяни отримували менше землі, у степу та на сході — більше. Дрібні поміщики, які володіли від 50 до 100 десятинами, зберігали свою власність. Хоча цього ніхто не оголошував, проте це стало мовчазним визнанням того, що приватні землевласники України виробляють більше зерна з більшою ефективністю.[109]

У 1919 році хліб для Леніна все ще залишався більшим пріоритетом, ніж переконування українців у перевагах колективного господарювання. Щоразу, коли обговорювали питання, пов’язані з Україною, він виявляв особливу стурбованість, «при кожній згадці про Україну Ленін запитував, скільки було зерна і скільки вже взяли».[110] У цій одержимості його підтримував Олександр Шліхтер, більшовик-революціонер, якого наприкінці 1918 року було призначено народним комісаром продовольства в Україні. До початку 1919 р. Шліхтер уже взяв під особистий контроль кожну особу, організацію та установу, пов’язану з виробництвом продовольства в Україні.[111] Шліхтер походив з Полтави і вважав, що його Батьківщина має необмежений потенціал продовольства, але споживати його повинні не тільки українці: «Ми ставимо собі завдання виділити сто мільйонів пудів хліба [1 600 тонн], щоб розподілити його розверсткою... 100 мільйонів для зголоднілої Росії, для Росії, котрій знову доводиться переживати загрозу нового ворожого вторгнення зі Сходу. Ці 100 мільйонів — цифра колосальна... Багата Україна, хлібна Україна — наша: не буде голодувати московський пролетаріат...».[112]

Ці цифри було взято з неба; пізніше у Шліхтера проситимуть 50 мільйонів пудів, але зменшення плану нічого не дасть, він не зміг близько дістатися і до цієї цифри.[113] Шліхтер також не мав змоги купувати зерно. Як згадував один спостерігач, селяни відмовилися здавати свою продукцію лінивим мешканцям міста в обмін на «керенські гроші» (валюту, створену в лютому 1917 року) або українські карбованці: «Малоймовірно було віднайти помешкання, в якому б не громадились лантухи з цими непотрібними папірцями».[114] Селяни охоче обмінювали би хліб на одяг або реманент, але в Росії виробляли мало товарів. Тож Шліхтер не мав нічого, щоби дати за хліб.

Сила знову стала єдиним рішенням. Проте замість грубого насильства згори, до якого вдався Сталін у Царицині, Шліхтер обрав більш витончений підхід. Він означив нові категорії селян, поділивши їх на класи, та інспірував між ними ворожнечу. Раніше класові розбіжності в українських селах не були чіткими і не мали суттєвого значення; навіть Троцький зауважував, що селянство «є протоплазмою, з якої в минулому формувалися нові класи».[115] Як уже було зазначено, в українських селах майже не практикували общинного землеволодіння, котре було поширеним у Росії. Переважно існував умовний поділ на селян, котрі володіли землею і вважалися працьовитими господарями, і на селян, які з певних причин не мали землі (життєві невдачі, алкоголізм) і вважалися поганими господарями. Однак цей поділ був розмитим. Члени однієї родини могли належати до різних груп, а селяни могли дуже швидко рухатись цією соціальною драбиною вгору або вниз.[116]

Більшовики, з їхнім жорстко регламентованим марксистським вишколом та ієрархічним світоглядом, наполягали на більш формальних маркерах. Зрештою вони визначили три категорії селян: «куркулі», середняки і бідняки. Водночас на цьому етапі більшовики насамперед намагалися з’ясувати, хто стане жертвою революції, а хто виграє від її перемоги.

Частково Шліхтер створив поділ на класи на початковому етапі ідеологічної боротьби з «куркулями». До революції це слово рідко вживали в українському селі; якщо когось так і називали, то це були успішні селяни або ті, хто міг дозволити собі найману працю, але не обов’язково заможні.[117] Незважаючи на те, що більшовики завжди дискутували з приводу того, як ідентифікувати «куркуля», врешті-решт, цей термін набув політичного значення. «Куркулів» називали основною перешкодою в хлібозаготівлях, тими, хто заступає дорогу радянській владі, або ж засуджували як експлуататорів бідняків. Дуже швидко «куркулі» стали для більшовиків цапом відбувайлом, групою, котру звинувачували в нестачі продовольства та всіх помилках політики влади на селі.

Нападаючи на «куркулів», Шліхтер одночасно заручився підтримкою нового класу, створеного за допомогою так званих комбідів (комітетів бідних селян). Згодом, у роки голоду 1932–1933, подібні до них комітети незаможних селян або комнезами відіграють свою роль, але початок вони ведуть від цього постреволюційного моменту, тобто від часів першої хлібозаготівельної кампанії Шліхтера. Під його керівництвом червоноармійці та російські агітатори пересувалися від села до села та залучали в свої ряди найменш успішних, із зубожілими господарствами, і водночас найбільш опортуністичних селян, пропонуючи їм владу, привілеї та конфісковану землю сусідів. У свою чергу, ці обережно підібрані колаборанти повинні були знайти та конфіскувати «надлишки зерна» в сусідів. Примусове відбирання зерна, або продрозверстка, викликало таку ненависть та злість, яка надовго залишилася в селі.[118]

Ці дві щойно кристалізовані групи в селі вбачали одна в одній смертельних ворогів. «Куркулі», так само як і комбіди, чудово розуміли: їхнє майбутнє залежить від спроможності знищити супротивника. Тому і ті, й інші були готові жорстоко карати власних сусідів. Йосип Нижник, відданий член комітету бідних селян у селі Велика Устя Чернігівської області, приєднався до комітету в січні 1918 року після повернення з фронту. Як він згадував, у місцевому комітеті було п’ятдесят членів. Отримавши завдання конфіскувати землю у заможніших сусідів, вони зустріли очікуваний опір. У відповідь декілька членів комбіду створили озброєний «революційний комітет», який, за словами Нижника, одразу вдався до карколомних заходів: «Куркулям і релігійній громаді було заборонено проводити зібрання без відома ревкому; у куркулів відібрали зброю, в селі відновили охорону та встановили негласне стеження за куркулями».[119]

Не всі ці заходи було передбачено наказами або ж санкціоновано вищим керівництвом. Проте, оголосивши комітетам бідних селян, що їхній добробут залежить від грабунку «куркулів», Шліхтер розумів, що таким чином він розпалює жорстоку класову війну. Як він писав пізніше, комбіди «покликані принести в село соціалістичну революцію, шляхом політичного й економічного знищення панування куркулів».[120] Інший більшовик на зустрічі в 1918 році також чітко висловився: «Ви, товариші селяни, повинні знати, що тут у нас, на Україні дуже багато куркулів-багатіїв, і вони дуже організовані, й коли в селах ми почнемо насаджувати свої комуни..., то ці куркулі чинитимуть величезний опір».[121]

В один із найважчих моментів Громадянської війни, у березні 1918 року, Троцький на зустрічі радянського уряду і профспілок сказав, що їжа повинна бути «конфіскована для Червоної армії будь-якою ціною». Більше того, здавалось, він однозначно схвалював і наслідки таких дій: «Якщо реквізиція означала Громадянську війну між куркулями і біднішими елементами села, тоді хай живе ця Громадянська війна!»[122] Через десять років Сталін використає ту саму риторику. Але навіть у 1919 році більшовики активно прагнули розділити село, використавши ненависть і невдоволення для реалізації своєї політики.

Не Шліхтер вигадав цей метод «революції знизу». 1918-го року Ленін вже використав його у Росії й зазнав фіаско. У Росії комітети бідних селян здобули погану репутацію, і не в останню чергу через свою корумпованість. Російські селяни ще менше за українських сприймали себе як клас і в своїх сусідах вбачали насамперед односельців. Комітети швидко використали конфісковане зерно для власного збагачення, і в багатьох російських регіонах це вилилося у «мережі корупції, викривлень та зловживань».[123] Шліхтер усвідомлював політичний ризик повторення такої політики в Україні, де селянство співчувало більшовикам ще менше. Як би там не було, під гаслом «Хліб для бійців, для порятунку революції!» він наказав комбідам зібрати зерно будь-якими засобами.

Тактика Шліхтера не обмежувалася лише комбідами: він також запропонував відсоток за конфіскацію місцевим бандам та їх ватажкам. Згідно з офіційними даними, за перше півріччя 1919 року до України прибуло вісімдесят сім заготівельних бригад з Росії або 2 500 осіб. Загальна ж кількість (якщо врахувати солдатів і неофіційних представників) могла бути більшою.[124] Інші учасники заготівель були з українських міст, а також з місцевих кримінальних угруповань. Так само як і бригади колективізації, надіслані на село у 1929 році, багато з членів цих заготівельних груп були послідовниками більшовиків, мешканцями міст, і якщо не росіянами, то російськомовними. Незалежно від їх етнічного походження, ці озброєні люди з хлібозаготівельних бригад в очах селян селян були «іноземцями», людьми прийшлими, котрих вони сприймали так само, як і німецьких чи австрійських солдатів, котрі вдалися до такої ж тактики рік тому. Не дивно, що селяни від них боронилися, і цей факт також визнавав Шліхтер: «Образно висловлюючись, можна сказати, що кожний пуд заготовленого хліба покривавлений краплями крові робітників».[125]

Селяни були не єдиними учасниками і жертвами класового насильства. В Україні ЧеКа також проводила сувору і жорстоку кампанію проти політичних ворогів. Таємна поліція заарештовувала не тільки активістів національного руху, а й купців, банкірів, капіталістів, велику і дрібну буржуазію; колишніх офіцерів царської армії, державних службовців і політичних лідерів; аристократів та їхні родини; анархістів, соціалістів і членів будь-яких інших лівих партій, які не підтримали більшовиків. В Україні роль лівих партій була особливо важливою. Боротьбисти, радикальне ліве крило Української партії соціалістів-революціонерів, мали чимало послідовників у сільській місцевості України. Незважаючи на те, що боротьбисти були ідеологічно близькими до більшовиків (наприклад, вони також виступали за радикальну земельну реформу), їх було виключено з уряду. До них ставилися з підозрою через попередню співпрацю з Центральною Радою.

Список ворогів більшовиків також включав донських та кубанських козаків на півдні Росії та України, котрі, як і запорозькі козаки в минулому, завжди мали досить відчутну автономію. Багато козацьких станиць під час революції виступили на боці білих. Проте деякі представники кубанського козацтва відреагували на революційні події по-іншому. Орган самоврядування більшості українськомовних кубанських козаків — Кубанська Військова Рада — у квітні 1917 року проголосила себе самостійною владою на Кубані, а з жовтня почала воювати з більшовиками. У лютому 1918 року було проголошено незалежність Кубанської Народної Республіки. У розпал Громадянської війни 1918 року російськомовні донські козаки також проголосили незалежність і заснували Донську Республіку — цим романтичним жестом вони нажили собі ворогів у Москві. Більшовики неодноразово характеризували їх як «природних контрреволюціонерів» та «лакеїв імперського режиму».

У січні 1919 року, після того як Червона армія увійшла до Донської області, більшовики видали наказ, за допомогою якого сподівалися позбутися донських козаків раз і назавжди. Солдатам наказано «проводити масовий терор проти багатих козаків з повним винищенням останніх; проводити нещадний масовий терор проти усіх тих козаків, які безпосередньо або опосередковано брали участь у боротьбі з радянською владою... Конфіскувати зерно та зберігати всі надлишки у призначених для цього місцях».[126]

Відповідальний за операцію чекіст Йосип Рейнгольд евфемістично назвав її «розкозаченням». Насправді, це було масовим убивством: 12 000 людей було страчено за «присудами» революційних трибуналів — так званих трійок, до складу яких входили комісар Червоної армії та два місцеві партійці, котрі з блискавичною швидкістю підписували смертні вироки. Після масових убивств відбулася етнічна «чистка»: щоб ще більше «розбавити» ідентичність донських козаків, сюди було переселено «надійних» робітників та селян.[127] Це стало одним з перших прикладів використання радянським урядом масового насильства та переселення людей з метою соціальної інженерії, а також важливим прецедентом для радянської політики, зокрема в Україні. Можливо, за прикладом «розкозачення» було марковано й термін «розкуркулення» — засадничий для радянської політики через 10 років.

Однак на той час явище «розкозачення» викликало тільки опір. У середині березня козаки станиці Вешенської, багато з яких спочатку підтримали більшовиків, повстали проти них.[128] Усі командири Червоної армії в Україні були помітно стурбовані цим фактом. Антонов-Овсієнко, головнокомандувач Української радянської армії (пізніше — Українського фронту), двічі написав Леніну та ЦК, вимагаючи послаблення жорсткої радянської політики, зокрема вказав й на необхідність співпраці з місцевими силами та українськими національними лідерами. Він запропонував увести до складу українського радянського уряду соціал-демократів та боротьбистів, які мали більшу підтримку на селі, ніж більшовики. Також закликав припинити викачку зерна та оголосити амністію українським селянам, які масово залишали лави Червоної армії.

Проте в Москві його ніхто не чув. Жорсткий диктат продовжувався й викачку зерна ніхто не скасував. Однак ця політика не мала успіху: Шліхтер спромігся відправити близько 8,5 мільйонів пудів зерна (139 000 тонн) у Росію — це була тільки крапля від того, що вимагав Ленін.[129]

Вдруге більшовиків було вибито з Києва в серпні 1919 року. Одночасно всю територію України охопило найбільше і найжорстокіше селянське повстання в історії модерної Європи.