Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

11 Голод, весна та літо 1933-го

Голод людського тіла, щойно він починається, завжди розвивається за одним і тим самим сценарієм. На першому етапі організм споживає свої власні запаси глюкози. З’являються відчуття гострого голоду, а також постійні думки про їжу. На другому етапі, котрий може тривати кілька тижнів, організм починає споживати свої жири, і дуже ослаблюється. На третьому етапі організм поглинає свої власні білки, знищує тканини та м’язи. Врешті-решт, шкіра стає тонкою, очі — розтягнуті, ноги та животи опухають, тому що екстремальні дисбаланси спонукають організм до збереження води. Невеликі зусилля призводять до виснаження. Водночас будь-які захворювання можуть прискорити смерть: цинга, едематозне недоїдання, загальне виснаження організму, пневмонія, тиф, дифтерія, а також широкий спектр інфекцій та шкірних захворювань, викликаних, безпосередньо чи опосередковано, недоїданням.

Мешканці українських сіл, позбавлені їжі восени та взимку 1932 року, відчули на собі всі ці стадії голоду навесні 1933 року, якщо не раніше. Через роки ті, хто вижив, намагалися описати на папері та усно відтворити в тисячах інтерв’ю ті жахливі місяці. Для деяких людей, котрі зуміли пережити той період, досвід був настільки жахливим, що пізніше вони взагалі не могли нічого згадати. Одна зі свідків голоду, на той час одинадцятирічна дівчинка, могла пригадати, що її засмучували або розчаровували напередодні голоду навіть такі, здавалось би, тривіальні речі, як загублена сережка. Але вона не мала ніякої емоційної пам’яті про сам голод, ні жаху, ні смутку: «Напевно, почуття були атрофовані голодом». Вона та інші замислювалися над тим, чи не був голод настільки вбивчим, що на все життя понівечів емоції та навіть пам’ять. Декому здавалося, що голод «покалічив незміцнілу дитячу душу».[866]

Деякі шукали метафори, щоб описати пережите. Тетяна Павличка, яка проживала в Київській області, згадала, що в її сестри Тамари був «великий, роздутий живіт, а шия була довгою і тонкою, як у пташки. Люди не виглядали як люди — вони більше нагадували голодних примар».[867] Ще один зі свідків пригадав, що його мати «була схожа на скляну банку, наповнену чистою джерельною водою. Все її тіло, яке було видно з-під одягу, просвічувало наскрізь і було повне води, мов поліетиленовий мішечок».[868] Третій свідок запам’ятав, як не міг звестися на ноги його брат і лежав «наче живий, але весь опухлий, тіло було блискуче, наче скляне».[869] Тоді «крутилась голова, — згадав ще один свідок, — все сприймалося ніби в тумані. Страшенно боліли ноги, ніби з них витягували жили».[870] Ще хтось не міг викинути з пам’яті дитину, яка сиділа й гойдалася всім тілом: «назад — вперед, назад — вперед», безкінечно повторюючи впівголоса «пісню»: «їсти, їсти, їсти...».[871]

Активістка з Росії, яку надіслали в Україну для зміцнення колгоспів, і котра пізніше взяла участь у хлібозаготівлях, так згадувала вигляд дітей, що потерпали від голоду:

Окремі люди, яким вдалося вижити, запам’ятали чимало хвороб, спричинених голодом, та їхні різні вияви. Цинга викликала відчуття болю в суглобах, втрату зубів. Це також призводило до нічної сліпоти: люди не могли бачити в темряві, і тому побоювалися виходити надвір вночі.[873] Внаслідок водянки [скупчення рідини] ноги в жертв розбухали, шкіра ставала дуже тонкою, навіть прозорою. Надія Малишко із села в Дніпропетровській області згадувала, що її мати «опухла, стала немічна і здавалась старою, хоча мала всього 37 років. Ноги в неї були блискучі, а шкіра на них полопалася».[874] Глафіра Іванова з Хмельницької області запам’ятала, що люди стали жовтого та чорного кольорів: «На пухлих шкіра тріскалася, і з ран бігла рідина, як вода».[875]

Люди з опухлими ногами, вкритими виразками, не могли сидіти: «З пухлими ногами сісти не можна, а як сядеш, то не встанеш, лопає шкіра, звідти біжить рідина з поганим запахом і біль невино-симий».[876] У дітей були роздуті животи, а голови здавалися занадто важкими для їхніх ший.[877] Одна жінка згадувала, як трирічна дівчинка була настільки «худа-худюща, що крізь посинілу шкіру видно було, як б’ється серце».[878] М. Міщенко описав останні стадії: «Загальна слабкість зростає і людина просто не може піднятися з ліжка або рухатися взагалі. Вона впадає у сонний стан, який може тривати тиждень, аж поки через голодування не зупиниться її серце».[879]

Виснажена людина може померти дуже швидко, несподівано, і багато з ким так і сталося. Сестра Володимира Сліпченка працювала в школі, де стала свідком того, як діти помирали під час уроків: «Сидить дитина за партою, похилилася, впала, пустила слину та й вже... На подвір’ї бавиться, залізло в бур’ян — навіки замовкло».[880] Багато людей померло дорогою, коли намагалися втекти з сіл. Ще один свідок запам’ятав, як шляхи на Донбас були вкриті трупами: «Мертві селяни лежали на дорогах, на узбіччях доріг. Там було більше трупів, ніж людей, які могли їх поприбирати».[881]

Ті, хто дуже довгий час не їв, також могли раптово померти, коли їм несподівано вдавалося поїсти. Григорій Сім’я згадав, що навесні 1933 року з пшеничних полів, які були близько до дороги, розносився жахливий сморід: голодні люди заповзали на поля, щоб обрізати пшеничні колоски, з’їдали їх, а потім помирали: їхні порожні шлунки більше не могли що-небудь перетравлювати.[882] Те саме відбувалося і в чергах за хлібом у містах: «Були випадки, коли людина купувала хліб, починала їсти і, занадто виснажена голодом, одразу помирала».[883] Один із тих, кому вдалося вижити, мучився спогадами про буряки, які він приніс з поля для своєї бабусі. Вона з’їла два з них сирими, а решту звареними. Через кілька годин вона померла в муках, тому що її організм вже не міг засвоювати їжу.[884]

Для тих, хто залишився живим, фізичні симптоми часто були тільки початком спричинених голодом глибинних процесів. Психологічні зміни були не менш драматичними. Дехто з людей згодом розповідав про «психоз голоду», хоча, звичайно, його не можна визначити або виміряти.[885] «У людей від голоду наставали глибокі зрушення психіки, здоровий ґлузд залишав їх, меркли природні інстинкти», — згадував Петро Бойчук.[886] Пітирим Сорокін, який пережив голод у 1921 році, згадував свої відчуття лише після одного тижня без їжі: «Мені було дуже важко зосередитися на будь-чому іншому, окрім їжі. Протягом недовгого часу я міг позбутися “думок про голод”, але вони неодмінно поверталися і знову заволодівали моєю свідомістю». Зрештою думки про їжу «починали множитися у свідомості із шаленою швидкістю, вони ставали все різноманітнішими і небачено жвавими, часто перетворюючись на галюцинації». Інші види думок «зникали зі свідомості, ставали дуже туманними та нецікавими».[887]

Згодом люди, які вижили, написали й розказали про те, як людина змінюється під впливом голоду, і як змінюється її поведінка. Бажання поїсти переважає інші, передусім родинні почуття. Одна жінка, яка завжди була доброю і лагідною, різко змінилася, коли забракло їжі. Вона відправила свою власну матір жити до брата: «Пожили в нас два тижні й досить. Поживіть ще в нього і не об’їдайте моїх дітей».[888]

Ще один чоловік, який вижив, згадав хлопчика, котрий шукав зерно в полі. Його сестра підбігла до нього й сказала йому йти додому, бо їхній батько помер. Хлопчик відповів: «Хай він сказиться, я їсти хочу!»[889] Селянка розповіла знайомій, що її молодша дочка ймовірно помре цього вечора, тому вона не залишила дівчинці ні крихти хліба: «Що там дітям, тут хоча б себе підтримати, все-рівно діти помруть».[890] П’ятирічний хлопчик, чий батько помер, пробрався до будинку дядька, щоб знайти щось поживне. Розлючена сім’я дядька «вкинули його у погреб», де він і помер.[891]

Опинившись перед жахливим вибором, багато хто приймав рішення, про які раніше навіть не могли й подумати. Одна жінка розповідала в своєму селі, що вона завжди зможе народити інших дітей, а чоловік у неї тільки один, і вона хоче, щоб він вижив. Вона відбирала в дітей увесь хліб, який вони отримували в місцевих яслях, і всі її діти загинули.[892] Подружжя віднесло своїх дітей у глинище, щоб не бачити, як вони будуть помирати. Люди поблизу почули крик дітей, їх врятували, і вони вижили.[893] Ще хтось згадував свою матір, яка, «переносячи руками ноги через поріг, йшла з хати, щоб не чути стогону» своєї трирічної дитини.[894]

Уляна Литвин, вісімдесятирічна жінка, під час інтерв’ю згадала ці емоційні зміни і, особливо, зникнення родинних зв’язків — насамперед материнської та батьківської любові: «Повірте, голод з гарних, чесних людей робить звірів, зовсім одурілих. Ні глузду, ні тяму, ні жалю чи совісті. От що можна зробити з добрих і чесних хліборобів. Мені часом як насняться оті жахи, то й тепер кричу через сон».[895]

Також зростала недовіра. Насправді вона почала зростати кількома роками раніше — з початком колективізації та розкуркулення. «Сусіди стежили одне за одним, — писав Мирон Долот, — друзі зраджували друзів; діти доносили на батьків; і навіть родичі й члени однієї родини намагались уникати одне одного. Тепло традиційної селянської гостинності повністю зникло з нашого життя, його замінили недовіра й підозра. Страх став нашим постійним супутником: людина почувалася безпомічною та самотньою перед жахливою силою держави».[896]

Ярина Мицик згадувала, що сім’ї, які завжди залишали свої хати відчиненими, навіть у роки революції та Громадянської війни, тепер замикали двері: «Споконвічної щирості і щедрості наче й не було. Вона потухла в голодних шлунках».[897] Батьки попереджали своїх дітей, щоб ті остерігалися сусідів, яких вони знали все своє життя: ніхто не відав, хто може донести або виявитися злодієм чи людожером. Ніхто не хотів, щоб інші дізналися, як їм вдалося вижити. «Люди один одному не довіряли, — зазначала Марія Дороненко, — хто що знайде, ховає».[898]

Також зникло співчуття, і не тільки серед голодних. Відчай та істерія людей, що потерпали від голоду, навіювали жах і страх навіть серед тих, хто все ж таки мав достатньо харчів. В анонімному листі, якого зрештою знайшли в архівах Ватикану, описували те, як це було — опинитися серед голодуючих:

Як і під час Голокосту, свідки неймовірного страждання не завжди відчували жаль, а можливо вони просто не могли його відчувати. Натомість вони обертали свій гнів на жертв.[900] Пропаганда заохочувала це почуття: більшовицька партія голосно та люто звинувачувала українських селян в їхньому стражданні — те саме робили й інші. Мешканець Маріуполя згадував особливо потворну сцену:

Голод також загострив підозру до незнайомих або чужих людей, навіть дітей. Мешканці міст стали особливо вороже ставитися до селян, які спромоглися пробратися крізь міліцейські кордони й жебракували. Зросла й недовіра містян один до одного, адже всі були заклопотані пошуками їжі. Анастасію X., дитину, яка проживала в Харкові під час голоду, батько кілька разів брав із собою, вони стояли біля кав’ярні з надією отримати недоїдки, доки «добре вдягнений чоловік» врешті-решт не закричав і не вигнав їх геть.[902] Водночас вона мала й зовсім протилежний досвід. Одного разу, встигнувши придбати буханець, поспішала додому. Її зупинила селянка, яка несла дитину, і благала поділитися з нею хлібом. Згадавши про свою сім’ю, вона спішно попрямувала далі: «Я навіть не встигла відійти, як нещасна жінка впала і померла. Страх охопив моє серце, тому що здавалося, що її широкі відкриті очі звинувачували мене в тому, що я не поділилась з нею хлібом. Вони прийшли і забрали її дитину, яку померла продовжувала міцно тримати. Образ цієї мертвої жінки переслідував мене ще дуже довго. Вночі я не могла спати, бо бачила її перед собою».[903]

У таких умовах правила традиційної моралі більше не мали сенсу. Крадіжки в сусідів, родичів, колгоспах, з робочих місць стали масштабним явищем. Серед тих, хто потерпав від голоду, крадіжки були надзвичайно поширеними. Сусіди в сусідів крали курей, а потім вигороджували і захищали себе так, як могли.[904] Люди зачиняли свої будинки зсередини вдень і вночі. Хтось написав анонімного листа-скаргу до Дніпропетровського обкому партії: «І немає жодної гарантії, що ось-ось [не] постукають, [не] заберуть все їстівне і [не] вб’ють серед білого дня. Де шукати захисту? Міліціонери самі недоїдають і трусять».[905]

Будь-хто зі службовців у державній установі — колгоспі, школі, бюро — також крали все, що могли. Люди клали зерно в кишені, засипали його у взуття перед виходом із установ. Інші робили схованки в дерев’яних інструментах і зберігали зерно всередині.[906] Люди крали коней, навіть зі штабів міліції, корів, овець та свиней, різали їх та їли. В одному районі Дніпропетровської області в квітні-травні 1933 року з колгоспів вкрали 30 коней; в іншому районі злодії вкрали п’ятдесят корів. Як було вже згадано, вночі селяни тримали своїх корів, якщо вони в них ще залишилися, всередині власних будинків.[907]

Люди також викрадали запаси насіння, які, звичайно, конфіскували в них самих і тепер зберігали в сховищах. Часто його кількість була невеликою — колгоспників регулярно ловили із повними кишенями. Водночас ця проблема була дуже поширена, у березні 1933 року українське керівництво видало спеціальну постанову, в якій ДПУ міліції та групам активістів дали вказівки, як необхідно захищати насіння і карати винних згідно з жорстоким Законом від 7 серпня. Були створені спеціальні виїзні суди, що мало пришвидшити судові розгляди.[908]

Втім, ніхто не відчував докорів сумління, крадучи суспільну власність. Один чоловік писав про крадіжки під час голоду: «Тоді ми не вважали, що це великий гріх, і ми не усвідомлювали, що вкравши їжу, ми могли когось позбавити життя».[909] Іван Бринза та його друг дитинства Володя стояли біля зерносховища і сподівалися підібрати зернини, що падали на землю під час вантаження мішків:

Іноді крадіжки відбувались у значно більших масштабах. У січні 1933 року в Україні було проведено інспекцію хлібозаводів та пекарень, яка встановила, що працівники в усій республіці масово крали хліб і борошно для особистого споживання або для продажу на чорному ринку. Як наслідок, практично весь хліб, який можна було продати в офіційних магазинах, був «поганої якості», він містив надто великі об’єми повітря та води, а також наповнювачів — тирси, іншого зерна — замість пшениці. У деяких випадках фабрики контролювалися «злочинними організаціями», що вимінювали хліб на інші продукти. Бухгалтерські книги також масово «підробляли», щоб приховати ці операції.[911]

Таке перетворення чесних людей на злодіїв було тільки початком. Тижні за тижнями голод буквально робив людей божевільними, пробуджував ірраціональний гнів та ще більшу агресію. «Голод був жахливим, але це ще не все. Люди стали настільки злими та дикими, що було страшно вийти на вулицю», — згадував один із свідків. Інший очевидець згадав, що син його сусіда дражнив інших дітей хлібом з варенням, яке заготувала його родина. Діти почали жбурляти в нього камінням і забили його до смерті. За цим виникла бійка за цей хліб, в якій загинула ще одна дитина.[912] Дорослі не були краще підготовлені, щоб впоратись із гнівом, викликаним голодом: один чоловік згадував, що сусіда настільки дратували плачем власні голодні діти, що він задушив своє немовля в колисці та убив двох інших дітей, вдаривши їх головою об стіну. Тільки одному із його синів вдалося втекти.[913]

Схожу історію зафіксувала ДПУ у Вінницькій області, де один колгоспник, котрий не міг навіть припустити, що його діти помруть від голоду, «натопив піч і закрив комин», щоб вбити їх: «Діти від угару почали мучитися і кликати на поміч, але він задушив їх своїми власними руками, після чого пішов до сільради і розповів про скоєний злочин». Чоловік сказав, що вбив дітей «через відсутність будь-яких продуктів харчування». Під час обшуку в його будинку дійсно не знайшли ніякої їжі.[914]

Став поширеним самосуд. Озброєні охоронці на місці стріляли в збирачів зерна. Така ж доля чекала кожного, хто намагався вкрасти будь-що зі складів. Коли голод посилився, прості люди також почали мститися тим, хто крав. Олексій Литвинський згадував, як голова колгоспу схопив хлопчика, який вкрав шматочок хліба під час годування колгоспників, і, тримаючи за дві ноги, «із розмаху вдарив голівкою об дерево. Та дитина померла». За це вбивство чоловік ніколи не зазнав жодного покарання.[915] Ганна Цівка розповіла, як жінка за хлібину втопила свою небогу.[916] Старшого брата Миколи Баші спіймав сусід, коли хлопець шукав гнилу картоплю на його кухні, та кинув у льох, у якому було по пояс води.[917] Тітку ще одного свідка закололи вилами за крадіжку зеленої цибулі з сусіднього городу.[918]

Інколи самосуд вчиняли цілими групами. У колгоспі «Нова спілка» в П’ятихатському районі Дніпропетровської області натовп, спільно з головою колгоспу, ветеринаром, рільником і рахівником, забили колгоспника до смерті за вкрадений глечик молока й кілька коржиків.[919] Коли косарі з сусіднього села вкрали вівцю з колгоспу в селі Рашкова Слобода Ріпкинського району Чернігівської області, голова колгоспу з Рашкової Слободи влаштував за ними погоню й розстріляв у полі чотирьох чоловік. Микола Опана-сенко, тоді ще дитина, бачив кров розстріляних на стоптаному молодому житі. Пізніше він зауважив: «Але постає гірке питання: хто вселив у душі мужиків лютість звірів, щоб отак нещадно розправлятись з людьми?»[920]

Під час самосудів жертв, бувало, катували. У Вінницькій області натовп утримував у хліві жінку (котру підозрювали в крадіжці) протягом двох днів без їжі та води, перш ніж поховати її живцем. В іншому районі Вінницької області дванадцятирічну дівчину Марію Сокурко вбили за крадіжку цибулі. У Київській області голова сільради «заарештував» двох дівчат-підлітків, звинувачених у крадіжці. Він обпікав їхні руки сірниками, колов голками і так люто бив, що одна із них померла, а іншу госпіталізували.[921] Така поведінка була настільки звичним явищем, що в червні 1933 року український уряд наказав прокурорам запобігати «самосудам» через відкриті суди над злочинцями. У червні та липні в Україні відбулися десятки невеликих «показових судових засідань», однак про самосуди по всій Україні повідомлятимуть і в 1934 році, і навіть у 1935.[922]

«Тваринна жорстокість» інколи призводила до страшних наслідків. Голод стрімко спричинив різного роду божевілля — галюцинації, психози, депресію. Жінка, шестеро дітей якої загинули всього за три дні в травні 1933 року, збожеволіла, розплела коси, ходила по селу і казала всім, що «червона мітла» забрала її сім’ю.[923] Одна зі свідків голоду згадала жахливу історію односельчанки Варвари, яка залишилася сама з двома дітьми. На початку 1933 року Варвара виміняла в місті увесь одяг, який у неї залишився, на хліб. Опухла, вона ледве дійшла додому — їй додавала сили «велика гарна хлібина», якою вона сподівалася нагодувати дітей. Однак, коли Варвара вже вдома розрізала хліб, то почала несамовито кричати: всередині хлібини був запечений мішок — а це означало, що знову нема чого їсти. Варвара почала реготати, вхопила ножа і встромила його в сина; а її дочка змогла втекти.[924]

З часом усі ці емоції вгамувалися — їх замінила цілковита байдужість. Рано чи пізно, голод перетворив усіх на апатичних, млявих, нездатних рухатись або думати людей. Вони сиділи або лежали на призьбі, біля дороги, на лавах у своїх хатах — і не ворушилися. Микола Просковченко, який пережив голод в Одеській області, згадував, як колись гомінливі, живі села притихли: «Скрізь була дивовижна тиша. Ніхто не плакав, не голосив, не скаржився... Скрізь панувала байдужість: люди були або пухлі, або до знемоги висушені. Навіть відчувалась якась “заздрість” до померлих».[925] Навесні 1933 року Олександра Радченко серед ночі написала в своєму щоденнику: «Вже третя година ранку. Сьогодні 28 квітня. Не сплю... Останні дні страшенна апатія...».[926]

«Нікого не шкода, нічого не хочеться, — згадувала Галина Буданцева. — Нічого не хочеться, навіть їсти вже не так хочеться. Поки є сили, людина безцільно тиняється по двору, по вулиці. Потім ходити не хочеться і сили вже немає. Лягаєш і ждеш смерті». Галині вдалося вижити, її забрав до себе дядько. Однак сестра Таня померла дорогою до дядькового села.[927]

Петро Григоренко, у той час студент військової академії, став свідком цієї байдужості, коли в грудні 1931 року отримав дивного листа від мачухи, в якому вона натякала на погане здоров’я його батька. Занепокоєний, Петро повернувся до села. Там він побачив, що його батько, фанатичний прихильник колективізації, тепер голодував. Петро зайшов в управу місцевого колгоспу, щоб взяти підводу і вивезти батьків:

Василь Гроссман описав цей етап голоду в повісті «Все тече...»:

Державних службовців також шокувала загальна байдужість. Ще в серпні 1932 року інформатор повідомив, що його колега, працівник банку, довірився йому і розказав про «повний занепад віри у краще майбутнє». Він пояснив, що «відчуття глибокої безнадійності притаманне всім сільським і міським жителям, старим і молодим, партійним і позапартійним. І інтелігенти, й представники фізичної праці втрачають мускульну й розумову енергію і думають лише про те, як утамувати голод свій і дітей».[930]

У розгорнутому звіті, надісланому Кагановичу та Косіору в червні 1933 року, партійний чиновник, який працював в МТС у Кам’янському районі, повідомив, що в його районі тисячі людей помирають від голоду. Він наводив численні приклади, коли люди вмирали на полях під час роботи, дорогою додому, а деякі взагалі не могли вийти з хати. Водночас також відзначив, що зростає байдужість: «Характерно, що народ притупів, абсолютно ні на смертність, ні на людоїдство не реагує».[931]

Невдовзі байдужість поширилася і на ставлення до смерті. Зазвичай українські похорони поєднували церковні та народні традиції, передбачали хор, поминки, співи псалмів, читання Біблії, іноді професійних плакальників. Зараз усі ці обряди були заборонені.[932] Ніхто не мав більше сил копати могилу, проводити обряд або виконувати музику. Релігійні ритуали зникли разом із церквами та священиками. Для суспільства, яке високо цінувало свої обряди, неможливість забезпечити належне прощання з мертвими стала ще одним джерелом травми. «Не було похорон, — згадувала Катерина Марченко, — не було священиків, панахид, сліз. Не було сил плакати».[933]

Одна жінка згадувала, як її дідуся поховали без домовини. Його закопали в одній ямі разом із сусідкою та її двома синами: «... Не заридали над ним його чотири дочки, не заплакали чотири сини, не заспівали йому по-християнському «Вічная пам’ять».[934] Інший чоловік пригадав, як його друзі «нагодували» свого батька, котрий помирав: «Ми, діти, пішли у поле у 1933 році і шукали померзлу картоплю. Принесли ті картоплини додому і зробили з них “дируни”... Одного разу я прийшов до своїх товаришів, які чекали на свої млинці [будуть готові]. Їх батько лежав на лаві, весь розпухлий і не міг встати. Він попросив дітей дати йому лише один млинець, а ті йому відмовили: “Іди сам шукай картоплю!” — відповіли вони. Чоловік помер того ж вечора».[935]

Інший хлопчик згадував про свою цілковиту безпорадність:

У багатьох випадках у тих, хто помирав, не залишалося нікого, хто міг би про них подбати, а згодом — поховати. Адміністративні будівлі швидко перетворювалися на примітивні морги. У березні 1933 року Анна С. дізналася, що її школу планують закрити через «епідемію дизентерії та черевного тифу». Столи прибрали з класів, сіно розсипали на підлозі, і туди привели зморених голодом людей, щоб ті там помирали, батьки та діти лежали покотом.[937] Приватні будинки іноді використовували з цією ж метою. У Житомирській області представники місцевих органів влади вломилися в дві хати після повідомлень сусідів про те, що за останні два дні з коминів хат не було видно диму. Усередині вони знайшли людей похилого віку, дорослих, дітей: «Мертві тіла лежали на печі, на лавах, у ліжку». Всі тіла кинули до криниці, а зверху присипали землею. Інколи тіла знаходили не одразу. Зима 1933 року була холодною й морозною, і в багатьох місцевостях поховати мертвих можна було тільки після того, як почалася відлига, і земля відтанула. Собаки та вовки розтягували тіла.[938] Тієї весни «повітря було наповнене запахом тіл, що розкладалися. Вітер розносив цей сморід по всій Україні».[939]

На залізничних станціях, коліях та дорогах також почали нагромаджуватися трупи. Селяни, які намагалися втекти, помирали там, де вони сиділи або стояли, а потім їх «збирали, як дрова, і вивозили».[940] У березні 1933 року одна з очевидиць голоду їхала з родиною через спустошену голодом Полтавщину. Ця подорож запам’яталась їй на все життя. Вздовж дороги лежали, а іноді сиділи мертві люди: «Візник наш вставав, відривав шмат ряднини, що була на возі, підходив до людей і прикривав їм обличчя».[941]

Для інших померлі на дорогах стали повсякденністю. Олександр Гончаренко під час голоду працював залізничником. Він відтворив у пам’яті, як ішов на роботу, «то по дорозі, на залізній дорозі я мав якихсь два, три трупи кожний день. Ішов, переступав, у мене відібрали всяку совість, всяку душу, всі почуття відібрали. Я іду, через ті трупи переступаю — мені абсолютно, так як через дерево. [Ось що] голод зробить з людини...».[942] Петро Мостовий згадував, що жебраки, які приходили до його села, були схожі на «примари», сідали біля доріг або під тин, і помирали: «Ніхто їх не ховав, свого горя вистачало». І найжахливіше в цьому видиві — здичавілі коти і собаки гризли ці тіла. У той час Мостовий боявся йти на хутір, де всі мешканці померли, і не зосталося нікого, хто б їх поховав. Протягом багатьох тижнів трупи так і залишались у хатах і хлівах.[943] Результатом стала епідемія тифу та інших хвороб.[944]

У містах, де влада все-таки прагнула приховати жах, який відбувався на селі, вночі тіла з вулиць прибирали й таємно ховали. Наприклад, у Харкові з лютого по червень 1933 року ДПУ зафіксувало, що було поховано 2 785 трупів.[945] Під час Великого терору 1937–1938 років секретність таких поховань стала ще суворішою. Братські могили жертв голоду приховували й ніяк не позначали, стало навіть небезпечно знати, де вони знаходяться. У 1938 році всіх співробітників Лук’янівського кладовища в Києві заарештували, допитали та розстріляли як контрреволюційних повстанців. Цілком можливо, що так вчинили, щоб приховати все те, що вони знали.[946]

У містечках і селах місцеві чиновники організовували команди для збору трупів. Іноді ці команди складалися з комсомольців.[947] Наприкінці весни 1933 року деякі солдати, відряджені з інших міст, наказували місцевим допомагати ховати померлих і тримати язик за зубами.[948] Гробокопачами призначали й тих, у кого ще залишалося достатньо сил та здоров’я, і вони готові були працювати за їжу. Зокрема, одна жінка розповідала, що робота збирачем померлих допомогла їй вижити: щодня вона отримувала половину хлібини та оселедець.[949] Інші свідки згадували, що таким бригадам видавали хліб у обмін на трупи: «Як умре за день чоловік сорок, то в них добрий заробіток».[950] Часто, особливо в таких містах, як Київ та Харків, ці команди працювали вночі, адже так було легше приховати масштаби їхніх робіт.[951]

Масові поховання, організовані поспіхом, відбувалися взагалі без будь-якого церемоніалу. «Людей хоронили без трун, просто скидали в ями і загрібали землею», — згадувала одна очевидиця голоду.[952] Інколи призначені гробарі викопували могилу на місці, де лежав труп, навіть не намагаючись ідентифікувати особу або позначити місце: «Горбик швидко зникав після дощів, заростав травою, слідів ніяких не зоставалося».[953] Бабуся одного з тих, хто вижив, у команді разом з односельцями збирала мертвих і клала на віз. Якщо над хатою літали ворони, то це означало, що там були мертві. Людей, котрі ще залишались живими, «витягали ближче до дверей, щоб легше потім було їх вивозити».[954] Масових місць поховань часто ніяк не позначали. Через роки наступні покоління більше не могли їх знайти.[955]

Байдужість деяких поховальних бригад могла доходити до жорстокості. Свідки подій з різних куточків України розповідають схожі історії про те, що надто ослаблених людей ховали живцем. «Були випадки, коли вони ховали напівживих людей: “Добрі люди, залиште мене. Я ще живий!”, — намагався кричати “померлий”. “Чорт забирай! Ти хочеш, щоб ми за тобою ще раз їхали?” — відповідали трупарі».[956] Друга така бригада теж збирала ще живих людей, і при цьому стверджувала, що наступного дня вони працюватимуть на іншій вулиці, тому можуть забрати ці тіла зараз, щоб отримати «плату» за кожен «труп» і отримати більше хліба.[957] Такі збирачі тіл вважали, що не так важливо, як саме заповнювати викопані ями: «Людей часом ще живими кидали в траншеї, навіть не дострілювали, економили патрони, тягнули до ями живих».[958] Траплялося, що й родини тих, хто помирав, інколи поводилися з ними жорстоко. Одна літня жінка захворіла і втратила свідомість. «Коли вона впала в напівсонний стан, всі вдома думали, що вона мертва. Коли приїхали її забрати, вони помітили, що вона все ще дихала, але вирішили все рівно забрати. Вони [гробарі] сказали, що бабуся все одно помре. Ніхто не шкодував і не почувався винним».[959]

Декому, однак, вдавалося втекти. Денис Лебідь описав, як його самого кинули до колективної могили. Він намагався вибратись, але зрозумів, що надто слабкий. Сидів і чекав смерті, або що на нього впаде інше тіло. Врешті-решт його врятував тракторист, який приїхав, щоб завалити яму землею.[960] Цей випадок нагадує історію жінки, котру теж випадково врятували з ями мертвих, куди її скинув гробар: «Зайчук Килина йшла через цвинтар, почула стогін і допомогла нещасній вилізти. І та жінка прожила ще 24 роки».[961] Схожі історії можна почути у Черкаській, Київській, Житомирській, Вінницькій та інших областях.[962]

Той, хто коли-небудь був свідком таких подій — або, ще гірше, пережив це, — ніколи цього не забував: «Мене все це так сильно налякало, що я кілька днів не міг розмовляти. Мені снилися мертві люди. І я постійно кричав...».[963]

Жах, виснаження, нелюдська байдужість до життя, постійне нагнітання ненависті засобами пропаганди наклали свій відбиток на людей. У поєднанні з абсолютною відсутністю їжі вони породили в українському селі дуже рідкісну форму божевілля: наприкінці весни й на початку літа набув поширення канібалізм. Утім, його існування не було таємницею ні для Харкова, ні для Москви.[964]

Багато селян, що пережили голод, стали свідками канібалізму або (що відбувалося ще частіше) некрофагії, тобто споживання трупів людей, які померли від голоду. Хоча такі випадки були не поодинокі, їх ніколи не вважали «нормальними». Незважаючи на твердження працівника МТС про те, що люди не реагували на людоїдство, все ж до цього явища рідко ставилися байдуже. Спогади про канібалізм часто поділяють на опосередковані, тобто почуті випадки в інших селах і місцях, і на спогади безпосередніх свідків канібалізму. Перші, віддалені в просторі й часі, деколи описують канібалізм як «щось звичайне». Через десять років після голоду один чоловік, мандруючи окупованою нацистами Україною, заявив, що зустрічав «чоловіків та жінок, які відкрито розказували, що їли людей... населення сприймало подібні випадки як результат крайньої потреби, не осуджуючи їх».[965] У доповіді голови ДПУ у Київській області своєму вищому керівництву також вказано на те, що канібалізм став «звичкою». В уражених канібалізмом селах «з кожним днем зміцнюється думка, що можна вживати в їжу людське м’ясо. Ця думка поширюється особливо серед голодних та опухлих дітей».[966]

Інакше про людоїдство згадують ті, хто насправді на власні очі бачив випадки канібалізму. І спогади, і документи того часу підтверджують, що канібалізм викливав шок та жах, і такі історії закінчувалися втручанням міліції або сільської ради.

Лариса Венжик із Київської області згадувала, що спочатку ходили лише чутки про те, що «кудись зникають діти, що “очманілі” батьки їдять своїх дітей. Виявилось, що це не чутки, а страшна правда». На її вулиці зникли дві дівчинки, з якими вона товаришувала. Їх шестирічний брат Міша втік із дому. Він блукав по селу, просив милостиню і крав. Коли його запитали, чому він пішов з дому, він сказав, що боїться: «Батько хоче мене зарізати...». Міліція обшукала будинок, знайшла докази та заарештувала батьків. Їхній син «Міша залишився напризволяще».[967]

Поліція також заарештувала чоловіка в селі Марії Давиденко в Сумській області. Після смерті дружини він збожеволів від голоду і спочатку з’їв свою дочку, а потім і сина. Сусід помітив, що батько менше опухлий від голоду, ніж інші, й запитав його про це. Чоловік відповів: «Я дітей своїх поїв... І тебе, єслі будеш багато балакать, з’їм». Сусід з криком вибіг з його хати, а чоловіка забрала міліція, пізніше його засудили на вісім років ув’язнення.[968]

У селі Заливанщині Вінницької області переповідали історію жінки, яка вбила власну дитину. Вона сама розповіла про це: «Я беру дитину на цеберчик, а воно питає: “Що ти будеш, мамо, робити?” — “Нічого, нічого”». Але її сусід, через вікно побачив, що жінка щось смажила. Її засудили до трьох років позбавлення волі, але врешті-решт вона повернулася додому і вийшла заміж за чоловіка з іншого села. Коли ця жінка «призналася чоловікові, він не захотів її знати».[969] Це тавро залишилося з нею на роки.

Микола Москаленко також згадував про той жах, який пережила його родина, дізнавшись про зникнення сусідських дітей. Про це він розповів своїй матері, і вона привела чоловіка з сільської ради, щоб разом розпитати сусідку: «Зайшовши до хати, ми запитали де її діти. Вона сказала, що померли і поховала їх на полі. Він пішов на поле, але нічого не знайшов. Почавши пошук, знайшли дома дітей. Вони були порубані і складені в бочку. У неї запитали, чому вона це зробила, а вона відповіла, що діти все рівно не виживуть, а так хоч вона залишиться».[970]

Такі розповіді швидко набирали розголосу й посилювали відчуття небезпеки. Навіть у містах люди переповідали історії про дітей, на яких полювали, як на їжу. Італійський консул Серджо Ґраденіґо повідомив, що в Харкові всі батьки постійно особисто водили своїх дітей до школи та всюди їх супроводжували, побоюючись, що голодні люди будуть на них полювати: «На дітей функціонерів партії та ГПУ полюють особливо, бо вони краще вдягнені... Майже завжди йдеться про крадіжки, до яких, подейкують, треба додати також дедалі жвавішу торгівлю людським м’ясом».[971]

Українська влада добре знала про численні випадки людоїдства: повідомлення міліції були досить докладними. Очільник ДПУ УСРР Балицький доклав особливих зусиль проти поширення цієї інформації. Він застеріг своїх підлеглих, щоб вони не надсилали занадто багато даних про голод у письмовій формі: «Надавати інформацію про проблеми з харчуванням виключно першим секретарям обласних комітетів партії і лише в усній формі... Для запобігання можливості поширення чуток серед чиновників у разі циркулювання між ними повідомлень у письмовому вигляді...».[972]

А проте, ДПУ, міліція та інші місцеві чиновники вели записи. Один зі звітів міліції з Київської області, датований квітнем 1933 року, починався дуже красномовно: «Небувалий випадок людоїдства маємо по району ім. Петровського на Київщині»:

Окрім психологічного шоку, багато доповідей також містять занепокоєння посадовців, що поширення інформації про подібні випадки може вплинути на політичну ситуацію. Земельне управління в Дніпропетровській області отримало донесення про те, як колгоспник Іван Дудник вбив свого сина ударом сокири в чоло. «Сім’я велика, важко жити, ось я і вбив», — заявив чоловік. При цьому в політвідділі МТС підкреслили, що колгоспники під час бригадних зборів прийняли рішення клопотатися про показовий суд у цьому колгоспі та про «застосування до Дудника вищої міри покарання».[974] Також зазначено, що в зв’язку з цими подіями колгоспники взяли на себе зобов’язання пришвидшити темпи посівної.

Схожі події сталися в селі Новоолександрівці Новоукраїнського району Кіровоградської області, де п’ятнадцятирічний хлопець вбив чотирирічну сестру, щоб її з’їсти. Голова районної контрольної комісії робітничо-селянської інспекції повідомив, що інцидент не викликав «жодних нездорових розмов у найближчих колгоспах». А після того, як чиновник «поширив чутку, що вбивця був лікарями визнаним психічно хворим», всі почали вважати хлопця «ненормальним» і лише боялися, що він може повернутися назад.[975] В одному повідомленні ДПУ в Дніпропетровській області зазначено, що чоловіка «соціально небезпечної» жінки, яка вбила дочку і вже спожила частину її м’яса, засудили за спротив хлібозаготівлям, і тому цю жінку рекомендували розстріляти.[976]

Реальна причина цього «психічного захворювання», або таких раптових нападів «соціально небезпечних» емоцій була абсолютно очевидною для всіх: люди голодували. У Пеньківці, за повідомленнями Вінницького ДПУ, колгоспник убив двох дочок і з’їв їх: «Кожуховський пояснює це голодом протягом тривалого часу. Під час обшуку жодних продуктів харчування в нього не знайшли». Мешканець хутора Дубини вбив обох обох дочок і в цьому «звинувачував голод». У доповідній записці Вінницького обласного відділу ДПУ згадано інші схожі історії.[977]

Навесні 1933 року кількість таких випадків зросла. ДПУ Харківської області повідомляло про численні випадки, коли батьки їли трупи дітей, що померли від голоду, а також випадки, коли «голодні члени сім’ї вбивають слабких, головним чином дітей, і споживають їхнє м’ясо». Дев’ять подібних випадків зареєстрували в березні, п’ятдесят вісім — у квітні, 132 — у травні та 221 — у червні.[978] У Донецькій області від березня також реєстрували численні інциденти: «Хрипунова Ірина задушила свою дев’ятирічну внучку і з нутрощів приготувала їжу. Антон Хрипунов у померлої сестри 8 років вирізав нутрощі та вжив у їжу». Звіт закінчувався майже ввічливим: «Довівши про це до вашого відома, прошу надати відповідні вказівки».[979]

У березні ДПУ в Київській області щотижня отримувало по десять, а то й більше повідомлень про канібалізм.[980] Тоді ж їхні колеги у Вінницькій області доповіли про шість за останній місяць випадків «людожерства, коли батьки вбивають своїх дітей, м’ясо котрих вживають в їжу». Однак цей список, можливо, не враховував усіх випадків. В одному з повідомлень керівник ДПУ Київської області написав, що з 9 січня по 12 березня зафіксовано шістдесят дев’ять випадків канібалізму. Проте «ці цифри, звісно, не точні, адже в дійсності є набагато більше фактів, які ми не врахували».[981]

Звичайно, влада вважала це злочином, інколи навішувала на канібалів ярлик «ворога». Наприклад, Ганну Білорус засудили не тільки за канібалізм, а й за поширення польської пропаганди, бо мала родичів у Польщі; вона загинула у в’язниці в 1933 році.[982] Справи служби безпеки містять численні записи про канібалів, яких згодом ув’язнили, стратили або лінчували. Одна дуже незвична мемуаристка, котра пройшла ГУЛАГ, описала зустріч із канібалками в тюремному таборі на одному із Соловецьких островів у 1935 році. Ольга Мейн, молода полька, заарештована під час спроби перетнути радянський кордон (вона приїхала вивчати медицину в Москві), була засуджена за шпигунство. Через деякий час перебування в таборі її відправили вже як наглядачку на Велику Муксалму, один із островів Соловецького архіпелагу. Вона не хотіла їхати до табору, де тримали «українських людожерок», яких на той час було близько трьохсот осіб. Проте коли Ольга зрештою з ними зустрілася, то почувалась зовсім по-іншому:

Керівництву в Москві, так само як і в Харкові, було відомо про випадки канібалізму. Як вже зазначалося, Каганович був безумовно поінформований; робоча група ЦК КП(б)У, відповідальна за весняну посівну кампанію 1933 року, інформувала партійне керівництво про те, що робота була особливо важкою в регіонах з «людожерством» і «безпритульними дітьми».[984]

ДПУ продовжувало повідомляти про випадки канібалізму ще в 1934 році.[985] Але якщо Харків або Москва коли-небудь і надавали рекомендації про те, як боротися з людоїдством чи замислювалися над причинами цього явища, то такі документи ще не знайдено. Немає жодних доказів, що взагалі було вжито будь-яких заходів. Звіти написали, чиновники їх отримали, а потім спалили і про них забули.