Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

10 Рішення, що призвели до голоду, 1932: Обшуки та виконавці

Ще задовго до початку колективізації тип жорстокого виконавця — людини, що розмахує пістолетом, промовляє гаслами та вимагає продовольства — вже встиг закарбуватися в пам’яті радянської України. Ці люди з’являлися в Україні й у 1918, і в 1919 році, вимагаючи хліб для своїх армій. Наступного разу вони прийшли в 1920 році, коли більшовики повернулися до влади. Також вони навідувалися в 1928 і 1929, коли прокотилася нова хвиля нестачі продовольства. Узимку 1932–1933 років вони повернулися, але цього разу поводилися інакше.

На відміну від інших політичних заходів в Україні в 1932–1933 роках, письмових вказівок активістам щодо їхніх дій та поведінки ще не знайдено. Можливо їх не записували, або знищили разом із іншими архівними матеріалами того періоду. В Україні кількість архівних документів цього часового відтинку є значно меншою порівняно з документами за аналогічний період, що зберігаються в архівах Росії. Незважаючи на це, надзвичайно послідовна усна історія вказує на різку зміну поведінки активістів напередодні Голодомору.

Тієї зими угруповання активістів, які працювали по всій території України, почали забирати не тільки зерно, а й усе їстівне, що могли знайти. Вони були озброєні особливими інструментами — довгими гострими металевими щупами, іноді з гачками на кінці, котрими проколювали будь-які поверхні, за якими могло бути сховане збіжжя. У селян було багато найменувань для цих інструментів: залізні прути, щупи, шпичаки, гаки, піки, штики, гострі палиці, списи та шпиці.[770] Тисячі свідків розповідали, як активісти шукали зерно в печах, ліжках, колисках, стінах, скринях, коминах, горищах, дахах і льохах; перевіряли покуття, діжки, порожні стовбури дерев, собачі конури, криниці та під купою гною. Чоловіки й жінки зі шпичаками не зупинялися ні перед чим, шукали навіть на кладовищах, у садках, покинутих клунях та хатах.[771]

Як і їхні попередники, вони шукали хліб. Але додатково забирали насіння, фрукти з дерев, овочі з городу — буряки, гарбузи, капусту, помідори — а також мед з вуликів, масло та молоко, м’ясо та копченину.[772] За спогадами Ольги Цимбалюк, бригади забирали «муку, крупу, де в горшках було, то висипали, брали одежу, одяг. Не можна було ніде сховати. Ходили із шпичками... Шукали по печах, підлоги взривали, стіни здирали».[773] Анастасія Павленко запам’ятала як один активіст, нічого не знайшовши, зірвав намисто з її матері.[774] Лариса Шевчук бачила, як активісти забрали горщики з насінням буряків, квасом і маком, яке її бабуся збиралася посіяти на городі.[775]

Марія Бендрик з Черкаської області згадувала, як активісти «приходили та забирали все. Заглядали в ті глечики і викидували в кого квасолі, в кого сухарі. Витрушували і на підводу клали».[776] У Кіровоградській області Леонід Вернидуб дивився, як обшуковці забрали в його родини кілька качанів кукурудзи, підвішені під стелю на насіння, а також «квасолю, крупу, муку і навіть сушню».[777]

Марія Кожедуб з Чернігівської області згадувала, як обшуковці забрали не тільки гречаний суп, а й горщика, в якому його було зварено. Вони також забрали «і молоко, і яйца, і картошку бралі, і курей бралі... Пріховаєш у землю. Дак те ж штикамі, штик і довбаємо, хто і в лісі ховав, хто умніший був. А дома усе знайдуть».[778]

У багатьох селах активісти також забирали корів навіть у колгоспників, хоча з 1930 року селянам дозволили тримати корів. Іноді про втрату «годувальниць» пам’ятали краще і згадували з особливою розпукою, ніж навіть про смерть членів родини. Діти плакали та трималися за корову, коли її виводили з подвір’я.[779] Озброєні вилами та рушницею, батько з сином стерегли корову, що врятувала життя усій родині.[780] «Хто мав коровку, то трохи спасався», — згадувала Ганна Маслійчук з Вінницької області. Її родині вдалося зберегти корову і вони вижили; в сусідів корови не було, вони опухли та померли.[781] Не маючи ні грошей, ні можливості дістати фуражу, родини усіма силами намагалися прогодувати корів, знімали і сікли на корм солому з даху.[782]

Активісти забирали й інших тварин: свиней і птицю, а іноді навіть собак і котів. Микола Патринчук з Київської області спостерігав, як активісти забрали «їжу в голодовку всю... І даже собаку — вони у нас убили собаку, на віз поклали його мертвого».[783] У спогадах багатьох інших свідків голоду згадується, як виконавці забирали або вбивали собак, а інколи влаштовували щось на зразок облави, адже при обшуках собаки заважали і гавкали на активістів: «Я ніколи не забуду, скільки житиму, як вони приїхали на двох підводах, по вісім-двонадцять чоловік у кожній... їхали, звісивши ноги по два боки возу, з рушницями пішли по дворах вбивати собак. Після того, як забили всіх собак, вони почали збирати всю їжу...».[784]

Активістам було наказано робити повторні обшуки, щоб зненацька захопити людей за їжею. У багатьох випадках бригади приходили не один раз. Обшукували членів родин і переконувались, що нічого не лишалося. «Приходили разів зо три, поки все не забрали, а потім вже і не ходили», — згадувала одна жінка.[785] Деколи бригади несподівано навідувались в різні години і вдень, і вночі, а раптом побачать, як люди дістають їжу зі схованок.[786] Коли ж заставали родину за мізерною вечерею, то забирали хліб зі столу.[787] Якщо борщ ще варився, його діставали з печі та розливали по підлозі. А потім вимагали пояснити, чому в родини ще щось залишилось, щоб покласти в борщ.[788]

Людей, що здавалися міцнішими, обшукували ретельніше, адже ті, хто не вмирав від голоду, автоматично викликали підозру. Одна зі свідків запам’ятала, як її родині вдалося роздобути трохи борошна і вночі спекти хліб. До них одразу прийшла бригада, члени якої помітили, що в хаті щось готували. Увірвавшись всередину, вони вихопили хліб з гарячої печі.[789] Інший свідок описав, як з бригади «стали на горбку і дивилися, чи йде димок з димаря хати. Якщо йде, то значить хтось варить їжу. Йшли і забирали».[790] Ще одна родина отримала пакунок від родича з рисом, цукром, пшоном і взуттям. Через кілька годин прибула бригада і забрала усе, окрім чобіт.[791]

Згодом активісти знали всі можливі місця, куди селяни могли заховати їжу. Оскільки більшість людей закопувала хліб, бригади шукали сліди переритої землі та проколювали ґрунт залізними «штиками».[792] Одна селянка відсипала трохи пшона у торбинку, яку сховала в комині, після чого його замазала. Але глина була сирою, і пшоно знайшли. Їхня сусідка сховала борошоно в колисці з немовлям, його також знайшли: «Скільки вона не плакала і не просила, щоб не брали, бо дитя помре з голоду, але ті, іроди прокляті, все одно забрали».[793]

У вільний від обшуків час деякі активісти та їхні керівники допоминалися, в кого ще могла залишитися їжа. Вербували інформаторів, які допомагали активістам. У деяких селах встановлювали ящики, куди всі небайдужі могли вкинути анонімні листи з повідомленням про приховане збіжжя сусідів.[794] Ганна Сухненко згадувала, що тоді було «модно» доносити, адже інформатори отримували частину від знайденого.[795] Доноси очікували також від місцевих державних службовців. Родина Ігоря Бугаєвича з Полтавської області вижила завдяки тому, що його матір знайшла роботу в Ленінграді й регулярно висилала додому сухарі. Регулярні посилки зацікавили керівника місцевої пошти, який вирішив власноруч принести черговий пакунок разом із активістом і понятим. Половину сухарів чоловіки забрали собі.[796]

Іншим таємно платили за інформацію: Галина Омельченко запам’ятала односельця, що працював інформатором і доносив на її родину.[797] Одного разу в хату до на той час десятирічного Миколи Мілова прийшов сусід і мовчки поліз на горище, а потім пішов. Увечері до них приїхали активісти й вивезли все продовольство. На другий день Мілов запитав сусіда, чи це він їх видав. Сусід відповів: «Я, думаєте, боюся признатися? Мені за це два мішки пшениці дали — тепер не голодні шестеро дітей моїх...».[798] Можна навести багато подібних випадків, коли через голод селяни долучалися до колаборації.

Бригади також вимагали гроші. Адже закон від 1929 року зобов’язував селян сплатити штраф у п’ятикратному розмірі від вартості незданого ними зерна. Мешканці сіл, занесених на «чорні дошки», мали віддати власні заощадження. Збирання цих коштів проходило з великими труднощами: у своєму щоденнику в грудні 1932 року близький поплічник Сталіна в Україні Лазар Каганович зазначив, що одноосібні селяни в Україні були оштрафовані на 7,8 млн. рублів, а зібрати вдалося лише 1,9 мільйона. Влас Чубар зауважив, що в них «при розпродажу майна немає чого продавати».[799] Восени 1932 року, щоб сплатити штраф, розпродували меблі та інші речі селян: «Було так: хто не йшов до колгоспу, на того накладали подвійний податок. Сплатив — йому приносять додатковий, ще більший... Не зміг виплатити додаткового податку і мій батько... Тоді призначили торги... За безцінь повіддавали і виторгували лише третину боргу».[800] Інколи ці вимоги не пов’язували з попередніми виплатами: в одному селі у всіх, хто мав родичів у США, вимагали гроші, які вони нібито отримали з-за кордону.[801]

Під час пошуків продовольства та грошей активісти часто вдавалися до насильства. Одна жінка з Чернігівської області написала про те, як допитували її матір:

Дві сестри з Житомирської області стали свідками подібних катувань свого батька:

Але чи хтось доніс, чи що, якогось дня прийшли і забрали той ячмінь. І стали просто в хаті страшно бить батька за те, що сам не віддав те зерно... вони поламали йому пальці, закладаючи в дверний отвір і різко закриваючи двері, ругали останніми словами та добивали ногами, коли він впав на підлогу. І все це — у нас на очах, ми просто оніміли як вони його били та лаяли матюками. В нас же сім’я була порядна, в присутності батька всі ми завжди говорили тихо...[803].

У Вінницькій області коваля, батька трьох дітей, привели до сільради за кілька жмень колосків: «Його почали страшно бити, катувати за це, голову скрутили повністю задом наперед, і з ступеньок так вниз толкнули».[804] У Дніпропетровській області людей зачиняли в розтоплених печах доти, доки вони не зізнавалися, де заховали хліб.[805] Як і під час колективізації, у селян, якщо знаходили приховане продовольство, забирали останнє майно, виганяли з хат, викидаючи роздягненими на сніг.[806]

Ще одним методом було ув’язнення. В одному селі Полтавської області голова сільради садовив у «холодну» селян-одноосібників, які не виконували плану хлібозаготівлі. Роль «холодної» виконувала неопалювана задня кімната сільради, в якій не було ні ліжок, ні стільців, а ув’язнених не годували. Селяни просто сиділи на підлозі й голодували, якщо родичі не передавали їжу. «Тримали там разом чоловіків і жінок; усі вони лежали покотом на соломі».[807]

Дехто пригадував, що бригади не просто забирали їжу, а й намагалися всіляко її попсувати. У Городищі — селищі, занесеному на «чорну дошку», до якого вжили особливих заходів, свідок запам’ятав, як робітники заготзерна поливали зерно водою, воно почорніло і проросло, після чого його вивезли у балки. Туди ж викинули солену рибу, котру облили карболовою кислотою, але селяни її все одно їли.[808] Ще одна родина бачила, як вкрадену з їхньої хати їжу зробили непридатною для споживання: «Мали такий великий мішок зі собою, і все разом — насіння, і мука, і пшениця — і все в той мішок! То вже було потім хіба ж для свиней можна давати, бо воно так було помішане».[809] Більшість вважала таку поведінку однією з форм садизму: «Коли вони щось знаходили, то розсипали все під ноги, мабуть отримували насолоду, спостерігаючи, як діти плакали та вибирали чечевицю й боби із землі».[810]

Для того, щоб селяни не «крали» на полях, бригадири посилали об’їждчиків на конях — зазвичай односельців, які за плату або їжу погоджувалися допомагати — стерегти поля, облаштовувати на полях вишки, з яких було краще видно усіх, хто заходив на поле. Озброєні охоронці — знову ж таки, багато з них були селянами — стерегли комори та зерносховища. Тепер, коли залишилося мало продовольства, Закон від 7 серпня набув особливого значення. Пізньої осені 1932 року «ми виживали з колосків, які знаходили у полі після жнив, — згадувала жінка з Полтавської області. — Але таке збирання було заборонене, і нас ганяли та били батогами об’їжчики».[811] Людей карали за крадіжку замерзлих буряків, зерна, що проросло, і навіть за споживання пшениці на власних ділянках.[812] Біля кагатів буряків поруч із цукровим заводом в Київській області лежали скривавлені тіла селян — як застереження проти спроб вкрасти.[813]

Для порятунку родини від голоду деякі селяни посилали в поле малих дітей, щоб ті збирали колоски, котрі залишилися в полі після жнив, сподіваючись, що дітей не каратимуть так само як дорослих. Костянтин Мочульський, якому під час голоду було вісім років, згадував: «Ми бігали до колгоспу збирати колоски на стерні. Об’їжчики за нами, дітьми, на конях, сікли спини батогами. Але мені вдалося назбирати десять кілограм зерна».[814] Однак не всім таланило втекти. Одній дівчинці в Харківській області вдалося назбирати колосків, але по дорозі додому її схопили три комсомольці. Вони забрали колоски, а її побили «так сильно, що синці на плечах і ногах довго не сходили».[815] Їй ще пощастило: інший свідок голоду запам’ятав, як об’їжчик вбив дівчинку на площі за кілька минулорічних картоплин, які вона знайшла на полі.[816]

Володіння їжею та її приготування, навіть наявність жорен викликали підозру. У Черкаській області активісти потрощили всі жорна в селі Тимошівка. Селяни підсумували, що це було зроблено з метою, «щоб не було, де розтерти жменю збіжжя, якщо десь зосталось».[817] Розбили жорна й в іншому селі на Черкащині — Старі Бабани. Селяни вважали, що їхні жорна знищили, щоб отримати від них більше грошей, адже тепер вони мали молоти зерно на колгоспному млині та сплачувати мірчук.[818]

З плином часу вже викликали підозру ті, хто ще залишалися живими: якщо родина ще не померла від голоду, то в них є їжа. Але ж вони ж мали віддати продовольство під час обшуків, отже, це — «куркулі», петлюрівці, польські шпигуни, вороги. Активісти, що проводили обшук у хаті Марка Лещенка з Черкаської області, питалися: «Чому з твоєї родини до сих пір ніхто не помер?»[819] Члени бригади під час обшуку стріхи в хаті Григорія Мороза на Сумщині все не могли заспокоїтися, бо нічого не знайшли, й вимагали його признатися: «Ну чим ти живеш?»[820] З кожним днем вимоги ставали лютішими, а мова грубішою: «Чому ви ще не зникли? Чому досі не померли? Чому ви ще живі?»[821]

Роки та десятиліття по тому, люди, що вижили, по-різному описували чоловіків і небагатьох жінок, які забирали в них їжу і знали, що селяни голодуватимуть. В усній історії ці групи виконавців називають «активістами», «комсомольцями», «заготівельниками», «вбивцями»; а також «залізними бригадами», «червоними командами», «червоною мітлою», що вимела все із села. Інколи їх називали комнезамами за назвою комітетів незаможних селян, створених у 1920 році, адже деякі виконавці були ветеранами цих організацій. Також називали «буксирами», тому що вони як буксирні бригади мали витягувати село з «прориву» у виконанні хлібозаготівельних планів. Інколи їх запам’ятали просто як «росіян», «чужинців» або «євреїв».[822]

Насправді восени 1932 року та зимою 1933 бригади майже завжди складалися з представників різних організацій. Як і в 1930 році, вони часто залучали місцевих партійців та урядовців, комсомольців, державних службовців, ДПУ Такий склад був невипадковим. Якщо всі інституції на селі будуть задіяні, тоді всі нестимуть відповідальність за результати. Часто в них був досвід участі в попередніх хлібозаготівельних кампаніях або вони були активістами проведення колективізації, або членами КНС, інколи аж з 1920 року.

Однак зараз ситуація відрізнялася від попередніх кампаній. Виконавців було більше. 11 листопада 1932 року ЦК КП(б)У закликав до створення щонайменше 1 100 бригад активістів до 1 грудня — тобто за три тижні. Це було першою з низки спроб збільшити кількість людей, які братимуть участь у творенні політики голоду на місцях. Згодом знадобилося більше дійових осіб не тільки для збирання продовольства, а й для охорони полів та врожаю від селян, що потерпали від голоду, для охорони залізничних станцій та кордону і, врешті-решт, для поховання мертвих.[823]

Порівняно з 1930 роком перед активістами поставили інше завдання. Нові бригади не проводили реформу сільського господарства, і навіть не приховували, що насправді роблять: вони забирали їжу в родин, котрі голодували, а також усі цінні речі, які можна було обміняти на їжу, а в деяких випадках й знаряддя для приготування їжі. Зважаючи на ці чинники, варто зазначити, що особи, котрі входили до складу бригад, та мотивація їхніх дій заслуговують докладного розгляду.

Як і в минулому, до складу бригад часто включали одну-дві немісцеві людини, яких було надіслано з міста або навіть з іншої республіки. Багато з цих «чужих» були колишніми двадцятип’ятитисячниками, адже третина з них залишилася після 1930 року в колгоспах, МТС або в місцевому партійному керівництві.[824] Однак зараз нових містян надсилали в українське село навмисно з-поза меж республіки. У грудні 1932 року Каганович відвідав Вознесенськ на півдні України, де повідомив групі партійців, що вони були недостатньо твердими: «Є український вислів “крути-крути, але не перекручуй”. Так вони взагалі вирішили не крутити». Завдання, пояснив він, полягає в тому, щоб створити таку паніку на селі, при якій «селяни самі розкриють свої ями».[825]

Того ж місяця Каганович надіслав телеграму Сталіну, в якій поскаржився на «ненадійність» українських активістів з хлібозаготівлі та попросив помочі в росіян з Російської республіки. Через місяць наказ було виконано.[826] Один з колишніх активістів у селі Круподеренці згадав, як уперше побачив «молодих чоловіків, що говорили російською». Йому повідомили, що їх надіслали, бо «влада не довіряла місцевим партійцям у цій справі».[827]

Деякі з надісланих активістів були «іноземцями», але в іншому значенні цього слова. Незважаючи на те, що вони були партійцями, студентами, вчителями з українських міст, як і під час колективізації вони здавались селянам цілковитими чужинцями. Дехто з них насправді вже побував на селі в період створення колгоспів, але переважна більшість вперше приїхала на село в 1932 і 1933 роках, не знаючи, на що сподіватися. Харківських студентів на «добровільних» засадах відправляли допомагати хлібозаготівельній кампанії взимку 1933-го, і вони зіткнулися з жахливими реаліями. «Ти маєш такий вигляд, ніби побачив привидів», — звернувся студент Віктор Кравченко до свого друга, котрий щойно повернувся із села під Полтавою. «Таки бачив», — відвівши погляд, відповів чоловік.[828]

Незабаром Кравченко особисто поїхав на село — як пояснювали партійні керівники, сільська влада потребувала «залізної підтримки більшовиків», але він швидко усвідомив різницю між пропагандою й реальністю. «Куркулі» не були заможними, вони голодували. Село не було багатим — воно було пустирищем: «Чимало реманенту та сільськогосподарської техніки, за якою колись господарі доглядали як за скарбом, тепер брудні, поламані і поржавілі були розкидані просто неба. Виснажені корови та коні, брудні від гною, тинялися по колгоспному подвір’ю. Кури, гуси та качки порпалися в необмолоченому зерні».[829]

Проте тоді Кравченко не протестував. Він пояснить пізніше, що як й інші двадцятип’ятитисячники до нього, він навмисне дозволив собі піддатися цій формі інтелектуальної сліпоти. Від імені багатьох Кравченко так описав цей процес: «Щоб уберегти себе від психологічної агонії, ти маскуєш неприємну правду, заплющуючи очі й розум. Ти робиш панічні вибачення та струшуєш знання словами про перебільшення та істерію».[830] Мова пропаганди також допомогла в приховуванні реальності:

Як і Кравченко, Лев Копелєв приєднався до хлібозаготівель у грудні 1932 року. Маючи досвід проведення колективізації, він був морально підготовленим. На той час Копелєв працював журналістом-початківцем і писав статті до заводської газети в Харкові. У селах Миргородського району він вечорами читав лекції «бородачам, вусачам у кожухах, сіряках, молодим хлопцям, заспано байдужим або презирливо похмурим». Кожні два дні він з кількома колегами випускав газету-листівку, що містила «статистику хлібозаготівель, закиди несвідомим та прокльони викритим саботажникам». Проте невдовзі з’ясувалось, що агітація не працювала й розпочалися обшуки.

Команди складалися з кількох колгоспників і представника сільради. До однієї такої бригади увійшов і Копелєв. Вони «шукали в хаті, сараї, подвір’ї та забирали всі запаси зерна, виводили з двору корову, коней та свиней». Вони також забирали усе цінне: ікони, самовари, килими, гроші. Незважаючи на те, що жінки «скажено вили», чіпляючись за мішки з їжею, обшуки продовжувалися. «Віддайте насіння, — казали активісти, — і ви отримаєте його назад навесні». Сам Копелєв вважав таке завдання «болісно важким», але постійне повторення отруйних пропагандистських гасел допомогло загартувати волю для виконання завдання: «І вмовляв себе, пояснював собі. Не можна піддаватися співчуттю. Ми виконуємо те, що історично необхідно. Виконуємо революційний обов’язок. Добуваємо зерно для соціалістичної батьківщини. Для п’ятирічки».[832]

Пропаганда також допомогла переконати багатьох активістів поставитися до селян як до громадян нижчого ґатунку, навіть людей другого сорту — і засумніватися чи селяни насправді є людьми. Селяни залишалися чужими для містян. А відтепер ще й відчайдушна бідність зробила їх огидними та несхожими на людей. Більшовицька ідеологія твердила, що незабаром селяни взагалі зникнуть. Французький письменник Жорж Сіменон, який відвідав Одесу навесні 1933 року, почув від одного чоловіка, що не варто жаліти «malheureux» або знедолених, що жебракували на вулицях: «Це куркулі, селяни, котрі не змогли адаптуватися до нового режиму... їм нічого не залишається, як померти». Тобто жаліти людей не було сенсу: скоро їх замінять на трактори, котрі виконуватимуть роботу за десятьох чоловік. У новому сміливому світі не було місця для такої кількості зайвих людей.[833]

Схожі почуття відтворено і в п’єсі Андрія Платонова про голод — «14 червоних хатинок» (1933). Один з героїв, які потерпають від голоду, звертається до іншого: «Яка користь з нас державі зараз? Для держави було б краще, якби тут було море, а не люди. Принаймні в морі була б риба».[834] Мова Платонова віддзеркалювала наративи офіційної преси. Адже протягом двох попередніх років усіх цих неграмотних, темних, відсталих і насамперед зайвих мешканців сільської місцевості впевнено і послідовно звинувачували в перешкоджанні прогресу, таврували як гальмо для перспективного пролетаріату. Знову і знову радянські газети пояснювали, що нестача продовольства в містах була спричинена не колективізацією, а жадібними селянами, які приховували продовольство. Багато років по тому Копелєв пояснював інтерв’юеру:

Як й інші партійці, він вважав, що «селяни приховують хліб і м’ясо». Решта його колег ставилася до селян так само вороже. Копелєв означив погляди свого покоління такими словами: «Я справжній пролетар, і мені не вистачає хліба. А ти, селюк-гречкосій, ти не знаєш як працювати, але в тебе є сало в кишені».[836]

Партійні керівники в місті, які набирали активістів для роботи на селі, розраховували на такі почуття. Оголошення про набір «солдатів хлібного фронту» з’являлися в усіх містах, де були проблеми з продовольством.[837] Активісти повторювали ці вислови під час хлібозаготівель: «Вони кричали, що ми мали виконати наш план: помри, але виконай, Росію треба врятувати!»[838] У своїх мемуарах Копелєв описав, як токсична мова пропаганди навіть змусила одну молоду селянку, котра сама потерпала від голоду, принести бригаді активістів півтора кілограма пшениці: «Цей чорнявий казав, що робітники дуже голодують, що в їхніх дітей уже хліба немає. То я й принесла, скільки намела. Останню пшеницю».[839]

Проте більшість членів бригад, що вилучали продовольство в селах у 1932–1933 роках, були «своїми». І робили вони це не через ненависть до українських селян, адже вони самі були українськими селянами. Ба більше, вони — голови колгоспів, члени сільських рад, вчителі й лікарі, державні службовці, комсомольці, члени КНС, учасники розкуркулення — забирали хліб у своїх сусідів. Як і у випадку інших відомих геноцидів, їх переконали вбивати добре знайомих людей.

На найвищому рівні місцевим активістам не довіряли. Адже на село надсилали містян саме для того, щоб вони забезпечили виконання наказів місцевими. Іноді активістам-селянам наказували проводити обшуки в сусідніх селах, де вони не були пов’язані особистими стосунками з людьми, в яких забирали продовольство.[840] Пересторогу щодо учасників, які виявляють співчуття до жертв, часто висловлювали партійні лідери в Україні. Чубар прокоментував подібне явище серед начебто чужих для села людей: «Треба також частіше змінювати уповноважених, тому що вони швидко призвичаюються до місцевих робітників і покривають їх».[841]

І мемуари, й архівні документи свідчать про те, що чимало місцевих активістів відмовлялися виконувати накази, адже вони розуміли, що такими діями прирікають на смерть своїх сусідів. Миколу Мусійчука з Вінниці, члена партії з 1925 року, призначили до складу хлібозаготівельної комісії в 1932 році. Відмова забирати горщики з зерном у селян коштувала йому партійного квитка. Через два дні він повісився.[842] У селі Топорище голова одного з колгоспів Дмитро Слинюк забрав «конфісковане» зерно з хати одного активіста, перемолов та роздав голодним селянам. Це коштувало йому посади.[843] У селі Баштанка батько Віри Кириченко відмовився вступити до бригади. Його ув’язнили на три дні, після чого він безуспішно намагався знайти роботу в Миколаєві. Згодом він помер від голоду. Коли від цієї пропозиції відмовився і брат Віри, його заарештували і побили настілько сильно, що він невдовзі помер.[844] Через роки селяни згадуватимуть, як їхніх братів і батьків висилали, страчували або забивали за відмову співпрацювати.[845]

Проте багато селян таки погоджувалися допомагати в той чи інший спосіб і з різних причин. У багатьох не було вибору. Одна тринадцятирічна дівчина приєдналася до бригади зі шкільної лави; приїхали активісти й наказали піти з ними та допомагати шукати хліб. У неї навіть не було можливості попередити батьків, і цілий тиждень вона виконувала накази, шукала приховане зерно в іншому селі, поки батьки шукали зниклу дочку.[846]

Вона та подібні до неї учасники вважали, що в них не було вибору або ж вони були налякані, що відмова призведе до арешту чи навіть смерті. Серед тисяч довгострокових вироків українським партійцям того часу більшість стосувалася тих, хто не зміг забрати їжу в селян. Іноді вони робили це свідомо. З початком хлібозаготівель Балицький також розпочав «чистку» КП(б)У й керівники різних щаблів знали, що їх теж можуть заарештувати й навіть стратити. Судові процеси над членами партії висвітлювали в пресі. Імена заарештованих з’являлися в партійних бюлетенях, які надсилали в районні та сільські партійні організації.[847] Ніхто серед партійців не бажав собі такої долі.

Страх посилювали спогади про насильство в недавньому минулому. Майже все населення України було озлоблене постійними змінами влади. За винятком наймолодших, усі пам’ятали погроми й масові вбивства в роки Громадянської війни, котрі відбувалися лише 13 років тому. Усі також бачили жорстокість розкуркулення.[848] Багато хто вже відчув смак влади над сусідами, й вони знали, які переваги можна одержати від участі в діях бригад. Голова бригади Копелєва на прізвисько Бубир до революції був наймитом і «рано осиротів». Під час Громадянської війни Бубир приєднався до каральних загонів ЧОП, після 1921 року вступив до комсомолу й взяв активну участь в колективізації та розкуркуленні, виявляв неабияке задоволення від влади над односельцями. Матвій Гаврилюк, член КНС у селі Топорище, брав участь у хлібозаготівлях у 1921 році, «забираючи хліб у куркулів», як пізніше він свідчитиме, «організовував бідні селянські маси». Гаврилюк взяв активну участь у розкуркуленні та агітації під час колективізації, а також з особливою жорстокістю обшукував хати односельців під час голоду. Він чудово усвідомлював, що люди помруть від голоду, але не відчував жалю: «Я не мав нічого спільного з куркулями, і доказом цього є факт, що вони завжди були проти мене».[849]

Голод, який тільки посилився взимку і навесні 1933 року, став чи не найважливішою мотивацією з усіх можливих. У спустошеному селі, де продовольства, так само як і речей, було обмаль, доведені до розпачу люди конфісковували їжу в своїх сусідів, щоб вижити самим. Часто поведінку бригад було важко відрізнити від дій злочинних банд. «Вони грабували всіх і жили добре. Те, що забирали у людей, носили на собі, їли наше», — згадувала Марина Коробська з Дніпропетровської області.[850]

Навіть ті, хто не крав відкрито, очікували якоїсь вигоди. Як вже було згадано, інформатори сподівалися на винагороду. У деяких районах активісти відразу отримували відсоток від забраного ними продовольства. Закон від 2 грудня про «чорні дошки» містив наказ «видати директиву про винагороду активістам за знайдений хліб».[851] Рішенням Дніпропетровської обласної ради в лютому 1933 року рекомендувалося видавати членам бригади відразу «10–15 відсотків» від виявленого, в інших областях діяли схожі директиви.[852] Усі знали, що виконання роботи для партії може надати доступ до продовольства або продовольчих карток, або до людей, в кого вони були. Катерина Ярошенко з Дніпропетровської області вижила завдяки тому, що її батько був партійним керівником і користувався особливим магазином для партійців, звідки він приносив хліб і цукор.[853] Вищі партійні керівники також отримували картки, за допомогою яких вони купували речі, про які решта не могли й мріяти. Привілеї поширювалися також і на дітей партійців, як про це пригадували колишні звичайні діти: «Це була якась особлива школа для дітей начальників. Там під навісом була їдальня... З тієї кухні поширювалися запаморочливі запахи, я плакала від цього отакими сльозами!»[854]

Інші вірили, що вони також отримають їжу, але помилилися. Як пригадує чоловік з Полтавської області: «З тих, що ходили зі шпичками і шукали хліба, з них половина також вимерла з голоду. Те, що їм обіцяли і казали: “Ми вам дамо, ви шукайте”. І не дали їм нічого!»[855] Інший свідок запам’ятала, як сільські активісти, що забирали хліб в односельців і присвоювали чуже майно, в один день втратили все награбоване. До них з обшуками раптово приїхала бригада з іншого села, і забрала в своїх колег усі харчі.[856] Деякі виконавці зіткнулися з насильством від сусідів, яких вони пограбували. Протягом лише трьох тижнів у грудні 1932 року в Київській області було вбито 9 сільських керівників; здійснено вісім замахів та одинадцять підпалів хат активістів.[857] Навіть діти прагнули помститися. Син активіста в селі Новопокрівка Дніпропетровської області безуспішно намагався сховати білий хліб від інших дітей у школі. Його все одно побили.[858]

Однак навесні тривала нестача їжі далася взнаки, і сил для боротьби в більшості селян вже не було. Навіть ті, хто виступав проти влади в 1930 році, замовкли. З фізіологічних, а не психологічних причин. Людина, що страждає від голоду, занадто слабка для боротьби. Голод повністю вбиває здатність до опору.

Усі виконавці наказів про вилучення продовольства, чи то місцеві чи приїжджі, робили це з відчуттям безкарності власних дій. Хтось міг згодом відчувати власну провину або дізнатися про те горе та відчай, що вони спричинили, забираючи в селян хліб. Однак виконавці залишалися впевнені в тому, що діяли за наказами держави, її найвищих керівників. Знову і знову їм повторювали, що їхні сусіди потерпають від голоду, тому що вони «куркульські агенти» або підступні «ворожі елементи». У листопаді 1932 року ЦК КП(б)У видав інструкцію своїм членам з повторенням цієї риторики. «Одночасно», разом із натуральними штрафами та репресіями, партійці та активісти хлібозаготівель мали «завдати удару» по «крадіям, хапугам та розкрадачам хліба, проти усіх, хто дурить пролетарську державу та колгоспників... ми повинні розпалити ненависть колгоспної маси, повинні добитися, щоб уся маса колгоспників таврувала цих людей як куркульських агентів і класових ворогів».[859] З цими наказами на слуху, учасники хлібозаготівель не боялися покарання за свою поведінку, навпаки — вони очікували винагород.

Цікава історія Андрія Річицького дуже добре ілюструє цю проблему, але є радше винятком з правила. До того як стати районним уповноваженим, Річицький уже встиг в різний час взяти участь у багатьох літературних та політичних рухах. За його власними словами, ще молодою людиною під час селянського повстання 1919 року він воював у складі одного партизанського загону. Згодом він став есером, а потім його «осяяло» і він зробився переконаним комуністом, але членом Української комуністичної партії — однієї з партій «націонал-комуністів», які спочатку виступали проти більшовиків. Через деякий час він став біографом Тараса Шевченка і першим переклав Карла Маркса українською мовою. У 1931 році Річицький взяв участь в організованому цькуванні Михайла Грушевського, «затаврувавши» відомого історика як буржуазного ворога соціалізму.[860] Незважаючи на всі ці спроби інтегруватися в режим, складне політичне минуле Річицького зробило його становище в Україні на початку 1930-х років непевним, і в листопаді 1933 року його заарештували як одного з учасників фіктивної «Української військової організації».[861]

Судовий процес над Річицьким у березні 1934 року зосередився на його нетривалій кар’єрі районного уповноваженого під час хлібозаготівель та зокрема на роботі з бригадою активістів з грудня 1932 до лютого 1933 року в селі Арбузинка сучасної Миколаївської області. Розслідування його діяльності протягом цих трьох місяців було надзвичайно ретельним, розписано на сотні сторінок і включало свідчення більш ніж сорока свідків подій. Річицького разом з іншими місцевими керівниками, перш за все з Іваном Кобзарем, секретарем районного комітету партії, звинуватили в контрреволюції, викривленні партійної лінії та навмисному застосуванні надмірного насильства, щоб викликати «невдоволення».

Насправді, документи показують, що Річицький, Кобзар та інші місцеві керівники поводилися так само, як і тисячі інших комуністів та представників влади на місцях. Річицького надіслали в Арбузинку саме тому, що в нього вже був досвід успішного проведення хлібозаготівель у Вінницькій області. Попередньо, ще в 1930 році, він брав участь у хлібозаготівлях в тогочасній AM СРР (одне з найперших місць, де було застосовано насильницькі методи вилучення зерна), за що отримав ордена. По прибутті на нове місце роботи він одразу почав зі створення бригади, котра б змусила мешканців Арбузинки виконати плани хлібозаготівель.

За словами одного селянина, його наміри стали зрозумілі в першу ж ніч. Річицький зібрав керівництво села в одній кімнаті, зачинив двері та «почав кричати, називав усіх колгоспників петлюрівцями», кричав, що «треба тиснути та бити, щоб хліб пішов». Коли хтось заперечив, то він знову закричав: «Ви знаєте, хто з вами розмовляє? З вами розмовляє член уряду, член ЦК ВКП(б), кандидат в Політбюро». Потім він взявся за створення спецбригад, які працювали інакше від усіх попередніх: «Щоб у тому господарстві, куди зайшла бригада, був капітальний ремонт, щоб не залишилося не лише грубок, але й даху».

До складу команди Річицького входили інформатори та співробітники ДПУ Як це зазвичай робили, до цієї групи включили також двох відомих місцевих злодіїв; цих людей міліція вибрала за відому в минулому жорстокість. Одного з них, Спиридона Величка, вигнали з місцевого колгоспу за чергову крадіжку у вересні 1932 року. Йому дозволили вступити до бригади, бо він погодився виказати приховане збіжжя інших колгоспників. Величко розумів що це quid pro quo, і в його випадку ця тактика спрацювала. «Під час голоду не позабули про мене...», — як він визнав у своєму свідченні. Іншими словами, він не голодував.

Через кілька тижнів після приїзду Річицького його команда в Арбузинці дещо змінила традиційні методи вилучення зерна. По-перше, це метод «спецпогреба», куди на два-три дні без хліба й води саджали людей, в господарствах яких не могли знайти хліба. Їх регулярно били, доки вони не виказували схованого зерна. По-друге, це публічне знущання, котре мало слугувати засторогою для інших: з селян знімали весь одяг та возили по вулицях у діжках — і це було взимку. Коли жоден з цих методів не спрацьовував, тоді команда Річицького вдавался до більш показового покарання. Після конфіскації усього майна, включаючи одяг, білизну, пательні та взуття — вони просто вщент розвалювали хати.

В їхньому арсеналі були й інші види тортур. Учасник подій описав на одному прикладі, як працювали методи Річицького: «Після того, як я розрив 4 ями в одного середняка, я привів його до сільради. Річицький став його бити та при цьому кричав: “Ти знаєш про те, сволота, що за приховування хліба тебе розстріляють?” Той йому відповів: “Мені все рівно, скоро усі здохнемо голодною смертю”». В іншому випадку кілька членів бригади облили керосином кота, підпалили його та кинули в камеру до арештованих, де перебувало 30 осіб, серед них жінки та діти. Один член бригади змушував арештованих жінок до сексу, обіцяючи звільнити їх від здачі хліба, та спробував кількох з них зґвалтувати.

Звинувачення в зловживаннях були складені в такий спосіб, щоб заднім числом перекласти провину за насильство на кримінальні елементи і таким чином мінімізувати роль партії у цих злочинах. Однак Річицький не здався без бою: він чудово продемонстрував, що лише виконував чіткі накази згори, за що його раніше винагороджували. У своєму свідченні пояснив: приїхавши до Арбузинки, він побачив, що постанови від листопада 1932 року не виконують. Місцеві комуністи навіть не починали вилучати в селян усе продовольство та не змушували їх сплачувати «податки» в разі нездачі зерна; план хлібозаготівель не виконували. Ніхто не виганяв селян із хат. Саме такими були методи, котрі Річицький з успіхом використовував у Вінниці й котрі схвалювали вищі посадовці; по прибуттю в Арбузинку він мав наміри повторити сценарій.

Річицький також зауважив, що виступ Кагановича зміцнив його віру в правильність цих методів. 24 грудня 1932 року Річицький із секретарем районного комітету партії Кобзарем відвідали нараду районних керівників за головуванням Кагановича в містечку Вознесенськ. Насправді Каганович занотовував такі зустрічі в своєму щоденнику. На цих зборах обидва партійці почули особисто від одного з лідерів ВКП(б), що вони недостатньо сильно тиснули на селян. Також вони отримали наказ, процитований вище, що їх головним завданням було створити таку паніку на селі, «щоб [селяни] самі розкривали ями».[862] На зборах, які закінчилися лише о четвертій ранку, секретарі райкомів підписали зобов’язання зібрати 12 000 тонн зерна до 1 лютого 1933 року. Річицький свідчив, що промова його надихнула та переконала, що сільське керівництво повинно відмовитися від старих «неефективних» методів та перейти до жорсткого підходу.

Каганович був не єдиним з вищого партійниго керівництва, хто обстоював подібні методи. У другій половині січня один з керманичів Політбюро ЦК КП(б)У Володимир Затонський відвідав Арбузинку і був задоволений брутальною роботою Річицького та його команди. Зокрема Затонський схвалював завдання «концентрованого удару» по селянах, разом із штрафами, розкуркуленням та арештами. Це було необхідним «заради залякування інших». Річицький відкрито визнав, що ця підтримка додала йому впевненості при руйнуванні селянських хат: «Я вважав, що для більшого ефекту хати, що підлягали конфіскації, потрібно було руйнувати, і щоб народ це бачив власними очима».

Справа Річицького цікава ще й тим, що він наполегливо захищався, інколи всупереч зауваженням прокурора, який намагався відкинути всі аргументи підсудного. Досі невідомо, хто наказав провести слідство, адже виконавці надзвичайно рідко несли відповідальність за свою участь в організації голоду.[863] Без сумніву, причини слід шукати в заплутаній кар’єрі самого Річицького, котра привернула увагу чекістів, адже вони шукали прихованих націоналістів і таємних контрреволюціонерів. Його засудили до розстрілу в 1934 році.

Однак свідчення Річицького не залишає сумнівів у тому, якою переважно була моральна атмосфера того часу. Він не вважав себе ні злочинцем, ні брехуном, а почувався одним із багатьох. Разом з іншими членами бригади він мав підстави думати, що партійне керівництво, зокрема на найвищих рівнях, санкціонувало надзвичайну жорстокість та підтримувало конфіскацію їжі та майна в селян. І в цьому не було ніякого непорозуміння.