Чому зебри не страждають на виразку

Деякі люди народжені для вивчення біології. Вони проявляються вже в дитинстві — вовтузяться з іграшковими мікроскопами, проводять розтин померлих тварин на обідньому столі, терплять насмішки однокласників через своє захоплення геконами.^[85] А ще в біологію приходять фахівці з інших галузей — хімії, фізіології, фізики, математики.

Минуло кілька десятків років після зародження такої дисципліни, як-от фізіологія стресу, і в ній вже працює юрба людей, які починали з інженерів. Будучи вже фізіологами, вони вважали, що існує чіткий механізм діяльності організму, але, зважаючи на біоінженерне минуле, ці фахівці розглядали організм як креслення електронної схеми з вхідними та вихідними змінними, повним спротивом, контуром зворотного зв’язку, системою автоматичного регулювання. Я навіть здригаюся, коли пишу ці слова, бо насилу їх розумію; однак ці біоінженери творили справжні дива, додаючи розвитку галузі надзвичайного імпульсу.

Припустімо, ви хочете з’ясувати, як мозок дізнається, коли час припинити секрецію глюкокортикоїдів, коли вже час знати міру. Всі приблизно розуміли, що мозок якось повинен вимірювати вміст глюкокортикоїдів у крові, порівнювати цей показник з нормою, а тоді приймати рішення — продовжувати секрецію КРГ або ж закрутити кран (повертаючись до нашої моделі зливного бачка). Аж тут прийшли біоінженери і показали, що цей процес насправді куди цікавіший та складніший, ніж можна було уявити. Існують «ділянки множинного зворотного зв’язку»; інколи мозок вимірює кількість глюкокортикоїдів у крові, а інколи швидкість, з якою змінюється їхній рівень. Біоінженери знайшли відповідь на ще одне важливе питання: стресова реакція лінійна чи діє за принципом «все або нічого»? Епінефрин, глюкокортикоїди, пролактин та інші речовини виробляються під час стресу; але чи виробляються вони в однаковій кількості незалежно від інтенсивності дії стресогенного чинника (реактивність типу «все або нічого»)? Виявляється, що ця система надзвичайно чутлива до інтенсивності стресогенного чинника, демонструючи лінійний взаємозв’язок між, наприклад, ступенем зниження кров’яного тиску та кількістю виробленого епінефрину, між рівнем гіпоглікемії (зниження рівня глюкози в крові) та виробленням глюкагону. Організм здатен не лише відчувати дію стресогенного чинника, а й надивовижу точно визначає, наскільки сильно і як надовго цей стресогенний чинник виведе всю систему з алостатичної рівноваги.

Це прекрасні і важливі відкриття. Ганс Сельє обожнював біоінженерів, що цілком зрозуміло, адже в його часи дослідження в галузі стресу, напевно, здавалися дурістю основній масі фізіологів. Ті фізіологи знали, що організм реагує певним чином, коли йому дуже холодно, і діаметрально протилежно, коли йому дуже гаряче, а тут якийсь Сельє та його команда наполягають на наявності фізіологічних механізмів, які реагують однаково на холод та тепло? І на травму, і на гіпоглікемію, і на підвищений кров’яний тиск? Висміяні дослідники стресу вітали біоінженерів з розпростертими обіймами. «Бачите, це насправді працює; можна робити математичні розрахунки стосовно стресу, будувати схему-алгоритм, контур зворотного зв’язку, формули…» Золоті часи. Якщо система виявилась би більш складною, ніж очікувалося, складність її б полягала в точному, логічному, механістичному плані. Можна було б представити організм у вигляді однієї великої залежності між вхідними та вихідними змінними: ви говорите мені точні дані того, наскільки сильно стресогенний чинник впливає на організм (наскільки він порушує алостаз глюкози у крові, кількість рідини, температуру і т. д.), а я точно кажу, наскільки сильною буде стресова реакція.

Цей підхід годиться для більшості питань, які ми вже з вами розібрали, і, мабуть, дозволить нам достатньо точно визначити механізм роботи підшлункової залози зебри під час втечі від лева. Але цей підхід не скаже нам, хто з робітників отримає виразку після закриття їхнього заводу. З кінця 1950-х років у психології стресу почали проводити новий вид експериментів, який і проколов ту чітку, механістичну, біоінженерну бульбашку. Достатньо буде навести один приклад. Організм піддається дії болючого подразника, і вам цікаво дізнатися, наскільки сильною буде стресова реакція. Біоінженери тільки це і робили — креслили зв’язки між інтенсивністю та тривалістю дії подразника та реакцією на нього. Але в цій ситуації, коли відбувається дія болючого подразника, досліджуваний організм може покликати на допомогу матусю і поплакати в неї на руках. За цих обставин такий організм демонструє стресову реакцію меншої інтенсивності.

Ніщо в тому ясному, механістичному світі біоінженерів не могло пояснити цей феномен. Вхідні параметри були однаковими; однакова кількість больових рецепторів мала запалати вогнем, коли дитина проходила якусь болісну процедуру. Однак вихідні параметри були зовсім різними. Дослідницька спільнота раптом усвідомила важливу річ: фізіологічна стре­сова реакція може змінюватися під впливом психологічних чинників. Два однакові стресогенні чинники з однаковою інтенсивністю порушення алостатичної рівноваги можуть сприйматися і можуть оцінюватися по-різному, і від цього залежить усе.

Виявилося, що стресова реакція може бути сильнішою або слабшою залежно від дії психологічних чинників. Інакше кажучи, психологічні параметри можуть модулювати стресову реакцію. Неминуче було виявлено наступний крок: коли немає ніяких змін фізіологічного характеру,— фактичного порушення алостатичної рівноваги,— психологічні параметри й самі можуть викликати стресову реакцію. Розчервонівшись від хвилювання, фізіолог Джон Мейсон, один із лідерів цього підходу, навіть зайшов так далеко, що проголосив, що всі стресові реакції мають психологічну природу.

Стара гвардія не була здивована. Тільки-но концепція стресу почала набувати систематизованої структури наукового феномену, якому можна було довіряти, тут же набігла орда психологів і почала каламутити воду. У надрукованій у вигляді статей битві, хоча починалося все з взаємної похвали за відкриття та визнання внеску попередників, Сельє та Мейсон намагалися рознести роботу один одного вщент. Мейсон самовпевнено посилався на дедалі більшу кількість інформації про психологічну природу початку та видозміни стресової реакції. Сельє, відбиваючи напад, наполягав, що всі стресові реакції не можуть ґрунтуватися на чистій психології та суб’єктивному сприйнятті: якщо організм перебуває під дією анестезії, у ньому все одно відбувається стресова реакція у відповідь на хірургічне втручання.

Психологам удалося вибороти собі місце у професійному колі, і коли їхні манери стали вишуканішими, а волосся трохи посивіло, їх майже перестали сприймати як варварів. Тепер потрібно визначити, які психологічні параметри особливо важливі. І чому психологічний стрес такий важкий?

СКЛАДОВІ ПСИХОЛОГІЧНИХ СТРЕСОГЕННИХ ЧИННИКІВ

Виміщення негативних емоцій. Ви, напевно, очікували, що ключові психологічні параметри мають бути якимись туманними явищами, але, провівши низку експериментів, фізіолог Джей Вайс з Рокфеллерського університету дав їм точне визначення. Під час одного з експериментів щура піддавали дії електричного струму незначної сили (приблизного еквіваленту електростатичного удару, який ви можете отримати, якщо чов­гатимете ногою по килиму). Після певної кількості таких ударів у щура виробилася довготривала стресова реакція: зокрема пришвидшилися серцебиття та швидкість секреції глюкокортикоїдів. Для зручності ми можемо визначати довготривалі наслідки ступенем імовірності появи у щура виразки, і в цьому разі шанси високі. У кімнаті поряд інший щур піддавався дії струму такої ж сили та з такою самою частотою, тобто алостатична рівновага його організму зазнавала впливу такої самої інтенсивності, як у першого щура. Але цього разу після кожного удару струмом щур міг відбігти до дерев’яної дощечки і погризти її. Ймовірність того, що другий щур отримає виразку, була куди меншою. Йому дали вимістити своє невдоволення. Інші способи виміщення негативних почуттів — можливість щось з’їсти, випити води або пробігтися колесом — також знижували шанси на появу виразки.

Люди також краще справляються з дією стресогенних чинників, коли мають можливість дати вихід негативним емоціям — вдарити стіну, пробігтися, знайти втіху в хобі. Ми настільки винахідливі, що можемо уявляти ці способи, щоб заспокоїти себе. Наприклад, військовополонений може в найдрібніших подробицях годинами уявляти, як він грає у гольф. У мене є друг, який був довгий час прикутий до ліжка через тривалу серйозну хворобу і малював у своєму блокноті топографічні мапи уявних гір, а потім здійснював вилазки в ці гори.

Ефективність виміщення негативних емоцій визначається тим, наскільки успішно воно відволікає від стресогенного чинника. Але, очевидно, більш важливим є те, що цей вихід має викликати у вас позитивні емоції як нагадування, що життя сповнене і приємних речей, а не лише тих, що змушують вас дратуватися і хвилюватися. Фізичні навантаження як спосіб побороти невдоволення мають і додаткову користь, що повертає нас до звичного порівняння зебри, яка втечею рятує своє життя, і людини, яка переживає психологічний стрес. Стресова реакція є підготовкою організму до різкого стрибка у споживанні енергії просто зараз; психологічний стрес запускає аналогічний процес в організмі без жодної на те фізичної причини. Відтак фізичні навантаження дають організму саме те, для чого він і готувався.

Варіант експерименту Вайса дозволив виявити особливу характеристику виміщення негативних емоцій. Після того як щур отримує аналогічну кількість ударів електричним струмом і стає внаслідок цього невдоволеним, він біжить на інший бік клітки, вмощується коло іншого щура… і кусає його щосили. Зміщена агресія внаслідок стресу — цей спосіб прекрасно мінімізує негативні емоції, отримані внаслідок дії стресогенного чинника, дуже поширений серед приматів. Самець-бабуїн програє бійку. У розпачі він роззирається довкола і нападає на самця, нижчого за ієрархією, який у цей час займається своїми справами. Надзвичайно великий відсоток випадків агресії у приматів зумовлений саме заміщенням їхнього невдоволення нападом на безневинних випадкових особин. Люди також досить часто вдаються до цього методу і ми навіть влучно описуємо цей феномен у контексті хвороб, зумовлених стресом: «Цей хлопець не з тих, у кого з’являється виразка, а з тих, хто викликає її в інших». Зігнати на комусь свою злість — чудовий спосіб мінімізації впливу стресогенного чинника.

Соціальна підтримка. Ще один спосіб взаємодії з іншим індивідом для мінімізації впливу стресогенного чинника на власний організм більш обнадійливий для майбутнього нашої планети, ніж заміщена агресія. Щури застосовують його зрідка, а от примати дуже полюбляють. Якщо піддати примата дії якогось неприємного чинника, в його організмі активується стресова реакція. А якщо піддати його впливу цього самого чинника у присутності багатьох інших приматів, то… можливі варіанти. Якщо присутні примати є незнайомцями, стресова реакція загостриться. Якщо це друзі, інтенсивність стресової реакції зменшиться. Мережа соціальної підтримки — це мати когось, кому можна поплакатись, хто триматиме за руку і вислухає всі наші занепокоєння, хто заколисає нас і скаже, що все буде добре.

Це саме відбувається і з приматами в дикій природі. Через те, що я переважно займаюся лабораторними дослідженнями впливу стресу та глюкокортикоїдів на мозок, я проводжу літні місяці в Кенії, вивчаючи фізіологічні процеси та хвороби, викликані стресом, у диких бабуїнів, які живуть у національному парку. Соціальне життя самця-бабуїна може бути досить непростим: його можуть обрати жертвою заміщеної агресії, самець, старший за ієрархією, може відібрати корінчик, який він довго шукав і ретельно обчищав, і так далі. Рівень глюкокортикоїдів у крові підвищений у бабуїнів, що перебувають унизу суспільної ієрархії, або і в цілої групи, якщо ієрархія домінування є нестабільною або якщо до групи нещодавно приєднався новий агресивний самець. Але якщо самець-бабуїн має багато друзів, рівень глюкокортикоїдів у його організмі буде нижчим, ніж у самців його ієрархічного статусу, але без таких переваг. А кого можна вважати друзями? Дітей, з якими він грається, або самок, з якими проводить сеанси взаємного догляду за шерстю не сексуального характеру (таке заняття знижує кров’яний тиск у людиноподібних мавп).

Соціальна підтримка, звісно, має позитивний ефект і для людей. Про це свідчать навіть випадки короткочасної підтримки. У низці досліджень учасники піддавалися дії такого стресогенного чинника, як-от публічний виступ, або необхідність вирішити математичну задачу подумки, або сварка з двома незнайомцями за присутності та відсутності друга, що підтримував учасника. У кожному разі соціальна підтримка сприяла меншій інтенсивності стресової реакції з боку серцево-судинної системи. Глибинні та стійкі відмінності у ступенях соціальної підтримки також можуть впливати на людську фізіологію: в одній родині прийомні діти мають значно вищий рівень глюкокортикоїдів у крові, ніж біологічні. Або, як інший приклад, серед жінок з метастатичним раком молочної залози нижчий рівень кортизолу у стані спокою мають ті, у кого сильніша соціальна підтримка.

Як зазначалось у Розділі 8, люди, які мають партнера чи близьких друзів, живуть довше. Коли партнер помирає, ризик смертності зростає. Пригадайте також наведене у тому розділі дослідження про батьків ізраїльських солдатів, яки загинули на війні з Ліваном: унаслідок цього стресогенного чинника не було зафіксовано значного підвищення ризику появи хвороб або смертності, крім випадків розлучення чи вдовування. Додаткові приклади стосуються серцево-судинної системи. Соціально ізольовані люди мають надмірно активну симпатичну нервову систему. Зважаючи на високу ймовірність того, що цей чинник призведе до підвищення кров’яного тиску та скупчення бляшок у кровоносних судинах (пригадуєте Розділ 3?), ці люди мають високу схильність до хвороб серця — від 2 до 5 разів вищу, як виявляється. І якщо вони починають страждати на хворобу серця, то ризик померти від неї у більш молодому віці підвищується. Під час дослідження за участю пацієнтів з важкою формою ішемічної хвороби серця Редфорд Вільямс з Дюкського університету та його колеги виявили, що пацієнти, позбавлені соціальної підтримки, помирали впродовж п’яти років — утричі швидше, ніж пацієнти з партнером або близьким другом, з урахуванням тяжкості хвороби.^[86]

І нарешті, підтримка існує і на більш високому рівні громади (детальніше у Розділі 17). Якщо ви належите до етнічної меншини, то що менше членів вашої суспільної групи проживає поряд з вами, то вищий ризик появи у вас психічного розладу, психіатричної госпіталізації та суїциду.

Передбачуваність. Експерименти Вайса на щурах виявили ще один параметр, який здатен вплинути на стресову реакцію. Щур отримував однакові удари електричним струмом, але цього разу перед кожним ударом вмикався попереджувальний звуковий сигнал. Кількість виразок в організмі цих щурів була меншою. Передбачуваність послаблює вплив стресогенного чинника. Попереджувальний сигнал дає щуру два важливих повідомлення. Тварина дізнається, що після сигналу станеться щось погане. Але водночас вона дізнається, що решту часу нічого поганого не відбуватиметься і можна розслабитися. Щур, який не отримує попередження, може отримати наступний удар кожної секунди. По суті, інформація, яка посилює передбачуваність певної інформації, хоч і сповіщує, що ось-ось станеться щось погане, але заразом і заспокоює, що гірше вже не буде — скоро ви отримаєте удар струмом, але це не стане для вас несподіванкою.

Усім нам відомий еквівалент цього принципу у людському світі: ви сидите у кріслі дантиста, новокаїн колоти не будуть, лікар уже вмикає бормашину. Десять секунд пекельного болю, промивання, п’ять секунд свердлення, пауза, доки лікар роздивляється зуб, 15 секунд свердлення і так далі. Під час однієї з пауз ви ледве чутно питаєте: «Майже все?». «Важко сказати»,— бурмоче дантист і знов береться свердлити зуба з невеликими перервами. А тепер згадайте, наскільки сильно ми вдячні лікарю, який прямо говорить: «Ще два рази, і все». Тільки-но завершується другий підхід свердління, кров’яний тиск падає. Коли ви знаєте наперед, дію якого стресогенного чинника вам доведеться відчути, ви також отри­муєте полегшення на підсвідомому рівні, знаючи, що скоро неприємні відчуття закінчаться.

Ще одним аспектом користі передбачуваності є поступове звикання організму до дії стресогенного чинника, якщо він має повторювану дію. Він може вибивати організм з алостатичної рівноваги і на двадцятий раз своєї дії, але до того часу стресогенний чинник вже стане звичним та передбачуваним і викликатиме слабшу стресову реакцію. Класичним прикладом цього феномену є дослідження за участі норвезьких військових, які проходили тренування зі стрибками з парашутом — коли процес перестав жахати їх до смерті і перейшов у розряд рутини, якою вони здатні були займатися із заплющеними очима, стресова реакція «режиму очікування» знизилася з рівня надмірної інтенсивності до нуля.

Потужність втрати передбачуваності як психологічного стресогенного чинника демонструється в ще одному цікавому дослідженні. Щур спокійно займається своїми справами у клітці, а дослідник через однакові інтервали часу спускає шматочок їжі у клітку через жолобок — щур задоволено їсть. Це називається режимом переривчастого підкріплення. Потім дослідник змінює графік видачі — щур отримує таку саму кількість їжі впродовж години, але через довільні проміжки часу. Щур отримує однакову кількість їжі, але в менш передбачуваний спосіб, і вміст глюкокортикоїдів у його крові підвищується. Щур не зазнає жодного фізичного стресу — він не голодний, не поранений, не повинен рятувати своє життя, тож нічого не порушує його алостатичну рівновагу. Коли немає інших стресогенних чинників, втрата передбачуваності викликає стресову реакцію.

Є навіть обставини, за яких імовірність виникнення стресової реакції в організмі є більш високою всупереч тому, що зовнішній світ викликає менший стрес. Приклад цьому можна знайти в дослідженні диких птахів, проведеному зоологом Джоном Вінгфілдом з Університету Вашингтону. Він вивчав види, які мігрують між Арктикою та тропіками. Птах № 1 перебуває в Арктиці, де середня температура — 5° F (–15 °C), і саме в день дослідження температура і становить 5 градусів. На противагу, Птах № 2 перебуває в тропіках, де середня температура — 80° F (26,6 °С), але в день дослідження опустилася до 60° F (15,5 °С). Який птах має сильнішу стре­сову реакцію? Як не дивно, Птах № 2. Річ не в тім, що температура у тропіках на кілька десятків градусів тепліша, ніж в Арктиці (який же це тоді був би стресогенний чинник?), а в тому, що температура в тропіках у день дослідження нижча, ніж передбачалося.

Подібний феномен зафіксований і серед людей. На першому етапі бомбардування Великої Британії нацистською Німеччиною Лондон атакували кожної ночі, як за розкладом. Надзвичайний стрес для людей. Передмістя бомбили набагато рідше, десь раз на тиждень. Менше стресу, але й набагато менше передбачуваності. У цей період було зафіксовано різкий стрибок у кількості випадків захворювання на виразку. Хто ж почав скаржитися на виразки частіше? Жителі передмість. (Як ще один аспект важливості непередбачуваності, на третій місяць бомбардувань кількість випадків захворювання на виразку у всіх лікарнях повернулася на звичний рівень.)

Незважаючи на схожість реакції людей і тварин на недостатню передбачуваність, я підозрюю, що відмінність все ж таки є, до того ж важлива. Попередження про те, що щур отримає удар електричним струмом у найближчі секунди, має дуже малий вплив на інтенсивність стресової реакції під час удару; натомість можливість почувати себе більш упевнено в період, коли щуру не має про що хвилюватися, знижує його стресову реакцію «режиму очікування». Так само, коли зубний лікар говорить: «Ще два рази і все», це дозволяє нам розслабитися після другого підходу свердління. Але я припускаю, хоча й не можу це довести, що, на відміну від щура, в нас відповідна інформація здатна знизити інтенсивність стресової реакції під час болю. Якщо вам скажуть «ще всього два рази» або «ще всього десять разів», чи не будете ви застосовувати зовсім інші стратегії, щоб упоратися з цим викликом? За кожного варіанту розвитку подій у вас з’явиться втішна думка «ще один раз і буде вже останній» раніше чи пізніше; ви прибережете думки, які відволікають вас найбільше, до моменту, який настане раніше чи пізніше; ви намагатиметеся рахувати від нуля і до чисел різної величини. Якщо ми знаємо, що на нас очікує, ми можемо правильно обрати і розрахувати свої внутрішні ресурси для найбільш ефективної боротьби зі стресогенним чинником.

Ми часто бажаємо отримати інформацію про перебіг наявної у нас медичної проблеми, бо це допомагає нам виробити стратегію для її усунення. Простий приклад: вам мають зробити невелику операцію і надають певний прогноз: у перший день після втручання біль буде сильним і постійним, а вже на другий ви відчуватимете просто поколювання. Озб­роєні цією інформацією, ви, найпевніше, заплануєте перегляд восьми розважальних відео на перший день, а вже другий день присвятите написанню витончених хайку, а не навпаки. Серед інших причин саме бажанням оптимізувати свою стратегію боротьби зумовлене прохання розкрити нам найстрашнішу можливу медичну інформацію: «Скільки мені ще залишилося?»

Контроль. Експерименти над щурами також демонструють суміжний аспект психологічного стресу. Щура піддають такій самій кількості ударів електричним струмом, що і в попередніх дослідженнях. Однак цього разу досліджуваний щур раніше був натренований натискати важіль для уникнення ударів. Проте з початком експерименту важіль забрали і дали розряд — у тварини відбулася масивна стресова реакція. І щур, напевно, подумав: «Не можу в це повірити. Я ж знаю як упоратися з електричним струмом. Дайте мені той чортів важіль, і я все владнаю. Це нечесно». Наслідками такого експерименту стали множинні виразки, підвищений рівень глюкокортикоїдів, ослаблена імунна функція та прискорення росту пухлин. Якщо ж не забирати в щура важіль (хай він і буде від’єднаний від подачі електричного струму), це матиме позитивний ефект — інтенсивність стресової реакції буде значно нижчою. Якщо до цього щур зазнавав сильніших ударів струмом, тепер він буде думати, що отримує слабші удари завдяки своєму контролю над ситуацією. Це надзвичайно потужний параметр модуляції стресової реакції.

Схожий експеримент за участю людей дав аналогічні результати. По одній людині закривали у двох суміжних кімнатах і вмикали переривчасті голосні неприємні звуки; в людини, яка мала кнопку і вірила в те, що, натискаючи її, знижує ймовірність подальшого шуму, був не такий високий тиск. В одному з варіантів цього експерименту учасники, які могли натискати на кнопку, але не натискали її, почували себе так само, як і ті, хто натискав. Отже, здійснення контролю не є дуже важливим; більше значення має віра у свою здатність контролювати ситуацію. Банальний приклад: літаки безпечніші за машини, але більшість людей бояться саме літати. Чому? Тому що середньостатистичний водій вважає, що він водить краще за середньостатистичного водія, тому краще контролює ситуацію. А в літаку ми зовсім не контролюємо ситуацію. Ми з дружиною любимо дражнити одне одного під час перельотів, «передаючи» контроль: «Добре, можеш трохи відпочити, моя черга зосередитися на тому, щоб уберегти пілота від інсульту».

Питання контролю часто порушується у статтях з психології. Як ми обговоримо в останньому розділі, фізичні вправи можуть бути дуже ефективними в боротьбі зі стресом, але тільки якщо ви хоч трохи хотітимете цього навантаження. Дивовижно, але це саме спостерігається і в щурів — якщо щур добровільно йде бігати в колесі, він почуває себе чудово. Але якщо змусити його до фізичного навантаження такої ж інтенсивності, це викличе серйозну стресову реакцію.

Питання контролю також дуже часто висвітлюється в статтях з професійного стресу. Звісно, деякі професії нерозривно пов’язані зі стресом у тому плані, що вимагають великої відповідальності та контролю — наприклад, вам доводиться керувати посадкою великих авіалайнерів у місцевому аеропорту, вирізати в когось аневризму мозкової артерії або приймати остаточне рішення щодо того, чи використовувати тафту у вбранні для показу осінньої колекції в Мілані. Однак у більшості випадків професійний стрес пов’язаний з нестачею контролю, коли ваша робота є лише частиною механізму. Численні дослідження показали, що взаємозв’язок між професійним стресом та підвищеним ризиком появи серцево-судинних захворювань та порушення обміну речовин зумовлюється вбивчим поєднанням високих вимог та низького контролю — ви маєте важко працювати, від вас багато очікують, але ви маєте мінімальний контроль за процесом. Це втілення конвеєра, поєднання стресових чинників у дусі відчуження робітників від процесу праці, як описував Маркс. Елемент контролю потужніший за елемент вимоги — низькі вимоги та низький рівень контролю має більш руйнівний вплив на здоров’я, ніж високі вимоги та високий рівень контролю.

Стрес, зумовлений нестачею контролю на робочому місці, може виникати не у всіх випадках. Наприклад, виробництво певного продукту. Нестача контролю у цьому випадку не викликає особливого стресу — мало хто захворіє на виразку через своє глибоке переконання у тому, що всі їхні здібні та амбітні колеги по роботі мають виготовляти партії м’яких іграшок замість шарикопідшипників. Натомість може виникнути стрес через нестачу контролю за виробничим процесом — який темп роботи має підтримуватися і чи можливі зміни у ньому, якими є умови праці і як ви можете на них впливати, наскільки суворим є керівництво.

Ці питання можуть стосуватися різних посад — і тих, від яких особливо нічого не чекають, і престижних. Наприклад, професійні музиканти, які працюють в оркестрах, загалом мають менше задоволення від роботи та переживають більший стрес, ніж ті, хто працюють у маленьких камерних групах (наприклад, у струнних квартетах). Чому? Одні дослідники припустили, що причина у нестачі автономії у великому оркестрі, через вікові традиції підпорядкування музикантів диктаторським примхам маестро, який ними керує. Наприклад, профсоюзи оркестрових музикантів лише декілька років тому вибороли право на регулярні перерви для відвідування вбиральні під час репетицій, а раніше доводилося чекати, поки диригент нарешті помітить, як звивається група дерев’яних духових інструментів^[87].

Отже, параметр контролю надзвичайно важливий; здійснення контролю за отриманням потенційної винагороди може бути бажанішим, ніж її отримання задарма. Як один з цікавих прикладів, і голуби, і щури воліють натискати важіль для отримання їжі (поки це завдання не стає дуже важким), ніж отримувати їжу просто так — ця тема часто прослідковується у вчинках та заявах багатьох нащадків заможних родин, які жалкують, що в їхньому житті без мети та прагнення бракує критичних обставин.

Втрата контролю та нестача прогнозованої інформації тісно пов’язані. На цьому наголошують деякі дослідники, підкреслюючи, що спільною рисою є нові обставини, у яких опиняється організм. Ви думали, що ви знаєте, як керувати ситуацією, і ви думали, що знаєте, що відбуватиметься далі, але виявилося, що за нових обставин ви помиляєтеся. Потужність цього чинника довели під час досліджень над приматами — тварину просто помістили в нову клітку, і це викликало пригнічення її імунної системи. Деякі науковці стверджують, що такий вид стресогенного чинника викликає нервове збудження та загострює пильність через те, що ви намагаєтеся віднайти нові правила контролю та прогнозування. Обидві точки зору стосуються різних аспектів однієї проблеми.

Усвідомлення погіршення ситуації. Фахівці виявили ще один надзвичайно важливий психологічний параметр стресової реакції. Гіпотетичний приклад: два щури отримують удари електричним струмом. У перший день експерименту один щур отримує 10 ударів за годину, а інший — 50. Наступного дня обидва отримують по 25 ударів за годину. У кого більше підвищиться тиск? Звичайно, у тієї тварини, яка першого дня отримувала по 10 ударів струмом. Інша ж думає: «Всього 25? Та це ж легко, я це витримаю». За умови однакового порушення алостатичної рівноваги, надзвичайно позитивний ефект відбувається за рахунок самого лише усвідомлення того, що ситуація покращується.

Цей принцип часто спрацьовує і з людьми, які страждають на певну хворобу. У Розділі 9 ми обговорювали варіанти, за яких біль викликає менший стрес і може навіть сприйматися позитивно, якщо він, наприклад, свідчить про ефективність ліків для зменшення пухлини. Одне хрестоматійне дослідження доводить це на прикладі батьків, чиї діти могли померти від раку з імовірністю у 25 %. Як не дивно, у батьків було зафіксовано лише помірний підйом рівня глюкокортикоїдів у крові. Чому так відбувалося? Тому що на той час діти перебували вже у стані ремісії після періоду, у який ризик смертності був ще вищим. 25 % ймовірності ввижалося їм уже дивом. 25 ударів електричним струмом за годину, певна міра соціальної нестабільності, 25 % імовірності того, що дитина помре,— кожна з цих ситуацій має як позитивний, так і негативний бік, і лише негативний здатен викликати в організмі стресову реакцію. Отже, річ не в зовнішніх реаліях, а в тому значенні, яке ви їм надаєте.

Різновид цього феномену також можна спостерігати серед бабуїнів, яких я вивчаю в Кенії. Загалом рівень глюкокортикоїдів у крові зростає в умовах нестабільної соціальної ієрархії. Це цілком логічно, бо така нестабільність свідчить про непрості часи. Якщо ж дослідити стан організму окремих бабуїнів, то можна виявити тонший алгоритм: за однакового ступеня нестабільності самці, чиє становище у групі понижується, мають підвищений рівень глюкокортикоїдів; тоді як самці, чиє становище підвищується під час сум’яття, не мають ніяких змін у роботі ендокринної системи.

НЕ ТАК ШВИДКО

Отже, деякі потужні психологічні чинники можуть викликати стресову реакцію самі по собі або загострювати вплив іншого стресогенного чинника: втрата контролю або передбачуваності, втрата способів виходу негативних почуттів або втрата підтримки, усвідомлення того, що справи погіршуються. Очевидно, деякі з цих чинників накладаються між собою. Як ми побачили, тісно повязані між собою контроль та передбачуваність; якщо ж долучити сюди ще й усвідомлення того, що ситуація йде на гірше — ви опинитеся в умовах, за яких трапляються неконтрольовані та непрогнозовані погані речі. Приматолог Джоан Сілк з Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі зазначає, що ефективним способом утримати домінування у групі для альфа-самця примата є виміщення агресії в непередбачуваний і жорстокий спосіб. У цьому вся сутність тероризму для нас, приматів.

Інколи ці параметри можуть іти врозріз один з одним, і тоді постає питання, який з них має сильніший вплив. Найчастіше це стосується дихотомії між контролем та передбачуваністю й усвідомленням того, що ситуація погіршується чи покращується. Наприклад, хтось несподівано для себе зриває величезний джекпот у лотерею. Чи можна назвати це стресогенним чинником? Це залежить від того, що справляє сильніший вплив: «усвідомлення того, що справи йдуть на краще» чи стресовий елемент «нестача передбачуваності». Не дивно, що більшість людей, які виграють великі суми у лотерею, можуть повести себе в непередбачуваний спосіб. Результати експериментів над людиноподібними мавпами, у яких дослідники змінювали соціальне положення піддослідних, показали, що неочікувані зміни можуть завдавати стресу, навіть якщо вони і позитивні (психотерапевти часто мусять шукати причини, чому люди інколи ­вважають за краще перебувати в скрутному, але звичному становищі, ніж змінити щось на краще). Але водночас, якщо справи йдуть жахливо, ви не знайдете великої втіхи в тому, що це було передбачуваним варіантом розвитку подій.

Ці чинники значною мірою пояснюють, чому всі ми стикаємось у повсякденному житті з безліччю різноманітних стресів, однак так по-різному на них реагуємо. В останньому розділі книжки ми детально розглянемо основи цих індивідуальних відмінностей. Це ж служитиме основою для того, як навчитися використовувати ці психологічні параметри, як краще справлятися зі стресом.

Можливі взаємозв’язки між цими різними психологічними параметрами дозволяють зробити один важливий висновок, якому буде присвячено останній розділ. Він полягає в тому, що управління стресом не може складатися просто з набору простецьких установок на кшталт: «Посильте контроль. Посильте передбачуваність. Знайдіть виходи для негативних почуттів». Як ми вже розуміємо, все набагато складніше. Інколи певні неконтрольованість і непередбачуваність можуть бути й дуже позитивними: катання на американських гірках, якісний фільм жахів, детектив з несподіваною кінцівкою, виграш у лотерею, чийсь несподіваний вияв доброти у ваш бік. А інколи надмірна передбачуваність взагалі є катастрофою — нудна робота, наприклад. Добре збалансовані порції нестачі контролю та передбачуваності є тим, що ми називаємо стимуляцією. У Розділі 16 ми розглянемо біологічне пояснення того, чому стимуляція робить нас радше щасливими, а не пригніченими. Наша мета — не жити життям, у якому немає місця порушенню алостазу. Тепер розгляньмо, за яких обставин підвищене почуття контролю та передбачуваності зменшує стрес.

ДЕЯКІ ТОНКОЩІ ПЕРЕДБАЧУВАНОСТІ

Ми вже дізналися, як передбачуваність може нейтралізувати наслідки стресу: один щур отримує удари електричним струмом і має більші шанси на появу виразки, ніж щур, який заздалегідь отримує попередження про удар струмом. Однак передбачуваність допомагає не завжди. Експериментів на цю тему було проведено дуже багато і, що важливо, навіть за участю людей. (Слід пам’ятати, що в цих експериментах стресогенний чинник є неминучим; попередження не може змінити стресогенний чинник, лише змінити його сприйняття.)

Наскільки передбачуваним є стресогенний чинник без попередження? Уявіть, що одного ранку всемогутній голос вам говорить: «Виходу немає. Сьогодні, доки ти будеш на роботі, на твою машину впаде метеор і розчавить її. (Але більше таких випадків цього року не буде.)» Не втішні новини. Добре, що це не станеться знову завтра, хоча це й не робить новину набагато приємнішою; проте ця новина не змушує вас хвилюватися постійно. А як вам такий варіант — одного ранку всемогутній голос говорить: «Сьогодні на дорозі буде дуже нервово — багато машин, усі то зупинятимуться, то їхатимуть. І завтра також. Насправді кожного дня цього року буде жахлива ситуація на дорогах, окрім 9 листопада — тоді машин майже не буде, водії привітно махатимуть один одному, а патрульний зупинить тебе, щоб пригостити кавою з тістечком». Кому потрібні такі точні відомості про те, що діставатися до роботи варте таких нервів? Отже, попередження мають низьку ефективність для дуже рідкісних стресогенних чинників (ви зазвичай не хвилюєтеся через падіння метеориту) або ж тих, що виникають дуже часто (їхню появу легко передбачити й без попередження).

Наскільки завчасно перед дією стресогенного чинника ви отримуєте попередження? Кожного дня ви ходите на таємничу зустріч: вас із зав’язаними очима заводять у кімнату і садовлять у велике зручне крісло. Тоді, з імовірністю приблизно 50 на 50, але без попередження, або приємний оксамитовий голос читає вам улюблену дитячу казку і ви поринаєте в сон, або вам на голову вивертають відро крижаної води. Перспектива не з найкращих, так? Чи стане ця зустріч більш приємною для вас, якщо вам розкажуть, що саме з вами відбуватиметься через 5 секунд? Мабуть, ні — це замалий період часу, щоб психологічно підготуватися і знайти для себе якісь переваги. А якщо ви знатимете варіант розвитку подій задовго наперед? Чи хотіли би ви, щоб усемогутній голос сказав вам: ­«Через 11 років і 27 днів на тебе впродовж 10 хвилин литиметься крижана вода». Інформація, надана за дуже короткий або за дуже довгий період часу до дії стресогенного чинника, не має позитивного впливу на очікування з точки зору психології.

Деякі види прогнозної інформації можуть навіть посилити сукупний вплив очікування як стресогенного чинника. Наприклад, якщо стресогенний чинник по-справжньому жахливий. Чи заспокоїть вас таке повідомлення від всемогутнього голосу: «Завтра з тобою станеться невідворотна ситуація і тобі покалічить ліву ногу, але з правою нічого не станеться»?

Так само прогнозна інформація може лише погіршити ситуацію, якщо буде надто розмитою. У нашому світі після теракту 11 вересня будь-який непевний прогноз може завдати величезного стресу, наприклад, такі лякаючі гороскопи: «Помаранчевий рівень небезпеки. Ми не знаємо, яка ­халепа на вас чекає, але будьте надзвичайно обережними в усьому наступні кілька днів».^[88]

Загалом можна зробити висновок, що передбачуваність не завжди здатна вберегти нас від стресу. Більш систематичні досліди на тваринах показали, що цей чинник працює лише за умови середньої частоти та інтенсивності стресогенних чинників, а також достатньої завчасності та достовірності наданої інформації.

ТОНКОЩІ КОНТРОЛЮ

Для того щоб розібратись у деяких важливих тонкощах впливу чинника контролю на стрес, повернімося до прикладу щура, який отримує удари електричним струмом. Його натренували натискати важіль, щоб запобігти ударам, і тепер він, як скажений, барабанить по ньому. Важіль насправді ні на що не впливає, щур продовжує отримувати удари струмом, але з меншими шансами на появу виразки, адже вважає, що він конт­ролює ситуацію. Коли ми впроваджуємо відчуття контролю у структуру експерименту, це знижує інтенсивність стресової реакції, бо щур міркує так: «Десять ударів за годину. Непогано. Тільки подумати, наскільки все було б гірше, якби я не контролював усе це за допомогою мого важеля». Але якщо це призведе до протилежного ефекту і впровадження відчуття контролю змушує щура думати: «Десять ударів за годину, що зі мною не так? Я ж маю важіль, я повинен був запобігти цим ударам, це все моя провина». Якщо ви вважаєте, що контролюєте дію стресогенного чинника, яка насправді перебуває поза межами вашого контролю, ви можете почати думати, що неминучі речі відбуваються з вашої вини.

Через невідповідне відчуття контролю в умовах негативних подій ми можемо почувати себе дуже погано. Коли ми втішаємо людину, яка переживає якусь трагедію, ми часто намагаємося мінімізувати її відчуття контролю: «Це не твоя провина, ніхто б не зміг загальмувати вчасно; вона вискочила просто під колеса»; «Ти нічого не міг із цим зробити, ти докладав усіх можливих зусиль, просто економіка в країні зараз така слабка»; «Дорогенька, його б не врятував навіть найкращий лікар у світі». А іноді суспільство буває настільки жорстоким і бездушним, що звинувачує в певній ситуації певну людину, перебільшуючи значення її особистого контролю над цією ситуацією: «Вона сама цього хотіла, якщо так одягнулася» (ніби жертви зґвалтування здатні завадити ґвалтівнику); «Шизофренія вашої дитини викликана вашим методом виховання» (це згубне переконання панувало у психіатрії десятки років, доки не було доведено нейрохімічний характер цього захворювання); «Якщо б вони спробували асимілюватися, то не мали би цих проблем» (ніби меншини мають силу запобігти своєму переслідуванню).

Вплив відчуття контролю на перебіг стресу дуже залежить від контексту. Загалом, якщо певний стресогенний чинник передбачає можливість легко уявити, наскільки гіршою могла бути ваша ситуація, штучне відчуття контролю допомагає. «Це було жахливо, але наскільки було б гірше, якби я не зробив Х». Але коли стресогенний чинник і справді серйозний і вкрай негативний, штучне відчуття контролю руйнує — важко уявити собі ще гірший варіант розвитку подій, якого можна було б уникнути, зате легко дорікати собі за нездатність запобігти цій катастрофі. Краще не думати, що ви могли проконтролювати неконтрольовані речі, якщо наслідки є жахливими. Люди з сильним внутрішнім локусом контро­лю (інакше кажучи, люди, які думають, що є господарями власного життя, а все, що відбувається навкруги, є наслідками їхніх дій) мають більшу інтенсивність стресової реакції, ніж люди з зовнішніми локусами, коли вони стикаються з чимось неконтрольованим. Це становить особливий ризик для людей похилого віку (особливих літніх чоловіків), оскільки життя підносить їм дедалі більше ситуацій поза їхнім контролем. Як ми побачимо в останньому розділі, є навіть тип особистості, чия схильність до посилення внутрішнього контролю в умовах негативної, неконтрольованої ситуації значно підвищує ризик виникнення певної хвороби.

Такі тонкощі контролю та передбачуваності допомагають пояснити одну властивість досліджень теми стресу, яка вносить певну неясність. Загалом що менше контролю та передбачуваності, то більший ризик появи хвороби, зумовленої стресом. Однак експеримент на мавпах, проведений Джозефом Брейді 1958 року, породив гіпотезу, що більший ступінь конт­ролю та передбачуваності викликає виразку. Половина тварин у групі могли натискати важіль, щоб запобігти удару електричним струмом (мавпи «керівники»), а інша половина були прикуті до «керівників» і отримували удар струмом разом з ними. Виявилося, що в мавп-керівників був більший ризик появи виразок. А на основі таких досліджень була сформована концепція «синдрому стресу керівника» і пов’язаний з нею образ людини-керівника, що несе тягар контролю, лідерства та відповідальності. Бен Нательсон з Медичного центру у справах ветеранів з Іст-Оранджу, штат Нью Джерсі, та Джей Вайс відзначили певні проблемні місця цього дослідження. По-перше, його проводили з такими параметрами, за яких контроль та передбачуваність виступали у негативному аспекті. По-друге, мавпи «керівники» та «підлеглі» відбиралися не в довільному порядку; навпаки, керівниками призначалися ті мавпи, які під час пілотних досліджень першими натискали кнопки. Мавпи, які натискали швидше за інших, були більш емоційно реактивними тваринами, тож вийшло так, що Брейді відібрав у групу керівників мавп, які були схильні до появи виразки. Загалом керівники усіх видів радше викликають появу виразки в інших, а не отримують її самі, як ми дізнаємося у Розділі 17.

Підсумовуючи, можна сказати, що стресову реакцію здатні змінювати або навіть викликати психологічні чинники, включно з браком виходу негативних почуттів, відсутністю соціальної підтримки, усвідомлення погіршення ситуації, а також, за деяких обставин, втратою контролю та передбачуваності. Ці знання значно прояснили для нас запитання, чому не всі люди хворіють через стрес. Звісно, на долю кожної людини припадає різна кількість стресогенних чинників. Прочитавши всі розділи, присвячені фізіології, ви вже знаєте, що люди між собою різняться швидкістю вироблення глюкокортикоїдів наднирковими залозами, кількістю інсулінових рецепторів у жирових клітинах, товщиною оболонки шлунка і так далі. Але на додачу до цих фізіологічних чинників, нам тепер відкрився й інший вимір. Кожен з нас має різний набір психологічних фільтрів, через який ми сприймаємо стресогенні чинники у своєму житті. Двоє людей беруть участь у тому самому виді діяльності,— довго стоять у черзі в супермаркеті, виступають перед великою аудиторією, стрибають з парашутом,— але їхнє психологічне сприйняття цього може різнитися кардинально. «О, доки стою у черзі, погортаю журнал» (вихід для невдоволення); «Я так сильно хвилююся, але після майбутньої розмови я точно отримаю підвищення» (ситуація покращується); «Це ж чудова нагода — я завжди мріяв стрибнути з парашутом» (ситуація під контролем).

У наступних двох розділах ми розглянемо такі психіатричні розлади, як-от депресія та тривожність, а також розлади особистості, які характеризуються невідповідністю між реальним ступенем стресу, який завдають людині зовнішні чинники, та ступенем стресу, який вона відчуває. Як ми дізнаємося, така невідповідність може набувати розмаїття форм, але в будь-якому разі наслідки такого розладу будуть вкрай негативними. Далі, у Розділі 16, ми розглянемо зв’язок між психологічним стресом та процесом залежності. З Розділу 17 ви дізнаєтеся, як ваш статус у суспільстві і тип цього суспільства можуть впливати на фізіологію стресу та перебіг хвороби. У заключному розділі ми розберемо способи управління стресом і навчимося застосовувати собі на користь захисні механізми психіки.