Чому зебри не страждають на виразку

Щоб почати розуміти, як стрес викликає хвороби, потрібно проаналізувати внутрішній механізм роботи мозку. Мабуть, найкраще це ілюструє наступний абзац, досить технічний за формою, написаний одним із перших дослідників у цій галузі:

Вона танула в його руках, така тендітна та чарівна, а він безкінечно бажав її. Кипуча кров випалювала його зсередини потужним, але ніжним жаданням її тіла, її м’якості, її краси, що проникала крізь обійми і далі текла його судинами. І тоді м’яко, неземними пестощами, що доводили до безпам’ятства, м’яко і ніжно він проводив своєю рукою по шовковистому вигину її стегна нижче і нижче, спускаючись між м’якими, теплими сідницями, насуваючись ближче і ближче до її найчуттєвішого острівця. Вона відчувала його як полум’я бажання, але ніжне, а сама танула в цьому полум’ї. Вона відпустила себе. Вона відчула, як його пеніс повстав супроти неї з тихою, разючою силою та впевненістю, і віддалася на його волю. Вона підкорилася, тремтячи всім тілом, і віддала йому всю себе.

Тепер до справи. Якщо вам до вподоби художній стиль Девіда Лоуренса, у вашому організмі можуть відбутися деякі цікаві зміни. Ви не бігли сходами вгору, але ваше серце, можливо, забилося частіше. Температура кімнати не змінилася, але одна-дві потові залози у вас могли активуватися. І хоча деякі, досить чуттєві частини вашого тіла не стимулювалися дотиком, ви раптом виразно їх відчули.

Ви сидите у своєму кріслі непорушно і просто думаєте по щось, що викликає у вас злість, смуток, ейфорію або хтивість, і раптом ваша підшлункова залоза виділяє певний гормон. Ваша підшлункова залоза? Як вам вдалося змусити свою підшлункову залозу до таких дій? Ви навіть не знаєте, де ця підшлункова залоза розташовується. Ваша печінка починає раптом продукувати ферменти, ваша селезінка надсилає якісь повідомлення тимусу, циркуляція крові в маленьких капілярах гомілок щойно змінилася. І все це через одну-єдину думку.

Ми всі розуміємо, що мозок здатен регулювати функціональність усіх частин організму, і все ж нас приголомшує нагадування про те, наскільки масштабним може бути його вплив. Мета цього розділу — розповісти про лінії комунікації між мозком і рештою організму, щоб дізнатися, які ділянки активуються, а які пригнічуються, коли ви сидите у своєму кріслі й відчуваєте сильне напруження. Так ми підійдемо до розгляду стресової реакції, яка може врятувати вам життя під час перегонів у савані, але також — викликати захворювання після місяців переживань.

СТРЕС ТА АВТОНОМНА НЕРВОВА СИСТЕМА

Коли мозок має сказати іншим частинам тіла, що їм робити, він зазвичай надсилає повідомлення через нерви, що відгалужуються від мозку, йдуть донизу по хребту і розходяться периферією тіла. Одна з частин цієї системи комунікації досить проста й знайома. Це частина нервової системи, що відповідає за усвідомлені рухи. Ви вирішуєте порухати певним м’язом — і це відбувається. Ця частина нервової системи дозволяє вам потискати руку, або заповнювати податкову декларацію, або танцювати польку. Є ще одна гілка нервової системи, яка проєктується на органи, окрім скелетних м’язів, і ця частина контролює інші цікаві прояви вашого тіла: почервоніння обличчя, появу гусячої шкіри, оргазм. Загалом ми менше контролюємо «спілкування» нашого мозку з потовими залозами, ніж, наприклад, з м’язами стегна. (Хоча контроль внутрішнього механізму цієї автономної нервової системи не повністю не доступний нам. Біологічний зворотний зв’язок, наприклад, спрямований на усвідомлену зміну цієї автоматичної функції. Привчання до горщика — це ще один приклад набуття людиною майстерності. Щодо більш прозаїчних речей, то ми робимо те саме, коли тамуємо голосну відрижку під час весільної церемонії.) Нервові сигнали, що надсилаються до таких місць, як-от потові залози, несуть у собі повідомлення, що є відносно недовільними та автоматичними. Тому це називається автономною нервовою системою і має пряме відношення до вашої реакції на стрес. Одна частина цієї системи активується у відповідь на стрес, а інша пригнічується.

Дія симпатичної та парасимпатичної нервової системи на різні органи та залози

Та частина автономної нервової системи, яка активується, називається симпатичною нервовою системою^[6]. Нерви симпатичної нервової системи зароджуються в головному мозку, виходять із хребта й сягають майже кожного органу, кожної кровоносної судини та кожної потової залози нашого тіла. Вони доходять навіть до тисяч крихітних м’язів, закріплених за волосинками на нашому тілі. Якщо ми сильно чогось лякаємося й активуємо ці нерви, волосся на тілі стає дибки; натомість гусяча шкіра з’являється, коли активуються частини тіла, на яких є ці маленькі м’язи, але до них не прикріплене волосся.

Симпатична нервова система починає діяти під час надзвичайних ситуацій або ситуацій, які ви вважаєте такими. Вона сприяє пильності, активації, піднесенню та мобілізації організму. Кожному поколінню медиків-першокурсників цей вид системи пояснюють за допомогою обов’язкового дурного жарту про симпатичну нервову систему, яка активується, коли людина займається такими діями: біжить, б’ється, боїться або кохається. Ця архетипна система активується, коли наше життя стає особливо захоп­ливим або тривожним, як під час стресу. Нервові закінчення цієї системи виділяють адреналін. Коли хтось вистрибує з-за дверей і лякає вас, ваш шлунок стискається через адреналін, який випускає ваша симпатична нервова система. Нервові закінчення симпатичної системи також виділяють близькоспоріднену речовину норадреналін. (Адреналін та норадреналін є насправді британськими визначеннями; американські терміни, які я відтепер буду вживати,— це епінефрин та норепінефрин.) Епінефрин виділяється в результаті діяльності симпатичних нервових закінчень у надниркових залозах (вони розташовані одразу над нирками); норепінефрин виділяється рештою симпатичних нервових закінчень по всьому тілі. Це хімічні месенджери, які приводять у дію різні органи за лічені секунди.

Інша частина автономної нервової системи відіграє протилежну роль. Парасимпатичний компонент стосується спокійних, вегетативних станів — усіх інших, крім чотирьох зазначених видів діяльності. Коли дитячий організм, що росте, починає засинати, активується парасимпатична система. Вона сприяє росту, накопиченню енергії та іншим позитивним процесам. Ви добряче наїлися, тепер сидите не в змозі поворухнутися і починаєте куняти, а ваша парасимпатична система тим часом працює в шаленому темпі. Біжите саваною задихаючись і намагаєтеся вгамувати паніку — парасимпатичний компонент вимкнений. Отже, автономна система працює на противагу: симпатичні та парасимпатичні нервові сигнали сягають певного органу, де в разі активації викликають протилежні реакції. Симпатична система прискорює серцебиття, а парасимпатична уповільнює його. Симпатична система збільшує потік крові до ваших м’язів, а парасимпатична робить усе навпаки. Логічно, що повна одночасна активація обох систем призвела би до цілковитої катастрофи — щось схоже на те, якби ви синхронно натиснули і на газ, і на гальма. Не дарма існує велика кількість запобіжників, щоб уникнути такого розвитку подій. Наприклад, ділянки мозку, що активують одну частину нервової системи, як правило, пригнічують ті ділянки, які активують іншу.

ГОЛОВНИЙ МОЗОК: НАЙВАЖЛИВІША ЗАЛОЗА

Нейронний маршрут, представлений симпатичною системою,— це основ­ний спосіб, у який мозок може мобілізувати хвилі активності у відповідь на стресогенний чинник. Хоча є ще один шлях — через секрецію гормонів. Якщо нейрон (клітина нервової системи) виділяє хімічний месен­джер, який проходить одну тисячну дюйму й дає команду наступній клітині (як правило, іншому нейрону) змінити свою поведінку, такий месенджер називається нейромедіатором. Отже, коли симпатичні нервові закінчення у вашому серці виділяють норепінефрин, який змушує серцевий м’яз працювати інакше, норепінефрин відіграє роль нейромедіатора. Якщо нейрон (або будь-яка клітина) продукує месенджер, який натомість просочується в кровотік і впливає на різні функції тіла, то цей месенджер є гормоном. Усі типи залоз продукують гормони; секреція деяких з них активується під час стресу, а інших — навпаки вимикається.

Що робить мозок з усіма цими залозами, які виділяють гормони? Раніше люди вважали, що нічого. Існувало припущення, що периферійні залози нашого організму — підшлункова залоза, наднирники, яєчники, яєчка і так далі — у якийсь таємничий спосіб «знають», що вони роблять, мали «власний розум». Вони начебто самостійно «вирішують», коли випускати свої месенджери без указівок від інших органів. Ця помилкова ідея породила досить дурну тенденцію на самому початку ХХ століття. Науковці вважали, що статевий потяг чоловіків слабшав із віком, і припускали, що це стається через зниження секреції яєчками чоловіків поважного віку чоловічого статевого гормону, тестостерону. (Хоча тоді ніхто й не знав про такий гормон тестостерон, а просто посилалися на загадкові «чоловічі чинники» у яєчках. Насправді рівень тестостерону не ­знижується з віком. Зниження є помірним і воно різне в різних чоловіків. До того ж зниження десь на 10 % від нормального рівня не справляє сильного впливу на статеву поведінку.) Зробивши наступний крок, тодішні дослідники прив’язали старіння до зменшення статевого потягу, до нижчого рівня чоловічих чинників. (Могло виникнути логічне запитання, як жінкам вдається постаріти без яєчок, але жіноцтво такими ідеями тоді не цікавилося.) Як же тоді обернути процес старіння назад? Ввести в організм чоловіків, що старіють, речовину з яєчок.

Тож згодом заможні чоловіки поважного віку приїжджали до фешенебельних швейцарських санаторіїв та отримували у свої філейні частини щоденні ін’єкції екстракту з яєчок псів, півнів та мавп. Клієнти закладу могли навіть вийти на обору і вибрати цапа на свій смак (як обирають лобстера в дорогому ресторані), причому багато джентльменів приїжджали на процедури з власною тваринкою. Невдовзі це захоплення породило таку собі «омолоджувальну терапію», зокрема «органотерапію» — пересадку невеликих фрагментів яєчок тварин чоловікам. Так з’явилася мода на «мавпячу залозу». Вживався саме термін «залоза», тому що журналістам було заборонено друкувати пікантне слово «яєчки». Очільники великих промислових підприємств, глави держав і принаймні один Папа Римський стали жертвами цієї моди. А після завершення кривавої Першої світової війни, коли дуже бракувало молодих хлопців і дівчата частіше виходили заміж за старших чоловіків, така терапія набувала особливого значення.

Звісно, проблема полягала в тому, що ця терапія не працювала. В екстракті з яєчок не було тестостерону — пацієнтам вводили екстракт на водяній основі, а тестостерон не розчиняється у воді. Крихітні частини органів, які було пересаджено, майже одразу відмирали, а рубцево-змінену тканину помилково приймали за здоровий імплантат. І навіть якщо вони відмирали, ці частини все одно не функціонували — яєчники чоловічого організму, що старіє, виробляють менше тестостерону не через неспроможність яєчок, а тому що інший орган (далі буде) більше не дає їм відповідної команди. Можна пересадити молоді і свіжі сім’яники й результат буде так само незадовільним, бо немає стимуляційного сигналу. Та байдуже. Клієнти повідомляли про разючі результати. Якщо ви вже вивалюєте кругленьку суму за щоденні ін’єкції екстракту з яєчок якоїсь тварини, у вас добрий стимул вважати, що ви відчуваєте себе молодим бичком. Ефект плацебо в чистому вигляді.

З часом учені дійшли висновку, що сім’яники та інші периферійні залози, які продукують гормони, не автономні та перебувають під певним контролем. Увагу звернули на гіпофіз, що розташовується одразу під головним мозком. Було відомо, що секреція гормонів по всьому тілі порушується після пошкодження або хвороби гіпофізу. На початку століття ретельні експерименти показали, що периферійна залоза продукує свій гормон, тільки якщо спочатку гіпофіз виділяє гормон, який приводить відповідну залозу в дію. Гіпофіз містить цілий набір гормонів, які порядкують по всьому організму; саме гіпофіз точно знає програму дій та регулює діяльність інших залоз. Зроблений висновок породив поширену думку про те, що гіпофіз — це головна залоза організму.

Ця думка була широко розповсюджена передусім американським сімей­ним журналом Reader’s Digest, де публікувалася серія статей під назвою «Людське тіло» («Підшлункова залоза», «Гомілкова кістка», «Яєчники» і так далі). У третьому абзаці статті «Гіпофіз» і було сказано про верховенство цієї залози. Але на початку 1950-х учені вже почали дізнаватися, що гіпофіз зовсім не є керманичем залоз.

Найпростішим доказом був такий висновок: якщо видалити гіпофіз з організму й помістити його в невелику посудину, наповнену поживними речовинами, залоза поводитиметься аномально. Вона більше не виділятиме гормонів, які виділяє за звичайних умов. Певна річ, можете сказати ви, вийміть будь-який орган, киньте його в якийсь поживний суп, і навряд чи з цього щось вийде. Цікаво, що «видалений» гіпофіз дійсно припиняв секрецію певних гормонів, але натомість починав продукувати інші на шаленій швидкості. Травмований гіпофіз не припиняв роботу. Він працював безладно, тому що, як виявилося, гіпофіз не знає всієї програми дій гормонів. За звичайних умов він дотримується наказів мозку, а в тій посудині мозку з ним поруч не було і команди не надходили.

Довести цю теорію було дуже просто. Якщо знищити частину мозку біля гіпофізу, гіпофіз перестає продукувати одні гормони й починає виділяти надмірну кількість інших. Це говорить нам про те, що мозок конт­ролює певні гормони гіпофізу, стимулюючи їх виділення, і контролює інші гормони, пригнічуючи їх. Потрібно було дізнатися, як мозок робить це. За логікою, треба було відшукати нервові шляхи, що йдуть від мозку до гіпофізу (на кшталт шляхів до серця та інших органів), та встановити нейромедіатори мозку, які віддають накази. Та ніхто не міг знайти ці шляхи. 1944 року фізіолог Джеффрі Гарріс припустив, що мозок — це також залоза, яка продукує гормони, що і собі направляються до гіпофізу і керують його діями. Загалом його припущення не було божевільним. За чверть століття до того один із засновників цієї галузі, Ернст Шаррер, показав, що деякі інші гормони, місцем секреції яких вважали периферійну залозу, насправді вироблялися в мозку. Усупереч цьому багато вчених вважали ідею Гарріса нісенітницею. Гормони можуть вироблятися такими периферійними залозами, як-от яєчники, сім’яники, підшлункова залоза,— але щоб мозок виділяв гормони? Абсурд! Це здавалося не лише немислимим з наукової точки зору, а й недоречним і негідним заняттям для мозку на відміну від написання сонетів.

Двоє вчених, Роже Гіймен та Ендрю Шаллі, почали шукати ці гормони мозку. То було надзвичайно складне завдання. Мозок підтримує зв’язок з гіпофізом за допомогою мікроскопічної системи кровообігу, трохи більшої за крапку в кінці цього речення. Даремно шукати ці гіпотетичні рилізинг-гормони та інгібіторні гормони мозку в загальній системі кровообігу; якщо такі гормони й існують, то на той час, коли вони досягають кровоносної системи, вони розчиняються без сліду. Тому їх потрібно було шукати в крихітних частинках тканини безпосередньо під мозком, які б містили кровоносні судини, що йдуть від мозку до гіпофізу.

Завдання не з простих, але ці два вчені успішно його виконали. Їх надзвичайно сильно мотивувала загадка цих гормонів, їхнє потенційне клінічне застосування та бурхливі овації, що чекали наприкінці цієї захопливої наукової подорожі. До того ж ці двоє ненавиділи один одного, і це надавало додаткового імпульсу в пошуках. Спочатку, наприкінці 1950-х, Гіймен та Шаллі співпрацювали, вишукуючи ці гормони мозку. Можливо, одного вечора, стоячи над штативом з пробірками, стомлений від роботи, один з них якось образив іншого — нам ніколи вже не дізнатися, що сталося насправді; у будь-якому разі, між ними спалахнула неприкрита ворожнеча, що увійшла в історію щонайменше на рівні протистоянням греків і троянців, а може, навіть Coca-Cola і Pepsi. Шляхи Гіймена та Шаллі розійшлися, та кожен з них збирався виокремити потенційні гормони мозку першим.

Як можна виокремити гормон, який, можливо, взагалі не існує, а якщо й існує, то в надзвичайно мізерній кількості в мікроскопічній системі кровообігу, до якої ніяк не можна дістатися? І Гіймен, і Шаллі дотримувалися однакової стратегії. Вони почали відбирати мозок тварин з боєнь. Відрізали частину внизу мозку біля гіпофізу. Кидали велику кількість таких частин у блендер, змелювали, перекладали місиво з мізків у велетенську пробірку з хімікатами, які очищували це місиво і збирали краплини, що виділилися. Тоді робили з цих краплин ін’єкцію щурам і спостерігали, чи змінює гіпофіз щура механізм викиду гормону. Якщо так, можливо, ці краплини мозку містять один з тих уявних гормонів, що впливають на продукування або пригнічення інших. Спробувати визначити, що міститься в тих краплинах, установити їхню хімічну структуру, зробити штучний аналог і дізнатися, чи регулює він функцію гіпофізу. У теорії досить просто, та на це пішли роки.

Однією з особливостей цього надскладного завдання був масштаб. У кращому разі, у кожному окремому мозку була мізерна кількість потрібних гормонів, тож науковцям доводилося переробляти тисячі мізків за раз. Свинячі або овечі мізки перевозилися вантажівками; хіміки виливали казани мізків у монументальні апарати для хімічного поділу, потім збирали маленькі крапельки рідини, що стікала донизу, очищали її в іншому апараті і ще раз в іншому… Але то не була бездумна конвеєрна робота. Потрібно було винайти нові типи хімікатів, абсолютно нові способи тестування дії на живий організм гормонів, які, можливо, існують, а можливо, й ні. То було надзвичайно нелегке наукове завдання, складність якого посилювалася ще й тим фактом, що багато впливових вчених із цієї сфери вважали, що ці гормони взагалі не існують, а двоє хлопців просто марнують час та гроші.

Гіймен і Шаллі започаткували геть новий колективний підхід до наукових досліджень. Існує стереотип одинокого вченого, який сидить собі о другій ночі і силкується розтлумачити значення отриманого результату. Тут же працювали цілі команди хіміків, біохіміків, фізіологів та інших спеціалістів, координуючи свої зусилля з відокремлення потенційних гормонів. І такий підхід спрацював. Минуло «лише» 14 років цієї авантюри, і була опублікована хімічна структура першого рилізинг-гормону^[7].

Два роки по тому, 1971, Шаллі видав дослідження про наступний гормон гіпоталамуса, а Гіймен опублікував свою статтю на два місяці пізніше. Наступний раунд виграв Гіймен 1972 року, випередивши Шаллі з описом наступного гормону на добрих три роки. Всі були у захваті, слушність на той час уже покійного Джеффрі Гарріса було доведено, а Гіймен та Шаллі отримали Нобелівську премію 1976 року. Один з них, маючи вишукані манери та знаючи, що так буде правильно сказати, заявив, що його мотивувала лише наука та прагнення допомогти людству, а також зауважив, якою натхненною та продуктивною була взаємодія з його колегою. Інший, менш галантний, але більш чесний, сказав, що всі ці десятиліття ним рухала лише конкуренція, й описав свої стосунки з колегою як «багато років злісних випадів та гіркої помсти».

Тож многая літа Гіймену та Шаллі — мозок таки виявився головною залозою. Тепер уже доведено, що нижня частина мозку, а саме гіпоталамус, містить велику кількість рилізинг-гормонів та інгібіторних гормонів, які діють на гіпофіз, який зі свого боку регулює секрецію периферійних залоз. У деяких випадках мозок стимулює викид гормону гіпофізу Х за допомогою дії одного рилізинг-гормону. Інколи він зупиняє продукування гормону гіпофізу Y за допомогою викиду одного інгібіторного гормону. У деяких випадках гормон гіпофізу контролюється координацією і рилізинг-гормону, й інгібіторного гормону з мозку — тобто перебуває під подвійним контролем. І на довершення, у деяких випадках (наприклад, у надзвичайно заплутаній системі, яку я досліджую), існує величезна кількість гормонів гіпоталамуса, які колективно регулюють гіпофіз як функцією вивільнення, так і пригнічення.

ГОРМОНИ СТРЕСОВОЇ РЕАКЦІЇ

Як головна залоза, мозок може зазнавати впливу якоїсь стресової ситуації або думати про речі, які викликають стрес, і гормонально активувати компоненти стресової реакції. Деякі з цих зв’язків між гіпоталамусом, гіпофізом та периферійними залозами активуються під час стресу, а деякі пригнічуються.

Як уже зазначалося, два ключові гормони для стресової реакції — це епінефрин та норепінефрин, вивільнення яких спричиняється симпатичною нервовою системою. Ще один важливий для реакції на стрес клас гормонів називається глюкокортикоїди. Під кінець книжки ви будете знати безліч цікавинок про глюкокортикоїди, бо я просто закоханий у ці гормони. Глюкокортикоїди — це стероїдні гормони. (Визначення «стероїд» використовують для опису загальної хімічної структури п’яти класів гормонів: андрогенів — сумнозвісних «анаболічних» стероїдів на кшталт тестостерону, через які ви можете вилетіти з Олімпійських ігор, естрогенів, прогестинів, мінералокортикоїдів та глюкокортикоїдів.) Їх виробляє надниркова залоза, а їхня дія часто подібна, як ми побачимо, до дії епінефрину. Епінефрин починає працювати за лічені секунди, а глюкокортикоїди підтримують його дію від декількох хвилин до кількох годин.

Оскільки надниркова залоза фактично працює бездумно, викид глюкокортикоїдів повинен контролюватися гормонами мозку. Коли ви опиняєтесь у стресовій ситуації або думаєте про щось неприємне для вас, гіпоталамус випускає велику кількість рилізинг-гормонів у гіпоталамо-гіпофізарну систему кровообігу, яка й запускає весь процес. Головним таким пусковим механізмом є КРГ (кортикотропін-рилізинг-гормон), а розмаїття менш значних речовин посилюють дію КРГ^[8]. Десь за 15 секунд КРГ дає команду гіпофізу випустити адренокортикотропний гормон (АКТГ, також відомий як кортикотропін). Після того як АКТ потрапляє у кров, він дістається надниркової залози і за декілька хвилин спричиняє викид глюкокортикоїду. Разом глюкокортикоїди та продукти секреції симпатичної нервової системи (епінефрин та норепінефрин) відповідають за більшість процесів, що відбуваються у вашому організмі під час стресу. Це робочі конячки стресової реакції.

До того ж, коли ви відчуваєте стрес, ваша підшлункова залоза отримує команду продукувати гормон, що називається глюкагон. Глюкокортикоїди, глюкагон та симпатична нервова система підіймають рівень цукру, глюкози, у крові. Як ми дізнаємося згодом, ці гормони необхідні для мобілізації життєвих сил під час стресу. Активуються й інші гормони. Гіпофіз виділяє пролактин, який, поміж інших функцій, відіграє роль у припиненні розмноження під час стресу. І гіпофіз, і мозок також виділяють клас ендогенних речовин, подібних до морфіну,— ендорфіни та енкефаліни,— які зокрема допомагають притупити больові відчуття. І нарешті, гіпофіз також відповідає за секрецію вазопресину, також відомого як антидіуретичний гормон, який залучений у реакції на стрес серцево-судинної системи.

Схема регулювання секреції глюкокортикоїдів. Мозок відчуває або передбачає стресогенний чинник і спричиняє викид КРГ (та пов’язаних із ним гормонів) гіпоталамусом. Ці гормони надходять в автономну систему кровообігу, що з’єднує гіпоталамус з передньою часткою гіпофізу, і стимулюють виділення АКТ передньою часткою гіпофізу. АКТ потрапляє в загальний кровообіг та провокує викид глюкокортикоїдів наднирковою залозою.

Схема регулювання секреції глюкокортикоїдів. Мозок відчуває або передбачає стресогенний чинник і спричиняє викид КРГ (та пов’язаних із ним гормонів) гіпоталамусом. Ці гормони надходять в автономну систему кровообігу, що з’єднує гіпоталамус з передньою часткою гіпофізу, і стимулюють виділення АКТ передньою часткою гіпофізу. АКТ потрапляє в загальний кровообіг та провокує викид глюкокортикоїдів наднирковою залозою.

Коли деякі залози активуються у відповідь на стрес, дія різноманітних гормонів під час стресу пригнічується. Секреція репродуктивних гормонів, як-от естроген, прогестерон та тестостерон, гальмується. Дія гормонів, пов’язаних із ростом (як-от соматотропін), також стримується, як і секреція інсуліну, гормону підшлункової залози, який за нормальних обставин радить вашому організму приберігати сили на майбутнє.

(Ви приголомшені та налякані всіма цими термінами і вже подумуєте над тим, чи не купити собі краще якийсь посібник із саморозвитку Діпака Чопри? Будь ласка, навіть не намагайтеся запам’ятати назви всіх гормонів. Найбільш важливі з них траплятимуться на сторінках цієї книжки так часто, що скоро ви почнете невимушено та безпомилково вживати їх у повсякденних розмовах та писати у вітальних листівках своїм двоюрідним братам і сестрам. Повірте мені.)

ДЕКІЛЬКА УСКЛАДНЕНЬ

Отже, саме таке наше теперішнє уявлення про нейронні та гормональні месенджери, які передають новини від мозку про те, що відбувається щось погане. Кеннон був першим, хто розпізнав роль епінефрину, норепінефрину та симпатичної нервової системи. Як говорилось у попередньому розділі, він вигадав назву реакції «бий або біжи», яка пояснює стресову реакцію як підготовку організму до раптового сплеску енерговитрат. Сельє відкрив глюкокортикоїди. Відтоді почали визнавати важливу роль інших гормонів та нейронної системи. За десяток років, відколи вийшло перше видання цієї книжки, відкрили нові гормони і, без сумніву, з часом їх буде виявлено ще більше. У сукупності ці зміни в секреції та активації формують первинну стресову реакцію.

Звісно, є деякі ускладнення. Як ще повторюватиметься в наступних розділах, стресова реакція — це підготовка організму до значних витрат енергії, тобто канонічна (ні, краще Кеннонічна) реакція «бий або біжи». Нещодавно опублікована робота фізіологині Шеллі Тейлор з Університету Каліфорнії у Лос-Анджелесі змушує переосмислити цю концепцію. Вона припустила, що реакція «бий або біжи» є стресовою реакцією чоловічого організму і загалом цьому феномену надавали надмірно велике значення через багаторічну упереджену схильність науковців (переважно чоловічої статі) досліджувати чоловічий організм, а не жіночий.

Тейлор переконливо говорить, що фізіологія стресової реакції у жінок може бути зовсім іншою, спираючись на той факт, що самки більшості видів зазвичай менш агресивні за самців, а наявність несамостійного потомства часто виключає варіант втечі. Показуючи, що вона може помірятися силами зі старою гвардією у винайденні ефектних висловів, Тейлор пише, що стресову реакцію жіночого організму можна назвати не «бий або біжи», а «піклуйся та подружися». Це означає піклування про своє потомство та прагнення соціальної приналежності. Як буде показано в останньому розділі книжки, різні методи управління стресом мають разючі гендерні відмінності, які підтримують точку зору Тейлор, і багато з них ґрунтуються саме на бажанні належати до якоїсь соціальної групи.

Тейлор також приділяє увагу гормональному механізму, який сприяє стресовій реакції «піклуйся та подружися». Тоді як симпатична нервова система, глюкокортикоїди та інші щойно розглянуті гормони відповідають за підготовку організму до значних фізичних потреб, гормон окситоцин більше стосується піклування та встановлення контакту. Гормон гіпофізу змушує самок різних видів ссавців сфокусуватися на своїй дитині після народження, стимулює виділення молока та материнську поведінку. Більше того, окситоцин може відігравати ключову роль у створенні самкою моногамного зв’язку з самцем (це стосується відносно невеликої кількості видів ссавців, що є моногамними^[9]). А той факт, що окситоцин продукується в жіночому організмі під час стресу, підтримує ідею про те, що реакція на стрес може передбачати не лише підготовку до відчайдушної втечі саваною, а й потребу суспільної допомоги.

Незначні критики роботи Тейлор вказують на те, що інколи стресова реакція жіночого організму має радше природу «бий або біжи», ніж прагнення соціальної приналежності. Наприклад, самки, безперечно, здатні на несамовито дику агресію (часто викликану потребою захищати своїх дітей) і часто дуже швидко бігають, щоб урятувати своє життя або добути їжу (наприклад, у левів полюють переважно самки). До того ж інколи реакція самців на стрес проявляється радше в потребі в сторонній допомозі, ніж у принципі «бий або біжи». Це може набувати форму створення коаліцій з іншими самцями. Також, у тих рідкісних моногамних видах (де самці зазвичай приділяють достатньо багато уваги догляду за потомством), самці можуть реалізувати моделі поведінки «піклуйся та подружися», що притаманні самкам. Однак попри всю критику, було схвалено думку про те, що організм не реагує на стрес лише підготовкою до агресії або втечі і що у фізіології та психології стресу існують важливі гендерні відмінності.

Виникає ще кілька проблемних моментів. Навіть якщо ми розглядаємо класичну стресову реакцію, побудовану за принципом «бий або біжи», не всі його елементи спрацьовують однаково в різних видах. Наприклад, стрес викликає стрімке зниження секреції гормону росту в щурів, але короткочасне збільшення секреції гормону росту в людей (цю загадку та її наслідки для людей розглянемо в розділі, присвяченому росту).

Ще одна проблема стосується періоду дії епінефрину та глюкокортикоїдів. Декілька абзаців тому я зазначив, що перший працює лічені секунди, а останні підтримують дію епінефрину від декількох хвилин до кількох годин. Це чудово: перед лицем ворожої армії інколи захисна реакція може набувати форму видачі зброї з арсеналу (епінефрин, що працює секунди), а оборона також може нагадувати початок виготовлення нових танків (глюкокортикоїди, що працюють годинами). Але якщо повернутися до лева, який полює на зебру, то чи може така гонитва тривати години? Який сенс у глюкокортикоїдах, якщо їхня дія продовжується ще довгий час після усунення стресогенного чинника? Деякі види дії глюкокортикоїдів допомагають запустити стресову реакцію. Інші допомагають оговтатися від стресової реакції. Як буде сказано в Розділі 8, це, найімовірніше, має важливі наслідки для низки аутоімунних захворювань. А деякі види дії глюкокортикоїдів готують вас до наступного стресогенного чинника. Як ми розглянемо в Розділі 13, це надзвичайно важливо для розуміння легкості, з якою психологічний стан очікування запускає секрецію глюкокортикоїдів.

Ще одне ускладнення стосується систематичності стресової реакції після її активації. Центральною ідеєю Сельє було переконання, що незалежно від того, вам дуже спекотно чи дуже холодно, ви лев чи зебра (або просто дратуєтеся від повторюваності в цьому реченні), ви активуєте однаковий алгоритм секреції глюкокортикоїдів, епінефрину, гормону росту, естрогену і так далі для кожного стресогенного чинника. Переважно це дійсно так, і таке переплетення різноманітних гілок стресової реакції в один комплексний пакет бере початок з мозку, де той самий тракт може стимулювати викид КРГ з гіпоталамусу та активувати симпатичну нервову систему. Більше того, епінефрин та глюкокортикоїди, які продукуються наднирковою залозою, можуть стимулювати викиди один одного.

Проте виявляється, що геть не всі стресогенні чинники викликають однакові стресові реакції. Симпатична нервова система та глюкокортикоїди задіяні в реакції у відповідь майже на всі чинники. Але швидкість та обсяг участі симпатичної системи та глюкокортикоїдів може змінюватися залежно від стресогенного чинника, і не всі інші ендокринні компоненти стресової реакції активуються у відповідь на всі стресогенні чинники. Організація та формування викиду гормону, як правило, змінюється щонайменше від чинника до чинника, і кожний окремий стресогенний чинник має власну гормональну характеристику.

Один з прикладів стосується відносного масштабу глюкокортикоїдної стресової реакції порівняно з симпатичною. Джеймс Генрі, який першим досліджував здатність соціальних стресогенних чинників, як-от низький ієрархічний статус, викликати серцеві захворювання у гризунів, встановив, що симпатична нервова система особливо сильно активується в організмі гризуна з низьким статусом, який не спить і намагається впоратися зі складним завданням. На противагу, глюкокортикоїдна система відносно більше активована в організмі гризуна з низьким статусом, який припинив свої спроби. Дослідження людського організму показали те, що може бути людським аналогом дихотомії. Активація симпатичної нервової системи — це відносний маркер стурбованості та пильності, а сильна секреція глюкокортикоїдів — це радше маркер депресії. До того ж, усі стресогенні чинники не викликають одночасну секрецію епінефрину та норепінефрину, як і секрецію норепінефрину з усіх гілок симпатичної системи.

У деяких випадках характеристики стресу є дуже неочевидними. Два стресогенні чинники можуть спричиняти викид у кров однакових наборів гормонів стресу. Тож що їх розрізняє? Тканини в різних частинах тіла можуть змінювати свою чутливість до гормону стресу за одного стресогенного чинника, тоді як за іншого жодних змін не відбуватиметься.

Нарешті, як ми дізнаємося детальніше з Розділу 13, два однакові стресогенні чинники можуть стати причиною стресу з дуже різними характерними особливостями залежно від психологічного контексту стрес-факторів. Тому кожен окремий стресогенний чинник не викликає таку саму стресову реакцію. Не дивно. Попри спільні параметри для різних стресогенних чинників, психологічна природа ситуації надмірної спеки або надмірного холоду, надзвичайної стурбованості або глибокого пригнічення дуже відрізняється. Незважаючи на це, описані в цьому розділі гормональні зміни, які відбуваються досить стабільно за широкого спектру різноманітних стресогенних чинників, формують основу нейронної та ендокринної стресової реакції. Тепер ми можемо розглянути, як ці реакції загалом рятують нас під час надзвичайних ситуацій, але можуть викликати захворювання в нашому організмі, якщо діють занадто довго.