Чому зебри не страждають на виразку

Темою Розділу 13 був вплив психологічних чинників на перебіг стресової реакції. Якщо ви опинитесь у певній си­туації і матимете, куди діти свій гнів, контролюватимете ситуацію і знатимете, що на вас чекає, то ймовірність виникнення у вас стресової реакції буде невисокою. У цьому розділі ми спробуємо розібратися, як індивідуальні психологічні характеристики людини впливають на її стресову реакцію. Спосіб життя, темперамент, характер відіграють дуже важливу роль у тому, чи можете ви належним чином розпізнавати можливості для контролю або сигнали небезпеки, інтерпретуєте ви двозначні обставини в позитивному чи негативному світлі, чи шукаєте та користуєтеся соціальною підтримкою. Деяким людям вдається зменшити свій стрес за допомогою правильного застосування цих параметрів, а деякі не вміють цього робити. Це належить до ширшої категорії, яку Річард Девідсон називає «афективним стилем». Як виявляється, ця категорія надважливий чинник для розуміння, чому деякі люди більш схильні до хвороб, зумовлених стресом, ніж інші.

Ми розпочнемо з дослідження на контрастах. Візьмемо Гері. Він у розквіті сил і його можна назвати успішним за всіма показниками. Він добре забезпечений і навіть приблизно ніколи не знав, що таке голод. І в статево­му житті в нього все чудово. Також він посідає гарне місце в системі ієрархії і здебільшого домінантну позицію. Він успішний у тому, чим займається, успішний у конкуренції — він є Номером 2 і наступає на п’ятки Номеру 1, який спочиває на лаврах свого успіху й розслабився. Справи йдуть добре і є всі підстави вважати, що стануть іще кращими.

Проте не можна сказати, що Гері задоволений життям. Насправді він ніколи не був ним задоволений. Для нього життя — це бій. Сама лише поява суперника робить його надзвичайно напруженим, він сприймає кожну взаємодію з потенційним конкурентом як агресивну особисту провокацію. Не дивно, що в Гері немає нормальних друзів. Його підлеглі бояться його, бо він зазвичай зганяє на них свою злість. Так само він поводить себе з Кетлін і майже зовсім не цікавиться життям їхньої доньки, Кейтленд. Це чоловік, який залишається абсолютно байдужим навіть до гарненького немовляти. І коли він розмірковує про всі свої досягнення, може думати лише про те, чому він ще досі не Номер 1.

Доповнимо портрет Гері фізіологічними деталями. Підвищений базовий рівень глюкокортикоїдів — постійна слабко виражена стресова реакція, бо життя для Гері є одним суцільним стресом. Імунна система така, якої не побажаєш найзапеклішому ворогу. Підвищений тиск у стані спокою, нездорове співвідношення між «хорошим» та «поганим» холестерином і перша стадія серйозного атеросклерозу. А якщо зазирнути трохи наперед, передчасна смерть у пізньому середньому віці.

Тепер порівняймо його з Кеннетом. Він також у розквіті сил і теж є Номером 2 у своїй сфері, але дістався до цієї позиції іншим шляхом, дотримуючись зовсім іншого підходу до життя ще з дитинства. Можливо, хтось помилково назве його політиканом, але він у принципі хороша людина — добре ладнає з людьми, робить їм послугу, а потім просить про послугу сам. Він вміє дійти компромісу, він — командний гравець. Коли Кеннета щось дратує, а це, безперечно, трапляється, то він не виміщує свою злобу на інших.

Декілька років тому Кеннет мав можливість стати Номером 1 у своїй справі, але він ухвалив екстраординарне рішення — відмовився від цієї пропозиції. Він твердо стояв на ногах і усвідомив, що в житті існують речі важливіші, ніж боротьба за верхній щабель ієрархії. Тож тепер Кеннет проводить час зі своїми дітьми Семом й Алланом і турбується про те, щоб вони росли здоровими і були в безпеці. Дружина Барбара його найкращий друг. Кеннет ніколи не задумується над тим, від чого він у свій час відмовився.

Не дивно, що фізіологічний стан Кеннета дуже відрізняється від стану Гері — загалом усі його показники, які пов’язані зі стресом, протилежні. Кеннет бадьорий і здоровий, доживе до глибокої старості в оточенні своїх дітей, онуків та дружини.

Може видатися, що тут ідеться про людей, але, зрештою, так можемо поводитися не тільки ми. Деякі бабуїни — справжні агресори, вони уникають виразок і викликають виразки в інших та завжди сприймають світ у песимістичному світлі.

А інші бабуїни — цілковита протилежність. Поговоріть з будь-яким власником хатньої тваринки, і він вас гаряче запевнятиме в наявності яскраво вираженого характеру в його папуги, черепашки чи кролика. І вони бодай у чомусь матимуть слушність — є навіть наукові статті, присвячені типам характеру тварин. Деякі зокрема присвячені лабораторним щурам. Деякі щури виявляють агресивний проактивний стиль боротьби зі стресогенними чинниками — якщо покласти якийсь новий об’єкт до їхньої клітки, вони заховають його під свою підстилку. Ці тварини не мають вираженої глюкокортикоїдної стресової реакції. На противагу їм існують тварини з реактивною поведінкою, які реагують на загрозу спробою її уникнення. Вони мають більш виражену глюкокортикоїдну стресову реакцію. Деякі фахівці досліджували відмінності у видах характеру гусей на основі їхньої реакції на стрес. Також є чудове дослідження про види характеру риби-місяця (деякі з них скромняги, а деякі — комунікабельні світські завсідники). Тварини мають чітко виражену індивідуальність, і якщо говорити про приматів, то вони мають разюче великий набір різних рис характеру, різні види темпераменту та стилі вирішення проблем. Цим відмінностям властиві певні фізіологічні характеристики та ризики появи хвороб, пов’язані з індивідуальними особливостями подолання стресу. Дослідження не стосуються впливу зовнішніх чинників на здоров’я. Натомість вивчається вплив на здоров’я індивідуального сприйняття, реакції та методу боротьби з цими зовнішніми стресогенними чинниками. Висновки, зроблені під час досліджень деяких з цих тварин, можуть бути надзвичайно актуальними і для людей.

СТРЕС Й УСПІШНИЙ ПРИМАТ

Якщо ви прагнете зрозуміти природу стресогенних чинників у нашому повсякденному житті і як комусь вдається впоратися з ними краще за інших, дослідіть зграю бабуїнів у національному парку Серенгеті, що в Танзанії. Це великі, розумні, соціально активні тварини, які живуть у групах від 50 до 150 особин і живуть достатньо довго. Серенгеті — це чудове місце для бабуїнів; вони майже не мають проблем з хижаками, легко добувають їжу, і смертність серед дітей невисока. Бабуїни «працюють» близько чотирьох годин на день, збираючи на полях та деревах фрукти, їстівні корінці та траву. Для мене вони стали ідеальним об’єктом дослідження під час літніх відряджень до Серенгеті впродовж останніх двадцяти років. Витрачаючи всього чотири години на пошук та споживання їжі, решту вісім годин на день бабуїни можуть присвятити псуванню життя одне одному. Соціальна конкуренція, ворожі коаліції, більші самці покращують свій поганий настрій, б’ючи менших, ображаючи один одного — просто як люди.

І я не жартую. Пригадайте деякі теми з першого розділу — дехто заробляє собі виразку, бо змушений проходити по 10 кілометрів кожного дня в пошуках їжі, а в декого підвищується тиск, бо він хоче відтіснити конкурента від водопою. Ми живемо в досить сприятливих умовах, тому переживаємо стрес здебільшого через соціальні та психологічні чинники. Екосистема парку Серенгеті — ідеальне середовище для саванних бабуїнів, тому вони можуть дозволити собі розкіш погіршувати здоров’я одне одного за допомогою соціальних та психологічних стресогенних чинників. Їхній світ, подібно до нашого, характеризується такими явищами, як-от соціальна приналежність, дружба, підтримка родичів, але також і запеклою конкуренцією. Якщо якийсь бабуїн у парку Серенгеті перебуває в жалюгідному становищі, майже завжди причиною цьому є інший бабуїн, який довго і наполегливо працював, щоб довести бідолаху до такого стану. Індивідуальні методи подолання соціального стресу також відіграють важливу роль. Під час одного з моїх польових досліджень я перевіряв, як по-різному впливають різні методи на стан організму, який піддається дії стресу, та появу хвороб, зумовлених стресом. Я спостерігав за бабуїнами, збирав детальні дані про особливості їхньої поведінки, а потім присипляв тварину в контрольованих умовах за допомогою спеціального пістолета. Доки вони були непритомними, я вимірював вміст глюкокортикоїдів у їхній крові, здатність виробляти антитіла, рівень холестерину та інші параметри в стані спокою та під впливом різних стресогенних чинників.^[99]

Приклади Гері та Кеннета вже дали вам зрозуміти, наскільки різними можуть бути самці бабуїна. Двоє самців, які займають однакове положення в ієрархії, можуть дуже сильно відрізнятись у своїх бажаннях формувати коаліційні партнерства з іншими самцями, доглядати самок, бавитися з дітьми, у схильності впасти у відчай після програшу у бійці або піти вимістити своє роздратування на слабшому самці. Я та двоє студентів, ­Джустіна Рей та Чарлз Вірджін, роками аналізували поведінкові характеристики, намагаючись виокремити різні складові стилю поведінки та типи особистості серед цього виду мавп. Нам вдалося встановити приголомш­ливий зв’язок між типом особистості та фізіологічними показниками.

Так, ми виявили, що самці, які належать до верхньої половини ієрархії незалежно від конкретного положення, мають набір поведінкових характеристик, за якого спостерігається низький рівень глюкокортикоїдів у стані спокою. Деякі з цих характеристик стосуються взаємодії з іншими самцями. Перша риса — це здатність розрізняти загрозливу та нейтральну взаємодію з іншим самцем. Як це можна виявити? Розгляньмо дві різні ситуації і поведінку в ній одного самця. Перша ситуація: до самця підходить його найзапекліший конкурент, сідає поряд і показує загрозливий жест. Що робить наш самець? Друга ситуація: до самця підходить його найзапекліший конкурент… проходить повз і вкладається спати на галявині неподалік. Що зробить наш самець за цих обставин?

Деякі самці розуміють різницю між цими двома ситуаціями. Коли загроза всього лише за крок, вони насторожуються, увага загострюється і ось вони вже готові до того, що буде відбуватися далі; а коли розуміють, що їхній ворог просто дрімає, то продовжують спокійно займатися своїми справами. Такі самці усвідомлюють, що перша ситуація є негативною, а друга нейтральною. Однак деякі самці почуваються неспокійно, навіть коли їхній суперник просто мирно відпочиває на сусідній галявині, а така ситуація стається і по п’ять разів на день. Якщо самець-бабуїн не може усвідомити різницю між цими двома ситуаціями, то в середньому рівень його глюкокортикоїдів у стані спокою удвічі вищий, ніж у самця, який усвідомлює цю різницю (з урахуванням положення в ієрархії як змінного чинника). Якщо самця кидає в холодний піт від самого лише вигляду дрімаючого неподалік конкурента, то він постійно перебуватиме у стані стресу. Не дивно, що рівень його глюкокортикоїдів буде підвищений. Ці бабуїни, що постійно перебувають у стані стресу, нагадують гіперреактивних макак з дослідження Джея Каплана. Як ви можете пригадати з Розділу 3, ці особини реагували на кожну провокативну ситуацію соціального характеру гіперактивацією своєї стресової реакції (симпатичної нервової системи) та мали підвищений ризик появи серцево-судинних захворювань.

Ще один змінний чинник: якщо ситуація дійсно небезпечна (суперник наближається і робить погрозливі жести), буде наш самець спокійно сидіти і чекати на початок бійки чи ж візьме ситуацію під свій контроль і першим завдасть удару? Самці, які пасивно сидять і відмовляються від контролю, мають набагато вищий рівень глюкокортикоїдів у крові, ніж ті, хто бере ініціативу у свої руки (якщо усунути положення в ієрархії як змінний чинник у дослідженні — цей взаємозв’язок встановлено в представників як вищої, так і нижчої частини ієрархії).

Третій змінний чинник: чи розуміє бабуїн уже після бійки, що він переміг чи програв? Деякі самці розуміють це чудово — коли вони перемагають, то йдуть і шукають бліх у шерсті найкращого друга; а коли програють, то духопелять когось слабшого. Інші ж бабуїни реагують однаково незалежно від результату; вони не розуміють, покращилося їхнє життя чи погіршилося. Бабуїн, який не здатен відрізнити перемогу від поразки, має в середньому значно вищий рівень глюкокортикоїдів, ніж той, хто розуміє, у чому різниця (незалежно від ієрархічного положення).

І, нарешті, останній змінний чинник: що робить самець, якщо програє бійку? Сумує наодинці, продивляється чиюсь шерсть або йде бити когось слабшого? Хоч як бентежно визнавати, але самці, які виміщають гіркоту поразки на слабшому, мають нижчий рівень глюкокортикоїдів (знову ж таки, усунувши ієрархічне положення як змінну). Це спостерігається серед бабуїнів як з домінантним, так і з підлеглим статусом.

Отже, не враховуючи чинник положення, нижчий базовий рівень глюкокортикоїдів мають ті самці, які краще розуміють різницю між загрозливою та нейтральною ситуацією; які беруть ситуацію під свій контроль, коли загроза точно існує; які краще розуміють, перемогли вони суперника чи ні; і якщо ні, то ті, які вимістять на комусь своє невдоволення поразкою. Це перегукується з деякими підтемами розділу, присвяченого психологічному стресу. Чоловіки, які краще справляються зі стресом (принаймні за показниками роботи ендокринної системи), мають вищий ступінь контролю (починають бійку), передбачуваності (можуть правильно оцінити, чи є ситуація загрозливою, а результат бійки втішним для них) та кращі способи виміщення негативних відчуттів (не заробляти виразки самому, а викликати їх в інших). Що цікаво, самці дотримуються одного стилю поведінки впродовж усього свого життя і деякі навіть отримують за це винагороду — самці з набором поведінкових характеристик, які сприяють нижчому рівню глюкокортикоїдів, зберігають високе ієрархічне положення довше.

Наступні наші дослідження допомогли виявити ще один набір рис характеру, за якого спостерігається низький базовий рівень глюкокортикоїдів. І риси не мають жодного відношення до чоловічої конкуренції. Натомість вони пов’язані з моделями соціальної приналежності. Самці, які проводять більше свого часу, доглядаючи за шерстю самок не в період тічки (не з прямого статевого інтересу, а просто як зі старими добрими платонічними подругами), за якими часто доглядають самки і які проводять багато часу, бавлячись з дітьми, мають низький рівень глюкокортикоїдів. Якщо говорити простіше (проте не з антропоморфічної точки зору), ці самці бабуїнів найбільш здатні до створення дружніх зв’язків. Цей висновок дивовижно збігається з темою соціальної приналежності як запобіжника хвороб, викликаних стресом, у людей, яку ми обговорювали в попередніх розділах. І як буде зазначено в останньому розділі книжки, такий набір рис характеру також залишається стабільним і є запорукою довгого успішного життя.

Отже, самці-бабуїни мають принаймні два способи отримати підвищений базовий рівень глюкокортикоїдів незалежно від свого положення в зграї: нездатність об’єктивно оцінювати конкуренцію і соціальна ізоляція. Стівен Суомі з Національного інституту охорони здоров’я США досліджував макак резус і виявив ще один вид характеру, пов’язаний з певними фізіологічними параметрами. Близько 20 % макак резус є, як він їх називає, «високо реактивними». Як і бабуїни, які вбачають загрозу у сплячому конкурентові, окремим особинам цього виду мавп усюди ввижається небезпека. Але вони на суб’єктивну загрозу реагують сором’язливістю аж до заціпеніння. Якщо перемістити таких мавп у нове середовище, яке інші макаки резус вважали б цікавим для дослідження, вони сильно перелякаються і, як наслідок, у них значно підвищиться рівень глюкокортикоїдів. Якщо помістити їх у групу незнайомих, але рівних за статусом мавп, вони сповняться тривоги — будуть сором’язливими і замкнутими, знову ж таки, у них підвищиться вміст глюкокортикоїдів у крові. Якщо розлучити таку мавпу з близькою їй твариною, вона майже напевно впаде у депресію, що призведе до надмірного рівня глюкокортикоїдів, гіпер­активності симпатичної нервової системи та пригнічення імунітету. Цей поведінковий стиль також лишається стабільним упродовж життя, до того ж виникає у ранньому дитинстві.

Чим зумовлена різниця характерів у приматів? Щодо бабуїнів я не можу відповісти. Самці-бабуїни змінюють зграю у віці статевого дозрівання, часто вони долають відстань у десятки миль, доки знаходять дорослу зграю і приєднуються до неї. Майже неможливо відслідкувати розвиток однієї особини від народження до дорослого віку, отже, я й гадки не маю, яким було їхнє дитинство, чи були в них добрі чи суворі матері, чи змушували їх вчитися грі на фортепіано і так далі. А от Суомі виконав чудову роботу і довів наявність компонента генетики та компонента навколишнього середовища в особистісних відмінностях. Наприклад, він показав, що дитинча мавпи має великі шанси успадкувати риси характеру свого батька, незважаючи на виховання у соціальній групі без батька,— обґрунтована вказівка на складову генетичної спадковості. На противагу, розвитку високо реактивного типу характеру макак резус можна запобігти в ранньому дитинстві, якщо дитину буде виховувати дуже турботлива мама — це свідчить про наявність компонента середовища, який стосується материнського піклування.

Загалом різні дослідження виокремлюють два варіанти, за яких поведінковий стиль примата може зрештою призвести до появи хвороби, зумовленої стресом. Першим варіантом є невідповідність між масштабом стресогенних чинників та масштабом стресової реакції — коли нейтральні обставини сприймаються як загроза, що вимагає ворожої, агресивної реакції (як у деяких моїх бабуїнів та макак Каплана) або тривожної замкненості в собі (як у випадку мавп Суомі). У найгіршому разі, примати можуть реагувати на ситуацію, яка абсолютно точно не містить жодного стресогенного чинника (наприклад, перемога у бійці), як на важкий стрес (наприклад, програш у бійці). Другим варіантом поведінкової дисфункції є нездатність примата скористатися можливістю, яка б дозволила зробити стресогенний чинник більш керованим,— тварина не намагається отримати контроль над складною ситуацією, не користається ефективними способами виміщення негативних емоцій, коли це потрібно, і не має належної соціальної підтримки.

Здається очевидним, що ці нещасні тварини потребують допомоги психотерапевта. Але насправді це безнадійно. Бабуїни та макаки відволікаються під час сеансів терапії, наприклад, стягують книжки з полиць; постійно пропускають призначені сеанси, бо не знають днів тижня; об’їдають листя на рослинах у приймальні тощо. Отже, набагато корисніше буде застосувати отримані дані для допомоги людям, які схильні до виникнення гіперактивної стресової реакції та мають високий ризик появи хвороб, зумовлених стресом.

СВІТ ЛЮДЕЙ: ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

На сьогоднішній день уже проведено декілька приголомшливих досліджень, які показують взаємозв’язок між типами характеру людини та появою хвороб, зумовлених стресом. Мабуть, найкраще розпочати з застереження щодо цього взаємозв’язку, який, на мою думку, варто сприймати з певним скептицизмом.

Я вже закликав до скептицизму під час розгляду психоаналітичних теорій, які пов’язують певний тип характеру з виникненням коліту (у Розділі 5). Ще один приклад стосується викиднів та абортів. У Розділі 7 пояснюється механізм, за якого стрес може призвести до втрати плоду, і серйозність психологічної травми в цій ситуації зрозуміла навіть тим, хто не переживав таке нещастя. Можна уявити собі страждання жінки, у якої регулярно стаються викидні, і її відчай, якщо лікарі не можуть пояснити, у чому причина. І ось знайшлися люди, які спробували пояснити це явище, дослідивши риси характеру «жінок, у яких стаються викидні з психогенних причин», як вони їх назвали.

Деякі дослідники виокремили підгрупу жінок, у яких декілька разів ставалися «психогенні» викидні (що становило близько половини всіх ­випадків), і назвали їх «відсталими в психологічному розвитку». Ці жінки були охарактеризовані як емоційно незрілі, сильно залежні від своїх чоловіків, які на якомусь підсвідомому рівні вбачають у появі дитини загрозу власним стосункам із чоловіком, подібним до відносин між дитиною і батьком. На противагу цьому типу було названо інший, діаметрально протилежний — рішучі, незалежні жінки, які насправді не хочуть дитини. Спільною рисою обох типів є несвідоме бажання не мати дитини — або ж через конкуренцію за увагу чоловіка, або ж через небажання руйнувати свій незалежний спосіб життя.

Проте багато експертів ставляться до цього дослідження і його висновків з недовірою. Першу причину цієї недовіри я озвучив ще на початку книжки: діагноз «психогенний» стосовно будь-чого (імпотенції, аменореї, викидню і так далі) є зазвичай діагнозом за методом виключення. Інакше кажучи, лікар не може знайти ніякої хвороби або органічної причини, і доки нічого не виявиться, хвороба належить до розділу психогенних. Це може означати, що або цей розлад цілком обґрунтовано можна пояснити психологічними чинниками, або просто відповідальний за цей розлад гормон, нейромедіатор або генетичну аномалію ще не відкрили. Коли вчені їх відкриють, психогенна хвороба магічним чином перетвориться на органічне порушення: «О, ваш характер був тут ні до чого». Останнім часом у питанні повторюваних викиднів роблять чимало біологічних відкриттів — багато з психогенних викиднів, що ставалися за останнє десятиліття, тепер отримали органічне пояснення, і ця тенденція, ймовірно, буде продовжуватися. Отже, ставтеся скептично до будь-якого діагнозу з приставкою «психогенний».

Іншою проблемою цих досліджень є те, що всі вони ретроспективні: дослідники вивчають характер жінок після того, як у них сталися повторювані викидні. Отже, дослідження наводить приклад жінки, яка мала три викидні підряд, зауважуючи, що вона емоційно замкнена і залежна від свого чоловіка. Але через структуру дослідження неможливо точно визначити, є такі риси характеру причиною викиднів чи реакцією на них — три викидні підряд можуть накласти важкий емоційний відбиток і зробити жінку замкненою в собі і більш залежною від свого чоловіка. Для того щоб дослідити це явище належним чином, потрібно проаналізувати характер таких жінок до їхньої вагітності і зробити висновок щодо того, чи можна так спрогнозувати ризик повторюваних викиднів. Наскільки мені відомо, такого дослідження ще ніхто не проводив.

І заключна проблема: жодне з цих досліджень не наводить обґрунтованого аргументу, чому певний тип характеру може призвести до нездатності виносити плід до належного строку. Який фізіологічний механізм це зумовлює? Функціонування яких органів та гормонів порушується? Брак будь-яких наукових аргументів у таких питаннях збурює в мене значні підозри. Психологічні стресогенні чинники можуть підвищити ризик викидню, але хоча в медичній літературі й зафіксовано прецеденти, які дають підстави вважати, що певний тип характеру підвищує ризик викидню, науковці ще не можуть точно визначити риси такого характеру, а також те, чим є характер — причиною чи наслідком викидню.

ПСИХІЧНІ РОЗЛАДИ ТА АНОМАЛЬНІ СТРЕСОВІ РЕАКЦІЇ

Велика кількість психічних розладів пояснюється типами характеру, поведінкових ролей та темпераментів, які пов’язані з конкретними стресовими реакціями. Ми бачили такий приклад у попередньому розділі, присвяченому депресії,— приблизно половина людей у депресії мають рівень глюкокортикоїдів у стані спокою значно вищий, ніж в інших людей, і часто він настільки високий, що провокує проблеми з обміном речовин або імунітетом. А в деяких випадках організм людей у депресії не здатен припинити секрецію глюкокортикоїдів, бо мозок стає менш чутливим до сигналу про необхідність зупинки.

Також ми вже розглянули приклади деяких нещасних людиноподібних мавп, у яких спостерігається невідповідність між видами стресогенних чинників, дії яких вони піддаються, та індивідуальними методами боротьби з цими чинниками. Вивчена безпорадність, що, як ми побачили, лежить в основі депресії, є одним з прикладів такої невідповідності. Виникають якісь складнощі, і якою є реакція людини у депресії? «Я не можу, це вже занадто для мене, для чого завдавати собі клопоту і щось робити, якщо все одно це не допоможе, мої дії ніколи не приносять позитивного результату…» Невідповідність тут у тому, що, опиняючись у стресовій ситуації, яка вимагає вирішення, люди в депресії навіть не роблять спроби її вирішити. Інший вид невідповідності спостерігається в людей, схильних до тривожного стану.

Тривожні розлади

Що таке тривога? Відчуття неспокою, хворобливості, нестійкості, наче земля йде з-під ніг, а єдиною надією на успішний порятунок є постійна пильність.

Існує безліч видів тривожних розладів. Ось лише деякі: генералізований тривожний розлад, який має загальну природу і не стосується конкретно нічого, тоді як фобії направлені на конкретні явища. У людей з панічними атаками тривога досягає точки паралізуючої кризи, яка сковує грудну клітку і спричиняє шалену роботу симпатичної нервової системи. За обсесивно-компульсивного розладу, тривога ховається за безкінечними ритуалами, що відволікають і заспокоюють. А під час посттравматичного стресового розладу тривога може бути пов’язана з певною психологічною травмою.

У жодному з цих випадків тривога не має відношення до страху. Страх — це пильність і потреба втекти від чогось реального. Тривога — це страх і передчуття чогось, що постає в нашій уяві. Майже як і депресія, тривожність ґрунтується на когнітивному викривленні. Люди, схильні до тривожного стану, переоцінюють ризики та ймовірність настання лиха чи невдач.

Однак на відміну від людей у стані депресії особистість, схильна до тривожного стану, намагається знайти вихід з несприятливих обставин. Проте вона помилково вважає, що стресогенні чинники оточують її всюди й постійно, тому треба завжди бути напоготові, щоб уберегти себе. Життя — це напружений процес вирішення проблем, про які інші люди навіть не підозрюють.^[100]

Жахливо. І це надзвичайний стрес. Не дивно, що тривожні розлади супроводжуються надмірно інтенсивними стресовими реакціями та підвищеним ризиком появи хвороб, про які ми говорили раніше (наприклад, щурі, схильні до тривожного стану, мають меншу тривалість життя). Однак зазвичай стресова реакція не включає підвищення рівня глюкокортикоїдів. Натомість спостерігається надмірна активність симпатичної нервової системи, збільшення вмісту катехоламінів (епінефрину та норепінефрину) у крові.

Ми вже обговорювали цікавий контраст між глюкокортикоїдами та катехоламінами (епінефрином та норепінефрином). У Розділі 2 підкреслювалося, як катехоламіни захищають організм від дії стресогенних чинників, дістаючи підготовану зброю зі схованки за лічені секунди, тоді як глюкокортикоїди захищають організм, виготовляючи для нього зброю впродовж хвилин або навіть годин. Катехоламіни відповідають за реакцію на теперішній стресогенний чинник, а глюкокортикоїди готуються вже до наступного. Коли ж говорити про психічні розлади, то видається, що підвищення вмісту катехоламінів у крові якось пов’язане з намаганням упоратися з ситуацією і з зусиллями, які для цього докладаються, а підвищений рівень глюкокортикоїдів скидається на сигнал капітуляції. Це можна довести експериментом з лабораторним щуром. Щури ведуть нічний спосіб життя і не люблять яскравого світла — воно їх тривожить. Якщо помістити щура в клітку з неосвітленими кутками, саме там він і сховається. Мине певний час, щур стане дуже голодним і тут виявиться, що в яскраво освітленому місці посеред клітки лежить смачна їжа. Щур відчуватиме сильну тривожність — зробить кілька кроків назустріч їжі, а потім відсахнеться назад, і так повторюватиметься знову і знову. Щур буде гарячково намагатися придумати, як йому дістати їжу і водночас уникнути світла. Це і є тривожністю, безладною спробою впоратися з ситуацією; і цей стан регулюється катехоламінами. Якщо процес затягується, тварина здається і просто знову забивається в темний куток. Настає депресія, яку регулюють глюкокортикоїди.

Біологічний механізм тривожності

Ключове завдання цього розділу — дослідити зв’язок між різними психічними розладами, типами характеру та нездатністю впоратися зі стресом, і ми тільки-но переконалися, що тривожність підходить нам за всіма параметрами. Але погляньмо і на біологічні основи хвороби.

Ссавці мають вроджену реакцію тривоги на деякі речі: щури — на яскраве світло; наземні істоти — на довге перебування в повітрі; більшість тварин — на неможливість вільно дихати. Але переважно речі, які викликають у нас тривожний стан, набуті — або через те, що асоціюються з певною психологічною травмою, або через те, що ми робимо узагальнення, засноване на їхній подібності з чимось, що асоціюється з психологічною травмою. Живі істоти схильні розпізнавати одні небезпеки краще за інші; наприклад, люди бояться павуків, а мавпи — змій. Однак ми можемо почати ставитися з тривогою і до зовсім нових явищ — наприклад, коли збільшуємо швидкість, щоб швидше переїхати міст, паралельно розмірковуючи, чи часом не належить водій он тієї вантажівки до Аль-Каїди.

Це інший вид набуття асоціацій, який ми розглядали в Розділі 10, у час­тині, присвяченій гіпокампу та декларативній пам’яті. Це — імпліцитне запам’ятовування, за якого викликається певна автономна реакція в організмі. Уявімо жінку, яка пережила травматичне насилля і тепер її мозок змушує серце битися швидше щоразу, як вона бачить схожого за зовнішністю чоловіка. Це як рефлекс Павлова — якщо задзвонити у дзвоник, звук якого асоціюється з їжею, мозок активує слинні залози; якщо жінка бачить схоже обличчя — її мозок активує симпатичну нервову систему. Цей процес може відбуватися навіть на несвідомому рівні. Наприклад, жінка добре проводить час на багатолюдній вечірці, коли раптом її охоплює тривога, їй стає важко дихати, серце вистрибує з грудей, а вона не може зрозуміти, у чому ж причина. І десь за декілька секунд вона розуміє, що щойно чула позаду себе якогось чоловіка, який говорив у такій самій манері, як її кривдник. Тіло реагує ще до того, як людина усвідомлює схожість.

Як ми дізналися з Розділу 10, незначний короткотривалий стрес покращує декларативне запам’ятовування, тоді як довготривалий або сильний стрес порушує його. Але це передусвідомлене, імпліцитне, автономне запам’ятовування посилює будь-який вид стресу. ­Наприклад, якщо увімкнути гучний звук, у лабораторного щура відбудеться стартова реакція — його м’язи напружаться за декілька мілісекунд. Якщо ж до цього піддати щура дії будь-якого стресогенного чинника, то стартова реакція буде інтенсивнішою і ймовірність того, що вона стане рефлективною і звичною, підвищиться. Те саме відбувається і з нами.

Як уже згадувалося, це явище лежить поза компетенцією гіпокампу, цього чудового осередку декларативної пам’яті, який нагадує нам привітати когось із днем народження. Тривожність і страх належать до парафії його сусіда — мигдалеподібного тіла.^[101] Для того щоб зрозуміти його функції, розберімося, які ділянки мозку надсилають сигнали до мигдалеподібного тіла і куди надсилає сигнали саме мигдалеподібне тіло. Один зі шляхів до мигдалеподібного тіла лежить через канал передачі больового сигналу. З Розділу 9 пригадуємо, що існує об’єктивний біль і суб’єктивне сприйняття болю. Мигдалеподібне тіло займається останнім. Воно також отримує сенсорну інформацію. Що цікаво, мигдалеподібне тіло отримує сенсорну інформацію раніше, ніж вона доходить до кори головного мозку і викликає усвідомлення відчуття — серцебиття жінки прискорюється навіть ще до того, як вона розпізнає ту саму манеру говорити. Мигдалеподібне тіло отримує інформацію з автономної нервової системи. Що в цьому такого важливого? Уявімо, що мозок отримує якусь неоднозначну інформацію — тоді ваше мигдалеподібне тіло «вирішує», чи час уже тривожитися, чи ні. Якщо серце вже вискакує з грудей, а шлунок піднявся до рівня горла, це переконає мигдалеподібне тіло в тому, що вже час хвилюватися.^[102] І, щоб довершити образ, мигдалеподібне тіло дуже чутливе до глюкокортикоїдних сигналів.

Від мигдалеподібного тіла сигнали надходять переважно до гіпоталамуса та суміжних ділянок, які запускають каскад викиду глюкокортикоїдів та активують симпатичну нервову систему.^[103] А як мигдалеподібне тіло здійснює комунікацію? Використовуючи КРГ як нейромедіатор.

Найпереконливіші докази залученості мигдалеподібного тіла до виникнення тривожності вдалося отримати завдяки томографії головного мозку. Людей кладуть у спеціальний апарат для томографії, показують різні картинки і слідкують за тим, яка ділянка мозку відгукнеться на ту чи іншу картинку. Якщо показати страшний вираз обличчя, активізується мигдалеподібне тіло.

Якщо зробити так, що картинки будуть діяти на мозок нижче порогу усвідомленого сприйняття — їхній показ буде тривати тисячну частку секунди, тобто занадто швидко для усвідомленої зорової фіксації (і занадто швидко для активізації зорової частини кори головного мозку), мигдалеподібне тіло все одно активізується.^[104]

Як функціонування мигдалеподібного тіла пов’язане з тривожністю? Люди з тривожними розладами мають гіпертрофовану стартову реакцію, вбачаючи тривогу там, де її не бачать інші люди. Групу волонтерів просять виконати завдання з читання — їм показують набір беззмістовних слів і потрібно швидко виокремити значущі. Виокремивши загрозливе слово, всі трохи пригальмовують, але люди з тривожними розладами гальмують куди сильніше. Можна зіставити ці дані з результатами інших досліджень, за яких мигдалеподібне тіло таких людей проявляє таку саму гіперактивність. Страшнувата картинка, яка не надто активізує роботу мигдалеподібного тіла учасника контрольної групи, активізує її в людини з тривожними розладами. Лякаюча картинка, яку показують надто швидко для усвідомленої фіксації в учасника контрольної групи, все одно діє на мигдалеподібне тіло тривожної людини. Не дивно, що симпатична нервова система такої людини працює в шаленому темпі, адже її мигдалеподібне тіло розривають сигнали небезпеки.

Чому мигдалеподібне тіло працює по-іншому в людей з тривожними розладами? Деякі приголомшливі дослідження, проведені за останні роки, дають цьому вірогідне пояснення. Як ми дізналися з Розділу 10, сильні стресогенні чинники та глюкокортикоїди порушують роботу гіпокампу — синапси стають нездатними до довготривалої потенціації, а дендрити нейронів всихають. Що цікаво, стрес та глюкокортикоїди справляють геть інакший вплив на мигдалеподібне тіло — синапси збуджуються легше, нейрони розростаються, з’єднуючись між собою. А якщо штучно посилити збуджуваність мигдалеподібного тіла щура, у тварини в подальшому проявиться порушення, схоже на людський тривожний розлад.

Джозеф Леду з Нью-Йоркського університету, який багато зробив для дослідження ролі мигдалеподібного тіла в перебігу тривожних розладів, запропонував цікаву модель на основі цих досліджень. Уявімо, що людина отримала сильний психологічний стрес, який значно пошкодив роботу гіпокампу та водночас посилив діяльність мигдалеподібного тіла. За якийсь час, за подібних обставин, людина входить у певний автономний стан — відчуває тривогу, хвилювання і страх — і не може зрозуміти чому. Так відбувається через те, що уражений гіпокамп не зберіг спогади про стресову подію, тоді як автономні шляхи передачі сигналу, які регулюються мигдалеподібним тілом, пам’ятають все напрочуд чітко. Це — варіант особистісної, або «вільно плаваючої» тривожності.

ПОВЕДІНКА ТИПУ «А» Й РОЛЬ ОББИТТЯ У ФІЗІОЛОГІЇ СЕРЦЕВО-СУДИННОЇ СИСТЕМИ

Існують дані про гіпотетичний зв’язок між характером людини та появою серцево-судинних захворювань. Зокрема, є один гіпотетичний зв’язок між типом особистості й виникненням хвороб серця, який став настільки відомим, що навіть був спотворений до непізнаваності у свідомості багатьох людей (як правило, його асоціюють з типом поведінки, який викликає найбільше роздратування у сторонніх людях і яким ви несвідомо пишаєтеся самі). Я говорю про поведінку типу «А».

Два кардіологи, Меєр Фрідман та Рей Розенман, вигадали термін «поведінка типу “А”» на початку 1960-х на позначення сукупності рис характеру, які вони виявляли в певних людей. Вони не розглядали ці риси в контексті стресу (наприклад, визначаючи людей з поведінкою типу «А» як таких, що сприймають нейтральні або двозначні ситуації так, наче вони стресові), хоча я спробую зробити це за кілька абзаців. Натомість вони охарактеризували людей з поведінкою типу «А» як надзвичайно схильних до конкуренції, надмірно старанних у досягненні цілей, завжди квапливих, нетерплячих та ворожих до інших. Люди з таким набором рис, на їхню думку, мають підвищений ризик появи серцево-судинних захворювань.

Колеги сприйняли цю концепцію з неймовірним скептицизмом. Пересічного американського кардіолога 1950-х років цікавили серцеві клапани та вміст ліпідів у крові, а не чиясь там реакція на довгу чергу в супермаркеті. Тому спочатку багато фахівців цієї галузі розглядали зв’язок між поведінкою людини та хворобою геть не так, як пропонували про це подумати Фрідман та Розенман: людина набуває поведінки типу «А» внаслідок хвороби серця. Але Фрідман та Розенман провели проспективні дослідження, які показали, що наявність поведінки типу «А» передувала появі хвороби серця. Цей висновок викликав справжній фурор, і вже до 1980-х років найвидатніші світила кардіології зійшлися на думці, що тип поведінки «А» становить щонайменше такий самий ризик для діяльності серцево-судинної системи, як і паління та високий рівень холестерину.

Усі були щасливі, і термін «поведінка типу “А”» став загальновживаним. Але ось яка штука: ретельні дослідження, проведені незабаром, не підтвердили основних висновків Фрідмана та Розенмана. Раптом поведінка типу «А» виявилася вже й не такою аргументованою концепцією. А тоді, наче й того було замало, два інших дослідження виявили, що кращі показники виживання серед пацієнтів, що страждають на серцево-судинні захворювання, мають якраз люди з поведінкою типу «А».

На кінець 1980-х концепція поведінки типу «А» зазнала серйозних змін. По-перше, визнали, що індивідуальні риси краще допомагають спрог­нозувати появу хвороби серця у людей, які переживають свій перший серцевий напад у ранньому віці,— що старшою стає людина, то частіше перший серцевий напад зумовлюється вмістом жирів у крові та палінням. До того ж робота Редфорда Вільямса з Дюкського університету переконала більшість спеціалістів галузі в тому, що ключовою рисою поведінки типу «А» є ворожість. Наприклад, коли науковці ще раз окремо проаналізували кожну з рис характеру, притаманних поведінці типу «А», то виявилося, що саме ворожість є єдиним значущим прогностичним чинником появи хвороби серця. Те саме показали дослідження лікарів, які проводили тести на визначення особистості ще під час свого навчання в медінституті 25 років тому. Однакові результати показували й американські адвокати, і фінські близнюки, і працівники компанії Western Electric — різні групи населення. Ще одним прикладом є кореляція між рівнем ворожості людей, які живуть у різних десяти містах США, та рівнем смертності від серцево-судинних захворювань.^[105] Усі ці дослідження вказують, що високий ступінь ворожості може призводити до ішемічної хвороби серця, атеросклерозу, крововиливу в мозок та вищого рівня смертності внаслідок цих захворювань. Багато з цих досліджень також враховували такі важливі параметри, як-от вік, маса, кров’яний тиск, рівень холестерину та паління. Отже, малоймовірно, що зв’язок між ворожістю та хворобою серця може бути зумовлений іншим чинником (наприклад, тим, що ворожі люди більше схильні до паління, а їхня хвороба серця зумовлена саме палінням, а не ворожістю). Більш нові дослідження показали, що ворожість значно підвищує ймовірність летального випадку від усіх хвороб, не лише серцевих.^[106]

Фрідман та колеги заявили про альтернативну точку зору, припустивши, що в основі ворожості лежить відчуття «браку часу» — «Ну хіба може касир в банку так повільно працювати? Я простовбичу тут цілий день. Я не можу змарнувати все своє життя на відкриття кредиту. Він, напевно, знає, що я поспішаю, і навмисне тягне час. Я його вб’ю», тоді як відчуття браку часу ґрунтується на шаленій невпевненості в собі. У вас немає часу, щоб насолодитися своїми досягненнями, не кажучи вже про досягнення інших, бо ви весь час поспішаєте, щоб постійно самостверджуватися і якомога довше не дати світу дізнатися про свою нікчемність. Ці вчені вважають, що саме постійна невпевненість у собі є кращим прогностичним чинником появи серцево-судинних захворювань, ніж ворожість, хоча ця думка і непопулярна в галузі.

Ворожість певним чином впливає на роботу серця (як основний чинник або опосередкована змінна), проте досі не зрозуміло, який з аспектів ворожості заподіює шкоду. Наприклад, дослідження за участі адвокатів показало, що найважливішими аспектами є відкрита агресія та цинічна недовіра — інакше кажучи, часті відкриті прояви гніву, які відчуває людина, є прогностичним чинником хвороб серця. На підтвердження цього експериментальні дослідження виявили, що повноцінний прояв гніву є потужним подразником серцево-судинної системи. На противагу, перевірка початкового набору рис характеру, властивих поведінці типу «А», показала, що особливо сильним прогностичним чинником появи хвороби серця є не тільки висока ступінь ворожості, а й схильність не проявляти свій гнів. Цю думку підтримали висновки відмінної роботи Джеймса Ґросса зі Стенфордського університету. Одній групі волонтерів увімкнули відеоролик, який викликає сильні емоції, а саме відразу (показавши в усіх натуралістичних подробицях ампутацію ноги). Учасники експерименту відчували сильне відторгнення та дискомфорт і, що не дивно, у них були виявлені фізіологічні маркери активації симпатичної нервової системи. Потім цей самий відеоролик показали іншій групі волонтерів, попросивши, якщо змога, не виявляти своїх емоцій («так, щоб за вашим виразом обличчя неможливо було зрозуміти, що ви дивитеся»). Учасники дивляться на ті самі ріки крові, стискають поручні крісла і намагаються здаватися незворушними, проте тести показують ще більшу активацію симпатичної нервової системи порівняно з першою групою. Стримування проявів сильних емоцій збільшує інтенсивність фізіологічних процесів, які ці емоції викликають.

Чому сильна ворожість (або будь-який її варіант) погано впливає на роботу серця? Почасти це може зумовлювати цілу низку чинників ризику, бо вороже налаштовані особистості більше схильні до паління, неправильного харчування, надмірного споживання алкоголю. До того ж, є й психосоціальні параметри — ворожим людям бракує соціальної підтримки, бо вони відлякують від себе інших. Але є і прямі біологічні наслідки ворожості. Із суб’єктивної точки зору можна сказати, що ворожа людина заводиться з півоберта і злиться через явища, які в інших людей викликають максимум легке роздратування. Відповідно, стресова реакція у ворожих людей активізується в таких обставинах, які інших би лишили незворушними. Якщо піддати ворожу і неворожу людину дії однакового несоціального стресогенного чинника (наприклад, дати розв’язати математичну задачу), не відбудеться нічого цікавого — кожен матиме приблизно однаковий ступінь активізації серцево-судинної системи. Але якщо створити обставини із провокацією соціального характеру, у ворожої людини збільшиться вміст епінефрину, норепінефрину та глюкокортикоїдів у крові, це призведе до підвищеного кров’яного тиску і низки інших проблем із їхньою серцево-судинною системою. У дослідженнях використовували різні види соціальної провокації: учасників могли попросити пройти якийсь тест і під час виконання постійно їх переривати; або зіграти у відеогру із суперником, якому не тільки несправедливо присуджують перемогу, а який ще й поводить себе як самовпевнений вискочка. У цих та інших випадках стре­сова реакція серцево-судинної системи неворожих людей є відносно млявою. Однак у ворожих людей кров’яний тиск підіймається до точки кипіння. (Хіба ці люди не нагадують гіперреактивних мавп Джея Каплана з їхньою надмірною реакцією симпатичної нервової системи на стресові ситуації та їхній високий ризик появи серцево-судинних захворювань? Або моїх бабуїнів, які не можуть відрізнити загрозливу ситуацію від нейтральної у своєму світі? Це ж справжні хвостаті представники поведінки типу «А».) І знову ця невідповідність, про яку ми говорили раніше. Тривожні люди сприймають життя як вир загрозливих стресових ситуацій, які вимагають пильності та готовності з ними боротися. Для людей з поведінкою типу «А» життя сповнене загрозливих стресових ситуацій, які вимагають пильності та готовності боротися з ними агресивними методами. І це продовжуватиметься все їхнє життя. Якщо серцево-судинна система ворожої людини активно реагуватиме на всі стресогенні чинники, які готує кожен новий день життя, вона поступово занепадатиме. Підвищений ризик появи серцево-судинних захворювань не дивина за таких обставин.

Однак є і приємні новини — поведінка типу «А» не є довічним вироком. Якщо ослабити елемент ворожості в структурі поведінки типу «А» за допомогою спеціальної терапії (деякі методи ми обговоримо в останньому розділі), ризик появи хвороб серця знизиться. Я помітив, що багато лікарів, які мають справу з пацієнтами з поведінкою типу «А», якраз-таки намагаються змінити їхнє ставлення до життя. Загалом багато представників поведінки типу «А» є скалкою в дупі для тих, хто їх оточує в повсякденному житті. У розмові з фахівцями з поведінки типу «А» можна вловити переконання в тому, що цей тип поведінки (а багато з них є яскравими представниками цього типу) — проблема невихованості і медичний евфемізм на позначення людей, які погано ставляться до інших. До того ж я помітив, що багато експертів з поведінки типу «А» є проповідниками без духовного сану або дітьми священників. Якось я розмовляв з двома світилами цієї галузі, один був атеїстом, а інший агностиком, і коли вони пояснювали мені, як вони намагаються пояснити людям з поведінкою типу «А», що так жити далі не можна, я відчув себе наче в церкві на проповіді.^[107] Зрештою, я запитав цих двох докторів медичних наук, що ж вони лікують — кровоносні судини чи людські душі? Вони лікують хвороби серця чи розв’язують етичні питання? І анітрохи не зволікаючи, вони обрали етику. Хвороби серця — це лише інструмент, щоб дістатися серйозніших проблем. Я подумав, що це чудова ідея. Якщо потрібно буде перетворити наші кровоносні судини на індикатор гріховності і сприймати зниження вмісту жирів у крові як акт покаяння для того, щоб люди почали краще ставитися до інших, я тільки за.

Дизайн інтер’єру як науковий метод

І останнє питання з цієї теми: як узагалі відкрили поведінку типу «А»? Усім нам відомо, як учені роблять свої відкриття: у ванній (Архімед і його ванна), у сні (Кекуле та його сни про хоровод атомів карбону, які своїм танцем утворюють бензен), на концерті симфонічної музики (одного вченого, надзвичайно втомленого від напруженої роботи, запросив на концерт інший видатний вчений; під час спокійної партії дерев’яних духових інструментів його раптом осяло, він нашкрябав формулу на програмці і поспішив у лабораторію — решта нам невідома). Час від часу хтось робить відкриття, приходить до вченого і розповідає про нього. А хто цей хтось? Можна відповісти на це так: «Якщо ви хочете знати, чи болить у слона в зоопарку живіт, спитайте про це не у ветеринара, а у прибиральника вольєру». Люди, які вичищають нечистоти, пристосовуються до обставин, що впливають на обсяг цих нечистот. У 1950-ті роки один хлопець міг змінити хід історії медицини, але втратив можливість вписати своє ім’я.

Я мав честь почути цю історію з перших вуст, від доктора Меєра Фрід­мана. У середині 1950-х Фрідман та Розенман були успішними кардіологами і раптом стикнулися з непередбачуваною проблемою. Їм довелося витратити солідну суму, щоб змінити оббиття крісел у своїй приймальні. Це не те питання, яке має займати увагу кардіолога. Але протертим кріслам не було кінця-краю. Одного дня до них прийшов оббивальник, оглянув крісла і відкрив зв’язок між поведінкою типу «А» та появою серцево-­судинних захворювань: «Що в біса не так з вашими пацієнтами? Як можна так вичовгати крісла?» Пошарпані та порвані були лише самі краєчки сидінь та підлокітників, неначе кожної ночі в приймальні ночували карликові бобри і щосили витягували свої шиї, щоб дістати до крісел і понівечити їх. Пацієнти в приймальні зазвичай сиділи на самому краю, знервовано крутилися і стискали підлокітники.

Далі все мало відбуватися так: лунає музика, оббивальника хапають за руки і проникливо дивляться йому в очі: «Добродію, ви хоч розуміє­те, що ви тільки-но сказали?» Тоді миттю збирається нарада за участі оббивальника та інших кардіологів. Збираються групи молодих оббивальників-ентузіастів, які не сплять ночами, а розходяться по всій країні, а потім надсилають сповіщення до Спільного Штабу Оббиття/Кардіології: «Ні, крісел з такими потертостями немає ані в приймальнях урологів, ані в неврологів, онкологів або подологів — лише в кардіологів. Пацієнти з хворобами серця мають якісь унікальні особливості». І звідси бере відлік методика лікування за поведінкою типу «А».

Проте насправді нічого такого не відбулося. Доктор Фрідман зітхнув і зізнався: «Я не звернув жодної уваги на слова майстра. Я був занадто зайнятий і мені в одне вухо влетіло, а з іншого вилетіло». І десь лише за чотири-п’ять років, коли доктор Фрідман уже проводив дослідження за участі своїх пацієнтів, він раптом згадав: «Боже, той оббивальник! Він же говорив про особливість потертостей крісел!» Але історія не зберегла його імені.^[108]

Проведено вже безліч досліджень стосовно типу особистості, темпераменту та психології стресу. Науковці заявляють про відмінності в діяльності імунної системи внаслідок пережитого стресу в оптимістів та песимістів. Інші довели, що в сором’язливих людей в певних соціальних обставинах підвищується вміст глюкокортикоїдів у крові. Інші ж розглядають невроз як чинник впливу. Але розгляньмо ще одну тему. Вона особ­ливо цікава тим, що розповідає про людей, яким, здавалося б, узагалі невідомий стрес.

КОЛИ В ЖИТТІ ЗАБАГАТО ТРУДНОЩІВ

У цьому розділі ми обговорюємо типи особистості, яким властиве виникнення надмірно активної стресової реакції, і вже дізналися, що їхньою спільною рисою є невідповідність між видами стресової ситуації, яку вони переживають, та їхніми діями у відповідь. Зараз ми розглянемо нову версію появи гіперактивної стресової реакції. І вона дуже непроста.

Йдеться не про людей, які боряться зі стресовими ситуаціями занадто пасивно, занадто відчайдушно, занадто сконцентровано або з надмірною ворожістю. Здається, що в їхньому житті взагалі не так багато стресу. Вони не вважають, що перебувають у стані депресії або тривоги, і психологічні тести підтверджують це. Навпаки, ці люди говорять, що вони щасливі, успішні й досягли всього, чого хотіли (і особистісні тести засвідчують, що так воно і є). Однак самі ці люди (які становлять близько 5 % від загальної кількості населення) мають хронічно активовану стресову реакцію. У чому ж їхня проблема?

На мою думку, їхня проблема відкриває нам несподівану уразливість нашої людської психіки. Ці люди мають «репресивний» тип особистості — всі ми хоч раз стикалися з ними і навіть заздрили їм, думаючи: «Мені б його витримка, йому все так легко дається. Як він це робить?»

Це люди, у яких все до ладу і на своєму місці. Вони самі зізнаються, що люблять усе планувати, не терплять сюрпризів, живуть розміреним життям, дотримуючись власних правил,— кожного дня дістаються на роботу одним маршрутом, носять одяг одного стилю,— про таких людей завжди можна точно сказати, що вони матимуть на обід через два тижні. Не дивно, що вони не люблять двозначності і прагнуть розділити всіх і все на чорне й біле, хороших та поганих людей, припустиму та недозволену поведінку. Вони слідкують за своїми емоціями, не випускаючи їх назовні. Стримані, організовані, працьовиті, продуктивні, надійні члени суспільства, які не виділяються з натовпу (доки ви не зацікавитеся непересічною причиною їхньої надмірної пересічності).

Деякі особистісні тести, які винайшов Річард Девідсон, містять такий тип, як-от «репресивна особистість». Тести не показують, що людина з таким типом перебуває у стані депресії чи тривоги. Натомість вони виявляють потребу такої людини в соціальному конформізмі, страх суспільного несхвалення та психологічний дискомфорт через двозначність, про що свідчить схильність давати категоричні відповіді «Ніколи» та «Завжди» на запитання зі шкалою варіантів. Ніяких напівтонів.

Окрім цих рис, спостерігається відсутність емоційних проявів. Тести показують, що репресивна особистість «блокує негативні почуття» — сама не виражає цих безладних складних емоцій та майже не сприймає їх від інших. Під час дослідження репресивних і нерепресивних людей просять пригадати ситуацію з особистого життя, пов’язану з конкретною сильною емоцією. І ті і ті пригадують та описують її. Однак на прохання розповісти, що вони ще при цьому відчували, нерепресивні, як правило, розповідали про якісь додаткові недомінантні почуття: «Ну, переважно я відчував злість, але також було трохи сумно і також гидко…» А репресивні особистості чітко заявляли, що жодних інших емоцій не було. Суто чорно-біла палітра почуттів, у якій майже немає місця напівтонам.

Чи справді такі люди існують? Може, й ні. Можливо, за їхнім спокійним виглядом ховається буремний хаос відчуттів, який для решти залишається невидимим. Ретельне дослідження показує, що деякі представники репресивного типу дійсно найбільше турбуються про те, щоб «зберегти обличчя». (На це вказує, зокрема, їхня схильність давати менш «репресивні» відповіді в особистісних опитувальниках, якщо вони це роб­лять анонімно.) Тому їхні фізіологічні симптоми стресу легко пояснити. Можна викреслити цю групу зі списку.

Як щодо інших представників репресивного типу? Можливо, вони обманюють самих себе — емоції вирують, але вони навіть про них не підозрюють? Навіть найскрупульозніші опитувальники не можуть виявити такий вид самообману, тому психологи традиційно використовують менш структуровані тести, які передбачають відкриту відповідь (на кшталт: Що ви бачите на цьому малюнку?) Такі тести показують, що насправді деякі представники репресивного типу хвилюються набагато більше, ніж вони усвідомлюють; і їхній фізіологічний стрес також легко пояснити.

Але навіть якщо не зважати на емоційних самообманщиків, залишається група стриманих замкнутих людей, яким і справді добре живеться: вони мають ясний розум, щасливі, продуктивні у праці, комунікабельні. Однак мають гіперактивну стресову реакцію. Рівень глюкокортикоїдів у їхній крові так само високий, як і в людей у глибокій депресії, до того ж вони мають підвищений тонус симпатичної нервової системи. Коли представники репресивного типу стикаються з певним когнітивним викликом, у них аномально пришвидшується серцебиття, підвищується кров’яний тиск, збільшується потовиділення та м’язове напруження. І така надмірна інтенсивність стресової реакції має свої наслідки. Наприклад, репресивні особистості мають порівняно слабку імунну систему, а також більш схильні до загострень уже наявних серцево-судинних захворювань, ніж нерепресивні.

Люди мають гіперактивну, загрозливу для здоров’я стресову реакцію — і все ж не зазнають ані депресії, ані стресу, ані тривоги. І знову повертаємося до заздрісної думки: «Мені б його витримка. Як він це робить?» Я підозрюю, що ці люди з маніакальною наполегливістю вибудовують свій добре організований, чорно-білий світ без двозначностей і сюрпризів. Але за це доведеться заплатити фізіологічними наслідками.

Річард Девідсон та Ендрю Томаркен з Університету Вандербільта застосували електроенцефалографічну (ЕЕГ) методику, щоб показати аномально підвищену активність у ділянці лобової частки представників репресивного типу особистості. Як ми детально обговоримо в наступному розділі, ця частка залучена в процес пригнічення імпульсивних емоцій та когнітивної діяльності (наприклад, метаболічна активність у цій ділянці знижується в буйних психопатів). Це найближчий анатомічний еквівалент до суперего; завдяки йому ми можемо похвалити жахливу вечерю, зробити комплімент з приводу нової стрижки, вчасно ходити до туалету. Ця ділянка допомагає чітко контролювати емоції, і як показало дослідження Ґросса з емоційної репресії, особливо суворий контроль вимагає сильних зусиль.

Зовнішній світ може лякати, а на діяльності нашого організму позначатимуться наші намагання прокласти собі шлях через ці темні, загрозливі хащі. Наскільки краще було б просто спокійно сидіти на залитому сонцем ґанку вілли, далеко-далеко від усіх жахіть. Однак цей вдаваний відпочинок може й виснажувати нас, зокрема виснажує зведення муру навколо вілли, який має захистити від непевного, страшного, буремного зовнішнього світу. Приклад людей з репресивним типом особистості з їхнім невидимим тягарем показує, що інколи спроба уникнення стресу є сама по собі величезним стресом.