Чому зебри не страждають на виразку

Мене досі дивує здатність організму до росту. Можливо, я й не так сильно вірю в силу біології, як про це заявляю. Споживання і перетравлення їжі цілком реальні для мене процеси. Ви кладете великий кусень чогось до рота і потім відбувається ціла низка відчутних процесів: утомлюється щелепа, розтягується шлунок, зрештою, щось із вас виходить. Ріст також видається досить-таки відчутним процесом. Довгі кістки стають довшими, діти набирають масу.

Але для мене складність розуміння цього процесу полягає в етапах, які пов’язують травлення та ріст. Я знаю, як це працює, і навіть викладав цю тему студентам в університеті. Хтось з’їдає гору спагеті, салат, часникову хлібину і два шматки пирога на десерт — і це все перетворюється і тепер частково міститься у пробірці зі взятою для аналізу кров’ю? І це якось має перебудуватися на кістку? Тільки подумайте, ваше стегно складається зі шматочків маминого пирога з куркою, який ви наминали в дитинстві. Отакої! Схоже, що і ви тепер не дуже вірите в цей процес. Можливо, ми занадто примітивні для розуміння перетворення матерії.

ЯК МИ РОСТЕМО

Хай там як, ріст є результатом споживання їжі. Для дітей це значущий процес. Мозок стає більшим, змінюється форма голови. Клітини діляться, збільшуються в розмірі і синтезують новий білок. Довгі кістки подовжуються за рахунок того, що хондроцити на кінцях кісток переходять у тіло кістки і тверднуть. На зміну дитячій пухлості приходять м’язи. Гортань потовщується і голос стає глибшим, у несподіваних місцях починає рости волосся, у дівчат розвиваються груди, а у хлопців збільшуються яєчка.

З точки зору впливу стресу на процес росту, потрібно розуміти, що ріст потребує значних ресурсів організму. Потрібно добути кальцій для побудови кісток, для синтезу білків необхідні амінокислоти, для формування стінок клітин треба мати жирні кислоти — і за все розраховуватися глюкозі. Апетит підвищується, з кишечника в різні сторони постачаються поживні речовини. Основним напрямком роботи різноманітних гормонів є мобілізація енергії та матеріалу, необхідного для масштабного будівництва всередині організму. Керує процесом гормон росту. Інколи він здійснює прямий вплив на клітини — наприклад, гормон росту допомагає розщепити жирові відкладення, запускаючи рештки у кровообіг, щоб підсилити клітини, що ростуть. Інакше гормон росту часом повинен спершу запустити викид іншого класу гормонів,— соматомединів,— які й виконують необхідну роботу, наприклад, сприяють поділу клітин. Тиреоїдні гормони допомагають виділенню гормону росту, а також посилюють сприйнятливість кісток до соматомединів. Щось подібне робить й інсулін. Статеві гормони долучаються до процесу в період статевого дозрівання. Естроген допомагає росту довгих кісток, і здійснюючи безпосередній вплив на кістки, і підвищуючи секрецію гормону росту. Тестостерон також займається довгими кістками, а також сприяє росту м’язів.

Підлітки перестають рости, коли кінці довгих кісток змикаються і починають зростатися. Але з низки причин тестостерон, пришвидшуючи ріст кінців довгих кісток, може наблизити і зупинку росту. Тому, хай як парадоксально це звучить, якщо юнакам у віці статевої зрілості вводити ін’єкції тестостерону, вони можуть лишитися низькими на зріст. Натомість хлопці, яких було кастровано до періоду статевого дозрівання, виростають досить високими, худорлявими, з довгими кінцівками. Шанувальникам опери, напевно, відомий цей факт, адже співаки-кастрати мали саме таку статуру.

ОБЕРЕЖНО: НЕРВОВІ БАТЬКИ!

Тепер розглянемо, як стрес порушує нормальний процес розвитку. Як ми дізнаємося, порушується не тільки ріст кісток скелета (тобто ваш загальний ріст). Стрес, перенесений у ранньому віці, може вплинути на схильність організму до хвороб упродовж усього життя.

Перш ніж я розпочну, маю попередити всіх, хто має дітей, планує мати дітей або має чи мав батьків. Батьківство — це найдієвіший спосіб стати невротиком, оскільки ви змушені думати про наслідки кожної своєї дії, думки або помилки. Я маю малих дітей і ось лише декілька з тих усіх жахливих речей, якими ми з дружиною нанесли їм непоправної шкоди: коли нам ніяк не вдавалося їх утихомирити, ми дозволяли їм снідати сухим сніданком із неймовірно високим вмістом цукру, який зазвичай не давали; наш первісток на третьому триместрі влаштував матері гучний протест, безжалісно лупцюючи її зсередини,— мабуть, він був чимось дуже сильно незадоволений; і якось нам зрадила наша невсипна пильність і дитина цілих десять секунд дивилася якесь божевілля по телевізору, доки ми намагалися вставити касету зі спокійним мультфільмом. Ви прагнете дати своїм дітям лише найкраще, тому через це деколи з’їжджаєте з глузду. Цей розділ допоможе вам робити це частіше.

Отже, не забувайте про моє попередження. Я повернуся до нього наприкінці розділу.

ПЕРЕДРОДОВИЙ СТРЕС

Що таке дитинство? Це період, коли ви оцінюєте навколишній світ. Наприклад: «Якщо щось випустити з рук, воно впаде донизу, а не догори», або «Якщо щось сховане під чимось іншим, воно все одно існує», або ідеальне «Навіть якщо матуся на якийсь час зникає, вона повернеться, бо матуся завжди повертається».

Часто такі оцінні судження формують ваш світогляд назавжди. Наприклад, як ми обговоримо у Розділі 14, якщо один з батьків помирає в ранньому віці дитини, ризик появи глибокої депресії в такої дитини залишається високим решту життя. Припускаю, що так стається через те, що людина ще в незрілому віці отримує глибокоемоційний урок про природу життя, а саме те, що в нашому світі може статися безліч жахливих речей, на які ми жодним чином не можемо вплинути.

Упродовж усього нашого розвитку, починаючи з ембріонального періоду, організм вивчає природу навколишнього світу і, умовно кажучи, приймає рішення про те, як реагувати на цей світ, якого і дотримується до кінця свого життя. А якщо під час розвитку ми стикаємося з певними стресогенними чинниками, деякі з прийнятих «рішень» спричиняють довічне підвищення ризику появи певних хвороб.

Уявімо собі жінку, яка вагітніє в період голоду. Ні вона, ні її плід не отримують потрібної кількості калорій. На завершальному етапі вагітності ембріон «вивчає» розмаїття їжі в зовнішньому світі, але голод не надає такої можливості — виходить, що там, у світі, дуже мало їжі і тому треба запасати кожен її маленький шматочок. В обміні речовин цього ембріону стається безповоротний зсув, що називається метаболічним програмуванням. Відтепер ембріон буде старанно накопичувати всю спожиту їжу, утримуючи в організмі весь дорогоцінний запас. В ембріона формується економний тип метаболізму.

Які це матиме наслідки? І ось ми повертаємося до Розділів 3 і 4. Якщо ця людина проживає спокійне, здорове життя, навіть у зрілому віці вона завжди матиме підвищений ризик появи гіпертонії, ожиріння, цукрового діабету 2-го типу та серцево-судинних захворювань.

Цікаво, що такий самий процес відбувається у щурів, свиней та овець. І в людей. Найдраматичніший і найвідоміший приклад стосується Голодної зими в Нідерландах наприкінці Другої світової війни. Нацистські окупаційні війська відтісняли по всіх фронтах, нідерландці намагалися допомогти союзникам, що мали скоро їх визволити, і тому нацисти вирішили покарати нідерландців і відрізали постачання продуктів до їхньої країни. Нідерландці проголодували всю зиму, споживаючи менш ніж 1000 калорій на день. Їм доводилося їсти цибулинки тюльпанів, і загалом близько 16 тисяч людей померло від голоду. Ембріони, набуваючи метаболічного програмування, засвоїли жорстокий урок про наявність їжі в зовнішньому світі під час тієї голодної зими. У результаті через 50 років з’явилося багато пацієнтів з економним метаболізмом та підвищеним ризиком метаболічного синдрому. Вочевидь, різні аспекти метаболізму та фізіології закладаються на різних етапах розвитку плоду. Якщо мати голодує на першому триместрі вагітності, в ембріона закладається підвищений ризик серцевих хвороб, ожиріння та появи надмірної кількості нездорового холестерину. Якщо ж мати голодує на другому та третьому триместрах, в ембріона закладається підвищений ризик появи діабету.

Ключовим моментом у цьому феномені є не тільки те, що ембріон недоотримував поживних речовин, але й те, що вже після народження він дуже добре харчувався і швидко відійшов від вимушеного обмеження. Отже, від самого дитинства організм такої людини не тільки мав схильність накопичувати поживні речовини, але й мав доступ до їх великого розмаїття^[32].

Отже, вагітна жінка не повинна голодувати. Однак цей феномен може спостерігатись і в менш драматичних ситуаціях. За нормальної шкали маси дитини під час народження, що нижчу масу має дитина (з поправкою на довжину тіла), то вищий ризик появи метаболічного синдрому в дорослому віці. Навіть якщо ви будете контролювати масу тіла в ­дорослому віці, ваша низька маса при народженні буде нагадувати про себе підвищеним ризиком діабету та гіпертонії.

Це важливі чинники. Якщо порівняти дітей з найбільшою масою під час народження та дітей з найменшою, ризик появи переддіабету різнитиметься приблизно у вісім разів, а ризик появи метаболічного синдрому — у 18. Якщо порівняти жінок та чоловіків з найнижчою вагою при народженні (25 %) з тими, хто мали найвищу (25 %), то ризик смертності від серцевої хвороби в першої групи на 50 % вищий, ніж у другої.

Ця залежність між внутрішньоутробним харчуванням та довічним ризиком порушень обміну речовин та серцево-судинних захворювань була вперше описана епідеміологом Девідом Баркером із Саутгемптонського шпиталю в Англії і тепер називається хворобою дорослого віку ембріонального походження. І це ще не все.

Звісно, голодування є стресогенним чинником. Однак виникає питання: метаболічне програмування виникає через недостатню кількість поживних речовин унаслідок нестачі калорій та/або через стрес для організму, викликаний нестачею калорій? Якщо поставити питання інакше, то чи призводять стресогенні чинники, не пов’язані з харчуванням і пережиті під час вагітності, до появи хвороб дорослого віку ембріонального походження? Відповідь — так.

Різноманітні наукові джерела ще минулих десятиліть свідчать про те, що перенесення різноманітних видів стресу самкою щура під час вагітності спричиняє довічні зміни у фізіології її потомства. Цілком прогнозовано, що одна з таких змін стосується секреції глюкокортикоїдів. Пригадуєте, що ембріон «вивчає» обстановку в зовнішньому світі стосовно продуктів харчування? Він також намагається зрозуміти, наскільки це великий стрес — жити в зовнішньому світі. Ембріони можуть вловлювати стресовий стан матері, адже глюкокортикоїди прямують крізь кровообіг ембріону й «розповідають» йому, що зовнішній світ і справді повний стресових ситуацій. Який результат? Бути підготованим до цього напруженого світу: мати схильність до секреції надмірної кількості глюкокортикоїдів. Щури, що зазнали стресу в пренатальний період, у дорослому віці мають підвищений рівень глюкокортикоїдів в організмі — залежно від типу дослідження у них відзначається підвищений базовий рівень глюкокортикоїдів, більш виражена реакція на стрес і/або повільне і неповне відновлення після неї. Можливо, довічне програмування відбувається через постійне зменшення в певній частині мозку кількості рецепторів, що реагують на глюкокортикоїди.

Ця ділянка мозку задіяна у вимкненні стресової реакції шляхом пригнічення викиду КРГ. Менша кількість глюкокортикоїдних рецепторів у цій ділянці означає меншу сприйнятливість до сигналу гормону, що означає менш ефективне уповільнення секреції глюкокортикоїдів. Результатом є довічна схильність до підвищеного рівня глюкокортикоїдів.

Чи можна сказати, що саме секреція глюкокортикоїдів в організмі вагітної жінки, яка переживає стрес, викликає незворотні зміни в її дитини? Вочевидь, так — цей ефект можна спостерігати в багатьох видів, включно з приматами, якщо ввести вагітній самці ін’єкцію з високим вмістом глюкокортикоїдів замість того, щоб піддавати її стресу.

Не численні, проте ґрунтовні дослідження показують, що передродовий стрес програмує людину на підвищену секрецію глюкокортикоїдів у зрілому віці. У цих дослідженнях низька маса при народженні (з поправкою на довжину тіла) використовується як сурогатний маркер наявності стресогенних чинників, пережитих в ембріональний період життя,— що нижча маса при народженні, то вищий базовий рівень глюкокортикоїдів у дорослих у віці від 20 до 70 років. Цей зв’язок стає навіть ще більш вираженим, якщо низька маса при народженні сумується з таким чинником, як-от недоношеність^[33].

Вплив на ембріон надмірної кількості глюкокортикоїдів також, імовірно, спричиняє довічний підвищений ризик появи метаболічного синдрому. Як доказ, можна піддати впливу великої кількості синтетичних глюкокортикоїдів ембріон щура, вівці або примата на пізніх строках вагітності, увівши відповідну ін’єкцію матері,— такий ембріон уже в дорослому віці матиме підвищений ризик появи симптомів метаболічного синдрому. Чому так відбувається? Видається вірогідним, що вплив підвищеного рівня глюкокортикоїдів на ембріон веде до підвищеного рівня глюкокортикоїдів в організмі у дорослому віці, що збільшує ризик появи метаболічного синдрому. Уважні читачі легко пригадають, як саме надмірна кількість глюкокортикоїдів у дорослому організмі може збільшити шанси на ожиріння, появу інсулінорезистентного діабету та гіпертонії. Незважаючи на цей потенційний зв’язок, підвищений рівень глюкокортикоїдів у дорослому віці є, ймовірно, лише одним із варіантів зв’язку між передродовим стресом та появою метаболічного синдрому у старшому віці.

Отже, ми вже маємо гіпертонію, діабет, серцево-судинні захворювання, ожиріння та надмірний рівень глюкокортикоїдів. Можемо погіршити ситуацію. Як щодо репродуктивної системи? Чимало досліджень показують, що перенесення стресу вагітною самкою щура «ожіночнює» ембріон чоловічої статі. У дорослому віці такі особини матимуть меншу статеву активність і менш розвинені геніталії. Як ми побачимо в наступному розділі, стрес знижує секрецію тестостерону і, ймовірно, те саме відбувається і з людськими зародками чоловічої статі. Більше того, глюкокортикоїди і тестостерон мають схожу хімічну структуру (вони є «стероїдними» гормонами) і надмірна кількість глюкокортикоїдів може почати накопичуватися в ембріоні і блокувати рецептори, що реагують на тестостерон, знижуючи його дію.

Іще декілька проблем щодо хвороб дорослого віку ембріонального походження. Якщо вагітна самка щура перенесе тяжкий стрес, її потомство виросте дуже тривожним. Як можна визначити, що щур тривожний? Помістіть його у нове (отже, за визначенням, страшне) місце. Як довго щур буде його досліджувати? Або скористайтеся тим фактом, що щурі ведуть нічний спосіб життя і не люблять яскравого світла. Візьміть голодного щура і покладіть для нього їжу посередині яскраво освітленої клітки. Скільки часу мине, поки він дістанеться їжі? Чи легко щуру вдається обжитися на новому місці та встановити контакт з іншими щурами? Наскільки рясно щур випорожнюється в нових для нього умовах?^[34] Дорослі особини, які колись перенесли передродовий стрес, не можуть освоїтись у нових умовах, ціпеніють на яскравому світлі та випорожнюються, наче скажені. Дуже сумно. Як ми побачимо в Розділі 15, тривожність пов’язана з ділянкою мозку, що називається мигдалеподібним тілом. Передродовий стрес дає мигдалеподібному тілу установку, через яку особина відчуває тривожність усе своє життя. У мигдалеподібному тілі виникає більше рецепторів (тобто воно стає більш чутливим) до глюкокортикоїдів, більше нейромедіаторів, що викликають тривогу, та менше рецепторів, які реагують на хімічну речовину в мозку, що зменшує тривогу^[35]. Чи може передродовий стрес спричиняти відчуття тривоги в дорослому віці? Важко встановити, чи це стососується людей, оскільки важко знайти матерів, які відчувають тривогу під час вагітності, або відчувають тривогу, коли їхня дитина росте, але не одразу в обох випадках. Отже, немає особливо великого масиву доказів, що так стається і у людей.

Зрештою, Розділ 10 розповість, як надмірний стрес може справляти негативний вплив на мозок, особливо на мозок, що розвивається. Гризуни, які зазнавали передродового стресу, у дорослому віці мають меншу кількість зв’язків між нейронами в ключовій ділянці мозку, що відповідає за навчання та пам’ять, і більше схильні до порушень пам’яті в похилому віці. Примати, що зазнали передродового стресу, також мають порушення пам’яті і в їхньому мозку також формується менше нейронів. Дослідження з людьми провести дуже складно з аналогічних причин, що й щодо зв’язку між передродовим стресом та підвищеним ризиком тривоги. Однак ряд досліджень показали, що передродовий стрес є результатом меншої окружності голови новонароджених (що цілком вписується в гіпотезу про масу при народженні, нижчу за норму). Однак незрозуміло, чи окружність голови при народженні може вказати, скільки наукових ступенів ця дитина матиме через 30 років.

Заключна частина історії про хвороби дорослого віку ембріонального походження настільки захоплива, що навіть змусила мене на кілька хвилин вийти зі стану тривожного батька і замилуватися красою біології.

Уявімо, що ембріон жіночої статі піддається дії сильного стресу, наприклад, не отримує достатньої кількості поживних речовин і тому його організм програмується на економний тип метаболізму. Пізніше, у дорослому віці, ця жінка вагітніє. Вона споживає нормальні обсяги їжі. Оскільки вона має економний тип метаболізму, який допомагає накопичувати поживні речовини на випадок повернення того голоду, перенесеного в ембріональний період, її організм відбирає непропорційну велику частку поживних речовин у кровообіг для самої себе. Інакше кажучи, хоча мати і споживає нормальну кількість їжі, її плід отримує меншу частку поживних речовин, ніж потрібно, що викликає незначне недоїдання. Це зі свого боку програмує полегшену версію економного типу метаболізму. І коли цей плід і сам стає вагітною жінкою…

Інакше кажучи, схильності до хвороб дорослого віку ембріонального походження можуть передаватися з покоління в покоління без залучення генів. Це зумовлено не спільними генами, а спільним середовищем, а саме спільним кровопостачанням під час вагітності.

Приголомшливо. Саме цей феномен простежується серед потомків нідерландців, які пережили Голодну зиму,— їхня маса при народженні нижча за норму. І в інших видах це теж можна побачити. Зберіть навмання щурів і відгодуйте вагітних самок аж до ожиріння. Як наслідок, їхнє потомство буде мати підвищений ризик ожиріння, незважаючи на збалансоване харчування. І онуки також. Так жінка з інсулінорезистентним діабетом під час вагітності підвищує ризик появи цього порушення у своєї дитини, незважаючи на контроль маси. Зачекайте секунду — перенесений голод зменшує кількість поживних речовин у кровообігу, а інсулінорезистентний діабет підвищує. Як же вони обидва програмують ембріон на економний тип метаболізму? Ви ж пам’ятаєте, що рівень глюкози в крові підвищується у разі діабету, тому що організм не може її зберігати. Згадайте непримітний факт з Розділу 4 — коли перенасичені жирові клітини починають ставати інсулінорезистентними, вони викидають гормони, які закликають інші жирові клітини та м’язи чинити так само. І ці гормони потрапляють у кровообіг ембріону. Отже, є мати, яка має інсулінорезистентність через надмірні накопичення енергії, і її організм продукує гормони, які заважають ембріону з нормальною масою правильно накопичувати енергію також… так ембріон народжується з масою нижче норми і економним типом метаболізму.

Якщо ембріон піддається дії надмірної кількості глюкокортикоїдів, він отримує підвищений ризик появи ожиріння, гіпертонії, серцево-судинних захворювань, інсулінорезистентного діабету, можливі збої в репродуктивній системі, можливе відчуття тривоги та порушення розвитку мозку. І, можливо, цей ембріон передасть цей букет своїм нащадкам. Тепер ви жалкуєте, що сварилися з приводу того, чи варто знімати пологи на камеру? Переходимо до наступної групи переживань.

ПІСЛЯРОДОВИЙ СТРЕС

Логічно буде розпочати цей підрозділ питанням, чи післяродовий стрес також має довічні негативні наслідки на розвиток організму.

Звісно, може мати. Для початку дайте відповідь: що може спричинити найтяжчий стрес для щура-малюка? Відлучення від матері (коли він ще отримує від неї харчування). Дослідження, проведене Полом Плотськи з Університету Еморі, показало, що відлучення від матері спричиняє наслідки, подібні до тих, які отримує щур від перенесеного передродового стресу: підвищений рівень глюкокортикоїдів у крові під час стресу та порушене відновлення після завершення стресу. Сильніше відчуття тривоги та зміни в мигдалеподібній залозі, схожі на зміни, що спостерігаються в дорослих особин, які перенесли передродовий стрес. А також порушення розвитку ділянки мозку, яка відповідає за навчання та пам’ять. Якщо відлучити маленьку макаку-резус від її матері, вона також матиме підвищений рівень глюкокортикоїдів у крові в дорослому віці.

Як щодо тонших речей? Що як матуся-щур перебуває поряд, та неуважна до дитини? Майкл Міні з Університету Мак-Ґілла відстежив довічні наслідки на організм щурів, які мали дуже уважних та дуже неуважних до них матерів. Що слід вважати за уважне ставлення? Коли мати чистить та вилизує своє дитинча. Діти, чиї матері чистили та вилизували їх найменше, народжували дітей, що були менш подібною, але копією батьків, позбавлених уваги вже своїх батьків, і мали підвищений рівень глюкокортикоїдів у крові^[36].

Якими є наслідки стресу, перенесеного в дитинстві, для схильності до хвороб у дорослому віці серед людей? Дослідження на цю тему мінімальні, що й не дивно, враховуючи їхню складність. Низка досліджень, про які згадувалося раніше, показали, що втрата одного з батьків у ранньому віці збільшує ризик появи депресії на решту життя. Ще одне дослідження, описане у Розділі 5, показало, що психологічна травма, завдана в дитинстві, підвищує ризик появи синдрому подразненого кишечника у дорослому віці, і подібні дослідження тварин довели, що стрес у ранньому віці спричиняє аномальні стискання товстого кишечника у відповідь на стрес.

Хоча ця тема досі мало досліджена, стрес, перенесений у дитинстві, може закласти фундамент для розвитку в дорослому віці хвороб, які ми розглядаємо. Наприклад, дослідження дітей, після всиновлення яких з румунських дитячих будинків минуло вже понад рік, показали: що більше часу дитина провела в дитячому будинку, то вищий рівень глюкокортикоїдів в її організмі у спокійному стані^[37]. Так само діти, які зазнали насильства, мають підвищений рівень глюкокортикоїдів в крові та менший розмір й активність найбільш розвиненої ділянки головного мозку — лобової частки.

РІСТ СКЕЛЕТА Й КАРЛИКОВІСТЬ, ВИКЛИКАНА СТРЕСОМ

Чи впливає стрес на те, наскільки високою виросте людина (що часто називається ростом скелета)? Скелетний ріст, безумовно, потрібний, якщо вам десять років і ви лежите в ліжечку після поживної вечері. Однак він ніяк не стане вам у пригоді, якщо ви втікаєте саваною від лева. Якщо ви не маєте часу отримати жодної користі від перетравлення спожитої їжі в конкретний момент часу, ріст скелета точно не є для вас актуальним.

Для того щоб зрозуміти, яким чином стрес пригнічує ріст скелета, по­чнімо з крайніх випадків. Уявімо, що дитину восьми років приводять до лікаря, тому що вона перестала рости. Типові чинники не підтверджені — дитина добре харчується, не має видимих хвороб чи кишкових паразитів, які відбирають у її організму поживні речовини. Ніхто не може встановити органічної причини цієї проблеми — але дитина не росте. У багатьох випадках виявляється, що дитина пережила якийсь жахливий стрес: емоційну занедбаність або психологічне насильство. За таких обставин, синдром називається карликовістю, викликаною стресом, або психосоціальною, або психогенною карликовістю^[38].

Тепер у людей зі зростом нижче середнього можуть виникнути питання. Якщо у вас невисокий зріст і ви не маєте хронічних хвороб з малого віку, але можете пригадати якийсь страшний період у своєму дитинстві, чи можна сказати, що ви страждаєте на легку форму карликовості, викликаної стресом? Можливо, робота одного з батьків вимагала частих переїздів і кожні рік-два вам доводилося прощатися зі старими друзями і звичним середовищем і переходити до нової школи. Чи може така ситуація спричинити розвиток психогенної карликовості? Точно ні. А як щодо серйозніших чинників? Можливо, важке розлучення батьків? Малоймовірно, що це стане причиною карликовості, викликаної стресом.

Цей синдром надзвичайно рідкісний. Діти, що на нього страждають, наприклад, постійно піддаються залякуванню та психологічному насильству з боку божевільного вітчима. Це діти, яких поліція та соціальна служба, що вриваються в будинок, ламаючи двері, знаходять замкненими в шафі довгий час, куди їм просовували їжу в щілину у дверях. Це наслідки гіпер­трофованої психопатології. Вони описані в кожному підручнику з ендокринології поряд з графіком зросту. Нажахані маленькі дітлахи, що мають затримку в рості та розумовому розвитку в декілька років, з синцями, у перекошених позах, тремтливі, з виснаженим виразом обличчя, з очима, прихованими за прямокутниками, що накладають на фотографії оголених людей у медичній літературі. Фотографії супроводжуються історіями, які змусять вас здригнутися та подивуватися хворобливості людського розуму.

Неодмінно на тій самій сторінці нижче ви знайдете ще одну фотографію тієї самої дитини через кілька років після того, як її перемістили в інше середовище. Синців немає, на обличчі обережна усмішка. І набагато вища на зріст. Що раніше усунути стресогенний чинник, коли дитині ще далеко до періоду статевого дозрівання (коли кінці довгих кісток зростаються докупи і ріст зупиняється), то вірогідніша можливість «на­здогнати» нормальний зріст (хоча низькорослість та деяка затримка в розвитку особистості та інтелекту зазвичай залишається і в дорослому віці).

Незважаючи на рідкість карликовості, викликаної стресом, історії відомо достатньо багато таких випадків. Описується, що один такий випадок стався у ХІІІ столітті внаслідок експерименту, проведеного «видатним» ендокринологом королем Сицилії Фредеріком ІІ. При його дворі стався філософський диспут щодо природної мови людини. Намагаючись знайти відповідь, Фредерік (який, очевидно, розмовляв на івриті, грецькою мовою чи латиною) вигадав надзвичайно витончений експеримент. Він наказав зібрати купу дітлахів до двох років і зачинити кожного в окремій кімнаті. Кожного дня дітям повинні були приносити їжу, чистий одяг та постіль — усе найвищої якості. Однак з дітьми не можна було залишатися, гратися, навіть торкатися, щоб у жодному разі не заговорити в їхній присутності. Діти мали зростати, не чуючи жодної мови,— так двір мав дізнатися, якою є насправді природна людська мова.

Звісно, діти не вибігли одного прекрасно дня зі своїх кімнат, декламуючи італійську поезію або співаючи оперу. Вони не вибігли зі своїх кімнат узагалі. Ніхто з них не вижив. Висновок очевидний — оптимальний ріст та розвиток не залежить лише від споживання потрібної кількості калорій та підтримки належної температури тіла. Як описує тогочасний історик Салімбен, «усі намагання Фредеріка виявилися марними, адже діти не можуть жити без плеску долонь, жестів, радості похвали». Видається цілком вірогідним, що ті діти — здорові та добре нагодовані — померли від неорганічної затримки у рості^[39].

Показники росту у двох німецьких дитячих будинках. Упродовж перших 26 тижнів дослідження показники росту дітей у Дитячому будинку А (під керівництвом фройляйн Ґрун) були значно більшими, ніж у Дитячому будинку Б (під керівництвом фройляйн Шварц). На 26 тижні (вертикальна лінія), фройляйн Ґрун покинула Дитячий будинок А і на зміну їй прийшла фройляйн Шварц. Показники росту дітей у цьому дитячому будинку швидко сповільнилися, а показники росту дітей у Дитячому будинку Б, який було звільнено від опіки фройляйн Шварц, прискорилися і невдовзі перевищили показники Дитячого будинку А. Приголомшливе уточнення полягає у тому, що Шварц не була зовсім безсердечною, а мала своїх улюбленців (крива В), яких взяла разом із собою на нове місце.

Показники росту у двох німецьких дитячих будинках. Упродовж перших 26 тижнів дослідження показники росту дітей у Дитячому будинку А (під керівництвом фройляйн Ґрун) були значно більшими, ніж у Дитячому будинку Б (під керівництвом фройляйн Шварц). На 26 тижні (вертикальна лінія), фройляйн Ґрун покинула Дитячий будинок А і на зміну їй прийшла фройляйн Шварц. Показники росту дітей у цьому дитячому будинку швидко сповільнилися, а показники росту дітей у Дитячому будинку Б, який було звільнено від опіки фройляйн Шварц, прискорилися і невдовзі перевищили показники Дитячого будинку А. Приголомшливе уточнення полягає у тому, що Шварц не була зовсім безсердечною, а мала своїх улюбленців (крива В), яких взяла разом із собою на нове місце.

«Об’єктом» ще одного хрестоматійного дослідження були діти, які виховувались у двох різних сиротинцях у Німеччині після Другої світової війни. Обидва були державними, тобто все чітко контролювалося — діти в обох закладах харчувалися однаково, проходили однакову кількість медичних обстежень тощо. Головною достеменно встановленою відмінністю в піклуванні про дітей були дві директорки. Науковці навіть особисто познайомилися з ними, і опис цих двох жінок нагадує притчу. Директоркою одного дитячого будинку була фройляйн Ґрун — добра жінка, що була сиротам за матір, гралася з ними, заспокоювала, співала їм і сміялася разом з ними з ранку до вечора. Іншим будинком завідувала фройляйн Шварц — жінка, яка точно помилилася з вибором професії. Вона виконувала свої професійні обов’язки, але мінімізувала контакт з дітьми, часто сварила та вичитувала своїх вихованців, зазвичай у присутності решти. Показники росту дітей в обох закладах були кардинально різними. Діти фройляйн Шварц росли і набирали масу повільніше за вихованців іншого дитячого будинку. Тоді, наче з метою експерименту, до якого б не додумався жоден учений, фройляйн Ґрун перейшла на кращу посаду, а фройляйн Шварц, з якихось бюрократичних причин, зайняла її місце. Показники росту дітей у старому дитячому будинку Шварц швидко збільшились, а в новому — зменшилися.

Наведу ще один шоковий приклад. Якщо ви колись будете читати наукову літературу стосовно ендокринології росту (що я не радив би робити), ви помітите згадки про Пітера Пена — можливо, цитату з п’єси або насмішку над Дінь-Дінь. Я вже давно помітив цю особливість і зрештою знайшов їй пояснення в одній книжці.

У книжці йшлося про чинники, які регулюють ріст дитини, та вплив сильного психологічного стресу на появу психогенної карликовості. Було описано випадок, що стався в одній родині Британії вікторіанської доби. Тринадцятирічний хлопчик, улюбленець матері, помирає внаслідок нещасного випадку. Вбита горем мати майже не підводиться з ліжка і повністю ігнорує свого молодшого шестирічного сина. Далі йдуть описи жахливих сцен. Наприклад, хлопчик якось заходить до темної кімнати матері, мати перебуває в полоні галюцинацій і думає, що до неї прийшов померлий син: «Девіде, це ти? Чи може бути, щоб це був ти?» Але потім вона усвідомлює: «А, це ти». Хлопчик росте з відчуттям непотрібності. У рідкісні хвилини, коли мати розмовляє з молодшим сином, вона весь час повторює ту саму нав’язливу думку: єдиною втіхою для неї є те, що Девід помер, коли він ще був досконалим, ще хлопчиком, він так і не був зіпсований зростанням та віддаленням від своєї матері.

Молодший син, геть занедбаний (суворий, відсторонений батько, здавалося, зовсім не втручався в родинні справи), чіпляється за цю думку: якщо він зостанеться маленьким назавжди і не виросте, то матиме принаймні якийсь шанс розрадити свою матір, завоювати її любов. І хоча немає ніяких доказів наявності хвороби або недоїдання в його заможній родині, хлопчик перестає рости. У дорослому віці він був трохи вищий за півтора метри й так і не одружився.

Далі розповідається, що хлопчик став автором надзвичайно популярної серед дітей книжки — «Пітер Пен». Дж. М. Баррі пише про дітей, які не виросли, яким пощастило померти в дитинстві і які навідуються до своїх матерів як привиди.

МЕХАНІЗМ В ОСНОВІ КАРЛИКОВОСТІ, ВИКЛИКАНОЇ СТРЕСОМ

Карликовість, викликана стресом, пов’язана з надзвичайно низьким рівнем гормону росту в крові. Чутливість гормону росту до психологічного стану неймовірно точно описана в одній статті, присвяченій дитині з таким порушенням. Коли дитину поклали в лікарню, нею стала ­опікуватися медсестра, яка проводила з хлопчиком багато часу і до якої він дуже прив’язався. Рядок А у таблиці показує його фізіологічні параметри на час прийому до лікарні: надзвичайно низький рівень гормону росту та низький темп росту. Рядок Б показує його параметри за декілька місяців, коли він все ще перебував у лікарні: рівень гормону росту зріс більш ніж удвічі (при чому йому не давали синтетичних гормонів), а темп росту прискорився більш ніж утричі. Карликовість, викликана стресом, не пов’язана з недоїданням — хлопчик їв більше до того, як потрапив до лікарні, ніж кілька місяців по тому, коли його ріст відновився.

Рядок В відображає період, коли медсестра пішла у тритижневу відпустку. Незважаючи на таку саму кількість спожитих калорій, рівень гормону росту знизився, а ріст сповільнився. Рядок Г показує стан хлопчика після повернення медсестри з відпустки. Це направду вражає. Якщо говорити конкретно, головними чинниками процесу росту, темпу, за якого організм цієї дитини відкладав кальцій у довгі кістки, можна було з великою точністю прогнозувати, виходячи з присутності або відсутності близької людини. Годі й вимагати кращих доказів того, що наш психологічний стан впливає на кожну клітину нашого організму.

Чому такі діти мають знижений рівень гормону росту? Гормон росту продукується гіпофізом, який своєю чергою регулюється гіпоталамусом (див. Розділ 2). Гіпоталамус управляє виробленням гормону росту, продукуючи рилізинг-гормони та інгібіторні гормони, і схоже на те, що стресогенна карликовість пов’язана з надлишком інгібіторного гормону. Гіперактивність симпатичної нервової системи, викликана стресом, теж може зіграти свою роль. Більше того, організм стає менш чутливим до тієї малої кількості гормону росту, яку він продукує. Отже, навіть введення синтетичних гормонів росту може не вирішити проблеми. Деякі діти, що страждають на карликовість, викликану стресом, мають підвищений рівень глюкокортикоїдів у крові, і цей гормон призупиняє викид гормону росту, як і чутливість організму до гормону росту.

Діти з карликовістю, викликаною стресом, також мають проблеми зі шлунково-кишковим трактом — порушення процесу всмоктування поживних речовин з кишечника. Найімовірніше, це спричинено підвищеною активністю їхньої симпатичної нервової системи. Як ми обговорювали в Розділі 5, така активність загальмовує викид різноманітних травних ферментів, зупиняє стискання стінок шлунка та кишечника і блокує всмоктування поживних речовин.

Це пояснює, чому стресові гормони призупиняють ріст. Але чому патологічна ізоляція дитини зумовлює зупинку росту скелета? Синтія Кун та Сол Шанберг з Дюкського університету та Мирон Гофер з Психіатричного інституту штату Нью-Йорк (в окремих працях) дослідили це питання на щурах малого віку, яких відокремили від матерів. Можливо, ріст стимулює запах матері? Або якась речовина в материнському молоці? Можливо, малюки без неї замерзають? Або ж мама-щур співає діточкам щурячі колискові? Можете уявити собі способи, у які вчені намагаються перевірити ці гіпотези,— відтворюють записи писку матері, поміщають у клітку речі з її запахом, перевіряючи, у чому ж насправді причина.

Виявляється, що причина в дотику, причому активному. Якщо відокремити щура-малюка від його матері, рівень гормону росту в його організмі різко впаде. Якщо дозволити йому контактувати з матір’ю, яка перебуває під анестезією, рівень гормону росту все одно залишиться низьким. Якщо зімітувати, ніби мати вилизує маля у притаманній їй манері, рівень гормону нормалізується. Подібні дослідження показали, що новонароджені щури ростуть швидше та набувають більшого розміру, якщо їх часто торкатися руками.

Як показує одне відоме дослідження, те саме стосується і людей. Тіффані Філд зі Школи медицини Університету Маямі, а також Шанберг, Кун та інші вчені провела надзвичайно простий експеримент, на який їх надихнуло дослідження зі щурами і гнітючі показники смертності в сиротинцях та педіатричних відділеннях лікарень. Вивчаючи недоношених новонароджених у неонаталогічних відділах, вони помітили, що недоношених дітей, хоча про них і невпинно піклуються і тримають у майже стерильному середовищі, дуже рідко торкаються. Отже, Філд та її коман­да долучилися до догляду і почали торкатися дітей: тричі на день впродовж 15 хвилин дітей гладили і допомагали їм рухати ніжками та ручками. Відбулося справжнє диво. Діти почали рости приблизно на 50 % швидше, були більш активними та жвавими, поведінкові реакції швидше ставали більш зрілими і їх виписували з лікарні на тиждень раніше, ніж недоношених немовлят, яких не торкались. Минуло декілька місяців, і виявилося, що діти, яких торкалися, розвивалися краще. Якщо б ­висновки цього дослідження застосовувались у кожному неонатологічному відділі, було би більше здорових дітей і вдалося б зекономити близько мільярда доларів на рік. Дивно, що передові технології у сфері медичного обладнання — апарати МРТ, штучні органи, кардіостимулятори — справляють майже такий самий вплив, як і простий дотик.

Дотик — це один з основних способів взаємодії з навколишнім світом для новонародженої дитини. Ми розуміємо стресогенний чинник як певну неприємну річ, яка може статися з нашим організмом. Інколи стресогенним чинником може бути нездатність забезпечити організм чимось важливим, а брак дотику є, вочевидь, одним з найбільш виражених стресогенних чинників, пов’язаних із розвитком.

СТРЕС І СЕКРЕЦІЯ ГОРМОНУ РОСТУ В ЛЮДЕЙ

Механізм секреції гормону росту під час стресу в людей відрізняється від аналогічного механізму в щурів, і потенційні наслідки можуть бути приголомшливими. Але тема складна, не для слабкодухих. Отже, зараз можете сходити до вбиральні і повертайтеся під час наступної рекламної паузи.

Коли щур зазнає впливу стресогенного чинника вперше, рівень гормону росту у крові знижується майже миттєво. Якщо дія стресогенного чинника продовжується, рівень гормону росту залишається низьким. Як ми вже дізналися, серйозні та тривалі стресогенні чинники зумовлюють падіння рівня гормону росту і в людському організмі також. Дивним є те, що у період, який наступає відразу після початку стресу, рівень гормону росту підіймається в організмі людей та ще деяких видів. Інакше кажучи, у цих видів короткочасний стрес стимулює секрецію гормону росту на деякий час.

Чому так відбувається? Як уже зазначалося, гормон росту має два види наслідків. По-перше, він може стимулювати соматомедини, які впливатимуть на ріст кісток та поділ клітин. За такого варіанту, організм буде рости. До того ж, гормон росту впливатиме безпосередньо на жирові клітини, розщеплюючи жирові відкладення та впускаючи їх у кровообіг. Це буде енергією для росту. Гормон росту фактично не лише керує будівельними роботами під час зведення нового будинку, а ще й забезпечує потрібне фінансування робіт.

Процес розщеплення накопиченої енергії і її надходження у кровообіг має бути нам знайомим — адже саме цим займаються глюкокортикоїди, епінефрин, норепінефрин та глюкагон під час втечі від лева. Отже, така дія гормону росту подібна до мобілізації енергії, яка відбувається під час стресу, тоді як дія гормону росту за сприяння соматомединів вам не потрібна. Під час стресу секреція гормону росту допомагає мобілізувати енергію, але вона справляє і негативну дію, бо стимулює такий затратний і довготривалий проєкт, як-от ріст.

Як зазначалося, під час стресу секреція соматомедину пригнічується, як і сприйнятливість організму до цього гормону. Це ідеально — організм продукує гормон росту під час стресу, але одночасно і мобілізується енергія, бо дію більш інтенсивних стимуляторів росту призупинено. Якщо розвинути метафору, яку ми застосовували раніше, гормон росту тільки що зняв готівку в банку, маючи намір профінансувати будівельні роботи на наступні пів року, але натомість готівка використовується для залагодження більш нагальних проблем організму.

З огляду на це розумне рішення,— приберегти гормон росту, заблокувати дію соматомединів,— чому рівень гормону росту взагалі знижується під час стресу (миттєво, як у щурів, або трохи згодом, як у людей)? Можливо, тому що ця система працює не бездоганно — дія соматомединів під час стресу зупиняється не повністю. Тому вплив гормону росту на мобілізацію енергії все ще може використовуватися для росту. Можливо, різний часовий період зниження рівня гормону росту в різних видів є компромісом між процесом, який запускається гормоном і є позитивним для організму під час стресу, і процесом негативним.

Мене вражає, наскільки обережним та обачливим має бути організм під час стресу для того, щоб точно скоординувати дію гормонів. Організм має ідеально врівноважити всі позитивні та негативні наслідки, точно визначивши, коли потрібно зупинити секрецію гормону. Якщо організм прорахується і секреція гормону росту завершиться занадто рано, енергії для подолання впливу стресогенного чинника може виявитися замало. Якщо ж організм зупинить секрецію гормону росту запізно, стрес може фактично стимулювати ріст. Одне часто цитоване дослідження говорить, що другий тип помилки трапляється за дії деяких стресогенних чинників.

На початку 1960-х років Томас Ландауер з Дармутського коледжу та Джон Вітінг з Гарвардського університету ретельно дослідили обряди ініціації у різноманітних культурах незахідного світу. Вони прагнули встановити, чи впливає інтенсивність стресу, перенесеного під час ритуалу, на те, наскільки високими виростуть діти, які проходять ініціацію. Ландауер та Вітінг класифікували культури відповідно до того, чи проходили їхні діти фізично важкий ритуал ініціації і в якому віці. Такі ритуали, що спричиняють стрес для організму, включали: проколювання носу, губ чи вух; обрізання, інокуляцію, шрамування, припікання; витягування або перетягування кінцівок або деформацію голови; іспити гарячою водою, вогнем, палючим сонцем, снігом або холодним повітрям; необхідність ­вжити блювотний засіб, перенести різноманітні подразники, зробити клізму; натирання піском та шкрябання мушлею або іншим гострим предметом. (А вам здавалося, що грати на піаніно для друзів бабусі в десятирічному віці то складний обряд ініціації у доросле життя.)

Через вузькість антропологічних поглядів тих часів Ландауер та Вітінг вивчали лише чоловіків. Вони дослідили 80 культур по всьому світі й ретельно усували можливі неточності в даних — вони збирали приклади з культур з однаковим генофондом, де проводилися або не проводилися ритуали ініціації, що спричиняли стрес для організму. Наприклад, вони порівняли західноафриканські племена Йоруба (ритуали, що викликали стрес) та Ашанті (не викликали стрес) і в схожий спосіб порівняли племена корінних американців. За такого підходу вони намагалися відкинути вплив генетики на формування статури (так само, як і вплив харчування, оскільки близькі етнічні групи мали приблизно однаковий раціон) і натомість проаналізувати культурні відмінності.

Зважаючи на влив стресу на ріст, не дивно, що діти віком від 6 до 15 років, яким доводилося проходити важкі для організму обряди ініціації, мали зупинку росту (порівняно з дітьми, яким не потрібно було проходити такі обряди — різниця становила майже півтора дюйма). Дивно, але проходження таких важких обрядів дітьми у віці від двох до шести років не мало жодного впливу на їхній ріст. Що ще дивніше, проходження у деяких племенах таких обрядів до двох років навіть стимулювало ріст — дорослі чоловіки були десь на 2,5 дюйма вищі за чоловіків з племен, де важкі обряди не проводилися.

Є певні припущення, які могли б пояснити ці результати. Одне дуже дурне — можливо, племена, які генетично вирізняються високим зростом, полюбляють влаштовувати своїм дітям стресові обряди ініціації. Інше більш вірогідне — можливо, певна частина малих дітей, які проходили стресові обряди, просто не виживали, а що не вбиває — робить тебе сильнішим та вищим. Ландауер та Вітінг зауважили таку можливість і не змогли її відкинути. До того ж, хоча вони й намагалися порівнювати подібні групи, могли б бути відмінності, не пов’язані зі складністю обряду,— наприклад, ізольованість дітей або раціон. Не дивно, що ніхто ніколи не замірював рівень гормону росту або соматомединів у крові дітей, скажімо, племені Шіллук чи гауса, коли вони проходили якийсь виснажливий обряд, тому не існує ніяких прямих ендокринних доказів того, що такі стресогенні чинники стимулюють вироблення гормону росту і тим самим сприяють зростанню. Незважаючи на ці проблеми, багато біологів і антропологів вважають, що результати цих міжкультурних досліджень говорять про те, що деякі типи стресогенних чинників можуть стимулювати функцію росту, на відміну від інших досліджень більш узагальненого характеру, що підтверджують негативний вплив стресу на ріст.

ДОСИТЬ УЖЕ

Отже, існує цілий набір варіантів того, як передродовий стрес та стрес у ранньому віці може спричинити погані та довготривалі наслідки. Це може викликати неабияке занепокоєння, мені, як батьку, навіть тривожно писати це речення. Розберімося, що дійсно є причиною для хвилювань, а що — ні.

По-перше, чи може вплив синтетичних глюкокортикоїдів на ембріон або дитячий організм мати негативні наслідки впродовж усього життя? Глюкокортикоїди (як-от гідрокортизон) зазвичай прописують у великих дозах, бо вони мають імунодепресивну або протизапальну дію. Під час вагітності їх вводять жінкам з певними порушеннями ендокринної системи або за ризику передчасних пологів. Дослідження показали, що введення цих гормонів в організм вагітної жінки у великих дозах може мати наслідком меншу окружність голови дитини, емоційні та поведінкові розлади в дитинстві та уповільнення деяких аспектів розвитку. Чи це наслідки на все життя? Невідомо. На сьогоднішній день експерти багатозначно заявляють, що одноразовий прийом глюкокортикоїдів в ембріональний або постнатальний період життя не спричинить жодних негативних наслідків, хоча й визнають можливість виникнення проблем за надмірного вживання. Але великі дози глюкокортикоїдів вводяться в організм у разі серйозної хвороби, тому найбільш розсудливою порадою буде мінімізувати їхнє вживання, але визнати, що альтернатива (тобто хвороба, яка призвела до такого виду лікування) є, напевно, шкідливішою для організму.

Як щодо передродового та післяродового стресу? Чи лишає кожен маленький сплеск стресу фатальний відбиток, який передається з покоління в покоління? Деякі взаємозв’язки в біології можуть стосуватися екстремальних обставин,— серйозної травми, голодної зими і т. д.,— але не буденних чинників. На жаль, навіть нормальна маса при народженні не виключає підвищеного рівня глюкокортикоїдів та ризику появи метаболічного синдрому в дорослому віці. Отже, це не феномен виключно екстремальних ситуацій.

Наступне важливе питання: наскільки серйозними є наслідки? Ми дізналися про докази того, що сильний стрес в ембріональний період є передумовою підвищеного ризику появи метаболічного синдрому в подальшому. Це твердження може бути правдою і описує один з двох дуже різних варіантів розвитку подій. Наприклад, найменш інтенсивний стрес плоду може призвести до ризику появи метаболічного синдрому з імовірністю в 1 %, а кожне наступне посилення стресу підвищує ризик, допоки максимальний стрес плоду не становитиме ризик у 99 %. Або ж найменш інтенсивний стрес плоду може становити ризик в 1 %, а кожне наступне посилення стресу підвищує ризик, допоки максимальний стрес плоду не становитиме ризик у 2 %. В обох випадках кінцевий результат залежить від незначного посилення інтенсивності стресу, але здатність стресу в ембріональний період підвищити ризик появи синдрому набагато більша за першого варіанту. Як ми розглянемо детальніше в наступних розділах, ранній стрес та психологічна травма мають надзвичайний вплив на підвищення ризику появи різноманітних психічних розладів у дорослому житті. Здається, деякі критики поняття «хвороби дорослого віку ембріонального походження» вважають, що це поняття з розряду біологічних цікавинок, а не предмет серйозного занепокоєння. Однак ризик появи деяких хвороб дорослого віку корелює зі значенням маси при народженні — тож це видається мені серйозними наслідками.

Ще одне питання: незалежно від того, наскільки сильними є ці наслідки, чи є вони неминучими? Якщо ви втратите самовладання однієї безсонної ночі і нагримаєте на свою дитину, що страждає від коліків, чи означає це, що ви гарантували їй закупорку артерій у 2060 році? Зовсім ні. Як ми вже говорили, карликовість, викликана стресом, може мати зворотний характер зі зміною обставин життя. Дослідження показують, що довічній зміні рівня глюкокортикоїдів у щурів, що пережили передродовий стрес, можна запобігти за певного типу материнської поведінки після народження. Превентивна медицина здебільшого демонструє, що багато проблем зі здоров’ям можна попередити — взагалі це і є завданням цієї книжки.

Антропологиня з Корнелльського університету Мерідет Смолл написала чудову книжку заспокійливої дії Our Babies, Ourselves («Наші діти, ми самі»), у якій розглядає випадки ізоляції дітей по всьому світі. Як часто в конкретних культурах дитина виховується батьками або іншими людьми? Чи сплять діти окремо, і якщо так, то з якого віку? Скільки в середньому в конкретній культурі плаче дитина перед тим, як її беруть на руки і заспокоюють?

Оцінюючи критерій за критерієм, було встановлено, що культури вестернізованого світу, особливо США, доходять до крайнощів, роблячи дедалі більший акцент на індивідуальності, незалежності та самодостатності. У наших реаліях обоє батьків днями пропадають на роботі, або ж дитину виховує один з батьків, або дитина ходить до садка і залишається майже без батьківського догляду. Немає жодних доказів того, що перелічені життєві ситуації впливають на розвиток дитячого організму, на відміну від серйозних психологічних травм, перенесених у дитинстві. Але в який би спосіб дитина не була ізольованою від батьків, це матиме свої наслідки. Здавалося б незначні наслідки накопичуються і переростають у серйозну проблему. Ви починаєте читати її книжку в очікуванні, що це буде набір різноманітних порад, а зрештою отримуєте ідеальний план дій з виховання своїх дітей, що включає і раціон дитячого харчування від індіанців квакіутль, і режим сну племені тробріанців, і комплекс фізичних вправ для дітей від ітурійських пігмеїв. Різні суспільства виховують дітей так, щоб вони виросли шанованими і цінними членами цього суспільства. Гаррі Чапін співає у своїй пісні «Кіт у колисці»: «Мій хлопчик був таким самим, як і я».

РІСТ І ГОРМОН РОСТУ В ОРГАНІЗМІ ДОРОСЛОЇ ЛЮДИНИ

Особисто я більше не росту, хіба що в ширину. Але мій організм, як і в решти дорослих людей, досі продукує гормон росту (хоча вже й не так інтенсивно, як у підлітковому віці). Для чого це дорослій людині?

Якщо перефразувати Чорну Королеву з «Аліси у країні Див», організм дорослої людини має докладати дедалі більших зусиль, для того щоб залишитися в тому самому стані. Коли період росту в молодості завершується і нашу будівлю збудовано, гормон росту здебільшого працює над перебудовою та переплануванням — зміцнює фундамент, що просідає, та штукатурить тріщини, які з’являються то тут, то там.

Здебільшого ремонтні роботи відбуваються в кістках. Ви, напевно, думаєте, що наші кістки — це досить нудна та флегматична субстанція і просто собі пасивно існують. Насправді кістки — це динамічні аванпости активності. Вони наповнені кровоносними судинами, маленькими каналами з рідиною, різноманітними клітинами, які активно ростуть і діляться. Нова кістка постійно формується, приблизно так само, як і підліток. Стара кістка руйнується, розщеплюється хижими фермен­тами (процес називається резорбцією). Новий кальцій надходить з системи кровообігу, старий кальцій вимивається. Гормон росту, соматомедини, паратиреоїдний гормон та вітамін D стоять поряд у захисних касках і наглядають за процесом.

Навіщо потрібна вся ця метушня? Почасти тому, що кістки виступають у ролі Федерального резерву для запасів кальцію в організмі, постійно видаючи кальцієві кредити різним органам та стягуючи з них відповідні платежі. Інша причина полягає в самих кістках та їхній потребі в поступовій перебудові та зміні форми. Як же іще ноги ковбоїв могли набути такої зручної форми для їзди верхи на коні? Але цей процес має бути добре збалансованим. Якщо кістки заберуть в організму надто багато кальцію, багато інших процесів просто зупиняться. Якщо ж кістки віддадуть забагато свого кальцію кровообігу, то вони стануть крихкими і схильними до травмування, тоді як надлишок кальцію у крові може спричинити формування каміння в нирках.

Як можна здогадатися, гормони стресу привносять безлад у транс­портування кальцію, схиляючи кістки в бік розщеплення, а не росту. Головними винуватцями є глюкокортикоїди. Вони пригнічують ріст нової кістки, порушуючи поділ клітин на кінцях кісток, за рахунок яких і видовжуються кістки. Більше того, вони знижують приплив кальцію до кістки. Глюкокортикоїди блокують всмоктування спожитого кальцію з кишечника (зазвичай всмоктування стимулюється вітаміном D), прискорюють виведення кальцію за допомогою нирок і прискорюють резорбцію кістки.

Якщо ваш організм виробляє надмірний обсяг глюкокортикоїдів, це підвищує ризик появи проблем з кістками. Такий процес спостерігається в людей з синдромом Кушинга (за якого глюкокортикоїди виробляються у величезних кількостях через наявність пухлини) та у людей, яким вводили великі дози глюкокортикоїдів для контролю перебігу певної хвороби. У цих випадках кісткова маса суттєво зменшується і пацієнти отримують підвищений ризик появи остеопорозу (коли кістка м’якшає та слабшає)^[40]. Будь-який чинник, що значно підвищує концентрацію глюкокортикоїдів у крові, передусім становить проблему для людей старшого віку, адже в них уже відбувається резорбція кісток (на відміну від підлітків, у яких кістки, як правило, ростуть, та людей середнього віку, у яких ці два процеси збалансовані). Особливо актуальна ця проблема для жінок старшого віку. Популярності набувають харчові домішки з кальцієм для профілактики остеопорозу в жінок у постменопаузі. Естроген ефективно попереджає резорбцію кісток, а з падінням рівня естрогену в організмі після настання менопаузи стан кісток починає погіршуватися^[41]. За таких обставин, підвищений рівень глюкокортикоїдів тільки загострить ситуацію.

Ці дані дозволяють припустити, що хронічний стрес може підвищити ризик появи остеопорозу та спричинити атрофію скелетних м’язів. Більшість лікарів-практиків, можливо, скажуть, що вплив глюкокортикоїдів на кістки є радше «фармакологічним», ніж «фізіологічним». Це означає, що нормальний (фізіологічний) рівень глюкокортикоїдів у крові, навіть підвищуючись у відповідь на стрес, не може зашкодити кісткам. Натомість фармакологічний рівень цього гормону (набагато вищий за той, що може забезпечити організм), спричинений пухлиною або вживанням глюкокортикоїдів, справляє саме такий вплив. Однак дослідження групи Джея Каплана показало, що хронічний стрес, викликаний соціальними чинниками, призводить до втрати кісткової маси у самок мавп.

ДЕКІЛЬКА СЛІВ ПРО ЛЮБОВ

Аналізуючи дослідження про те, як стрес та недостатнє піклування можуть порушити ріст та підвищити ризик появи різноманітних хвороб, постає питання: людську дитину або дитинча тварини можуть добре годувати, тримати у приміщенні з нормальною температурою, ревно доглядати та забезпечувати нагляд найкращих медичних спеціалістів, а все ж вона може погано розвиватися. Чогось явно бракує. Гадаю, ми можемо навіть ризикнути знехтувати науковою достовірністю та неупередженістю і згадати слово «любов», адже цей найефемерніший феномен уже давно проглядається між рядками цього розділу. Щось схоже на любов необхідне для належного біологічного розвитку і нестача цього чинника є найбільш болючим та руйнівним стресогенним чинником, якого може зазнавати людина. Науковці, лікарі та інший медичний персонал часто не бажають визнавати його важливості в буденних біологічних процесах, завдяки яким ростуть і розвиваються наші органи та тканини. Наприклад, на початку ХХ століття провідний експерт з виховання дітей, доктор Лютер Голт з Колумбійського університету, застерігав батьків від негативних наслідків «порочної практики» використання колиски, колихання дітей на руках, коли вони плачуть, та взагалі надмірного тримання їх на руках. Усі експерти вважали, що така прив’язаність не тільки не потрібна для розвитку, а ще й заважає дитині вирости самостійним, незалежним громадянином. Але ці діти згодом змогли показати, що вчені мужі помилялися. Відповідні дослідження, що розпочалися у 1950-х роках, є, на мою думку, найбільш тривожними та гнітючими сторінками науки.

Дослідження проводилися психологом Гаррі Гарлоу з Університету Вісконсину, знаменитим ученим із неоднозначною репутацією. У тогочасній психології панував або фройдистський, або досить-таки радикальний напрямок під назвою «біхевіоризм», який стверджував, що поведінка тварини або людини зводиться до вкрай простих правил: організм робить якусь дію частіше за інші, бо отримував за неї винагороду в минулому; організм робить якусь дію рідко, бо не отримав за неї винагороду або навіть був покараний у минулому. Згідно з цим біхевіоризмом, стимулами виступали декілька основних чинників — голод, біль, секс. Отже, увага приділялася типам поведінки, організми розглядалися як машини, що реагують на певний стимул, і була розроблена прогностична математика, побудована навколо ідеї заохочень та покарань.

Гарлоу допоміг дати відповідь на начебто очевидне запитання в не­очевидний спосіб. Чому діти прив’язані до своїх матерів? Тому що мати дає їжу. Для біхевіористів це було очевидно, адже прив’язаність, на їхню думку, базувалася виключно на позитивному досвіді отримання їжі. Для фройдистів це також було очевидним — вони вважали, що его дитини ще недостатньо розвинуте для того, щоб сформувати відносини з будь-яким іншим об’єктом, окрім материнських грудей. Для лікарів, які прислухалися до думки Голта і йому подібних, це також було очевидним та зручним — можна і не пускати матерів відвідувати своїх малих дітей у лікарні, адже будь-хто з пляшечкою в руках задовільнить їхню потребу в матері. Не варто хвилюватися і про недоношених немовлят, яких тримали окремо в інкубаторах — регулярне годування замінить людський контакт. Не потрібно торкатися, тримати на руках і виділяти як особистостей дітей в сиротинцях. Яке відношення має любов до здорового розвитку організму?

Гарлоу запідозрив, що щось тут не те. Він виростив декілька макак-резус без матері. Малятам дали вибір між двома видами штучних матерів. Один вид мав дерев’яну голову та сітчасту трубу у формі тулуба. Посередині тулуба прикріплялася пляшечка з молоком — цей вид матері годував. Інший вид мав таку саму голову та конструкцію тулуба, пляшечки з молоком не було, але тулуб був обтягнутий махровою тканиною. Звичайно, біхевіористи та фройдисти тієї ж миті припали б до матері з пляшечкою. Але не мавпенята — вони обрали маму з махрової тканини. Результати цього дослідження показують, що діти люблять своїх матерів не за збалансоване харчування. Вони люблять їх, тому що мами, зазвичай, також люблять їх або ж принаймні вони приємні на дотик і до них можна пригорнутися. «Людина не живе самим лише молоком. Любов — це емоція, яку треба давати з пляшечки або ложечки»,— пише Гарлоу.

Гарлоу та його робота і досі викликають суперечки^[42]. Це зумовлено характером його досліджень (наприклад, він ростив мавп у повній соціальній ізоляції, так що вони ніколи у своєму житті не бачили жодної живої тварини). Це були жорстокі дослідження і їх часто наводять як приклад опоненти експериментів над тваринами. Більше того, Гарлоу у своїх наукових статтях проявляв жахливу байдужість до страждань цих тварин — я пам’ятаю, як у студентські роки в мене на очах виступали сльози розпачу від його бездушних висновків.

Водночас ці дослідження надзвичайно корисні (хоча особисто я вважаю, що їх можна було проводити в меншій кількості). Вони показали, чому ми, примати, можемо любити тих, хто над нами знущається, і чому жорстокість іноді може посилити любов. Вони показали, чому діти, які пережили в дитинстві жорстоке поводження, потім і самі стають жорстокими. Інші аспекти досліджень Гарлоу показали, що часте відлучення дітей від їхніх матерів може розвинути в таких дітей схильність до депресії в дорослому віці.

Іронія полягає в тому, що без новаторських робіт Гарлоу ми б не усвідомили, наскільки неетичні такі експерименти. Але хіба зроблені висновки не були й так очевидними? Якщо нас ранять, хіба ми не стікаємо кров’ю? Якщо відокремити дітей від суспільства, хіба вони не будуть страждати? Але це знали лише ті, хто бачив ці страждання на власні очі. Основним завданням досліджень Гарлоу було не показати нам те, що ми зараз можемо помилково вважати очевидними на той час речами, тобто те, що ізоляція дитини мавпи є для її організму серйозним стресогенним чинником, який буде пригнічувати її і змушувати страждати довгий час після того. Дослідження мали на меті відкрити нам абсолютно новий факт: якщо те саме буде відбуватися з людською дитиною, наслідки будуть однаковими.