Чому зебри не страждають на виразку

Це, звісно, чудово, що ми намагаємося зрозуміти, як працює стрес і як жити здоровішим життям та робити світ довкола кращим, але замислімось над дійсно важливим питанням: чому ми не можемо полоскотати самі себе?

Перед тим як почати розбиратись у цьому заплутаному питанні, слід подумати, чому не всі люди можуть викликати у вас відчуття лоскоту. Мабуть, це може зробити тільки людина, яка викликає у вас позитивні відчуття. Коли вам п’ять років, ніхто не може викликати у вас такого лоскотання, як ваш навіжений дядько, який ганяється за вами по кімнаті. А коли вам уже 12, є одна людина зі старшого класу, від вигляду якої у вашому животі пурхають метелики, а інші частини тіла починають поводитися таємничим, дивним чином. Тому більшість із нас навряд чи почнуть хихотіти, якщо їх стане лоскотати Слободан Мілошевич.

Більшість із нас сприймають себе досить позитивно. То чому ж ми не можемо лоскотати самі себе? Філософи роздумували над цим сторіччями і дійшли певних висновків. Теорій про самолоскотання хоч греблю гати. Зрештою, цю загадку розв’язали за допомогою наукового експерименту.

Сара-Джейн Блекмор з Університетського коледжу Лондону спершу висунула теорію, що людина не може лоскотати саму себе, тому що вона знає напевно, коли і де вона себе лоскотатиме. Немає ефекту несподіванки. Тому науковиця вирішила перевірити свою теорію, виробивши прилад для лоскотання. Він складався з важеля, прикріпленого до подушечки з піноматеріалу, з різними роликами всередині, керованими комп’ютером; якщо натиснути на важіль однією рукою, подушечка майже відразу ­починала масажувати долоню іншої руки, рухаючись у тому самому напрямку, що й важіль.

Блекмор дуже серйозна вчена, тому вона все чітко прорахувала і навіть винайшла індекс лоскотання. Далі перевірила вже відомий факт знову — якщо на важіль натискала стороння людина, то лоскотання відбувалося; якщо піддослідний натискав сам, важіль не допомагав. Немає ефекту несподіванки. Не можна лоскотати самого себе навіть за допомогою лоскотального приладу.

Тоді Блекмор перевірила свою теорію, прибравши відчуття передбачуваності з процесу самолоскотання. По-перше, прибрала відчуття передбачуваності щодо часу виникнення лоскотання — людина натискає на важіль, а ролики в подушечці несподівано починають рухатись не одразу. Якщо цей проміжок триває більше за три десятих секунди і з відповідною до індексу лоскотання інтенсивністю, це рахується так, ніби вас лоскоче стороння людина. Після цього була усунена передбачуваність щодо місця лоскотання — людина рухає важелем, наприклад, уперед-назад, а ролики в подушечці несподівано рухаються в іншому напрямку. Відхилення від напрямку руху важеля більш ніж на 90 градусів відчувалося як лоскотання від сторонньої людини.^[109]

Отже, маємо певні висновки. Лоскотання не викликає ніяких відчуттів, якщо немає ефекту несподіванки. Або непередбачуваності. Або неконт­рольованості. І раптом наш чарівний світ науки про лоскотання починає давати тріщину. Багато сторінок тому ми вже дізналися про такі підвалини психологічного стресу, як-от нестача контролю та передбачуваності. Це погані явища, однак більшості з нас подобається, коли нас лоскоче приємна нам людина.^[110]

Але заждіть секунду, ми ж вистоюємо довгі черги, щоб подивитися фільми, які дивують і жахають нас, ми займаємося банджі-джампінгом і купуємо квиток на американські гірки, які позбавляють нас відчуття контролю та передбачуваності. Інколи ми платимо великі гроші, щоб відчути стрес. І як ми вже дізналися, наш організм активізує симпатичну нервову систему і секрецію великої кількості глюкокортикоїдів під час сексу — як же це пояснити? У Розділі 9 я розповідав про анальгезію, викликану стресом, яка допомагає нам легше пережити неприємні ситуації. А в цьому розділі ми розберемося, чому, отримавши належну дозу стресу і порушивши алостатичну рівновагу якраз настільки, наскільки треба, ви не просто почуваєтеся менш жахливо, ви можете почувати себе прекрасно.

Як це працює? І чому деякий стрес та ризик приносить певним людям настільки приємні відчуття, що вони стають від них залежними? І як стрес взаємодіє із задоволенням та різними предметами зловживання, які викликають звикання?

НЕЙРОХІМІЯ ЗАДОВОЛЕННЯ

Як ми дізнались із Розділу 14, у мозку розташований центр задоволення, який активно застосовує у своїй діяльності нейромедіатор дофамін. Ми також довідалися, що нестача дофаміну в центрі задоволення може призвести до ангедонії або дисфорії. Цей «дофамінергічний» шлях передачі сигналу бере початок з вентральної ділянки, яка розташована в середньому мозку. Звідти сигнал надходить до прилеглого ядра, а вже звідти до інших частин, включно з лобовою часткою, яка, як ми побачили у Розділах 10 та 12, відіграє ключову роль у здійсненні виконавчих функцій, прийнятті рішень та самоконтролі. Сигнал також надходить і до перед­ньої поясної кори, яка, як ми дізналися з Розділу 14, здатна впливати на виникнення почуття суму (тому існує гіпотеза, що дофамінергічний шлях передачі сигналу зазвичай блокує цю частину). Також сильний сигнал надходить до мигдалеподібного тіла, яке відповідає за появу тривоги та страху, як ми побачили в попередньому розділі.

Зв’язок між дофаміном та задоволенням важковловимий, але важливий. Спочатку можна зробити припущення, що цей нейромедіатор має відношення до задоволення, до винагороди. Наприклад, візьмімо мавпу, яку навчили натискати на важіль десять разів після того, як задзвенить дзвоник,— якщо вона успішно виконає завдання, то за десять секунд отримає смаколик у винагороду. Можна подумати, що запуск дофамінного шляху передачі сигналу змушує нейрони в лобовій частці проявляти свою найбільшу активність як реакцію на винагороду. Однак блискучі дослідження Вольфрама Шульца з Університету Фрібура у Швейцарії показали щось цікавіше. І справді, нейрони лобової частки збуджуються як реакція на винагороду. Проте інтенсивніша реакція виникала ще раніше, коли дзвенів дзвоник і мавпа починала виконувати завдання. Це не був сигнал «О, як чудово». Це пов’язано з майстерністю, очікуванням та впевненістю: «Я знаю, що означає цей знак. Я знаю правила: ЯКЩО я натисну важіль, ТО я отримаю їжу. Зараз я все зроблю. Все буде чудово». Задоволення полягає в очікуванні винагороди; з точки зору дофаміну, винагорода є практично другорядним доповненням.

Психологи називають етап очікування, прагнення та здійснення дій задля отримання винагороди апетитивним, а етап отримання винагороди консуматорним. Висновок дослідження Шульца говорить нам, що якщо ви знаєте, що ваш апетит буде вгамовано, то більше задоволення приносить саме відчуття апетиту, а не насичення.^[111]

Далі потрібно розуміти, що дофамін та пов’язане з ним відчуття приємного очікування активізують процеси, необхідні для отримання винагороди. Пол Філліпс з Університету Північної Кароліни застосував безліч винахідливих методик, щоб виміряти мілісекундні сплески дофаміну в організмі щурів, і довів, що ці сплески стаються саме до початку дій. Потім, як вирішальний аргумент, учений штучно простимулював викид дофаміну — і щур несподівано почав натискати на важіль. Дофамін і справді дає імпульс для початку діяльності.

Ще одним важливим моментом є те, що інтенсивність роботи цього шляху передачі сигналу може змінюватися так само, як і інших шляхів в інших частинах мозку. Сплеск дофамінергічного задоволення стається з подачею сигналу, наприклад, загоранням лампочки, і все, що потрібно,— це домогтися максимально довшого часового проміжку між загоранням лампочки і отриманням винагороди, для того щоб ці випереджувальні сплески дофаміну могли стимулювати збільшувану кількість натискань на важіль. Саме так відбувається відтермінування задоволення — цілеспрямована поведінка ґрунтується на очікуванні. Відтак ми відмовляємося від миттєвого задоволення для того, щоб отримувати гарні оцінки в школі для того, щоб вступити до хорошого університету для того, щоб знайти гарну роботу для того, щоб потрапити в будинок літніх людей, який ми виберемо собі самі.

Нова робота Шульца додає нових аргументів. Припустімо, маємо першу ситуацію: учасник експерименту отримує сигнал, виконує завдання і отримує винагороду. Друга ситуація: є сигнал, є завдання, а от замість гарантованої винагороди є просто велика ймовірність її отримати. Інакше кажучи, за переважно сприятливих обставин (шанси на отримання винагороди досить високі) є певний елемент несподіванки. У такій ситуації дофаміну виробляється навіть більше. Одразу після виконання завдання вміст дофаміну починає збільшуватися, перевищувати норму і досягає свого піку приблизно тоді, коли очікується отримання винагороди, якщо вона все ж буде. Якщо ввести чинник «Це буде чудово… можливо…ймовірно…» нейрони почнуть розпилювати дофамін на максимумі своїх можливостей, очікуючи на задоволення. Ось чому, як вивчають студенти у вступі до психології, переривчасте підкріплення має такий сильний ефект. Простіше кажучи, це дослідження показує, що якщо ви вважаєте, що маєте високі шанси на вдоволення свого апетиту, але не впевнені у цьому на всі 100 %, то задоволення від апетиту стає ще більшим, ніж від його вгамування.

Отже, дофамін відіграє важливу роль в очікуванні на задоволення та в стимулюванні реакції на стимули. Однак історія про задоволення, винагороду та очікування на цьому так просто не завершується. Наприклад, щури досі можуть певною мірою реагувати на винагороду, навіть якщо штучним способом позбавляються дофаміну у відповідних шляхах передачі сигналу. Опіоїди можуть справляти такий ефект на інші шляхи передачі, задіяні у цьому процесі. До того ж, шляхи передачі за участю дофаміну мають найбільш безпосереднє відношення до дратівливих, інтенсивних варіантів очікування. І це підтверджують нещодавні дослідження. Було зібрано групу студентів (дівчат і хлопців), які, на їхнє переконання, вже знайшли своє «єдине справжнє кохання». Їх помістили в апарат для томографії мозку і почали показувати фотографії різних знайомих людей, до яких учасники експерименту ставилися нейтрально. І десь у середині показу з’являлася фотографія коханої людини. В учасників експерименту, стосунки яких тривали лише кілька місяців, дофаміновий шлях передачі активізувався. А от у людей, які перебували в стосунках кілька років, відбувався інший процес — активізація передньої поясної кори головного мозку (частини мозку, про яку йшлось у розділі про депресію). Система роботи дофаміну за участю вентральної ділянки та прилеглого ядра активізується збудною пристрастю, очікуванням, яке зводить з розуму. Але минає зо два роки, і в дію вступає передня поясна кора, яка відповідає за щось подібне до комфорту та тепла… або, можливо, навіть за спокійний варіант любові.

СТРЕС І ВИНАГОРОДА

Отже, справжнє задоволення від лоскотання полягає в очікуванні лоскотання. Ефект несподіванки та брак контролю. Інакше кажучи, ми повернулися до початкового пункту — коли брак контролю та передбачуваності стимулює викид дофаміну та появу задоволення від очікування, а коли це обертається основними чинниками психологічного стресу?

Імовірно, все залежить від позитивних чи негативних обставин невизначеності. Якщо в юнацький період постійного сексуального піку вас лоскоче приємна вам людина, то, напевно, лише напевно, після цього відбудеться щось дуже приємне, наприклад, ви візьметеся за руки. А от якщо вас лоскотатиме Слободан Мілошевич, то, напевно, лише напевно, після цього він намагатиметься вбити вас за етнічною ознакою. Якщо ви перебуваєте в обставинах, які становлять якийсь небезпечний ризик, непередбачуваність посилює стрес. Якщо ж ви перебуваєте в ситуації, у якій маєте великі шанси нарешті почути довгоочікуване «так» від особливої для вас людини, то її невизначеність тільки підігріватиме ваші залицяння упродовж наступних 50 років. Царство азартних ігор у Лас-Вегасі викликає таку залежність почасти тому, що людей майстерно примушують повірити в сприятливість, а не загрозливість оточення і що кожна людина має всі шанси на успішний результат, зокрема така щаслива та особлива, як ви… поки ви продовжуєте вкидати фішки та натискати на важіль.

Що ж дозволяє створити позитивні обставини, за яких невизначеність буде приносити задоволення, а не стрес? Одним із чинників є тривалість ситуації. Приємна неконтрольованість зумовлена короткочасністю — не просто так один сеанс американських гірок триває три хвилини, а не три тижні. Інший чинник, який сприяє отриманню позитивних емоцій від невизначеності, пов’язаний із ширшим контекстом контролю та передбачуваності. Фільм жахів може бути настільки реалістичним, що аж кров стигне в жилах, але ви ж все одно знаєте, що маніяк полює за головною героїнею, а не за вами. І не важливо, наскільки страшно, дико, непередбачувано та збудно стрибати з мосту з прив’язаним до ніг канатом, бо ви вже перевірили, що ці хлопці мають ліцензію на здійснення своєї діяль­ності від компетентного органу. У цьому і полягає сутність гри. Ви поступаєтеся певною часткою контролю; пригадайте, як один собака заохочує іншого до гри — пригинається, ніби зменшується в розмірах, стає більш уразливим і не контролює ситуацію. Але насправді це відбувається в шир­шому контексті безпеки. Собака не буде качатися по землі і підставляти комусь свою шию, попередньо не рознюхавши як слід ситуацію.

Час розказати про дійсно несподівані нейрохімічні процеси, які зв’язують все це докупи. Глюкокортикоїди, гормони, які ми виявляємо на місці злочину практично будь-якої вже розглянутої стресової патології, ці самі злодійські глюкокортикоїди… стимулюють викид дофаміну в центрі задоволення. І це не стосується всіх дофамінових шляхів передачі сигналу в мозку. Лише центру задоволення. Що цікаво, П’єр Вінченцо П’яцца та Мішель Ле Моал з Університету Бордо у Франції довели, що лабораторні щури готові навіть працювати, щоб отримати дозу глюкокортикоїдів, натискати на важіль стільки разів, скільки необхідно для отримання максимальної кількості дофамінів, викид яких спричиняють глюкокортикоїди.

І яким є характер дії глюкокортикоїдів, що викликали максимальний викид дофаміну? Ви вже, напевно, здогадалися. Помірне підвищення рівня, яке не триватиме надто довго. А як ми вже знаємо, сильний та довготривалий стрес порушує процес запам’ятовування, синаптичну пластичність та захисні механізми імунної системи. Ми також уже знаємо, що помірний та короткочасний стрес покращує роботу пам’яті, синаптичну пластичність та імунітет. Те саме й тут. Інтенсивна й тривала дія глюкокортикоїдів (як ми дізналися з Розділу 14) вичерпує запаси дофаміну, спричиняє дисфорію та депресію. Але помірне та короткотривале підвищення вмісту глюкокортикоїдів у крові сприяє викиду дофаміну. І короткочасна активізація мигдалеподібного тіла також сприяє викиду дофаміну. Якщо ж одночасно відбувається і підвищення рівня глюкокортикоїдів, і активізація симпатичної нервової системи, приплив глюкози та кисню до мозку посилюється. Людина зосереджена, уважна, жвава, має мотивацію і певні очікування. Почувається чудово. Такий вид короткочасного стресу має свою назву. Він називається стимуляцією.^[112]

АДРЕНАЛІНОВІ НАРКОМАНИ

Що можна сказати про людей, які обожнюють стресові та ризиковані ситуації, які найкраще почувають себе за обставин, що в інших викликають появу виразки?^[113] Це люди, які виходять за рамки,— ставлять останній долар у «Монополії», потайки займаються сексом у громадських місцях, готують страви за новим складним рецептом на вечерю з важливими гостями. Чому вони так роблять?

Ми можемо зробити кілька досить обґрунтованих припущень. Можливо, в організмі таких людей виробляється аномально мала кількість дофаміну. Або ж, як інший варіант цієї ж проблеми, їхні дофамінові рецептори аномально стійкі до сигналу дофаміну. У цьому разі дуже важко просто відмовитися від якоїсь захопливої можливості, якщо в житті нечасто випадає нагода погодитися на речі, які принесуть задоволення (до цього питання ми повернемося, коли розглядатимемо зловживання психоактивними речовинами). Цю гіпотезу підкріплює інформація про наявність аномальних видів дофамінових рецепторів у людей з адиктивним типом особистості.^[114]

Як ще один варіант, з базовим рівнем сприйняття дофамінового сигналу все гаразд, але перепади стимуляції зумовлюють запаморочливо високі стрибки рівня дофаміну та інтенсивніші сигнали задоволення, пов’язаного з очікуванням, ніж у більшості інших людей. І це, звичайно, заохочує знову отримати дозу.

Є ще один варіант. Якщо ви відчуваєте якесь хвилювання чи збудження належної інтенсивності та тривалості, у центр задоволення надходить дофамін. Коли ви перестаєте відчувати ці емоції, рівень дофаміну повертається до норми. Але якщо мозок певної людини не дотримується правильних пропорцій вмісту дофаміну в центрі задоволення? Як наслідок, після завершення стимуляційного викиду більшої кількості дофаміну рівень дофаміну не тільки повертається до норми, але й навіть опускається трохи нижче нормального рівня. Інакше кажучи, рівень стає нижчим за той, з якого все починалося. Як подолати цю незначну дисфорію, незначну нездатність передбачати задоволення? Відшукати якесь заняття, яке буде таким же захопливим і, за потреби, трохи більш ризикованим, щоб досягнути попереднього дофамінового піку. Після цього базовий рівень дофаміну опуститься ще нижче. Це викличе потребу в подальших стимуляторах, кожен наступний має бути інтенсивнішої дії, щоб зрештою відчути неймовірні відчуття від дії дофаміну, які ви мали вперше.

У цьому полягає сутність низхідного посилення залежності. Колись дуже давно 16-річний Івел Кнівел^[115] піддав газу, сидячи за кермом із новісіньким посвідченням водія в кишені, і відчув якесь збудження. Але наступна спроба схвилювала вже менше.

ЗАЛЕЖНІСТЬ

У різних культурах існує разюча кількість речовин, залежність від яких руйнує людський організм, але, попри такі наслідки, їх продовжують вживати. Фахівці з дослідження залежності вже давно вивчають величезне розмаїття таких речовин, передусім їхній вплив на хімію мозку. Дія алкоголю дуже відрізняється від дії тютюну або кокаїну. До того ж учені намагаються розібратися, як розвивається залежність від таких явищ, як-от азартні ігри або шопінг.

Усе це різноманіття чинників має одну важливу спільну рису — вони спричиняють викид дофаміну на шляху передачі сигналу від передньої покришкової ділянки до прилеглого ядра. Але з різною інтенсивністю. Найпотужнішу дію має кокаїн, який напряму викликає викид дофаміну з відповідних нейронів. Інші речовини, які досягають викиду дофаміну через проміжні етапи, діють не так сильно — наприклад, алкоголь. Але всі вони, хоч і різною мірою, викликають такий ефект. Томографічні дослідження людей із наркотичною залежністю показали: що більше суб’єктивного задоволення отримує певна людина від дії певної речовини, то сильніше активізується цей шлях передачі сигналу. Це пояснює принцип роботи наркотичних речовин — людина перебуває в очікуванні майбутнього задоволення і потім прагне знову пережити ці відчуття.

Але наркотичні речовини не тільки викликають залежність, але й, як правило, мають властивість викликати звикання. Інакше кажучи, потрібно збільшувати обсяг певної речовини, щоб відчути таке саме задоволення від очікування ефекту, як і раніше. Це частково пояснюється інтенсивністю викиду дофаміну, викликаного тими чи іншими чинниками. Існують різні джерела задоволення: підвищення на роботі, красивий захід сонця, чудовий секс, удача припаркуватися там, де на лічильнику ще залишилося трохи часу. Усе це призведе до викиду дофаміну в більшості людей. І у щурів також — їжа для зголоднілого та секс для хтивого щура підіймає рівень дофаміну на шляху передачі сигналу на 50–100 %. А от якщо дати щуру трохи кокаїну, інтенсивність викиду дофаміну в його організмі збільшиться в ТИСЯЧУ разів.

Які ж нейрохімічні наслідки цього дофамінового цунамі? Схожий варіант ми розглядали в Розділі 14. Якщо хтось завжди на вас кричить, ви перестаєте слухати. Якщо синапс захлисне значно більший обсяг нейромедіатора, ніж зазвичай, рецептор, що реагує на цей нейромедіатор, має врівноважити цю ситуацію, зменшивши свою чутливість. Нікому поки що невідомий механізм, який традиційно називають «протилежним процесом», що протидіє дофаміновому вибуху. Можливо, зменшується кількість дофамінових рецепторів, можливо, зменшується кількість речовин, до яких прив’язуються ці рецептори. Але незважаючи на сам механізм, для того щоб справити такий самий ефект на нейрон наступного разу, потрібен буде викид дофаміну ще більшої інтенсивності. Це цикл залежності від посиленого вживання наркотиків.

Тоді відбувається переналаштування в процесі залежності. Спочатку залежність визначається «бажанням» наркотику, очікуванням його дії, високим рівнем дофаміну, який виробляється під дією наркотиків (ще й паралельний викид опіатів підсилює це відчуття «бажання»). Існує мотивація отримати винагороду у вигляді наркотику. З часом наступає етап «потреби» в наркотику, пов’язаний з тим, наскільки низько опускається рівень дофаміну, коли минає дія наркотиків. Залізна хватка залежності проявляється не тоді, коли вам добре від наркотиків, а тоді, коли вам погано без них. Тут існує мотивація уникнути покарання у вигляді неотримання наркотику. Джордж Куб з американського медичного науково-дослідного центру Scripps Research Institute показав, що коли щурів позбавляють наркотику, до якого в них уже виникла залежність, то в їхньому мозку відбувається десятикратне підвищення рівня КРГ, зокрема в центрах, які відповідають за виникнення страху та тривоги, як-от мигдалеподібне тіло. Не дивно, що виникають такі жахливі відчуття. Томографія мозку наркозалежних людей на цьому етапі показала, що перегляд фільму, у якому герої нібито вживають наркотики, сильніше активують дофамінні шляхи передачі сигналу в мозку, ніж перегляд порнофільмів.

Тут також наявний елемент непередбачуваності та переривчастого під­кріплення, який ми обговорювали раніше. Ви досить-таки впевнені, що нашкребли достатньо грошей на дозу, ви досить впевнені в тому, що вже знайшли дилера, ви досить впевнені, що вас не спіймають, ви досить впевнені, що товар буде хорошим,— але все ж таки є цей елемент невизначеності та очікування, який підтримує полум’я залежності.

Отже, ми розібрались у набутті залежності, низхідному напрямку звикання до наркотику та психологічному контексті, у якому можуть відбуватися ці процеси. Залишилося обговорити останню основну характеристику залежності. Розгляньмо рідкісний приклад людини, якій вдалося перемогти свою залежність, залишити своїх демонів у минулому і розпочати своє життя заново. Можуть минути місяці, роки, навіть десятки років відтоді, як ця людина востаннє бачила наркотики. Але неконтрольовані обставини заводять цю людину в місце, де вона зазвичай колись вживала наркотики,— на той самий ріг вулиці, у ту саму студію звукозапису, те саме крісло біля бару в сільському клубі,— і її охоплює таке саме нестримне бажання, наче все це відбувалося лише вчора. Ймовірність виникнення цього бажання не обов’язково знижується з часом, багато наркозалежних підтверджують — з’являється відчуття, ніби вони й не кидали цієї звички.

Це феномен контекстно-залежного рецидиву — непереборне бажання в одних місцях сильніше, ніж в інших, а саме в тих, які навіюють асоціації з минулими випадками вживання наркотиків. Такий самий феномен проявляється і в лабораторних щурів. У тварин розвивають залежність до певної речовини, і вони починають оскаженіло натискати на важіль, щоб отримати дозу цієї речовини. Якщо помістити їх у нову клітку, то вони, можливо, і натиснуть на важіль декілька разів. Але якщо повернути щурів до старої клітки, яка асоціюється в них із вживанням наркотиків, вони знову почнуть безупинно натискати на важіль. І так само, як і в людей, імовірність рецидиву не обов’язково знижується з часом.

Вироблення асоціації між вживанням наркотиків та конкретним місцем є видом запам’ятовування, і багато нинішніх досліджень, присвячених залежності, вивчають нейробіологічні основи цього запам’ятовування. Дослідники зосереджуються не стільки на дофамінових нейронах, скільки на нейронах, які надсилають до них сигнали. Зокрема багато з них розташовані в ділянках кори головного мозку та гіпокампу, у яких міститься інформація про навколишнє оточення. Якщо систематично вживати наркотик у тому самому оточенні, сигнали до дофамінових нейронів постійно активуються і зрештою стають потужнішими і міцнішими, те саме відбувається з гіпокампними синапсами, про які ми говорили у Розділі 10. Ці сигнали стають настільки сильними, що, коли ви повертаєтесь у те саме оточення, дофамінове очікування наркотику активізується завдяки самому лише контексту. Що ж до лабораторного щура, то навіть не потрібно повертати тварину в те саме оточення — досить лише простимулювати електричним струмом шляхи передачі, якими сигнали надходять до дофамінових нейронів, і бажання отримати наркотик відновлюється. Як говорить один відомий вираз, не існує колишнього наркомана — просто він досі не потрапив в оточення, яке поновить його залежність.

СТРЕС і ЗЛОВЖИВАННЯ ПСИХОАКТИВНИМИ РЕЧОВИНАМИ

Нарешті ми можемо розглянути взаємозв’язок між стресом і зловживанням психоактивними речовинами. Почнемо з дії різних психостимулювальних речовин на стресову реакцію. Всі знають відповідь на це питання — «Не відчувається ніякого болю». Речовини, що викликають залежність, зменшують стрес.

Загалом докази цього досить переконливі, проте є декілька але. Люди зазвичай свідчать про те, що почувають себе менш пригнічено і менш тривожно, якщо стресова ситуація стається після початку дії психоактивної речовини. Найчастіше такою речовиною є алкоголь, який офіційно називається анксіолітиком — це речовина, яка викликає лізис або усуває тривожність. Це можна продемонструвати на лабораторних щурах. Як говорили в попередньому розділі, щури забиваються в темні кутки, якщо їх помістити в клітку з яскравим світлом у центрі. Якщо помістити голодного щура в таку клітку, де в центрі лежатиме їжа, за який час тварина наважиться перебороти свій страх і взяти їжу? Алкоголь, як і багато інших речовин, що викликають залежність, зменшують цей відрізок часу.

Як це працює? Багато психоактивних речовин, зокрема алкоголь, підвищують рівень глюкокортикоїдів у крові після першого вживання. Але за постійного вживання різні речовини можуть притуплювати основи механізму стресової реакції. Наприклад, повідомляють, що алкоголь зменшує інтенсивність збудження симпатичної нервової системи та тривожність, яку викликає КРГ. До того ж психоактивні речовини можуть змінювати когнітивне сприйняття стресогенного чинника. Що я маю на увазі? Якщо ви перебуваєте в такому стані, що ледве пам’ятаєте, до якого виду тварин належите, то можете й не помітити, що опинились у якійсь стресовій ситуації.

Власне, у цьому пояснені міститься одразу й зворотний бік наслідків від зниження тривожності.

Після того як вміст психоактивної речовини у крові зменшиться, її дія вивітриться, когнітивна діяльність відновиться і до людини повернеться усвідомлення реальності, в організмі проявиться протилежна дія цих речовин, яка стимулює тривожність. Динаміка дії багатьох речовин в організмі така, що період підвищення вмісту речовини у крові та супутнього зменшення стресу коротший за період зниження вмісту. Який же вихід із цієї ситуації? Пити, вживати, вдихати, вколювати і так по колу.

Отже, різні психостимулятори здатні зменшувати інтенсивність стресової реакції, притуплюючи весь її механізм, і на додачу настільки сильно дезорієнтувати людину, що вона навіть і не помітить дії стресогенного чинника. Як щодо зворотного боку цього зв’язку: як впливає стрес на ймовірність вживання (чи зловживання) психоактивними речовинами? Очевидно, що стрес схиляє людину до більшого вживання та підвищує виникнення рецидиву, хоча алгоритм цього процесу поки що не зовсім зрозумілий.

Перше питання стосується впливу стресу на початкове набуття залежності. Створіть для щура такі умови, за яких він отримає дозу психоактивної речовини, що потенційно викликає залежність (алкоголю, амфетамінів, кокаїну), якщо натисне важіль певну кількість разів. Що цікаво, лише деякі щури втягуються в цей процес «самовведення» настільки сильно, що в них насправді виникає залежність (скоро ми дізнаємося, які саме щури). Якщо піддати щура дії стресогенного чинника безпосередньо ­перед початком вживання психоактивної речовини, шанси на самовведення до виникнення залежності зростають. І як ми вже знаємо з Розділу 13, непередбачуваний стрес призведе до виникнення залежності в щура ефективніше, ніж передбачуваний. Подібний підвищений ризик спостерігається, якщо щур або мавпа опиняться в підлеглій позиції соціальної ієрархії. І, як усім відомо, стрес збільшує споживання алкоголю в людей.

Що важливо, стрес посилює ймовірність виникнення залежності від психоактивної речовини, лише якщо відбувається безпосередньо перед дією речовини. Інакше кажучи, якщо це короткотривалий стрес, який підвищує рівень дофаміну на короткий час. Чому стрес справляє такий ефект? Уявімо, ви піддаєтеся дії нової психоактивної речовини, яка може викликати у вас залежність, але на вас ця речовина не дуже діє — ваш організм не виробляє багато дофаміну або іншого потрібного нейромедіа­тора, у вас потім не виникає відчуття очікування, яке змушує повторити спробу. Але якщо поєднати незначне підвищення дофаміну внаслідок дії психоактивної речовини та підвищення дофаміну внаслідок стресу, організм помилково вирішує, що тільки-но відбулося щось надзвичайне, і прагне знову пережити ці відчуття. Отже, гострий стрес зміцнює потенційний ефект психоактивної речовини.

Усе логічно, але насправді, звичайно, набагато складніше. Стрес підвищує ймовірність самовведення психоактивної речовини до рівня виникнення залежності, але зараз ми поговоримо про стрес у ранньому віці. Навіть в ембріональний період. Якщо вагітна самка щура зазнає стресу, то її потомство матиме підвищену схильність до самовведення психоактивних речовин у дорослому віці. Якщо штучно позбавити щура кисню одразу після народження на короткий час, то ефект буде той самий. Те саме стосується стресу в ранньому дитинстві щура. Цей феномен прослідковується і в людиноподібних мавп — якщо відлучити мавпеня від матері в період розвитку, то ця тварина буде більш схильною до самовведення психоактивних речовин у дорослому віці. І з людьми відбувається так само.

У таких випадках стресогенний чинник під час розвитку індивіду не може зумовлювати такі наслідки просто короткочасним підвищенням рівня дофаміну. Має бути якийсь довготривалий процес. Повертаємося до Розділу 6 і чинників, які викликають довічне програмування мозку та тіла ще в перинатальний період. Не зрозуміло, як це працює в контексті психоактивних речовин, однак точно має бути перманентна зміна в чутливості нервових сигналів, пов’язаних з отриманням винагороди.

А коли залежність вже сформувалася — як стрес впливає на ступінь зловживання? Тут ніяких несподіванок, стрес посилює зловживання. Як це працює? Мабуть, тимчасовий стресогенний чинник на короткий час підвищує рівень дофаміну і збільшує задоволення від речовини. Але на цьому етапі основна мета залежної людини не стільки отримати задоволення, скільки уникнути страждань, коли речовини немає. Як уже було зазначено, на цьому етапі рівень КРГ, який викликає тривожність, у мигдалеподібному тілі дуже високий. Крім того, після завершення дії психоактивної речовини завжди відбувається посилена секреція глюкокортикоїдів, які знищують дофамін. А що станеться, якщо на додачу до всього цього ви ще й опинитесь у стресовій ситуації? Надмірна кількість глюкокортикоїдів почне нищити дофамін ще активніше. І бажання отримати прилив дофаміну внаслідок дії психоактивної речовини посилиться.

Як щодо рідкісних особистостей, яким вдається зав’язати з уживанням будь-якого виду психоактивної речовини, до якого вони мали залежність? Стрес підвищує шанси на виникнення рецидиву. Знову ж таки, це саме стосується і щурів. Спочатку щура, який отримує наркотик, натискаючи на важіль, доводять до залежності. Потім замість наркотика в його організм починають вводити соляний розчин. Дуже скоро щур перестає натискати на важіль. Але за деякий час щура повертають у клітку з важелем, який асоціюється у тварини з вживанням наркотику, і ймовірність того, що щур знову натисне на важіль, щоб отримати наркотик, зростає. А якщо ввести в організм тварини невелику дозу наркотику перед поверненням у стару клітку, шанси на відновлення натискання на важіль підвищаться ще більше — адже ви відновили забуту насолоду наркотиком. Якщо ж піддати щура дії стресогенного чинника перед поверненням у клітку, ймовірність поновлення шкідливої звички зростає ще більше. Як завжди, саме непередбачувані та неконтрольовані стресогенні чинники найефективніше поновлюють вживання наркотиків. І, як завжди, дослідження на людях показують такі самі результати.

Чому стрес справляє такий вплив? До кінця не зрозуміло. Можливо, причина в дії глюкокортикоїдів на викид дофаміну, але я поки не бачив чіткої моделі, побудованої на цій взаємодії. Можливо, причина в інтенсивнішій активізації симпатичної нервової системи внаслідок стресу, викликаної впливом КРГ на мигдалеподібне тіло. Також деякі дослідження говорять, що стрес зміцнює асоціативні сигнали, які надходять у центр задоволення. Можливо, стрес порушує діяльність лобової частки, яка відіграє розсудливу та стримувальну роль у відтермінуванні задоволення та прийнятті рішень — лобова частка припиняє працювати, у вас з’являється нав’язлива і, як вам здається, розумна ідея: «А чому б мені знову не почати вживати наркотик, який майже зруйнував моє життя?»

Отже, стрес підвищує ймовірність зловживання психоактивною речовиною аж до набуття залежності, ускладнює відмову від шкідливої звички і полегшує рецидив. Чому все з вищепереліченого стається не з усіма людьми? Відповідь на це питання мають дослідники П’яцца і Ле Моал.

Пам’ятаєте яблука та груші з Розділу 5? Що характерне для людей, які схильні накопичувати жирові відкладення в ділянці живота (це менш здоровий варіант жировідкладення) і мають фігуру типу «яблуко»? Ми розібралися, що організм таких людей має більшу схильність виробляти глюкокортикоїди у відповідь на дію стресогенних чинників і повільніше відновлює звичний режим роботи після стресу. Те саме й тут. Які щури більше схильні до самовведення психоактивних речовин, якщо мають таку можливість, і здатні довести це самовведення до рівня сильної залежності? Високореактивні щури, поведінка яких зазнає порушень через поміщення в нове середовище, вони більш чутливо реагують на стрес. Секреція глюкокортикоїдів у відповідь на стрес триває довше в їхньому організмі, ніж в інших щурів, і через це в них виробляється більше дофаміну, коли вони вперше вживають психоактивну речовину. Тож якщо ви щур і на вас дуже негативно позначається будь-який стрес, ви маєте аномально високі шанси спробувати щось, що дає вам примарну надію привести життя до ладу, хоча б і на короткий час.

СИНТЕТИЧНЕ ЗАДОВОЛЕННЯ

Розділ 13 містить важливу думку про те, що позитивні та негативні емоції не є протилежністю і можуть незалежно одні від одних впливати на ризик появи депресії. Це можна застосувати і щодо залежності, бо вона також має дві суперечливі властивості. Позитивна полягає в тому, що психоактивні речовини приносять задоволення (хоча результат нівелює тимчасову насолоду). Інша властивість пов’язана з негативними емоціями, бо психоактивні речовини застосовують, щоб заглушити біль, депресію, страх, тривожність і стрес. Таке подвійне призначення відсилає нас до наступного розділу, у якому ми з’ясовуватимемо, чому суспільство нерівномірно розподіляє здорові можливості отримати задоволення або ж джерела страху чи тривоги. Важко просто відмовитися від деяких речей, коли життя вимагає постійно бути насторожі і коли взагалі існує так мало речей, які приносять задоволення.

Основна думка цієї книжки така, що ми, люди, особливо у вестернізованому суспільстві, вигадали собі досить дивні чинники виникнення негативних емоцій — ми хвилюємось і сумуємо через суто психологічні явища, які перебувають у різних площинах простору і часу. Але ми, вестернізовані люди, також винайшли для себе і деякі дивні джерела позитивних емоцій.

Якось, під час органного концерту в церкві, насолоджуючись музикою аж до мурашок по тілу, у мене раптом з’явилася думка, що колись давно для середньовічного селянина ця музика була, напевно, найголоснішим звуком неприродного походження, який він коли-небудь чув, і вселяла такий благоговійний жах, який ми навіть не можемо собі уявити. Ось чому було таке відношення до релігії. Тепер же повсякденні шуми нашого світу затьмарюють старий-добрий церковний орган. Мисливцям-збиральникам було за неймовірне щастя натрапити на мед диких бджіл, але він не задовольнив би наш сучасний вибагливий смак. Ми можемо обирати серед сотень ретельно розроблених, яскраво упакованих та майстерно прорекламованих продуктів харчування з доданим цукром, який швидко всмоктується у кров і викликає вибух смакових відчуттів, який не можна порівняти із натуральними продуктами з низьким вмістом цукру. Колись людське життя було сповнене значних позбавлень та труднощів, а також нечастих насолод, які давалися нелегко. А тепер ми маємо доступ до речовин, які викликають спазми задоволення і викид дофаміну в тисячу разів більший, ніж будь-який інший нешкідливий для здоров’я стимулятор.

Пітер Стерлінг, відомий дослідник алостатичної рівноваги, написав блискучу статтю про те, наскільки обмеженими та штучно сильними стали джерела нашого задоволення. На його думку, наші шляхи передачі сигналів про очікування задоволення стимулюються багатьма різними чинниками. Через це шлях передачі сигналу має швидко призвичаюватися, втрачати чутливість до одного джерела стимуляції і бути готовим реагувати вже на наступне. Але неприродно сильний вибух дії синтетичної речовини, відчуттів та задоволення, які вона провокує, зумовлюють неприродно сильний ступінь звикання. Це має два наслідки. По-перше, дуже скоро ми перестаємо помічати тихе шарудіння осіннього листя, ласкавий погляд приємної нам людини, обіцянку винагороди за складне завдання. Іншим наслідком є те, що за якийсь час ми навіть звикаємо до цих штучних інтенсивних та скороминущих стимуляторів. Якби ми були просто машинами місцевої гомеостатичної регуляції, зі збільшенням споживання таких стимуляторів наш потяг до них зменшувався би. Але наша трагедія полягає в тому, що наше бажання лише посилюється. І кожне наступне задоволення цього бажання вже не приносить такого задоволення, як попереднє.