День сардини

1

Моя стара була навдивовижу спокійна. Навіть не спитала, про що ми з ним розмовляли. Мене це радувало, бо я ж не вмію, як вона, запам’ятовувати все до останнього слова і прикрашати свою розповідь всілякими там «а він їй», «а вона йому». Та й розмова у нас була не така, щоб переводити її на дрібниці. Хай вона сама собі здогадується. А я тим часом наминав свою порцію ананасів з вершками та хліб з маслом, запиваючи його чаєм. Потім довго сидів мовчки і ждав.

— Ну, які в тебе плани на вечір? — спитала вона.

— Мене запросили в гості.

— Куди?

— Яка різниця? Адже я все одно не можу йти без тебе.

— Побачимо. Спершу скажи куди.

— До храму божого.

— Не може бутиі Хто? Коли?

— Вчора ввечері я познайомився з пастором, і він мене запросив.

— І ти справді хочеш піти?

— Хотів, але ж ти сказала, що без тебе не можна.

— Ти ж добре знаєш, що до церкви я тебе пущу.

Тоді я сказав, що, коли вона не заперечує, я таки піду, але не подумайте, що на цьому скінчилось,— вона, звичайно, захотіла знати, де і як я познайомився з пастором і що він за один. А, то в нього ще й дочка... і так далі, й таке інше. Нарешті вона все вивідала, і я міг іти.

— Помолись там за мене,— сказав Квартирант.

А моя стара тільки подивилася на мене, і я одразу збагнув, що в неї на думці. Отож мусив проказати молитву, хоч вона й складалась лише з двох слів: «Допоможи мамі». Я до цього ніколи не замислювався над релігією, мене тільки іноді цікавило, звідки все на світі взялося; та коли весь час про це думати, можна з глузду зсунутись. Якщо навіть ти дійдеш висновку, шо все створив бог, і будеш молитися — яка з того користь? Почуєш свій голос, ото й тільки. Однобічний зв’язок. Ніхто тобі не відповість, Іноді я навіть дивуюсь, як усе це хитро придумано. А часом мені здається, що я схожий на того дурня, який хоче піймати Нью-Йорк або Сідней на свій зачуханий детекторний приймачик. Це ж бо куди важче, ніж самому зібрати приймач із всілякого мотлоху, без запчастин.

Можливо, це те саме, що настроїтись одразу на мільярд радіостанцій і все одно розрізняти кожен голос окремо. І уявіть собі, що я пробував це робити, я, котрий і свою стару не завжди міг як слід зрозуміти, або, може, то був не я, а хтось інший, що говорить тією ж мовою і мислить тими ж думками. І що тут дивного, адже коли взяти іншого, то він, напевне, й сам себе не розуміє. Йому здається, що він розуміє, та це все одно нічого не міняє.

Скажу по щирості: від цього висновку мене аж дрож бере.

По дорозі я зустрів Носача і ніяк не міг відкараскатись од нього. Я заявив йому, що йду до церкви.

— І я з тобою.

— Куди тобі! Якби в тебе було хоч трохи розуму, то пішов би до Терезиної церкви.

— Я нічого не роблю з вигодою, йду куди заманеться, і край.

Сперечатися з ним було марно. Ми зайшли до місії. На дверях стояв якийсь згорблений тип — він потиснув нам руки і дав молитовники. Ми сіли на фарбовані лави разом з парафіянами, яких було рівно двадцять дев’ять, беручи до рахунку і нас двох.

Дороті, яка грала на органі, привітно всміхнулася до мене.

— Гарненька цяця! — голосно мовив Носач.

Всі попереду озирнулись. Більшість посміхалися і кивали. Вони вже звикли до вибриків таких шмаркачів, як я й Носач. Крім нас, там було ще кілька неофітів.

З самого початку служби дали третю швидкість, не те що в нашій недільній школі. Вийшов пастор, назвав псалом, протарабанив перший куплет, не дивлячись у книжечку, і всі помчали вперед. Ці парафіяни були й справді гвинтиками однієї машини, і я не збрешу, коли скажу, що ми поїхали,— і було навіть лячно, бо тією машиною ніхто не керував, та й мчали ми невідомо куди. Тут не знудишся: пастор помолився, прочитав абзац із біблії, ревнув хор, наче ракети, злетіли вгору вигуки «хвала господу», і він почав свою проповідь.

Послухавши хвилин п’ять, старий бродяга Носач прошепотів:

— Тікаймо з цієї божевільні, бо ще мить, і я сам збожеволію.

— Та він же тільки говорить, і більше нічого,— сказав я, хоч і сам боявся. Мені приємно було бачити, як Носача кидає в піт.

— Він дивиться на нас,— нервувався Носач.— Весь час дивиться, коли підводить очі. Приворожує, гад!

— Грішників шукає,— пояснив я.— Що ти тепер заспіваєш відносно ножа? Тут він тобі не допоможе, га, Носач?

Пастор говорив так само гарно, як співала його дочка. Він промовляв слова з душею, співучим голосом. Іноді знижував голос до шепоту й гудів, наче вітер у дротах, а потім знову гримів на всі заставки.

Вступ. Людина жила в раю, який був для неї домом; вона не знала ні смерті, ні хвороб, ні ненависті, ні зла, ні гріха. Жила собі безтурботно й могла спілкуватися з богом коли тільки захоче. Такого спокою ніхто не знав навіть біля материнського лона, такої благодаті ніхто не відав навіть у найщасливіші хвилини свого життя, такої краси ніхто не бачив і не побачить і буде вічно прагнути її до самої смерті. Та ось туди пробрався диявол і все загубив. Людину було вигнано з раю, приречено на горе й страждання, відтоді вона мала працювати в поті чола й помирати. Вона стала відірваною од бога, і це найжахливіше, бо вона стала самотньою. Замість вічності її чекала одноманітна низка похмурих днів. І людина рушила в путь по безплідних рівнинах часу, не знаючи милосердя, і тому Каїн убив Авеля; не було жалю й співчуття, а лише пролита кров; і було прокляття потопу і зруйнування Содома й Гоморри. Хоч би скільки разів бог являвся людям, вони завжди зраджували його; і, нарешті, бог зійшов на землю. Слово обернулось на плоть і було розіп’яте за гріхи наші — твої і мої.

— Алілуя!

— Хвала господу!

— У цього проповідника не очі, а свердла,— сказав Носач.

Казання. Брати мої, не думайте, що наша мета — повернення в рай. Хто посміє заперечити розп’яття? Хто посміє одвернутися від закривавленого чола, від пробитих цвяхами рук і ніг, від сплюндрованого тіла?

І все ж мільйони — так, мільйони — заплющили очі й віддали перевагу дияволу. Ви спитаєте: як можемо ми віддати перевагу дияволу, коли ми не віримо в нього? А річ у тім, брати й сестри, що диявол лукавий і підступний; він став невидимим і невидимо всюди присутній. Та людям здається, ніби його нема, і вони вважають, що гріх — це природний стан і що в ньому немає нічого поганого. Цей стан не має ніякого відношення ні до бога, ні до диявола, ні до спокуси, ні до вічного прокляття. Він стосується лише бажань і почуттів. Але бажанням потрібне здійснення, а почуттям — задоволення. І диявол коверзує всім цим як хоче. Брати й сестри, диявол тріумфує, ніколи ще не було йому так легко! Молодь у наш час віддана йому на ласку. Але ж у нього нема й не може бути милосердя! Молодь живе, не визнаючи доброчинності, вона пойнята гординею, зневажлива до закону божого. Вона погрузла в паскудстві. У неї немає надії!

Носач уже геть упрів.

— Він весь час дивиться на нас... Чого йому треба?

— Замовч!

Але я й сам спітнів. Цей пастор був мастак у своєму ділі. Тільки не подумайте, що це на мене вплинуло. Просто я розгубився.

Напучення. Схилімо ж голови і заплющмо очі. Вознесімо наші душі до неба й помолімося богу, і хай він настановить на розум тих, хто не в лоні нашої церкви, аби вони теж упали ниць перед престолом милосердного...

— Ну, ти йдеш, Артуре?

— А тепер проспіваймо молитву, тільки тихо-тихо, щоб я міг почути бога...

Раптом здійнявся шум. Підвівши голову, я побачив, як Носач щодуху тікає геть.

— Юначе, не можна втекти від бога.

— Зостанься, і ти віднайдеш мир.

Та його вже і сліду не було.

— Хай здійсниться воля божа,— сказав містер Джонсон у кінці служби. Він дивився на мене згори вниз — голий череп, запалі щоки і лагідні карі очі.— Я певен, шо сьогодні бог наставить декого на розум.

Я почував себе манекеном. Одяг висів на мені, наче білизна на мотузці, а з нього стікали галони поту, по гінеї за краплю. Я втратив фунтів тридцять ваги і Зовсім отетерів. Сам не знаю чому. У голові в мене запаморочилось у ту саму хвилину, колй Носач утік.

— Але ж Артур лишився,— зауважила Дороті.

— Так, лишився,— сказав містер Джонсон.— Ну як, Артуре?

— Це не по-чесному.

Він посміхнувся.

— Бог виправдовує будь-які засоби.

— Можливо. Але я краще посидів би та подумав. Без молитов, псалмів і просторікувань. Отак собі спокійно подумав би.

— Сидіти й думати вічно? — здивувався містер Джонсон.— Та ти, я бачу, міцний горішок. А чи не зіграти нам краще в шашки?

Їй-право, отак і сказав. Мене вразило, як він швидко перестроївся.

А потім Дороті знову проводжала мене до дверей і не відпускала цілих десять хвилин.

— У що ви вірите? — спитала вона.

Очі в неї були, як у батька, і я подумав, що колись це обличчя так само висохне, постаріє і зморщиться... Та ні, не може цього бути.

— Дайте мені час,— сказав я.

— Ви хочете обдумати все те, що чули сьогодні?

— Ваш батько не єдиний, кого я слухаю,— мене все цікавить.

— Не тільки вас...

— Слухати — це все одно, що збирати квіти.

— То ви збираєте лише ті, що вам подобаються?

— Як коли. Іноді такого назбираєш, що й сам не радий. Наприклад, деякі речі, що ваш стар... про які він каже. Про самотність, про те, що всі ми одинаки. Це я збираю, і не тому, що воно подобається мені, а тому, що заважає.

— Який ви чудний,— сказала вона.

— Скільки вам років? — спитав я.— Адже ви лише на кілька місяців старша або молодша за мене. Для вас усе ясно. А для мене — ні.

— Я теж думала про це. Багато думала.

— Ще б пак,— мовив я.— Та я не про себе. Ось, скажімо, людина слухає. Це все одно, що в’язати, навіть ще повільніше. Ваш батько казав, що воздається лише тому, хто дає...

І я розповів їй про Джорджа Флека та його небожа і про те, як він став мертвим.

— Тому ви й прийшли сьогодні? — трохи насмішкувато спитала вона.

Мені хотілося обійняти її і пояснити:

— Ні, я прийшов лише тому, що тут є одна квітка, яку я хотів би зірвати.

Та я тільки взяв її за руку. Вона прихилилась до дверей і глянула на мене з ледь помітною підбадьорливою усмішкою. Я потис їй руку і хотів піднести її до обличчя, сподіваючись, що вона обійме мене за шию, та не наважився. Вона була на сто років старша за мене, і я не смів навіть поворухнутись, а вона визивно сміялась. Я відчув, що вона може одурманити мене, і сказав:

— Мені пора.

Дороті відняла руку. Навіть дивно, як я посмів тоді взяти її за руку,— адже вона здавалась мені такою святою й недоторканною. Може, глянувши на неї трохи уважніше, я б помітив, що вона розчарована. Біля першого вуличного ліхтаря я зупинився і з серцем торохнув по стовпу кулаком. Коли оглянувся, двері за нею вже зачинились.

2

Весь кінець літа і майже всю осінь я байдикував, ходив до місії і ставав дедалі глухішим до повчань пастора, але не до голосу Дороті; адже саме її голос привів мене туди, і навіть тепер, коли я чую подібні нотки в голосі іншої дівчини, я завмираю. Ми з нею часто гуляли, проте завжди додержували певної відстані, якщо не вважати випадкових дотиків. Я ледве тримався. А в цієї дівчини було на диво залізне терпіння, хоч нагороди за це вона так і не дістала. На який біс такі прогулянки, коли не можна піти ні в кіно, ні на танці, ні на вечірку! Та це тяглося ще довгенько.

Іноді я сам не збагну, що зі мною подіялось. Я любив її. І не був тюхтієм. Але вона чомусь сковувала мене. А може, то й не вона, а її голос, який нагадував мені про церкву, псалми та каяття. Чи, може, річ у тому, що я поважав невинність і не хотів губити її. До того ж мене весь час стримувала думка про Стеллу.

З нею все було по-старому. Я нікому про неї не казав. Там був свій, тихий і лагідний світ, завжди відкритий для мене. Коли я думаю про Креба й Мілдред, то бачу, як мені пощастило: приходиш — тебе радісно зустрічають, а йдеш — ніхто від тебе нічого не вимагає. Важко повірити, чи не так? Але все це справді було, і тепер, коли я подорослішав та набрався розуму, я дійшов висновку, що Стелла, мабуть, була найчистіша й найцнотливіша. Іноді, закрутившись, я місяцями не бачився з нею. Іноді навмисне уникав зустрічей, — через Дороті,— та врешті знову йшов до неї, бо мені там було хороше, як удома. Вона відчиняла мені двері й завжди зустрічала мене радісною усмішкою, ніколи не нарікала, що я її забув. Я сідав на канапу поблизу каміна, а вона весело, мов дитина, щебетала про щось, хоч би й про книжку, яку щойно прочитала,— вона дуже любила читати... Іноді я почував себе винним, та вона миттю давала мені відчути, що я нічим не зв’язаний і коли я тут, то їй більше нічого не потрібно. Знаєте, я почував себе героєм з її улюбленої книжки, коли вона сиділа поруч, сміючись та щебечучи, маленька, пухка, мов пампушечка, з гарними ніжками й лагідними очима. Раз по раз вона уривала свої теревені й цілувала мене. А іноді стримувала себе й казала: «Піду приготую попоїсти. Чого тобі хочеться?» І бігла на кухню, наспівуючи, хапала то одне, то інше, жартівливо лаючи мене. Мені часто здавалося, що ми — як Адам і Єва, адже все було легко і просто, особливо для мене. А як то було їй, коли вона думала про чоловіка, який десь там плавав старшим помічником на торговельному судні... Він був добродушний і безтурботний здоровань, і йому байдуже було, як їй тут тоскно, коли він у рейсі. У неї була дочка в інтернаті. В кімнатах скрізь висіли її фотографії. Про чоловіка Стелла заговорила при мені лише раз — просто сказала, хто він, а про дочку часто розповідала, як вона добре вчиться, яка серйозна, хоче неодмінно стати лікарем. «Не те що я»,— сміялася вона.

Я дзвонив їй, і інколи, під час канікул, до телефону підходила дівчинка.

— Хто це? — питала вона, і я завмирав, бо, хоч голос у неї був ще зовсім дитячий, він чимось нагадував голос Дороті.— Хто це?

Я виходив з телефонної будки пригнічений і весь тремтів. Хоч я не почував вини за собою або за Стеллою, проте боявся, що про наші стосунки дізнаються. Від самої думки про це серце стискало мов залізними лещатами.

І водночас я ревнував мою стару до Гаррі, так ревнував, що якось уночі, почувши якийсь шерех унизу, геть знавіснів і, скочивши з ліжка, вихором влетів до нього в кімнату. І знаєте, що цей блазень робив? Стояв під стіною на голові! Я чекав найгіршого, а побачив ось що: він стояв у пітьмі догори ногами, бив п'ятами об стіну і посміхався. Чортяка, знав у чім річ! Я зрозумів це з його посмішку.

— Хочу кров розігнати,— пояснив він, не змінюючи пози.

Я кисло посміхнувся, поліз нагору, мов придушений тарган, і знову ліг. Я розумів, що могло бути й гірше, і ладен був убити себе за свою дурість. Коли я зніяковів, побачивши, як він робить вправи йогів, то що було б, коли б я застав його в ліжку з моєю старою? А потім я чув, як вона скрадається східцями наниз, і напинав на голову ковдру, бо чим же я міг іще зарадити? І все-таки це мене дратувало. А я ж сам був не кращий. Навіть гірший.

Може, тому що хотів почувати себе праведником перед моєю старою і налагодити стосунки з Дороті, я цілих три тижні не був у Стелли, хоч раніше ми бачились щотижня. Не скажу, що це було легко. Курити й то легше кинути. Та чим дужче мене тягло до неї, тим настирливіше я волів покласти всьому край. Це й призвело до нашої першої й останньої сварки. Одного вечора після роботи, напившись чаю та піднявшись нагору переодягтись, я, сам не знаючи чого, визирнув у вікно. І аж підскочив, побачивши на вулиці її автомобіль. Стелла з’явилась мов живий докір. Добре, що моя стара ще не повернулась. Я злетів униз і побіг до машини. Скло було опущене. Стелла курила сигарету, зовсім по-жіночому, швидкими маленькими затяжками.

— Сідай,— мовила вона.

Губи її були міцно стиснуті. Машина рушила, перш ніж я зачинив дверцята.

Ми проїхали Шеллі-стріт, і біля мосту мене ніби щось підштовхнуло. Я обернувся. Так, то був Носач, він стояв на розі, вирячивши очі. І уявіть собі, я одразу почав придумувати, що б йому збрехати, та потім вирішив, що Носач уміє берегти таємниці. Тепер навіть не віриться, що це могло тривожити мене, адже в той час у мене були набагато важливіші турботи. Машина з шаленою швидкістю промчала мостом, і, хоч Стелла пильнувала правил і ні разу не вискочила на червоне світло, вона весь час когось випереджала, ризикуючи зіткнутися з одним із отих велетенських дизельних ваговозів. Вилетівши з міста, вона звернула на путівець і рвучко загальмувала біля річки.

— Ну ось,— обізвалась вона врешті.— А тепер дай мені сигарету.— Це прозвучало як наказ. Ми закурили.— Зрозумій, Артуре, ти цілком вільний. Я не збираюся тебе зв’язувати. Але ти повинен бути мужчиною й одверто сказати, що хочеш розірвати зі мною.

Я втупився у свою сигарету.

— Ти з неї нічого не витягнеш,— ледве стримуючи себе, сказала Стелла.— Зрештою, у тебе було три тижні, щоб придумати якийсь привід,— то кажи ж, у чому річ... Ти закохався? — Вона мало не похлинулася на цьому слові. Я кивнув.— Чому ж ти не сказав мені?

— Не вистачило мужності,— признався я.

І тоді вона дала мені чосу. Сказала, що лише негідник може так ставитись до жінки, що вона мене не тримає й ніколи не збиралась тримати, але завжди сподівалась, що я поводитимусь з нею як з людиною, а не як із своєю невільницею. Вона не плакала, і від того мені було ще гірше. А потім вона змовкла і була біла як стіна.

— Все це так,— погодився я.— Але в мене є дівчина — і в цьому все лихо.

— Тоді ти мусив мені сказати. Я не стала б тебе затримувати. Ти просто боягуз.

— Не в тім річ,— мовив я.

І раптом зрозумів, чому не сказав їй,— зрозумів справжню причину. Не буду виправдовуватись. Я вчинив ганебно, як боягуз. Але тепер, дивлячись на неї, я зрозумів чому: мені хотілось неможливого. Я знав, що цього не буває і все ж таки жадав, щоб воно здійснилось.

— А в чім же, в чім? — допитувалась вона.

І я заплакав.

— Не хочу, щоб ти сама жила в тому будинку, не хочу розлучатися з тобою, Стелло. Ну чом ти не ровесниця мені!

— Господні — видихнула вона, і обличчя її зморщилось.

Я пригорнув її і як міг намагався втішити єдиним способом, який знав. Потім ми залишили машину і пішли берегом. Був теплий осінній вечір. Ми спинилися біля піщаного кар’єру. Якби хто-небудь був поблизу й побачив нас, то подумав би, що ми божевільні. Але ж ми обоє вважали, що бачимося востаннє. Тепер, коли злість минула, Стелла була щедра й піддатлива, але до чого дивно іноді снуються думки: я невідступно думав про те, що більше вже не побачу її... Нарешті вона сказала:

— Якби я могла повернути собі років двадцять,— хоч я й не настільки старша за тебе,— мені довелося б багато втратити. Я не можу пожертвувати Поллі і всім іншим. Але це, хвалити бога, й не потрібно...— Трохи помовчавши, вона додала: — Я дуже рада, що ти сказав мені про все.

І я радий, що все це запам’ятав. Стелла висадила мене в передмісті, і я доїхав додому трамваєм. На мосту спинився і довго дивився вниз на два яскраві разки газових ліхтарів і темні дахи та думав про те, що шлюб — не таке вже й безглуздя. Прихилитись до жінки, покохати її, майже не знаючи,— в цьому є якийсь глибокий сенс. А як важко розлучатись, коли знаєш, що це назавжди. І хоч я відчував полегкість і був безмірно вдячний Стеллі, проте ніколи ще не почував себе таким нещасним.

З

Отже, я знову повернувся до свого дитинства чи, точніше, до того періоду, коли ще тільки почипав розуміти, що таке мужчина, а навколо мене була страшенна пустка і пітьма, густіша за ту, в яку я вдивлявся з мосту.

Цілу зиму я байдикував. Іноді проводив час у товаристві хлопців, іноді з Дороті й пастором. Носач усе дужче захоплювався Терезою, і, оскільки йому було ніколи або ж не до того, він більше на вигадував отих відчайдушних розваг, без яких хлопці жити не можуть. Келлі з ватагою теж вибув з гри, їх прикував до себе молодіжний клуб, заснований молодим священиком, який ощасливив їх своїми диспутами, настільним тенісом і грамофонними платівками. Дехто навіть купив собі спідничку на виплат. Я чомусь не міг собі уявити довготелесого Міка в спідничці, з голими коліньми, але чув, що він тепер часто так розгулює.

Наша ватага розбіглась, бо хлопцям ні з ким було битися, не було ватажка, і всіх заїдала бездіяльність. Тільки не мене. Я був ситий по саму зав’язку ковбоями та індіанцями. Ходив мов очманілий, марячи про дівчину і думаючи, як позбутися неприємностей на роботі. Що день божий я схоплювався з ліжка, наче спійманий у пастку. Дні тяглися нескінченно довго, а вечори пролинали за одну мить. Робота посувалась, і наша дільниця дедалі більше перетворювалась на болото; мені здавалося, що я вже ніколи не виберусь із нього. А за двісті ярдів виблискувала річка, і я мало не плакав, коли бачив на ній катер або солідний таємничии танкер. Можливо, що ті танкери ходили тільки між нафтоочисним заводом на півдні й нашою річкою. Та щоразу, коли я їх бачив, я думав про Іран і пекуче сонце. Іноді хтось знічев’я махав мені з палуби рукою, і тоді в мене просто серце розривалось.

Кажуть, що у всьому світі однаково, а подекуди навіть гірше, ніж у нас; та я хотів би, щоб кожен міг побачити це на власні очі. Бо що може дати тобі телевізор або кіно? Та ще коли доводиться заробляти собі на хліб на отій смердючій дільниці під наглядом шахраїв на зразок мого дядечка й Сема Спроггета, які тільки й силкуються когось обдурити.. Після цього навіть жити не хочеться.

Отож усе навколо — просто смердюча пастка.

Ми тепер часто отримували й писали листи. Мого старого судили за двоєженство, і він дістав добру нагану від судді, зате вирок був аж надто м’який. Моя стара з Гаррі ходили до адвоката, і той сказав, що справа про розлучення йде добре. Отже, у них був свій клопіт. Я весь час думав про свого старого: певно, нелегко йому за гратами. Настрій у мене був якраз відповідний. Моя стара двічі бачилася з ним — один раз на суді, коли давала свідчення, а другий — у в’язниці, куди ходила з його теперішньою жінкою. Обидва рази він був у чудовому настрої і жартував з ними, наче м’ясник, що мав у суботу добрий виторг. Казав, що багато читає й що з ним поводяться добре. Моя стара листувалася з його жінкою — хтозна навіщо.

Всі були задоволені. І Гаррі з моєю старою, і Носач — кожного разу, як розмовляли зі мною, ніби верталися з якоїсь чудесної подорожі. Це все одно, що чути пахощі недільного обіду і знати, що тобі нічого не залишили. Та я сам був винен. Адже й мені, може, було б не гірше, ніж їм, якби я не вважав Дороті святою. Щоразу, коли доторкався до неї, мені чомусь згадувався перший вечір та її неземний голос, і я гнав од себе навіть думки про земні стосунки між хлопцем і дівчиною.

А потім усе пішло шкереберть.

Одного вечора, коли ми товклися в «Рідженті», до більярдної зайшов Носач. Я зразу ж відчув недобре...

— Щось сталося? — спитав я.

— Ще ні.

Я бачив, що йому не хочеться говорити, і ми весь вечір мовчали. Зіграли партію. Він усе курив та люто штурхав києм, ніби хотів подерти сукно, і зрештою програв мені. Я пригостив його лимонною настоянкою.

— Що з тобою, Носач?

— Мік побив її. І погрожував, що ще битиме, коли вона буде ходити зі мною.

— Дивно, що він досі мовчав.

— Я вб’ю його! — вигукнув Носач.— Візьму у братухи револьвер і пристрелю, як пса.

— У кого візьмеш?..

— У Креба.

— Ще цього бракувало!

— Ну, так чи не так, а я поквитаюся з ним.

— І не думай. Та скажи своєму братові, хай позбудеться тієї забавки, а то...

— Годі тобі каркати. Тільки й умієш, що повчати. А от допомогти, як справжній товариш, то й пальцем не поворухнеш. І інші — теж. Смердючі боягузи.

Отак воно буває: бачиш пастку і все одно лізеш у неї.

— Ти що, не знаєш мене? — обурився я.

— Гаразд, гаразд. Я розраховую на тебе. Коли дам знати, що час погомоніти з Міком і ватагою, приходь. Згода?

— Згода.

4

Щиро кажучи, я боявся того револьвера від першої ж миті, як тільки почув про нього, хоч взагалі не лякався зброї, яка примелькалася нам усім з самого дитинства. Піратські пістолі, з яких, здавалося, палять, не заряджаючи; шестизарядні нагани, котрі беруться невідомо звідки; крупнокаліберні револьвери; блискучі автомати, з глушителями чи без них; пістолети-кулемети, карабіни, мушкети, автоматичні гвинтівки. Все це здавалося таким же звичним, як виделки й ножі, хоч тримати зброю в руках мені самому довго не траплялося. Поза кіно ми бачили іноді рушниці в охоронників поштових вагонів або в солдатів на параді. Правда, одного разу я зіткнувся із зброєю ближче. Влітку, коли ми з Флеком допомагали маркірувальникам, старий знайшов у землі пакуночок, загорнутий у замшу та перев’язаний черевичним шнурком: чудовим шнурком, з тих, що коштують шилінг за пару. Флек тримав знахідку обережно, ніби боявся розбити. Мабуть, уже на дотик зрозумів, що воно таке. Пам’ятаю, як він потихеньку розв’язував шнурок, розгортав замшу, а маркірувальник тим часом галасував:

— Гей, куди той сучий син запропав? Де ви обидва?

Він не бачив нас, бо ми стояли у високих кущах.

У замші був пістолет військового зразка, гарний, весь блискучий, і, коли Флек натиснув на ствол, він переломився. Всередині був патрон.

— Дайте подивитись, дядечку Джордже!

Він простягнув мені пістолет. Я спершу запхав його за пояс, а потім витягнув руку вперед і прицілився. Брешуть, що з нього можна стріляти навстоячки,— так і тягне руку додолу. Якби я спустив курок, то прострелив би Флекові ногу.

— Цікаво, як він сюди потрапив? — спитав я.— Який дурень кинув його тут?

— Коли не помиляюсь, з цього пістоля вбили трьох чоловік,— задумано мовив Флек.— Дай-но його сюди.

Я хутенько віддав.

— А хто вбив?

— Це сталося років п’ять тому. Було вбито всю сім’ю...

— А хто це зробив? І навіщо?

— Один йолоп хотів, щоб чужа жінка втекла з ним. Вона відмовилась. Тоді він перебив усіх...

— А сам утік?

— За ним гнались, і він навіть не встиг пустити собі в лоб оцю кулю, а може, просто передумав.

— Його спіймали?

— Так, і повісили,— сказав Джордж.— Але зброї не знайшли.

— Може, однести її в поліцію?

— Халепи буде більше, ніж варта ця штука.

Він повернувся до маркірувальника і гукнув:

— Та замовч ти нарешті!

Потім подибав до річки, тримаючи в одній руці пістолет, а в другій патрон. А коли повернувся, маркірувальник уже кляв мене на всі заставки.

— Ну, скінчив уже кидати камінчики у воду? — запитав він старого.

— Скінчив,— відповів той.— А ви замикаєте двері, коли дивитесь телевізор?

Нетч, так звали того типа, подумав, що він збожеволів, зате я тепер, коли випадково гляну у чиєсь вікно й бачу там тиху, мирну сім’ю, завжди пригадую, що може накоїти пістолет.

5

Хоч як би там було, а я дотримав слова і з’явився на бійку. Мені вже не раз доводилось битися, але такого я ще не бачив. З цього й почалися події, які мало не роздушили мене. Минуло чимало часу після моєї розмови з Носачем. Настало різдво, потім Новий рік, а я все ще жив подвійним життям і з нетерпінням чекав весни. Та ось наблизилась страсна п’ятниця, в яку все й почалося. Коли я кажу «подвійне життя», то не маю на думці чогось поганого. Я остаточно порвав зі Стеллою, але зрідка ще ходив до місії, а решту вечорів проводив з хлопцями. Мені було кепсько, бо я ставився до Дороті як до порцелянової ляльки, і мене просто бентежила її поведінка — то вона раптом заходилася веселим сміхом, то була холодна як крижинка.

Але порівняно з Носачем у мене все йшло як по маслу. Я принаймні міг бачитися зі своєю дівчиною, і всі ставились до мене добре. Прикро було лиш те, що Квартирант і моя стара забрали собі в голову, що я закохався по вуха і, мабуть, от-от оженюсь, а хіба ж мені приємно було чути їхні натяки, коли я поводився з нею як із сестрою? А от Носач потрапив у саме пекло. Биття, наговори й релігійні почуття зробили своє, і Тереза відвернулась од нього; і хоч він щодня бачився з нею на фабриці, торкався її, беручи з машини коробки, вона ніби й не помічала його.

Крім того, він дуже непокоївся за Креба і особливо за той його револьвер. Річ у тім, що зброя зникла невідомо куди, а Креб зовсім знавіснів через оті кляті гроші. Носач геть змучився, бо Креб щось вигукував уві сні, пиячив і витворяв казна-що.

— Він уб’є ту лахудру,— сказав Носач.— От побачиш, застрелить її.

— Але ж револьвера немає,— заперечив я.

— Він зумисне сховав його до пори.

— Та ні, мабуть, продав комусь із знайомих.

— Не такі вони дурні, щоб бавитися револьвером, хай навіть і незарядженим.

Я згадав старого Джорджа і пістолет, з якого було вбито трьох чоловік.

— Може, він з переляку викинув його в річку?

— Що ти, Креб нічого в світі не боїться.

На цьому ми припинили розмову, але щоразу повертались до неї, окрім тих випадків, коли все до нитки розмотували напередодні. Ось приміром:

— Як ти гадаєш, може, мені піти та поговорити з нею?

— Це нічого не дасть.

— Все ж таки вона жінка.

— Вона якась кручена. І чоловіків ненавидить. їй аби лише мститися їм.

— Та, може, коли я піду і розповім їй, що коїться з моїм братом...

— Тоді вона, гляди, запропонує гроші й тобі.

— Ти що, смієшся? — Та я тільки глянув на нього, і він, помовчавши, сказав: — Від неї усього можна чекати. Але тоді вже я її уб’ю, будь певен.

— Надто легко ти розкидаєшся погрозами,— сказав я.

— Такий уже вродився. І виховали мене так. Кожний, хто має хоч краплю гордощів, може вбити.

— Ти ж навіть не знаєш, що це таке.

— А ти вбив кого-небудь?

— Нікого я не вбив, хіба що в уяві, але я розумію, що це таке.

— А от я ніколи не міг собі цього уявити.

— Навіть коли прищавий Мік вихопив ножа?

Він подумав трохи і похитав головою.

— Навіть тоді, але ще хвилина — і я всадив би того ножа в нього.

— Тобі довелося б пожалкувати.

— А ти звідки знаєш?

— У мене багата уява.

— А в мене зроду її не було. Виходить, я гірший за інших? Та й на біса вона потрібна, та уява?

— Все можна уявити собі,— пояснив я.— Ніж, кров, труп, суд, зашморг на шиї.

Він злегка кивнув, але в очах у нього було вагання.

— Авжеж,— сказав він.— Хоч я цього не бачу. А ти, значить, можеш бачити, як це відбувається?

— І зі мною, й з іншими.

— З іншими? — Я кивнув.— А я не сушу собі голови такими дурницями,— похвалився він.— Коли людина чогось варта, вона повинна чинити як треба, інакше — біда.

— Отож-то й воно, що біда,— наголосив я.— Думати так, як ти і твій Креб,— це неодмінно попасти в біду.

— Він допоможе мені виплутатись,— заявив Носач.— Або я йому...

Що будеш робити з таким навіженим? Мені слід було б триматися від нього далі. Та де там. Коли настав час, він таки умовив мене. Я їхав з роботи і побачив його на перехресті. Дощило, а він сидів навпочіпки, напнувши на голову старий плащ, і дивився на воду в канаві. Він чомусь здався мені схожим на стару циганку, яка от-от вріже дуба, і мені раптом стало страшенно жаль його, навіть більше, ніж того разу, коли йому довелося пережити найдовшу ніч у своєму житті і він хотів зупинити час.

— Збираєшся ночувати тут, синку?

— Боявся тебе прогавити — справа є.

— Ходімо до нас.

— Ні, справа надто гаряча. Твоя стара від неї спалахне навіть крізь стіну.

— Гаразд, тоді сідай на багажник, і я одвезу тебе в затишне місце.

Ми, звичайно, поїхали до одного з отих зруйнованих будинків. Там так смерділо, що довелося весь час курити.

— Ну? — сказав я.

Лице його було мокре від дощу, очі блукали.

— Вона сьогодні мені все сказала, Артуре. Тобто Тереза. Я підійшов до неї, як звичайно, коли почув гудок, думав, вона заговорить до мене... І вона справді заговорила.

— Виходить, у вас знову почалося?

— Ще ні, але може початись... Вона сказала, щоб я перестав ходити за нею, бо їй через мене життя немає, а я відповів, що я тут ні до чого. І тоді вона розійшлась. «Тобі добре,— каже,— а мене всі поїдом їдять — моя стара, і старий, і Мік, просто з ножем до горла, от я й пообіцяла».

— Виходить, крапка...

— Постривай. Далі вона каже: «Коли хочеш бути зі мною, заткни йому пельку, а не тікай од нього, мов заєць». А я кажу: «Я обминав його тому, що він твій брат, але ти лише натякни, і він у мене поскаче».

— А вона що?

— «Гаразд,— каже,— побачимо, на що ти здатний. Та це ще не все. Заради мене ти повинен перейти в іншу віру...» В її віру, значиться. Я їй відказую, що це не так просто, а вона: тоді нічого не вийде, бо, мовляв, хоч сама й ладна горіти за мене в пеклі, а дітей прирікати на це не хоче. І зрештою я пообіцяв...

— Таки справді?

Він підморгнув.

— Там побачимо.

— Ти ненормальний, якщо пообіцяв змінити віру через дівчисько та ще надумав женитися в такому віці. Вона тебе просто спіймала на гачок.

— Такі-то справи,— докінчив він.— Ти згоден мені допомогти?

— У чому саме?

— У нього просять допомоги, а він лізе із запитаннями.

— Все це не жарти. Що ти надумав?

— Хочу провчити його сьогодні ж. Ось що я надумав. У їхньому молитовному домі ввечері танці. Прийдемо о пів на одинадцяту, як будуть розходитись. І коли Мік спускатиметься до пристані, з ним буде лише один...

— Тобто для мене?

— Люблю мати справу з кмітливими людьми. Візьмеш його на себе, а я тим часом займуся Міком. Ніяких там залізяк або чогось подібного — побачиш, як я його одлупцюю.

— А яка тобі з цього користь?

— Треба примусити його піти на мирову.

— То ось що, герою! Тобі досить лише сказати, що ти згоден заради неї змінити віру, і вже сьогодні можеш танцювати в їхньому молитовному домі, ходити до них у гості та пити чай.

Він похитав головою.

— Це не годиться. По-перше, він такий тупий, що його добре треба обточити, аби став поступливим. По-друге, він бив Терезу, погрожував мені ножем...

— Але я сьогодні зайнятий.

— Хіба ти не можеш ушитися з проповіді о десятій? Казав би вже прямо, що не хочеш.

— Вона мене витурить, коли дізнається.

Він підвівся й рушив геть.

— А хто буде той другий? — кинув я навздогін.— Здоровенний бурмило чи такий собі?

З цього й почався для мене «щасливий» великдень.