День сардини

1

Та незабаром зміни почали видаватися вже не такими довгими й стали спокійніші. Якось я сказав про це Квартирантові, і він пояснив:

— Що не день, то якась частка тебе відмирає і ти все менше реагуєш на навколишній світ.

Мені це пояснення здалося аж надто розумним, але, можливо, якась правда в ньому була. Крихітні лампочки мерехтять і потім гаснуть. Ти коптиш небо, а оті часточки в тобі вмирають і вмирають... Сам дістаєш мало, а користі з тебе ще менше.

А робота — від неї не тільки руки гудуть з утоми. Та коли брати все до серця, то й збожеволіти можна. Треба загартувати душу. Та от біда — тоді часу не помічаєш. Тиждень миготить за тижнем, наче карти, коли їх тасуєш. Іноді хочеться крикнути:

— Та зупиніться ж, гади!

Але марно.

Може, ви будете сміятись, та першого дня мені було так важко, ніби я гори вергав. Здавалось, той день ніколи не скінчиться. Не треба було й кайданів — лопата їх цілком заміняла. Хоча й не в тім головне. Найдужче дошкуляло мені сонце, чудесне сонце, яке нещадно пекло, і я знав, що воно буде пекти весь день. Але й сонце не було головним винуватцем. Просто я не міг зносити тих важелезних кайданів, що в них закували мене на все життя.

Ось коли я зрозумів тих, які, подібно до Спроггета або мого дядечка Джорджа, продають душу, аби лише мати змогу не завдавати собі клопоту роботою. Вони теж закуті, але хоч можуть прикидатися вільними.

А інші аж із шкури лізуть, щоб хоч урвати хвилинний перекур. Усі, крім старого Джорджа. Цей чоловік з лопатою був справжнім дивом. Він просто походжав собі з нею, ніби по вулиці гуляв. Ніколи не бурчав і не надсаджувавсь. Просто ходив, а лопата працювала сама собою, ніби в держаку у неї був моторчик.

Іноді він зупинявся і брав у руки камінчика. Довго розглядав його й хитав головою. Потім кидав і знову брався до роботи. Хто його зна, про що він думав. То був жилавий довгоносий стариган, і могло здатися, що він тільки й існує задля шотландського еля. У всякому разі, мені так здавалось. Та коли я познайомився з ним ближче, то пересвідчився, що він таки багато дечого бачив за свої сімдесят літ і навіть допоміг перебити чимало людей у минулу війну. Крім того, він утратив дружину й багато віддав, щоб вивести в люди одного з небожів: надто вже вірив у силу освіти.

— Читай книги,— казав він.— Учись — людиною станеш.— І, перехопивши мій здивований погляд, додавав: — Мені не випало вчитись, зате я допоміг синові сестри. І пишаюся цим.

Того дня я ніби прочитав цілий розділ з підручника історії. А після роботи підрядчик підвіз мене ваговозом аж до мосту, і я пішов перевальцем через старовинну арену, немовби у мене була попереду ще ціла вічність. Руки боліли, однією я тримав кермо велосипеда, другу засунув у кишеню. На душі стало легше, адже хоч на сьогодні все скінчилось, та прикро було думати про завтрашній день і безконечну низку інших завтрашніх днів.

— Ну як? — спитала моя стара.

— Чудово,— одказав я.— Чудово.

Я роздягнувсь і добре вимився. Вона сиділа за столом, не зводячи з мене очей.

— Важко було?

— Та ні, не дуже.

— А доїхав добре?

— Шину проколов, довелося півдороги йти пішки.

Розуміючи мій настрій, вона не стала докоряти, що я взяв цей старий непотріб замість новенького велосипеда. Я так зголоднів, що вмолотив цілу гору їжі: м’ясо з овочами, йоркширський пудинг, чай із домашнім печивом. Гаррі сидів у кріслі й читав. Допивши чай, я спитав:

— Мамо, а ти чому не на роботі?

— Піду пізніше. Хотілося приготувати тобі ситний обід — знала, що ти зголоднієш.

— І добре зробила.

— їж, синку, їж,— казала мати, надягаючи пальто.— Я попередила, що затримаюсь. Гадаю, у вас тут все буде гаразд?

— Авжеж,— обізвався Гаррі, простягаючи мені пачку сигарет.

Я взяв одну, скоса зиркнувши на мою стару, й подумав: якої вона тепер мені заспіває? Я не спускав з неї очей, навіть нахиляючись прикурити від вогню Гаррі. А вона — ніби нічого й не бачила. Навіть, здається, усміхнулась, виходячи за двері.

2

Як ото часто буває, після важкої праці мені схотілося розважитись. Грошей було обмаль, і я вирішив піти в кіно. Я сказав про це Гаррі.

— От і добре,— мовив він.— Спочинок тобі не завадить. А грошей вистачить?

— Цілком,— відказав я.— Тільки перед тим треба заклеїти шину.

— Я сам це зроблю,— запевнив він.

І я подумав, що він не такий уже й поганий чоловік. Переодягнувся, витер за нього посуд і поскакав. Жара зовсім ущухла, і я почував себе чудово: адже могло трапитись і що-небудь ліпше, ніж кіно. Втішаючись вечірньою прохолодою, я думав про те, що казав мені Флек, і вирішив почитати щось, головним чином з електрики, а ще, можливо, винайти надкосмічний корабель. Ось почну складати кишенькові гроші, збудую майстерню, дістану таке-сяке приладдя і стану винахідником. Буду вченим-одинаком, працюватиму вночі й зрештою перетворю ту свою майстерню на справжній експериментальний центр. То буде найбільший будинок у місті. І, може, на теперішньому нашому домі приб’ють колись меморіальну дошку: «Артур Хеггерстон, винахідник антигравітаційного двигуна, дослідник Місяця. Народився 1942 р, помер ..» Ви вже, певно, здогадались, що дату смерті я ще не визначив — не хотілося, щоб моїй славі колись настав кінець.

Та потім я облишив свої мрії. І саме вчасно, бо я ж саме переходив «поле битви». Маленькі хлопчаки весело гралися у війну. Перебігаючи від одного укріплення до іншого, вони стріляли з дерев’яних пістолетів, обгорнутих фольгою, і дуже схоже імітували свист куль. Один майстерно наслідував звук рикошету. Кожна його куля давала рикошет. А дівчатка влаштували парад манекенниць — вони виступали урочисто, випроставши руки та розчепіривши пальці, у своїх благеньких вицвілих платтячках, які сягали їм мало не до п’ят. Голодні ковбої пекли картоплю на багаттях, їли її без солі і весело кричали.

В кінці колишньої вулиці стояв будинок. По-моєму, за давніх-давен то був заїзд. На задвір’ї ще стояли напіврозвалені ворота. Од фасаду нічого не лишилося, крім шматка стіни першого поверху. Можна було зазирнути в підвал і кімнати, бо та стіна вже геть розвалилась.

В кімнаті четвертого поверху стояв Носач — справжнісінька мавпа в клітці. Я його не помітив і вже збирався пройти у ворота, коли почув знайомий голос:

— Гей, ти куди?

Мені здалося, що той голос лунає просто з неба. Тоді обернувся до фасаду й побачив Носача при повному параді — вузенькі джинси, яскраво-синій піджак, в зубах сигарета, яку він хвацько перекочував язиком.

— Лізь сюди, Артуре.

— Я йду в кіно.

— Там сьогодні казна-що. Лізь сюди, побачиш дещо цікаве.

— Гаразд, але тільки на хвилинку.

Я перескочив стіну і зійшов замшілими східцями нагору. Мабуть, хтось звідси поспіхом виїжджав: зосталося ще добре ліжко, навіть з пружинами, хоча латунні кулі зникли.

Керрон підскочив на ліжку.

— Ну, що ти скажеш?

— Що? Звичайнісіньке ліжко.

— Тут брухту на добрих п’ять шилінгів.

— Вважай, що вони в тебе в кишені.

— Допоможи мені його розібрати — збудемо на брухт старому Нетлфолду.

— Принеси гаєчний ключ і розбери сам.

— Тут потрібен розсувний.

— Слухай, Носач, я йду в кіно. Мені ніколи.

— Гаразд. Тоді приходь завтра з розсувним ключем, ми розберем його й однесемо старому Чарлі.

Я згодився і покликав його з собою в кіно.

— Ні,— сказав він.— Там сьогодні нічого путнього нема, краще я постережу ліжко. А то ще хтось поцупить з-перед самого носа.

— Як хочеш, але ти дурень, коли станеш його стерегти.

— Куриво маєш?

— Дві сигарети.

— Давай сюди, за мною не пропаде. Віддам, коли розживемось у Нетлфолда.

Ризик був не бозна-який, і я віддав йому сигарети. Він розлігся на ліжку і, підібгавши коліна, поклав ногу на ногу. Тоді підмостив під голову солом’яного бриля і прикурив од свого ж недопалка. Видно, насмалився до нудоти.

— Ми з тобою, друже, могли б, знаєш, як жити,— мовив він.— Давай товаришувати. Тут є непогані хлопці. Будемо разом веселитися. Ну як?

— Даремно стараєшся,— відрубав я.

— Чому? Ми ж нічого поганого не робимо.

— Я хочу вчитися — ось візьму та вступлю на вечірні курси.

Він аж свиснув.

— І тобі не обридло це, хлопче? Тепер саме час повеселитися. Та й за своїх трохи постояти. Портові лізуть у бійку з нами. Минулої п’ятниці побили декого біля молочного кафе.

— Це діло поліції, а не моє.

Він сплюнув.

— Поліції! Вона має інший клопіт: оббирає дівчаток на Шеллі-стріт або стереже автомобілі. Ми самі мусимо за себе постояти.

— Не буде діла! — повторив я.— Мені вистачає власних турбот.

Він виписав коло сигаретою і посміхнувся, хоч видно було, що аж кипить із злості.

— Гаразд, але ліжко ти все ж таки допоможеш мені однести?

Я глянув на гайки: чи знайдеться в мене потрібний ключ,— і пішов геть. Спустився сходами, поминув невеличкий коридор, переступив дитячий стільчик, обійшов вкритий пилюкою диван, з якого вилупився на мене величезний щур, і вийшов у двір. Тепер я знову був на «полі битви». Пройшовши із сотню кроків, відчув на собі чийсь колючий погляд. Я міг дати голову на відріз, що це отой причепа Носач дивився на мене з вікна, пахкаючи димом, наче паровоз. Може, він хотів викурити все, що в нього було, і потім уже влягтись та все обмізкувати перед бійкою. У нашому районі вистачало всілякого наброду. А він, мабуть, поклав собі захищати те ліжко до останку.

Пригадуючи все це тепер, я гадаю, що в Носачеві загинув справжній полководець. І річ не лише в тому, що він не розлютився, коли я не захотів більше водитися з ним і з його ватагою,— він напевне передбачав, що я ще повернусь і попрошуся до них сам. Ну просто наче у воду глядів.

А сталося все так.

Я взяв квиток, купив пачку сигарет і почав видряпуватись на «Еверест», що завжди доводиться робити, коли береш дешевий квиток до «Альбіону». Спочатку лізеш сходами нагору; там — ресторан, клумби, кілька двомісних лавочок та акваріумів, де або лампочки не світять, або нема жодної риби. А звідти — ще вище крутими східцями, на самісіньке горище, і тут уже треба добре зачепитися, бо ця гальорка будувалася ще тоді, коли «Альбіон» був мюзик-холом, і з неї легко дати сторчака. Тут, на «Евересті», завжди галас. Задні ряди — то справжнісіньке гадюче кубло, де закохані розігрують із себе боа-констрікторів; передні — стрільбище, звідки летить усе, що завгодно, залежно від того, яке враження справляє фільм на тамтешню публіку.

Отож я дістався горішньої сходинки й побачив, що там пусто, бо сеанс уже розпочався. Лише одне дівчисько з нашої вулиці тинялося чогось туди-сюди. Джоан Клеверінг. Я знав її ще відтоді, коли ми бавилися в лото й киці-баби. Здається, я їй давно подобався, хоч не став бігати за нею: по-перше, не знав, про що говорити, а по-друге, тоді витрати зростають удвічі, і потім ти ходиш з порожніми кишенями, почуваючи себе нещасним блазнем.

До того ж серед наших хлопців заведено брати все, що тобі належить за твої гроші, а я в той час, та й довго ще згодом, не полюбляв робити це десь у підворітті. Як на мене, коли вже кохатися, то з усіма вигодами.

Джоан стояла біля одного з акваріумів. Коли я підійшов, вона обернулась. Не думайте, що така вже потворна. Нічогенька собі. Але я бачив, що на ній те саме плаття, яке носила взимку, хоча було вже літо. Можливо, тому я й пожалів її. А ще тому, що була ледь-ледь горбата. Я тільки й сказав: «Привіт, Джоан». Вона відповіла. І навіщо я оглянувся! Бідолашна так благально дивилась на мене, що я вернувся.

— Що — пообіцяв і не прийшов? — спитав я.

Вона з удаваною веселістю відповіла:

— Мабуть, він сьогодні робить у третю зміну.

А я подумав, що він, очевидно, ховає всі свої заробітки, сподіваючись зустріти дівчину, якій на гроші начхати. Та я промовчав. Сказав лише, що картина вже почалася, і вона вмить підскочила до мене.

— Можна мені сісти з тобою, Артуре? Адже тут завжди чіпляються до дівчат, особливо коли вони самі.

Що мені було робити?

За хвилину ми вже сиділи поряд і дивилися таку дурну чортівню, якої я зроду не бачив,— про одного бевзя, котрий працює на Алясці шофером; у нього завжди спускають шини, і він весь час спізнюється з рейсу, без чого на Алясці ніколи не буває; інший шофер не йме йому віри і їде туди з Нью-Йорка з гарненькою жіночкою, щоб водити ваговоз точно за розкладом, та, замість цього, його дружина тікає з отим першим, усупереч будь-яким розкладам. Ми затіяли цікаву гру: по черзі заплющували очі і намагалися вгадати, що буде далі. Я весь час вигравав, і зрештою ця гра мені набридла. Джоан тулилась до мене, ніби хотіла, щоб я її пригорнув. Та я замість того дав їй сигарету. Вона хихикнула, дмухнула на вогонь і враз схопила мене за руку, наче на мені зайнявся піджак. Отож я зрадів, коли в залі спалахнуло світло, хоч знав, що тепер доведеться купувати їй морозиво.

Аж ось, гучно тупочучи, на балкон суне ціла ватага. Я одразу впізнав портовиків: червоні куртки і довгі баки — певно, років півтора відпускали,— але сподівався, що вони мене не зачеплять. Вони порозсідалися позаду нас і почали пускати образливі дотепи; потім один, довгий, худий та прищавий, нахилився вперед і взяв Джоан за плече.

— Що, не могла дочекатися?

Вона глянула на мене, здвигнула плечем і обернулась.

— А ти навіщо їх привів? Боїшся, що сам додому не втрапищ?

— А ти йди сюди, я тобі зараз поясню!

— Іди, Джоан,— сказав я.— Іди собі, коли хочеш.

— А це що за телепень? — спитав прищавий.— 3 якого він села?

— Хочеш одкараскатись від мене? — кидає в мій бік Джоан і тут-таки гримає на нахабу: —Ану заткни пельку, а то мій хлопець хутко тобі її заткне!

Я з полегкістю зітхнув, коли знову погасло світло. Не обов’язково бути боягузом, щоб уникати бійки, особливо, коли їх п’ятеро або шестеро проти одного. Я благав бога, щоб картина була цікава, з п’ятьма кінозірками, бо хоч я й не боягуз, проте битися з такою зграєю не хотів. Добре, коли ти не сам і є хоч сяка-така надія на перемогу, та мало приємного, коли тебе молотять цілим гуртом. Та Джоан цього не розуміла. А може, й навпаки — дуже добре розуміла. Я цього досі не знаю. Вона все тулилась до мене, а я відсувався. Тоді вона схопила мене за руку. Рука в неї наче аж горіла, та й у мене, признаюся, теж. Не стану твердити, що мені було геть байдуже до неї.

І раптом я відчуваю, як той, довгий, вгатив мене кулаком межи плечі. Я обернувся і, провалитись на цьому місці, вперше заговорив, хоча до цього не зронив ні слова.

— Ось що, хлопче,— кажу йому,— ти це облиш, а то полетиш звідси сторч головою.

— Та тобі й з одноруким карликом не впоратись,— шпигає він.

— Мені просто не хочеться рук бруднити.

Всі кругом зацитькали: мовляв, або мовчіть, або забирайтеся геть,— та ті портовики й далі викаблучувались. Джоан ще дужче притиснулась до мене, я відсувався, а кляте кіно тяглось і тяглось, і можна було дві сигарети викурити між двома пострілами. Я чув, як портовики перешіптуються, і був насторожі. Вони напевне затівали якусь підлоту — від них-бо чого хочеш можна чекати.

— Посадіть-но крихітку мені на коліна,— звелів прищавий.— Та легенько підіймайте — як барильце з пивом.

Двоє з них підхопили Джоан. А той сидів собі на відкидному стільці, курив і командував.

Я розізлився і цапнув одного за руку. Джоан уже підняли, і я побачив її ноги — зроду нічого подібного не бачив. Вона брикалась і верещала, а я не міг їй допомогти, бо, коли вчепивсь в оту руку, інший з їхньої компанії, що сидів ззаду мене, закрив мені очі п’ятірнею, так і ладнаючись штрикнути в них пальцями. Я відпустив того, що тримав Джоан, і зацідив цьому, другому, в вухо. Я й на віддалі десяти дюймів можу врізати так, що вже не треба добавляти. Він миттю мене відпустив. Та Джоан була вже над стільцями; отож я вискочив у прохід і взявся за довготелесого.

Далі розмова була коротка.

Я вхопив його лівою рукою за вузеньку терну краватку, а правою замахнувся що було сили. Та не поцілив, бо він несподівано нахилився. А потім хтось кинувсь мені під ноги, і я гепнувся на підлогу.

Той, що збив мене з ніг, вискочив з іншого проходу — хитрий підступ, нічого не скажеш! Коли білетер присвітив ліхтариком, я валявся серед стаканчиків від морозива і горіхової шкаралупи.

— Вставай,— наказав він.— І геть мені звідси!

— Вони ж перші почали...

— Всі ви однакові,— заявив він, коли ми вже спускалися сходами.

— Спитайте дівчину, з якою я був,— вони до неї чіплялись.

— Яку там ще дівчину?

— Он ту. Вони тягли її через стільці.

Він засвітив ліхтарик, і я побачив, що виправдовуватись марно. Джоан уже вмостилася довгому на коліна, заплющивши очі й тулячись до його прищів. І я розчаровано вийшов у холодний, безрадісний світ.

Йдучи додому, я тільки й думав про помсту. Носач чомусь зовсім випав у мене з голови. І, слово честі, мені одразу стало якось тепло й радісно на душі, коли я побачив, як він стоїть, неначе в старовинній рамі, спокійний та впевнений,— ну чисто тобі ковбой з американського Заходу,— і дивиться на мене крізь вечірню імлу. Я все йому розповів, і він навіть ні разу не перебив мене. Сидів і слухав, курячи мою сигарету. Я хотів тут-таки повернутись і ждати того, довгого, під «Альбіоном».

— Він нікуди од нас не дінеться,— заспокоїв мене Носач.

— Та він же враз ушиється з нашого району.

Носач похитав головою.

— Згадаєш моє слово — він піде її проводжати.

Але я був такий лютий, що ладен був бігти назад до «Альбіону».

— Не гарячкуй,— мовив Носач.— Спершу треба все зважити. Якщо ми підемо туди, вся ватага нападе на нас, а коли чекатимем тут, то застукаємо його зненацька.

— Я хочу битися чесно.

— Все буде чесно,— запевнив він.

Трохи моторошно було сидіти в темряві на іржавому ліжку й прислухатися, як десь унизу щурі гризуть просиджений диван, а довкола шастають лахмітники. Вряди-годи десь гупали молотки, жалібно плакали уві сні діти, горлали п’яні, сварилися жінка з чоловіком. Я думав про те, як поводитимусь, коли дійде до чесної бійки,— невже всього-на-всього роздушу йому кілька прищів? Десь о пів на одинадцяту ми домовились виглядати по черзі, але вже хвилин за п’ять стежили обидва. Носач перший побачив їх.

— Де? — спитав я.

— Онде, на тротуарі.

— Що ж робити?

— Нічого — адже зараз усі вони сунуть слідом.

Та скоро з’ясувалося, що ватага розійшлась. Ті двоє простували наче в упряжці — прищавий стискав дівчину в обіймах.

— Це Мік Келлі,— сказав Носач.

— Гайда вниз! — вигукнув я.

— Не гарячкуй. Щось надто вже тихо... Не подобається мені це.

— Але ж він утече.

— Краще випустити його, аніж наразитися на всю ватагу.

Ми почекали, доки вони зникли з очуй.

— Ну, а тепер ходім,— скомандував Носач.— Тільки тихо.

Ми спустилися Сходами. Вони йшли, раз по раз цілуючись на ходу.

— Стривай,— прошепотів Носач.— Не подобається мені все це, Артуре.

— Аж не хочеться псувати їм втіху,— сказав я.

— За мною,— звелів він.

Ми вискочили на вулицю,— я біг навшпиньках, а в Носача були американські черевики на товстій гумі,— та Келлі все одно почув. Випустивши Джоан, він лунко свиснув.

— Зве охорону,— мугикнув Носач.— Ану, вліпи йому, а я стану на варті.

Я з розгону дав довготелесому в зуби і відскочив убік — «удар-блискавка», що його ми застосовували в школі,— і тут же почув застережливий вигук Носача. Я хутко збагнув, що й до чого, і зацідив Келлі у вухо: треба було швидше кінчати, бо із завулка почувся тупіт. Носач бачив, як у повітрі гадюкою звився велосипедний ланцюг. Він мені потім про це розповів. Сам я нічого не бачив. Ланцюг уперіщив мене по підборіддю і знову звився вгору, але Носач схопив напасника за руку, і добре зробив, бо я вже тріпався, мов курча з одрубаною головою. А потім я відчув, як Носач кудись тягне мене.

Джоан заламувала руки й верещала мов недорізана. Довготелесий не скоро очумався, і ми встигли відбігти кроків на двадцять. Поки вони з’ясовували, що там з тим Келлі, ми чкурнули геть. Спинилися лише біля старої ливарні. Пригадую тільки, як Носач сказав:

— Тепер ти зрозумів, що я тобі тлумачив?

Я промовчав, бо ще не прийшов до тями, та й не знав, що відповісти.

«Келлі не бачили?» — завжди питалися ми після того.

Правда, один час у мене навіть очі попухли, так я виглядав його всюди, стежив за ним і бачив перед собою вдень і вночі.

З

Все підборіддя в мене розпухло, і моя стара це, звичайно, одразу помітила.

— Що це в тебе?

— Висів усю ніч на балконі.

— Не вдавай дурня, кажи, чого ти вже там накоїв...

Та це лише, так би мовити, коротенький стенографічний звіт. Така вже у неї звичка — поставити десять запитань, щоб дістати одну відповідь, та й то не обов’язково.

— Забився на роботі...

— Коли ти йшов у кіно, цього не було.

— Такі садна не відразу помітиш.

— Хоч раз відповів би по-людському! Завжди ти щось приховуєш, ніколи правди не скажеш. Аби лише відчепитись од мене.

— Ну от, поїхали! Вічно ти до чогось доскіпуєшся — тобі не догодиш.

— Я маю право все знати — мати я тобі чи ні? Ти з кимось бився. А потім, чого доброго, ще виявиться, що у вас там пускають у хід ножі.

— Та облиш ти, мамо.

Вона вирішила, що я вже здаюсь, і швидко,докинула:

— Облишу, коли дізнаюся правду.

— Правда гірка — дивись, тобі ж гірше буде.

— Я всім для тебе пожертвувала. І ось подяка! Бандюгою ростеш. Ні, я не одпущу тебе, доки не знатиму правди.

— От осляча впертість!

— Що ти сказав? Ану повтори!

— «Осляча впертість». Ос-ля-ча, зрозуміла? Чого ти причепилася до мене?

І хто мене тягнув за язик! Тримав би його на припоні, і по всьому. Вона, бідна, втомилася на роботі, а мене дратували неприємності, і я не поступавсь. Мати стукнула мене, а я якось випадково зачепив її по щоці. Отямився вже на підлозі — зверху лежав радіоприймач. Добре, що він був зовсім малий і легкий.

Зроду не бачив такої реакції — навіть не помітив, як Гаррі торохнув мене. Тепер він дивився згори вниз — у роті сигарета, і на ній ще навіть лишилося з півдюйма попелу.

Здається, я заплакав. Моя стара підійшла і допомогла мені підвестися.

— Сідай,— звеліла вона.— А ти,— обернулася до Гаррі,— не смій більше стромляти свого носа куди не слід!

Той шпурнув сигарету.

— Він не сміє здіймати на тебе руку!

— Я сама впораюся з ним. Ти надто вже багато на себе береш. Це мій, а не твій син.

— Ну і панькайся з ним собі на здоров’я,— сказав він, виходячи. Лише у дверях обернувся.— Добрячу халепу викохуєш собі, моя мила.

І вірите, коли він пішов, я виклав їй майже все. Якщо можна так висловитись, близьку до істини версію. Вона повірила, і я поздоровив себе: адже цілком випадково здобув перемогу. Чи то пак, так мені здавалось. Того вечора вона навіть не сказала йому на добраніч. Я довго не спав, але хоч як дослухався, не чув рипіння сходів і, нарешті, заснув як убитий. А він же, той чоловік, дав мені свій велосипед і заклеїв камеру. А я йому навіть не подякував ні ввечері, ні другого дня, ні потім. Тепер це, звісно, нічого не важить. А тоді дуже важило — для нього.

4

Наступного дня на роботі було не легше. Дядечко Джордж звелів мені одвезти записку якомусь типові на будівельний склад, милі за три від нашої ділянки. Я взяв усе необхідне на випадок проколу, але цього разу все воно було зайве. Адже на передньому колесі були новісінькі покришки й камера. Гаррі купив їх, коли крамниця була вже зачинена: мабуть, довгенько стукав у двері. Що було в тій цидулці і в багатьох інших, я дізнався лише згодом, але вам, так і бути, скажу тепер: вони шахрували з подорожніми і спродували «залишки» цементу. А про те, як я все те викрив, розповім потім.

Надвечір линув дощ, робота стала, й почалася гра. В сараї різались у карти, а ми з дядечком Флеком сиділи в бетонній трубі, підклавши під себе мішки, і розмовляли. Цей Флек, признаюсь вам, був чи не першою розумною людиною, яку я здибав у житті. Серйозний такий і спокійний. Він усе примічав, спостережливий був, не згірш від Носача, хоч його й зовсім інше цікавило. Я не вигадую, слово честі. Він зі мною як з рівнею розмовляв. Вірив, що я зрозумію його і що не доведеться повторювати те саме безліч разів. І ніколи не хвалився, не прибріхував: коли вже що казав — значить, так і було; не плів теревенів і не вважав себе за мудрагеля, який усе знає і все відає.

Ми з ним багато про що говорили.

Я спитав його: невже він усе своє життя на цій роботі? Він сказав — ні, прокладав дороги, підводні тунелі...

— Авжеж, багато підводних трас проклав. А починав шахтарем.

— Глибоко довбали?

— Не дуже. Футів шістсот або сімсот було. Вугілля там майже біля поверхні. Поштрикаєш лопатою і знайдеш цілий шар; певно, і тут натрапимо на нього, коли почнемо копати канаву.

— А скільки вам тоді було?

— Я в шахту прийшов ще зовсім хлопчиськом, років тринадцяти. Стояв біля штольні по десять годин щодня — відчиняв і зачиняв двері, сидів там і бавився в хрестики й нолики, всі двері помалював. Потім став коногоном — вивозив на-гора вагонетки з вугіллям. А згодом і до справжнього діла взявся: вибійником став. Заробляв незле, коли не траплявся «черствий» шар.

— А що це?

— Місце таке, де вугілля тверде або де води повно.

— Важко було?

— Звикаєш. Не з медом, звісно. Але мені подобалось, працював аж до першої світової... а тоді й мене забрали.

— Пішли в солдати?

— Яке там пішов, силоміць потягли. Викликає ото мене управитель, старий Чарлі Лоусон, хитрий був, собака. Каже, потрібні в армію добровольці, по одному від кожної шахти. «Розумієш,— каже,— потрібні добровольці, отож я тебе й призначив!..»

Він надовго замовк. Мені здавалося, що я бачу моторошний сон і що все це відбувається зі мною. Вулиця збігає вниз по схилу, у мене довгий ніс, і всі з мене сміються. І так день у день. О другій годині ночі: «Ану вставай!»,— гукає посильний, грюкаючи в двері, наче в барабан, і не відчепиться, поки не скажеш, що вже збираєшся. Потім спускаєшся сходами наниз, засвічуєш лампу і ставиш чайник на гарячу плиту, надягаєш спецівку, заварюєш чай і наливаєш у флягу; береш на сім годин під землею три кусні хліба з якимсь жиром чи мелясою — мастиш її на хліб без масла. Біжиш униз по схилу, а мороз аж кусає за коліна. При вході до шахти береш лампу й шугаєш униз, із темряви в нову темряву, де ще темніш. Штольня веде все глибше, вугільний пил їсть тобі очі, вода капає за комір. Аж ось і твій вибій. Удвох з напарником рубаєш кайлом вугілля, орудуєш лопатою, аж доки вже не бачиш, де піт, а де вода. Тут — ти господар. І ніхто не посміє нагадати про твій ніс, коли у тебе в руці кайло.

І ось в самому розпалі війни наказують вилазити з шахти. Тебе кличуть туди. Ти не сьогодні-завтра можеш стати героєм.

— До самої смерті не забуду старого Чарлі Лоусона,— задумано каже Флек.— Приїхав по мене о десятій вечора своєю ресоркою, щоб відвезти звичайного шахтаря на станцію. Там уже чекав на мене здоровенний сержант, який страшенно лаявся і не боявся самого чорта. Чарлі дав йому пакунок із сотнею сигарет і пляшкою свого улюбленого настою проти застуди, а мене покинув з десятком таких самих бідолах. Усю дорогу до Лондона ми дрижали, бо унтер нам розповідав усілякі жахи про трупи та так звану «нічию землю». В Кінг-Кросі до нас підсіли новачки, а далі вже на кожній станції тупцяли розгублені шахтарі й галасливі сержанти.

Потім ми відпливли пароплавом до Франції: всього-на-всього тридцять шість годин їзди від шахти до лінії фронту. Там була рівнина, геть усіяна кістьми й порита воронками, пустеля, яка при денному світлі виглядала ще жахливіше. А навкруги тільки глина, сама глина. Всюди здоровенні смердючі ковбані, і шлях здебільшого пролягав через них; глина налипала на підошви, й тоді здавалося, що ти всю землю за ногами підіймаєш. А десь на обрії то виникали, то розвіювались купчасті хмарки диму. Дорогою сунули юрби солдатів; багато з них були в білих пов’язках і не могли рухатися без допомоги. Вони гукали до нас: пробачте, мовляв, що не встигли причепуритися. І тягли пісню, в якій не було ні змісту, ні слів:

Ми тут через те, що ми тут,

Що ми тут, що ми тут;

Ми тут через те, що ми тут,

Що ми тут, що ми тут.

Ні, я такого не ждав. Двічі якісь солдати гукали мені: «Гей, синку, сховай носа, а то відіб’є!» Лив дощ, усі рухались повільно, і було тоскно і лячно, бо там, удалині, мерехтіли спалахи й гриміли постріли. Потім дорога перейшла в неглибоку траншею, яка звивалась і петляла, аж поки ми зовсім заплутались; та ось, нарешті, ми опинились на передовій, хоча й не знали про це: кругом було те саме, лише на однаковій віддалі стояли дозорці. Крізь мішки, що вкривали бліндажі, блимали свічки, а з того боку тхнуло трупами.

Біля ходу сполучення було щось на взірець бліндажа, а на ньому папірець з написом: «Глибокий колодязь». Ми зійшли вниз, футів на шістдесят-сімдесят, і там нас розмістили. Ну чисто як у шахті, лише вугілля не було, сама глина. Суха — тверда, наче залізо, а мокра — тягуча, як джем. Розташувавшись, ми спустилися в головну штольню і, пройшовши нею, опинилися просто під німцями,— це називалось «висота 60».

Там я й застряг разом із рештою; двадцять тунелів три на шість футів; величезні помпи і труби, пости підслухування; тисячі людей копошилися, дихали й спали у глині, яка набивалася їм у всі пори, у рот, під пахви, в мозок. Тут же стояли пристрої для розвідки, щоб бачити, як поводиться німець нагорі.

Він, може, й знав, що ми готуємо, а може, й не хотів вірити в це. Якось ми трохи одійшли вбік. Доповіли офіцерові. Такий собі був зазнайко, сказав, що ми під німцями і треба ширше копати. Ясно було, що не минути лиха. Та офіцер і слухати не хотів. І ось одного разу глина обвалилась, утворилося таке собі чималеньке вікно, і зовсім поряд сиділи два німці й курили.

Ми вколошкали їх лопатами, наче щурів. Це було легко, бо вони сиділи без касок. А потім вернулися назад і висадили в повітря ту висоту, не дожидаючи наказу. Того самовпевненого офіцера я більше ніколи не бачив. Так ми німців випередили, а ще перед тим вони натрапили на одну з наших шахт і підірвали її,— це мало б бути серйозним застереженням. Я не думав, що ми здатні на таку жорстокість. Я допоміг закласти мільйон фунтів вибухівки, а шнур підпалив інший. Там було повно людей, і я не чув свого голосу в гуркоті тисяч гвинтівок, наших гвинтівок. Все злетіло в повітря. Люди в бойовій готовності чекали на брустверах. Всі нервували, особливо, коли стихли постріли. Я розмовляв з сержантом, і раптом він побілів як стіна і показав на висоту. Звідтіля несло смаженою шинкою. У мене навіть слина потекла. Затьохкали пташки, і унтер сказав, що то соловей над ворожими окопами, а там, унизу, тисячі й тисячі німців, чотири або п’ять дивізій; одні сплять, інші чатують, декотрі смажать шинку, пишуть листи або розповідають масні анекдоти.

А їм треба було б молитися.

Сержант сказав, що «висота 60» і все попереду нас — велетенське збіговисько людей, гори мішків з піском, безліч кулеметних гнізд, снайперських засідок і бліндажів; і ніяка сила в світі не може здолати ці укріплення, легше захопити Гібралтар, сказав він, а йому це точно було відомо, бо він одбув там цілих півроку. Він не вірив, що з нашої роботи буде якась користь, а я ж бо знав, що може накоїти один фунт пороху, і знав чи принаймні уявляв собі, що накоять мільйони фунтів вибухівки. Та я не хотів сперечатися з ним. Тепер шкодую, бо того дня, коли це сталося, його першого вбило наповал.

Було це на світанку, хвилин за десять після третьої, коли наші знову відкрили вогонь. Та не з усіх гвинтівок, а лише так, щоб відвернути увагу німців.

Гвинтівки потріскотіли й змовкли. Щось жахливе почалось і примусило їх змовкнути; дев’ятнадцять смерчів вогню знялося вгору, і земля заходила ходором. Стояв такий гуркіт, що можна було збожеволіти. Я припав до землі. Та ось засюрчали свистки. То був найграндіозніший футбольний матч у світі. Схилом котилася людська лавина. Тільки сержант не зрушив з місця. Ще мить він стояв, стискаючи гвинтівку, і спершу я помітив, що вона без багнета. А потім глянув на його руку, і в ній зяяла дірка. Тоді я перевів погляд на його лице, і там теж були дві дірки замість очей. Щелепа звисла, як у мерця. Та він і був мерцем. Підхопивши його гвинтівку, я побіг через горб. Хоч попереду бігли тисячі, навколо було тихо. Потім почувся стогін: то поранені й вмирущі волали з того боку схилу. їх було стільки, що я ступав просто по тілах, і нога моя ні разу не торкнулася землі. А земля аж ходором ходила. Я шукав німців, хотів з кимось битися, та довкола були самі беззбройні люди: вони або ридали, або бродили, мов сновиди, або сиділи на землі, уткнувши голову в коліна. Битися ніхто не хотів.

Після цього мене відпустили додому, але я попросивсь у бойову частину. І мені дозволили залишитись. Я думав, може, мене вб’ють. Я ж бо вже вбив скільки мені належало, а якщо вб’ю ще одного чи двох, то все одно це нічого не змінить. Зате, чесно кажучи, вони теж матимуть змогу вбити мене. От я й лишився. А потім зрозумів, що я давно вже мертвий...

Як могло чуже життя стати моїм сном?

Не знаю. Після цього ми багато про що говорили із старим Флеком — не тільки про «висоту 60»,— але іноді повертались і до неї. А тоді, в бетонній трубі, по якій тарабанив дощ, я наче сам усе те пережив, невідривно дивлячись на старого. І потім уже одного його слова чи погляду було досить, щоб перенести мене у Фландрію 1917 року. Може, через оту історію з Керрезерсом-Смітом, яка й досі мучила мене, була якась подібність між тим і тим, хоча я й не можу сказати, в чому саме.

Мене цікавило те, що старий Джордж казав про смерть: «А потім зрозумів, що я давно вже мертвий». Навіть уві сні чув я Джорджів голос і прокидався весь мокрий від самої думки про те, що не лише він, а я теж, обидва ми мертві. Але він знав про це, а я ні — в цьому різниця.

Як можна вмерти отак і все-таки жити? Для мене це була загадка, тим більше, що Джордж був найживішим серед усіх нас. Всі інші тільки намагалися жити, а він просто жив, легко, мов птах... Може, це велика мудрість— вважати себе мертвим.