День сардини

1

Ми домовилися зустрітись об одинадцятій біля пивнички «Барбакан». Носач ледве погодився на одинадцяту, бо хотів ще посидіти в пивничці та випити пива, а мені це було зовсім ні до чого. Я знав його вдачу і хотів мати тверезу голову. Звичайно, я розумів, що він усе одно нап’ється і що його вже не переробиш, але вважав за потрібне бути насторожі. Можете думати про мене що хочете.

Біда сама не ходить... Я прийшов до місії такий чистий, свіжий та впевнений, а через десять хвилин від усього того й сліду не лишилося. Чесно кажучи, я ніколи не погоджувався з ними щодо релігії. Та, ніде правди діти, часом якесь слівце й зачіпало за душу. Я дуже поважав пастора. І почував себе винним, що ходжу туди лише заради його дочки.

Це був напрочуд добрий чоловік. Ще молодим він виїхав з нашого міста, блукав по світу і, зрештою, опинився в Лондоні. Голодний, але надто гордий, щоб жебрачити, він тинявся вулицями, аж поки потрапив у «Колні-Хетч», лондонський притулок для божевільних. Не як пацієнт, звісно, а як робоча сила. Потім купив квиток за п’ять фунтів і поїхав шукати щастя в Канаді, де батракував у якогось пришелепкуватого фермера, а потім рубав вугілля у Західній Віргінії, де під час страйку бог врятував його з лабет поліції, визволив із шахти перед самим вибухом і ще тричі рятував. Нарешті він потрапив до місії Бронкса, де в нього виникла ідея негайно повернутись додому і самому вдатися до проповідництва. Дружина померла, і він ледве зводив кінці з кінцями на свою мізерну пенсію, проте співав, наче дрізд. Уродився добрим і зумів цю добрість зберегти назавжди.

Того вечора він розповідав парафіянам про святого Петра. І наче у воду глядів! Коли дивився на мене, мені ставало моторошно, адже я збирався бити нічим не винного хлопця: не Міка Келлі, котрий, хоч як би віддухопелив його Носач, заслуговував і на гірше, а його супутника, який нічого поганого мені не заподіяв. Я навіть не знав, як його звуть.

Коли б я залишився там ще трохи, то вже не пішов би нікуди. Отже, як тільки святий Петро почав гріти руки над багаттям, я вишмигнув на вулицю, а Дороті за мною.

— Куди це ти, Артуре Хеггерстон?

— Мені треба побачитися з приятелем.

— Чому ж ти раніш не сказав? Всі здивувались. І батько бозна-що подумає!

— Я перепрошую.

— Ще можна все залагодити. Річ не лише в проповіді — він хотів зіграти з тобою в шашки.

— Я дуже перепрошую.

— Ото ще завів! Придумав би щось нове.

Я мовчки глянув на неї.

— Дурненький,— мовила вона.— Скажи хоч, що то за приятель.

— Один із наших хлопців,— промимрив я.

— Чи не отой бридкий тип, якого ти приводив торік?

— Твій батько ніколи так не сказав би.

— Але ж хтось має казати тобі правду.

— У нього теж безсмертна душа, як у всіх людей.

— Я цього не заперечую, але він робить усе, щоб її занапастити. Він погано скінчить, от побачиш. І тебе втягне в біду.— Голос її пом’якшав.— Не йди, Артуре. Зостанься зі мною. Ми не повернемось до церкви, будемо просто гуляти. Тобі ж приємно зі мною?

— Я дав слово.

— А якщо я стану на коліна, ти залишишся? — Вона підступила, взялась за відлогу мого пальта і благально глянула у вічі.— Не відмовиш мені, правда ж?

— Ти ж знаєш, Дороті, що я волів би лишитися з тобою.

— Забудь про нього.

— Я мушу дотримати слова. Ти вже пробач.

Вона поклала голову мені на груди. За дверима лунав гімн: «Веди мене, великий Єгово, паломником по цій грішній землі...» Я поцілував її в очі. Дороті глибоко зітхнула: «О-о!» — і мої губи ковзнули до її вуст.

Ви не повірите, але все було аж надто просто. Я був гангстером, детективом, шерифом, що йшов на небезпечну операцію. Проте можна було й переграти. Хоч у Старому місті ми звикли тримати слово, нікого не боятись і ставати грудьми один за одного. До того ж — і це головне — мене тривожило, що станеться без мене з Носачем, що він мені потім заспіває і яким боягузом усі вважатимуть мене, коли дізнаються. Отож я відхилився від Дороті й пішов геть. Очі в неї були заплющені. Я навіть не попрощався. Знав, що всьому кінець. Коли б вона кинулась за мною чи хоч гукнула, я повернувся б, і все моє життя змінилося б на краще. Та вона цього не зробила.

Було пів на дев’яту, я мав ще дві години і вирішив прогулятися. На вулиці мене огорнули темрява й холод. Біля «Новоорлеанського джазового клубу» я повернув на південь, але деренчливий звук труби ще довго різав мені слух. Проте я не втратив смаку до життя, і мені захотілося самому навчитися грати на трубі, аби видобувати з неї чудові звуки і таким чином позбутися своєї туги. Ніщо так не виливає туги, як труба, а вилити свою тугу — значить позбутися її, я знаю це напевне. Зійшовши схилом повз мільйон невидющих вікон і тисячу котів, я почув верескливі гудки вугільних барж, які вимагали, щоб їм розвели міст, і спустився до річки. Вода була густа й чорна, як нафта. Я бачив велетенську арку моста й машини, що мчали по ньому з шаленою швидкістю. І хоч би де-небудь блиснув малесенький вогник. Я сів на лебідку і став дивитися на чорне плесо ріки. Не знаю, скільки я так просидів. Повз мене пропливали колоди — я налічив їх тридцять вісім. А потім, колихаючись на воді, проплив плямистий собака лапами догори...

Я ледве діждався призначеного часу. А потім усе закрутилося вихорем, ніби час, доти неживий, як отой плямистий собака, раптом ожив, пустився бігти, підстрибуючи на всіх чотирьох лапах. У «БарбаканІ» робити було нічого, і ми відразу пішли й сховалися в напівзруйнованому старому будинку, на сходовій площадці.

— Гадаю, вони не підуть іншою дорогою,— мовив Носач. Від нього тхнуло пивом.

— Виходить, засідка?

— Можеш вважати це випадковою зустріччю. Але розмова буде коротка...

— Думаєш, ми так хутко впораємося з ними?

— Про мене не турбуйся, я все прикинув.

— А що, як у нього ніж?

— На танці він з ножем не ходить.

— А в тебе справді нічого немає?

Він клацнув язиком.

— Покладись на мене. Я ж дав слово, що залізяччя не буде. Чи, може, влаштуєш обшук?

— Гаразд, вірю тобі на слово.

Десь над нами почулися сміх і голоси.

— Виглянь тихенько та подивись, чи їх двоє,— звелів Носач.

Один був довгий — Мік, а другий трохи нижчий, його я мав узяти на себе. Він насвистував якусь пісеньку і бадьоро підстрибував на ходу. Ноги в нього були, як у боксера, і свистів він чисто та дзвінко.

— Двоє.— Тут я помітив, як Носач ховає щось за спиною.— Ти ж казав, що не буде залізяччя!

— Мовчи!

— А я, дурний, повірив...

— Ось що, або замовч, або катай звідси під три чорти!

Я твердо вирішив не допустити крові. Доволі з мене його витівок! Мік і його супутник були уже майже впорівень з нами. Я вхопив Носача за руку. Та вирвати залізяку ніяк не міг, вона немов прикипіла йому до рук.

— Пусти, сволото! — просичав він і схопив мене за горло.

Я одірвав його руку й почав викручувати — мені хотілося зламати її, зробити йому боляче. Він упустив залізяку. Вона загуркотіла вниз по східцях. Ми обидва заклякли. Свист раптом припинився. Той, другий, вигукнув:

— Хто це?

Носач аж скорчився від безгучного сміху.

— Певно, коти,— сказав Мік.

— Хай ще трохи підійдуть,— шепнув Носач.

Той хлопець знову засвистів, але якось невпевнено. Відчув щось недобре. їхні довгі тіні метлялися по землі, і ось вони вже поруч з нами.

— Ходім! — шепнув Носач і скочив униз.

Та, мабуть, невдало, бо я раптом почув його стогін. Потім він розповідав, що наразився на лікоть Міка. Другий одразу присів і наставив кулачиська, наче боксер. Про Міка він і думати забув.

Я скочив униз і порадив йому:

— Тікай! — Він зблід. «З цим легко буде впоратись»,— подумав я і підштовхнув його.— Мерщій, а то кепсько буде!

Він одскочив і вдарив мене правицею в груди, мало з ніг не збив, а потім врізав лівою.

— Артуре, виручай! — почув я заклик Носача.

Та мені й самому були непереливки. Той хлопець колотив мене, наче боксерську грушу. Але він надто вже захопився і, перечепившись об щось, гепнувся вниз. Аж луна пішла, і я вирішив, що з нього досить. Носач стояв навколішки, тримаючись за живіт, і голова в нього звісилась, немов зів’яла лілея, хоч йому забракло повітря, а не води. Я одразу збагнув: головне — не дати Мікові вдарили його ногою, але боявся відвернутись — а раптом він всадить мені в спину ножа. І тут я наступив на кастет. Підняв його і приміряв — підходить,— тоді побачив, як Мік піднімає ногу. Я вхопив її лівою рукою, а правою садонув його в щелепу. І так мені приємно було — ніколи не забуду! Чиста робота — навіть чвякнуло, ніби биткою по м’ячу вдарили, і той тип одразу ж беркицьнувся. Мені нараз стало моторошно. А він лежав, мов лантух з картоплею, та перевернути його я був уже не в силі. Сівши навпочіпки, я намацав пульс. А той, другий, дивився на мене знизу.

— Гади ви, розтуди вас!..— гукнув він.— Ви вбили його!..

— Нічого з ним не сталося,— почув я власний голос.— Ходім, Носач. Треба тікати.

— Все одно я вас запам’ятав,— сказав він.

Носач устав, тримаючись за живіт.

— Поговори мені! — кинув він.— Дзявкни ще тільки, душу витрясу!

Розуміючи, що нас двоє, а він один, той хлопець замовк. Та я знав, що він викаже нас. І боявся, щоб Носач не накоїв ще чогось гіршого.

— Ходімо вже,— сказав я.

Та перш ніж ми зійшли нагору, той хлопець пустився навтіки. Ми — й собі давай бог ноги, тільки в інший бік. Навіть на шосе, де було повно машин, не зупинялись, бо того вечора ми, здавалося, й самі могли збити будь-яку машину. Дві з них рвучко загальмували, може, боялися на нас наскочити, а може — злякавшись нашого вигляду. Носач біг скорчившись, тримаючись за живіт, і весь час по-мавп’ячому кривився од болю. Аж ген за Венеціанськими сходами зупинилися й пролізли крізь діру в огорожі. Носач хотів одразу ж сісти, та я не дозволив — пам’ятав, як той хлопець мчав униз, і знав, що скоро всі вони збіжаться. Ми дісталися до пристані, вже ледве тримаючись на ногах. Я зупинився лише біля пакгаузів, за якими нас не було видно з жодного боку.

Носач ліг животом на холодне каміння і лежав так, поки не полегшало. Я похмуро дивився на нього.

— Є речі гірші від ножа,— мовив я.

— Тому я і взяв кастет.

— Але ж ти обіцяв!..

— Що б ти робив без нього! — І розреготався,— Ще не відомо, хто більше радів після того удару, ти чи я. Чую хрускіт, підводжу голову і... Глянув би ти на самого себе.

— А в нього нічого не було,— сказав я, не слухаючи його.

— Ой сміхота! — хихотів він.— Засвіти-но сірника, щось рука ниє.— Обидві руки в нього розпухли й почорніли.— Шкодує, мабуть, тепер, що кованих черевиків не взув. Перетрощив би мені кістки.

Сірник погас, але диво дивне — я встиг помітити, що він дивився не так на свої руки, як на мене,— добрий генерал завжди думає про своїх солдатів.

— Чого ти смієшся?

— Б’юсь об заклад, що той святий отець поодбирав у них залізяччя. Тепер Мік проситиме віддати його назад.

Я мовчав. Он воно як — тепер, коли щось станеться з Міком, мені доведеться відповідати.

— Годі! — мовив Носач.— Чого сидиш, мов статуя?

— Думаю, який ти гад...

— Тому, що обдурив тебе? Ти ж знаєш, як я вірю в тебе. Міг би покликати Коротуна або Мишеня Хоула, а покликав тебе — хотів, щоб усе було як слід. Я дуже вдячний тобі.

— Ні до чого мені твоя дяка. Ти просто шахрай, ось що... Тереза зовсім не просила тебе його бити.

— Еге ж, я й тут тебе обдурив.— Він перестав хихотіти: мабуть, я зачепив його за живе.

— Гаразд,— мовив я.— Тепер уже нічим не зарадиш. Але я міг через тебе потрапити в тюрягу, і тому мені слід було знати, на що я йду.

Він довго мовчав. Я розізлився по-справжньому й почав на нього кричати.

— Ну гаразд,— сказав він.— Річ у тім, що Тереза... той... Ось уже третій місяць.

— Дурень! — вигукцув я.— Хіба ж їй допоможе бійка з Міком? Одружися з нею, і край.

— Не можу,— сказав він.

— Чому?

— Її предки не хочуть. Я думав, її стара прийде до моєї, як це водиться. Та де там! А Тереза пішла з фабрики. Тоді я поплентався до них додому. В той смердючий ірландський свннюшник... Сказав, що хочу одружитися з нею. Міка й старого не було, а стара, знаєш, що мені заспівала? Хай, каже, Тереза у пеклі згорить, аніж виходити за такого негідника. Ну, і примусила її виїхати.

Я отетерів. Вважати хлопця негідним узяти шлюб з дівчиною, яка вскочила в халепу,— та це ж казна-що. І вперше за цей вечір я поспівчував йому.

— Знаєш, що вона мені сказала? Забирайся, каже, геть з мого дому, погань! Погань!

— А ти їй що?

— Пішов, та й годі.. Шкода, що не я торохнув його кастетом — був би йому амінь...

— Добре, що цього не сталося.

— А я її більше не побачу,— сказав він.— Ніколи.

І я зрозумів, що він твердо вирішив. Іспанська кров заговорила.

— Не зарікайся.

— От побачиш. Побачиш! Тепер я не одружуся з нею, хай навіть благає на колінах.

Більше говорити не було про що. Ми посиділи ще з півгодини, і раптом я побачив, що кастет і досі у мене на руці. Я зняв його. Він був весь липкий. Кроків за двадцять від нас текла річка. Почувши плюскіт, Носач підвів голову.

— Ех ти, де ж я тепер інший дістану?

— Це вже твоя справа, голубе.— Він засміявся.— Годі тобі! Може, Мік там мертвий лежить.

— Щоб його вбити, треба ковальського молота! — Я одвернувсь. Він поклав руку мені на плече,— Ну-бо, старий, він уже зараз чай попиває.

І я повірив. Через кілька хвилин ми вийшли з-за пакгауза і, перетнувши шосе, спустились до канави. Там не було ні душі. Носач почав наспівувати «Полковника Богі», і я мимохіть пішов у ногу з ним і взявся підспівувати. Наші кроки лунали в кам’яній пустці, наче барабанний дріб. Піднявшись на міст, ми глянули вниз і побачили у воді місяць. На схилі світилося одне-однісіньке вікно — в будинку Нетлфолда.

— Цікаво, чи там Креб? — мовив Носач.

— А мені зовсім не цікаво.

— Дивно,— промимрив він.— Двері відчинені...

— Може, провітрюють кімнату?

— Ні. Старий Чарлі вже має бути вдома.— Він стояв, покусуючи нігті, а я пішов далі.— Артуре! — Я не зупинивсь.— Ти чуєш, Артуре?..— В його голосі бриніла якась тривога. Я прислухався. І раптом почув... А він підійшов і схопив мене за руку.— Ти коли-небудь чув таке?

Ми стояли й прислухалися.

— Ходім подивимось.

— Мабуть, старий Чарлі собаку б’є,— вирішив я.— Напився і знущається з бідної тварини. Чого туди йти...

— Ні, це не собака.

Я знав, що то не собака, і мені захотілося втекти. Зроду ще не чув таких звуків.

— Ходімо звідси.

— Там щось не гаразд,— сказав Носач.— Ходім поглянемо.

Ми піднялись на горб.

— Навіть собака не гавкає на нас,— зауважив Носач.

— Може, вона в домі.

— Вони її в дім не пускають.

У дверях з’явився чоловік, і ми присіли. Крізь огорожу видно було тільки його штани й черевики; з відчинених дверей падало світло, і ті черевики жовтіли, наче китиці на вербі. Ми бачили, як чоловік обернувся і мовчки озирнувся назад.

— Ходімо звідси,— шепнув я Носачеві.

Чоловік рвучко обернувся.

— Хто тут?

Він не прислухався, а то напевне почув би, як серце моє вискочило з грудей, наче камінь із гейзера. Я впізнав його голос.

— Тікаймо!

Носач так стиснув мою руку, що мало не розчавив.

— Господи! — простогнав чоловік.

Я здогадався, що раніше ми чули його плач. Він підійшов до дверей і причинив їх, а ми тим часом одповзли геть. Тепер ми не бачили його з-за купи брухту, але знову почули ходу; постоявши ще трохи, він мовчки рушив до дверей і зайшов усередину.

Тоді ми з усіх сил поповзли геть.

Поки він був у будинку, звідти не долинуло ні звуку. Та ось він вийшов не оглядаючись, а коли відійшов кроків на двадцять, кинувся навтіки. Ми бачили, як він вибіг на міст, а тоді чомусь зупинився й глянув у воду.

— Ні,— злякано видихнув Носач.

Та він даремно злякався. Чоловік постояв і побіг далі.

— Ти впізнав його? — спитав Носач. Я кивнув головою.— Гляди ж, ти нічого не бачив!

Ми підвелись і пішли назад до воріт. Тепер було зрозуміло, навіщо він повертався в будинок. Там уже не світилося.

— Дивись! — шепнув Носач.

Та я вже й сам побачив. Вівчарка лежала на боці з висолопленим язиком. З дірки в голові текла кров.

У будинку було тихо.