День сардини

1

Коли говорити по щирості, на нашій дільниці велося не так уже й погано, треба було лише звикнути. Я не нудьгував, і орудувати лопатою, всупереч моїм сподіванням, довелося небагато — лише першого дня мене таки примусили попотіти, бо тоді саме зупинилися машини. А далі я допомагав то там, то там — працював відбійним молотком або кріпив стіни, коли грунт був сипкий. Мені подобалось копати, адже іноді траплялося й щось цікаве: якось ми натрапили на шар добрячого вугілля, і, поки воно не кінчилось, кожен міг набрати собі якийсь мішок. Та бували й цікавіші знахідки. Одного разу ми відкопали гнутий жолоб, яким подавалась на млин грунтова вода, і старий Флек пояснив, що жолоб той, мабуть, дуже давній, бо цегла не фабрична, а саморобна, понад два дюйми завтовшки. А потім ми дійшли до того місця, де був колись млин.

Коло фундаменту нам довелося добре-таки поморочитись. Його було складено з кам’яних брил, мало не ярд завдовжки і цілий фут завширшки, та нашим предкам цього було замало, і вони злютували їх цементом, який до того затвердів, що довелося викликати підривника. Там, де крутилося млинове колесо, ми знайшли криївку. Це сталося вранці, годині о десятій. Я поліз туди і взявся розгрібати землю руками. Знайшов кілька стародавніх монет з жіночим профілем (мені здалось, що то королева Вікторія, хоч то була Анна) і перстень. Він був вкритий осугою, а коли я потер його, зазеленів яскравий камінь. Я хутко сховав усе до кишені й нікому нічого не сказав. На законах я не дуже-то знався, але розумів, що Спроггет або дядько Джордж миттю заберуть у мене перстень, і тоді не бачити мені його більш ніколи.

І все ж я показав свою знахідку старому Флекові. Він пояснив, що монети мідні, та коли побачив перстень, одразу пожвавішав:

— Його, мабуть, мельничка загубила. Ото, бідолашна, плакала. Скидається на те, що цей персник потрапив сюди з Росії. Сховай його, а як знайдеш собі наречену, то добре все зваж, перш ніж надіти його їй на палець.

Я не став слухати далі, а перстень одніс додому й нікому не показав; разом з монетами я сховав його під мостину і в сльотаві вечори іноді виймав та чистив монети, але частіше розглядав перстень. Він був дуже гарний, і його, напевне, довго носили — напис усередині стерся, і я не міг нічого розібрати. Зате можна було скільки завгодно милуватися ізумрудом, який був добре відшліфований і виблискував проти світла.

Та все це принагідно. А розповідати я почав про свою роботу. Так от, коли мені не було чого робити в канаві, я керував бульдозером — це мені за забавку — або ставав на місце маркирувальника, тим часом як він перепочивав. Або ж сідав на екскаватор і вибирав грунт. На ньому працював Джо Джонсон, колишній боксер, завжди напідпитку, зловредний тип. Він нізащо не дозволяв мені сідати на екскаватор, боявся втратити місце, і навіть не любив, коли я спостерігав, як він працює. Та я все одно навчився. Були у мене ще й інші обов’язки — кип’ятити чай, підмітати в сараї, їздити за дорученням дядька Джорджа або Спроггета.

Але найбільше я працював із старим Флеком біля бетономішалки. Спеціальними лопатами ми засипали в бункер пісок і щебінь, а звідти подавали їх у дробарку. Дозу визначали за рискою на покажчику, і суміш потрапляла до ковша, який перекидався над барабаном. Натиснеш на важіль, і вся споруда по канату з’їжджає до форм, гляди тільки не лови гав.

Коли ми не встигали, на поміч нам давали третього, та здебільшого ми справлялись і вдвох. Працювали не хапаючись і могли розмовляти. Треба було тільки завести Флека. Спочатку мені це важко вдавалось. Бувало, цілих півдня б’єшся, а жодного слова з нього не витягнеш. Очевидно, він уже збайдужів до своїх спогадів. Гукнеш, бувало, а він поволі обертається, і очі в нього якісь осклілі. Та потім я збагнув, на які кнопки треба натискати.

Одного разу його розбуркали вершники. Це було суботнього ранку, і повз нас саме проїжджали курсанти школи верхової їзди. Ми вилізли подивитись, як вони гарцюють на своїх конях,— гарненькі дівчата в плюшевих шапочках і хлопці в шкіряних крагах, що гордо зиркали на всі боки.

— Оце сила! — вигукнув я.

— Яка там сила,— заперечив Флек.— Це тільки тобі так здається. А для інших вони просто воші. Для вельмож, наприклад,— неміч або, коротше кажучи, тьху! Немає жодних тобі класів, а лише касти. Кожен належить до котроїсь із них, і тільки простачки, такі, як ти, цього не розуміють.

— Усі знають, що є різні класи.

— Усі знають! — пирхнув він.— Вигадки це, ось що я тобі скажу. Ти й твої товариші можете домовитись і теж проголосити касту. Ватага стиляг, чи як їх там, нічим не відрізняється од панів, які на всіх плюють і позагарбували собі всі теплі місця. Треба тільки мати хоч трохи фантазії.

— Скажіть, дядечку Флек, а коли ви це зрозуміли?

— Мабуть, в окопах. Але це важко пояснити. І знаєш чому? Там були поряд життя і смерть, і все це тиснуло на свідомість. Яка тобі різниця, хто проведе тебе через «нічию землю»,— аби лиш повернутися живим. Там не було класів і каст. Серед панів офіцерів були такі вбогі розумом, що ми благали господа послати їм скоріше смерть, поки вони нас усіх не загнали на той світ. Хто зостався живий — той і вищий. Клас не рятував од кулі чи снаряда,— так що все це суцільні вигадки.

— Але ж усі вірять у це,— сказав я.

— То й що? Пани мусять вірити, бо вони задля цього занапастили силу людей. Вони не можуть нас не морочити, інакше все піде шкереберть. А коли одночасно морочать і самих себе, то тут немає ніякої різниці. Збагнув?

Я нічого не збагнув і перевів розмову на інше.

— А от минулого тижня ви казали, що були мертві, як це розуміти?

— Ти знов про це...

— Поясніть, дядечку!

— Дуже просто. Разом з «висотою 60» висадили в повітря й мене. В мені не лишилося нічого годящого. І ось я тут, хоч, по совісті, вже разів десять мав би бути трупом. Проте від мене нічого не лишилось — нема чого вбивати. Взяти хоча б моє прізвище — що в ньому особливого? — спитав він раптом.

— Кумедне якесь.

— Кумедне?

— Ну, дивне.

— А в кого не дивне? Ось у тебе: Артур Хеггерстон. Подумай сам.— Я подумап.— Хіба воно не таке ж кумедне, як Флек?

— Навіть кумедніше.

— Отож-бо. Будь-яке прізвище кумедне, коли подумати. Всі вони давно застаріли і вже не пасують до модних штанів, шлейок і телевізорів. Якого ж біса насміхатися?

Я сказав, що не знаю.

— Атож, не знаєш. Але одне прізвище як прізвище, а інше викликає сміх,— скажімо, Флек.

— Я ніколи не сміявся, хоч вірте, хоч ні.

— Не ти, так інші.

— Наприклад?

— Багато хто. Деякі люди навіть змінюють прізвище, так з них насміхаються.

— У нас я про таке не чув.

— Але таке траплялося. Ось, приміром, мій небіж... Я повернувся з війни мертв’яком. Дружина вмерла від іспанки. А в моєї сестри був син, здібний хлопчина... Я тоді ще не пив. Заощаджував кожний пенс. Коли настав час, допоміг йому вступити до університету... Але йому там було гірше, ніж на війні. Він часто приїздив, хоч краще б йому не приїздити... Коли він був дома, я тікав — отоді й почав пити...

— Він, певно, був снобом.

— Ні, він збився з пуття, ось у чім річ, і завжди гудив своє прізвище. Мабуть, всілякі там розумники його дражнили. А коли закінчив університет, то приїхав і заявив, що змінив прізвище.

— Ну, а далі?

— Далі нічого. Ми жили самі собі, і він теж; ніхто й не помітив різниці, тільки ми відтоді рідко його бачили.

— А ким він працював?

— Учителем. І тепер викладає в нашому місті. Побачить мене десь на вулиці — і шмиг на протилежний бік. Та від матері він так не тікає. А що їй з того?..

— Але ж...— почав був я.

— Знаю, що ти збираєшся сказати: якби його мати була моя сестра,— той прізвище він мав би інше. Помиляєшся. Вона мені сестра, і все одно його прізвище Флек... Може, саме в цьому причина.

Деякий час ми мовчки дивились один на одного.

— Ну, годі вже, запускай дробарку,— сказав він нарешті.— А над усім цим добре подумай. Іноді прізвище може завдати людині багато горя.

Ми запустили дробарку, та я весь час думав — які ж бо химерні іноді приходять думки! — а раптом наш Керрезерс-Сміт той самий Флек, лише під іншим прізвищем? Коли це так, то зрозуміло, чого він тоді тікав. І, вибравши хвилинку, я запитав:

— Джордже, а яке прізвище він собі взяв?

— Ти що, знаєш його?

— Можливо.

— Ти думаєш, я тобі скажу? Ні, друже! Треба хоч од цього його вберегти.

— Часом не Керрезерс-Сміт?..

Очі його знов збайдужіли.

— Можеш запитувати хоч до судного дня, я тобі не скажу.

Та трохи перегодя він запитав:

— Яке ти згадав прізвище?

— Керрезерс-Сміт.

— О, ні, він хоч і честолюбний, але не настільки[7],— сказав Джордж.— До того ж у нас тут тих Смітів хоч греблю гати.

Більше я не зміг витягти з нього жодного слова. Мені деякий час так і кортіло з’явитись на «Звалище», підійти впритул до Керрезерса-Сміта і шепнути: «Привіт, Флек...» Просто так, щоб побачити, як він скипить. А ще — аби пересвідчитись, чи це справді він. Потім я плюнув на це. Хіба ж мало я вже бачив отих мертв’яків! Іноді думаю: а як би я почував себе, коли б змінив прізвище? Скажімо, став би величатися Тоні Кертіс[8]. Мабуть, як той арештант, що його випустили під слово честі. Тікати — ганебно взагалі, а особливо коли тікаєш од власного прізвища. Хай навіть це буде Флек. Та й що поганого в ньому? Просто він усе це вигадав. Мабуть, таки доволі, бідолаха, натерпівся.

2

Ватага наша потроху зростала. Вже було чоловік п’ятнадцять, хоч рідко коли збиралися всі, а неприємності, як на гріх, траплялися саме тоді, коли нас було мало. Правда, не так-то вже й часто вони траплялися. Як-не-як, а бійка в «Рідженті» багато чого навчила і нас, і наших супротивників.

Відтоді ми не потикалися за межі свого району. На околиці теж було небезпечно, і ми намагалися триматись ближче до центру, де завжди знаходили собі якусь розвагу. Часом ми навіть потроху випивали, коли в когось були гроші, разів зо два на тиждень ходили в кіно, а решту часу стовбичили біля молочного кафе або просиджували в старій ливарні, де був тепер наш штаб. Суботніми вечорами ходили на танці. Нудьга, та й годі.

Зате ми хизувалися своєю уніформою — діагоналеві штани, черевики на грубезній підошві, непромокальні куртки й вузенькі червоні краватки. Про одежу ми вже аж надто дбали. Все це було пусте зазнайство, але Носач і слухати нікого не хотів. Він був рішучим поборником дисципліни. «Все має бути як належить, а як ні — то...» Правда, мені він ніколи й слова не сказав, бо я завжди стежив за собою. Ми з ним навіть заприятелювали, хоч між нами завжди була деяка відстань.

Мені подобалось його почуття гумору. Крім того, я не раз бачив його під час бійки і поважав за хоробрість. А він без мене просто жити не міг. Вигадував усілякі плани, а я розробляв їх аж до найменших дрібниць.

Він завжди вмів орієнтуватися на ходу — пригадуєте, в «Рідженті», як він усе розібрав, наче по нотах? — а стратегічні плани розробляв йому я. Узяти хоча б наш штаб. Спочатку довелось його умовляти, та я наполіг на своєму. Там була стара комора, ми її підмели й приладнали замок. Притягли туди Носачеві стіл і стілець. Решта сиділи на ящиках від апельсинів. У нас навіть був старий патефон і сила пластинок, що їх ми позичили, випросили або просто вкрали. Пластинки були паршиві: якісь типи видавали пісні двадцяти- чи тридцятилітньої давності, і ми їх ставили тільки задля сміху. Ось, скажімо, «Емі, чарівна Емі» — про жінку, яка перелетіла Атлантичний чи ще якийсь там океан і побила всі рекорди. Та були й інші, з південних штатів, наприклад, Луїс Армстронг, Фете, Уоллер, Джеллі Ролл Мортон, брати Мілзи тощо. Ми любили старий добрий джаз. Могли сидіти, обіймаючи коліна, хоч до ранку, особливо коли вдавалося роздобути кілька пляшок пива й сигарети. Чудові то були вечори. Можливо, навіть найкращі в моєму житті.

Але всьому буває кінець, і він настав. Не відразу, звичайно, а поступово. Підкрався, мов кіт до горобців. Та це рано чи пізно мало статися. Я хочу лише сказати, що кінець насунувся трохи передчасно. Спершу Носач пішов працювати на консервну фабрику, хоч від цього ще нічого не змінилось. Але тепер у нього завелися гроші, і він міг кожен божий день випивати. А одне тягло за собою інше.

Якось увечері Носач кудись зник. Ми умовились зустрітися біля молочного кафе, та він не прийшов. Що й казати, я весь вечір місця собі не знаходив, навіть коли зібралися всі інші. Дивно, як це двоє не можуть жити одне без одного. І навіть коли один з хлопців, на прізвисько Бевзь, почав розповідати мені якусь побрехеньку про свого батька, почуття самотності не минулося.

— Кличе мене директор до себе в кабінет і каже: «Я чув, що ти неграмотний»,— а я йому: «У нас є «Беано», то я прочитав його від дошки до дошки!» А він: «Годі брехати, це ж ілюстрований журнал, а ось коли рахуватимеш получку, тоді що?» Я кажу, що вже якось та порахую, а він розсердився та ну мені втовкмачувати, як потрібно бути грамотним. Усі мусять бути грамотними... Ти чуєш, Артуре?

Я сказав, що чую, хоч мені було зовсім не до нього. Мені хотілося знайти Носача, хоч де б він був, і припровадити сюди. Та це було мені над силу. Ох, як гидко відчувати свою безпорадність!

— Тоді він сказав, що вчитель сам ходитиме до мене, чуєш? Та я тільки глянув на нього. «Як ти на це дивишся? — питає. Ну, я, звісно, нічого йому не відповів: він же не торгує рибою зі смаженою картоплею, де там йому зрозуміти, яке у нас божевілля, коли поруч дві тітки чистять картоплю, а навіжений старий кидається, мов очманілий, патрає рибу або нарізає жир, і сморід навколо такий, що хоч бульдозером ріж...

— Артуре, ось тобі ласий шматочок.

— Ну й смакотаї

— Так от, приходить він до мого старого і пристає з ножем до горла, а мій старий саме закладав тоді картоплю в машинку для різки, а потім зсипав її до ванни, в якій ми купаємось. Нарешті,— ти чуєш, Артуре? — він і питає мого старого: «Ви мене чули?» А мій старий: «Та чув, сер». Тоді директор і каже: «Ну й що ви на це?» А мій старий йому ні сіло ні впало: «Одне лиш можу напевне сказати — підписів він ніколи не підроблятиме».

Я мусив посміхнутись — адже цей хлопець був свій і дуже старався мене розважити. Та, мабуть, це вийшло якось штучно, бо Бевзь підсунувся до мене й зареготав:

— Ха-ха-ха! Хіба ж не смішно?

Я сказав, що не дуже, а він спитав чому, і тоді я одверто йому заявив: коли вже старий Брехем так запобігав і навіть збирався примусити когось навчати такого дурня, то йому треба дякувати, а не висміювати. І взагалі, я чув уже це разів сто.

— А на біса мені вчитися? — сказав Бевзь.— Я не такий дурень, як ти і всі інші вважають.

— Ось почекай, помре твій старий, і тобі самому доведеться вести діло, тоді побачимо, що з цього вийде.

— Я того ж дня найму собі рахівника!

— Але ж читати тобі все одно треба вміти.

— Тоді я оженюсь і доручу це дружині.

— Нічого ти, Бевзю, не зрозумів,— сказав я.— Директор добра тобі бажав, а ти і твій старий наплювали йому межи очі.

— Ото ще мені вчительський захисник вишукався!

— Тобі б тільки з усіх насміхатися, спочатку з Брехема, а тепер з мене. А ми ж хотіли тобі допомогти.

— Хочеш, я скажу, чого ти сьогодні такий?

— Ану кажи!

— Ти лютуєш, бо Носач не прийшов.

— Ану, ти! — визвіривсь Коротун.

— Кінчай! — підхопили інші.

Та я зачепив його за живе, бо він і його старий тільки й відбувалися отими кпинами, а я поцілив у самісіньку точку. Бачив я вже таких, як цей Бевзь. Одні — тупі, другі безтолоч, а треті — просто не хочуть учитись, як оце Бевзь, і шукають собі якогось виправдання, та всіх їх об’єднує те, що їм це неприємно. Дайте йому нап’ясти на голову шолом зі всілякими там клапанами, проводами і трубками, наче в кіно, і щоб одразу навчився грамоти, то він дякуватиме вам на колінах.

Отож усі були проти Бевзя, але він не здававсь.

— Я вам дещо розповім про нашого великого білого вождя: він бігає за одним портовим дівчиськом, за вітрогонкою, і знаєте, хто вона?.. Сестра Міка Келлі.

— Ти вже набрид мені,— сказав я.

— А-яй, ану заплач, Красунчику.

— Гаразд,— кинув я.— Коли ти сам напрошуєшся, то ходімо звідси на хвилинку.

— Ну й піду, і куртку скину.

Ми пішли, але Коротун сказав:

— Негоже зі своїми битися. Облиш його, Артуре.

— Гаразд, хай просить пробачення.

— А дзуськи,— мовив Бевзь.— Ні тепер, ні потім.

— Давайте пошукаємо десь тихого куточка,— запропонував я.

Ми рушили головною вулицею, але не пройшли і десяти кроків, як навперейми вибіг Носач.

— Привіт, хлопці! — гукнув він.

Ми оточили його, а він одразу помітив, що в нас щось не гаразд. Чого-чого, а кебети йому не бракувало.

— В чім річ?

— Бевзь із Артуром зчепилися.

— Що не поділили?

— Бевзь уже вкотре почав розповідати, як старий Брехем хотів навчити його грамоти, а Артур його присадив.

— Я цю побрехеньку чув уже років двісті тому,— сказав Носач.

— А ще він варнякав щось про тебе й сестру Міка Келлі,— докинув Коротун.

— Це вже діло моє, я не арештант.

— Чхати мені на вас,— коношився Бевзь.— Я все одно з нього кишки випущу!

— А, то он як! — сказав Носач.— Ти затіваєш чвари серед своїх і ще не хочеш нікого слухати... Геть від нас!

— Он як?

— Отак!

— Він загалом непоганий хлопець,— заступився я.

— Не лізь. Ми повинні триматись один одного. Битися можна тільки з чужими.

Але ж я перший почав,— не вгавав я.

— Годі. Не будемо більше сперечатись про це.

Ми залишили Бевзя посеред вулиці, а самі повернулися до кафе. Може, у мене м’яке серце, але мені було шкода його. Певно, через те, що в нього було таке нещасне лице, коли ми пішли. І я зрозумів, що навіть неписьменний дурень іноді почуває себе зовсім самотнім. Куди ж йому поткнутися? Ні портові, ні інші не приймуть його до себе, бо він дурень, а якби й прийняли, все одно з того нічого не вийшло б: де ж це бачено, щоб хтось та їздив до свого гурту трамваєм за чотири пенні! А в Старому місті, крім нас, були тільки малята, які бавились у гилки, класи або хованки. Отож, коли ми його вигнали, він опинився за бортом. Це навіть гірше, ніж вигнання з раю. Або, як співається в пісні: «Бебі, мені холодно тут».

Сиди цілими вечорами вдома та гиркайся з родичами, бо тобі хочеться дивитись дев’яту програму, а їм саме заманулося восьмої. А то тобі звелять: катай до крамниці на розі або полий двір, чи візьмуть та й спитають, коли ти востаннє мився. Розлючений до краю, ти підеш тинятися вулицями, а навколо жодного тобі привітного погляду; або сидиш у канаві й дивишся на голубів — це дуже приємно так собі, мимохіть, але страх яка нудота, коли доводиться гаяти на це цілий вечір. Авжеж, кажу вам, тут зрадієш, навіть коли який пришелепуватий заговорить до тебе.

Я знав, що іноді такий самітник починає водитися з дівчиною, на яку за інших обставин навіть і не глянув би. З нудьги вони обходять мебльові крамниці, а потім, дивись, уже й котять поперед себе коляску з лялею.

Як бачите, я всіляко намагався виправдати Бевзя, але Носачеві й іншим про це нічого не сказав. Та коли ми веселим гуртом умостилися поруч з музичним автоматом і взялися за молочні коктейлі, я побачив, що він зазирає в двері, мов той бездомний пес. Я штовхнув ліктем Носача. Він байдуже глянув туди і сказав:

— А ти не зважай.

Бевзя ніби й не помічали. Подивившись хвилин із двадцять на наш бенкет, паршива вівця підступила до стойки. Бевзь, може, і вважав себе невидимим, але Носач, як тільки кінчилася пластинка, не дав поставити іншої.

Серед цілковитої тиші пролунав його гнівний наказ:

— Геть звідсиі

— Кафе не твоє,— огризнувся Бевзь.— Я маю право тут робити що хочу.

— Сказано тобі — геть!

— А спробуй вижени...

— Облиш його, Носач,— обізвався господар, молочар Джо.

— Він бешкетує і лізе в бійку,— пояснив Носач.— За це я вигнав його. Але, видно, без бійки таки не обійдеться, коли він не хоче забратися по-доброму.

— Він залишиться, коли хоче,— сказав молочар Джо.— Тут я хазяїн.

— Як вам завгодно,— буркнув Носач.

— Слухай, а може, приймемо його назад,— запропонував я.

— Випробуєм востаннє,— підтримав мене Коротун.

Решта теж загомоніли, і Носач змушений був поступитися. Трохи помовчавши, він сказав:

— Гаразд, але щоб це було востаннє.

Бевзь одразу підскочив, закрутився дзигою і більше нікого не чіпав. Жодного слова не було сказано про сестру Міка Келлі, хоч кожен тільки про це й думав. За неї, звичайно, йому і перепало. Адже в нас через дівчат завжди якісь неприємності або суперечки, тому що наші хлопці їх категорично не приймають. Я бачив якось одну американську картину, там у ватагах повно дівчат, і весь час вони лапаються, то стоячи, то на ходу. А у нас — зась.

Це була важлива новина, адже Носач ніколи не зупинявся на півдорозі, і, виходить, щомиті могло статися нещастя. Лишалася одна надія: все ж таки вона сестра Міка, але, коли добре подумати, то це ще гірше. Коли хтось із хлопців починав ганяти за якимсь дівчиськом — це вже погано, а тут ще виходив такий несподіваний поворот, що й в’язи можна було скрутити. Мені кортіло глибше дізнатися про все, але я радніше вмер би, ніж запитав.

Годині о десятій вечора хлопці почали розходитись, і незабаром лишилися тільки ми з Носачем та ще Бевзь, який хотів віддячити за ласку. Мені навіть здавалося, що він ось-ось почне рюмсати із вдячності.

Він тиснув руку мені й Носачеві, присягався бути щирим другом, запевняв, що ми можемо покластися на нього, і, нарешті, запропонував піти з ним до рибної крамнички його батька і з’їсти по пакетику риби із смаженою картоплею. Та ми відмовились. Іншим разом, сказали йому, і він побіг, вистрибуючи з радощів.

А ми ще довго тинялися понад канавою, і, хоч погода стояла чудова, нам було сумно; не мали навіть що сказати один одному. Зрештою Носач запитав:

— Ти не поспішаєш, Артуре?

Я сказав, що мені нема куди поспішати, і ми сіли на землю. Він довго гриз стеблинку, мов та шкапа старого Нетлфолда, потім сказав.

— Чудно якось вийшло.

— Що?

— Братуха сохне за тією дочкою лахмітника, хоча ще тиждень тому я його за божевільного вважав. А може, я сам збожеволів, як ти гадаєш, Артуре?

— Кажуть, це з кожним буває,— відповів я.

— Вона працює пакувальницею: вкладає бляшанки з сардинами у великі картонні коробки. Підіймаю я ці коробки підвісним краном і раптом бачу її... Вона легенька, мов пір'їнка, на руках можна носити. І розмовляє тихо-тихо, а я терпіти не можу, коли галасують,— ти не ображайся, Артуре, це я про своїх сестер та свою стару, адже вони рибою торгують.

— Виходить, ти закохався?

— Та ні. Цього ще бракувало в моєму віці! Але чому б мені не погуляти вряди-годи з нею?

— Якщо вона цього захоче. Знаю я цих дівок. Вони тільки того й ждуть, щоб ти завжди стовбичив біля них. Не хочуть ні з ким ділитися.

— Вистачить з неї і двох разів на тиждень.

— А як же Мік?

— Він не дізнається.

— Йому це не сподобається. До того ж ти іншої віри.

— Та це ще так, несерйозно. Буду поки що триматись од нього подалі.

— Ти й не зчуєшся, як хтось натуркоче йому про тебе, і він оголосить тобі війну.

— То й що?

— Скличе свою ватагу, і вони зітруть тебе на порох. Я вже не кажу, що буде з нею.

— Малої він не зачепить!

— О, ще й як зачепить, і батьки теж дадуть їй перцю.

— Хай тільки спробують, я тоді й будинок їм спалю,— погрозив він.— Хай хто хоч пальцем її торкне...

Я зрозумів, що сперечатися з ним марно.

— Гаразд, друже, роби як знаєш. Але пильнуй.

Він дивився через канаву і обидва мости туди, де видніли дахи портового району; ветхі, перекошені хатини, які боязко тулилися до схилу; брудні, мощені бруківкою вулички; розвалені ганки, напівзруйновані сходи.

— Як її звуть?

— Тереза.

— Так це ж ім’я святої.

— А яка то свята?

— Не знаю. Якась доброчинна, одне слово, праведниця.

— Артуре...

— Слухаю.

— То ти вважаєш, що я закохався?

Тут не можна було відповісти прямо.

— Скажу тобі лиш одне: мабуть, у тій дівчині справді щось є, коли вона тебе так узяла за живе.

— Ти гадаєш? — задумано спитав він.

— Авжеж, я певен.

Я пішов, а він сидів і замріяно дивився в той бік — мабуть, чекав, коли в її вікні спалахне світло. І це Носач, шибайголова із шибайголів! Якщо є хтось там вищий над світом, то він, певно, навмисне влаштовує такі речі — задля сміху. Я тому так кажу, що саме в цей час ватага Келлі громила наш штаб, який був буквально за два кроки. Вони, очевидячки, стежили за Носачем і пішли туди в обхід. А може, перебігли канавою, і він їх не бачив. Все може бути. Адже Носач дивився в інший бік.

3

Так, скажу я вам, гарний був той вечір. Теплий, безвітряний, м’який і трохи сумний. Біля кожного парадного сиділи старі баби різних порід і літ, від сорока до дев’яноста, і розповідали анекдоти або обмінювалися плітками. Чоловіки стояли поруч, або сиділи, спустивши з плечей шлейки, курили і втішалися відпочинком. Раз по раз вибухав голосний сміх.

На розі нашої вулиці і шосе широкий тротуар, і там під старезним, уже майже безлистим каштаном, стоїть лава. Влітку це улюблене місце старих плетух, бо по шосе одна за одною сновигають машини, і, коли щось трапиться хоч би у дідька на рогах, вони все одно дізнаються про це не пізніш як за десять хвилин. Зараз там сиділа й моя стара з кількома сусідками, і я теж мусив сісти із ввічливості.

Вони, звичайно, відразу взялися до мене.

— О, молодий Ромео,— кинула місіс Троттер; їй уже під дев’яносто, і в неї така сила онуків, що по неділях, коли вся рідня приходить її провідати, їм доводиться обідати на задньому дворі.

— Щось ти пізно сьогодні, синку,— сказала моя стара.

— Сидів над річкою, милувався заходом сонця.

— З любкою, звичайно,— докинула місіс Теппіт і розсміялась; сміх той нагадував гикання старого осла.

— Він ще не гуляє з дівчатами, я добре знаю,— заперечила моя стара.

— Як не бачить око...

— Я теж колись думала, що наш Джо такий,— сказала бабуся Троттер.—Сидить, бувало, вдома, копирсається в приймачі. А одного разу прийшов увечері додому і бовк просто з порога: женюсь, та й годі...

— Це у них швидко робиться, будьте певні,— мовила місіс Теппіт.

У мене вистачило терпіння промовчати. Я знав, що їм дуже скоро обридне патякати про мене, тому й не зважав на те, але моя стара весь час не зводила з мене очей, і я мимоволі почував себе винним. Цим старим плетухам пальця в рот не клади. Вони таке знають, що іноді тільки очі вирячиш та подумаєш — може, я й справді таке вчинив, тільки забув про те?

— От хоча б Джек Смолмен,— вела далі бабуся Троттер.— Повернувся з в’язниці, й тієї ж ночі його спіймали на гарячому у взуттєвому відділі робітничої крамниці, а його спільники втекли фургоном. Не минуло доби, як повернувся, а вже й сам ускочив і дружину втягнув.

— Йому дали рік, а їй — дев’ять місяців,— докинула місіс Теппіт.

Усі, в тім числі й моя стара, знов вибухнули сміхом.

— Ото бідолашна,— провадила далі місіс Теппіт,— вона ж так хотіла, щоб усе було тихо-мирно. Пригадую, коли його посадили вперше, вона так побивалась!

— Я була, була при цьому, то був такий жах! — затріщала бабуся Троттер, киваючи головою, як китайський болванчик, і шамкаючи губами.

— Ми почали лаяти її, а вона налетіла на нас мов скажена.— «Гаразд,— каже,— зате він завжди був у мене чистий і охайний — жодного разу не бачила я його без комірця та краватки».

— А в неї ж чи то восьмеро, чи то дев’ятеро дітей,— зауважила бабуся Троттер.— Уявили б ви собі того її красеня — комірець на голій шиї та ще й краватка до нього...

І почалось... Коли хочете знати життя, відшукайте ту лаву під каштаном. Вам безплатно одкриють очі на божий світ. Тільки сховайтесь, щоб вас не побачили. Ці баби знають усіх в окрузі, а при чужому відверто говорити не будуть.

Нарешті ми пішли додому. Я ступав попереду швидкою ходою, бо в нас не заведено ходити з матерями, але вона наздогнала мене й торкнула за рукав; мене аж скорчило від думки, що вона хоче взяти мене під руку,— тому я зійшов убік і пропустив її наперед. А тут ще стара Теппіт каркала, як на біду:

— Тримай його, Пег, тримай! Бо і цей красень майне від тебе так, що й не зчуєшся!

Мати ніби вгадала, про що я подумав.

— Він був солдатом берегової охорони,— раптом мовила вона.

— Ти мені давно вже про це казала.

— Він був хороший чоловік. А говорити вмів — заслухаєшся. І служив добре, всю війну пройшов, був у Дюнкерку. Твій дідусь любив його. Я тоді працювала на фабриці.

— Еге ж, мамо,— сказав я, одступаючи від неї.

— Я знаю, ти часто про нього думаєш. Ми прожили з ним три місяці, а потім його кудись перевели. Він написав мені кілька листів. Потім листів довго не було, а коли не став посилати гроші, я написала йому на останню адресу, і мені відповіли, що він демобілізувався. То й що... Я теж маю гордість. Не хотіла нав’язуватись йому. До того ж у мене вистачало й свого клопоту — дідусь помирав, а ти... ти якраз тоді мав з’явитися на світ. Отож я й не стала його розшукувати, хоч і жилось мені дуже самотньо.

— Годі про це, прошу тебе, мамо,— сказав я, не знаючи, куди подітись.

— Бабуня Троттер нагадала мені про нього, роз’ятрила рану. Ти ніколи не покинеш мене в біді, правда ж, Артуре?

— Не бійся, я не втечу.

— Як самотньо мені було...

Ми зайшли в дім.

У Гаррі світилося. Він запитав:

— Це ти, Пег!

— Так, я. Тобі що — недобре?

— Та ні. Просто вирішив раніш лягти. Добраніч, люба.

— Добраніч, Гаррі.— Вона почала підійматися східцями, а потім раптом обернулась і сказала:— Завтра річниця нашого шлюбу, Артуре.

Я промовчав, і вона пішла далі. Мене охопило якесь невиразне хвилювання. Пішов у кухню, ввімкнув світло, набрав води в електричний чайник... Та коли мати спустилась, я вже оволодів собою.

— Ти, мамо, вирішуй сама.

— Я подумала, може, це буде тобі цікаво.

Вона простягнула мені газету. Там було оголошення про шлюб. Мабуть, боялась, що я вважатиму себе незаконнонародженим. Та в мене й гадки про це не було. Адже таке не сховаєш. Ми прожили тут усе життя, і вже давно знайшлася б якась «добра людина», котра не вміє тримати язика за зубами... Повертаючи їй газету, я сказав:

— Мені це ні до чого, мамо, але все одно дякую тобі... Ти чула, що я сказав перед цим?

— Н-не знаю... Потрібне розлучення, здійметься галас... Його, бідолаху, потягнуть до суду...

— Мені здається, ти досі ждеш його, мамо.

— Я навіть не можу згадати, який він, доки не гляну на тебе.

— Я не хочу втручатись у твої справи. Але у тебе має бути якесь життя. Йому ти нічим не зобов’язана. А мені все одно, можеш послати його к бісу і вийти заміж за Квартиранта...

— Правда? А я все думала, що ти щось маєш проти Гаррі.

— Гаррі не втік би від тебе.

— Звичайно. Але знаєш, Артуре, мені чомусь завжди здавалось, що він знову ввійде в оці двері.

— Даремно.

Проте я й сам чомусь хотів, щоб він таки зайшов. Просто хотілось побачити його обличчя, запам'ятати і зберегти на все життя. Бо так мені ніби чогось не вистачало. Я розумів, що коли б він прийшов, це так не минулося б,— я, мабуть, ударив би його за все, що він заподіяв моїй матері. Звичайно, він може виявитись приємним типом і навіть сподобатись мені. Або ж я зненавиджу його з першого погляду. І все ж мені хотілось побачити його. Ось про що я міркував, а моя стара думала про своє — про те, який гамір зчиниться, якщо вона зажадає розлучення. Видно було, що вона страшенно боїться цього і, мабуть, завжди боялась. Такі-бо вже прості люди: ми ліпше все життя ходитимем у ярмі, аніж звернемося до суду.

І ще одне я збагнув, коли ліг і довго перевертався з боку на бік. Хоч ми, здається, й поховали його, але я чогось сподівався, що він усе-таки прийде.