День сардини

1

Я б міг поїхати заводським автобусом, але визнав за краще пройтись. Річ у тім, що я просто боявся повертатись додому. Та даремно це мене страхало: не встиг я клацнути замком, як двері розчинились, і на порозі зустрів мене Гаррі — кудлатий, у піжамній куртці і в штанях з обвислими шлейками.

— Заходь, тебе тут ждуть, наче манни небесної,— мовив він.

І відступів убік, даючи дорогу моїй старій, яка летіла до мене, плачучи та сміючись, і зацідила мені так, що я теж заплакав.

— Ось тобі! За всі мої хвилювання й безсонні ночі.

Проте я знав, що все гаразд, що вона вдарила мене з любові.

— Коли ти востаннє їв? — запитав Гаррі.

Я, звичайно, сказав, що давно, місяць чи, може, й два тому — і вже за хвилину почув пахощі яєчні з шинкою, яку мав щастя їсти вдруге за цю ніч. Моя стара терла руку, яка щеміла від удару, й закидала мене запитаннями, а я ледве стримував язика, щоб чогось не вибовкати. Та все ж стисло розповів про бійку і про те, як ми бачили Креба.

— Його схопили вчора в Едінбурзі,— сказав Гаррі.— Ведеться слідство.

Ганебно признатись, але я зітхнув з полегкістю, коли дізнався, що все скінчилось. По дорозі додому мене переслідував страх, що, прийшовши од Стелли, я потраплю в пастку: біля будинку цілий ряд поліційних машин, стирчать антени, а моя стара сидить на табуретці і детективи допитують її.

— Не пощастило хлопцеві.

— Перестань молоти дурниці, краще надягни піджак,— гримнула моя стара. Потім підозріло сказала: — Щось ти аж надто чистий, хоч і спав на землі.

— Вмився у громадській убиральні,— збрехав я.

— Ось тобі гарний шматок шинки,— частував мене Гаррі. Моя стара тим часом пішла до комори.— Тебе не візьмуть, малий. Слідство вже скінчилось.

— А ви звідки знаєте?

— Маю знайомого в поліції... Револьвер був при ньому. Старого лише поранено — видужає і теж даватиме свідчення. Зате в неї поцілив без промаху.

— Звірюка! — докинула моя стара.

— Не кажи так,— сумовито мовив Гаррі. Я глянув на нього. Високий, прямий, спокійний, а проникливі очі так і сяють мудрістю; і мені раптом здалося, що то якесь велике серце за кожним ударом сповнює мене і мою стару здоровим глуздом.— Ти надто мало знаєш, щоб так казати.

— Він не смів проливати кров.

— Авжеж. Та, мабуть, зіткнувся з чимось таким, що не мав іншої ради.

— Повісити мало катюгу. їй-право, навіть зашморг — завелика розкіш для нього.

— Він прагне лиш одного — якнайшвидше померти,— сказав Гаррі.

— А ти звідки знаєш?

— Знаю, голубонько.— І вона відразу вгамувалася.— Тебе, хлопче, не потягнуть і його брата — теж. Так що не муч себе думкою про поліцію, суд та інше казна-що.

Ну й дурний же я був! Повірите, навіть прикро стало, що все так обернулося.

— Ти зробив лиш одну помилку,— сказав він, перевертаючи шинку на сковороді,— коли втік. Тобі треба було добре відлупцювати отого свого приятеля і покликати на поміч.

— А якби той чоловік помер...— сказала моя стара, і я зрозумів, що вона має на думці.

— Від смерті не втечеш,— мовив Гаррі.— Людині можна пробачити бажання уникнути її, але це тільки бажання.

— Не думай ти про нього,— звернулась до мене моя стара.— Годі тобі водитися з ним!

— Він мій друг,— відказав я.— Добре вам говорити — кинь думати про смерть. А як кинути друга в біді?

— Ну от, розпустив нюні,— посміхнувся Гаррі.— Адже річ не лише в тому, що він твій приятель, чи не так? Цей хлопець шибайголова, він з тебе робив, що хотів.

— Я мушу з ним побачитись,— наполягав я.

— Авжеж. Та якщо він стане знову співати своєї, дай йому доброго перцю. І від мене додай. Послухай мене хоч раз у житті.

— У нього біда!

— Не кричи.— Я пояснив, що й не думав кричати, але він тільки посміхнувся, глянув на мою стару і знову засміявсь.— Ким ти, хай тобі чорт, себе вважаєш, що думаєш допомогти йому? Ні, друже мій, кожен іде до пекла своєю дорогою, і, щойно ти сподобишся напровадити на розум пропащу душу, вона вже на небесах.

— Гаразд, хай я не чудотворець. І все ж таки він мій товариш, і я повинен йому допомогти.

— Ну, гаразд,— погодився Гаррі.— Ти, звичайно, так і вчиниш, якщо хоч трохи схожий на свою матінку. Але стережись! Цей хлопець нікого в світі не любить, геть нікого.

— А що сталося з Міком Келлі?

— З Міком Келлі? Це в тебе слід запитати. Подумай. Він розуміє, що для нього краще тримати язик за зубами. І його батечко — теж. Отож боятись нічого. Якщо він колись і прийде в поліцію, то неодмінно в браслетах, які, зрозуміло, будуть не з платини.

— Ви, як бачу, все розвідали,— сказав я.

— Плюнь на все, малий. Така вже доля людська, що біда за біду чіпляється.

— Тільки май на увазі, вдруге ти так легко не викрутишся,— докинула моя стара.— Хай це буде тобі наука...

— На біса мені така наука, мамо? Може, я нічого не розумію, але для початку й цього задосить. Та й хто може зарікатися, що в нього більше не буде лиха.

— Он якої ти заспівав!

— Облиш його,— сказав Квартирант, кладучи яєчню на тарілку.— їж, тоді мимоволі мовчатимеш.

— Ти що, зовсім віри не маєш?

— Він уже побував у пустелі: самотність, роздуми й спокуси... Від цього завжди була тільки халепа відтоді, як існує світ.

— Правда,— підтвердив я.— Свята правда.

— На все свій час,— вів далі Квартирант.— Одного тільки треба тобі навчитися — любити свою матір. А нагряне біда — не пручайся, пливи за течією, особливо коли тобі нічого ждати, хай усе йде само собою...— Він показав виделкою на мою стару.— Вона хотіла бігти в поліцію, та я стримав. Ладен був закластися на останній шилінг, що ти повернешся, так їй і сказав. І ось ти тут! — Він знову засміявся, сьорбаючи чай.— Та коли б вона тільки знала, як я ризикував...

То був не сніданок, а справжній банкет. Наївшись, я завалився спати.

— Де ж ти ночував? — спитала моя стара.

— Ти навіть не повіриш... У розкішному палаці...

— Це вже тепер так смітники називають? — спитала вона.— І ось що... Спасибі тобі за перстень.— Вона простягнула руку. Мій персник був на тому пальці, на якому звичайно носять обручку.

— Підійшов,— зауважив я.

— А знаєш, що сказав цей дурник? Що ти обов’язково повернешся, коли залишив його. Як тільки я починала тривожитись, він це повторював... Гаразд, я візьму його, тільки з однією умовою. -

— З якою, мамо?

— Коли настане час, ти подаруєш його своїй Дороті.

Що було робити? Я мусив грати свою роль до кінця.

2

Спати вдень шкідливо для шлунка, і мене аж занудило, коли я прокинувся від духу печінки з цибулею, що її смажив для мене Гаррі.

— Ні, мамо, дякую,— сказав я.— Налий мені краще чаю — сили відновити.

— А для чого? — спитав Гаррі.— Якщо для Келлі, то не потрібно. Я бачився сьогодні з його старим. Тобі більше нічого не загрожує.

— Дякую, Гаррі,— сказав я щиро.— У мене інша біда — я безробітний.

— Вигнали? — озвалася моя стара.— Що ж ти накоїв?

— Нічого, просто грюкнув одного гада молотком по нозі.

І я все їм розповів.

— Ой, Артуре! — вигукнула вона.— За тобою мотузка плаче!

— Я теж так думав.

— Гаррі ходив туди сьогодні вранці. Ми гадали, вони знають що-небудь. А вони хоч би що. І дядечко Джордж ні пари з вуст...

— Проте вигляд у нього був стомлений,—мовив Гаррі.— Скільки землі ти навернув?

— Тонн п’ять або шість.— Я трохи подумав.— А може, й двадцять.

— А з його вигляду можна подумати, що він усі шістдесят перекидав,— зауважив Гаррі.

— Господи,— сказала моя стара.— Ти ж міг їх повбивати. Вони напевне подадуть на тебе до суду. І газети зчинять галас.

— Е ні,— запевнив Гаррі.— Обидва вони й не писнуть... навіть там, на дільниці. Уявляєте собі: живцем поховані! А коли вони зрештою одкопались...

— Кожен скинув фунтів чотирнадцять,— сказала моя стара.

— А на руках мозолі і спини в саднах,— докинув Гаррі.

— Тепер ми квити,— сказав я.

Ми реготали так, як ніколи ще після отих равликів. Усі разом, а це ж бо і є сім’я.

3

Завдяки Гаррі, який розхвалив мене до небес, сказавши, що я фахівець по машинах, аварійний механік, монтер і так далі, я опинився на сардинній фабриці, на місці свого приятеля Носача, який пішов звідти. Робота була не бозна-яка, але все-таки краща, ніж стояти цілий день та дихати смородом риби з прованським маслом. А втім, хто його знає, що краще. Бігаєш мов навіжений і все одно від того духу не втечеш, ледве вийдеш за ворота, як од тебе так і тхне на всі боки. Що може бути смачніше за бутерброд з маслом і добрячою сардиною, проте коли її кладуть не на хліб, а на людину, то аж кишки вивертає, і я зрозумів, чому Гаррі завжди йде додому пішки, не поспішаючи.

Як оті дітлахи з книжок, що ми їх читали в недільній школі, я зажив цілком по-новому. Навіть читав тепер серйозні книги, а не якусь там фантастику чи детективи. Та ніде правди діти — мало що в них розумів, бо не мав належної підготовки.

Я пробував читати, поклавши поруч себе кишеньковий словник, і відшукував там незнайомі слова, хоч часто не розумів і пояснень або надто швидко стомлювався, бо мусив щоразу туди заглядати. Якось мені треба було знайти шість слів в одному реченні, і все одно я нічого не второпав. Чорт забирай, ніде нема ясності, а найменше її в словах.

Та це була не єдина перешкода. Я вже багато бачив і пережив, але не встиг ще, так би мовити, перетравити свій досвід. Зовні у мене ніколи не було жодних болячок, а от усередині виникли нариви, які проривалися й вибухали, як вулкани. Мене ніс ураган, ніби потопаючого моряка, що ухопився за уламок судна і навіть не певен, чи варто за нього триматися.

В цей час для мене єдиною корисною річчю була ванна. Ми завжди бігли до вбиральні — чи хай уже буде до туалету, якщо вам так більше подобається,— і вмивались над раковиною... а милися раз на тиждень, в цинкових ночвах, спершу до пояса, а потім нижче. Я пригадав, як хороше було лежати в ванні у Стелли, і запропонував зробити й у нас таку. Моя стара і Гаррі погодились; ми купили уцінену ванну, тоді колонку, і все зробили своїми руками — колонку поставили за суботу й неділю, а потім у вільні години встановили ванну. Гаррі був мастак на всі руки — коли я дивився на нього, мені навіть ставало соромно за себе.

— Не поспішай,— казав він, коли я, захопившись, брався за все одразу.

Гаррі все умів, бо в нього були золоті руки. Коли моя стара пливла за течіею, то він був господарем свого часу, у нього все аж кипіло, так і витанцьовувало. Час підкорявся йому, і Гаррі став у моїх очах справжнім героєм.

Він трохи нагадував матросів із «Шкіпера» або «Блукача» [9] які за п’ять, а то й десять років анітрохи не старіють. Плину часу він не боявся й вірив, що помре швидкою і легкою смертю. А от я чомусь завжди рахував і тепер рахую кожну хвилину. У мене є годинник, та мені він ні до чого, адже я, навіть не дивлячись, завжди знаю, котра година. Час тече, наче вода крізь щілину, або капає, мов з крана; я завжди його відчуваю, і це кидає мене у відчай.

А життя тим часом ішло своїм звичаєм. Сталося так, що перший, кого я побачив на фабриці, був Мік Келлі. Він зустрів мене привітно, ніби ми ніколи й не ворогували, і одразу пояснив чому:

— Коли б не ти, мені б не уникнути пекла...— І то таким тоном, як ото, буває, кажуть: «Коли б не ти, я спізнився б на автобус».

— Не розумію.

— Я вбив би того гада.

— Та що ти?!

— Серйозно. Я знав, що він затіває цю бійку — адже він усім хвалився,— а коли побачив його, сталася дивна річ...— Я терпеливо чекав, а він наморщив свій цапиний писок.— Ми з ним помінялися місцями. Я тоді не хотів устрявати в бійку, знав, що наш пастор розсердиться, а потім — от чудасія! — опинився в його шкурі.— Тепер я поморщився.— Їй-право,— сказав він.— Я був уже не я, а він, і він же мене й лупцював.

— Виходить, що ти сам себе бив?

— Це, звичайно, дурниця, але так воно й було.

— Кажеш, місцями помінялись?

— Цілком можливо, хоч я й залишався сам собою.— Я вже нічого не міг второпати. А він розмахував кулаком.— Щоразу, як я його бив куди попало, у мене не тільки боліли кулаки, а й ті місця, куди я влучав. І мені навіть було приємно: адже бив він, значить, мені нічого було турбуватись. З глузду з’їхати можна, але тут, хвалити бога, підоспів ти і припинив смертовбивство. У мені сидів чорт, і я неодмінно вбив би його, якби не ти.

Я здивовано втупився в нього. Він запевняв, що одночасно вселився у два тіла, а зовні не було помітно; і цей унікум, з яким сталося таке чудо, буде так само нидіти на фабриці, а колись пошле свого старого до біса й ожениться. Не знаю чому, але мені було дуже прикро.

З дядьком Джорджем мені так і не випало більше поговорити. Бачив я його частенько, іноді з тіткою Мері, іноді самого, і хоч він завжди йшов, задерши носа, вигляд у нього був такий, ніби він наклав у штани.

Вряди-годи його ім’я з’являлось у газетах, і тоді моя стара казала:

— Він колись великою людиною стане.

Та він не став великою людиною і ніколи не стане. Переконувати мою стару було марно, та коли б я міг, то сказав би їй, що він, бідолаха, і тепер сидить у в’язниці, бо його засудили довічно. І що найгірше — сидить в одиночці.

Зате я зустрівся із старим Флеком. На той час я вже цілий вік працював на сардинній фабриці, і ми давно встановили ванну, і історія з Мілдред геть забулася, а разом з нею і та злощасна субота, коли я підходив до будинку Стелли й побачив там вивіску: «Продається». Власне кажучи, скінчилася та пора мого життя, про яку я вам розповідаю. Я знову взявся до читання. Полюбив вірші Уїтмена. Іноді потрапляв на очі вірш «Я виріс з колиски, де солодко спиться...» — і мені чомусь ставало сумно. Мене постійно щось тривожило і тому навіть почало дратувати тихе й мирне життя моєї старої з Гаррі; вони надивитись не могли одне на одного і тільки це й робили, коли їм здавалося, що я не бачу. А я страждав, тому що в мене нічого подібного не було, і, як то кажуть, для заспокоєння, часто вечорами тинявся вулицями. Отак одного разу й опинився в Елсвіку, де мешкав бідолаха Джордж. Це одна з отих довгих вулиць, що виводять на Скотсвуд-роуд,— під’їзди там завжди розчинені навстіж, східці голі, а де будинок уже почав руйнуватися, видно шматки шиферу.

Я почув гудки пароплавів, і в моїй уяві постали Темза, Хамбер, Гудуїн, Копенгаген, Гамбург, Біскайська затока, Новий Орлеан і мис Горн. Я дійшов до самої річки і лише тоді зрозумів, що несвідомо йду на заклик гудків. Коли я згадував оті звабливі назви й порівнював їх з тим, що мене оточувало, мені ставало нудно; брудні тротуари, всюди пісок, туман, що линув від моря, з домішками сірки й попелу,— гірше, ніж у пеклі; запустілі сади, земля, тверда, наче асфальт; покороблені стіни, брудні фіранки, лампи без абажурів, і скрізь, немов щурі, сновигають замурзані дітлахи.

І ось що спало мені на думку. Кажуть, що іноді людина ходить над пекельною прірвою. І справді, подумати лишень, що коїться у мене всередині! Ось де прірва, а я — на краю її: бідолашний Артур б’ється, кричить, проситься на волю; вбивця, сексуальний маньяк, брехун, лицемір, усміхнений боягуз; нікчема, ламаного гроша не має і тільки й уміє, що інших свиней одпихати від корита; або злодій з гумовою пикою, який надто тремтить за свою шкуру, щоб ризикнути. Ось навколо чого ми всі обертаємось...

Вийшовши на дорогу, що веде до Блейдон-Рейсіс, я зайшов у пивничку — не тому, що хотів випити, а тільки щоб якось вибратися з цієї пітьми. Там був бар з милю завдовжки і площинка для танців. За прилавком стояла жінка, схожа на жабу, і, коли я підходив до неї, десятки очей свердлили мені спину. Я ледве видушив з себе, щоб вона дала мені шотландського елю, хоч думав замовити звичайне пиво. Барменка сердито зиркнула на мене, але замовлення виконала. Обручка в неї аж вросла в палець. Я почав пити, озираючись через плече. За середнім столиком дві бабусі, в яких ніколи не було онуків, із знанням справи розмовляли про викидні та аборти, одна з них розповідала, як їй не повелося,— одне дівчисько, помираючи, виказало її.

Кілька парочок, аж захлинаючись, розповідали солоні анекдоти і терлись коліньми під столами; темнокоса ірландка майже лежала на стільці й, розставивши ноги та широко розтягаючи рот, наспівувала баладу; якийсь хлопчина, не старший за мене, тиснув у темному кутку дівчину, мабуть, думав, що ніхто не бачить, або просто прикидався задля пристойності; два водії шахрували з подорожніми і для хоробрості цмулили кухоль за кухлем, а поважний старий робітник з вусами, як у кайзера Вільгельма, і в твердому комірці, дивився на мене так, ніби хотів сказати: «Господи, мало тут своїх шмаркачів, то ще й тебе принесло!»

Я пив, намагаючись ні про що не думати; пиво текло у мене по підборіддю, і всі сміялися з мене. Лиш один не сміявся — і то був старий Джордж. Три великі кухлі стояли перед ним, а четвертий він тримав у руці. І мені раптом здалося, що я прокинувся після якогось кошмару або після нескінченної ночі побачив сонце. Я хутко підсунувся до нього.

— Здрастуйте, Джордже.

— Не смій так називати мене.

— Це ж я, Джордже.

— Хто ти, чорт забирай? — спитав старий, повертаючись до мене, і... о боже, він мене не впізнав.

— Артур Хеггерстон, працював з вами на будівництві.

— Зовсім вилетіло з голови... Поховав би ти стільки людей, тоді знав би, як важко всіх пам’ятати... Пробач, малий, у мене горе. Останню рідну душу поховав. Всі полягли у мене на очах — од куль, багнетів, снарядів і мін; тонули, гинули від грипу, запалення легенів, сухот; конали під породою, згорали живцем од шахтного газу, проте один завжди залишався...

— Хто ж це, Джордже?

— Він сорок років носив на плечах труну, і от тепер сам ліг у неї... Стривай, адже це ти Артур, той хлопчина, який працював у похоронному бюро.

— Та ні, я на будівництві працював.

— Це ти закопав свого дядька і шахрая Сема. Той Сем дуже схибив наостанку. Переселився туди, де вже не буде шахрайства.

— Помер?

— Ні, десь поїхав легені лікувати.

— Жаль,— сказав я. І серце моє чомусь болісно стислося.

— Жаль! Ти краще мене пожалій. На його місце мене поставили. Я тепер десятник.

— І все через оту мою витівку?

Він похитав головою.

— Вони години зо дві вибирались, проте на своє щоденне побачення все-таки встигли, і так зраділи, що кинулись до першої ж пивнички та давай цмулити пиво. Це я про Сема. Дядечко, той второпав, чим воно пахне, і втік додому. А Сем, бідолаха, ніяк не міг одігрітись... Напився і всю ніч пролежав у канаві. Сам винен.

— Але почалося все через мене.

Він знову похитав головою.

— Ти тут ні до чого. Не думай, що це ти запроторив його в санаторій. Він сам себе запроторив. Адже він весь час занапащав себе, від самого того дня, коли мати відлучила його від грудей.

Старий, не підводячись, хотів поставити порожній кухоль, але не зміг дотягнутись. Я взяв його і подав інший, один із тих, що стояли перед ним.

— Не думай, що це ти доконав його,— повторив він.— Здається, я вже казав це.— Я кивнув.— Атож, казав. Ось, приміром, я винуватив себе в тому, що сталося на «висоті 60»,— я розповідав тобі коли-небудь про це? Я прокопав не один підземний хід і вставив запали. Проте я був винен у всьому не більше, ніж генерал, який нами командував... Це все змій спокуситель колобродить. Сидить он там (він показав на підлогу), роззявляє свою пащеку і поглинає людей. Ось і все. Господь сотворив людину для радощів, а зміюка заздрить і тягне всіх нас у пекло.

— Хіба це так просто, Джордже?

— Змій поглинає всіх. Тут нічого й сперечатись.— Він одним духом спорожнив кухоль.— Тепер, коли в нього ніхто не вірить, йому стало ще легше орудувати. Це він попутав тебе й інших хлопців, коли ви цькували мого небожа. Бідолаха думав, що тікає од вас, та де там — то змій тягнув його до пекла, точнісінько, як земля все притягує, зрозумів?

— Керрезерс-Сміті

Він кивнув.

— Уперше змій спокусив його, коли він став соромитись свого прізвища. Мені що. Адже родичів не вибирають. Вони тобі від народження даються, а потім ти можеш їх і покинути — твоя справа. Та щойно він змінив собі прізвище, як і попався у тенета до змія. Чоловік, який злякався свого прізвища і хлопців боїться, вже нічого не може знести. Так чи ні? Ось він тікає, мов заєць, а жінка, оте отруйне гадюче жало, тут як тут, тягне його в прірву.

І я знову уявив собі, як Керрезерс-Сміт увійшов до будинку над виярком.

— Та, що його впустила?

— Та, з якою змій його звів.

— То, по-вашому, не ми у всьому винні?..

— Викинь це з голови. Ви не відали, що коїли. І та жінка — теж. Коли мій небіж тікав од вас, він потрапив у пащу змія. Не знаю, що краще: лізти вгору чи падати вниз. Та, видно, він їй сподобався. Вона не вмивалася днів зо два. Потім прийшла до мене і заявила, що знайшла його в зашморгу, і все допитувалась: «Чому? Може, від того, що втратив місце? А може, тому, що його тягло до дружини та дітей?» І я не став пояснювати, що просто одного ранку він прочумався й побачив її брудне обличчя, брудне вікно, брудні простирала... і зрозумів, що він в утробі змія.— Джордж посварився на мене пальцем.— Затям, у тебе може бути шикарний дім, шикарне авто і шикарна жінка — і все ж ти будеш в утробі змія...

— Може, ви й маєте рацію,— сказав я.

— Поглянь на мене, озирнись на себе, хлопче. Всі ми там. Нам і поворухнутись не можна без згоди змія. Це він шахрує подорожніми, а не Сем, і не я, і не отой з револьвером. Усі ми на зразок заводних мавпочок.

І він поворушив пальцями, ніби граючись невидимою цяцькою.

— Коли я працював у шахті,— провадив він далі,— то часто думав, що буде, як я проб’юся до світла? Чи буде мені добре? Проте, Артуре, синку, світла нема ніде...

Барменка з жаб’ячою пикою підійшла до нас.

— Це твій знайомий? — Я кивнув.— Веди-но його геть від гріха...

— Я проведу його додому,— промимрив я, і раптом почувся брязкіт. Старий Джордж повалився на стойку, а кухоль просвистів повз голову барменки.

— Ти теж заодно з ними,— мовив він тихо.— Теж у спілці із змієм.

Рука в нього була тверда, мов залізо.

— Вона ж не знає про це, Джордже,— озвався я.— Вона не винна.

— Твоя правда,— сказав він, одвертаючись. Барменка одразу втекла.— Нещасна тварюка.

— Ходімо звідси,— запропонував я.

— Знову на «висоту 60»? Вона ж ось-ось має злетіти в повітря.

— Ми повинні допомогти їм...

Зайшов якийсь здоровило в сорочці без комірця. Я намацав у кишені монету.

— Не турбуйтесь, містере, ми вже йдемо.

— А кухоль?

— Ось півдолара.

— В півдолара не вбереш. Онде й хазяйка зомліла,— сказав він і шаснув під стойку.

— Стережись, он іще один! — вигукнув Джордж.

Здоровило простягнув руку за ножем, і ми побачили наколоту на ній голу жінку. Джордж відштовхнув мене і, пригнувши голову, зацідив йому. Той беркицьнув на підлогу. Всі, крім ірландки й старого, які тепер сиділи за тим столиком, де були молодята, з’юрмилися навколо нас.

— Дайте мені його вивести,— благав я.

— Зараз я наведу порядок, ось побачиш,— хихотів Джордж.

Він розмахнувся, і всі кинулись хто куди.

Від пивнички до його житла було всього-на-всього чверть милі, проте ми йшли добрих півгодини. Я зрозумів, що йому просто не хочеться додому. Він би все танцював, обіймав ліхтарі, хитався, викидав колінця або правив теревені. Та потім він трохи очумавсь, і мене до себе не впустив.

— Тобі нічого тут робити, хлопче. Іди собі, все буде гаразд.— Він сів на східцях і задер голову.— Хоч би тобі одна зірочка. Вперше глянув на небо за стільки років, а вони, як на зло, всі поховалися.

— Це тому, що з моря нагнало туману.

— Не дури себе. Зірки дають людям надію, а всяка сволота навмисне туману напускає, зрозумів? Там, нагорі, стільки світла, що осліпнути можна. Біжи додому, хлопче, та живи так, щоб з тебе було щось путяще.

— А як цього досягти?

Він похнюпився і став задумано бгати свій старий плащ.

— Не знаю. Але всі дороги відкриті для тих, хто не думає тільки про себе. Я стріляний горобець, можеш повірити моєму слову.

— А як ви почуваєте себе?

— Добре. Іди.

— Тоді бувайте...

— Йди з богом. Ба ні, зачекай: казав я тобі, що тепер я десятник? Минулого тижня загріб аж цілих десять шилінгів.

Мене наче громом ударило.

— Он воно що!

— Авжеж,— мовив він.— По кому ж тепер правити поминки — по Сему, моєму небожу чи по мені?

— Краще б ви пішли звідти,— сказав я.

— Гидко тебе слухати,— посміхнувся він.— Хіба ж може старий птах покинути насиджене гніздо? Мені пізно починати все спочатку.

Я хотів сказати, що не пізно, але що я міг йому порадити?.. Подумав тільки, що він щасливий, коли може радіти життю, бути не на «висоті 60», а над нею і навіть вище, де все залляте сліпучим світлом. Та я був не такий наївний і знав, що він не жде од мене ніякої відповіді.

Запитання він задавав самому собі, як ото похований живцем стукає у віко домовини, знаючи, що ніхто, крім нього, цього не почує.

— Дуже шкода, Джордже,— сказав я.— Прощавайте.

— Йди з богом,— сказав він, і сказав це проти власної волі.

Для мене це було, ніби удар обухом по голові, бо за цими словами ховалася людина без будь-яких перспектив. Він знав, що бога нема, проте вигадав його для мене.